Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

Околиці цинамонових крамниць — несходима Шульцландія — то простори, значно розлогіші, аніж ті убогі закутки чи периферії, до яких мені вдалося потрапити (чи радше — заблукати?) у моєму багатолітньому бурлакуванні стежками Великого Бруно та його Міфу. У книжці, виданій у 1986 році, я подав нотатки лише з одного етапу цієї мандрівки, проте записи ці стосувалися надто різних спостережень.

За допомогу я вдячний не лише тим, хто своєю пам'яттю — свідком минулого — забажав підтримати мої пошуки та забезпечити їм бодай частковий успіх, тобто приятелям і учням Шульца — Емілеві Ґурському, Боґуславу Маршалові, Адамові Процькому[50] та іншим. Я також завдячую додатковими стимулами для багатьох розмислів тим, чиї окремі твердження та зауваги про твори й особистість Шульца наразилися на мій рішучий спротив, спонукали до рефлексії та полеміки.

Околиці цинамонових крамниць я трактую як доповнення до моїх раніше написаних праць. Вони не складають циклу, пов'язаного якимось спільним засновком, ані жодного інтерпретаційного чи біографічного цілого. Це збірка вільних, окремих нарисів, які в загальних рисах поєднує тільки їхній спільний об'єкт: твори й життя Шульца. Ті два елементи — творчість і біографія — у разі Шульца дуже міцно поєднані навзаєм, розгалужуються у цих нарисах поза їхній властивий обсяг і сягають загублених у непам'яті життєписів деяких осіб, близьких письменникові, переносяться на дещо маргінальні терени, до сусідніх із Шульцландією країн. І не тому, що сама вона вже досліджена й пізнана дорешти. Її годі охопити — не лише через прогалини в наших знаннях про біографію та особистість письменника, але й — у сфері письменницької творчості — з огляду на невичерпність проблематики твору мистецтва, а отже, через природу речей. Занурення у дальші околиці цинамонових крамниць походить із переконання, що й воно може дати нам істотні доповнення, кинути нове світло, допомогти в реконструкції цілого. Що для кращого розуміння таємничих закамарків цинамонових крамниць може виявитися корисним їхнє сусідство. Адже хоч би що, пов'язане із життєвими шляхами Шульца та природою його творів, — навіть побічні фігури й події, які з ними сусідили, — небайдуже нам. Звідси ці відступи на передпілля міфу, у бік реальних місць на землі й близьких приятелів письменника, сліди яких затерлися так само, як і його власні.

Далебі в усіх нарисах Шульц є засадничою темою, і якщо будь-що поза ним заслужило на згадку, спробу відтворення, то лише завдяки йому самому та в ім'я розширення знання про нього. Окреме місце в цій збірці посідають нариси про горище дому Шульца та про долю його втраченого й лише незначною мірою віднайденого листування. Це розповідь про багатолітні копіткі пошуки на цвинтарі пам'яток, історії численних розчарувань і порівняно небагатьох радощів від дивом уцілілої знахідки. Я вирішив, що історія цієї неоархеології заслуговує на докладне занотування, адже вона вказує опосередковано й на те, до якого величезного спустошення призвела остання війна, знищуючи людей та будь-які сліди по них. І якщо манускрипти багатьох класиків старовини зуміли вціліти, пам'ятки по Шульцові, нашому близькому сусіді в часі, зникли переважно безповоротно. Так само окремим за своїм характером є нарис, в якому я намагався спростувати вперті помилки, які стосуються життя й творчості Шульца, і які дискутувались у різних публікаціях. Їх і далі тиражують, до них ставляться як до вірогідних та обґрунтованих відомостей; отож, я прагну запобігти їхній надмірній живучості.

Феретрон[51] із туфелькою

Добирання ключа, який би відчиняв усі закамарки творчості митця, — улюблене заняття деяких метаслюсарів, — мусить провадити і провадить до конструювання універсальної відмички, яка нічого не відчиняє. Відмичкою мазохізму намагалися тут і там вчинити позірне зламування не лише самого мистецького творива письменника, а й мотивації його життєвого шляху, починань і долі. Отож не раз треба було фальшувати ці мотивації, підмощуючи під факти біографії хибні передумови. Так, скажімо, — у крайніх випадках — відкривали, буцім смерть Шульца від рук ґестапівця не була всього лише результатом убивства, а й наслідком начебто мазохістського прагнення потенційної жертви до акту смертельного ґвалту, який би був над нею вчинений.

Дарма, що мазохістська перверсія не має нічого спільного із самогубною манією, з тугою за смертю, з погонею за жахом і катом. Дарма, що правда заперечує подібну інтерпретацію, що то була далебі тільки панічна втеча від несподіваної смерті, яка зненацька постала на шляху, що був паралізуючий страх і гарячковий пошук способів урятуватися від знищення. Відмичка мазохізму, фальшиво приписуючи перверсії всеосяжний вплив, провадить до креаціоністської інтерпретації, яка не зважає на об'єкт аналізу, на факти, яка деформує дійсність в ім'я а priori прийнятої теорії, що мусить підтверджуватися на кожному відтинку досліджуваного нею матеріалу життя і творчості.

Чи не краще вже полишити раціоналістичну позу, удавану точність і, віддавши належну шану фактам, — скласти поганський уклін великому, неосяжному творові, піддатися його обрядові? Адже

Осанна! Фокус-спокусанна!

З двох лих чи не краще озброїтися церемоніалом магії та міфу, щоб знайти засоби порозумітися з непередбачуваною рясністю твору? Ми, немічні його шанувальники, знаємо чимало замовлянь-заклять, і кожне з них могли б ужити до нашого обряду… Клаустрофобія Шульца, яка об'являється його несподіваним криком, коли, йдучи нічною Варшавою, він наштовхнувся на глухий мур, який замикав вуличку Повісля… Агорафобія Шульца, фізичний страх перед проваллям, який змусив його в цілком безпечному місці під Закопаним повзати рачки, аж поки з Бочаня чи із Скупнічого Уплазу не спровадили його люди до Кузьніц… Його почуття глибоких, іноді аж запалих у підсвідомість зв'язків із культурою і традицією, яка його породила, а водночас — відчуженість від неї і бездомність у світі, навіть найближчому світикові, повному ксенофобських загат.

Кожна з цих сфер спокусливо підводить до інших міфологічних висновків, хоча жодна не розв'яже логогрифу, бо мистецтво, як він сам сказав, не є «логогрифом із прихованим ключем», додаючи:

Отож, остерігаючись недоумкуватих крайнощів, спробуймо відправити церемонію…

Яскраво виражений, можна сказати, клінічний мазохізм Шульца гніздився в найбільш інтимній сфері психіки й поведінки. Його вияви можна легко зауважити. Найвиразніше він дається взнаки в його пластичних працях, починаючи від ранніх графічних робіт із циклу Ідолопоклонна книга. Та річ у тім, що він стосується лише деяких сфер, не є ні єдиною, ні найістотнішою рушійною силою життєвої практики та мистецької творчості. Деміургія, творчість такого формату, твір зі знаменням величі має безліч замків, які годі відчинити одним і тим самим ключем. А мабуть, ще деякі двері — як то буває в казках — не мають замка, їхній поріг не годен переступити непрошений гість раціоналізму, вони щільно замкнені зсередини. Кожному справжньому мистецтву знайомі подібні регіони недоступності й неоднозначності.

Печать мазохізму належить до особливо очевидних, завдяки своїй разючості, мотивів творчості Шульца, які виросли із довічної девіації митця. Та царина є особливо дражливою, вона уникає неделікатних викриттів. Індивідуальність автора Цинамонових крамниць, багата, невротично заплутана, заслуговує, втім, на нелицемірний погляд, позаяк ніщо з того, що в ній криється, нам не байдуже. Відтак, затримаймося на особливу «чорну месу» перед одним із численних Демонів Бруно Шульца. Над пандемоніумом Туфельки. Над чорнокнижництвом Чорної Панчохи.

Уважні спостерігачі симптомів мазохізму якось не помітили чи злегковажили побіжною згадкою нерозлучно супутній йому фетишизм — в сенсі сексуальної девіації. Він є дуже виразним навіть без покликання на тайники біографії та на особисті схильності. Він виявляється і в прозі, і в графіці, і в малюнку.

У включеному до Шульцівської Міфології символу Анни Чілок [Csillag] — «апостолки волохатості», породження газетних реклам засобу для приросту волосся (може більш галицької, ніж віденської: її прізвище, прочитане навспак, звучить Галліч [Gallicz]), — маємо справу з фетишем волосся. В інших місцях ми раз у раз натрапляємо на найбільш Шульцівські фетиші: чорні панчохи та дамську туфельку. Отой фетишистський культ набуває в мистецтві Шульца постаті сакрального культу, форми демонічного обряду.

Доказом цього є рясна іконографія. Мабуть найчіткіше це видно в одній із гравюр Ідолопоклонної книги під назвою «Процесія». Перед фронтоном Храму, на тлі його білого фасаду крокує процесія, триває святкування. На чолі походу ступає оголена жінка в чорних панчохах і туфельках із бантиками; позаду за нею молодик, який несе її шати в молитовно схрещених руках, далі — купка чоловіків, занурених в екстаз, один із яких, стоячи навкарачки, б'є поклони біля ніг жінки-ідола. Одна з чоловічих постатей несе хоругву-феретрон із зображенням Святої Туфельки, оточеної, немов ореолом, світлим овалом посеред напнутого полотна. Символізм тієї сцени є особливо виразним, він документує символ віри-пожадання, становить ілюстрацію культу.

«Процесія», графіка cliché-verre з циклу Ідолопоклонна книга, 1920-1924

Слово «фетиш» є двозначним, його вживають у двох цілком різних сферах і сенсах. Один із них стосується сфери міфу, конфесійного вшанування; є його об'єктом, магічним вмістилищем святості. Друге, вторинне значення окреслює предмет сексуального пожадання, яке відчуває фетишист. В описаній тут гравюрі, — зрештою, не лише в ній одній, — завдяки міфологізації відбувається наче поєднання, взаємне ототожнення обох цих різних, хоча й однойменних явищ. Так фетишизм повертається тут до свого первісного сенсу, до первісних апеляцій: сексуальний фетиш підноситься — не перестаючи бути самим собою — до рангу ієрофанного[52], релігійного, сакрального фетиша.

У цьому ототожненні ми, доморощені демонологи, могли б шукати одне з духовних джерел, а водночас вияв Шульцівського міфологізування, вивищення завдяки міфологізації, анексії профанного сакральним.

Осанна! Фокус-спокусанна!..

Оте сакральне завше є демонічним, воно несе у собі усвідомлення свого підозрілого походження, яке підносить силу виразу і міць відчуття. Його легко віднайти у безпосередній та опосередкованій формі не лише в пластиці Шульца, а й у прозі. В Геніальній епосі читаємо:

Чуже снування! Сповнення справи сотворіння! Творіння Сьомого Дня!.. І постала Туфелька! Осанна! Фокус-спокусанна!

У фетишизмі облямівка стає осердям, реквізит оживає, переймаючи і посилюючи риси суті речі, до якої він належить. Так діється у сфері притягання еротики. Аналогічно може діятися — на її образ і подобу — деінде: поштові марки містять у собі більше тропічної географії, ніж відповідні їм країни та континенти. Шульц пише у Книзі:

Ми, самовидці, спитаймо із належною покорою: чи від фетишизму аж до поетичного принципу «заміщеного буття» веде якась дорога генетичної спорідненості? Чи принципи, які керують тут і там, не мають аналогії? Ми не домагаємося відповіді, не намагаємося підібрати ключа — але ставимо знак запитання, який інколи щось та відкриває, бодай — перспективу.

Творчо зужиті елементи магічного мислення. Приписування явищам і речам нашого суб'єктивного, власного емоційного вмісту, який стає компонентом їхньої субстанції. Інтенсифікація закличної сили матерії. Чи не є уражена фетишизмом психіка особливо схильною до того усього, що ми тут назвали?

Панчоха, яка перетворюється на одну з найбільш інтенсивних квінтесенцій того, що ми називаємо das ewig Weibliche[53]; туфелька, в якій сконцентрована архісуть статі та її потаємних сил — чи не формують вони й не підсилюють специфічного типу вразливості та уяви, чи не вказують на їх істотні тенденції? Різновид гілозоїзму, — якщо він не є тут лише зловживанням інтерпретаторів і його справді можна дедукувати з письменницького творива Шульца, — міг би бути філософським наслідком саме того психофізичного підґрунтя, на якому він формувався.

Тема публічної лекції Батька — alter ego автора — манекени, вабить різними, хоча й не суперечливими навзаєм інтерпретаціями, різноманітними прочитаннями їхніх складних значень. І ми, не покликані учасники Шульцівської Процесії, занурмося на мить у медитацію про манекена, пошукаймо і в ньому апеляції до фетиша.

Манекен, той кравецький, якого обслуговують швачки Польда і Пауліна, є істотою-моделлю для втілення Твору Сьомого Дня. Сукня, пошита на його мірку, є єдиним сенсом його екзистенції. В ній проявляється диктат манекена, вона мусить безпомилково перейняти його ідею. В цьому полягає не безальтернативний опору задум сукні, яка докладно його реалізує, покірна диктатові. Але водночас — він є тільки правилом, міркою, її тимчасовим вмістом, осердям покрови, більш істотної, ніж її носій…. Так само і в жінці Шульц помічає риси природи манекена, який відмірює і носить її зовнішність, що є виразом глибіні, суттю індивідуальності, предметом фетишистського культу й пожадання.

Біологія сягає поза визначені для неї межі. Осанна! А відтак — як казав Батько-Якуб — «немає мертвої матерії». Вона живе позиченим життям, інколи інтенсивніше, ніж її біологічний кредитор. Вітальна та життєдайна сила переміщується у субстанції, явища, речі, які воскрешає Шульц-Віруючий.

Такою є дія поезії. Вона набуває несподіваної сили виразу й невідпорної сугестивності в творі оповісника «поворотного дитинства», творця, дитячий дар якого оживляти світ дочекався підтримки з боку плідної для уяви девіації, що бачить у панчосі увінчання жіночої анатомії, магнетичний чинник — а не лише частину дамської конфекції.

Рисунок олівцем, 20-і роки.

Приятель Шульца Ізидор Фрідман (він же Тадеуш Любовецький) виказує стару таємницю: «Бруно безмежно мені довіряв і […] дозволив мені зазирнути трохи глибше у своє приватне життя. […] Він був явним фетишистом. […] Його фетишизм полягав у тому, що він кохався в гарних, довгих ногах — конче убраних у чорні шовкові панчохи. Цілування таких ніг було для нього — як він мені про це не раз оповідав — найбільшою насолодою».

Чи не зловжили ми тією довірою, виявленою приятелеві? Процитований уривок листа був би тільки неделікатним оголенням інтимних сфер життя Великого Єресіарха, якби не становив понад те доказу існування найбільш особистих, глибоких джерел, з яких випливали деякі істотні мотиви його творчості. Ми, непутящі підглядачі, сягнули отих таємних меж, не маючи ілюзій, що таким чином розв'язуємо одну із загадок мистецтва. Ми поринаємо в ієрофанію, тобто у щось, що об'являє сакральне, в ідолатрію[54], для якої фетиші становлять особливе втілення божества, — і чинимо це задля міфологічної забаганки, задля великої метафори, у світлі якої Великий Бруно стає підвладним природі міфу деміургом — не лише жерцем нової Книги Буття, а й творцем її, віруючим і глашатаєм.

Йдемо далі цією міфічною стежкою. Одна з помітних у творчості Шульца двозначностей: явище вивищення повсякденності, а водночас приземлення високих міфів, — є лише перемінним актом сакралізації профанного. Вознесіння на небеса приземленості! Канонізація повсякденності! Осанна!

Мірча Еліаде каже: «Властиво кожна ієрофанія, навіть найбільш елементарна, виявляє отой парадоксальний збіг sacrum і profanum». Шульц, отож, іде слідами вірувань людства, він, новатор, підпорядкований одвічним правилам біології міфу, оприявнює «sacrum за посередництва чогось, що є від нього іншим», покликаючись тут знову на слова автора Трактату про історію релігії.

Об'єкту «злочинного» культу, туфельці Аделі, яка спантеличує Батька, коли той виголошує свої натхненні висновки, притаманні творчі й нищівні сили водночас.

І знову Еліаде: «Амбівалентність sacrum має не лише психологічну природу (тією мірою, якою sacrum приваблює чи відштовхує), а й аксіологічну (sacrum є водночас „святим“ і „оскверненим“)».

Наша метафорика замикає коло. Міф, який узурпує собі право екзегези міфу, міг би й далі снувати свої сугестії та домисли, відкривати нові перспективи, захоплений довільністю цих починань.

Вони є нічим іншим, як тільки обрядом, нашою урочистою відправою культу Шульцівської КНИГИ. Ми обриваємо її у випадковому місці, щоб вписати нашу глосу на її полях…

Пан професор

Шульц, якого роками гнітили його вчительські обов'язки, намагався «творчо утилізувати» свої уроки — так він якось висловився про життя загалом. Не порушуючи шкільного регламенту, він по-своєму відступав від уторованих схем навчання, намагаючись — з одного боку — надати сенсу урокам малювання, а з іншого — захиститися від агресії гамірної та неслухняної громади учнів. Він чинив це двома способами: тікаючи від предмета в оповідання імпровізованих казок і залишаючи в спокої пластично необдарованих вихованців, натомість оточуючи фаховою і, якщо так можна висловитися, приятельською опікою лише тих, у кому помітив задатки таланту.

Не в змозі собі інакше зарадити з пустощами класу, він, бувало, відмовлявся від передбаченої програмою теми, і з «бельфера»[55] враз перетворювався у натхненного казкаря, який іноді ілюстрував крейдою на дошці свої оповіді, проказувані стишеним голосом. Не трапилося ніколи, щоб хтось йому завадив; клас змовкав, нерухомів, увесь поринувши в слухання. Учні відчували, що нічого вже ніколи не повториться, що казка народжується власне водночас із наступними словами професора, — така ж захоплива й несподівана у своєму перебігу для них, як і для Шульца. Відчувалося, що він був разом із ними не тільки фізично, але що вони разом із ним мандрують країною фантазії, в якій події та краєвиди напливають ззовні, а вчитель є тільки їхнім приймачем і передавачем. Тих казок було чимало; учні запам'ятали на все життя не їхні леткі фабули — щонайбільше, якісь уривки, — але чародійство, неповторний клімат, невідпорно абсорбуючу могуть. Вони шкодують, що ніхто їх не записував, що вони розліталися, гинули без сліду, вигасаючи на середині речення чи добігаючи краю в ту мить, коли дзвінок наприкінці уроку виривав їх ураз із цих фантастичних глибин, мов зі сну.

У процесі снування цих оповідей Шульц також був десь далеко, наче в трансі. То була творчість у повному сенсі цього слова; ніколи не записані сторінки Шульцівської Книги. Подекуди то були сюжети, знані з інших джерел, класичні казкові мотиви, але вони становили не більше, ніж привід для оповіді, для новаторських імпровізацій. На гадку спадають рядки з листа письменника:

У старших класах Шульц також не обмежувався передбаченими програмою заняттями, але намагався зацікавити учнів мистецтвом, його минулим, великими творцями, історією архітектури. Він не викладав, а намагався заінтригувати темою, спонукати учнів порівняти новий матеріал із відомими їм явищами, вміло апелював до уяви. Якось, коли він оповідав про часи Ренесансу, плідного на великих творців і видатні твори мистецтва, один із учнів, Оскар K., висловив протест проти уславлення епохи Відродження, вбачаючи в подібному ставленні до «феодального минулого» ретроградні тенденції. Він заявив на уроці, що допіру допуск широких мас до участі в культурі призведе до справжнього розквіту мистецтва… Шульц вислухав його і з розуміючою посмішкою висловив у відповідь переконання, що немає і не може бути епох, які мали б «рецепт на продукування і розмноження великих людей».

Свої бесіди про мистецтво він іноді проводив на екскурсіях. Якось Шульц вибрався разом із класом до церковці св. Юра, цибулястої, з трьома куполами, однієї з найцікавіших і найстаріших пам'яток навколишньої дерев'яної архітектури. Він багато й цікаво розповідав про цю пам'ятку, фіксуючи її у візуальній пам'яті учнів за допомогою влучних метафор. Він казав: виникає враження, що ото ми бачимо сільську бабу з наших сторін, наряджену у свою багату спідницю із відстаючими «бортами», бабу, яка обіруч обіймає своїх двох донь, теж святково вбраних, і гідно простує разом із ними на недільну службу Божу… Або по-іншому: ось карпатський горянин зі своїм «клобуком» на голові стоїть, широко розставивши ноги, взявся у боки, і добре йому так стояти на своїй землі…

Церква св. Юра, XV століття

Але, окрім казок і бесід про мистецтво, було ще малювання, головний предмет дорученого йому навчання. До учнів, які не відзначалися жодними здібностями у цьому напрямку, він ставився поблажливо й не таврував лихими оцінками. «Він не звертав особливої уваги на тих, — згадує Мечислав Лободич, — у кого не помічав рисувального таланту. Учням, які не мали здібностей до малювання, він зазвичай ставив оцінки, які відповідали усередненому показникові з інших предметів або трохи вищі. У класі, в якому я вчився, він цікавився роботами заледве кількох учнів, насамперед талановитого, на його думку Станіслава Вільдера. Пам'ятаю, якось, оглянувши виконані ним на уроці рисунки, він заходився міркувати, і суть зводилася до думки, що варто в зображеннях людей добачати риси, які роблять їх подібними на тварин чи птахів. Він радив тоді, як мені здається, згаданому Вільдерові, щоб той у своїх начерках шукав вирішень саме на цьому шляху».

Варто принагідно зазначити, що тенденція до зооморфізму була сталою схильністю Шульца. Його пізніша наречена також зауважила це: «Він знаходив у кожній людині якусь подібність на тварин. — А яку тварину я нагадую? — спитала я цікаво. — Ви? Антилопу. — А Ви? — Пса».

Інший «не-рисувальник», Марек Шпет, пише: «Характерна подробиця: попри брак таланту до малювання, на свідоцтвах я отримував оцінку «добре»; втім, то не було наслідком приватного знайомства, але випливало з переконання Шульца, що коли хтось не має таланту до малювання і попри добру волю не здужає правильно виконати завдання, — то оцінка, знижена лише на один ступінь (не «дуже добре») либонь буде вмотивованою. В результаті такого переконання Шульц дуже рідко підходив до мене під час уроку, довше просиджуючи поруч із талановитішими учнями».

Учні, які мали талант до малювання, як-от згаданий Вільдер чи названий у спогадах іншого колишнього учня Гарі Цаймер, не лише приваблювали увагу Шульца на терені школи, під час уроків рисунку, а часто бували його любимчиками, про яких він не забував і поза мурами школи. Вчитель запрошував їх до себе в гості, намагався розвивати їхні здібності, тішився їхніми досягненнями, а інколи допомагав їм у втіленні вищих прагнень у цій царині. Бувало, що виникла подібним чином приязнь і опіка не припинялися й після того, як вихованець покидав школу.

З-поміж тих здібних учнів, яких він собі особливо вподобав, затримаймося трохи довше на трьох постатях. Ними будуть: Самуель Ліберверт, видатний талант, герой трагічної біографії; Файвель Шраєр, пізніше архітектор і знахідник решток паперів на горищі осиротілого дому Шульца, та митець-пластик Боґуслав Маршаль.

Про життя й долю Самуеля Ліберверта мені розповіли Ян Зусман і Адам Процький, його колеги та приятелі. Ліберверт був дитиною з дуже бідної родини дрогобицьких люмпен-пролетарів. Він мешкав на так званому Лані, у кварталі бідноти, і впродовж багатьох років перед уроками допомагав батькові тягти візок-крамничку з дешевими цукерками й іншими солодощами, які старий Ліберверт продавав на вулицях. Після уроків він тягнув батьківського візка назад додому. Інтелігентний, вразливий і надзвичайно талановитий, він одразу звернув на себе зичливу увагу Шульца, який на уроках розповідав про віденські музеї, античну архітектуру, про перспективу… Окрім того, він обережно, з великою чутливістю й делікатністю патронував Лібервертові, не бажаючи йому нічого нав'язувати, щоб не порушити самостійний розвиток його таланту. Отож, мистецька опіка над учнем — у школі й удома, куди він почав його запрошувати, — полягала у своєрідному чуванні, у майже непомітних натяках, у розмовах на теми, пов'язані дуже загально з мистецтвом. Зусман згадує, як вони разом із Самуелем відвідували дім на Флоріянській, 10, близькість якого розпізнавали, уже починаючи з ранньої осені — навіть у сутінках — завдяки запахові поскладаних у пивниці яблук, який заполоняв вуличку. За домом був дикий запущений сад, який тягнувся трохи вгору, повний кущів, зілля, лопухів, у яких ховалася стара буда з дощок, терен учнівських забав.

Після екзамену на атестат зрілості Ліберверт завдяки допомозі Шульца та протекції Налковської почав навчання в Академії красних мистецтв у Варшаві, як митець, перед яким відкривалося велике майбутнє. Він заробляв на прожиття роботою на стрічковому заводі по вул. Тарчинській. Контакт із Шульцом не обірвався, вони писали один одному від першого року навчання Самуеля, а листи, як і колись розмови, були сповнені мистецтвом. Деякі з них, отримані від Бруно, Самуель показував у Варшаві Зусманові, показував також примірник Цинамонових крамниць із сердечною посвятою, надісланий поштою з Дрогобича. Після студій, які він закінчив із відзнакою, Самуель виїхав у 1938 році до Парижа як стипендіат Діани Айґер (мати публіциста Стефана Наперського) і там оселився у Зусманового брата. Коли і Ян Зусман опинився в 1939 році в Парижі, Самуель давав йому читати листи від свого дрогобицького покровителя і друга, з яких випливало, що той з відстані й надалі турбувався про свого колишнього учня і серед іншого писав, що не зумів би жити в Парижі, який для нього занадто гігантський, в Парижі, який, попри всю свою чудесність, надто б його пригнічував. У той час у поведінці Ліберверта далися взнаки перші прояви шизофренії, проте він безперервно працював. У березні 1940 року його мобілізували, і він зголосився до польського війська в Коеткідан. Французьку кампанію Самуель пережив, і в червні чи липні зв'язався із братом Зусмана. Ні про те, щоб переховуватися, ні про зміну прізвища, ні про вироблення собі фальшивих документів він навіть думати не бажав.

Ліберверт перебрався до Екс-ан-Провансу і оселився на околиці як сторож саду у злиденній хатинці без долівки, де взимку грівся залізною пічечкою, в якій палив хмизом і сухим галуззям, назбираним у саду. Малював якимись рештками, дивними барвниками, бракувало фарб. Він посвідчував особу документом, в якому чорним по білому було написано: Самуель Ліберверт, народився в Дрогобичі в 1909 році, демобілізований солдат Польської армії. Зусман ще прислав йому фарб із Ніцци, а пізніше, перебравшись до Марселя, востаннє відвідав приятеля в грудні 1941 року. Той показував йому чимало листів від Шульца, зокрема один — останній — переданий якимось окружним шляхом із дрогобицького ґето. То була остання зустріч. У серпні 1942 року Ліберверта депортували. Він загинув, убитий у невідомому місці, приблизно у той самий час, що і його дрогобицький опікун Бруно Шульц.

Другим з-поміж учнів, кого Шульц визнав здібним і таким, що заслуговує на особливу увагу й турботливу опіку, був Файвель Шраєр, учень дрогобицької гімназії з 1925 року. Він згадує професора, який під час уроку переходив від учня до учня і власноручно вносив поправки до їхніх робіт, пояснюючи кожен рух олівцем. «Особливо він опікувався, — пише Шраєр, — учнями, які виказували бажання і здібності до його предмету. Таким він був і щодо мене. Але через певний час він заявив мені, що більше «поправляти» моїх праць не буде, бо вважає, що це мені тільки зашкодить, і обмежився усними критичними зауваженнями. Шульц приносив на уроки різні альбоми творів малярів, пояснював їхні образи. […] В мою пам'ять особливо глибоко запав іспанський маляр Сулоаґа[56] — здається, то був його улюблений маляр — а також Ель Ґреко. Цілком байдужих учнів він зумів принаймні зацікавити творами мистецтва».

Інтерес Шульца до Шраєра, його здібностей поступово зблизив учителя й учня, почалися позашкільні зустрічі, візити в дім на Флоріянській, зрештою — обопільна приязнь, взаємна довіра. Файвель здобувся на опору, підпору й допомогу; Бруно — ще на одну близьку душу, чого він так гостро потребував у отому багатолюдному дрогобицькому безлюдді.

«Моя приязнь із Шульцом датується від мого першого візиту до нього додому. То було в 1927 році, в суботнє весняне пополуднє. Я приніс пастель, він просив, щоб я йому позичив. Я несміливо попросив його показати мені його малярські праці. Спершу він виправдовувався, що його роботи саме перебувають на виставці, що він має тільки начерки олівцем, але, що, властиво, не мав би мені їх показувати з огляду на тематику. Я заявив, що мені вже 18 років, і я настільки дорослий, що на твори мистецтва дивлюся, як належить, і що завдяки йому я маю вже для цього належну підготовку.

І ось тоді Шульц відкрився мені. […] Нотатників для ескізів було кілька, і, на мою думку, оті ескізи більше свідчили про незвичайний талант Шульца, ніж зазвичай майстерно закінчені праці, з якими я познайомився пізніше (малярські та графічні). Звісно, після того кількагодинного візиту (я зловжив гостинністю) я був зачарований, захоплений, ошелешений, окрилений і пригнічений його величчю, і… закоханий назавше в Шульца. Я почав у нього бувати. Пізніше, будучи вже студентом, під час літніх канікул я постійно його відвідував, приносив на оцінку свої скромні рисунки й мав нагоду ближче його пізнати. […] Він малював своїх домашніх, найчастіше матір, приятелів, які його відвідували, але насамперед самого себе. Згадані уже зшитки були заповнені власне такими рисунками. Там були ще численні студії руки, ноги, начерки котиків і чимало інших. […] Я любив спостерігати за Бруно, коли він рисував, малював; поступово він звик до моєї присутності, і вона вже його не бентежила. Інколи він читав мені фрагменти своїх оповідань — востаннє Месію».

