Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

Самовидець і чужотворець,

Справа разючої, хоча дещо потворної схожості прози Казимира Трухановського на творчість Бруно Шульца, яка збуджувала наприкінці тридцятих років чимало критичного запалу й недовговічних емоцій, аж врешті була дещо злостиво підсумована Альфредом Лашовським у назві рецензії на другу книжку Трухановського Аптека Під Сонцем[196]: Аптека під Шульцом, — урвалася незадовго до війни без останнього слова й без однозначного висновку, базованого на порівняльному аналізі текстів. Давній галас ущух, а його учасники дійшли до різних висновків — одні знецінили «наслідувача», інші засудили рівною мірою і зразок, і копіювальника. Дехто обмежився голосними та по суті голослівними закидами, переконаний, що така відверто плагіаторська афера є настільки очевидною, що не вимагає доказів із їхнього боку. Інші, либонь збентежені яскравістю проявів епігонства, проте бажаючи заощадити звинувачуваному надто болісних ударів, обмежилися стриманими порадами Трухановському піти іншим творчим шляхом, якщо він прагне знайти власні письменницькі засоби й уникнути дошкульних закидів і підозр. Лише Юзеф Чехович, ровесник і колега атакованого, не поділяв цієї точки зору. Він прийшов на підмогу Трухановському і в тексті Трухановський і товариші[197] поставив його понад Шульцом, переконуючи у цілковитій незалежності творів першого з них. Цю апологію Чеховича Трухановський передрукував як вступ до післявоєнного другого видання своєї книжки[198]. Чи вніс він до цього нового видання зміни, чи намагався у новій редакції «віддалитися» від першоджерела, — це питання, яких я в цьому нарисі не досліджую; мене цікавить винятково первісна версія обох довоєнних книжок Трухановського.

У повоєнні роки ніхто не повертався до старих полемік, Трухановський мало не півстоліття снував літературну творчість, уже без давніх джерел. Ніхто не чинив спроб прочитати наново, під кутом порівняння, твори обох письменників, щоб перевірити давні закиди. Ця дражлива тема, не в останню чергу завдяки наполегливим старанням, була оточена мовчанкою, а якщо навіть — дуже рідко — поверталася у чиїйсь згадці, то лише задля того, щоб запевнити у безпідставності колишніх звинувачень у вторинності книжок Трухановського. В доволі розлогому аналізі творчості автора Вулиці Всіх Святих[199] і Аптеки Під Сонцем краківський літературний критик Ян Пещахович[200] згадав про образливі для письменника висновки, додавши, що вже бодай саме листування, три листи Шульца до Трухановського, опубліковані мною у Книзі листів[201] й витримані в зичливому й приязному тоні, свідчать про те, що злостиві наклепи критиків були цілком необґрунтованими. Критик забув, що вцілілі листи походять із періоду перед дебютом Трухановського, що вони містять банальні похвали на тему оповідання, надісланого Шульцові в рукописі, що вони є частково висловом вдячності за захват Крамницями, переказаний адептом літератури, що текст радіоп'єси Шульц читав із зацікавленням, але із того зовсім не випливає, що в листі він заохочує Трухановського писати для дітей… Пишучи ті чи інші зичливі слова, Шульц не міг іще знати, що його очікує з боку молодого ентузіаста…

В утвердженні іміджу Трухановського, начебто не залежного від Шульцівських джерел, значну роль відіграла повоєнна літературна критика, особливо з осередков, пов'язаних із часописами РАХ-у[202], з видавництвом якого Трухановський співпрацював упродовж багатьох років. Вершиною осягнень того камуфляжу, який очищував Трухановського навіть від підозр у будь-якій мистецькій вторинності, є видана в 1980 році 208-сторінкова докторська праця Ришарда Ходзьки Краєвиди свідомості з підзаголовком Письменство Казимира Трухановського. Книга та була видана в Білостоку за сприяння й коштом видавничої секції філіалу Варшавського університету. Автор пішов значно далі в «дешульцизації», ніж сам Трухановський, який, заперечуючи запозичення, втім декларував, що джерелом безсумнівної подібності є спорідненість душ, своєрідне близнюцтво уяви.

Ходзько посилається у примітках і бібліографії на безліч джерел зі сфери літературознавства, філософії, психології тощо — від античності до сучасності, та про Шульца згадує лише раз у маргінальній примітці, де цитує вирвані з контексту кілька слів із моєї праці про Шульца Регіони великої єресі, щоб довести, наче креації Трухановського і Шульца належать до двох діаметрально протилежних світів, двох вкрай відмінних візій. Окрім тієї єдиної побіжної згадки, він не присвятив ані слова Самовидству Шульца та Чужотворству Трухановського — бодай, щоб заперечити існування паразитичної залежності одного письменника від іншого. Уся довоєнна полеміка на цю тему була витіснена в забуття, або — як у вищезгаданому випадку — стала предметом табу. То симптоматична делікатність.

Якщо вже я вирішив нагадати про ту замовчувану справу, то аж ніяк не тому, що вважаю ранг Вулиці й Аптеки настільки значним, щоб конче присвятити цим книжкам увагу, ніби вони самі по собі гідні тривкої пам'яті. Причина зовсім інша. Міра залежності від Шульца та механізм цього наслідування здаються мені надзвичайно цікавими, звабливими, важкими для пояснення й класифікації, хоча за своїми наслідками — однозначними. Гадаю, що в сучасній польській літературі казус Трухановського — єдиний у своєму роді, безпрецедентний. І саме тому він вартий нагадування та остаточного розв'язання.