Ті відвідини повторювалися до останніх передвоєнних канікул. Подальша доля Шраєра описана в нарисі Горище на Флоріянській. Він навідався у той приязний до нього колись і магнетично привабливий дім уже після смерті Шульца, невдовзі після війни, щоб відшукати рештки пам'яток від учителя. Шраєр помер в Ізраїлі в 1972 році.

Кожен новий шкільний рік приносив Шульцові тягар педагогічних терзань, на які він ніколи не втомлювався скаржитися. Але водночас кожен новий набір, який переступав поріг школи, дозволяв йому відкрити нового здібного учня, потенційного митця, якому варто було б присвячувати час і увагу. Той мистецький патронат, яким Шульц обдаровував своїх обранців, плодоносив іноді, як у випадку Ліберверта, зрілим талантом, коли учень усе своє життя присвячував пластичній творчості, проте інколи залишалася тільки тривала вдячність підопічних і неминуща симпатія, прищеплена майстром і провідником.

Митець-пластик Боґуслав Маршаль не лише зберіг спогади про незвичайного учителя, а й зумів врятувати рисунки Шульца, подаровані йому колись учителем, серед яких міститься ціла серія виконаних професором у техніці олівця невеличких портретів здібного учня. Вибором свого життєвого шляху Маршаль значною мірою завдячує професорові Шульцові, який делікатно, на позір не втручаючись, допомагав йому, підтримуючи найбільш ранній етап кристалізації здібностей учня. І цього разу рисункові сеанси та балачки вдома доповнювали шкільні заняття, готували його до подальшого творчого шляху.

Маршаль був учнем Шульца, починаючи від молодших, аніж Шраєр чи Ліберверт, класів. Шульц навчав його у 1936-1940 роках; Маршаль зустрівся зі своїм новим професором уже в гімназії та ліцеї нового типу після т. зв. реформи Єнджеєвича. У той період малювання було уже факультативним предметом, відтак лише охочі й пластично обдаровані учні брали участь в уроках. Завдяки цьому природному доборові багатолітня вчительська практика Шульца була наче санкціонована і стала принципом навчання. Він не мусив уже вишукувати обраних у масі байдужих і нездібних.

Розв'язання одного з математичних завдань, запропонованих Шульцові колегою, учителем математики, 1935

Відвідуваність впала, проте зросла інтенсивність і плідність роботи з учнями. Вони перетиналися з професорами в школі й поза нею; деякі цікавилися «позашкільною» творчістю Шульца, а також слідами його пластичної діяльності у школі в минулі роки. Боґуслав Маршаль згадує, що на запіллі зали для малювання були складені старі роботи Шульца, які він роками виконував для шкільного вжитку. Там були його декорації до театральних п'єс, які ставив аматорський колектив гімназії, та численні принагідні декорації, пов'язані з річницями й державними святами. Композиції та портрети лідерів держави вивішували на фронтоні будинку гімназії.

На уроках у той період вони найчастіше малювали голови позуючих колег. Шульц робив коригування безпосередньо на рисунках чи накидаючи фрагменти на полях. Бувало, він виконував малюнок сам, а учні громадилися навколо нього, спостерігаючи за процесом малювання. Як пам'ятає досі його учень, Шульц наносив на картон загальний абрис, після чого поступово заповнював його і оживляв подробицями. Він також часто водив своїх здібних учнів на пересувні художні виставки, показував пам'ятки архітектури, скажімо, ґотичну фарну церкву у Дрогобичі, в якій під час реставрації були відкриті фрески.

Шульц запрошував Маршаля до себе, показував свої рисунки, вчив його техніки cliché-verre, якою сам послуговувався, позичав книжки на теми мистецтва. «Часто під час відвідин, — згадує Маршаль, — я заставав його, коли він рисував автопортрети, кілька він мені подарував. Так само, Шульц кілька разів портретував мене, малюючи олівцем, пастеллю «Negro» або вугіллям в олівці».

Після повернення з Парижа в 1938 році Шульц розповідав, між іншим, про сліпучо прекрасні середньовічні вітражі французьких храмів і показував кольорові репродукції їх. Маршаль пише: «Безпосередні зустрічі з Шульцом були для мене вагомим переживанням; я відчував випромінювання його індивідуальності, доброту й делікатність. Розмовляючи, він поглядав ув очі з приязною посмішкою, намагаючись порозумітися зі співрозмовником, траплялося, схиляв голову додолу, крокуючи при цьому туди-сюди і розвиваючи зміст свого висловлювання».

Кімната Шульца, де відбувалися ці розмови й балачки, була скромно обставлена. Окрім книжок, біля вікна стояв письмовий стіл, навпроти — столик і шафка. Біля протилежної стіни була велика кахлева піч, стояв тапчан. Над великим письмовим столом висіла чимала акварель Рафала Мальчевського — похмурий підгірський краєвид; над тапчаном — портрет Шульца, виконаний Віткаци.

Мабуть, тих портретів було більше, бо ми знаємо з фото «реалістичний» портрет, позбавлений фантастичних елементів і сміливішої деформації Віткаци; приятель Шульца Еміль Ґурський натомість згадує портрет, на якому Шульц був зображений у постаті арлекіна, так само пастель Віткевича. Той портрет, який запам'ятав Маршаль, і який оздоблював тоді кімнату Шульца, був інший: «Ракурс портретованого був дивовижний: на постаменті, який переходить у форму штопора, посаджена голова, яку видно трохи згори — вона справляла враження вируючої брили».

Усі ці портрети загинули і — окрім одного — від них не зосталося навіть фото. Той, із головою, посадженою на спіраль, зберігся лише в пам'яті одного з наймолодших Здібних Учнів Бруно Шульца. Маршаль розстався зі своїм учителем у 1940 році, виїхавши до Львова на навчання в Інституті пластичних мистецтв. Його до цього переконував і послідовно заохочував сам Шульц. Під час отих львівських студій Маршаль натрапив на виставці тамтешньої Спілки художників на кілька рисунків Шульца. За його словами, то була «остання зустріч із моїм першим майстром».

Невдовзі після того зникло все і всі, і навіть слід по них перенісся з часом до країни Міфу, прабатьківщини Бруно Шульца.

Генрієта і Якуб

Той твір був із каменю, покликаного запевнити йому довговічність. Бруно сам запроектував своїм батькам надгробки, які ведуть свій родовід із чудової єврейської традиції цвинтарної мацеви, проте, які ж вони інші, аніж решта плит на кіркутах. На старому єврейському цвинтарі в Дрогобичі, на кіркуті, від якого не зосталося й сліду, оті кам'яні надгробки постали після смерті матері Бруно Генрієти (vel Гендель) Шульц із Кугмеркерів. Батько Якуб помер на 16 років раніше, 23 червня 1915 року, о 9 годині ранку, у віці 69 років, і був похований у місці, на якому лише через багато років син встановить ту плиту. Мати, дочка Берля і Малки Елі Кугмеркерів, завершила свій земний шлях 23 квітня 1931 року, а наступного дня була похована поряд із чоловіком. Отоді Шульц розпочав роботу над проектом надгробків батьків. Уже наступного року проект був готовий, і Шульц доручив його виконання дрогобицькому скульпторові Іґнаци Лобосу. Помічником останнього був молоденький тоді Адам Процький, митець-скульптор, який після війни оселився у Варшаві, завдяки йому я відтворив історію тих пам'ятників. Він виконав скульптурні зображення з каменю червоної барви, т. зв. теребовельського піщаника, який видобувають у каменоломнях поблизу Теребовлі. То були два надгробки, які різнилися окремими деталями, із плит товщиною близько 15 сантиметрів, у формі, яка наче повторювала стилізовані обриси свічника, обабіч якого на кількох рівнях-виступах містилися його рамена, що постали завдяки різьбленню в бічних пругах плити симетричних гострокутних глибоких урізок, які творили геометрично прості розгалуження. Верхні краї тих розгалужень були горизонтальними і — наче замість стилізованих свічок — на них були вирізьблені ґрона винограду. Уся ця вертикальна конструкція була осаджена на горизонтальній основі та споряджена написом польською мовою (можливо, пізніше доповненим єврейською інскрипцією, але пам'ять свідків у цьому не впевнена), де були вказані імена, прізвища й дати.

Ґрона винограду, симетрично вкомпоновані в тіло мацеви, не могли бути всього лише декоративним елементом, у проекті Шульца вони становили посилання на давні символи; в різній, зазвичай барельєфній формі вони часто трапляються на єврейських надгробках. Ґрона винограду символізують народ Ізраїлю й, розташовані на надгробній плиті, можуть означати плоди земного життя, жниво матеріальне чи духовне, яке покійний примножив близьким і зоставив по собі. Розміщені на надгробку покійної жінки, вони можуть «ілюструвати стих „Твоя жінка в кутах твого дому — як та виноградина плідна“ (Пс. 127 (128); 3). Виноградні й оливні галузки мають також месіанське значення, образно представляючи „Давидові праведну парость“ (Єр. 23; 5) і „Пагінчик із пня Єссеєвого“ (Іс. 11; 1). На цвинтарі в Празі ґроно винограду з'являється в XVI столітті, коли надгробки ще дуже рідко мають пластичний декор. Епітафія славетного філософа та коментатора рабинського права Мойсея Іззерлеса, званого Рему, на цвинтарі в Кракові сповиті різьбленою виноградною лозою»[57].

Надгробки, запроектовані Бруно Шульцом для обох батьків, мали форму, силует, який я окреслив би як «стилізований свічник»; утім, годилося б сказати радше, що то була — зі значним абстрактним спрощенням — «ідея свічника», бо хоча й далека від реалістично інтерпретованого образу світильника, вона виглядає так, наче містить його характерні риси, геометризовані й ніби узагальнені. В кожному разі, саме такі асоціації породжували надгробки Шульців, які бачили утаємничені в символічні сенси глядачі.

Проте, здається дуже правдоподібним, що — не відкидаючи «свічникоподібності» тих таблиць — вони мали б виражати одвічний мотив Древа Життя, яке плодоносить надією, такого істотного в юдаїзмі. «З-під дерева було людину вигнано і під дерево, що стоїть у центрі раю, вона повернеться. Отож, це символ месіанської надії»[58].

Шульц був дуже зворушений втіленням цього проекту, особисто наглядав за скульптурно-каменярськими роботами, схвильований, із хворобливими рум'янцями на обличчі, з виразним відчуттям важливості тієї справи. Пізніше син-письменник час від часу відвідував ті надгробки, осиротілий ще до того, як він встиг виявити своє найістотніше творче призначення.

Надгробки Генрієти та Якуба лише ненадовго перетривали сина тих, чию пам'ять вони мали увічнити. І були б збереглися лише в дещо затуманених дистанцією часу спогадах їхнього співтворця-скульптора, якби не певна незвичайна обставина: існування їхньої репліки, чи радше — варіанту. Отож, як собі пригадує Процький, проект Шульца спіткало таке визнання Іґнаци Лобоса, що той вирішив — звісно, внісши деякі зміни, — виконати на його підставі пам'ятник на могилі своїх батьків, на католицькому цвинтарі в Дрогобичі. Шульц погодився, надгробок був виконаний, встановлений і — вцілів.

Тільки приблизно на його підставі можна собі уявити, як виглядав оригінал — надгробки батьків Шульца. Другий варіант є вищим, на товстішій кам'яній базі з двох плит встановлений високий шестикутний блок, а на ньому в овалах видніють барельєфні портрети обох батьків Іґнаци Лобоса. Щойно понад тим блоком височіє отой стилізований наче-свічник — наче спрощена схема ялинки, без вершка, поставленої догори ногами. На другому згори рівні цих розгалужень видніють замість ґрон винограду дві кам'яні оздоби. Цей надгробний пам'ятник лише своєю верхньою, «свічниковою» частиною нагадує надгробки Шульців, що не мали таких високих долішніх елементів і розвивали свою посутню форму, ритмізовану симетричними бічними виступами, низько, одразу понад горизонтальною плитою піщаника.

Опис, ба навіть намальований від руки начерк цього заснованого на Шульцовому прототипі надгробку та його фото мені передав шанувальник творчості Шульца, адвокат із Дрогобича Леон Фріс. У своєму цінному листі він також повідомляє цікаву інформацію про «третє покоління» надгробку, засноване до певної міри на первісному проекті Шульца. Виявляється, скульптор Іґнаци Лобос і його дружина теж спочивають на католицькому цвинтарі під пам'ятником, виконаним самим Лобосом, пам'ятником, який є ніби ще більш модифікованим варіантом Шульцівського оригіналу. Щоправда, гострі розгалуження бічної плити, типові для проекту Шульца та його першої, дещо відмінної репліки, були редуковані до невеличких кам'яних виступів на вершині пам'ятника, але аналогія форми одразу ж кидається у вічі спостерігачеві, а сам первісний задум тут іще наявний у залишковій формі.

Бруно Шульц, похований крадькома вночі після листопадового побоїща у невідомому місці, не має ні могили, ні надгробка, бодай символічного. Місце поруч із родичами, яке він визначив для себе, зосталося порожнім. Проте, навіть якби судилося його прахові не розлучатися посмертно з прахом батьків, то й так місце його вічного спочинку залишилося б невідомим. Немає старого єврейського цвинтаря в Дрогобичі. Великий кіркут загинув трагічною смертю, як і чимало подібних цвинтарів. Там, де він містився ще після війни, давно вже стоять блоки жилих кварталів.

Міцний теребовельський піщаник, покликаний на віки зберігти пам'ять Генрієти та Якуба, розвіявся в ніщо. Чи спало коли на гадку синові, що твір його леткої уяви та пера стане найбільш тривалою згадкою про них?

Та чи про них? — міг би хтось запитати, висловлюючи сумнів у ідентичності батьків Бруно з постатями матері й батька, увічненими в його книжках. Далебі, батьки в них почасти є прототипами, почасти — всього лише приводом для витворів письменницької уяви. Проте саме від них, від особи Генрієти та особи Якуба, ведуть свій родовід ті дві постаті з Крамниць і Санаторію. В літературній метаморфозі, в міфічній версії вони вціліли у творі сина, в єдиному свідченні їхнього існування, яке після них залишилося, не рахуючи випадково вцілілих згадок у метричних книгах, у пам'яті останніх свідків їхніх часів, які поступово помирають. Дарма, що то лише Шульцівське твориво, далеке від реальних доль своїх оригіналів, як сон від яви. Після кожного нашого покійного, якому не судилося зазнати посмертної нобілітації в мистецтві, й так зостається щось на кшталт легенди — лише завдяки зусиллям перетворюючої та селективної пам'яті живих і творчої співучасті проминання часу. Хоча тут ми маємо справу з автономним твором мистецтва, з героями приватної міфології, постаті Батька й Матері, оживлені в її межах, хай би як там було, більше про них справдешніх оповідають, аніж сказала би не існуюча надгробна інскрипція, ніж зберегла б чиясь пам'ять.

Але й та пам'ять — то теж уже лише згадка в старому листі, колись занотований спогад, мимохідь сформульований кимось, кого теж уже немає сьогодні серед нас… Один із тих уже відсутніх згадував: «Крамницю тримали під вивіскою «Henriette Schulz», містилася вона на початку вулиці Міцкевича, відразу поруч із ювелірною крамницею Юзефа Гамермана. Я часто бачив Якуба Шульца, який сидів перед крамницею, — зазвичай влітку, — найчастіше в неділю перед полуднем, коли крамниця офіційно була зачинена, а він вітався з клієнтами, які приїжджали з Борислава» (повідомлення д-ра Кауфмана, 1965 рік).

Адам Процький пише: «…з розповідей моєї мами про часи її молодості я пам'ятаю її спогад про маленького, гарненького хлопчика із карими оченятами, якого вона бачила, коли той сидів на крамничній ляді в Якуба Шульца. То був власне малий Бруно» (повідомлення 1983 року).

Інший свідок епохи розповідав мені про те, що Якуб Шульц був відомий як купець-філософ, торговець, а водночас митець духу, людина із непересічною інтелігентністю, дотепністю, ба навіть із пластичними здібностями. Як через багато років хтось згадував, на стіні крамниці був розпис — його власний витвір, — на ньому були зображені два купці, які вихваляють свій товар. Та фрагментарно представлена у спогадах постать купця-мрійника активізує в пам'яті уривок із Елегії єврейських містечок Антонія Слонімського:

Крамниця припинила існування вже на початку Першої світової війни, а батько невдовзі пішов услід за нею. Склад текстильних товарів закрився, а незабаром і будинок, де він містився, згорів. Допіру через багато років Бруно Шульц заходився його відбудовувати — в міфології — і воскрешати батька в нереальному храмі всемогутнього мистецтва — в Санаторії Під Клепсидрою. В тому міфічному, сакральному часі продовжують існувати і крамниця, і батьки, — далеко від колишнього дрогобицького цвинтаря, ніде й усюди.

В іншому часі — календарів і годинників, у біографічному часі — Якуб, народжений у Судовій Вишні в 1846 році, помер, маючи несповна 70 років. Його наймолодший син Бруно народився після своїх значно старших сестри і брата Гані та Ізидора (Ізраеля), як… «позашлюбна дитина». Так твердить запис у метричній книзі в дрогобицьких актах цивільного стану, де подано дату народження хлопця: 12 липня 1892 року. Документ фіксує, що батько дитини «визнав батьківство» і уклав «із матір'ю тієї дитини подружній зв'язок згідно з вимогами цивільного кодексу дня 8 жовтня 1892 року». Ця перевернута навиворіт черговість подій — спершу народження дитини, потім шлюб батьків — виникла тому, що Якуб і Генрієта багато років тому уклали тільки релігійний шлюб, згідно з засадами Мойсеєвої віри, а цього виявилося замало у світлі галицьких юридичних приписів, щоб визнати такий подружній зв'язок легальним. Отож батьки Бруно вирішили узаконити своє подружжя, і вчинили це щойно, коли їхній наймолодшій дитині виповнилося вже сливе три місяці. Звідси й походить визначення «позашлюбна дитина».

Метричний запис, документ, який засвідчує народження Бруно, виконаний польською мовою, він доволі докладний; перелічені імена батьків «нареченої» — Беріша і Малки Кугмеркерів — «колишніх власників нерухомості», що є цілком офіційним терміном, хоча бринить як вишукана метафора при окресленні покійних, тобто наче «емігрантів із реальності»[59]. Метрика повідомляє персоналії двох свідків: Давида Вольфа Ролера з приміткою: «приватний учитель, тут кум», та з ідентичною приміткою — Абрагама Зінґера. Вписані також Самуель Купферберґ, торговець вапном, в якості «обрізувача», та Гітель Ваґнер, акушерка.

Перша рубрика акту каже: «Ім'я — Бруно». Ми ніколи вже не довідаємося — у зв'язку зі знищенням дрогобицьких синагогальних актів — чи було то єдине ім'я наймолодшого сина, хоча лише його повідомили батьки установі цивільного стану. Є підстави припускати, що первісним ім'ям Бруно, від якого відмовилися на практиці, було Бер [Вег]. Такий був звичай, не лише в родині Шульців, далекій уже від ортодоксальності, що дитині давали ім'я одного з дідусів, а таке носив батько матері, згадуваний в актах як Берл і Беріш [Beri, Berisz], тобто у демінутивних, часто уживаних формах[60]. Мати Бруно звалася Гендель, але на крамничній вивісці та в документах фігурувало ім'я Генрієта. Старший брат Бруно Ізраель після закінчення школи уже довіку залишився Ізидором. Та двоїстість імен полягала у наданні додаткового, неєврейського імені, яке бодай звучанням перших літер нагадувало властиве ім'я. Старший брат іще мав оте перше ім'я, вписане в метрику про народження; Бруно — вже ні, але між Бером і Бруно є схожість у звучанні перших приголосних — і звідси наше припущення, хоча в день народження Бруно — 12 липня — це ім'я зафіксоване в християнських святцях.

Ото й усі сліди реального життя батьків Бруно. Переміщені ним у регіони міфу, у сферу фантастики, вони й далі живуть своїм інакшим, нескінченним життям. Пригорщу дрібних епізодів і спостережень із їхнього реального життя я надав у Регіонах великої єресі. Решта — то вже простори Шульцівської міфології, але чи цілком вони суперечать власній біографії письменника? Сам він писав до Віткаци:

«Батько, який пише листа до фірми Крістіан Зайпель», ілюстрація до оповідання Едзьо, бл. 1935

Кольорові перебивачки, декалькоманія, про яку я пишу — й справді перебивав колись малому Бруньові батько. То йому, справжньому, він завдячує тією часткою своїх найбільш ранніх осяянь, які виринають з-під більма фігурами й барвами. Мати, ота реальна, шанувальниця поезії, читала йому в дитинстві балади Ґете. Майже через півстоліття він писав до Віткевича:

Її зав'язки прищеплювали йому батьки, навіть не здогадуючись, як вони проростуть у їхньому синові, і не передчуваючи, що самі вони — посмертно — поселяться в небувалих світах його уяви. І там врятуються — навіть коли цвинтарний камінь перетвориться в ніщо.

Ізидор, брат Бруно

Два брати, сини купецької родини Шульців, були повними протилежностями. Їх відрізняло все: вигляд, психічна структура, сфера інтересів, соціальне становище, матеріальні умови, в яких вони жили, врешті, долі.

Різниця у віці також створювала неминучу дистанцію між ними. Коли Бруно тільки-но прийшов на світ, його старшому братові було вже одинадцять літ. Народженому 4 вересня 1881 року в Дрогобичі первородному синові батьки дали подвійне ім'я: Ізраель Барух. Ще навчаючись у дрогобицькій гімназії, він послуговувався лише першим із цих імен, і в атестаті зрілості, який він отримав у 1900 році, фігурує як Ізраель Шульц. У нього — на відміну від молодшого Бруно — було доволі часу, щоб іще до вибуху світової війни та банкрутства тоді ще процвітаючої батьківської крамниці тканин безперешкодно здобути вищу освіту, а відтак розпочати зі званням інженера, випускника факультету спорудження доріг і мостів Львівської політехніки, кар'єру в польській нафтовій промисловості, де він сягнув високого за рангом становища. Випливши на широкі плеса, він уже ніколи не вживав свого метричного імені, заступивши його подібним за звучанням іменем Ізидор, а в родинному колі його ще кликали Люлю, що, либонь, виводилося ще з раннього дитинства, як власне зменшувальне ім'я в звучанні, перекрученому малюком.

Одружившись у 1908 чи 1909 році з панною Реґіною (Ґіньою) Лібесман, дочкою архітектора зі Станіслава[61], він спершу брався за різні починання та посади, аж доки не знайшов собі постійного місця в нафтовій промисловості. Насамперед у рідному Дрогобичі він певний час утримував кінотеатр «Urania», в якому кінострічку в проекторі прокручували за допомогою ручної корби. Найстарший син Ізидора Вільгельм народився 6 червня 1910 року в Станіславі, молодша дочка Елла[62] — 5 травня 1914 року в Дрогобичі, а наймолодший із дітей, Якуб (названий так на честь дідуся) — 2 грудня 1915 року у Відні, куди його мати виїхала разом зі старшими дітьми на чотирирічне проживання після початку Першої світової війни, а Ізидора мобілізували до австрійської армії у званні поручника. Після війни та повернення з Відня сім'я оселилась у Кракові, де почався другий розділ кінематографічних занять і захоплень Ізидора. У приміщенні по сусідству з краківським помешканням Шульців містився прокатний пункт кінофільмів. У пам'яті дочки Ізидора зберігся запах ацетону, яким склеювали кінострічки. Уже тоді Ізидор установив перші контакти з акціонерним товариством «Galicja», яке володіло нафтовими свердловинами в Бориславі та перегінним заводом у Дрогобичі, і, заходившись працювати в її варшавській управі, перебрався до столиці — спершу сам, а через рік забравши до себе решту родини з Кракова. Але й у Варшаві він не одразу розстався з «ілюзіоном», хоча уже не міг, заклопотаний іншими справами, займатися ним особисто. Проте він заснував у Варшаві два кінотеатри: «Corso» по вулиці Вербній [Wierzbowa] та «Nirwana» на площі Трьох Хрестів [Trzech Krzyży], довіривши керівництво ними діверові, якому, втім, забракло підприємливості та організаційного таланту, властивих його шваґрові; отож, довелося незабаром ліквідувати обидва кінопрокатні підприємства.

Проект екслібрису для братових дітей Елли та Якуба Шульців, бл. 1925

Бруно був іще хлопчиком, коли старший брат уже займався кіно і запрошував його в якості глядача до участі в німому чародійстві у своєму дрогобицькому кінотеатрі «Urania». То власне про ці сеанси він пише в Липневій ночі:

Власне тоді, в оті ранні хлоп'ячі роки, зародилася й зміцніла любов Бруно до Десятої Музи, в ті часи ще німої, яка збереглася у нього на все життя. Значно пізніше він розповідав Галині та Юзефові Вітлінам про те, з яким захопленим інтересом ставиться і яке непересічне значення приписує мультфільмам Волта Діснея, що ними він захоплювався як кіноман, казкар і митець. Таким чином, він уже в дитинстві черпав міфологічну поживу й поетичний захват із двох торговельних родинних підприємств: батькової крамниці та кінотеатру старшого брата. В цьому сенсі й діапазоні — а може, і в ширшому? — можна вести мову про вплив кіномистецтва на уяву та творчість Бруно Шульца.

Дружина Ізидора померла у віці 36 років, відтак у 1927 році він із дітьми перебрався на постійне проживання до Львова, куди було перенесено головну управу товариства «Galicja», і був призначений головним директором цієї великої установи, залишаючись на тій посаді до самої смерті.

Наступного дня після короткого візиту до Варшави, де він брав участь у конференції та провідував знайомих, Ізидор помер від серцевого нападу у львівському помешканні інженера Александровича 20 січня 1935 року і був похований у Станіславі, поруч із дружиною. Бруно, хоча його мало що пов'язувало з братом у світі духу, сприйняв звістку про його смерть винятково близько до серця, як трагічну катастрофу для усієї сім'ї. Через тиждень після братової смерті він писав у листі до Вашневського:

В наступному листі, у березні, він додав:

За повідомленням Елли Шульц-Подстольської, дочки Ізидора, її батько був головним директором всепольської головної управи нафтової фірми «Galicja» із садибою у Львові по вул. 3 Травня[63] [3 Maja]. «Він заробляв чимало, але мав колосальні обов'язки. Регулярно посилав до Дрогобича 500 злотих щомісяця. Допомагав родині матері у Станіславі, навчання Вільгельма [старшого сина. — Є.Ф.] в Ґданську коштувало 500 злотих місячно, я сама, навчаючись у Відні, також отримувала 500 злотих. Окрім того, мабуть, через брак жіночої руки та господині дому, гроші йому розходилися. Після його смерті нічого не зосталося, і ми самі мали труднощі з утриманням. Через рік ми отримали певну фінансову допомогу з «Galicji», що дозволило Вільгельмові закінчити навчання. Я вийшла заміж, а Кубусь [Якуб, молодший син Ізидора. — Є.Ф.] перервав навчання після смерті батька та пішов практикантом до «Galicji», де працював за мізерну платню в 100 злотих. Отож, не було й мови, щоб ми могли й далі допомагати Брунові, що, звісно, стало для нього величезним тягарем».

Кубусь (Якуб) Шульц у родинному помешканні у Львові, бл. 1930. На стіні — графіка Шульца з Ідолопоклонної книги і рисунок — втрачений автопортрет митця

Доки був живий, Ізидор вважав за необхідне надавати постійну матеріальну допомогу своєму братові, такому безпорадному в житті й приреченому без подібної підтримки на постійні нестатки. Він цінував його талант маляра-рисувальника, а наприкінці свого життя також визнав його письменницький талант — хоча не розумів братового письменства, — коли літературна критика, а ще раніше захоплений відгук Налковської визнали за його літературними творами високий ранг таланту. Львівське помешкання Ізидора Шульца було обвішане образами й рисунками Бруно. Там були олійні портрети Ізидора — в профіль — і його дружини, а також Якуба й Елли у віці 11–12 років, повнофігурні композиції сидячи, окрім того, великий портрет Елли, тоді п'ятнадцятирічної, в голубій сукні з трояндою. А ще там зберігався великий олійний образ формату приблизно 100x120 см, виконаний у різних відтінках червені, «Прибуття Месії», подібний за тематикою й композицією до начерків, наявних у Другій осені. Подібні розміри мав образ (акварель чи пастель), на якому була зображена молода жінка в старосвітській блакитній сукні, яка піднімалася палацовими сходами у супроводі старшої дами. Біля підніжжя тих сходів єврей у халаті з книгою в руках схилявся в низькому поклоні. Був також невеликий олійний образ «Божевільня», виконаний у червоно-пурпуровій тональності, з постатями, подібними до тих, які сидять за столом на рисунку, репродукованому в Регіонах великої єресі. В «Божевільні» ці постаті вихиляють крізь вікна будинку свої цибулясті голови. Окрім того, у львівському помешканні зберігався серед іншого рисунок-пам'ятка: твір шестилітнього Бруня, виконаний на пожовклому папері. Під старим деревом із товстим стовбуром, либонь під вербою, сидить згорблений старець із дуже довгою бородою. Рисунок той мав назву, яку дав йому кількарічний автор: «Господь Бог». Окрім цих образів, були ще численні гравюри з Ідолопоклонної Книги та окремо — вся Книга в теці.

«Обов'язком» стрийка Бруно, як згадував його небіж Якуб, під час гостювання у брата у Львові було малювати портрети дітей, з якими він перебував у ближчих стосунках, аніж із дорослими, оскільки міг фантазувати, а малі слухачі й співрозмовники краще його розуміли. Він часто снував казкові оповіді про пригоди на безлюдному острові. Ці контакти дітей Ізидора зі стриєм траплялися майже винятково у Львові. У Дрогобичі львівські родичі побували заледве пару разів, у тому числі, на похороні Генрієти, матері Бруно та Ізидора. Ізидор, попри всю свою прив'язаність до родини, відчуття своїх зобов'язань перед нею, вважав, що атмосфера дрогобицького дому є «нездоровою» і для дітей невідповідною. Несамовитий світ дядечкових фантазій, нервово хвора сестра Ганя, ба навіть переповнена добротою бабуня Генрієта, яка годувала домашніх мишей сиром, бо не могла їх убивати, а не хотіла, щоб ті з голоду виїдали їй запаси в коморі, — увесь той замінований хворою тишею дім не здавався Ізидорові місцем, яке б мали відвідувати його діти.

Елла Шульц, небога Бруно, 1935

Бруно репрезентував світ фантазії, Ізидор — світ житейської практичності, хоча й він був особою, не позбавленою уяви, за всієї своєї солідності — в міру легковажним, далеким від стереотипу людини бізнесу. Проте старший брат був у родині тією інстанцією, до якої зверталися за порадою й допомогою в практичних справах при вирішенні важливих життєвих проблем. Трапилося так, що власне у цих справах Бруно спробував — у свій дуже особливий спосіб — стати порадником і вплинути на зміну рішення старшого брата. Ізидорова дочка вирішила було вийти заміж за чоловіка, якого покохала, але батько з якихось там конкретно обґрунтованих причин рішуче заперечував проти цього союзу. Бруно, довідавшись про це восени 1934 року, написав братові листа, щоб вплинути на його рішення. Його аргументи були суто «шульцівськими». Він повідомив Ізидорові, що відвідав цадика, який прибув до Дрогобича, і був ним прийнятий. Бруно звернувся до побожного мужа з проханням, щоб той навіщував йому майбутнє, яке чекає родину. І довідався, що він сам і його небожі не мають вдалої долі, натомість, коли мова зайшла про племінницю Еллу, цадик начебто спитав значущим тоном: «Хто це?» А дізнавшись, освідчив, що вона є «дитям щастя» — ein Glückskind, що було сказано чи то мовою їдиш, чи німецькою. Бруно так перейнявся цією доброю ворожбою, був настільки у ній певним, що переконував брата у своєму листі в безпідставності побоювань за дочку, позаяк він не мусить за неї журитися, оскільки нічого поганого їй не може загрожувати. Сумнівно, чи така аргументація переконала брата раціоналіста. Дочка незабаром таки вийшла заміж за свого обранця, але то було вже після наглої смерті батька. Це заміжжя допомогло дочці Ізидора врятуватися під час гітлерівської окупації. Так само, щаслива доля усміхнулася наймолодшому з дітей, Якубові, який у серпні 1939 року поїхав у відпустку до Франції, де його застав початок війни і де він зумів її пережити. Натомість, найстарший Вільгельм загинув, замучений в Освєнцимі. За рік до війни він одружився з Ельжбетою Ґодлевською у Варшаві. У 1939 році вони з дружиною втекли на підводі до Львова, звідки через неповний рік він повернувся, оселившись у тестів у селі Пшивузкі неподалік Соколова Підляського під фальшивим прізвищем і отримавши роботу ґмінного писаря. Водночас він діяв у підпіллі, переховував і розподіляв зброю. Побоюючись можливого арешту, Вільгельм у 1942 році перебрався з дружиною до Варшави, повіривши наступного року в провокаційну акцію, відому під назвою «Польський Готель», він зголосився на виїзд за кордон, «в рамках обміну» на німецьких військовополонених. Вони з дружиною вирушили потягом, який складався з пульманівських вагонів із усіма вигодами; разом із ним виїхав цілий транспорт польських євреїв, переважно інтелігенції вільних професій. У батьків Ельжбети збереглася листівка, вислана з дороги від Елі та Віллі (Вільгельма) Шульців. Ось її текст: «Мої Найдорожчі! Ми дуже задоволені виїздом. Тільки-но перетнули кордон. Лист вкинемо, найімовірніше, в Познані. Ми їдемо дуже симпатично та в милому гурті. Обов'язково привітайте Елюську та перекажіть їй зміст листа. Збишка також сердечно привітайте та скажіть, Що Целіна дурна. Ми чуємося досконало й сердечно. Вас цілуємо та обіймаємо. Подальші звістки я надішлю якнайшвидше. Цілую міцно та вітаю — Еля. [Дописка Вільгельма] Ми в Збоншині в Райху — Віллі».

Якуб і Вільгельм Шульци на морському узбережжі, бл. 1932

Невелике пояснення: ота Целіна, якій треба було, за словами листа, сказати, що вона дурна, — це приятелька Шульца Целіна Маримінц. Вона остерігала їх від участі в цьому «транспорті на смерть», сама не поїхала й пережила війну. Натомість, їм уже не трапилася нагода «якнайшвидше надіслати подальші звістки». Метою мандрівки виявився табір у Берґен-Вельзені, звідки їх перевезли до табору Аушвіц (Освєнцим) та знищили в газовій камері. Вільгельмова сестра Елла з чоловіком врятувалися лише тому, що в транспорті «забракло місця». Елла Подстольська померла в Німеччині 1997 року, Якуб — в Австралії наступного року.

У напівбелетризованих спогадах колишнього дрогобичанина Анджея Хцюка[64], написаних в Австралії, міститься образлива та незгідна з правдою інформація про зневажливе ставлення львівських родичів до Бруно Шульца. Він необґрунтовано приписує братовій Шульца, що «згідно з настроєм дому, вона вважала його ідіотом і недотепою»[65].

Нерозуміння — зокрема з боку дітей — його складного мистецтва та заплутаної індивідуальності ще не означало зневаги чи легковаження. Так от, ніхто ніколи в родині Ізидора не мав подібного ставлення до дивакуватого дрогобичанина, який імпонував дітям умінням «малювати образки». Старший брат Ізидор не тільки не нехтував братом, якого уважав ексцентриком, але, окрім поточної допомоги, яку йому вділяв, підтримав того у найістотнішій для нього справі.

Отож, коли Софія Налковська, захоплена прочитаним машинописом Цинамонових крамниць, підтримала письменство Шульца своєю позитивною оцінкою, з якою рахувалися у польському літературному та видавничому світі, Шульц отримав нагоду видати книжку у видавництві «Rój» у Варшаві. Втім, виявилося, що це видання він мусить сам — частково чи повністю — профінансувати. Це перевищувало скромні можливості вчителя малювання. І тоді Ізидор Шульц, інженер-хімік, асигнував для цієї мети власні кошти, трактуючи це як подарунок братові, письменникові й фантастові. Цинамонові крамниці були опубліковані, Бруно Шульц зміг проявитися як письменник. Будівничий нафтових свердловин допоміг у цю переломну мить будівничому цинамонових крамниць.

Повернення із небуття й із забуття

На старих групових фото, на Шульцівських гравюрах роїться від анонімів. Тільки деякі з увічнених на них постатей вдалося ідентифікувати, решта поринула в безіменність. У дослівну «безіменність» не поринула панна Лаура: властиво, вціліло тільки її ім'я. Із ніщоти воно виринає завдяки кільком згадкам у листах Шульца до поета Мар'яна Яхимовича, нагадувань, з яких мало що випливає, понад те, що існувала. Ось ті мізерні сліди її існування:

Усе це уривки з довоєнних листів за 1938, 1939 роки. З того ж періоду походить фото, врятоване Яхимовичем, на якому зображені чотири особи, які сидять у бориславському садку. Трьох із них вдалося докладно ідентифікувати: Анна Плоцкер, Бруно Шульц, Мар'ян Яхимович; четверту я міг окреслити тільки ім'ям: панна Лаура. Мар'ян Яхимович не зумів через стільки років пригадати ні її прізвища, ні жодних біографічних деталей.

Отож я відніс її до категорії «напіванонімів» і в примітках до Книги листів Шульца зміг умістити лише таку інформацію: «Лаура (прізвища встановити не вдалося) працювала в Дрогобичі в бібліотеці «Alfa». Її намагався врятувати один українець, проте, найправдоподібніше її замордували гітлерівці разом із усім [єврейським] населенням Дрогобича». Я гадав тоді, що вже ніколи не вдасться уточнити чи доповнити цю лаконічну примітку. Люди гинули цілими родинами, міг не вціліти ніхто з-поміж тих, хто був близько знайомий з панною Лаурою. Я вичерпав усі можливості пошуку. Шанси, як виявилося, мав ще тільки непередбачуваний і несподіваний випадок.

У 1978 році у Грузії гостював у складі якоїсь культурної делегації літератор Здзіслав Моравський, мешканець Ґожова Великопольського. Одного дня до групи, яка розмовляла польською мовою, підійшла виразно схвильована жінка. Вона сказала, що вже дуже давно не чула польської мови і їй перехопило горло від самих лише звуків польської. Вона пояснила, що мешкає в Грузії понад тридцять років, а родом із Дрогобича, де втратила всю родину під час гітлерівської окупації. Довідавшись від пана Моравського про мене як особу, яка уже багато років займається творчістю й біографією Бруно Шульца, також дрогобичанина, зворушено додала, що пам'ятає професора Шульца і що її сестра Лаура була з ним дуже добре знайома.

Повернувшись, Здзіслав Моравський передав мені грузинську адресу тієї жінки, Клари О. Перцовської. Я написав їй, додавши до листа фото «панни Лаури», та запитав, чи це подобизна її сестри. У лютому 1979 року я отримав відповідь:

Клара Вюрцберґ-Перцовська вже не побачила своєї сестри Лаури, навіть на фото. Світлина, надіслана мною майже через сорок років, була першою подобизною сестри, єдиним її зображенням, на яке вона змогла поглянути. Так була ідентифікована таємнича постать «панни Лаури». Моя інформація з Книги листів може бути доповнена — і то не лише на вищезгадані інформації. Звістку, що вона «найімовірніше» була замордована, тепер, на жаль, можна скоротити до: Лаура Вюрцберґ точно загинула як одна з незліченних жертв геноциду. Українець, про якого я згадував у тій інформаційній примітці, начебто кохав Лауру, але не зумів її врятувати.

Бруно Шульц, Лаура Вюрцберґ, Мар'ян Яхимович, Анна Плоцкер, Борислав, 1938

Через два роки після отримання листа з грузинського міста Кутаїсі до мене написав зі Швеції колишній учень Шульца Марек Шпет, доповнивши ще дрібними деталями отой спогад про панну Лауру:

Коротенький лист Шульца, адресований редакторові львівських «Sygnałów» Каролеві Курилюкові[68] за 4 вересня 1938 року, найбільш правдоподібно, стосується — всупереч моїм попереднім припущенням — власне Лаури Вюрцберґ. Шульц писав:

З певністю, не лише особиста чарівність Лорки — як називали панну Лауру її близькі — зумовили вищезгадану точку зору. Шульц у листі до редактора «Sygnałów» високо оцінює прозу молодої авторки, виступає посередником між нею і редакцією та залучає до цієї справи власний авторитет. Це моє застереження — здавалось би, даремне — я підкреслюю задля того, щоб не плутати похвал і компліментів Шульца на теми літературних спроб, милих йому і чарівних жінок, похвал, яких він не заощаджував, — із цим актом однозначної підтримки, офіційного патронування дебютові.

Шульц, такий не схильний до висловлення будь-яких нагінок, охоче виявляв прихильність — особливо паням — засипаючи компліментами результати їхніх літературних поривань. Він чинив подібно і в своїх листах. У листі до приятельки Романи Гальперн у 1936 році він писав:

А до Анни Плоцкер, уже в 1941 році:

Подібні похвали, як у до нічого не зобов'язуючій розмові, мали приватний характер, виникали переважно з бажання зробити адресатці приємність.

Інакше було з панною Лаурою. Шульц накинув був на себе роль її «духовного метра» і спостерігав за розвитком її літературного поступу упродовж кількох років. Що сталося з її прозою, яку він переслав у «Sygnały», ми не знаємо. То був вересень 1938 року, останній довоєнний вересень і — можливо — твір був узятий до друку, але не встиг уже дочекатися публікації. Інші тексти Лаури Вюрцберґ, публіковані в пресі — як про це згадує її сестра — вимагали б марудних пошуків, позаяк ані назви часописів нам не відомі, ані немає певності, що авторка публічно виступала під власним прізвищем, чи може — під якимось псевдонімом.

Отаким от чином, поглядаючи зі старих фото, із Шульцівських гравюр і рисунків, сигналізують про своє існування загадковою, майже безособовою згадкою в збереженому листі постаті з кола письменника, позбавлені існування так само, як і він. Вони загинули нерідко разом зі своїм життєписом, уже нерозпізнавані. Буває, що рідкісний випадок чи завзяте нишпорення поверне їм частково персоналії, реконструює крихти біографії, як у разі панни Лаури, відтворить загублену тотожність. Ті реконструкції загалом є мізерними й благенькими відкриттями, але ними годі нехтувати: в панорамі тіні безіменний повертає собі ім'я. На гравюрах і рисунках Шульца ми розпізнаємо його самого, а поруч із ним — Сташка Вайнґартена, нерозлучного з «культовою» скульптуркою Венери; знаходимо цибулясту голову Мундка Пільпеля, також багатолітнього приятеля Бруно… Із зображень владних і оголених жінок поглядають на нас обличчя обожнюваних Шульцом дрогобичанок: Мілі Люстіґ, яка сидить у візку чи крокує зачарованим містом Ідолопоклонної книги, Тинки Купферберґ[69], яка дотримує їй ходи на отих шляхах; панни Кузів, українки із задерикуватим носиком і обличчям, позначеним зворушливою вадою простонародності; Фридерики Веґнер, власниці найгарніших ніг у Дрогобичі, а відтак особливо обожнюваної, зображеної в постаті Ундулі на ідолопоклонних рисунках…

Деякі постаті зосталися лише у скупих згадках, розсіяних у листах Шульца. Багато треба було ледь не детективної праці, аби бодай частину видобути з безіменності, віднайти слід їхніх доль, які переважно закінчилися трагічно. Саме така робота лежить в основі рясних приміток, якими я спорядив у Книзі листів кореспонденцію письменника. Я не вберігся від помилок, спростування яких буває чимось на кшталт воскресіння. Скажімо, у листі до Романи Гальперн Шульц згадує про Зиґфрида Бінштока, рекомендуючи його опіці приятельки:

Після даремних пошуків я висловив у примітці припущення, що молодий чоловік був лауреатом львівського конкурсу, і додав, що мені не вдалося встановити жодних даних, які стосуються його особи і що, мабуть, він загинув під час окупації в якомусь із гітлерівських ґето чи таборів.

Уже після публікації Книги листів я отримав інформацію, що Біншток став лауреатом джазового конкурсу в Криниці у 1938 році, посівши чільне місце; війну пережив у СРСР і як солдат Червоної Армії опинився разом із військом у вересні 1944 року в рідному Дрогобичі. Пригнічений звісткою, що вся його родина загинула, він переконував, що ніколи вже не повернеться до рідного міста. Він пішов на фронт, і подальша його доля не відома.

І ще одне подібне «воскресіння». У Книзі листів, пояснюючи листи Шульца до Анни Плоцкер, я згадав про Гільду Берґер. Зі згадок про неї випливає, що вона приятелювала з Анною і читала пропале оповідання Шульца 1938 року Die Heimkehr (Повернення додому), єдине оповідання, яке він написав німецькою мовою, намагаючись вийти у такий спосіб на ширший читацький форум[70]. Я поінформував у примітці: «дівчина, віком понад двадцять років, яка втекла з Берліна від гітлерівських переслідувань. Певний час працювала кваліфікованою секретаркою в німецькій установі в Бориславі. Вбита гітлерівцями у не встановлений точно час (1942?), за невідомих обставин».

Із надісланої мені в 1981 р. зі Швеції інформації пана Кароля Майзельса я довідався, що й тим разом то була, на щастя, лише моя помилка, наслідок чийогось невірогідного домислу. Виявилося, що Гільда Берґер прибула до Борислава разом із родиною; вони були вислані з Німеччини гітлерівськими властями, позаяк батьки Гільди походили з Польщі. Під час окупації загинула вся її родина — батьки й сестра, — проте сама Гільда пережила війну. Вона одразу ж виїхала до Швеції, а після трилітнього там перебування переселилася до Сполучених Штатів. Кароль Майзельс додає: «Гільда познайомилася із Шульцом у 1940 році, коли ми з Марком [Цвіліхом, молодим малярем. — Є.Ф.] і Анею [Плоцкер, нареченою Марка, молодою маляркою. — Є.Ф.] вибралися на зустріч із письменником до Трускавця».

Отримавши цю інформацію, я намагався відшукати Гільду Берґер у США, проте досі безуспішно. Вона була не тільки знайомою Шульца, але й з-поміж уцілілих — єдиною особою, про яку я знаю, що вона читала Die Heimkehr.

Це рідкісний випадок у Шульцівському колі — заперечення інформації про трагічний кінець: більшість життєписів закінчується приблизною датою смерті в невідомому місці, інформацією невідворотною. Тільки іноді можна її конкретизувати, докинути деталь, означити місце.

Молодий, талановитий літературний критик Анджей Плешневич, який писав про Шульца і листувався із ним, опинився після варшавського повстання у провінції. В примітці про нього, яка міститься в додатку до Книги листів, я написав, що до кінця воєнних дій на території центральної Польщі він працював робітником у селі Кужешинек у повіті Рава Мазовецька. «Згідно з неперевіреними відомостями, — написав я у примітці, — через кілька тижнів після визволення він пішки вирушив до столиці, щоб рятувати свої рукописи, покинуті разом із усім іншим у варшавському помешканні чи в пивниці будинку. Він так і не потрапив на місце призначення. Є припущення, що він загинув по дорозі, поцілений сліпою кулею. Обставини й дата його смерті залишилися невідомими».

Завдяки отриманій мною пізніше від Юзефа Худека інформації відомо, що Плешневич під час своєї зворотної пішої мандрівки опинився по дорозі в Бабську, містечку, в якому того дня відбувалася торговиця; то було в лютому 1945 року. Того дня німці вчинили єдиний наліт на містечко, бомбардуючи серед іншого й ринок. Загинуло чимало жертв, а серед них — Анджей Плешневич. З його паперів уціліли три листи Шульца (безмірно цікаві, вони містять, скажімо, Шульцівську теорію «поворотного дитинства») в моїй колекції; позичені в їхнього адресата і не повернуті йому перед вибухом повстання, переховані мною у Влохах під Варшавою…

Властиво, вся відома нам сьогодні біографія Бруно Шульца була мною поступово реконструйована — не без помилок по дорозі — з його листів, які я знайшов, і з величезної кількості спогадів тих, які його пережили, — а також із дуже нечисленних уцілілих документів. Кожна нова деталь потроху доповнює цю мозаїку, втім, багату, і то вже назавжди, прогалинами та знаками запитання навіть у своїх елементарних обрисах.

Тому цю історію про виловлювання із забуття рудиментів давніх подій, затоптаних і спалених людських слідів я хочу завершити наступним закликом, одним із багатьох, які я виголошую роками: закликом до читачів про допомогу в пошуках наступних уламків того образу, який був розтрощений і частково загинув.

Гра помилок

Мало на світі речей, більш тривких і впертих, аніж помилка. Раз опубліковану, її важко спростувати, зазвичай до неї ставляться як до вірогідної інформації, її тиражують, а через це — продовжують їй життя. Помилки переважно є наслідком недостатньої перевірки джерел, браку порівняння їх з іншими свідченнями, а ще постають унаслідок підміни певності припущеннями. Ті, хто намагається реконструювати затерті біографії, особливо сильно ризикують мимоволі відступити від істини. Одного разу припущена помилка має звичай пускати коріння та плодоносити, тоді як численні спроби публікації списків помічених помилок часто не здатні їх усунути.

Мені йдеться про конкретні помилки, перекручення фактів, дат тощо. Отож, либонь варто одну з розвідок, з яких складається ця книжка, присвятити спростуванням (або істотним доповненням) помилок і неточностей, що вкралися до деяких публікацій про Бруно Шульца. В цьому тексті я не торкаюся проблеми фальшивих інтерпретацій, які надибую деінде: тут мені залежить лише на фактографічній точності. У цій сфері я й сам не без провини, отож виправлю також низку власних помилок.

Почнемо від Анджея Хцюка, померлого в Австралії письменника, не перелічуючи його конкретних, важко доступних публікацій, які містять згадані помилки; зрештою, він повторив їх у більшості своїх друкованих спогадів про письменника. Шульц не «загинув у жовтні 1942 р.», це трапилося 19 листопада того ж року; ґестапівського «покровителя» Шульца звали не Брандт, а Фелікс Ландау; вбивцею письменника був не Вернер, а Карл Ґюнтер; це убивство було вчинене не під час відсутності «покровителя» в Дрогобичі — він був тоді в місті; колега Шульца, вчитель гімназії, математик Мирослав Кравчишин не був убитий німцями в 1941 році, як інформує Хцюк, — він був живий іще в 1965 році, коли я навідувався до Дрогобича.

Артур Сандауер[71], окрім численних біографічних свавільностей (про них — в інших розділах), подав у своїй першій публікації французькою мовою в 1959 році, а відтак повторив у вступі до виданого в Парижі в 1961 році тому творів Шульца, буцім датою його народження є 1893 рік, а також буцім він два роки навчався малярства у Відні. Та помилкова дата була повторена в англійському виданні Цинамонових крамниць через багато років, у 1982 році її навів також німецький видавець, попри те, що вже загальником стала правильна дата, повідомлена мною громадськості у статті ще 1956 року. Малярських студій у Відні ніколи насправді не було. До Відня Шульц зазирнув ненадовго, і лише кілька місяців обертався в середовищі тамтешньої Академії красних мистецтв. Утім, інформація про дворічне навчання пережила конкуренцію з правдою, і ще в 1983 році була повторена в чудово виданій у Парижі Ідолопоклонній книзі.

У згаданій паризькій публікації Le Livre Idolâtre давно усталені мною дати, скажімо, дату народження Шульца 12 липня 1892 року, видавець спорядив знаком запитання, тобто безпідставно піддав сумніву, який доволі просто усунути, зазирнувши до документу, яким є метрика про народження. Так само подобизна Станіслава Вайнґартена, нарисована Шульцом, супроводжується знаком запитання, що свідчить про сумніви того ж коментатора й інтерпретатора щодо ідентичності представленої на портреті особи, попри те, що мною уже давно здійснена безсумнівна ідентифікація Вайнґартенового портрету. У життєписі Шульца є чимало білих плям, і немає жодних підстав множити їх там, де немає найменших сумнівів.

Припущені мною помилки я намагався за нагоди опублікування наступних праць про Шульца усувати, проте деякі з них виявили притаманну помилкам живучість. Анджей Вірт, автор післямови до німецького видання Цинамонових крамниць, який уславився тим, що назвав Шульца «секретарем ґестапівця» (далебі йшлося про тимчасову «гарантію» життя, яку «надавав» Шульцові Фелікс Ландау, змушуючи того до рабської праці), спорядив свій нарис епіграфом із листа Шульца, цитатою, яку я навів на підставі оригіналу, що був у моєму розпорядженні в 1956 році, у статті Przypomnienie Brunona Schulza. Вона звучить так: «Моїм ідеалом є «дозріти» до дитинства. Ото була б допіру справжня зрілість» [«Moim ideałem jest «dojrzeć» do dzieciństwa. To by dopiero była prawdziwa dojrzałość»]. Вірт «перекладає» перші слова: «Mein Ideal ist, in „die Kindheit zu blicken“». Зазирнути в дитинство! Поглянути в дитинство! Тут я не несу спільної з ним відповідальності, винен таки перекладач. Помилка помандрувала далі, позбавлене властивого сенсу речення зробило власну кар'єру. Воно було процитоване під репродукцією автопортрету Шульца на обкладинці австрійського щомісячника «Wort in der Zeit» (1965, № 3) і в статті в тому ж номері. Спростування, яке я надіслав до редакції, було опубліковане, але… В 1982 році, в новому німецькому виданні Шульца позбавлена сенсу цитата повернулася, аби надалі вводити читача в оману.

Втрачений олійний образ, який знаходився у помешканні Ізидора Шульца у Львові

В отій ранній, першій статті про Шульца я згадав про «руїни» його дому, тоді як будинок стоїть собі й досі. Отож, не дивно, що хоч я й не повторив цієї помилки у своїх книжках, вона побутує й нині, — я аж ніяк не здивувався, спіткавши подібне твердження у французькій статті про автора Цинамонових крамниць.

У примітках до листів, опублікованих у томі Прози Шульца (1964), я «поховав» знайому Шульца Гільду Берґер, «воскресивши» її допіру в цій книжці; у Книзі листів я повторив цю помилку і додав звістку про загибель молодого музиканта Зиґфрида Бенштока, що тільки тепер маю нагоду спростувати, я роблю це в нарисі Повернення із небуття й із забуття.

Рік народження приятельки Шульца Дебори Фоґель я подав у Книзі листів помилково (та ще й через недогляд у двох різних версіях: «бл. 1900» і «бл. 1905»). Насправді Дебора народилася в 1902 році. Пишучи про адресата трьох листів Шульца Арнольда Шпета, я згадав, що наприкінці його життя ним опікувався батько доктора Кристини Шреньовської — і не повідомив його прізвища; то був Калікст Опенауер.

Серед рисунків Шульца і фото, вміщених у Регіонах великої єресі та Книзі листів, опинились: у першій із цих книжок (в її першому виданні) — фото кількарічної дитини, яке я спорядив (покладаючись на помилкову інформацію) підписом: «Бруно Шульц близько 1895». Це фото я вилучив із другого видання згаданої книжки, позаяк виявилося, що то подобизна… Юзефини Шелінської, пізнішої нареченої письменника, який було попросив її колись — завше захоплений магією дитинства, — щоб вона подарувала йому своє старе фото дитячих років.

В обох згаданих книжках я подав рисунок Шульца, назвавши його «Автопортретом із песиком». Тим часом, то був портретний начерк, на якому зображений небіж Шульца Людвік Гофман.

Цей неповний, вибірково підібраний список помічених помилок є дещо дріб'язковим, але таке я собі поставив завдання. Інші, серйозніші помилки, на які я натрапляю тут і там у різних публікаціях, вимагають складніших спростувань, що я частково роблю в деяких інших нарисах цієї збірки. Я не займаюся лише наклепами, яких чимало можна було б навизбирувати і на сторінках «Współczesności» минулих років, і в деяких пізніших текстах. Усі вони не стосуються безпосередньо Шульца; їхньою центральною постаттю є автор-критик Артур Сандауер. Вони не заслуговують на полеміку.

Успіх Шульца за кордоном призвів до значного інтересу до його біографії. Есей Сандауера, який вивів Шульца на європейський форум у 1959 році і який супроводжував перший французький переклад уривку із Цинамонових крамниць, був стартовим. Сучасне дедалі більше зацікавлення особою письменника може і мусить здобувати ретельний відгук; проте, ця кон'юнктура вимагає відповідальності й компетентності. Часткове занедбання такого шансу, яким є конкретна змога ширити відомості про твори й життя письменника у світі, — то сумна справа. Зокрема у Франції, де видані в двох томах у 1974 році вибрані твори Шульца були відзначені Prix Nocturne, високою нагородою, яку призначають найвидатнішим творам іноземної літератури, перекладеним французькою мовою.

1983 рік дав винятковий шанс: за участі Музею сучасного мистецтва в Лодзі та Літературного музею у Варшаві в залах Центру Жоржа Помпіду в Парижі була відкрита велика виставка польського мистецтва «Presences Polonaises». На ній були представлені і пластика, і література; за вагомістю творчих здобутків і обсягами експозицій, присвячених їм, домінували Станіслав Іґнаци Віткевич і Бруно Шульц. Та презентація була різнобічною й доволі широкою. Вона брала до уваги і малярську, й літературну творчість, наголошувала на особистих контактах митців, їхніх зв'язках із європейською культурою, експонувала фотоматеріали й рукописи. Отож, обидва Велетні — Віткаци й Шульц — були представлені докладно і з боку, менш знаного французькій публіці, якій не чужі драматургія Віткевича та проза Шульца.

Виставка також дала нагоду для втілення цінної видавничої ініціативи. У видавництві Calligrammes була опублікована Ідолопоклонна книга Шульца. Це чудове видання. Уже сам факт, що існуючі лише в нечисленних оригінальних відбитках графічні роботи Шульца були репродуковані в цій книжці-альбомі, є цінним і важливим досягненням. Зміст того видання, зрештою, є значно ширшим, аніж можна було б судити з назви. Ми знаходимо в ньому есей Сержа Фошеро — цікаву спробу імпресіоністської інтерпретації Ідолопоклонної книги, відтак репродукції самої Книги, після них — нарис про рисунки Шульца, далі численні репродукції мальованих автопортретів. На наступних сторінках міститься цінний літературний додаток: новий переклад Осені, здійснений Єжи Лісовським, оповідання, відсутнє у французькому виданні творів Шульца, і надруковане французькою вперше. У наступних частинах книжки вміщені репродукції рисунків, поділених (дещо довільно й неточно) на три розділи. Усе разом, попри застереження, є красним і цінним.

Навернення у чужу віру

Важким буває посмертне життя письменників — і не лише їх — коли до замкнених життєписів непокликані свідки починають приробляти інтерпретації та доповнення мірою своїх власних потреб і розумінь. Там, де брак вірогідних свідчень полишає широке поле для домислів, це буває виправдано в межах поваги до істини і за умови, якщо не видавати вголос бажаного за дійсне, не накидати забаганок дослідника беззахисному об'єктові досліджень. Але й за поваги до цих правил годі дійти до незаперечних істин, може йтися лише про дуже ймовірні припущення, гіпотези. Проте, трапляється, що у надміру вигадливому процесі таких інтерпретацій минулому прищеплюють факти, яких насправді не трапилося, імплантуючи героєві реконструйованої біографії рішення, яких він не приймав, принципи, яких не визнавав і не проголошував, але які придатні біографові для «документування» висунутої ним тези. У такий спосіб народжуються фальшиві біографії, котрі іноді найважче спростувати й викорінити, коли їхнім джерелом є Наочні Свідки. Аргументом, покликаним довести правдивість неправдивих тверджень, буває в таких випадках запевнення у непомильності автопсії, в тому, що певність є наслідком близького знайомства з особою, про яку йдеться у свідченні. Подібні дезінформації аж ніяк не мусять бути наслідком свідомо злої волі; частіше вони бувають результатом непереможного бажання.

Як перший приклад, що добре ілюструє таке спотворення правдивого образу, спадають на думку два діаметрально протилежні твердження на теми світогляду Шульца, який він ніби декларував чи начебто недвозначно висловив, підкріпивши його буцім актом конфесійної приналежності. Жодне з цих тверджень не знаходить підтвердження у фактах чи в авторитетних свідченнях. Автором однієї з тих сенсацій є Анджей Хцюк, автором іншої — Артур Сандауер. Те, що вони обидва перебувають між собою в принциповій суперечності, зовсім не дає жодній із них санкції на істину в останній інстанції.