Закиди, які впродовж багатьох років адресували Трухановському, зводилися до твердження, що його проза є безпорадною калькою прози Шульца, що він запозичує окремих персонажів, бездарно копіює перипетії героїв, густо повторює формулювання, метафори, задуми… Тадеуш Бреза у фейлетоні Письменник, якого терзає двійник[203], перелічує низку дивовижних збігів у прозі Шульца та його «двійника». Він, між іншим, зауважив, що в автора Цинамонових крамниць головними героями, окрім оповідача, виступають: батько, мати і служниця Аделя, а в Трухановського відповідно — батько, мати і служниця Матильда в ідентичному розкладі. Він також із властивою йому вишуканою стриманістю переконує: «Годилось би, щоб Трухановський писав і далі. Заглиблювався у власний світ і шукав для нього виразу, проте, хоча це й важко — іншого. Адже засоби, якими він скористався у Вулиці, якщо так можна висловитися, вживані. До того ж — вживані зі значно більшою майстерністю, ніж та, якою володіє Трухановський». Бреза не заходився наводити детальні приклади, він обмежився кардинальним закидом, підкріпленим кількома прикладами, висловленим обачно, але без недомовок. Свій діагноз він заснував на лектурі першої книжки Трухановського; друга, Аптека Під Сонцем, щойно ще з'явиться через два роки і — всупереч пересторогам і порадам рецензента — дасть іще більше доказів, які чітко підтвердили слушність критики й даремність осторог.

Трухановський закиди відкидав. Погоджуючись, що із Шульцом його пов'язують покревність поетики й уяви, він наполягав, що про жодне наслідування не може йтися вже бодай тому, що твори, котрі увійшли до першої книжки, він написав іще раніше, перед першою лектурою прози Шульца. У тексті на власний захист Чи наслідування?[204] він повідомляє, що свою першу новелу Виробник цигарок [Paperośnik] написав наприкінці 1934 року, а наступна, Гості [Goście], постала незабаром, ще до публікації Цинамонових крамниць. Знехтуймо помилковою хронологією, яка доводить, наче наприкінці 1934 року, тобто через понад рік після публікації Крамниць, виданих у грудні 1933-го (з датою 1934), вони не існували ще в постаті книжки! Затримаймося поки що на запевненні письменника, яке міститься в тому ж полемічному тексті: «Все, що я написав у Вулиці Всіх Святих, є правдою мого внутрішнього світу, так я відчуваю, так можу висловитися, цей ґатунок творчості найбільше мені відповідає».

Бруно Шульц, бл. 1933

Доцільно отож торкнутися тих творів Трухановського тридцятих років, які він встиг опублікувати раніше, чи відразу ж після дебюту Шульца, аби перевірити тотожність його внутрішнього світу, верифікувати ймовірність його запевнень. У щомісячнику «Echa Leśne» в числі 8 за 1932 рік 28-літній Трухановський надрукував своє оповідання Спадщина [Spuścizna]. Ось кілька уривків, характерних для всього твору, для його роду й стилю:

«Спалили, аякже ж! Німцям оставлять йно чисті поля, а й ті отруять трутизною лютих проклять…»

«…згарищами походить, подивиться і далі в світ, йно очима тужно водить за сонцем, коли почне западати у сон. Остався б — а же ж німець не свій».

«Пся-крев!.. — вилаявся сердито і завернув на хутір. Бурек, підібгавши хвоста, кинувся тікати…»

«Багнети, ніби потворні жала, з гострим сичанням занурювалися в тіла, що судомно здригалися, і ніби на потворних зубах тріщали ламані кості…»

«Ніби лан дозрілого збіжжя під гострим ударом коси, падали людські лави». Тощо.

Отож, так формувалася проза Трухановського в 1932 році, заледве не за рік до видання Цинамонових крамниць Шульца. А пізніше? Що опублікував уже тридцятилітній автор у 1934 році в тих самих «Echach Leśnych» — через рік після виходу у світ Цинамонових крамниць? У 12 числі цього місячника знаходимо друге його оповідання Два закони [Dwa prawa], якість і пов'язання якого нехай проілюструють для прикладу наступні цитати:

«Кілька днів Драґ боровся зі смертю. Увесь час він був непритомний, та лікар досвідченим оком помічав покращення і втішав Драґову. Врешті й вона зауважила поправку у здоров'ї чоловіка. Відтоді Драґ повертався до здоров'я».

«Регулятор дедалі швидше почав обертатися й здригатися. Драґ увесь дрижав. Розкручений поворотний круг знущався з Юзефа своєю силою та гоном. Регулятор здригався… Для розсмиканих і ослаблених нервів Драґа того було занадто».

Коментар тут не потрібен, а висновок напрошується сам собою: яскраві симптоми «шульцоподібності» прози Трухановського мусили виявитися враз, без жодних вступних етапів. Аби повністю усвідомити собі вияви отого несподіваного чужотворства, варто було б перейнятися копіткими компаративістськими процедурами на підставі паралельної лектури творів обох письменників. Щойно зіставлений доказовий матеріал дозволить верифікувати сформульовані в загальних рисах і не документовані спостереження.