Анджей Хцюк, керуючись сентиментом до свого вчителя малювання з дрогобицької гімназії, повертався до його постаті в численних опублікованих спогадах, у яких постать письменника і професора з'являється на тлі декорацій дитинства та юності автора. Як це трапляється в особистих спогадах, тут і там він формує постать Шульца на свою міру й віру. У томах мемуарів Атлантида [Atlantyda] і Місячна земля [Ziemia księżycowa], а також в інших, побіжних публікаціях Хцюк часто трактував Шульца як одного з найістотніших патронів і героїв своїх шкільних років. Далекий у часі й просторі від описуваних осіб та подій, він не мав змоги перевірити чимало подробиць, збережених пам'яттю, якій властиво підводити, а то й бува деформувати минуле, чи походять із непевних джерел. Звідси — не одна помилка; я згадую про них у нарисі Гра помилок. Тут я зупинюся лише на одній із них. Це помилка особливого ґатунку, наслідок снування квапливих і не обґрунтованих висновків на підставі спостережень і реляцій, які до подібних висновків аж ніяк не вповноважують. Отож, Хцюк стверджує, що Шульц був віруючим католиком і що формально прийняв хрещення ще до війни. В одній із опублікованих на Заході статей Хцюк висловив претензії, що я у своїй книжці про Шульца вперто не помічаю його католицтва, а тим самим заперечую факт його хрещення. Іще раніше у своєму Спогаді про Бруно Шульца [Wspomnieniu о Brunonie Schulzu] він писав: «…одного дня блискавично розійшлося класом: Шульц вихрестився. Хтось запитав пізніше сина директора, чи Шульц проведе учнів на великодні чування до храму? А, ну, так, виявилося, що проведе. […] Ми йшли парами вулицею Міцкевича, а Шульц дріботів поруч із нами. […] Замислений погляд Шульца блукав дахами й деревами, спостерігав галок у леті, він навіть не відчував нашого напруження. […] Як він поведеться? Ми були розчаровані: він поводився нормально. Дійшовши до дверей храму, зняв капелюха, пригладив волосся, відтак приклякнув, а потім на наше здивування нормально [? — Є.Ф.] молився. […] …перехід Шульца в католицтво не був меркантильним […] на нього не чинили жодного тиску […]. Це не трапилося під тиском батьків дружини [?! — Є.Ф.], оскільки то не були войовничі католики, і їм єврей у родині зовсім не перешкоджав. Це сталося, як можна судити, через внутрішні причини».

Бруно Шульц і вісім випускників дрогобицької державної гімназії в кабінеті моделей для рисунку, 1926

У листі до мене за 13 квітня 1966 року Хцюк знову взявся стверджувати: «Ніде в публікаціях я не знайшов нічого про його перехід у католицтво, що було фактом. Сам Шульц нам, учням, і мені пізніше, після екзаменів на атестат зрілості не раз казав, що його захоплює постать Христа». У мене створилося таке враження, що Хцюк підозрював мене у свідомому заплющуванні очей на ті справи, умисному ігноруванні цієї інформації.

Така, а не інша поведінка Шульца в храмі могла, звісно, породити серед учнів довільні коментарі, проте ілюструвати цією сценою твердження про католицтво письменника несерйозно. Замість власного коментарю, який, зрештою, здається мені тут непотрібним, процитую уривок із листа Елли Шульц-Подстольської, небоги Бруно Шульца: «Мій старший брат Вільгельм був інженером, і в 1938 році одружився з Ельжбетою Ґодлевською. Їхній шлюб відбувся у євангелічній церкві у Варшаві, і Бруньо також був на шлюбі. Пишу про це тому, щоб зазначити, що ми не тримали б на нього зла, коли б Бруньо і справді перейшов у католицтво. Відразу починаю від цього, бо хочу спростувати припущення п. Хцюка. Нам нічого не відомо про те, щоб він так вчинив. Натомість він вийшов із Юдейської Громади, мабуть тому, що хотів узяти шлюб із п. Шелінською. Якщо йдеться про поведінку Бруня в храмі, то це смішно, бо ж кожна культурна людина, яка перебуває в домі Божому, дотримується звичаїв цієї Церкви. Тому він і знімав капелюха, тому ставав навколішки, а позаяк зосереджувався, то це могло створювати враження, що він молиться. Можливо, що прекрасна постать Христа мала специфічний вплив на його душу».

Можна б уважати, — і я зустрічався з такою думкою, — що «хрещення» Шульца Хцюком не заслуговує на предметну полеміку. Я не погоджуюся з таким твердженням. Без огляду на те, що категоричні твердження учня Шульца не мають підстав, треба їм протиставити — в ім'я правди — докази й свідчення, які дезавуюють фальшиву легенду, опубліковану її автором і здатну мати для не втаємничених позір вірогідності.

Головним речником справжнього стану речей є сам Шульц. Його приватне висловлювання на цю тему, адресоване дружній особі, має всі риси щирості й не обтяжене побоюваннями щодо неделікатності одержувачки цього звіряння. У листі до Романи Гальперн за 19 вересня 1936 року Шульц, який ще тоді виношував намір одружитися зі своєю нареченою, писав:

У 1937 році заручини були розірвані, і навіть ота «поступка», яка полягала у формальній відмові від Мойсе'вої віри, не була вже потрібна, хоча Шульц не намагався повернутися до громади.

Так виглядає з формального боку справа приналежності й мотивів, якими письменник керувавсь у цьому питанні. Проте залишаються запитання, яким було ставлення Шульца до християнства, як можна було б окреслити його світогляд, якою мірою він знайшов відображення в його творчості?

Перш ніж я наважуся частково відповісти на ці запитання, спробую зреферувати іншу версію світоглядної класифікації Шульца, діаметрально протилежну тій, яку вперто накидав Анджей Хцюк. Її творцем є Артур Сандауер, а проголошувати її він почав у своїх публічних виступах щойно — наскільки мені відомо — в 1982 році[72].

В інтерв'ю, даному з нагоди 40-річчя смерті Шульца[73], він сказав: «А тепер щось, що буде для вас несподіванкою. За переконаннями Шульц був комуністом; був також невіруючим. […] Він симпатизував комуністам уже до війни, подібно як чимало єврейських інтелігентів. Щоб це зрозуміти, треба знати політично сформований завдяки близькості Бориславського басейну Дрогобич. — Проте та ідеологія не вплинула на його творчість. Свідомість у нього була марксистська, підсвідомість — біблійна, а як митець він черпав із тієї останньої. То були окремі сфери, які не контактували навзаєм».

Разюча абсурдність психологічних спостережень, які містяться у двох останніх реченнях, є тим кумеднішою, що все, що нам відомо про внутрішній світ письменника, про його філософські зацікавлення, про теоретичну підоснову його мистецької творчости та її зв'язок із світоглядом, який він сповідував, абсолютно суперечить цьому сюрреалістичному діагнозові критика.

Кола європейської думки, що формували Шульца як мислячу людину, — то великий нурт ідеалістичної філософії, філософського панпсихізму, напрямки від основ гілозоїзму, через Ляйбніцову монадологію, через близький Шульцові пантеїстичний інтуїтивізм Берґсона аж до феноменології… Якщо у своєму есеї Міфологізація дійсності він пише (а був він творцем свідомим, а не особою, що творить у підсвідомому трансі):

…якщо, отож, він так пише, то висловлює погляд, далекий від матеріалізму і лише на позір суголосний з неопозитивістською тенденцією ідеалістичного суб'єктивізму — тенденцією перетворення мови на єдиний предмет філософського аналізу. Адже Шульцівський аналіз дійсності є за суттю своєю метафізичним — і вищенаведену цитату можна було б радше віднести до: «На початку було Слово…».

Пізніше звертання Шульца до творів Гуссерля, Шелера, Вундта[74], а, мабуть, і Юнґа, обмірковування теорії феноменології мали б для нього бути підтвердженням більш ранніх власних інтуїтивних переконань. Марксизм, принципи якого були йому невідомі, не знайшов місця ані в його буцім «біблійній» підсвідомості, ані шансів утвердитися в ідеалістичній свідомості метафізичного скептика. У мало відомому есеї Постають легенди (яке, зрештою, було символом віри Шульца-пілсудчика[75]):

Це аж ніяк не апологія історичного матеріалізму.

Міфогенна уява Шульца, сповідна фантазія виросла на тому ж ґрунті й формувалася спільно з ідеологією письменника — еклектичною, врешті, й неоднорідною, — проте аж ніяк не на шизофренічному принципі ізоляції кожної із цих сфер і відсутності контакту між ними, як це нам втовкмачує Сандауер. Не було в Шульцові такої розбіжності й розколу, він був винятково цілісним духовно у всьому багатстві своєї психіки, а різні верстви його індивідуальності були — за всіх її складнощів — взаємно несуперечливими. Зрештою, Сандауер, цитуючи деякі висловлювання Шульца[76], плутає ідеологічні мотивації з політичними, безвихідне становище із ситуацією, коли є вибір. А щодо цитат, то мусимо (та чи справді мусимо?) вірити на слово, але щодо буцім зумовлених ними наслідків — погодитися неможливо.

Перебуваючи у становищі, недолік якого полягає у тому, що, на жаль, я не можу процитувати моїх розмов із Шульцом із тієї простої причини, що їх ніколи не було, я таки маю свідчення майже сотні осіб, з-поміж яких кілька були Шульцові дуже близькими, а їхні незалежні реляції в головних рисах збігаються між собою.

Юзеф Косовський, описуючи участь Шульца в роботі виборчої комісії до Верховної Ради в 1940 році, додає: «Ви, може, подумаєте, що Шульц був дуже червоним? Кажу то Вам довірливо — нічого подібного. Прецінь політика — то безупинна боротьба, а Шульц, якби йому навіть довелося боротися за вічне життя, не взяв би до рук палиці».

Едмунд Льовенталь, приятель небожа Шульца Зиґмунта Гофмана, у ті часи молодий, запальний комуніст, пишучи про дрогобицьку єврейську інтелігенцію, яка ставала дедалі радикальнішою, про що згадує і Сандауер у процитованому уривку з інтерв'ю, пише: «Реакція середовища була різнорідною: більшість рішуче звернулися до сіонізму, частина, особливо та, пауперизована, вбачала перспективу в т. зв. пролетарському інтернаціоналізмі. Бруньо належав до третьої групи — нечисленної […], він довго уникав Ю. Віта, коли той із притаманним йому динамізмом намагався розвіяти аполітичні ілюзії Бруня і переконати його до акцептування якоїсь лівої акції на фронті культури».

Учень Шульца Марек Шпет так само згадує про ідеологічний дисонанс між Шульцом і Вітом: «Юліуш Віт (Вітковер), поет пролетаріату, близький приятель Шульца, дорікав йому — подібно як ліві кола загалом — що маючи під носом робітничий клас Дрогобича й Борислава, той не цікавиться їхнім життям, переймаючись тільки імлистими витворами уяви».

Файвель Шраєр, учень і приятель письменника, пише в листі до мене за 1965 рік: «Наскільки міг, я намагався ознайомити його з таємницями марксизму. Але мій запал остудив близький приятель і ровесник Шульца — Пільпель, який, сміючись із нього, сказав мені, що Бруньо цікавиться пролетарською революцією лише в тому сенсі, якою мірою вона заважатиме йому в його уявному світі фантасмагорій і мрій».

Християнська філософія, про що вже була мова, цікавила Шульца ще раніше, але задавалося, що це просто один із багатьох напрямків, які він намагався глибше пізнати. Докази виразного наближення Шульца до католицтва є вже пізнішими, вони походять з 1938 року. Знаковим під цим оглядом є лист Вітольда Ґомбровича за травень власне того року.

Тут уже шукання Шульца, заохочені та підтримані Ґомбровичем, здавалося б набувають більш виразного спрямування, наче прагнучи до мети, яка ніколи так і не була осягнута, а шлях до неї не був навіть випробуваний, як хотів того приятель. Через рік мала початися війна. То не була з боку Шульца ні єдина, ні перша спроба особистого обстеження районів, які його дедалі виразніше вабили, а Ґомбрович не був єдиним партнером у розмовах про ці справи.

Більш ранній, випадково збережений лист, авторства якого видавцеві не вдалося встановити (підпис не прочитується), говорить також про справи католицтва. Його авторка більшість епістолярного тексту присвячує обговоренню справ польського католицизму, його, на її думку, слабких сторін, традиційної мілизни та інших спрощень. Після цих критичних зауваг вона долає:

«Кажу Вам про все це, бо якнайглибше вірю, що Ви „пристанете“ до католицтва. Я була вже давно в цьому переконана. Певні рецензії вказують, що Ваші постава й інтелектуальні диспозиції є католицькими. (До них у і певних частинах належить власне друга рецензія про Кунцевичову[78], набагато правдивіша, ніж перша). Мені б не хотілося, щоб люди чи письмо заступили Вам досконалість ідеї. Тому я так широко розписалася»[79]. Примірник Нового Завіту, власність Шульца, зберігав Еміль Ґурський на згадку про приятеля.

Згаданий уже Едмунд Льовенталь пам'ятає, що Шульц особливо «цінував собі серед учительського колективу гімназії імені короля Владислава Яґелли товариство Кущака, прихованого українського націоналіста, який захоплено навчав нас формулювати зв'язні логічні дефініції та влучно описувати явища. Кущак був учителем математики й фізики». Той самий Олексій Кущак у листі до мене за 1966 рік намагається окреслити духовний світ Шульца, разом із яким багато років тому проводив довгі години у спільному читанні та диспутах:

Творчість була для нього альфою і омегою, а життя поза нею — позбавленим сенсу й бусолі. Суспільна дійсність, її уклади, обґрунтування та механізми були йому чужі — він ніколи не вмів у ній віднайтися, і не намагався вплинути на її дошкульну експансію, гамувати її постійні замахи на його приватність, індивідуальну автономію. Втеча була його єдиною зброєю чи ослоною від атак світу, який вдирався до його самітні. Свої недуги він приписував дії тієї зовнішньої дійсності, від якої безрезультатно намагався вислизнути. Крадіжка часу, нестатки чи болісні прояви антисемітизму — то були втручання незрозумілої суспільної дійсності в його світ. Він не намагався їм протистояти. «Він боявся брутальності зовнішнього світу, не терпів крикливості й галасу, — стверджує Льовенталь. — Він вирішив ігнорувати антисемітизм, не зауважувати його, як якусь непристойність у товаристві. Але та постава була позірною, погано функціонуючим охоронним шаром». Приятель письменника Еміль Ґурський розповідає про те, як д-р Шраєр, навчитель юдейської релігії в дрогобицькій державній гімназії, скаржився — дуже обережно, натяками, не називаючи речей на ім'я — на антисемітські тенденції, які виявляв новий (останній перед війною) директор школи Каньовський, що прагнув до зменшення кількості учнів-євреїв, виявляючи не раз злісну несправедливість у ставленні до «неарійських» вихованців школи — на екзаменах і за всяких інших нагод. Д-р Шраєр давав зрозуміти у своїх скупих, завуальованих висловлюваннях на цю тему, що він намагається якось протидіяти, лагодити, втручатися, мірою своїх скромних можливостей, у подібні конфлікти, тоді як «єврей, професор Шульц» залишається нейтральним і принципово не втручається в ці справи.

Це зовсім не означає, що Шульц заплющував очі на кривди, які чинилися конкретним людям. Якщо він тільки про них довідувався і міг чимось допомогти, то поспішав на допомогу. Скажімо, він палко став на захист заарештованого учня, молодого комуніста Ісаака Фоєрберґа, шукаючи через знайомих у Варшаві порятунку для хлопця. Так само він допомагав, як умів, усім, хто потребував допомоги, як-от хлопчикові з сирітського притулку Симхе Біндерові і багатьом-багатьом іншим. Він чинив це не з ідеологічних мотивів, але через звичайну доброту серця, може, радше — з надчутливості уяви. Колишня наречена Шульца, особа, яка дуже добре його знала, пише про «позірні суперечності» індивідуальності Шульца: «Я намагаюся показати те, що становило його індивідуальність, проявити всі ті позірні суперечності, з яких вона складалася: незвичайна доброта, скромність, позірна покірність, а водночас високе відчуття власного артизму, той його демонізм, демонізм особи, якій (загалом) нічого, що людське, не було близьке, оскільки єдиною реальністю для нього була сфера його творчості. Митець поглинув у ньому людину, тому моє окреслення — кобольд[80] — не було тільки метафорою. […] Риси, які дуже відрізняють його від багатьох митців, — єдність людини і митця; не було в ньому отого hiatus[81] між людиною і митцем, він був наскрізь поетом у сфері людських справ, справді чужим і заблукалим у цьому світі. […] Він був цілком і дорешти рабом своєї творчості. То був єдиний сенс його життя, без концесій і поступок. Чи в порівнянні з життям інших митців то не був пакт із демоном?»

Авторка цих слів згадує зустрічі в Закопаному та розмови, ба навіть філософські диспути, в яких — поруч із Шульцом — брали участь проф. Роман Інґарден[82], проф. Стефан Шуман[83] і Станіслав Іґнаци Віткевич. У цих дискусіях та обміні думками Шульц бував слухачем і учасником, а погляди, які він обстоював, оберталися у сфері, близькій співрозмовникам, вони були точно формульовані, звертали увагу на метафізичні аспекти дійсності.

Артур Сандауер у вищезгаданому інтерв'ю приписує Шульцові цілковито інший світогляд, зазначає, що «та ідеологія не вплинула на його творчість». Не знайшла виразу у творчості, то в чому ж вона виявилася? Бо ані в діях, ані в теоретичних висловлюваннях, ані навіть у звіряннях не виявилася. Отож — ніде? Хіба в одному — у wishfull thinking[84] критика. Наочного Свідка.

Exposé про Цинамонові крамниці

Усе, що можна сказати про надії Шульца на вихід поза межі польської мови, про намагання письменника осягнути це завдяки перекладам його прози — і не тільки цим шляхом, — це історія спроб, які не увінчалися найменшим успіхом. Адже все, що стосується засвоєння творчості Шульца багатьма мовами Європи і світу, цієї тріумфальної ходи, яка дарує йому дедалі численніші лави багатомовних читачів, — це історія, на багато літ пізніша від дати, яка замикає біографію письменника.

Збережені уривками в листах сліди цих марних авторських починань свідчать про те, як сильно він був у цьому зацікавлений. Він несміливо розраховував на нагороду «Wiadomości Literackich»[85], «головним чином тому, — як він сам писав Романі Гальперн, — що то поміст для виходу поза межі польської мови». Так і не отримавши змоги скористатися з отого «помосту», він продовжував свої клопотання і ніколи від них не відмовився, хоча його дуже знеохочували невдачі, яких він спіткав на цьому полі і які щоразу на якийсь час відбирали йому надію.

За посередництва своєї приятельки Дебори Фоґель Шульц у 1936 році увійшов у контакт із єврейським поетом Менделем Нойґрьошлем, який тоді вже мешкав у Відні, а походив зі Львова, де належав до літературної групи «Cusztajer». Членами цієї групи були єврейські письменники, в т. ч. приятель Шульца Бер Горовіц[86], Дебора Фоґель, Рахеля Корн[87] і Рахеля Ауербах. Мабуть, тут ішлося про можливість перекладу на їдиш, а може, предметом клопотань мав стати німецький переклад.

Шульц надіслав 4 червня 1936 року листа до Нойґрьошля, який у перекладі з німецької звучить так:

Нам не відома подальша доля цих клопотань. Якщо навіть пропозиція Шульца зацікавила адресата, і він її вирішив підтримати, то так і не зміг би цього втілити в життя. Гітлерівський аншлюс Австрії та ув'язнення Нойґрьошля в Дахау, звідки йому вдалося вийти лише завдяки втручанню міжнародного ПЕН-клубу, перекреслили шанси цієї ініціативи.

Перспектива італійського перекладу та видання здавалася більш серйозною та обнадійливою. У кожному разі, Шульц більше на неї розраховував, аніж на інші перекладацько-видавничі обіцянки. 25 вересня 1937 року він писав до Романи Гальперн:

Утім, ота пропозиція не була, як можна би судити зі слів Шульца, виявом ініціативи та зацікавлення італійського видавця. То було лише прохання Жоржа Пінета, кузена знайомої Шульца, піаністки Марії Хазен, який тоді мешкав ув Італії, щоб Шульц надіслав йому exposé про свою книжку, яке могло би придатися для зацікавлення нею котрогось із італійських видавництв. Пінет був готовий, зобов'язаний Марією Хазен, узятися за цю справу і в такому дусі написав до Шульца, декларуючи готовність посередництва, з Мілана 29 серпня 1937 року: «Пишу Вам за дорученням п. д-рки Хазен, яка мені рекомендувала Ваш твір Цинамонові крамниці як такий, що можливо надається для італійського видання. — Я перебуваю в доволі добрих стосунках із кількома значними італійськими видавцями і дуже би втішився, якби міг щось зробити для розміщення Вашого твору. Позаяк італійські видавці не мають польських лекторів, може, було б варто порекомендувати Вам надіслати мені спершу коротке exposé своєї книжки німецькою мовою, або, ще краще, — французькою. Чи не були б Ви такі ласкаві також поінформувати мене, чи авторські права на Італію ще вільні?»[88].

До виходу у світ італійського видання Цинамонових крамниць тоді так і не дійшло. Першому і другому, чудово відредагованому італійському виданню творів Шульца судилося з'явитися щойно за 33 роки, через 28 літ після трагічної смерті письменника — йдеться про книжку Le botteghe color canella, опубліковану в туринському видавництві Gulio Einaudi.

Не маючи достатньо широких і впливових зв'язків, Шульц намагався за посередництва кількох своїх зичливих знайомих установити плідний контакт із видавцями та перекладачами за кордоном. Він звертав увагу тих своїх невдатних контрагентів чи посередників між ним і світом насамперед на Цинамонові крамниці, свою першу (у видавничій хронології) книжку, яку загалом цінував вище, вважаючи твором більш зрілим, написаним пізніше, ніж більшість творів, уміщених у виданому через три роки Санаторії Під Клепсидрою.

Щоб вийти на ширший, закордонний форум, Шульц також — лише один раз — вдався до іншого методу. У цитованому вже листі до Гальперн він писав:

Менш ніж через два місяці він повертається до цієї теми в одному з чергових листів до приятельки:

І знову через кілька місяців він згадує про німецьку новелу Die Heimkehr: «Мати мого приятеля хоче завезти Heimkehr Т. Маннові, оскільки їде до Цюріха».

З інших джерел відомо, що мати Єжи Бродніцького, чоловіка графіка Еґґи ван Гаардт, яка власне ілюструвала це оповідання, завезла твір до Цюріха і вручила Томасові Маннові. Є відомості, що саме тоді почалося листування між Манном і Шульцом, який показував пізніше приятелям листи від автора Чарівної гори. Вони пропали в дрогобицькому ґето разом із усіма рукописами та приватним архівом Шульца, із покладів якого вціліли тільки мізерні рештки. Сподіваючись, що листи Шульца та машинопис отого німецького твору збереглися в паперах архіву Томаса Манна, я почав у цій справі листуватися з дочкою письменника Ерікою Манн. Вона поінформувала мене, що листи й документи 1938–1939 років містяться у ще не переглянутих скринях, некаталогізовані, проте, як тільки їх упорядкують, вона негайно повідомить мені про епістолярні рукописи Шульца та про його новели, якщо їх знайде. На жаль, передчасна смерть Еріки Манн перешкодила виконанню цієї обіцянки. Відтак я звернувся до швейцарської славістки Елізабет Ґошліцкі-Бор, авторки цінної праці Die Prosa von Bruno Schulz, щоб вона на місці дослідила справу. На жаль, у Манновому архіві, без проведення докладного пошуку, її відправили, сказавши, що нічого такого в паперах Манна немає. Справа залишилася невиясненою досі.

З певністю Шульц розраховував на видання Die Heimkehr у Швейцарії, але й тим разом до публікації не дійшло, хоча твір не вимагав перекладу. Залишилися спроби зацікавити потенційних перекладачів. Колишня дружина львів'янина Іґнаци Виґарда[89] Дорота Виґард, яка мешкала у Відні, заходилася перекладати Цинамонові крамниці, однак перекладений нею уривок, попри схвальну думку Шульца, був забракований, радше за все Йозефом Ротом. З його особою пов'язані перипетії наступної перекладацької ініціативи Шульца.

Відомий гебраїст і перекладач польської літератури на іврит Шалом Лінденбаум повідомляє про це цікаві та раніше невідомі деталі (W poszukiwaniu uznania — Bruno Schulz a Joseph Roth, «Twórczość» № 3, 1979), які я коротко перекажу.

Одразу після публікації Цинамонових крамниць Шульц надіслав чудовому авторові Маршу Радецького примірник книги з німецькомовною посвятою: «Herrn Joseph Roth zugeeignet von einem tiefbeglückten und hingerissenen Lesser des „Zipper“, „Rechts u. Links“ und des „Radetzkymarsches“ Bruno Schulz — Drohobycz, den 12. Februar 1934 — Floriancska 10». (Панові Йозефу Роту присвячує глибоко ощасливлений і захоплений читач Ціппера, Направо і наліво та Маршу Радецького Бруно Шульц). Мабуть, після цієї посвяти почалося листування між обома письменниками, синами подібних галицьких містечок. Рот був уже тоді емігрантом і мешкав у Парижі. Як випливає з реляцій, Крамницями він захопився й намагався допомогти в їхній мандрівці на Захід, шукаючи перекладача. Ознайомившись із перекладом першого оповідання німецькою мовою, зробленим якоюсь панею (либонь то була ота Дорота Виґард), він визнав його невдалим і переконав узятися за цю роботу Саула Фришмана, також емігранта, літературну кваліфікацію якого він добре знав. Саул Фришман, син народженого в Зґежу Давида Фришмана[90] (1865–1922), видатного єврейського письменника, поета, критика й редактора, успадкував від батька знання мов і літературні уподобання. Заохочений ентузіазмом Рота щодо твору Шульца, Фришман вирішив прийняти пропозицію письменника. Він перечитав оригінал і, зачарований Крамницями, впродовж кількох днів переклав перше оповідання Серпень. Рот акцептував переклад і переконував продовжувати роботу. Проте намір застряг у мертвій точці: Фришман отримав імміграційний сертифікат до Палестини, перервав роботу, маючи намір повернутися до неї після того, як обживеться на новому місці. Він узяв із собою початок перекладу та позичений від Рота примірник Крамниць із посвятою автора. Фришман уже ніколи не повернувся до перекладу твору, поглинутий іншими заняттями. На згадку він зберіг свій переклад першого оповідання та примірник Крамниць, якого не встиг повернути приятелеві: Йозеф Рот помер незадовго до початку війни, в 1939 році.

Єдиний відомий ескіз ілюстрації до Цинамонових крамниць

Найбільше Шульцові припала до серця справа італійського перекладу, він вважав її своїм найбільшим шансом, бодай тому, що — як він стверджував — ініціатива тут походила не від нього, а з італійського боку. Ще не раз у своїх листах він висловлюватиме своє розчарування браком будь-якої відповіді на його запитання і нагадування:

Італійська пропозиція, на яку Шульц покладав надмірні сподівання, ставлячись до неї надто серйозно, ні до чого не призвела. У пізніших листах до приятелів він ніколи вже, мабуть, до цієї справи не повернувся, але відчуття великої поразки почало супроводжуватися думкою, а чи не спробувати самотужки пробитися поза сферу польської мови. Можна припускати, що слова Жоржа Пінета стали безпосереднім стимулом для написання німецькою мовою оповідання Die Heimkehr.

Тим часом надії зійшли нанівець. Тритижневе перебування Шульца в Парижі у 1938 році переповнило чашу, позбавило його — як він сам писав — «ілюзій щодо світової кар'єри». Він либонь відмовився від подальших спроб достукатися до Європи. Чи після періоду резиґнації він відновив би їх? Від трьох паризьких тижнів лише рік мине до вересня 1939 року, який перекреслить усі надії письменника.

Ми не знаємо, якою мовою була написана друга версія тексту exposé, можливо, французькою, з чиєюсь допомогою, адже Шульц не володів цією мовою. Перша німецькомовна версія написана самостійно і відзначається досконалим знанням мови, вона була передана панові Пінетові.

Через 36 років я відшукав Хорхе (Жоржа) Пінета в Аргентині. Я отримав від нього в 1973 році з Буенос-Айреса ксерокопію машинопису Шульца з власноручними поправками автора, ото безплідне exposé німецькою мовою. Пінет пише (цитую в пер. з німецької мови): «Додана фотокопія — то exposé Бруно Шульца, виправлене ним власноручно, з 1937 року, про його твір Цинамонові крамниці. Це exposé Шульц надіслав мені до Італії, щоб я спробував дослідити можливість видати цю книжку італійською мовою. На жаль, часи тоді були не найкращі для таких клопотань, отож нічого не вийшло з отих видавничих планів».

Машинопис, копію якого я отримав, містить нечисленні дрібні поправки, які Шульц вніс пером, і охоплює понад три сторінки. Текст, написаний німецькою мовою, має заголовок: «EXPOSÉ über das Buch «ZIMTLÄDEN» von Bruno Schulz».

Врятоване та знайдене exposé є цінним матеріалом для вивчення творчості Шульца, суттєвим поповненням фонду його збережених текстів. Мабуть, то не найцінніший самоаналіз із-поміж тих, які письменник залишив; він не дорівнює ні глибиною проблематики, ні точністю формулювань бодай таким виступам Шульца, як Міфологізація дійсності. Проте варто пам'ятати, що адресатом exposé був іноземний видавець, що його треба було заінтригувати, зацікавити також і більш поверховими, фабулярними перевагами твору — навіть ціною сенсів, більш істотних для окреслення специфіки Крамниць. Одначе й ці — вимушено подані дуже коротко — обриси філософії творчості, фрагментарно висловлене кредо письменника, знайшлися у першій частині exposé.

Я переклав цей текст, намагаючись зберегти лексичні властивості прози Шульца, її окремішний плин і стиль. Попри начебто ужитковий характер exposé, попри його рекламно-інформаційну функцію, воно є важливим текстом. І хоча багато років тому воно не виконало призначеної йому ролі, але збагатило спадщину письменника, з якою — в її рукописній частині — так безжально обійшлася воєнна недоля.

Ось це exposé у пропонованому мною перекладі.

Головна творча ідея Шульца викладена тут дуже схоже на опубліковану листі до Віткевича[91]: міфічна версія біографії, дитинство як джерело приватної міфології, покревної праміфам, «археподібні» тенденції творчої уяви. Шульц писав у тому листі-інтерв'ю:

Збіжність цих слів із текстом exposé просто дивовижна, вона ще раз підтверджує дискурсивною мовою найістотніші принципи письменницького кредо Шульца, фундаментальну ґенезу створюваної ним дійсності. Здається, що глибше і влучніше могли б відчитати її механізми пара-релігієзнавчі, психоетнологічні дослідження, ніж класичні методи літературознавства.

Більш новаторські засоби у цьому разі могла б запропонувати міфографічна критика чи символічна або структуралістська теорія міфу. Варто було б сягнути аж досконало відомих Шульцові спостережень психологічної школи Вільгельма Вундта — тих, які аналізують й інтерпретують міфогенні тенденції людської психіки.

Цікавою, проте невідомою деталлю є існування певного тексту Шульца — також у жанрі exposé, тільки на вжиток польського читача. Це звісно ж, анонімний текст, надрукований на «крилі» суперобкладинки Санаторію Під Клепсидрою («Rój», 1937). Навіть побіжне перечитування не залишає сумніву, що ми маємо справу із різновидом інформаційної саморецензії, що ніхто інший, окрім Шульца, не міг бути її автором. Щоправда, останній абзац, можливо, зрештою, відредагований задля рекламної мети видавцем книжки, може здатися дещо самохвальним у тоні, але пам'ятаймо, що нотатка про книжку була видрукувана анонімно, як нотатка видавництва, натомість автор, якому її замовили, мав залишитися і залишився у схроні. Варто, мабуть, процитувати повністю оту нотатку, ще один текст пера Шульца, такий характерний для його письменницького стилю.

Exposé було, окрім пересилання Маннові німецькомовної новели, останньою спробою письменника виплисти на ширші плеса, спробою, як і всі попередні, невдалою. На час смерті Шульца та упродовж кільканадцяти років після цієї дати ніхто поза Польщею, окрім невеликої жменьки людей, не мав уявлення про існування такого видатного явища в європейській літературі, як творчість Бруно Шульца. Знадобився ще тривалий період, подовжений не тільки внаслідок неквапного переціджуванням часом справжніх вартостей. Вихід Шульца у світ затримала також програма соцреалізму в Польщі, яка завадила у перше повоєнне десятиліття обігові Цинамонових крамниць навіть у польському культурному просторі. Щойно в лютому 1956 року автор цих рядків зумів опублікувати в літературній пресі Згадку про Бруно Шульца [Przypomnienie Brunona Schulza] («Życie Literackie», 1956, № 6).

Зацікавлення Шульцом на Заході почалося в 1959 році після публікації у Франції Мертвого сезону в перекладі Алена Коско. Цей перший прорив був заслугою перекладача та Артура Сандауера. Їхнім клопотанням завдячує ота перша публікація, котрій судилося стати початком зростаючого інтересу, а через кілька років — першої хвилі книжкових видань та ентузіазму літературознавців у багатьох країнах Європи. «Міст», покликаний вивести творчість Шульца — як він сам це окреслював — поза межі мови, якою він творив, був збудований. Письменник помилявся, згадуючи в одному з листів, що час працює проти нього, що безплідність його клопотань про переклад може невдовзі перекреслити будь-які шанси, позаяк «мода» на літературу подібного ґатунку, схоже, вигасає… Йому забракло віри й терплячості. Невдовзі також забракло життя.

Щойно 1961 рік став переломним для світової відомості творів Шульца. Мало не одночасно у трьох країнах з'явилися книжкові видання його прози — у Франції: Traité des Mannequins — у перекладах Сюзани Арле, Алена Коско, Єжи Лісовського і Жоржа Сідра — з передмовою Артура Сандауера (Julliard); у Західній Німеччині Die Zimtläden, переклав Йозеф Ган (Carl Hanser Verlag); в Югославії Prodarnice cimetove boje, переклав Стоян Суботін (Nolit).

Після цих перших перекладів і видань не забарилися наступні, засяг творів Шульца ставав дедалі ширшим, і цей процес безперервно триває й досі.

У 1963 році з'явилися два англійські видання обох книжок Шульца: Cinnamon Shops в Англії (Macgibbon а. Кее) та The Street of Crocodiles у Сполучених Штатах (Walker a. Со) — обидві у перекладі Целіни Веневської.

В 1964 році — у Західній Німеччині: добірка Vater geht unter die Feuerwehrmänner, пер. Йозеф Ган (Carl Hanser Verlag); у Данії: Kanelbutikkerne, пер. Джес Орнсбо (Gyldendals Bekkasinboger); у Норвегії: Kanelbutikkene og andre fortellinger, пер. Трюґве Ґрейф і Мартін Наґ (Glydendal Norsk Forlag); у Фінляндії: Kroktotiilikuja, пер. Аарно Перміес (Otava).

Згаданий данський переклад був зроблений з німецького перекладу і програмно не надто відповідає оригіналові; перекладач додає від себе звороти та уривки, які Шульцові й не снилися. Німецький переклад Йозефа Гана вважається точним і плинним, хоча й тут трапляються помилки, які є результатом недостатнього знання мови оригіналу: у виразі «resztę» (врешті) «resztk» (решта, залишок) перекладач зрозумів як іменник, а прикметник «ruda» («руда») при слові «сарана» також передає іменником (у значенні «мінеральна сировина»)…

Через три роки, в 1967 році, в Токіо побачило світ японське видання, яке містить Крамниці й Санаторій — Nikkeiiro-namise — Klepuśhidora sanatoriumu (в одному томі з Космосом Ґомбровича, у перекладі Юкіо Кудо, видавництво Kobunsha). Того ж року в Німеччині з'явився том Шульцових творів Die Republik der Träume, який містив твори, уривки, есеї, рецензії, листи та гравюри, що не увійшли до попередніх видань — у перекладі Йозефа Гана і Міколая Дуча (Carl Hanser Verlag). Серед іншого в цьому томі були опубліковані листи письменника з цитатами з моїх коментарів і пояснень, репродукції отриманих завдяки мені фотокопій рисунків і гравюр, укладений перекладачами календар життя і творчості Шульца, який я на прохання видавців виправив і доповнив. Цю допомогу я надав безкоштовно (без гонорару). Відтак видавець поставився до неї як до анонімної, не надавши в книжці жодної згадки про мою участь в її підготовці. Коли я виступив із рекламацією на адресу видавництва, воно висловило жаль і запропонувало додрукувати пояснення від видавця, переконуючи, що його додадуть до всіх примірників накладу. Далебі невдовзі я отримав надруковану картку, щоб я міг її вклеїти до свого примірника. Текст у дослівному перекладі звучить так: «Видавництво і видавець вважають за необхідне подякувати польському поетові та дослідникові творчості Бруно Шульца Єжи Фіцовському з Варшави за кліше та фотокопії графічних творів Шульца, які він нам безкоштовно переказав зі свого приватного архіву для використання. Видавець завдячує йому не лише цінною предметною допомогою та вказівками щодо хроніки життя і творчості, яку пан Є. Фіцовський особисто проглянув і доповнив, але також міг запозичувати важливу інформацію з його згаданих у додатку праць для коментарів і приміток, якими споряджені листи. Ця інформація була пропущена в тексті додатку внаслідок недогляду. — Видавництво».

Через кілька років, випадково, на книжковому ярмарку у Варшаві я переконався, що примірники книжки не були доповнені карткою з процитованим додруком, після перевірки інших доступних мені примірників моє спостереження цілковито підтвердилося. Оте «пояснення» видавництва Carl Hanser із Мюнхена було, як виявилося, надруковане в… одному примірнику, призначеному для мене! Спроби захистити мої права видавець визнав неприйнятними, обґрунтовуючи свою відмову дати бодай якісь пояснення, не кажучи вже про відшкодування, тим, що справа ця давня, і її важко перевірити через те, що наклад розпроданий.

З нагоди п'ятдесятиріччя смерті та століття від дня народження Шульца, які припадали на 1992 рік, мюнхенський видавець вирішив опублікувати нове видання творів польського письменника і — забувши про аферу, винуватцем якої став чверть століття тому, — звернувся до мене щодо співпраці над томом, який містив би есе, рецензії та епістолографію. Після листовної полеміки між нами, в якій я домагався компенсації за завдану мені в минулому кривду та виплати грошового відшкодування за вияв поганих звичаїв і порушення моїх авторських прав, видавництво врешті поступилося, приставши на мої умови, завдяки чому під моїм прізвищем як редактора врешті змогла побачити світ книжка: Bruno Schulz, Die Wirklichkeit ist Schatten des Wortes — Aufsätze und Briefe, herausgegeben von Jerzy Ficowski (Дійсність є тінню слова — есеї і листи, видані Єжи Фіцовським).

Цей — може надто розгалужений — відступ є не лише описом особливих звичаїв високо цінованого в інших справах видавництва; він також становить істотне бібліографічне доповнення до згаданої книжки.

У 1968 році в Чехословаччині видано Skořicowe kramy, пер. Г. Єгова, Е. Сойка і О. Бартош (Odeon), а в 1969 році в Угорщині: Apám tüzolto lesz, пер. Ґрація Кереньї (Europa Könyvkiadó). У 1970 році в НДР з'явилися Die Zimtläden (разом із невеликим альбомом світлин і репродукцій гравюр і рисунків) у відомому вже перекладі Й. Гана; в Італії: Le botteghe color cannella, пер. Анна Віванті Сальмон (Einaudi).

У 1972 році — в Голландії: De kaneelwinkels, пер. Херард Pac (Moussault), в Іспанії — Las tiendas de color canela, пер. Сальвадор Пуіґ (Barral Editores), а в Аргентині La calle de los cocodrilos, пер. Ернесто Ґоре (Centro Editor de América Latina).

1976 — в Румунії: Manechinele, пер. Йон Петріка (Edit. Univers.); у Франції — вибрані твори у двох томах: Les boutiques de cannelle, пер. Тереса Душі, Жорж Сідр, Єжи Лісовський, зі вступом Артура Сандауера (Editions Denoel), і Le sanatorium au croque-mort, пер. Т. Душі, А. Коско, Ж. Сідр, С. Арле (Editions Denoel); західнонімецьке видавництво Suhrkamp Verlag перевидало Die Zimtläden у пер. Й. Гана.

1977 — у Сполучених Штатах: The Street of Crocodiles, пер. Ц. Веневська (перевидання під зміненою назвою Cinnamon Shops, вид. у 1963 році в Англії), зі вступом Єжи Фіцовського (Philip Roth, Penguin Books); в Японії нове, доповнене видання (разом із Фердидурке Ґомбровича), пер. Юкіо Кудо (Shueisha); в Голландії: Nimrod, пер. X. Рас — бібліофільське видання (сто пронумерованих примірників) оповідання Немрод (Arethusa Pers Herber Blokland Baarn).

1978 — у Сполучених Штатах: Sanatorium under the hourglass, пер. Ц. Веневська (Walker a. Co).

1979 — в Ізраїлі: Chanujot kimon і Bejt hámarpe be’siman szaon hachol, пер. Урі Орлев, Рахель Кляйман, Йорам Броновскі (Shocken Publishing House), в Англії: Sanatorium… в пер. Ц. Веневської (Н. Hamilton); у Франції добірка листів Шульца Lettres perdues et retrouvées, пер. М. Крепо (Pandora Textes).

1980 — в Італії: повне видання листів у моєму опрацюванні та уривків прози Lettere perdute е frammenti — а сига di Jerzy Ficowski, пер. Анджей Зелінський (Feltrinelli Editore).

1981 — в Голландії: De kaneelwinkels, пер. X. Рас (перевидання з 1972 року, Meulenhoff).

1982 — в НДР: Die Zimtläden (перевидання з 1970 року, Volk und Welt); у Голландії: бібліофільське видання Вулиці Крокодилів у пер. Херарда Раса з чудовими гравюрами на міді Генріка Файльгауера, накладом 75 примірників (Arethausa Pers Herber Blokland).

1983 — у Швеції: Kanelbutikerna (Крамниці), пер. Йоган Мальм, із післясловом Єжи Фіцовського (Bokorlaget Prisma), а в Парижі: Le livre idolâtre — альбомне видання гравюр з теки Ідолопоклонна Книга, рисунків, а також оповідання Осінь у перекладі Єжи Лісовського, яке не увійшло до французького видання вибраної прози Шульца (Calligrammes).

1986 — в Іспанії: Sanatorio bajo la Clepsidra, пер. E. Барткевич і Х.К. Відал (Montesinos, Барселона); в Мексиці: Las tiendes de canella (Universidad Nacional Autonomia, Мехіко).

1987 — у Швеції: Sanatoriet timglaset, пер. Й. Мальм, (Prisma); в Німеччині: Die Mannequins und andere Erzählungen, опр. Є. Яжембський, пер. Й. Ган (Surkampf); у США: Sanatorium…, пер. Ц. Веневська (Penguin Book).

1988 — у Польщі: Das Götzenbuch, текст Є. Фіцовський, пер. В. Редер і Le livre idolâtre, текст Є. Фіцовський, пер. Є. Вольф (Interpress); у Греції: Та magazia tis kanelas, пер. Д. Хуліаракіс (Ekdoseis Nefeli); в Чехословаччині: Republika snu, пер. чеською мовою О. Бартош (Odeon); у США: Letters and Drawings with selected prose, опр. Є. Фіцовський, пер. В. Арндт і В. Нелсон (Harper-Row); у Великобританії: The fiction of Bruno Schulz, пер. Ц. Веневська (Picador).

1989 — в Чехословаччині: Skorzicove sklepy. Sanatorium w zasveti, пер. словацькою мовою Ф. Увачек (Slovensky Spisovatel); у США: The Street of Crocodiles. Sanatorium…, пер. Ц. Веневська (Walker); The Complete Fiction of Bruno Schulz, післяслово Є. Фіцовський, пер. Ц. Веневська (Walker); в Україні: Цинамонові крамниці, пер. I. Гнатюк (журнал «Жовтень», № 2, Львів).

1990 — в Болгарії: Канелените магазини. Санаториум «Клепсидра», пер. М. Атаносова (Narodna Kultura); у США: Letter and Drawings of Bruno Schulz with selected prose, опр. Є. Фіцовський, пер. В. Арндт, В. Нелсон (Fromm Corporation); The Drawings of Bruno Schulz, опр. і вступ Є. Фіцовський, пер. Дж. Андерс (Northwestern University Press); у Польщі: The Booke of Idolatry, текст, опрацювання Є. Фіцовський, пер. Б. Пьотровська (Interpress).

1991 — у Франції: Correspondance et essais critiques, вступ і примітки Є. Фіцовський, пер. К. Єжевський (Denoel).

1992 — у Литві: Cinamonines krautuvélés, пер. Л. Малакаускене (Amżus-Proskyna); у Німеччині: Die Zimtläden, пер. Й. Ган, М. Дуч (Carl Hanser Verlag); Die Wirklichkeit ist Schatten des Wortes — Aufsätze und Briefe, опр. Є. Фіцовський (Carl Hanser Verlag).

1993 — у Росії: Коричные лавки. Санаторий под Клепсидрой, пер. Асар Еппель (Иерусалим-Москва, Еврейский Университет).

1995 — в Україні: Цинамонові крамниці. Санаторій під Клепсидрою, пер. А. Шкраб'юк (Просвіта); в Голландії: Verzameld werk, пер. X. Рас (Meulenhoff).

1998 — в Японії: повне зібрання творів (sic!), пер. Юкіо Кудо, (Kobunsha); в Англії: The Collected Works of Bruno Schulz, опр. Є. Фіцовський (Picador).

Такими є найбільш наочні вияви посмертного тріумфу Бруно Шульца. Це не результат якоїсь швидкоплинної моди, а тривкий успіх великого письменства, літературної творчості найвищої мірки, безпрецедентного твору, який не дочекався гідних його продовжувачів. Похід творчості Шульца світом триває, він триватиме й надалі, присутність автора Цинамонових крамниць там, куди він сягнув і сягне, не буде тимчасовим явищем. Його творчість навічно вписана у ряд найблискучіших осягнень європейської літератури нашого століття.

Малий апокриф «Весни»

Найбільший за обсягом твір Шульца — Весна — був опублікований у двох чергових числах — 74 і 75 — щомісячника «Skamander» у 1936 році. У пізнішому на рік книжковому виданні Санаторію Під Клепсидрою ця повість була розширена на один розділ. Коли Шульц її написав?

У листі до Тадеуша Брези читаємо:

Ці слова були написані 11 травня 1936 року. В попередньому листі — за листопад 1935 року — містяться скарги на неспроможність писати. Отож, можна припустити, що Весна постала у зимово-весняний період на початку 1936 року. Точніше кажучи: мабуть, у той період постала її остаточна чи майже довершена версія. Створюючи її, Шульц користувався давнішими начерками й уривками, включивши їх повністю чи частково до нової композиції. Деякі з попередніх уривків він надрукував перед публікацією Весни як самостійні та окремі твори. Скажімо, у «Wiadomościach Literackich» уже в 1937 році (№ 21) Шульц умістив прозу Весняні сутінки, аби пізніше — певно, мало не в останню мить, — включити її до Весни, коли том Санаторію, до якого вона увійшла, був уже відданий у друк.

За два роки до того, у червні 1935 року, в 10-му числі «Kameny» був опублікований уривок прози Шульца під тією ж назвою, що й пізніший, більшого обсягу твір Весна. Називатимемо цей уривок, аби відрізнити його та з уваги на те, що він випереджав у часі свою тезку, — Першою Весною. Шульц надіслав його до редакції «Kameny» на адресу Зенона Вашневського вже у березні:

Ту Першу Весну він окреслив іще раніше в листі, написаному в січні:

«Маю уривок для «Kameny», але це виразний уривок, т[обто] уламок, а радше вступ до якоїсь не зробленої ще новели».

Той уривок характерний для прози Шульца, і хоча місцями наче не допрацьований, важко було б не розпізнати його авторства; водночас він по-особливому інакший, ніж інші візії Шульцівського міфу. Мабуть, саме ця відмінність призвела до того, що Шульц не включив його до остаточної версії Весни, а радше — включив заледве частково, вилучивши весь вступ, перші візіонерські сцени свята Великодня. У Весні її XIII розділ починається від слів:

Безпосередньо перед цим реченням містився інший уривочок, іще присутній у «Kamenie», але усунутий із Весни:

Інший клімат і міфологічне тло цього уривку, мабуть, стали вирішальними для вилучення його з Весни. Пасхальна аура, юдаїстично-біблійні обрядові реквізити не пасували до цілості твору, в якому цей уривок був, напевне, одним із зачинів, урешті відкинутим. Адже, попри приписувану Шульцові «біблійну» уяву (хоча з певністю визначення «поганська» було би влучнішим), загалом у нього відсутні інші безпосередні транспозиції біблійних сюжетів, хіба лише яскраво гротескні, далекі від серйозності процитованого уривку Першої Весни. Ті безпосередні натяки й посилання є наче «звироднілими» варіантами прасхем, присмаченим гротеском конфліктом sacrum і profatium. То не вторування, не слідування зразкам, а радше передражнювання біблійного прасюжету.

Ось приклади:

І далі:

Іншим аналогічним прикладом міг би бути опис батька, який сидить на урильнику в болісній судомі, згадуючи пророків і «божий гнів святих мужів» [Навіженство; 30], чи того ж батька, обуреного легковажними залицяннями прикажчиків, який звалює з полиць сувої матерії, що вибухали «водоспадами сукон, як від ударів Мойсеэвої патериці» [Ніч Великого Сезону; 101], тощо.

У Першій Весні все по-іншому, аура сповнена серйозності й бентежної таємничості. Є також інша істотна риса, яка відрізняє її від норм Шульцівської міфології. У цьому уривку святочність, сакральність баченого дитячими очима обряду не є лише результатом Шульцівської міфологізації дійсності, є натомість поетичним описом конкретного світу, санкціонованого і підтримуваного живою єврейською традицією, — обряду, який уже сам у собі далекий від тих неофіційних регіонів повсякденності, які Шульц звик — у ролі творця нових ритуалів — освячувати магією міфу, підносити до ступеню обрядовості. Він завжди чинив це без уживання тропів, що обмежують радіус видива, майже готового й упізнаваного обряду.

Іноді йдеться про паралелі, метаморфози міфу, але переважно про його природу, структурні закономірності, які дають змогу для нових інкарнацій. Отож у творах Шульца замість етнічно позначеної обрядовості — повсякденний ритуал, який зводить до обряду кожний вчинок. Зовнішнім виявом, одним із поверхових симптомів цієї універсалізації є називання: прикажчик Теодор, тітка Агата, чи першопланова постать Аделі, реальний прототип якої носив ім'я Рахель. Міфічні біблійні алюзії, міфотворчі сигнали родом із Біблії, які виринають тут і там, — вони, прецінь, не є винятково чи специфічно юдаїстичними, то знаки всієї європейської культури. Натомість сам сакральний час, який пронизує кожну мить календарного часу, є вже притаманним саме вірним Старого Завіту, в житті яких упродовж століть праця й молитва були нерозривно пов'язані, а рахівниця і менора не розлучалися одна з одною.

У космогонії Шульца неназваний Дрогобич — колиска міфу — повсюдно присутній, а «спільнотою віруючих» є спільнота творчої уяви, яка закляттям власного ритуалу добуває образ світу із тих же понадплемінних джерел. «Бо під тим столом, який нас розділяє — чи ж не тримаємось ми всі таємно за руки?» [Книга; 109]. Адже не сама Біблія є тут празразком чи праджерелом. Ним є міфородна, безіменна, позачасова духовна вітчизна усякого мистецтва й релігії — короткий курс перевірених дитинством архетипів: Шульцівський «Автентик», у порівнянні з яким Біблія є «тисячною копією», однією з його конспектів.

Глухомань перенесена в універсальний масштаб і піднесена до його височини. Треба отож було міфологічним інстинктом оминути ті категорії шифрів, ритуальних діалектів, які могли б скаламутити своїм окремим каноном, замкненим у шаблоні конкретного обряду, засвоювану всіма мову Шульцівського міфу. Саме Шульцівська весна — великий міф і велика метафора — «росте на історіях», є обновителькою одвічних міфів, то вона має біля своїх витоків «великі інкубатори історій», «млисті курильні фабул і казок», її зелень, як і щороку, «буде ще раз їх читати, як нові, і слебезувати від початку, і від цієї зелені історії відмолодяться і почнуться ще раз, мовби вони ніколи й не відбувалися» [Весна; 155,156]. В тому сенсі — і лише в тому — «весняному» й Шульцівському — творчість завше є відтворюванням.

Таким чином, міф стає наче приписаним законам природи, а властива йому поворотна тенденція, повторюваність у щоразу інших втіленнях, починає ототожнюватись із циклічністю пір року. В релігійних системах проявляється постійне прагнення до архетипу; їхній загальний вираз, — що підкреслює Еліаде, — попри відмінності складових елементів, прагне до відтворення першоджерела, себто — «прасхеми», як сам Шульц окреслив було це поняття. Космічні міфи й усе ритуальне життя, як сформулював згаданий вище дослідник історії релігії, стали екзистенційним досвідом архаїчної людини. Додаймо: і дитини, яка індивідуально відтворює ту архаїчність.

Ті одвічні духовні тенденції людства лежать в основі Шульцівських конструкцій. Він не хоче їх, повторюємо, звужувати до етнічних, регіональних зон, до міфологічних посилань, настільки ж герметичних для «іновірців», як неможливою для перекладу буває мовна ідіома, закорінена в локальній специфіці. Навіть якщо Шульцівський міф виростає, — а саме так і діється, — із найрідніших шарів приватності, він однаково завше має універсалізовані риси, його родовід є спільним для загальних міфів, а дитинство людини споріднюється й ототожнюється в ньому з дитинством людства.

Практикований сповідний культ, відображення якого ми знаходимо в Першій Весні, не може бути матеріалом для Шульцівської міфологізації, хоча творить вона за його образом і подобою. Хіба, щоб обернула вона йому дволично вектори значень, підсунула новий міфічний сенс, словом — відкрила його не помічений через відправу «лівий бік». Можна б сказати, що Шульцівський міф виконує своєрідну «місіонерську» роль, навертаючи терени звичайності на свою перетворюючу віру. У цьому сенсі Шульцівська дійсність є лише гадано світською. Далебі є дійсністю сакральною, об'єктом і суб'єктом культу, де жах і осяяння стають настільки близькими одне до одного, що збігаються. Домішка всюдисущої іронії та скептицизму є сучасним відповідником сумніву, класичного змагання з божеством, яке підтверджує його присутність.

Немає жодних підстав, аби Шульцівські «історії» трактувати як зашифровані репліки біблійних фабул. Зрештою, це неминуче призвело б до не можливої для перевірки довільності інтерпретації. Спорідненість полягає в чомусь зовсім іншому і є глибшою: вона стосуються морфології міфу, його «способу побутування», а не фабулярних перипетій і зразків.

Утім, дослідник творчості Шульца Артур Сандауер чинить таку спробу, в якій міфологія твору перемішана з інтерпретаційною міфоманією. У своїй післямові до видання Шульца 1978 року він пише: «Буває, що міфічна алюзія не виринає на поверхню, а тільки дається взнаки у настрої. Звідки, скажімо, атмосфера жаху, яку породжує — відкриваючи [?] Шульцівську творчість — Серпень? Чи ж то йшлося лише про спеку? Оповідання містить незрозумілі міфологічні сугестії, які ми спробуємо прояснити». Оповідання починається звісткою про виїзд батька «на води». Син залишається з матір'ю, і вона виводить його з дому, вибравшись із візитом до родини вуйка. Критик фіксує речення про зустрінуті в сонячну днину обличчя перехожих, викривлені від сліпучого світла «гримасою вару», приписуючи їм начебто готовність «до оргії», тоді як то лише міфологізована Шульцівська інтерпретація виразу обличчя позолочених і засліплених сонцем, яка надає гримасі вигляду маски вірних солярного культу. Нагромаджуючи екземпліфікації своєї тези, критик вказує на сексуально-оргіастичну сцену з божевільною Тлуєю, звертає увагу на тітку Агату, символ невгамовної плодючості, на кузена Еміля, який для посилення збудження показує оповідачеві серію порнографічних світлин — даремно. Критик висновує: «Шульц, іншими словами, оповідає в Серпні, як його сексуально освічено, як увігнано в комплекс, якому судилося обтяжити йому життя. Тепер ми вже розуміємо, навіщо знадобилася згадка у вступі про батька. «Виїжджаючи на води, зоставив він — наче Авраам, який допустив до жертви Ісаака, — сина на поталу елементарних сил, яким він не подужає протистояти». Тут ми маємо «доказ» цілковито довільної асоціації. В доказовому матеріалі лише епізод із кузинкою Луцією та деякі інші деталі оповідання годі, на думку критика, підтягнути до запропонованої тези, «в цій конструкції вони не поміщаються».

Серпень яко жертва Ісаакова!.. Сугеровані тут аналогії, спорідненість є цілковито непомітною, спроба екземпліфікації виявляється безсилою. Це справляє враження радше своєрідної екзегетичної іграшки, ніж посутньої спроби віднайти біблійний троп.

Спробуймо, отож, забавитися й ми. З подібним неуспіхом, хоча й із численнішими удаваннями правдоподібності можна було пошукати генеалогії Серпня серед інших міфологічних сюжетів, дійти висновку, в якому й кузинка Луція поміститься…

Батько з Цинамонових крамниць є патроном дитинства оповідача і його чародійств, коли «той предивний муж захищав пропащу справу поезії» [Манекени; 39]. Разом із його від'їздом на води в житті сина починається новий етап, час, у якого вже не стоїть на сторожі Маг дитинства: період перших втаємничень у сферу статі, нова стадія, сповнена спокус і внутрішніх спротивів, одразу ж після виходу із зачарованого кола дитячої уяви, перші зустрічі з таємницями сексу. У гіперболізованих міфологізацією версіях з'являються його уособлення в постаті оргіастичних вибухів хіті божевільної Тлуї, в порнографії кузена Еміля, в агресивній плодючості тітки Агати, ба навіть у рум'янцях юної Луції, які зраджують її менструальні секрети. Оповідач, вигнаний враз із дитинства, постає перед лицем спокус нововідкритого світу.

Приміряймо це до Біблії, навіть не відбираючи імен Шульцівським персонажам — батькові Якубові та синові Юзефові. Сягнемо спершу до розділу XXXVII Книги Буття:

Рисунок олівцем, 20-і роки

А ось фрагмент із розділу XXXIX:

Ми знаходимо тут усі елементи: розставання Йосифа з батьком Яковом, який кохає пізно народженого сина та обдаровує багатобарвністю; об'явлення статі, спокусу, невдалу сексуальну ініціацію…

На підставі настільки довільних асоціацій можна було б шукати першоджерела Вулиці Крокодила у Содомі й Гоморрі, трактувати Птахи як символічну трансформацію сюжетів Книги Виходу, а Віхолу асоціювати із потопом.

Відбиття архетипів у творчості Шульца засноване на чомусь зовсім іншому, воно зазвичай не має рис вторинності уявлень. Міфологізація — тобто sui generis сакралізація — дійсності відбувається в інших вимірах, керується іншими, не наслідувальними законами, про що вже йшлося.

Відмова Шульца від уривку Першої Весни, уривку, який либонь постав іще в період праісторії його зрілого письменства, мала за причину, як можна здогадуватися, в числі іншого, його надто однозначне віднесення до Біблії та традиційного церемоніалу. Це не означає, що поетична багатозначність Шульцівської візії уповноважувала до накинення їй не існуючих мотивів і алюзій, навіть із тим застереженням, якого ужив Сандауер, що та, на його думку, з Біблії родом конструкція «постала цілком несвідомо». Адже авторська несвідомість Шульца супроводжувалась абсолютною відсутністю Сандауерівської конструкції в оповіданні Серпень.