Обмежимося добіркою прикладів, вибираючи з-поміж безлічі можливих для обґрунтованого спорядження зіставлень подібного ґатунку лише (уривки) найбільш промовисті, найбільш незаперечні. У наведеному нижче порівняльному зіставленні окремі цитати з творів Шульца розташовані поряд зі своїми відповідниками, взятими в Трухановського. Нумерацію сторінок я подаю згідно з довоєнними виданнями книжок Трухановського, а в разі Шульца — за нумерацією в томі Proza [Wyd. Literackie, 1964].

Спершу з Вулиці Всіх Святих за 1936 рік.

ШУЛЬЦ: «Зарослями безгучно прослизали, принюхуючись, пухнасті й витягнуті на своїх коротких лапках куниці, ласиці та іхневмони, від них чути кожухами. Ми мали таку підозру, що між них не бракує випатраних та лисих експонатів шкільного кабінету, які відчували цієї білої ночі у своєму порожньому нутрі голос старого інстинкту, голос гону й поверталися до маточника задля короткого й ілюзорного життя». (115–116) [Цинамонові крамниці; 70–71*]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «Шкури почали рухатися, неначе прокидатися із глибокого сну й пульсувати життям. Незабаром […] шиншили, іхневмони, бобри, ласиці […] почали вислизати з крамниці крізь відчинені двері. Одразу ж крамниця зароїлася, а відтак уся та голота, пухнаста й волохата, витекла на ринок збитою юрмою і розбіглася всіма вулицями, вже зовсім темними». (24)

ШУЛЬЦ: «На цьому плані, виконаному в стилі барокових проспектів, околиця вулиці Крокодила світилася порожньою білиною, якою на географічних картах звично позначають околиці полюсів і невивчені та сумнівні країни». (122) [Вулиця Крокодилів; 75]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «…на нових виданнях планів міста та дільниця зовсім не фігурувала в інвентарі старого граду, а на планах на тому місці була біла пляма, більмо, яке робило огидним цілий образ міста». (54)

ШУЛЬЦ: «Панна Польда підійшла і схилилася над ним. Легенько поплескала його по плечі і з лагідною спонукою сказала: — Якуб буде розсудливий, Якуб послухає, Якуб не буде впертий. Ну, прошу… Якубе, Якубе…». (84) [Трактат про манекени, або Друга книга роду; 45]

391

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «[Матильда:] Нехай Журавель буде розсудливим! […] Фе, Журавлю! Треба нарешті бути мудрим. Такий великий хлопчик! — Вона відчинила двері і, лагідно штовхаючи його в плечі, випихала надвір». (127)

ШУЛЬЦ: «…і я знав, що прийде мить, коли напруга таємничості сягне зеніту, і тоді розбурхане небо заслони справді трісне, скресне й покаже нечувані та блискучі речі». (110) [Цинамонові крамниці; 66]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «Усю увагу я зосереджую на заслоні, яка надимається, пучнявіє і хитається, наче за мить мала би тріснути, щоб показати нам нарешті надзвичайно барвисте і красне видовище». (157)

ШУЛЬЦ: «…десь дорогою мимохіть губляться цілі проміжки часу, ми втрачаємо контроль… (326) …ця недисциплінована стихія сяк-так утримується в певних рамках тільки завдяки безупинному обробіткові, дбайливій турботі, старанному регулюванню та коригуванню її вибриків. Позбавлена нагляду, вона одразу схиляється до відступів і дикої аберації» (328). [Санаторій Під Клепсидрою; 325,327]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «Час потребує сталої опіки і старанного плекання, без того ми собі з ним не зарадимо. Вистачить, щоб ми впустили певний його проміжок, а вже бачимо сумні наслідки». (178)

ШУЛЬЦ: «Ні, до гасіння пожеж їх [пожежників. — Є.Ф.] використати не можна. […] Залишаються тільки ігри та народні свята, при яких вони незамінні. Наприклад, при так званому штурмі Капітолію в темряві, восени, перебираються на карфагенян і облягають з пекельним галасом Василіянське нагір'я». (284–285) [Мій батько вступає в пожежну команду, 209]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «На окопах обіч замку міський гарнізон, що складається з міліціонерів і пожежників, точив кривавий бій з ордою диких філістимлян». (192)

ШУЛЬЦ: «Як же збайдужіли мені всі книжки! […] Кожна з них має одну хвилину, таку мить, коли з криком злітає, як фенікс, пломеніючи всіма сторінками. Задля тої одної хвилини, задля тої єдиної миті ми й любимо їх потім, хоч тоді вони вже тільки попіл. […] Екзегети Книги стверджують, що всі книжки прямують до Автентика. Вони живуть тільки позиченим життям, яке у момент злету вертається до свого старого джерела». (171–172) [Книга; 117–118]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «Переглядаючи книжки, я зауважив, що деякі з них втратили для нас свою вартість. […] Я пригадав собі ту книгу […]. Якою ж була моя радість, коли я переконався, що книги, після певних таємничих процесів, знову спалахують змістом». (199)

Окрім запозичень, подібних до процитованих вище, які полягали чи то в механічному, хоча й перекрученому переспівуванні помислів, чи то формулювань — більш примітивних, висловлених частково «власними» словами, дивним є також збіг більш загальної природи, як-от зауважений Брезою той самий уклад і добір dramatis personae. Це не стосується, звісно, ні компактної конструкції твору, ані домінуючої Шульцівської міфологіки — бо годі й казати про подібні вартості у прозі Трухановського, — а заторкує впровадження аналогічних персонажів, скажімо, «кретинки», яка є марним відповідником «божевільної Тлуї» Шульца, привласнення наслідувачем «учених публічних лекцій батька», виголошуваних для «панянок» — на зразок Шульцівських лекцій Батька у Трактаті про манекени перед аудиторією юних швачок тощо.