Є на сторінках Весни кілька речень повчання і перестороги, які наче домагаються, щоб їх закарбувати в пам'яті:

«Треба певної кмітливості, певної відваги серця, певного польоту, щоб знайти мотив, той вогнистий слід, ту блискавицю, що пробігає сторінками книги. Одної речі треба остерігатися в цих справах: тісної дріб'язковості, педантичності, тупої дослівності. Всі речі пов'язані, всі нитки ведуть до одного клубка. Чи зауважили ви, що між рядками певних книжок пролітають юрмно ластівки, цілі співомовки тремтливих шпичастих ластівок? Слід читати з лету тих птахів…» [Весна; 161].

Фортеця

Про забобонний Шульців знак Хатинки, яким він замовляв відчуття загрози, про те пластичне й магічне закляття я вже писав у Регіонах великої єресі таке: «Він був по-своєму забобонним і намагався замовляти паралізуюче його відчуття загрози. Головним методом такого замовляння була для нього творчість. На щодень він мав іще один метод, в ірраціональну дієвість якого вірив. То був знак хатинки: прямокутник зі стіжком даху і пагоном комина — як на простенькому дитячому малюнку. Він малював його пальцем на стіні, в повітрі, на столі — олівцем на шматку паперу. Цим по-інфантильному забобонним магічним жестом він повертав собі затишок, затьмарений наступаючими на нього подмухами чужості».

Знаком-символом Шульц приручав жах, задобрював збентеженість. Він ховався у ньому, мов у світлій і теплій кухні, в якій почуття безпеки підсилювала облога ночі й вітровію, наче в оповіданні Віхола. Подібне приборкання небезпеки, яка, хоча й існує, проте не може його упіймати, було часто повторюваним мотивом творів письменника. У мріях про подібний притулок Шульц не раз згадував, що сховок дарує особливо інтенсивне відчуття затишку, якщо відгороджує від наявних довкола небезпек.

У листі до Казимира Трухановського, ще до письменницького дебюту його адресата, Шульц писав:

Тут уже Хатинка перетворюється на Фортецю, але все це ще має присмак пригоди, безпечної пригоди, є радше втіленням дитячих фантазій, аніж утечею. В Республіці мрій, оповіданні, яке не увійшло до довоєнного книжкового видання, Шульц продовжує міркувати про таку Фортецю:

Таким чином, в архітектурі мрій Хатинка виконувала іншу функцію, ніж Фортеця, хоча й до певної міри споріднену. Обидві будівлі мали ту спільну рису, що існували винятково у сфері ідеї, в регіонах уяви. Хатинка мала більш елементарні сенс і завдання, сказати б, ужиткові, і виводилася з дуже важливого для письменника поняття дому, родинного гнізда, життєдайної зони, до якої постійно повертаєшся, гаранта безпеки. Нечасто трапляється настільки міцна прив'язаність до дому, настільки безоглядна неможливість із ним розлучитися, як у Бруно Шульца. Він перекреслив усі свої життєві плани, аби залишатися вдома, зволікав із порятунком власного життя, аби лише не покинути рідних чотирьох стін. Спільність з Домом він, мабуть, відчував сильніше, ніж спільність з людьми, духовно зрісся з ним, наче з черепашачим панциром чи слимаковою мушлею. У своїх позалітературних, нереальних планах Шульц вдосконалював свій дім, рисував проекти та ескізи садиби, яка так ніколи й не постала. То не мав би бути якийсь інший дім, а лиш змінена версія існуючого, яка повертала б його інтер'єрові певні риси «прадому», того, з дрогобицького Ринку, з «геніальної епохи» дитинства, дому, повного минулого часу, в якому можна було б мати відчуття «безпечного спочивання у власній долі».

Фортеця була трансформацією Хатинки, символічного знаку, втіленого в ньому сенсу; вона також була примарою ідеї міжлюдської солідарності, яка б долала самотність і витворювала нові гарантії завдяки відчуттю сили й безпеки у спільноті. То була, так би мовити, святкова ідея, доступна в митецькому твориві, тоді як ідея дому, — він постійно відчував її в реальності як оплот, якому повсякчас загрожувала небезпека, — є святинею з високим родоводом. Шульц писав:

Демони заходилися тріумфувати. Бездомність, яка настала, була невідворотною. Вигнаний з дому окупантом, він уже ніколи туди не повернеться. Назва одного-єдиного німецькомовного твору Шульца — Die Heimkehr, повернення додому — виявилася більш нереальною, більш фантастичною, ніж найбільш ірраціональна Шульцова примара. Бездомному, замкненому в ґето, йому вже не залишилося нічого, крім уяви, яка відмовлялася його втішати.

Еміль Ґурський, колишній учень і приятель письменника, опинився, як і той, у становищі смертельної небезпеки. У своїх спогадах (Bruno Schulz — Listy, fragmenty, wspomnienia o pisarzu, WL, 1984) він намагається відтворити жахіття тих днів. Надмірна вразливість Шульца, який відчував звичайні життєві обов'язки як надміру обтяжливі, тепер мало не живцем спалювала його: «Кошмарна реальність переступила всякі межі людської фантазії — «сюрреалізм» тих часів сягнув такої напруги, що ми вже самі переставали вірити, наче те, що навколо нас діється, є справді реальним, що то не якийсь примарний сон».

Приречений на милість і немилість дім уже не був жодною опорою, навіть фантазування про нього вже не променіло надією. І в такому становищі, в епіцентрі жаху Шульц із останніх сил перебирався до своєї «республіки мрій», тільки там знаходячи час від часу притулок — для себе й для інших, кого він запрошував до тих єдиних, до неземних своїх володінь. Він не міг повернутися додому, тож повертався до Фортеці.

Вона була тією ж колишньою фортецею — idée fixe письменника, — але переміненою, приведеною у стан бойової готовності, святковою лише в тому сенсі, що доступною тільки у рідкісні миті мрій. Вона стала шанцями інстинкту самозбереження, вже не слугувала витворенню відчуття легкого тремтіння від «незначної загрози», про яке в минулу епоху він згадував у новелах і листах, але боронила від зацькованості та самогубної смерті. Вона стала уявною спорудою, яка берегла необґрунтовану надію.

Еміль Ґурський згадує миті, коли Шульц снував свої нові безкінечні оповіді про неприступну Фортецю, яка захищає від нещастя. У ній мав би оселитися її творець та його друзі-митці, а вона сама мала би виконувати функції раю, обителі врятованих і щасливих. Як тільки траплялася змога у ті жахливі часи, Шульц подовгу — як колись учням на уроках малювання — розповідав красну казку про чудесну Фортецю, казку, в яку сам ревно намагався повірити.

«…Він докладно її описував, розробляв систему оборони, міркував про організацію громадського життя, ба навіть усталював розпорядок денний, години для справ і забав; він ні про що не забував, навіть про те, якими харчами мають бути споряджені склади й комори, перелічував різні ґатунки вин. На шматках паперу, які трапилися під руку, він креслив нам плани тієї Фортеці в найрізноманітніших варіантах, змінював їх і вдосконалював, шукав найкращих вирішень, щоб забезпечити її мешканцям максимум безпеки та зручності. Оповідаючи про свою омріяну Фортецю, він забував про дійсність, запалювався та пожвавлювався, а його пригаслі від голоду й мук очі набували давнього блиску».

Дім і Фортеця поєднувалися в єдине ціле — неосяжне. Не лише у рідкісні вільні хвилини він поринав у світ фантазії, Шульц чинив це інколи також у процесі своєї рабської праці. На прохання керівника примусових робіт, який намагався допомогти співмешканцям ґето, інженера-єврея Бакенрота, ґестапівець Фелікс Ландау доручив Шульцові виконати стінописи у своєму помешканні. Шульц відтворював знайомі обличчя, переносив їх до країни казки, наче зображеннями прагнув дати цим людям відшкодування в мистецтві за їхню справжню долю, ніби фантастичні убори та нові ролі, які він їм довірив, були для них схроном. То була також утеча у світ уяви, в магію Фортеці, вигаданий акт порятунку, який він чинив у віллі, зайнятій ґестапівцем… Цей будинок існує, а в одній із його кімнат, під шарами нової фарби ховалась упродовж шістдесяти років та забута остання казка Бруно Шульца. Її малюванням, свідомо затягнутим і неспішним, він купував собі також кожен наступний день життя — уже не в магічному, а в якнайбільш дослівному сенсі.

Марновірний знак Хатинки, мальованої в повітрі, не вберіг його ні від чого. Власний дім був недоступний, він перестав існувати найбільш дошкульним чином. Від ідеї захисної Фортеці не зосталося й сліду. Після того, як розвіялися фантасмагорії, а їхній творець був знищений, залишилася тільки найістотніша Фортеця, куди й нам вільно заходити: розлога самостійна й автономна конструкція витвору його уяви, регіони цинамонових крамниць і зачаклований час санаторію «Під Клепсидрою».

То власне воно, мистецьке твориво Шульца, було для нього завше не тільки відкриванням нових континентів реальності, а й утечею, втіленням туги, покровом від убивчого страху, відшкодуванням. Його демони тепер на прив'язі, його трагізм позначений амбівалентністю, смертні вироки підлягають відкликанню, метафізичний жах паралізований пажерливістю захвату. У тому світі немає жаху без шансу на порятунок, немає безвихідних ситуацій. Міф є всемогутнім…

Шульцівський міф — то ключ, який відчиняє в'язницю, і ключ до безпечної Фортеці. Втеча з облоги.

Горище на Флоріянській

Після вбивства єврейських мешканців Дрогобича їхні оселі не зрівняли з землею. Залишилися порожні будинки, порожні кімнати, порожні горища, нічийний мотлох, які придалися іншим — бодай на розпал. Будинок Шульца по вулиці Флоріянській недовго пустував. Його заселили, і досі він триває з іншими людьми, які мешкають у тих самих покоях, де не залишилося жодного сліду від письменника. Він був змушений покинути рідний куток поспіхом, забираючи із собою лише те, що здавалося йому найціннішим, аби згідно з наказом окупанта переселитися до ґето, де він оселився в хаті по вул. Столярській. Пограбування його речей, які він залишив під чиїмось наглядом, почалося ще раніше. Функціонери спеціального гітлерівського формування, призначені для конфіскації майна, забрали знайдене в уже нічийному будинку рухоме майно. Вони займалися пограбуванням доробку осіб, переселених у ґето, і тих, кого вже замордували або вивезли на смерть. Одного разу, — розповідає учень і приятель Шульца Еміль Ґурський, — прийшов до нього Шульц, увесь трясучись, несучи в руках дещицю якогось дріб'язку. Він сказав, що то команда оголила дощенту його помешкання, і додав, указуючи на жменю вцілілого шпаргалля: «Тільки й усього мені залишилося».

Він прожив у цьому домі близько тридцяти літ, тут у 1915 році помер його батько, в 1931 — мати. Разом із ним були змушені покинути рідні пенати сестра Ганя Гофман та її син Зиґмунт. Дім дитинства містився в іншому місці — на Ринку, в покоях над крамницею мануфактури, яка належала батькам. Він згорів під час Першої світової війни. Тут, на Флоріянській, минула молодість Бруно та всі його дорослі літа — окрім останнього. Тут постали його пластичні й літературні праці. То було єдине місце, в якому він умів жити і творчо працювати.

Довгий одноповерховий будинок вкритий шпичастим дахом. Фронтальний вхід був розташований посередині лицьового боку і провадив кількома східцями на балкон-ґанок із входом до великої кімнати, в якій мешкав Бруно. Поруч із цією кімнатою була кімната сестри та небожа, а з іншого боку — кімната для квартирантів, у пізніші роки її також зайняв Шульц, із третього ж боку — веранда, якою користувався Зиґмунт, званий Зиґусем. Окрім того, була ще довга кімната, яку час від часу займали піднаймачі, велика кухня, розлогий коридор і комірчина без вікон, де певний час ночувала «бабуся», яка провадила господарство, літня пані Циля Бардах. Позаду будинку, куди вели сходи двох входів — головного і кухонного, була ще «славойка»[93], яка стояла окремо на краю зарослого бур'яном подвір'я-саду, і не вживаний колодязь. Над усім помешканням тягнулося горище, цвинтар мотлоху, місце заслання старого непотребу. Це воно, як і інші, подібні до нього горища, було інкубатором віхоли, стихії, яка шаленіла над містом:

Власне отому міфородному горищу по вулиці Флоріянській, 10, судилося стати — через недогляд нищителів і затирачів слідів — останнім сховищем решток паперів із Шульцівського архіву.

Першу, помилкову в деталях звістку про це я отримав уже в 1948 році. Один із колишніх учнів Шульца написав мені в листі, що «в руїнах будинку Шульца» якісь «його рукописи» знайшов дрогобичанин, інженер Шраєр, архітектор, «який тепер працює» у відділі архітектури міськвиконкому у Дрогобичі. Я написав йому, проте мій лист зостався без відповіді. У лютому 1956 року в опублікованій мною статті Згадка про Бруно Шульца [Przypomnienie Brunona Schulza] я повторив цю неточну інформацію. Особа, яка знайшла рукописи, не відгукнулася, і лише на підставі інших відомостей, які доходили до мене від багатьох колишніх дрогобичан, я зміг установити, що якщо й справді щось на Флоріянській знайшлося, то напевне не в руїнах, адже будинок стояв незруйнований. Справі таємничих рукописів іще довго судилося лишатися для мене загадкою.

Від отримання першої звістки минуло сімнадцять років. У 1965 році, у відповідь на мої численні звертання, які стосувалися Шульца, опубліковані в пресі, відгукнувся тогочасний директор плоцького нафтопереробного заводу, інж. Новак, колишній дрогобичанин і приятель отого, все ще тоді міфічного для мене, Шраєра, актуальну ізраїльську адресу якого він мені повідомив. Він також вручив мені кілька листів, отриманих від Шраєра перед його виїздом із Польщі: то були листи до Шульца, написані Деборою Фоґель і Еґґою ван Гаардт у 1938 році. Я опублікував їх пізніше у додатку до Книги Листів.

Я негайно написав до чоловіка, який знайшов ті листи, Файвеля Шраєра, що мешкав тоді в Кіріат Оно і користувався гебраїзованою формою свого імені та англійським написанням прізвища: Шраґа Шраєр [Shraga Shrayer]. Невдовзі я отримав вичерпну відповідь, лист датований: «травень 1965 року».

Балконні двері та вікно кімнати Шульца у будинку по вул. Флоріянській, 10

Цитую більші його уривки:

«Високо Шановний, Дорогий Пане! — Ваш лист був для мене справжньою несподіванкою і дуже мене зворушив. Ви не є особою, мені не знаною. Ваше прізвище я вперше спіткав у 1957 p., коли в „Życiu Literackim“ № 211 прочитав Вашу статтю „Згадка про Бруно Шульца“, і одразу Ви стали духовно близькою мені людиною. Попри те, що я вважав себе вихованцем і приятелем Шульца, Ви мені його справді по-новому „нагадали“, і то не абияк, а вагомо, переконливо. […] У згаданій статті Ви написали, що „в руїнах будинку Шульца знайшов якісь його нотатки й рисунки інженер Шраєр, мешканець Дрогобича, колишній учень Шульца“. (Ваш лист, адресований до Дрогобича безпосередньо мені, справді до мене не дійшов). Шкода, прикро мені, але мушу Вас розчарувати.

Роки війни я провів у лавах Радянської Армії. Після повернення до рідного міста в 1946 році я, щоправда, застав будинок Шульца у неушкодженому стані, проте без жодних його речей чи пам'яток. У будинку оселився голова обласного арбітражного управління, такий собі Мойсеєнко, який на моє прохання дозволив мені порозглядатись у пошуках якихось слідів після мого Учителя і великого Приятеля, проте результати були мізерні. На горищі я знайшов лише кілька фото і листи від Д. Фоґель, А. Сандауера, Е. Гаардт та інших до Шульца. Натомість будь-яких його власних нотаток чи також малюнків я не знайшов жодних. У відповідь на мої пошуки і розпитування згаданий Мойсеєнко повідомив, що, в'їжджаючи у будинок Шульца (колись по вул. Флоріянській, тепер по вул. Беднарській 8), не застав там уже жодних образів чи рисунків, і правдоподібно місцева полька, яка мешкала в тому будинку і вже начебто виїхала до Польщі, розпродувала те, що залишилося від Шульца. Ті листи, які я знайшов, я турботливо зберіг. Коли в 1956 році моя добра знайома, п. Отилія Ґрюншляґ, поїхала як туристка до Польщі, — було це в серпні 1956 року — за її посередництва я повернув п. Сандауерові його особисті листи й листівки (чи була там ще якась інша кореспонденція, не пам'ятаю, п. Отилія стверджує, що не було). Матеріали ці були віддані дружині Сандауера, який у той час відпочивав у Ізраїлі.

Прочитавши Вашу статтю в „Życiu Literackim“, я вважав за належне саме Вам передати те, що зумів знайти. Насамперед мені йшлося про те, аби переслати світлину Шульца роботи цінованого у нашому місті фотографа Шенкельбаха[94], і щоб вона могла бути використана при підготовці нового видання, яке мало невдовзі з'явитися друком, про що Ви згадували у своїй статті. Допомогла мені в цьому знову п. Ґрюншляґ, яка в березні 1957 р. виїхала уже на постійне проживання до Польщі. На кордоні в неї хотіли згаданий матеріал відібрати, але вона цього не допустила. Поїхала до Кракова, шукала Вас у редакції, а позаяк Вас не застала, вручила привезене листування і фото Бруно з якоюсь жінкою — Налковською чи Еґґою Гаардт? — редакторові видавництва п. Скурніцькому. Із задоволенням пізніше, через кілька років я переконався, що пересланий мною портрет Шульца й справді був використаний. Можу припустити, що п. Скурніцький віддав Вам те, що було для Вас призначене. Я зберіг у себе лише листи Дебори Фоґель, вважаючи їх за суто особисті для Шульца, проте перед виїздом до Ізраїлю віддав і ті останні пам'ятки по Шульцові своєму приятелеві з метою належного їх використання і тішуся, що п. Новак вручив їх саме Вам. — Це дещо розтягнуте пояснення нехай буде для мене виправданням у тому, що в заголовку я дозволив собі назвати Вас, особу, хай би що там було, мені не знайому, „Дорогим Паном“».

Листи від Шраєра я отримав у 1965 році. Через вісім років після передачі видавництву цінного депозиту, адресованого мені, про що я до цієї миті не мав поняття. Ніколи ніхто мені про це не повідомив, ні від кого я не отримав дивом уцілілих і подарованих мені особою, яка їх знайшла, епістолярних документів. Я був здивований і шокований. Я поїхав до Кракова з листом від Шраєра, щоб послатися на наявну в ньому інформацію. Я не міг повірити, що це могло трапитися з вини видавництва, яке стільки уваги й місця у своїх планах та виданнях присвячує власне творчості Шульца, яке видало також і мою про нього книжку. У розмові з редактором Єжи Скурніцьким я прочитав уривок інформації з листа і підкреслив, що в ситуації, коли кожен вцілілий слід письменника на вагу золота, а переважна більшість біографічних документів була знищена, не можна допустити подальших, нічим не виправданих втрат. Я додав, що саме тепер працюю, спираючись на документи, які я ретельно збираю впродовж майже двадцяти років, над Книгою листів Шульца, призначеною для цього ж видавництва. Що таємниче зниклі листи до письменника дозволили б, мабуть, усунути чимало сумнівів, заповнити певні білі плями в чималому біографічному додатку до цієї праці. Редактор відповів, що не пригадує собі нічого у зв'язку з цією справою, що впродовж восьми минулих років багато паперів пройшло через редакцію і секретаріат видавництва, і що тепер годі навіть сліду шукати. Насамкінець він обіцяв, що за якого чергового упорядкування паперів у недалекому майбутньому візьме до уваги і пошук цих документів.

Проте листи з дрогобицького горища не знайшлися ні в близькому, ні в подальшому майбутньому. З часом я був змушений визнати шанси на їх віднайдення цілком перекресленими. Книгу листів Шульца я видав, відтак було опубліковане нове видання моєї монографії про Шульца — Регіони великої єресі. Я не згадував у тих публікаціях про нову, непоясниму втрату.

Меморіальна дошка на будинку Шульца по вул. Флоріянській:, вмурована в 1989 році, помилково інформує, буцім Шульц мешкав там від 1915 року. Фактично він перебрався сюди в 1910 році

Минули наступних одинадцять років, дев'ятнадцять від миті, коли Отилія Ґрюншляґ переказала в Кракові пакет знайдених листів, прохаючи їх передати в мої руки. Настав 1976 рік, і трапилося щось таке, що я визнав за чудесне віднайдення давно загубленого депозиту. У трьох чергових числах тижневика «Kultura» Артур Сандауер опублікував 30 листів до Бруно Шульца за редакцією Аліції Балакер [Alicja Bałakier] — як повідомляє видавець листів, його «кол. студентки». Пані редактор згадує про існування 38 листів до Шульца та однієї картки, написаної його рукою, з чого випливає, що 9 невідомих текстів залишилися поза публікацією.

Вступ до публікації, написаний «кол. студенткою», хоча й короткий, три чверті свого обсягу присвячує нападкам на мою особу, безумовно, з подачі Артура Сандауера, що було для мене, хоч як парадоксально, явищем позитивним, позаяк експонувало в пресі моє проскрибоване тоді прізвище. Однак я розумів, що цим винятком у суворо дотримуваній практиці я завдячую агресивному контекстові, в який мене намагалися в тому текстикові занурити.

У №№ 16, 17 і 18 «Kultury» за 18 квітня, 25 квітня і 2 травня 1976 року були опубліковані листи Жоржа Пінета, Марії Хазен, Романи Гальперн, Вітольда Ґомбровича, Артура Сандауера, Казимири Рихтерувни, Ванди Краґен, Станіслава І. Віткевича, Рахелі Ауербах та кількох інших осіб.

Навіть за побіжного погляду на цей позірно випадковий і виразно залишковий набір листів можна констатувати одну спільну рису: збіг дат. Уся ця кореспонденція, що надходила від різних осіб, датована тим самим 1938 роком — за винятком трьох особливих листів. Це не є результатом випадку. Шульц збирав листи, педантично розкладав кореспонденцію, кожен рік окремо, у хронологічному порядку, а в цих межах — за авторами листів. У тих комплектах, які походили з пізніших років, листи, адресовані йому, супроводжувала чернетка чи копія його власних листів до тих осіб.

У перший період гітлерівської окупації, коли почалися попередні дискримінаційні акції щодо євреїв та пролунали попередження щодо депортації в ґето, Шульц заходився рятувати матеріали свого літературного та кореспонденційного архіву. Насамперед — у період дедалі частіших нападів на єврейські помешкання та несподіваних обшуків — треба було прибрати з кімнати матеріали, які були для нього особливо цінними і які він хотів пізніше передати на зберігання в іншому місці. Тимчасовим сховищем для дуже рясного листування, яке займало багато місця, було горище. Звідти потай — і, мабуть, поступово, частинами — Шульц виносив свою епістолографічну колекцію, переносячи її в безпечніше, попередньо обране місце, або переказуючи потроху в руки не відомої нам особи, яка погодилася той архів переховати.

Пакет листів за 1938 рік, мабуть, розсипався, і при збиранні паперів у кутку горища загубилися листи, яких Шульц або не зауважив, або покинув, поспішаючи. Кілька листів, знайдених Шраєром і пізніше переданих мені п. Новаком, — від Еґґи Гаардт і Дебори Фоґель — так само походять з того ж року. Найпізніший лист датований жовтнем. Є ще, як я уже згадав, три відмінні листи: два за 1937 рік, третій — за 1939 рік. Усі вони стосуються істотної для письменника справи перекладу його прози на іноземну мову і могли, з уваги на свою важливість, зберігатися окремо — як такі, що стосуються справи, ще не завершеної, дальшого розвитку якої Шульц сподівався перед початком війни.

Два з тих листів, написані Жоржем Пінетом, стосуються спроб видати Цинамонові крамниці італійською мовою, третій — перекладу одного з оповідань французькою мовою. Решта — це випадкові, уривчасті фрагменти колекції за 1938 рік, серед яких є навіть некомплектні листи, без останніх сторінок — від Дебори Фоґель. Від листування Романи Гальперн, яка у той час постійно переписувалася із Шульцом, у тому випадковому розсипі вціліли тільки два листи, у той час, коли — як нам відомо із уцілілих листів Шульца до Гальперн, — вона написала йому того року значно більше, проте з його письмових відповідей також не все вціліло. Про ці пропуски свідчать бодай ті два вцілілі листи приятельки, позаяк вони містять певні безпосередні згадки про конкретні листи Шульца, які у врятованому й опублікованому комплекті відсутні.

Не існуюча вже капличка св. Флоріяна по вул. Флоріянській

Я надіслав листа до редакції, висловлюючи радість із нагоди знайдення листів і припущення, що ці тексти походять із пакету, привезеного для мене багато років тому з Дрогобича. Лист не був опублікований у «Literaturze», куди я його адресував, а копія, надіслана до «Kultury», була тільки передана Артурові Сандауерові.

У коротенькому вступному слові, яким Сандауер спорядив текст «Від редактора», читаємо: «Цілих 13 років минуло відтоді, коли адресат цих листів упав, поцілений кулею, на дрогобицький брук, до дня, коли добра душа, зацікавлена сховками Шульцівського горища, знайшла пакунок паперів і, привізши їх до Варшави, переказала в мої руки. Шульц загинув у листопаді 1942 p., пакет я отримав у 1958 р. Наступні 17 років минули, перш ніж я зважився видати ці листи, серед яких є [послання] і Ґомбровича, і Віткаци, і мої власні. — Причиною цього зволікання стала притаманна мені нехіть до біографічних вишукувань».

Із процитованих слів випливає, що листи були знайдені на горищі в 1955 чи в 1956 р. («цілих 13 років») — через десять років після ретельного пошуку на тому ж горищі, який здійснив Шраєр. Будучи переконаним, що йдеться про ті ж самі листи, які разом із хибною інформацією про дату їхнього знайдення якимось помилковим шляхом потрапили в інше місце, ніж призначалися, я звернувся до ZAiKS[95] із проханням про посередництво, аби від мого імені були вчинені заходи щодо повернення рукописів, докладно аргументуючи свої вимоги.

Артур Сандауер відкинув вимоги як безпідставні. Він письмово засвідчив, що «вистачить лиш кинути оком на публікації «Kultury», щоб переконатися, що йдеться про цілком інші матеріали». Він поінформував, що власні листи, написані до Шульца, отримав разом із усіма іншими від «лікаря-пенсіонера» з Дрогобича, а не окремо від п. Ґрюншляґ, яка ніколи жодних листів йому не передавала. Він висловив здивування, що я висловлюю претензії не до видавництва, яке загубило листи, і що чиню це з багаторічним запізненням…

Не маючи речових доказів, щоб довести, що то я правий, я вирішив звернутися до дарувальника, написавши Шраєрові. Та виявилося, що він нещодавно помер від сердечного нападу в Ізраїлі. Зрештою, я усвідомлював, що навіть якщо б я застав його живим і міг просити про уточнення даних, які стосуються, скажімо, авторства листів, після опублікування переважної більшості цього листування подібне свідчення могло б бути піддане сумніву, а припущення, що Шраєр міг у Дрогобичі зробити фотокопії текстів, я вважав надто неправдоподібним.

І то був би загалом фінал історії про загублені листи та надії, пов'язані з їхнім знайденням. Продовження, яке уже не могло нічого вирішити, — це два листи-свідчення, завірені нотаріально, написані мені двома особами, стривоженими моїм листом до покійного уже Шраєра: дочки померлого Аялі Шрайєр та Отилії Ґрюншляґ.

Ось уривок із листа Аялі Шрайєр за 13 травня 1977 p.: «Щойно тепер, у травні 1977, через багато років, відколи мій батько помер, — дійшла до мене [sic!] звістка і лист від п. Фіцовського з Варшави. Виявляється, що впродовж усіх років п. Фіцовський писав із Польщі до мого батька на нашу стару адресу в Кіріат Оно. На жаль, ті листи до батька на нашу стару адресу в Рішон-Леціон не дійшли і ніколи не були йому вручені. […] Як по-іншому було б усе поточилося, якби не хвороба і смерть мого батька». «Стверджую, що мій батько знайдені на горищі в домі Шульців у Дрогобичі листи й фотографії по Бруно Шульцові переказав винятково і тільки для п. Єжи Фіцовського. Лише листи, які писав до Бруно Шульца А. Сандауер, мій батько розпорядився передати безпосередньо відправникові, але нічого поза тим».

15 травня того ж року мені написала Отилія Ґрюншляґ, яка мешкає в Ізраїлі:

«Влітку 1956 року (липень-серпень) я приїхала з Дрогобича до Варшави і передала в будинку п. Артура Сандауера його дружині пакет листів, який дав мені з цією метою пан Файвель Шраєр. […] Пан А. Сандауер був у той час в Ізраїлі. Через кілька місяців — березень 1957, я приїхала до Польщі вдруге з Дрогобича, і того разу отримала доручення від п. Шраєра передати пакет листів і світлин п. Фіцовському через Wydawnictwo Literackie. Далебі, будучи у Кракові в березні 1957, я запросила до себе на вул. Ленартовича 19 (у св.п. п. Г. Кауфмана) пана Скурніцького чи когось іншого і передала (прибулому) вміст із запевненням, що його отримає пан Єжи Фіцовський. […] П. Шраєр Файвель кілька разів підкреслив, щоб ті листи потрапили до рук пана Фіцовського, і я віддала їх тільки тому представникові Wydawnictwa Literackiego, бо він обіцяв мені, а я повірила, що вони дійдуть до адресата, тобто до п. Єжи Фіцовського. Перший пакет (літо 56) містив листи п. Сандауера до Б. Шульца, і тому я вручила його п. Сандауерові через його дружину, натомість у другому пакеті (III. 57) були різні листи і фото, які […] я передала у Кракові Wydawnictwu Literackiemu для п. Фіцовського. — Дуже шкодую, що помилилася і через те не виконала волі Ф. Шраєра — учня і сердечного приятеля Б. Шульца, вручивши ті листи і фото іншій особі. Вважаю, що хоч би де і в кого ті листи знаходилися, вони є абсолютною власністю пана Є. Фіцовського. 15.5.1977 Голон-Тель-Авів. О. Ґрюншляґ».