Деякі з наведених тут зіставлень уривків прози обох письменників містять цитати із Санаторію Під Клепсидрою[205], другої книжки Шульца, виданої через рік після Вулиці Трухановського. Як же могло б трапитися запозичення з джерела, яке ще не було доступне? Оповідання із Санаторію друкували в літературних часописах ще до публікації книжки, іноді значно раніше. Скажімо: дві цитати (Proza 326, 328) походять із оповідання Санаторій Під Клепсидрою, надрукованого в 1935 році у «Wiadomościach Literackich»[206]; цитата (Proza 284–285) запозичена з новели Мій батько вступає в пожежну команду, опублікованої у «Wiadomościach» у тому ж 1935 році[207], коли в журналі «Skamander»[208] була вміщена також Книга, фрагмент із якої я процитував наостанок (171–172) у порівняльному контексті. Усі ці твори, отож, були відомі читачам літературної преси за два роки до книжкового видання.

Через два роки Казимир Трухановський, не переймаючися звинуваченнями критиків, не послухавшись їхніх порад і осторог, видає наступну книжку — Аптеку під сонцем (Wyd. Hoesick, 1938), надаючи їй, мабуть іще виразнішої «Шульцівської печаті», ще яскравішої та більш упертої, аніж попередньо. Ця тенденція унаочнилася вже в самій назві, яка звучала як травестія Санаторію Під Клепсидрою. У новому томі поряд із титульною карткою автор помістив анонс своєї нової книжки, якій, зрештою, так і не судилося з'явитися на світ. Її назва: Вулиця темних складів знову здається відгомоном Цинамонових крамниць, зокрема на тлі Шульцівської екзегези: «Я називаю їх цинамоновими крамницями через темні панелі тієї барви, якими вони обшиті» [Цинамонові крамниці; 67]. Шульцівські реквізити мали стати декорацією, яка заступає креацію дійсності. Шульцівським метаморфозам судилося обернутися на бездарні трюки (Батько-кондор Шульца і батько-журавель Трухановського), сенсаційним осягненням Майстра — на трюїзми Чужотворця, глибинам Зразка — на мілину наслідування. Послідовність і явність у плеканні цієї процедури підштовхує до швидкого й однозначного осуду й ставить запитання, на які немає відповіді в царині літературознавства.

Прозондуймо вибірково Аптеки на предмет компаративістських процедур, як це ми вчинили з Вулицею Всіх Святих.

ШУЛЬЦ: «Небо зненацька закишіло якоюсь кольоровою висипкою, […] дивним людом птахів, які колували й кружляли великими перехресними спіралями. […] Аж раптом в повітрі засвистіло каміння. Це веселуни, те дурне й бездумне плем'я, почали жбурляти каміння у фантастичне пташине небо» (156–157) [Ніч Великого Сезону; 103,105]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «На пізньому небі час від часу з'являлися ключі журавлів, лебедів, диких гусей і качок […]. Та лиш тільки вони сідали, громадка вуличників, озброєних пращами й киями, гонила в їхній бік». (9)

ШУЛЬЦ: «Посеред кімнати стояв чудовий мідний лицар, […] збільшений кірасою, золотими щитами нараменників, усім лунким обладунком полірованих золотих блях. З подивом і радістю я впізнав настовбурчені вуса та наїжачну бороду мого батька, що стирчали з-під тяжкого преторіанського шолому». (281) [Мій батько вступає в пожежну команду; 206]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «Брязкаючи бляхами панцира і нараменників, вони підійшли у золотистих преторіанських шоломах». (92)

ШУЛЬЦ: «…простір крамниці вже наповнений, як водою, індиферентним сірим мерехтінням, що не дає тіні». (124) [Вулиця Крокодила; 77–78]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «…дуже довго я шукаю його в тому індиферентному мерехтінні». (121)

ШУЛЬЦ: «Рухаються хижим, плавним кроком; у недобрих, зіпсутих обличчях мають незначний ґандж, який їх перекреслює: то косують чорним, кривим зизом…» (130) [Вулиця Крокодила; 82]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «Люди в натовпі мали злі, викривлені цинічною гримасою обличчя, і в недобрих зіпсутих їхніх очах я бачив якийсь ґандж, від чого мені здавалося, що всі зизували в мій бік чорним, липким зизом». (111)

ШУЛЬЦ: «…простір обростає його [батька. — Є.Ф.] пульсуючою гущавиною шпалер. […] [він боровся зі спокусою, щоб] не схопити повні жмені тих кучерявих арабесок […]. Всі ми тоді зауважили, що батько почав з дня на день маліти, як горіх, що зсихається всередині шкаралупи. […] Лампи почорніли й зів'яли, як торішні осоти чи будяки. Вони висіли тепер пониклі та їдкі». (60, 63, 73) [Навіженство; 29, 31; Манекени; 39*]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «Уважно спостерігаю за ним [за батьком. — Є.Ф.] і помічаю, що з кожним днем він щораз меншає, всихає, мов їдкий будяк, встромлений між арабесками стінного краєвиду». (189)