Близьке мені Wydawnictwo Literackie, яке так завинило у цій справі, видавець Шульца і моїх книжок про нього, досі не розв'язало загадки зникнення довіреного йому двадцять шість років тому пакету листів до Бруно Шульца, ще однієї загадки з-поміж багатьох, на які багата сумна доля його спадщини і пам'яток по ньому. Чи трапилося таємне привласнення? Усім голосам у цій справі судилося бути воланням у пустелі, адже вони відгукнулися через багато-багато років після акту дарування, водночас після смерті особи, яка листи знайшла і подарувала. Сандауер так ніколи і не сказав правди. Яким чином і внаслідок чиїх махінацій депозит вислизнув і — всупереч своєму призначенню — ніколи не потрапив до моїх рук? У цьому полягає запитання. Риторичне.

Втрати і знахідки

Тадеуш Бреза у спогаді про Шульца і Ґомбровича, опублікованому вже посмертно у томі Неллі [Nelly], пишучи про мої багатолітні пошуки слідів Бруно Шульца, з радісним здивуванням констатує, що аж стільки вдалося знайти, що взагалі бодай щось од спалених людей вціліло на спаленій землі. Те «аж стільки», — це, втім, небагато, якщо усвідомити собі, скільки пропало без вороття. Втрата лише того, про що збереглися бодай туманні звістки, є такою велетенською, що вціліле із «шульціани» — поза опублікованими ще до війни творами, — здається всього лиш жменькою. За таких обставин я вирішив, що навіть яка-будь дрібничка — начерк, нотатка, лист, рисунок, фото — є безцінним скарбом. У цьому кількісно скромному комплексі знахідок найвищого ступеню я надаю листам. Адже то не тільки витвори письменницького пера, джерела для вивчення його біографії, а й також, а може, насамперед — паралітературні твори. У них можна знайти — окрім інших чеснот — розсіяні тут і там уривки високої прозаїчно-поетичної вартості, які, властиво, є цінними розсипами великого письменства; з них можна було б укласти малу антологію мікроесе та белетристичних мініатюр, які нічим не поступаються найкращим сторінкам книжок Бруно Шульца. Читач знайде там у лапідарній, гномічній формі краєвид тієї ж Республіки мрій, міфологічну ауру Цинамонових крамниць.

Окрім пошуку свідків минулого, приятелів письменника, котрі зберегли у спогадах частинку знання про нього, я насамперед заходився шукати листи Шульца. А почався цей копіткий пошук з випадку понад сорокарічної давності, який став наче зобов'язанням і заохоченням до продовження цих зусиль. Цей понад сорокалітній період — це водночас усі ті роки, що минули від смерті письменника донині, коли я пишу ці слова.

Безпосереднім результатом — окрім можливості використання цього матеріалу в монографії Регіони великої єресі[96] — були наступні епістолографічні видання: листи, вміщені й прокоментовані в томі Прози Шульца[97], а книжка, присвячена винятково їм, під назвою Книга листів[98], яка містить також знайдені пізніше тексти; збірка Бруно Шульц — листи, фрагменти, спогади про письменника[99], в якій серед іншого опинилася також і низка нововідкритих листів.

У всіх згаданих книжках я подаю тільки коротку інформацію про те, звідки походять і як були знайдені окремі листи письменника чи цілі їх комплекси. Тут я б хотів дещо ширше розповісти про історію епістолярних манускриптів: знайдених і тих, які були знищені чи пропали. Мені це здається гідним уваги бодай тому, що унаочнює масштаб утрат, за якого кожен факт збереження рукопису Шульца здається помилкою долі, особливим винятком із убивчого правила. Також можливо, що деякі деталі, які стосуються загублених паперів, послугують комусь колись вказівкою, котра полегшить подальші пошуки — за більш сприятливих обставин, аніж ті, які судилися мені. Адже в недоступних закордонних архівних колекціях може ховатися ще не одна «втрата».

Під час гітлерівської окупації мій колега по школі й конспірації, майбутній кіноактор і музичний критик Адам Павліковський, якому вділився мій ентузіазм стосовно свіжопізнаної творчості Шульца, сказав мені, що на одній із таємних зустрічей-концертів, які влаштовували тоді у приватних помешканнях у Варшаві, він познайомився з літературним критиком Анджеєм Плешневичем, якого спитав про Шульца. Він довідався, що Плешневич був із Шульцом особисто знайомий і навіть писав про його книжки у передвоєнній літературній пресі. Ба більше: Плешневич поінформував, що до війни листувався з письменником і має кілька його листів. Павліковський із думкою про мене попросив позичити ту кореспонденцію. Через кілька днів чи тижнів — то був уже 1943 рік — я тримав у руках три листи Бруно Шульца. Вони виявилися захопливо цікавими. То власне в одному з них містяться оті — багаторазово уже досі цитовані — речення про «поворотне дитинство», а також чимало інших істотних зізнань і формулювань на теми власної творчості. Так склалися обставини, що я не зумів віддати позичених паперів власникові аж до повстання. Листи залишились у помешканні на околиці Влохи під Варшавою та уціліли. Анджей Плешневич загинув у лютому 1945 року, повертаючись до Варшави з післяповстанських блукань; його помешкання у Варшаві було спалене. Після повернення з неволі я загубив листи на території Варшавського університету. Хтось їх знайшов, але зажадав доказу, що вони належать мені. Це не справило жодних труднощів, позаяк під час тривалого спілкування з ними я вивчив їх повністю мало не на пам'ять. Вони стали зав'язком колекції, котру я вирішив мірою змоги розширити.

Наступним першим після війни комплексом листів я завдячую Тадеушеві Брезі, від якого я отримав у 1948 році спершу письмові, а пізніше фотокопії десяти листів. Вони були знайдені адресатом у його варшавському помешканні, розграбованому після повстання 1944 року, але не спаленому. Згідно з реляцією Брези, це мабуть усі листи, які він отримав від Шульца, за винятком одного, найдавнішого, в якому Шульц дякував за рецензію, одну з перших, що з'явилися в пресі («Kurier Poranny», 1934, № 3), і одну з найбільш захоплених оцінок Цинамонових крамниць.

З особою Брези пов'язана справа листів до проф. Стефана Шумана. Згідно із наданою мені їхнім адресатом інформацією, два листи Шульца він позичив невдовзі після війни Тадеушеві Брезі, який, проте, коли я спитав його про це, не зміг цього факту пригадати. Щойно через кілька років, під час упорядкування частини свого архіву він випадково знайшов — на власне здивування — один із тих листів, і згідно з волею Шумана передав мені той цінний документ у власність.

Два листи до Остапа Ортвіна знайшов у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника Роман Лот і передав мені їхні письмові копії. Листи вціліли в колекції Оссолінеуму у Львові, а тепер перебувають у т. зв. колекції Ортвіна, в теці № 10. Під час перебування у Львові я отримав мікрофільми обох цих листів, а також листування Шульца з редактором журналу «Sygnały» Каролем Курилюком, яке збереглося в тамтешньому архіві.

Із колекції варшавського Літературного музею походять три листи, видані й опрацьовані мною: єдиний лист до Юліана Тувіма та два листи — з періоду війни — до маляра й вітражиста Тадеуша Войцеховського. Адресат продав їх музеєві в сімдесятих роках, а я встиг іще незадовго до його смерті поспілкуватись із ним та отримати цінну інформацію, яка дозволяє докладно прокоментувати й пояснити наявні в листах згадки про людей та події.

Люб'язності наукового співробітника Літературного музею Тадеуша Янушевського я завдячую текстом листа до Ярослава Івашкевича, знайденого у Ставиську під час упорядкування й сортування паперів, які зосталися від письменника.

Цінний комплекс листів до Анни Плоцкер, який хронологічно замикає весь загал знайденої епістолографії Шульца, перебував у Вальбжиху у власності Мар'яна Яхимовича, поета, який іще в сорокових роках передав мені письмові копії цієї кореспонденції разом із кількома листами, адресатом яких був він сам. Через багато років на моє прохання він позичив мені оригінали, з яких були зроблені фотокопії. Ці рукописи Яхимович урятував наступного дня після трагічної смерті Анни Плоцкер, яку разом із численними мешканцями Борислава замордували українські поліцейські, що діяли на службі в окупанта. Листи, розкидані по підлозі, залишилися в спорожнілому бориславському помешканні. Тепер вони перебувають у колекції Літературного музею, якому Яхимович передав їх у 1992 році.

Поштова листівка і конверт листа Шульца до Анни Плоцкер, 1941

Тривалими і складними були пошуки листів до Романи Гальперн. У відповідь на одне з моїх ранніх звернень у пресі у справі пам'яток по Бруно Шульцові відгукнулася листом пані Калецька, приятелька покійної Гальперн, інформуючи, що збереглися листи письменника і що їх забрав із собою на згадку про матір син Романи, Стефан, який тепер носить прізвище Галицький, виїжджаючи до Франкфурта-на-Майні. На лист, який я негайно йому надіслав, я отримав пізніше відповідь, у якій син Гальперн підтверджує, що листи перебувають у його власності, та інформує, що його перебування в Німеччині є тимчасовим і запевняє, що після прибуття до Сполучених Штатів напише мені в цій справі. На жаль, жодної звістки не надійшло, і минуло кільканадцять років, перш ніж я знову відновив контакт. Не бажаючи занедбати подальшого пошуку у такій важливій справі, я зумів через багато років здобути американську адресу сина Романи Гальперн, який працював там лікарем-психіатром, змінивши прізвище. Я написав до Стівена Говарда — бо так він уже тепер звався, — нагадавши давню обіцянку. Водночас я звернувся до «Wydawnictwa Literackiego», прохаючи підтримати мене в моїх клопотаннях, оскільки власник листів поставив певну умову: він просив передати йому два вцілілі портрети його матері, пастелі Станіслава Іґнаци Віткевича, які були для нього безцінною пам'яткою. На жаль, цю умову було годі виконати. Твори Віткевича, згідно з установленими Міністерством культури правилами, не можуть бути вивезені за кордон. Переговори, здавалось, от-от будуть зірвані. Проте врешті «Wydawnictwu Literackiemu» вдалося отримати згоду на інший спосіб залагодження справи. Воно підписало угоду, якою зобов'язалося виплатити гонорар за можливість скористатися листами. Ксерокопії листів надійшли поштою пані Калецькій, приятельці Романи Гальперн. Вони складають найбільший серед уцілілої кореспонденції письменника комплекс листів Шульца до однієї особи. Можна припустити, що д-р Говард надіслав копії всіх збережених листів. Проте це не все, що Шульц написав до Гальперн. Із двох її листів до письменника, які вціліли, випливає, що в епістолографічному комплексі, отриманому від сина адресатки, бракує деяких позицій — скажімо, власне того, у відповідь на який написано відомий нам лист Гальперн. Можливо, частина листування загинула у варшавському помешканні, в якому були знайдені листи Шульца. Перипетії долі цих паперів заслуговують на те, щоб про них розповісти.

Під час гітлерівської окупації Романа Гальперн разом із сином опинилася за мурами варшавського ґето. Коли німці почали 22 липня 1942 року велику ліквідаційну акцію та посилили вивезення до таборів смерті в Треблінці, вона втекла з ґето невдовзі після того, як потайки переховала сина на «арійському боці», а відтак помістила під зміненим прізвищем в інтернаті землеробської школи під Кельцями. Гальперн переїхала до Кракова, де під прізвищем Яніна Соколовська почала працювати в бюро німецької торговельної установи. Впізнана на вулиці у вересні 1944 року начебто якимсь конфідентом із Варшави, була ув'язнена у тюрмі на Монтелюпіх. Вона встигла ще переказати синові прощальну записку і загинула, розстріляна ґестапо незадовго до відступу німців із Кракова.

Яким чином урятувалися листи Шульца до неї? Перед примусовим виселенням до ґето своє помешкання по вул. Ясній 17 вона переказала знайомій особі, прохаючи її опікуватися залишеними речами, серед яких були також листи Шульца. Цей будинок не згорів під час повстання і — дивна річ — не був спалений особливою бригадою підпалювачів після закінчення повстанських боїв та вигнання мешканців міста. У лютому 1945 року син Романи Гальперн знайшов листи під уламками тиньку й битим склом на підлозі покинутого помешкання. Тепер вони перебувають у колекції Літературного музею у Варшаві.

Листи до Казимира Трухановського, які походять із періоду до книжкового дебюту їхнього адресата, я отримав щойно в шістдесятих роках. Мої попередні спроби здобути їх, які я чинив, починаючи від 1947–1948 років, не дали результату; Казимир Трухановський висловлював припущення, що листи від Шульца загинули під час окупації. Проте в процесі підготовки мною до друку Книги листів виявилося, що вони вціліли. Я отримав для перегляду і фотокопіювання три листи, а також уривок, нещодавно відірваний від цілості (мабуть, від четвертого, невідомого мені листа) з повноваженнями опублікувати ці тексти в книжці. Мене запевнили, що коли знайдуться ще й інші листи Шульца, я зможу їх опублікувати. Проте досі Трухановський не знайшов їх — або не опублікував.

Три листи до Арнольда Шпета перебувають в колекції Оссолінеуму у Вроцлаві, куди їх передала д-р Казимира Шреньовська. Вони походять із колекції її батька, Калікста Оппенауера, який опікувався Шпетом в останній період його життя. Один лист до редактора «Tygodnika Ilustrowanego» Вацлава Чарського і два листи до Владислава Завістовського, керівника відділу мистецтва Міністерства віросповідань та світської освіти, є власністю пані Ядвіґи Сосінської, яка надала мені змогу ними користуватися. Жорж Розенберґ (vel Ґрегорі Р. Маршак), мешканець Парижа, брат знайомої Шульца, піаністки Марії Хазен, переказав мені письмову копію єдиного листа, отриманого від Шульца. Лист до Менделя Нойґрьошля я отримав у формі ксерокопії за посередництва Рахелі Ауербах від вдови адресата; цей лист написаний німецькою мовою і в Книзі листів я подаю його у власному перекладі, оригінальний текст наведений у додатку.

Найчисленнішим — після листів до Гальперн — є комплекс листів до Зенона Вашневського. Про існування цього епістолярного комплексу я нічого не знав, опрацьовуючи листи для їхнього першого видання в томі Прози Шульца. Щойно пізніше Казимир Анджей Яворський, приятель замордованого в гітлерівському таборі Зенона Вашневського, опублікував на сторінках люблінської «Kameny» уривки з листів разом із коротким мемуарним текстом. Я почав листуватись із удовою адресата листів Михалиною Вашневською, яка позичила їх мені, а відтак продала разом із двома гравюрами, одним рисунком і рукописом оповідання Друга осінь, який Шульц надіслав Вашневському. Листи, турботливо збережені Вашневським, були споряджені датами їхнього отримання, вони збереглися в холмському помешканні після арешту адресата в 1942 році та смерті в таборі Берґен-Бельзен у 1945 році.

У Книзі листів я помістив наче-листа Шульца до Станіслава Іґнаци Віткевича, прагнучи бодай таким чином зазначити суттєві зв'язки між обома письменниками, попри брак збереженої кореспонденції. Той лист — це текст, призначений для друку в «Tygodniku Ilustrowanym», де він і з'явився під назвою Інтерв'ю з Бруно Шульцом [Wywiad z Brunonem Schulzem]. Лист має форму відповіді на запитання, поставлені Віткаци (насправді сам Шульц сформулював і запитання, і відповіді). Так само, єдиний «лист» до Вітольда Ґомбровича, з яким Шульц рясно листувався, і який я міг опублікувати, — це також текст, призначений для «публічного листування» у літературному періодичному виданні «Studio», різновид дискусії між обома письменниками, поданої у формі обміну епістолами. Також лист до редактора «Wiadomości Literackich» Мечислава Гридзевського — це текст, опублікований на сторінках цього тижневика. Інші листи до Ґридзевського, а особливо до Віткаци й Ґомбровича знищила війна. Ядвіґа Віткевич поінформувала мене, що всі листи й інші папери згоріли у вересні 1939 року у варшавському помешканні; Вітольд Ґомбрович, якого я про це запитав, відповів листом за 11.IV.1965: «Я Вам дуже зобов'язаний за чудовий том Шульцівської прози — а зокрема за епістолярну частину з Вашим досконалим коментарем, вона мене дуже зацікавила. Я знайшов там чимало знайомих із тієї моєї праісторії, часто і майже забутих — а також себе самого, теж загубленого в часі, зовсім наче одну з тих осіб, про яких ми кажемо «але ж я його чудово знаю!», а водночас не можемо собі пригадати, хто то такий. (…). Шкода! Листи від Шульца до мене всі загинули під час війни».

У 1981 році, у відповідь на моє чергове звернення, опубліковане в пресі, відгукнувся Збіґнев Скотницький, мешканець «Дому Віткевича» в Закопаному, і передав мені копію листа Шульца до Віткаци, який він знайшов у цьому будинку. Таким чином, через багато років до наче-листа додався і справжній лист, один із дуже багатьох, які Шульц написав Віткаци.

У 1976 році, завдяки інформації, отриманій від Ванди Ладневської з Парижа та завдяки зичливості родичів, померлого у Франції в 1957 році маляра та есеїста Людвіка Ліля, які мешкають під Парижем, я знайшов написані йому три листи Шульца й чернетку листа до Вацлава Чарського, написану в Парижі в 1938 році. Таким чином, збірка листів знову побільшала, а до знайденого раніше листа Чарському додався другий. Врешті — два листи до мало нам знаного Рудольфа Оттенбрайта, гімназійного учителя польської мови, здобуті завдяки моєму останньому оголошенню в пресі на початку дев'яностих років…

Так виглядає реєстр знайдених листів. Друга категорія листування є, на жаль, незрівнянно більшою, вона налічує тисячі епістолярних творів. Це категорія втрачених листів. У своїй переважній більшості —знищених, уже напевно не існуючих.

Тільки для прикладу я розповім про деякі мої зусилля, щоб знайти ті з них, щодо яких я мав надію, що їх іще можна відшукати. Насамперед варто занотувати спроби знайти листи Шульца до нареченої, оскільки безповоротна втрата цього безцінного комплексу є, мабуть, однією з найдошкульніших і найбільших втрат у сфері епістолографічної спадщини Шульца.

Що нам про них відомо? Юзефина Шелінська, їхня адресатка, повідомляє, що листів було понад двісті! «Відколи я виїхала з Дрогобича в 1934 p., — згадує вона, — почалося наше листування, яке переривали нечисленні, загалом короткі періоди побачень, сповнене палких листів, які рятували Бруно в його депресіях, материнської турботи й піклування про цього беззахисного в житейській сфері чоловіка; з його боку — повне листів, майже завжди „експрес“, для утримування якнайшвидшого сталого контакту, найніжніших у його відданості». Виїжджаючи з Янова під Львовом, Шелінська всі листи від Шульца зв'язала в один пакет і сховала на горищі будинку своїх батьків у тому містечку. Знаючи від репатріантів, що будинок пережив усі військові дії, я поїхав туди в 1965 році, щоб добути на горищі схований пакет. Я сподівався знайти в цьому будинку якийсь дитячий садочок чи ясла, про що свідчили мої давніші відомості, сподівався, що на горищі ніхто не нишпорив. Проте виявилося, що будинку немає. Він був спалений через певний час після війни українськими партизанами, які воювали на тих теренах. Великий комплекс листів пішов із димом.

Інша пошукова мандрівка, яку я здійснив у 1966 році, мала на меті відшукати листи Шульца до Марії Хазен, піаністки та приятельки письменника, яка мешкала до війни у Лодзі. Влітку 1965 року в листі до мене вона написала: «Я мала чимало листів від нього, які закопала в садку будинку перед виїздом із Польщі. То було на алеї Костюшка, 46, у Лодзі». Я попросив про деталі і отримав їх у січні 1966 року: «Листи Шульца були закопані в садку на ал. Костюшка, 46, перед моїм виїздом до Варшави, тобто через кілька місяців після вибуху війни. Я не пригадую собі докладно, до якого начиння я їх вклала, але пам'ятаю, що робила це з думкою про те, що вони не повинні загинути! (Відтак, то, мабуть був скляний або металевий посуд). Я закопала їх у садку навпроти вікна, де мешкав двірник, не надто глибоко, як пам'ятаю. Звісно, я погоджуюся на пошуки цих листів, якщо Ви вважаєте, що цим варто зайнятися. Важко сказати, що з ними трапилось упродовж тих років, чи вони ще читабельні. З огляду на їхній зміст — варто би було їх відшукати. Мені тепер здається дивним, що підсвідомо мені тоді було важливо врятувати саме ці листи, бо, закопуючи листи Бруно, я водночас спалила листи близьких мені французьких приятелів — Анрі Барбюса і Ромена Ролана».

Отримавши ці відомості, я здобув дозвіл Міністерства культури на перекопування подвір'я на алеї Костюшка в Лодзі. Проте, перш ніж узгодити термін цих пошуків, я ще раз звернувся до Марії Хазен, прохаючи її, щоб задля полегшення справи вона якомога докладніше вказала місце закопування листів. Відповідь була: «Як входите до будинку на ал. Костюшка, 46, ідучи до так званої офіцини, проходите через садок, де тоді росла пара дерев. Праворуч від входу через головну браму, майже в підвалі, мешкав двірник того дому. Перед його вікном, яке виходило у сад — перше чи друге деревце стало цвинтарем листів Бруно. Якщо Ви наважитеся їх відкопати, зичу Вам від щирого серця, щоб це вдалося і щоб зміст цих листів почав нове життя! І то для покоління, яке Шульца не знало! Я не приховую перед Вами, що серед них було чимало інтимних листів, тобто про ставлення до мене як до особи, добре йому знаної «з марень і снів» (як він писав) і не знаної — насправді. Я дуже добре пам'ятаю зміст цих листів, але Ви, мабуть, розумієте, що мені важко про це писати».

Влітку 1966 року я розпочав пошуки; група працівників Археологічного музею в Лодзі лопатами перекопала в моїй присутності подвір'я, назване в листах Марії Хазен «садочком», де, зрештою, давно вже немає жодних дерев. Листів Бруно Шульца ми не знайшли.

Попереднього року я намагався знайти листи до Дебори Фоґель, замордованої разом із усією родиною у львівському ґето в серпні 1942-го. Серед них були об'єкти виняткової вартості: епістолярні зав'язки та перші уривки Цинамонових крамниць. Ці листи адресатка спершу десь застромила, про що Шульц згадує в листі до Гальперн за 15.ХІ.1936:

Як випливає з уцілілого листа Дебори, ті листи вона знайшла в 1938 році у своєму львівському помешканні. Припускаючи, що вони залишилися на старому місці, не переміщені під час депортації мешканців до ґето, я вдався до будинку по вул. Лісній, в якому мешкала Дебора та її чоловік, інженер Баренблют, із сином. Я опинивсь у помешканні Дебори Фоґель, ентузіастки Матіса, Пікасо, Шаґала, Клее… У стінах, помальованих у квіточки, мене прийняв квартиронаймач, який ніколи нічого не чув про свою попередницю. Я знайшов стару доглядачку будинку, яка працювала там майже сорок років, спитав її про папери Баренблютів, власників дому. Я довідався, що була «ціла пивниця макулатури», від них та інших старих мешканців, але попереднього року було впорядкування і те шпаргалля та сміття спалили. Так, можливо, згоріли зав'язки і першоджерела Цинамонових крамниць.

Як видно, доля не пощадила навіть того, чого не зачепила війна. Проте листи гинули переважно в її вогні, внаслідок знищення людей, разом із руйнуванням міст. Сьогодні уже годі відтворити навіть більшість прізвищ осіб, з якими Шульц листувався. Ми знаємо, що серед них були Томас Манн, Софія Налковська, Марія Кунцевичова, Адам Важик, Еміль Зеґадлович, Йозеф Рот, Болеслав Лешмян, Юзеф Вітлін, Вацлав Берент. Із листів до них і від них не зосталося ані слова. Так само, як і від великого пакету листів до Самуеля Ліберверта, які загинули разом із ним в Екс-ан-Провансі…

Першим актом знищення листів Шульца було знищення всієї кореспонденції, котру він провадив із приятелем, у закопанському помешканні якого дезінфектори після смерті власника спалили все, що Шульц йому написав. Отой приятель, початкуючий письменник Владислав Ріф, був партнером у дуже істотному для Шульца діалозі, який вони вели переважно в листах, і в яких формувалися мистецькі погляди обох приятелів. Разом із листами Шульца загинули рукописи новаторської прози Ріфа. Коли він помер у 1927 році разом з усім, що написав, йому виповнилося 26 років.

Цей акт вандалізму санітарної служби виявився наче вступом і заповіддю того, чому судилося настати через кільканадцять років у рамках планово здійснюваного окупантом всеосяжного знищення.

Матеріали для автопортрету міфолога

Із видатним психологом, професором Стефаном Шуманом (1889–1972) я мав нагоду особисто познайомитися наприкінці його життя, в 1968 році. Шукаючи Шульцових слідів, я написав Шуманові; на мого листа він зреагував із розумінням і зичливістю; пізніше відбулося кілька зустрічей, під час яких професор згадував автора Цинамонових крамниць і власне осяяння, яке зродило в ньому перше читання машинопису Шульцівської прози. Він розповідав про те, як перетнувся із письменником — іще до його літературного дебюту. У той час Шульц клопотав про видання своєї першої книжки, яка уже два роки була готова до друку. Тільки нечисленні близькі йому особи знали про ті оповідання, які він позичав їм почитати. Серед тих перших, довірених читачів і повірників, опинився й Шуман, який познайомився із Шульцом у Живці, де міністерство освіти організувало під час канікул курси для вчителів малювання. Був липень 1932 року. Професор Шуман прочитав курс лекцій для курсантів, серед яких був учитель малювання й ручної праці з дрогобицької гімназії — Бруно Шульц.

«Якось увечері, — пише Стефан Шуман у листі до мене за 25 січня 1968 року, — він підійшов у готелі до мого столика, за яким я відпочивав собі наодинці. Він сказав, що мої лекції прихилили його до моєї особи і що саме цим пояснюється його прохання, щоб я прочитав машинопис його роману. Шульц відразу здався мені симпатичним і якимось д[уже] цікавим. Проте я сказав, що зазвичай речі, які мені давали перечитати, не були цікаві, і що, мабуть він розчарується у своїй довірі до мене. Проте я взяв машинопис до своєї кімнати в готелі й перечитав його за кілька годин, уночі. Я був вражений і переконався у великій вартості прочитаного». Професор одним духом перечитав ті розділи наче-роману, який, за реляцією Шумана, нібито називався тоді Спогади про Батька, чи щось подібного. Він переконав Шульца надати усій книжці назву одного з оповідань: Цинамонові крамниці, обіцяв підтримати справу видання Крамниць і зацікавити ними свого приятеля, історика та літературного критика Казимира Чаховського, що він і зробив, повернувшись у Краків. Проте, як відомо, не ця протекція, а заступництво і підтримка Софії Налковської виявились у цих клопотаннях плідними і закінчилися виданням книжки у видавництві «Rój» у Варшаві.

Професор поінформував мене, що мав два листи Шульца, але, наскільки пригадує, позичив їх невдовзі після війни Тадеушеві Брезі чи комусь іншому, але їх йому не повернули. На мій запит Бреза спершу заперечив, наче будь-коли позичав лист Шульца до Шумана, але через якийсь час знайшов під час упорядкування своїх архівів одного листа Шульца, позиченого колись у професора. Той лист — за 1932 рік — опинився пізніше за згодою законного власника у моїй колекції.

Через одинадцять років після смерті Стефана Шумана — в 1983 році — знайшлися ще два листи письменника до професора. Відкриття зробила дочка адресата Ґражина Чижевич під час упорядкування багатого архіву, який залишився від її батька. Більшу частину цього цінного фонду становлять родинні колекції епістолографічного та мемуарного характеру, які вціліли під час війни у Кракові, а тепер зберігаються в домі родини Чижевичів у Бєлінах біля Млохова. Осердям цієї збірки листів є комплекси листування Щепановських і Вольських зі Львова та Шуманів із Торуня і Познанщини, від 1860 року (в копіях і ще давніші) до наших часів. Окрім того, є там листи, починаючи від Асника і аж до Романа Інґардена та Бруно Шульца. Завдяки люб'язності п. Ґражини Чижевич я зміг зробити копію листів Шульца та скористатися — що власне й чиню — з дозволу на їхню публікацію.

Усі ті листи — і той, знайдений багато років тому, і оприлюднені тепер — стосуються насамперед віршів Стефана Шумана. Ще в 1932 році в Живці професор, наче у відповідь на довіру, якою обдарував його Шульц, позичив йому для прочитання частину своїх віршів із проханням про оцінку. У двох наступних листах, першому й другому, Шульц обговорює вірші, доступ до яких отримав ще у формі машинопису; у третьому листі він уже має справу з їхнім книжковим виданням. У 1933 році Стефан Шуман видав збірку Прочинені двері під псевдонімом Лукаш Фліс.

Найцікавішими у цих листах здаються відступи на маргінесі читання віршів, мікроесеї, імпульсом для яких стала ота лектура, «міфологічні» маргіналії. Дається взнаки особлива схильність Шульца, яка знаходить свій вираз також у написаних ним рецензіях: тенденція до пошуку самого себе в чужих творах і вміння віднаходити в них трамплін до верств уяви, що є елементами творива й живильним середовищем для власного мистецтва, для мотивів власної креації.

Багатократно з різних нагод Шульц згадує в листах до приятелів, що на сучасній поезії не розуміється, що він на неї «сліпий». Попри цю постійно декларовану «сліпоту» він написав рецензію на збірку віршів Віта, і листи до Шумана, слова, скеровані провінціалом, який мріє увійти в літературу, до видатного ученого. Дуже цікаві слова! З-поза палких, більш ніж схвальних слів наче просвічує відчуття вдячності за ентузіазм, яким професор обдарував бездомні ще Цинамонові крамниці, за безкорисливу готовність прийти на допомогу в їхньому виданні. Звідси, мабуть, береться отой подекуди панегіричний тон Шульца, читача, як відомо з інших джерел, дуже суворого і не схильного до марнування захвату.