ШУЛЬЦ: «…образ […] наслідків фантастичної ферментації матерії. […] Усі ті примітивні форми були ніщо проти багатства зовнішнього вигляду і пишності псевдофауни та флори, яка часом з'являється у певних, точно визначених середовищах. Тими середовищами можуть бути старі помешкання, перенасичені еманаціями багатьох життів і подій — використане повітря, багате на специфічний інгредієнт людських марень, — звалища, збагачені гумусом спогадів, туги, безплідної нудьги». (89–90) [Трактат про манекени. Закінчення; 51]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «…витворилися нові геологічні верстви. Вони дуже нетривкі, від чого-будь розкисають і дико ферментують. Не перебільшу, коли скажу, що верстви ті були сформовані з певного ґатунку гумусу […]. Такий самий ґатунок можна знайти у старих пивницях і крамницях, але насамперед у помешканнях, які переходять довгими віками від покоління до покоління». (191)

ШУЛЬЦ: «Чи відчуваєте ви біль, глухе невільницьке страждання, закуте в матерії терпіння цієї ляльки, яка й сама не знає, чому стала нею, чому повинна терпіти силоміць нав'язану їй форму, що стане пародією? […] Надаєте якійсь голові, зробленій з клоччя й полотна, виразу гніву і залишаєте її з тим гнівом, з тією конвульсією. […] нам треба плакати, мої любі, над власною долею, споглядаючи ту нужденну матерію, яка зазнала страшного беззаконня. Звідси походить, мої любі, страшний смуток усіх блазенських ґолемів, усіх дешевеньких ляльок, що трагічно задумалися над своїми смішними гримасами». (86, 87*) [Трактат про манекени. Продовження; 49]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «Глиняні ґолеми, дешевенькі ляльки, пошиті з мішковини, на позір мертві й байдужі, якої гримаси ми їм надамо, — підлягають контролю, який здійснює кодекс творчості. Гримаса, в яку ми вклали їхні маски, мучить їх і зумовлює страшний біль, біль у сухожиллях і завісах їхніх щелеп…». (178)

ШУЛЬЦ: «[батько. — Є.Ф.] …поринав у свої книги, глибоко заблуканий у лабіринтах хитромудрих обчислень. […] лічив і підсумовував, боячись зрадити той гнів, який накипав у ньому. […] він розмовляв із собою півголосом, увесь занурений в якісь заблудні внутрішні афери. Могло здаватися, що його особистість розпалася на багато посварених і розбіжних істот, бо він сварився із собою голосно, наполегливо і пристрасно вів переговори, переконував і просив…». (59, 60, 62) [Навіженство; 28, 29, 31]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «Але батько […] був і далі заглиблений в якісь справи, щось лічив, над чимось медитував і раз у раз клацав пальцями, якби йому щось перешкоджало у копітких обчисленнях, інколи навіть мені вдавалося розчути, як він сам із собою розмовляє, сварячись і мирячись навпереміну». (136)

ШУЛЬЦ: «При тім під кінець осені [пожежники. — Є.Ф.] стають ліниві та сонні, засинають стоячи, а коли впаде перший сніг, не знайти їх бодай на лік. Розповідав мені один старий пічник, що при ремонті коминів знаходять їх учеплених до каналу димаря, нерухомих, як лялечки…». (285) [Мій батько вступає в пожежну команду; 209*]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «Такі люди живуть довго, а коли непомітно зникають, то ми не впевнені, чи забрала їм смерть, чи, може, засохлі, висять у якому-небудь комині й вудяться в ялівцевому димі. Колись ув одному димарі пічники знайшли засушеного дідуся…». (137)

ШУЛЬЦ: «…кретинка поволі зрушується і встає […] а з набучавілої напливом злості шиї, з почервонілого, темніючого від гніву обличчя, на якому, мов варварські мальовидла, процвітають арабески набряклих жил, виривається звірячий вереск…». (52) [Серпень; 22–23]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «Кретинка підбігла до них, виіндичила в потворний наріст дурнувате обличчя…». (91)

ШУЛЬЦ: «Зразу ж нагодився якийсь стрункий молодик, […] готовий вволити наші бажання і втопити нас у дешевій та легкій мові продавця. Та коли, балакаючи, розгортає величезні штуки сукна, приміряє, фалдує і драпує нескінченним потоком тканини, що пливе через його руки, укладає з його хвиль ілюзійні сурдути і штани…». (125) [Вулиця Крокодила; 78]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «В інших крамницях лопотіли розгорнуті сувої строкатих і барвистих матерій. Люди набирали повні жмені пливучого крізь пальці шовку, драпували його у фалди і строїлися в імпровізовані сукні й костюми». (90)

ШУЛЬЦ: «Але маю для тебе новину, — продовжував він [батько. — Є.Ф.]. — Не смійся, я винайняв тут приміщення для крамниці. Авжеж. І вітаю себе з цією ідеєю. […] Знову таки, не уявляй собі жодних пишнот. Де вже там. Приміщення значно непоказніше, ніж наша давня гамазея. Просто буда у порівнянні з нею. У нашому місті я б соромився такої ятки, але тут, де ми мусили настільки попустити наші претензії — чи ж не так, Йосифе?.. — Він болісно засміявся. — Та й отак якось живемо». (319) [Санаторій Під Клепсидрою; 321]

ТРУХАНОВСЬКИЙ: «Ти здивуєшся, коли я тобі скажу, що батько приїхав заснувати тут аптеку. Аптеку Під Сонцем — додала вона з якимось особливим притиском у голосі. […] Не уявляй собі чогось надзвичайного — схоже, то має бути непоказна ятка. «Саме те, що треба, для такого банкрута, як я», — казав мені батько, гірко посміхаючись. «Мушу прецінь з чогось жити…» — «Не уявляй собі якоїсь розкоші, зовсім скромна буда». (115, 124)

Sapienti sat[209]. Укладені в пари цитати із творів Самовидця і Чужотворця промовляють самі за себе, висновки, які звідси випливають, очевидні й безсумнівні. Паралельна лектура зіставлених уривків неодмінно супроводжуватиметься здивуванням, близьким до недовіри. Проте у психологічному аспекті винуватець залишив по собі інтригуючі знаки запитання. Ключем до зрозуміння механізмів тієї рабської залежності може слугувати, гадаю, теорія про несвідоме подекуди запозичення a posteriori, яке стосується автоматичного засвоєння змісту й запозичених живцем зразків. Адже моя теза полягає в тому, що у «справі Трухановського» не йдеться про свідомий плагіат, натомість ми маємо тут справу з надзвичайно рідкісним явищем, яке дозволяє наслідувачу залишатися твердо переконаним, що присвоєна ним річ є його власним твором, який постав цілком самостійно. У цьому випадку то не лише проблема ремінісценції, несвідомих запозичень, які іноді трапляються у письменницькій творчості. Тут ми стикаємося з тривалою й послідовною процедурою «загіпнотизованої» пам'яті, яка безслідно губить знання про джерела своїх ресурсів, продовжуючи на власний кошт — наче мимоволі — експлуатацію чужих джерел, без усвідомлення собі цих присвоєнь.

Усе свідчить за те, що Трухановський такої свідомості не мав, тому не мав і наслідку — відчуття вини. Він уже радше був схильний приписувати численні й разючі збіги між собою та Шульцом — і на які йому вказували, і які він сам міг без труднощів простежити, — якомусь диктатові містичного натхнення, диктатові, котрому вони обидва — і він, і Шульц — були піддані. Зачарований творчістю Шульца, — що він сам визнавав, — він не знаходив жодного раціонального пояснення дивовижним запозиченням.

Саме такий чи дуже подібний комплекс проявів Карл Ґустав Юнґ назвав терміном «криптомнезія», розглядаючи процес збереження у несвідомому чи у підсвідомості елементів пам'яті, запозичених іззовні, із чужих творів, і трактування їх як свою — ab ovo[210] — незаперечну й виняткову власність. У роботі Про психологію і патологію т. зв. таємних явищ він пише: «(криптомнезія) вводить в оману науковця, письменника чи композитора і наказує їм вірити в оригінальність їхніх задумів, після чого критики вказують їм на справжнє їх джерело! На захист автора перед звинуваченням у плагіаті наводиться його індивідуальний підхід, докази доброї волі, проте можуть трапитися випадки, коли відбуваються несвідомі дослівні репродукції»[211].

Отож, не відчуття вини чи усвідомлення зловживання, а відчуття кривди мучило Трухановського, коли він намагався захищатися від звинувачень, які вважав наклепами, усвідомлюючи водночас своє безсилля щодо них через брак вагомих аргументів, якими б можна було їх заперечити й відкинути. На підкріплення атакованому прибули нечисленні захисники, як-от приятель письменника пластик-ілюстратор С. Рассальський, який на сторінках щоденної преси подав текст Суд над письменником[212], де доволі голослівно намагався заперечити закиди, висловлені на адресу автора Вулиці Всіх Святих. Другим захисником, як я вже згадував раніше, був Юзеф Чехович, який у своїй статті перелічив також прізвища інших письменників, послідовно їх деформуючи: Szulc, Meyrinck, Kaffka…[213] Чеховичева апологія Трухановського Трухановський і товариші не шкодує письменникові найвищих похвал: «Варто констатувати, що [Трухановський] простує власною стежкою, торованою в пустці, що польській культурі робить честь його абсолютна безкомпромісність». Сам Трухановський також не міг мовчати у ситуації, яка загрожувала його письменницькій репутації. На тексти Альфреда Лашовського, який першим відверто назвав наслідування письменника на ім'я, той відповів сповненими гніву й обурення листами до редакції. Проте головним його виступом на захист самого себе була — про що уже йшлося — стаття Чи наслідування?, оприлюднена в місячнику «Studio». І саме цей — безпорадний і плутаний за змістом — текст я вважаю головним доказом «невинності» Трухановського, адже — цілком мимоволі, всупереч інтенціям і намірам автора — він оголює «криптомнезійну» несвідомість наслідувача, автоматизм копіювальника. Уважна лектура дозволяє стверджувати, що мимоволі самозахист став самозвинуваченням, відповіддю на запитання, що фігурує в назві цієї публікації.