У тих виняткових випадках, коли Шульц — усупереч неодноразово декларованій «некомпетентності» — бере слово на теми сучасної поетичної творчості, він завше найохочіше обмежується міркуваннями на теми, які були істотою його власної практики та літературної філософії, ані на мить не покидаючи «регіонів великої єресі». В опублікованій у «Sygnałach» рецензії на вірші Юліуша Віта ми раз-у-раз знаходимо подібні рефлекси власної Шульцівської аури, моделювання об'єктів оцінки на власний образ і подобу. Коли ми читаємо в отому тексті:

— ці окреслення й діагнози значно меншою мірою стосуються Віта, а значно більшою — їхнього автора, вони покликаються на подібні, мов близнюки, формулювання, розсіяні на сторінках його творів, їм властива влучність самоаналізу. У тій же рецензії, скажімо, знаходимо такий образ:

І це речення є нічим іншим, як варіантом сентенцій із Шульцівської Книги:

Можна б сказати: Шульц повторюється. Та більш слушним було б твердження: Шульц вірний собі, строфам власної Біблії. І варто додати: сяйво, яке він відкриває в інших, є зазвичай відбитим світлом, яке має власне джерело у випромінюванні його уяви.

Книжкове видання Крамниць з'явиться майже через півтора року в суперобкладинці за проектом Шульца, але без ілюстрацій. Наступні два листи письменника до Шумана належать до періоду ще до видання книжки, але вже під час її редакційної підготовки. Тим часом висловлене в листі прохання Шульца було задоволене, а надіслані йому автором вірші дали привід для наступного, присвяченого їм листа.

Наступний лист на місяць пізніший і, мабуть, останній, який Шульц написав Шуманові. Він іще раз повертається в ньому до віршів з нагоди отримання від автора примірника щойно виданих Прочинених дверей. «Пані H.», про яку він згадує в листі, то Софія Налковська. Цього разу лист містить уже менше оцінок і аналізу, а присвячений переважно рецепції книжки Лукаша Фліса і сподіваному резонансові, який, утім, не виправдав очікувань. Вищезгаданий Казимир Чаховський у своєму Образі сучасної польської літератури — 1884–1934 [Obraz współczesnej literatury polskiej — 1884–1934] (t. III, s. 518–520) обговорює томик Лукаша Фліса зичливо, не шкодуючи йому похвал, проте зауважує, що поезії ці «мистецьки не мають однакового рівня. З обширного тому легко було б, однак, зробити цілком показну добірку творів із красивим та оригінальним артистизмом». Критик за нагоди гостро опонує точці зору Владислава Себили, який у своїй рецензії цілковито дискваліфікував Прочинені двері Фліса, і цитує уривки оцінки Кароля В. Заводзінського, який зауважує позитивні риси цих віршів. Я не маю на меті у цьому нарисі верифікувати ті розбіжні точки зору, предметом мого зацікавлення є тут Шульц і його творчість. Варто, втім визнати, що ніхто, окрім нього, не поставився до віршів Фліса аж так позитивно.

Відомі нам листи Шульца зазвичай повні власних звірянь і рефлексій письменника, які становлять матеріал для вивчення мистецької та повсякденно-життєвої біографії їхнього автора. Багаті, схильні до депресій і злетів, вони бувають насамперед інтровертивними, зануреними в тінь цинамонових крамниць. Чи листи до Шумана є відступом від цього правила? Настільки переповненими чужою творчістю й розважаннями над нею? То лише видимість відступу від всемогутнього принципу. Адже, по суті справи, попри конкретні оцінки — це підсвідомий камуфляж, такий типовий для Шульца: пошуки покревності чи бодай її вдавання, щоб, кажучи про будь-що, він міг залишатися сам на сам із собою, у сфері власної міфології, власних творчих джерел. Отож, Шульц-читач міфологізує, щоб наблизити об'єкт свого спостереження до сфер, які сам плекає, до регіонів, над якими — у мистецтві — панує; він наче анексує простори чужої уяви ґлосами родом із власної Книги.

Нав'язливі мотиви мистецької філософії Шульца є далебі головною темою цих листів, фундаментальні засади його творчого кредо знаходять тут вираз і підтвердження. Втілюваний у творчості й часто декларований теоретично паралелізм міфотворчості дитинства й міфології людства — тут іще раз підтверджено, а «законність» зв'язків між ними висловлена реченням із Шульцівського декалогу:

Так само заувага про «пуповинні праобрази» раннього дитинства нагадує формулювання письменника у листі до Віткаци:

Коли ми читаємо в листі до Шумана:

— то впізнаємо в тих словах зізнання письменника, яке міститься у відповіді на анкету «Wiadomości Literackich» У майстернях польських письменників і вчених [W pracowniach pisarzy і uczonych polskich] (1939)

Ще ближчий до речення з листа до Шумана уривок із Цинамонових крамниць:

Закамарки дійсності, які були тереном Шульцівського вивчення, вмістили в себе і Тишу на столі, і Рудольфів альбом для марок, і Анну Чілок, і всі субстанції та сировину, підвладані викликові уяви Великого Єресіарха. Похвали та уклони, які він складав чужому мистецтву, були дволикими: вони провадили не до підданства, а до домінації, до накидання їм Магом його власного образу світу.

Реклама засобу для пророщування волосся, популярна в роки юності Шульца

Один із творів професора дав привід для зауваг про благословенну, а водночас прокляту власну самотність, на яку Шульц був приречений, і до оповіді про приголомшливий сон із дитинства письменника, сон-притчу про довічне «відсічення від життя».

По суті справи, ми маємо в тих листах справу з різновидом інцидентальної, часткової сповіді письменника, який наче у дзеркалі приглядається до себе у чужих творах, щоб побачити там власне обличчя. Коли він просторікує про принади «позбавленої пафосу лірики», він знову, по суті, говорить про себе, про ідеал, до якого прагнув у власній прозі — за допомогою різних засобів, насамперед іронії, парагумору і науковоподібної лексики. Отож, ми набагато більше довідуємося про Шульца, ніж про Шумана, хоча листи на позір присвячені майже винятково заувагам про поетичну творчість останнього.

Приготування до подорожі

Був собі десь у в'язниці, засуджений начебто на довічне ув'язнення, убивця Бруно Шульца Карл Ґюнтер, до якого ми не намагалися дістатися. Вижили свідки, близькі Шульцові люди, які докладно розповіли про останні години й хвилини життя письменника. Отож, попри певні прогалини і недомовки, ми можемо доволі детально відтворити трагічний епілог життєпису, який закінчився двома вбивчими кулями.

Потреба такої реконструкції — заснованої винятково на повідомленнях вірогідних свідків — є тим більшою, що час від часу з'являються версії та інтерпретації, далекі від точності, інколи просто-таки абсурдні, які подають у фальшивому світлі обставини вбивства Бруно Шульца. З-поміж тих інформацій, які не збігаються з правдою, лише припущення Вітольда Ґомбровича, занотовані в його Щоденнику, можна виправдати. Спогад про приятеля він снував на далекій чужині, позбавлений змоги перевірити факти. А зрештою, то були тільки його домисли, зроблені на підставі знання про долі євреїв у Польщі під час війни. Ґомбрович гадав, що Шульц загинув як один із багатьох в'язнів гітлеризму у таборі смерті.

Стан смертельної загрози був для Шульца руйнівним психологічно. Він намагався, вже мешкаючи в ґето, — не відгородженому від решти міста, — купити собі життя, бути потрібним. Отож він виконував різні замовлення ґестапівця Фелікса Ландау, віденського столяра, який купував за харчі пластичні роботи Шульца, наказував йому малювати свої портрети, замовив у нього стінописи для свого помешкання та фрески у т. зв. Reitschule (школі верхової їзди). Окрім того, Шульц працював над каталогізацією конфіскованих окупантами книгозбірень, звезених до будинку колишнього єврейського дому старих. У той час він слав далеким знайомим (зокрема й своїй колишній нареченій) тривожні листи із проханням про пораду чи про допомогу. У дні тимчасової відсутності Ландау в Дрогобичі він ховався у пивниці вілли свого знайомого Збіґнева Мороня, боячись, що без «протектора» загине від першої-ліпшої кулі. Втечі в мрії, у безпеку фікції, стали сумнівним захистом від смерті, якої він панічно боявся. Шульц потерпав за себе і за свої рукописи. В подібній облозі творчість була паралізована, неможлива. Він писав колись:

Настав час без тиші, а якщо вона навіть подекуди траплялася, то була запереченням тієї спраглої: тишею затамованого подиху, сторожким мовчанням у криївці, не виказаними словами, які стримував ляк. Становище Шульца, попри все, було кращим, аніж в інших мешканців дрогобицького ґето. Він не мусив тяжко фізично працювати, врешті, не здужав би. Роботи, які йому довірили, також мали рабський характер, але дозволяли існувати без ґвалтівної втрати сил і — готуватися до втечі. Він утратив дім, опинився в пеклі і знав, що у далекій перспективі тільки втеча дала б йому шанси вижити. Він думав про неї часто і щоразу конкретніше; він не хотів тікати похапцем, без відповідного забезпечення — фальшивих документів і грошей.

Потайки, нікому не зізнаючись, окрім найближчих, Шульц налагодив контакти в цій справі з людьми зі Львова та з Варшави. Хтось із уцілілих знайомих згадує, що пані Ледерер [Liederer], яка до війни публікувалась у львівському журналі «Sygnały», також була посередницею в цих клопотаннях. Інші, більш загальні звістки кажуть про допомогу з боку «аківських осередків», що, можливо, означає осередки Представництва Уряду у Краї[104]. Один із коронних свідків останніх годин — мало не хвилин — життя Шульца Еміль Ґурський саме так окреслює джерела допомоги, яку було надано письменникові: АК, люди з Армії Крайової. Друга близька Шульцові особа, Ізидор Фрідман у своєму письмовому свідченні в листі за 1948 рік пише, що «варшавські приятелі» надіслали фальшиву кенкарту[105], щоб Шульц міг її пред'являти, і, уточнюючи, про кого йдеться, додає: Штурм де Штрем. Він супроводив цю інформацію знаком запитання, не зовсім певний, чи добре запам'ятав. Гадаємо, він не помилився. Тадеуш Штурм де Штрем, людина великої душі, чину й особистої скромності, природжений громадський діяч, знав Шульца, не раз до війни допомагав йому і його нареченій, а під час окупації й справді займався забезпеченням тих, хто переховувався, так званими липовими документами. Ізидор Фрідман міг отримати цю інформацію від Шульца під час щоденної праці над каталогізацією книжок, коли вони могли порівняно вільно розмовляти наодинці. Фрідман (після війни Тадеуш Любовецький) додає, що сам вручив Шульцові гроші, призначені для задуманої втечі.

Серед обставин, які гальмували термін потаємного виїзду з Дрогобича, однією з найістотніших для Шульца справ було забезпечення рукописів і рисунків, а також урятованої ним із будинку на Флоріянській частини приватного архіву — насамперед тисячі листів від різних осіб та копій його власних листів до них. У період, коли Фрідмана скерували до роботи над книгозбірнею, Шульц уже встиг сховати свої скарби чи довірити їх комусь на зберігання.

Таємниця цієї схованки чи депозитора досі не розкрита, а відтак Шульцівська «скарбниця», в якій були такі безцінні речі, як ніколи не опубліковані його твори, так і не знайшлася. У спогаді Фрідмана читаємо: «Довгі години ми проводили у розмовах. Тоді Шульц поінформував мене, що всі свої папери, нотатки, листування депонував у якогось католика поза мурами ґето. На жаль, він не назвав мені прізвища, а, може, я його забув». Збіґнев Моронь також — у відповідь на поставлене мною в листі запитання — стверджує, що чув про депозитора, але не запам'ятав його прізвища. Можна припустити, що коли версія про те, наче папери були віддані на зберігання, правдива — депозитор був особою з-поза кола осіб, відомих близьким Шульцові особам, оскільки прізвище його не запало у пам'ять свідків.

А, може, ця інформація була хибною і мала такою бути з волі самого Шульца. Місця схованки скарбів не виказували в тогочасній ситуації навіть найближчим. Якщо все ж він так учинив, то міг керуватися бажанням заплутати сліди, відвернути увагу від місця, де насправді сховав папери. Попри численні пошуки мені не вдалося — навіть опосередковано — натрапити на будь-яку звістку про існування когось, хто заопікувався б рукописами, на жоден слід від нього — бодай тільки в чиїйсь пам'яті. Схоже, Шульц міг сховати рукописи у домі старих, де працював над каталогізацією книгозбірень, не вдаючись ні до чиєї допомоги.

Він працював там практично майже ніким не контрольований, цілими днями, часто в повній самотності, і міг знайти відповідну криївку. З багатьох тисяч томів деякі, згідно з інструкціями окупантів, він відбирав для вивезення до Німеччини. Інші мали залишитися. Свої рукописи він міг приховати між сторінками саме цих книжок, чи вклеїти в їхні обкладинки, що для вчителя ручної праці не було складним завданням. Та гіпотеза, може, надто фантастична на перший погляд, не здається мені неправдоподібною. Шульц міг ховати папери в палітурках товстих фоліантів, сподіваючись видобути їх звідти після війни. Ізидор Фрідман упродовж кількох місяців у 1944 і 1945 роках посилено шукав у Дрогобичі сховані папери, помістив оголошення в дрогобицькій щоденній газеті, прохаючи депозитора, щоб той зголосився, але це не дало жодних результатів, ніхто не відгукнувся — навіть із лихою звісткою про депозитора чи про знищення перехованих рукописів.

Щойно після такого чи якогось інакшого забезпечення манускриптів Шульц міг почати готуватися до втечі, яка здавалася йому страшенно ризикованою, але конечною справою. Першою особою, яку Шульц нагледів собі на депозитора — не тільки рукописів, а й пластичних праць — був Збіґнев Моронь, уже згадуваний знайомий письменника, який після шістнадцятирічної відсутності в Дрогобичі повернувся у 1939 році та зайнявся вчителюванням. На початку 1942 року, згадує Моронь, «Шульц дав мені на зберігання велику теку рисунків і начерків та один образ. Він хотів дати мені й решту образів і розпочаті літературні роботи, але я сам йому порадив, щоб він не залишав усього в одних руках. Отож він дав їх іншій, не знайомій мені особі; він назвав мені її прізвище, але, на жаль, я зовсім його забув. Долі ж речей, залишених у мене, є предивними. […] Я в 1944 році мусів виїхати з Дрогобича до Макова. Речі Шульца я взяв із собою. Я мешкав у Макові Підгалянському в будинку поруч із мостом через Скаву. Незадовго до вступу радянських військ німці евакуювали нас на 3 дні, назад ми повернулися вже після вступу росіян. Будинок ми застали цілковито пограбованим. Кошик із білизною, де знаходилася тека Шульца, зник. Пастельний образ, на якому була зображена принцеса і пажі, — понищений і потоптаний, поламаний на шматки, не надавався до відновлення. Офіційна версія була, що нищення вчинили власівці чи німці; я радше гадаю, що то місцеві покидьки. […] В кожному разі, усі ці пам'ятки зникли без сліду».

Депозит, переказаний Мороневі, містив, отож, лише частину пластичних робіт Шульца. Щойно наприкінці вісімдесятих років, після раптової смерті Мороня його син знайшов у ґданському помешканні батька у старій «дрогобицькій» валізці пакет, який містив близько ста рисунків Шульца, які покійний упродовж багатьох десятиліть вважав безповоротно загубленими… Кому Шульц довірив інші рисунки й літературні праці? Збіґнев Моронь знав небагато: «Ким був той другий депозитор рисунків і рукописів Шульца? То, напевно, був не єврей, а українець чи поляк, можливо не місцевий, із Самбора чи Стрия. Поки що не можу собі абсолютно пригадати прізвища».

Труднощі пошуку пропалих праць надзвичайно великі: люди, які вижили, були розпорошені, після репатріації вони опинилися деінде, на нових місцях поселення. Ті, хто зостався, перебувають за кордоном і нелегко натрапити на їхній слід. Дві мої подорожі до Дрогобича й околиць у п'ятдесятих і шістдесятих роках переконали мене в тому, яке це складне завдання. Роботи Шульца могли зазнати знищення, могли потрапити до рук осіб, які не усвідомлюють їхньої вартості, а може, й походження. Врешті, не можна виключити, що частина їх спочиває у збірках львівських, самбірських чи інших архівів, що важко встановити. У кожному разі вони не були досі відкриті, попри мої — не надто успішні — зусилля.

Моронь був для Шульца людиною особливо довіреною; на його адресу по вул. св. Бартоломія були адресовані в той останній період листи до Шульца. Власне до цього дому — як пише Моронь — «надійшли для Шульца арійські папери від Матушевського [мабуть, за його посередництва — від Тадеуша Штурм де Штрема. — Є.Ф.] з порадою, щоб він їхав до Варшави. Проте Шульц не зважився на це, він мав старшу сестру, якої не хотів зоставити».

Про свою сестру, Ганю Гофман, Шульц особливо турбувався й опікувався нею, як умів. Він не міг покинути її саму й хвору у Дрогобичі. Сам він мав певний захист з огляду на виконувану працю, натомість сестра не була захищена нічим. Моронь повідомляє, що коли німці виселили його разом із родиною з вілли по вул. Бартоломія, він зберіг собі ключа від вхідних дверей. Певний час тривав ремонт, який проводили німці в будинку, де планували влаштувати дитячий садок — Kinderheim; у той період вілла стояла порожня. Моронь користувався збереженим ключем і вечорами впускав до вілли знайомих євреїв, знаючи, що жандарми до німецького будинку не зазирнуть. Одного вечора прийшов до нього Шульц із сестрою, прохаючи, щоб Моронь сховав її в спорожнілій віллі. Тож він пішов із ними, але, вклавши ключа в замок, перелякано зауважив, що зсередини стирчить інший ключ. Через прочинене віконце він загукав, питаючи, хто там є. Через якийсь час на сходах з'явилася «позеленіла від страху» якась жінка. Виявилося, що в будинку перебувала родина керівника ремонтних робіт Авіґдора, сина дрогобицького рабина. Ці люди скористалися з порожніх приміщень замкненої вілли і також там сховалися. Проте жінка, яка вийшла до дверей, не хотіла впустити сестри Шульца, кажучи, що та нервово хвора і може своєю поведінкою виказати криївку. Спалахнула тривала сварка, сестра Шульца почала гучно плакати і голосити, становище стало небезпечним, а за три будинки далі мешкав німецький ландрат. Треба було відпровадити пані Гофман через пів міста аж додому, що щасливо вдалося. Іншим разом Шульц разом із сестрою ховався у віллі Моронів цілий день і ніч, після чого вийшов, отримавши звістку, що Ландау повернувся до Дрогобича зі службового відрядження; сестра залишалася там ще чотири дні з одинадцятьма іншими євреями. Тоді криївку мало не зауважили, коли рабин Авіґдор розвів вогонь у темряві, аби щось приготувати.

Настало примусове переселення до ґето, Ганя Гофман померла за невідомих обставин, хвора, на межі божевілля. Рукописи й рисунки були сховані чи довірені особам, порівняно надійним, яким, як здавалося, загрожувала менша небезпека. Покійна сестра вже нічого не потребувала. Сповнений страхів, антиципації найгіршого, що могло трапитися, Шульц уже був готовий до того, щоб рятуватися втечею — Дрогобич не зобов'язував його вже ні до чого, а ситуація загрози посилювалася з кожним днем. Навіть малярські праці, виконувані за розпорядженням Ландау, переставали уже боронити — малювання аль фреско у палацику шефа ґестапо, кімнати в помешканні «протектора», виконання орнаментації в Reitschule… Роботи він свідомо затягував, але врешті й вони завершилися. Залишилося єдине завдання: врятувати життя.

19 листопада 1942 року Шульц приховав від Фрідмана своє рішення про виїзд, який мав відбутися ще того ж дня. Натомість довірився Ґурському і перед полуднем відвідав його у бюро паркового господарства (Gärtnerei) по вул. св. Яна, 27, яке належало місцевому ґестапо. У цьому бюро Ґурський, один із мешканців ґето, працював. Шульц, схвильований і знервований очікуваною мандрівкою, звірився своєму колишньому учневі та приятелеві у побоюваннях, що німці можуть витягнути його з потягу на якійсь станції, розпізнавши в ньому єврея. Він казав, що вони можуть витягти його на невеличкій станції та застрелити. «Я чув про такі випадки, це часто трапляється…» — сказав він зі страхом в очах, як згадує Еміль Ґурський. Шульц попрощався і, виходячи, додав іще, що не має нічого в дорогу і що має намір зайти до юденрату за хлібом, який забере з собою як дорожній провіант. Спогад Еміля Ґурського міститься в опрацьованій мною збірці Бруно Шульц — листи, уривки, спогади про письменника (Bruno Schulz — listy, fragmenty, wspomnienia o pisarzu). Тут я цитую також деякі усні інформації автора того спогаду.

Шульц попрощався й пішов. У Gärtnerei було порівняно безпечно, то була німецька фірма, якій не загрожував обшук чи пограбування. Якісь дві пані принесли туди Ґурському на зберігання невеличку валізочку-саквояж із цінними дрібничками. Вони сказали, що там також є пляшка вина для особи, яка опікуватиметься саквояжем. Приблизно через годину після того, як Шульц пішов, до Ґурського надійшла звістка про його трагічну смерть. В отой четвер, названий пізніше «чорним четвергом», несподівано між 10 та 11 годиною перед полуднем вибухнула т. зв. дика акція, якої ніхто не сподівався. Зненацька на вулиці вибігли розлючені ґестапівці й заходилися хаотично стріляти в кожного зустрічного перехожого, наздоганяючи декого навіть на сходових клітках, аби й там їх допасти та вбити. Казали, що безпосередньою причиною цього вибуху люті чи то приводом для масового вбивства стало поранення якогось німця в палець євреєм, який намагався діяти з метою самозахисту. Спокійна вулиця перетворилася за одну мить на місце великої страти і побоїща. Шульца наздогнав ґестапівець Карл Ґюнтер, антагоніст Фелікса Ландау, в якого Шульц працював малярем. Ґюнтер впізнав «підопічного» свого ворога, вигукнув: «Dreh dich um!» («Повернися!») і двічі вистрелив йому в потилицю.

Ґурський вийняв вино із саквояжа і пив, плачучи від розпачу після смерті приятеля, побоювання якого справдилися раніше, ніж сам він припускав, не по дорозі, а ще у Дрогобичі, в день запланованої втечі. З вікон юденрату було видно труп Шульца, що лежав на тротуарі. Убивця пізніше нахвалявся Ландау в казино ґестапо, що застрелив «його єврея».

В тому спершу спокійному поході за хлібом, так ґвалтовно обірваному, Шульца супроводжував Ізидор Фрідман. Саме він був наочним свідком убивства Шульца. В листі до мене він пише: «Ми випадково опинилися в ґето, щоб запастися харчами. Коли ми почули стрілянину й побачили євреїв, що тікали, то й самі кинулися навтьоки. Фізично слабшого Шульца допав ґестапівець Ґюнтер і притримав його, відтак приклав йому револьвера до голови і двічі вистрелив. Уночі я знайшов труп Шульца, обшукав кишені — і документи та якісь нотатки віддав його небожеві Гофманові, який загинув через місяць. На світанку я поховав його [Шульца. — Є.Ф.] на єврейському цвинтарі. Могили його я не зумів розпізнати після визволення Дрогобича в 1944 році».

Рахеля Ауербах у своїх спогадах[106] про Бруно Шульца та його приятельку Дебору Фоґель згадує про фрагменти свідчень трьох дрогобичан-євреїв на процесі референта ґестапо в єврейських справах, одного з головних убивць євреїв, Фелікса Ландау, в Західній Німеччині. Перший зі свідків, Герш Бетман, кімнатний маляр, втратив під час «акції» у Дрогобичі дружину й дитину. Убивця Шульца шарфюрер Карл Ґюнтер казав йому: «Ти нічого не бійся, я сам тебе застрелю». Проте Бетман разом із кількома ремісниками сховався в криївці. Фелікс Ландау, на процесі якого він свідчив і який був покараний довічним ув'язненням, боронив Шульца, наказав йому малювати фрески в казино ґестапо та в манежі; в дитячій кімнаті у Ландау Шульц укрив цілі стіни стінописами на казкову тематику — на його замовлення. Шульц був застрелений біля юденрату по вул. Чацького під час вуличної акції, стрілянини без перевірки документів. Другий свідок, д-р Шахна Вайсман, хірург із Хайфи, був учнем Шульца. В отой четвер він потрапив у самісінький центр несподіваної стрілянини, проте йому вдалося сховатися у брамі та дістатися приміщення юдерату. Крізь вікно він бачив тіло Шульца, яке лежало на тротуарі. Третій свідок, Гарі Цаймер, фізик із університету в Єрусалимі, колишній учень Шульца, засвідчив, що коли ґестапівець убив його учителя, він сам був уже поза межами Дрогобича. Інший учень Шульца, поляк Войтович, виробив йому арійські папери, і вони перебралися до Швейцарії. «І Шульц міг би був урятуватися, і він мав документи». В останню мить, як стверджує Цаймер, Шульц відмовився від спільної з ними втечі. Перший зі згаданих свідків, Герш Бетман, також сказав: «Напівєврей на прізвище Бадян — його пізніше застрелили — розповідав мені про розмову, яка відбулася між Ландау та Ґюнтером: — Вгадай, кого я сьогодні застрелив? Твого митця, того Шульца. — Шкода, шкода, він іще був мені потрібен. — Саме тому я його і застрелив».

Того пам'ятного дня в Дрогобичі загинули чимало євреїв, а трупи декого з них іще наступного дня лежали на бруківці в тих місцях, де ґестапівці наздогнали кулями втікачів. Ґюнтер, який застрелив Шульца, знав більше, ніж те, що він стріляє в єврея. Він знав, що користується нагодою, аби вбити Шульца, щоб помститися своєму антагоністові, адже Фелікс Ландау дещо раніше застрелив дрогобицького дантиста Льова, «протеже-раба» Ґюнтера. І ось трапилася нагода помститися. Казали, що Ґюнтер погрожував і шукав Шульца. Четвергова дика акція була доброю оказією. Шульц намагався тікати, але був тоді дуже слабким, і його панічний біг був швидко обірваний. Після двох пострілів він упав на брук, один із убитих у той четвер — один із найбільших у нашій літературі.

Треба було, щоб обставини того злочину були якнайдокладніше описані з покликанням на повідомлення свідків та змалюванням усіх обставин невдалої втечі Шульца з Дрогобича. Потреба в цій сумній документації є тим більшою, що з'являються «інтерпретації», засновані на помилкових відомостях, спроби представити смерть Шульца як sui generis самогубство, щоправда, здійснене за допомогою ґітлерівських пістолетів, але самогубства, яке стало наслідком небажання рятувати власне життя. В критико-літературних розвідках допустимі різні інтерпретації, різні точки зору, діапазон оцінок та жанрів аналізу. У фактографії ж потрібна точність, а не потурання фантазуванню.

Урочистість вшанування пам'яті Бруно Шульца 19 листопада 1992 р. на місці, де він був 50 років тому вбитий

У двадцятиліття смерті Шульца, у виголошеній у 1962 році у варшавському приміщенні Спілки польських письменників промові Артур Сандауер представив свою першу (пізніше він від неї відмовився) теорію на тему смерті Шульца. Він стверджував, що Шульц сам шукав смерті, що задля цього він кружляв наосліп містом — власне в день погрому дрогобицьких євреїв, замість сховатися від куль, і що це було виявом мазохізму Шульца. Поняття мазохізму, сексуального збочення, було вжите в цілком фальшивому розумінні як схильність до самотерзання, до мучеництва, ба навіть до самогубної манії. Гадаю, що ця напівсамогубча смерть мазохіста до певної міри доповнила тези критика про творчість письменника біографічним сюжетом. А що цілковито вигаданим — то інша річ.

Контраст між правдою, яку я розповів вище у фактографічному нарисі, і тією вигадкою настільки гострий і однозначний, що робить марною полеміку з твердженнями, абсурдність яких очевидна. Зрештою, розвінчування цієї «теорії» було б анахронізмом, оскільки пізніше сам критик від неї відмовився.

Та це не означає, що він відмовився від твердження про «самогубство» Шульца. Він тільки перестав твердити про мазохістську мотивацію цього наче-самогубства, щоб через наступних двадцять років знайти для нього мотивацію… етнічно-талмудистську! Це не жарт, тут не місце жартувати. В інтерв'ю з нагоди сорокаріччя смерті письменника[107] читаємо:

«Чи Шульц міг врятуватися? Отож, врятуватися він, мабуть, не хотів. Не хотів у тому сенсі, що взагалі не був схильний до бунту. Він мав, як би це сказати, натуру іронічного легаліста, людини, яка суворо дотримується приписів будь-якого [?! — Є.Ф.] закону; бунт був йому чужий. Не розумієте? Це ж дуже просто. Фундаментальне польське поняття — це бунт, фундаментальне єврейське поняття — це підпорядкування законові. Діна д'малхута діна[108] — каже Талмуд. «Закон держави є законом». Шульц не вибрався з дрогобицького ґето, бо не хотів вибратися, він навіть перед лицем смерті не зважився на бунт, а його перебування на вулиці в мить, коли ґестапівці вбивали кожного перехожого, мало, на мою думку, характер психоаналітичного самогубства».

Несхильність до бунту, або ж психоаналітичне самогубство! Послух «фундаментальному єврейському поняттю», підпорядкування законові (будь-якому), або ж атрофія інстинкту самозбереження!

Мабуть, коментарі тут зайві; читач сам розсудить, як це співвідноситься з дійсним перебігом подій, із невтіленими планами втечі, спробами порятунку творчого доробку і власного життя. Щойно власне бунт sensu stricte, бодай якийсь чинний опір катам, індивідуальний, шалений бунт був би у випадку Шульца самогубством. Але «бунт» утечі, рішення вислизнути з клітки? Останній шанс, який він обрав?

Ні, Шульц не вчинив самогубство. Ані задля «мазохістської» насолоди, ані в «психоаналітичному» сенсі. Немає цих «пом'якшуючих обставин» у шарфюрера Карла Ґюнтера, який полював на письменника і замордував його незадовго перед нездійсненою втечею до Варшави.

А що з Талмудом? Чи й справді беззаконня він вимагає визнавати законом? Чи, висловлюючи «фундаментальне єврейське поняття», він навчає рабства і скорення погромам?

З-поміж екзегетів і дослідників Талмуду, які висловилися перед Сандауером, мабуть, жоден не відповів би ствердно на ці запитання.