Замість остерігатися будь-чого, що могло би сприяти закидам і оскарженням, бути обережним щодо опонентів і не давати їм нових аргументів до рук, Трухановський несвідомо оголюється, момоволі маніфестує свої нові «запозичення», своє промовляння чужими словами, чужим голосом. Безпорадно полемізуючи з опонентами, він знову вживає Шульцівських формул, необережно блукає серед Шульцівських образів, невправно снує свої наслідувальні візії. Бажаючи вирізнити зв'язки між власним мистецьким баченням і автобіографічними сюжетами, він пише про свої подорожі, про прибуття до провінційного містечка, яке заволоділо його уявою і надалося на декорацію для перипетій Вулиці Всіх Святих: «Екіпаж, ніби ковчег, плинув розлогою околицею горбистого краю, який, наче панорама, обертався навколо, відкриваючи моїм очам щоразу інші деталі багатої різьби терену. Повіз з'їжджав у глибокі яри, налиті темними лісами й шепотінням численних струмків. До міста ми в'їхали пізно вночі».

Але звідки ми це знаємо? З оповідання Шульца Мій батько вступає в пожежну команду, в якому, як виявилося, міститься першоджерело цього опису подорожі: «велика халабуда стугоніла глухо […] як ковчег, осілий на пустищі; […] приїхали на видуте вітром плоскогір'я; […] ми їхали у великому старому повозі […] в якій карта за картою спадали у вікні кольорові картини пейзажу; […] в лісистому водозборі Солотвинки, пересиченому шумом тисячі джерельних струменів; темрява була хоч в око стрель […] коли ґрунт раптом збився […] у твердий вуличний брук…» [Мій батько вступає в пожежну команду; 204, 205][214]

«Чи допоможе пихатість фраз?» — ставить Трухановський риторичне запитання. Мабуть не допоможе, бо ось знову у цій фальсифікації неважко розчути голос оригіналу, речення з Книги Шульца: «Тож до чого тут пафос прикметників і пихатість епітетів…» [Книга; 109][215] Так ото раз у раз із гущавини не надто компактних речень і розхристаних просторікувань виринають деформовані відлуння Шульцівських слів, які потрапляють у нові контексти, що відбирають властивий їм сенс. І знову полеміст повідомляє нам, що митець черпає матеріал для своєї композиції, черпає повними жменями, у творчому запалі хапає в тремкі руки цей «покірний і похітливий» матеріал. Чи й на дні того емфатичного визнання знайдемо Шульца? Так, хоча й позбавленого сенсу. У Трактаті про манекени «матерія — це найпасивніша і найбезборонніша істота в Космосі. […] Позбавлена власної ініціативи, похітливо-покірна» [Трактат про манекени, або друга книга роду; 45][216].

Так не поводиться людина, на яку впала тінь недобрих підозр, людина, яка хоче очиститися від звинувачень. Вона не постачає обвинувачам аргументів проти себе самої, не множить «самогубно» обтяжуючих матеріалів! Отож, обговорювану статтю я вважаю коронним свідченням автоматизму в процесі наслідування, хронічного неусвідомлення епігонства, яке чується в колі Шульцівської магії наче в себе вдома. Але прецінь згаданий текст Трухановського є не єдиним доказом того особливого стану речей. Продовження його творчості, дедалі більшою мірою залежне від «майстра», безсумнівно доводить, що цей письменник перебував у непохитному відчутті власної автономії, а водночас непритомно загрузав щоразу більше — попри застереження і спроби переконати його, що він займається літературним браконьєрством.

А що на усе це сам Шульц? Хіба ж він не знав книжок Трухановського? А може, не помічав їх супервторинності щодо власних творів?

Через багато-багато років, уже коли йому виповнилося вісімдесят, Трухановський повернеться у спогадах до своїх особистих контактів із Шульцом[217]. Він розповідає, що «під час першої зустрічі ми припали один одному до душі, що під час пізніших варшавських зустрічей зміцніла наша приязнь». Далі Трухановський пише: «Мою книжку Вулиця Всіх Святих я надіслав Шульцові з дружньою посвятою. Його лист із подякою, на жаль, не зберігся». Продовження тексту Зустрічі з Шульцом [Spotkania z Schulzem] бринить узагалі фантасмагорично і покликане довести, наче Шульц трактував подібність між своїми книжками та книжками свого співрозмовника як результат духовно-мистецького побратимства і схильний був навіть… викреслювати зі своїх творів уривки, надто подібні до Трухановського, а той у свою чергу чинив подібні «поправки» у своїй прозі, коли визнавав, що подекуди й вона містить формулювання, надто близькі до текстів Шульца.

«Після дебюту, — згадує Трухановський, — я приготував до видання у Гесіка Аптеку Під Сонцем. Шульц у той час мав уже готовий Санаторій Під Клепсидрою. Ми домовилися, щоб перед виданням узгодити наші книжки [sic!], щоб не дублювати [sic!]. Прочитавши машинописи, ми умовилися про зустріч. […] Зробивши незначні узгодження, ми ще довго розмовляли на теми, які нас цікавили».

В іншому місці Трухановський прямо казав про те, що обидва письменники робили виправлення у своїх машинописах… У цьому мали полягати «узгодження». Образ отих двох рівновеликих партнерів, які у кав'ярні «Швейцарській» завдають собі самоскалічень, щоб усунути зі своїх творів сліди надмірного втручання демона, який ними обома заволодів, провадячи у ті ж самі регіони їхні пера, — абсурдний і брехливий. Не кажучи вже про той факт, що — як випливає із нашого порівняння цитат із Аптеки Під Сонцем, — Шульц мав би бути вкрай неуважним читачем, оскільки залишив у машинописі колеги все те, що там залишилося. Трухановський не забарився також додати, що під час останньої зустрічі у Варшаві — «Бруно насамперед привітав мене з письменницькими успіхами».

Припускаю, що цей спогад, витканий із фантазії, є пізньою спробою компенсації тривалого, хоча й промовчаного комплексу, породженого звинуваченнями у «шульцоподібності» і закидами у плагіаті, — тим боліснішими, що вони суперечили переконанням звинувачуваного. Повторімо запитання: а що ж на все це сам Шульц? Він ніколи не висловлювався публічно з цього питання. Він не мав звичаю розправлятися у пресі з будь-чиїми починаннями, які — на його думку — чинили йому як письменникові кривду. Схоже, тільки у приватних листах він скаржився на зловживання, яке щодо нього вчинила графік (ілюстратор його оповідання Комета у «Wiadomościach Literackich»[218]) Еґґа Ван Гаардт. Шульц написав про неї схвальний есей, прохаючи, щоб вона передала машинопис редакції «Tygodnika Ilustrowanego»[219]. Після публікації Шульц упевнився і поділився цим своїм спостереженням у листі до приятельки[220], що згадана стаття наполовину сфабрикована. «…Вона додала абзаци, які були її писаниною, вкрай позбавлені смаку та скандальні за формою. Я борюся з рішенням, чи не опублікувати спростування, оскільки не можу того інакше вчинити, як тільки знищивши її». Не спростував, і єдина реакція на цю аферу залишилася в дивом уцілілому листі. На книжки Трухановського він також не відреагував, либонь вважаючи, що його голос, голос безпосередньо зацікавленого, читачі могли б сприйняти як позбавлений об'єктивності.

Попри мовчання Шульца на публічному форумі, я знаю його рішучу, відверто висловлену точку зору з цього приводу, зафіксовану у приватному листі. Ця точка зору, чи може радше діагноз, відома мені понад півстоліття, вона міститься в одному з перших здобутих мною епістолографічних текстів Шульца, який досі наявний у моїй колекції. В 1942 році я за посередництва спільного знайомого позичив у молодого літературного критика Анджея Плешневича три написані до нього в 1936 році листи Бруно Шульца, а коли їх адресат загинув, рукописи залишилися в мене. Я опублікував їх разом із багатьма іншими, знайденими пізніше, у томі Прози Шульца в 1964 році[221], а відтак — в опрацьованій мною Книзі листів у 1975 році[222]. В обох цих виданнях розлогий уривок, який містить оцінку письменства Трухановського, я вилучив, замінивши крапками, взятими в лапки. Я не помістив жодного коментарю, який би пояснював вилучення цієї частини тексту, лише у вступі до Епістолографії в томі Проза і до збірки Книга листів я коротко зазначив, що з огляду на осіб, які ще живі, я визнав за необхідне зробити в листах незначні скорочення. Опущений уривок про Трухановського ніколи досі не друкувався в оригіналі[223].

Я мушу пояснити читачам, чим керувався, коли делікатно приховував суттєву частину листа Бруно Шульца. Бажання заощадити Трухановському дошкульних прикрощів не було мені чуже, але, мабуть, цього б не вистачило — без інших мотивів, — щоб схилити мене до подібного промовчування. Головні причини були більш практичними, пов'язаними з моїми припущеннями й побоюваннями, що стосувалися пошуку Шульцівських рукописів, роботи над реконструкцією біографії письменника, необхідної завбачливості, аби не відтяти собі шляхів до не відомих мені ще листів та інших джерельних документів. Трухановський, до якого я звернувся у 1947 чи 1948 році щодо листів Шульца, запевнив, що їх не має, що їх либонь спалили німці, які квартирували в його (Трухановського) помешканні і палили книжками в печі… Невдовзі після цієї розмови запала тривала ніч безоглядного соцреалізму, і публікація будь-чого, що стосувалося Шульца, стало неможливим. Щойно на початку шістдесятих років, довідавшись, що я маю бути видавцем листів Шульца, Трухановський відповів на моє повторне запитання, що листів пошукає, а невдовзі повідомив, що знайшов три, і позичив їх мені, додавши, що, можливо, їх знайдеться більше, але поки що він не може вдатися до пошуків. Споряджений листами й надіями на наступні, я вмістив їх у Прозі[224] і Книзі листів[225], зазначивши в коментарі, що адресат, можливо, має їх більше у своїх паперах[226]. Вони так ніколи й не знайшлися, але надія на їхнє відкриття диктувала мені подальшу стриманість в оприлюдненні різких оцінок з боку Шульца.

Щойно тепер я подаю до друку це висловлювання. Воно міститься в листі до Анджея Плешневича, означеному датою 1 грудня 1936 року, а отже, написаному наприкінці того ж року, в якому за кілька місяців до того Шульц поставився приязно й зичливо до тогочасного адепта літератури, не знаючи про його підготовану тоді до друку першу книжку. Нехай цей уривок стане істотним матеріалом для моїх висновків і розвіє сумніви й міфи, поширювані для затирання слідів чи виниклі через невігластво.

Лист Бруно Шульца до Анджея Плешневича з уривком, у якому дискваліфіковано прозу Казимира Трухановсъкого