Шукайте жінку

9

Вов ішов довгим інститутським коридором у маленькому картузику з коротким козирком, який чудом тримався в нього на маківці, наче був приліплений клеєм “Момент”. Хоч зранку природа й не віщувала дощу, статечно спирався на довгу й міцну чоловічу парасольку, котра одночасно слугувала як ціпок. Прошкував, ледь помітно накульгуючи, — не тому, що боліла нога, просто вважав, що ціпок і втомлена хода підкреслюють його статечність, надають навіть якоїсь вальяжності. Володимир Борисович прекрасно знав обидві мови, але так і не знаходив в українській точного відповідника російському “вальяжность” — це слово імпонувало йому, колись воно визначало характер справжнього російського барина, не пана, а саме барина. Це слово теж було типово російським, неперекладним, воно страшенно подобалося Салієві, хоч не признавався в цьому навіть сам собі, але іноді, в хвилини душевної розслабленості, засинаючи, все ж думав про іронію долі, яка може поставити знак рівняння між такими антагоністичними неспівставними поняттями, як “парторг” і “барин”. Солодко цмокав губами, думаючи, що барином бути не так уже й погано. Зрештою, важливо бути ним у душі, машкару ж на себе можна натягнути будь-яку, он Олексій Толстой був справжнім графом і барином, і його камердинер казав: “їх сіятельство зволили поїхати на засідання Верховної Ради…” То чому він, поїш що рядовий секретар парторганізації, не може хоч помріяти про вельбучне майбуття, про сучасну атрибутику нинішнього барства, коли нарешті етапе академіком і директором, лауреатом і якимось членом — яким саме, Салій поки що не дозволяв собі навіть мріяти, однак твердо знав: цього треба прагнути, кожна здібна, енергійна та честолюбна людина має не прогавити момент, до кінця використати його, бо життя швидкоминуче, і унікальний випадок може не повторитися.

Вов приблизно знав, коли прийде його зоряний час. Треба потрапити на очі найбільшому начальству. Першому, саме першому, бо тільки він має право вирішального голосу, решта може лише сприяти або не сприяти, підштовхнути або, навпаки, підставити ніжку, проте у великій грі ставить крапки тільки єдина людина. Можна все життя писати першокласні талановиті книжки та статті, але не потрапити на потрібні очі й назавжди лишитися в затінку. Колись після смерті тебе, можливо, згадають і оцінять, так часто буває з письменниками, та кому потрібна посмертна слава?

Салій знав, як вчинить саме він. Треба дочекатися, коли на академічних зборах буде “сам”, тоді слід ужити всіх заходів, щоб одержати слово й випхатися на трибуну. Далі все залежить від самого тебе. Пан або пропав, проте Володимир Борисович точно знав, що зійде з трибуни саме паном. Для виступу в нього вистачить і кебети, і таланту, і добре розрахованої сміливості. Головне — не перегнути палицю, не перейти грань, збалансувати на лезі ножа, заявити себе людиною архіпрогресивною, впасти у вічі, піднестися над звичною трибунною сірістю, запам’ятатися, але не пересолити, не пробудити ані крапельки гніву, тільки щиру зацікавленість і навіть зачудування: невже і в наші часи народжуються люди з гнучким розумом, самостійним мисленням і неординарними судженнями? Виходить, не збідніла земля на таланти, а таланти треба плекати, тримати в полі зору, підтримувати й висувати…

Крокуючи інститутським коридором, Вов на мить уявив собі той свій виступ, випростався, і очі його заблищали. Але наморщив чоло, одразу заховав очі у вузьких щілинах і привітно кивнув якомусь аспірантові, що трапився на шляху. Той посміхнувся радісно й запобігливо, зігнувся, кланяючись, і Вов запам’ятав його. Слід сприяти захистові й залишити в інституті молодшим науковим, здається, зірок з неба не хапає, середній і навіть сірий — плювати, головне, своя людина. Сьогодні ж покликати його, розпитати, сказати кілька заохочувальних слів, приголубити — й буде цей аспірант твоїм прибічником до скону.

Попереду біля вікна стовбичили двоє, один спиною, проте Володимир Борисович одразу впізнав його, впізнав здалеку, бо треба добре знати не лише прихильників, а й недругів, не кажучи вже про відвертих ворогів. Таких — Вов був цілком переконаний в цьому — слід знати вдесятеро краще, ніж сателітів та підспівувачів на зразок Павлюка чи Рапака. А те, що Черниш не належить до його прихильників, Салій знав точно. Й не тільки з інформації вірних людей — Черниш не криється із своєю позицією, на всіх зборах та засіданнях одверто підтримує Некрича. Тобто виступає проти нього, Салія. Зрештою, проти лінії партбюро, раптом подумав Володимир Борисович, і подумав не без задоволення, бо встиг правдами й неправдами прихилити до себе більшість членів бюро, не абсолютну, та все ж більшість, на яку завжди можна спертися. А рішення партбюро — то ж громадська думка, і хто посміє заперечити цю загальновідому істину? Хіба що цей екстреміст Арсен Черниш, Некрич та іже з ними…

Але хто так жваво балакає з Чернишом? І посміхається йому щиро й приязно? Старший науковий Музиченко, треба взяти його на замітку, підробляється під нейтрала, на зборах відмовчується, а якщо зазирнути тобі в душу? Кого викреслюєш, голосуючи таємно? Певно ж, не Некрича — он як привітно розмовляє з директоровим другом…

Вов міцніше стиснув руків’я парасольки, прийнявши рішення. Музиченко претендує на посаду заступника редактора наукового журналу, і його підтримує Некрич. Отже, слід розіграти пасьянс так, щоб потрібна карта випала на іншого. Журнал ніяк не можна випускати з рук. Рішення прийшло блискавично. Тільки Оліянчук! Оліянчука переводять до їхнього інституту згори, вирішили здихатися, інтелект, мабуть, Павлюковий, і журнал завалить, та біс з ним, з журналом, цю невдачу також можна списати на Некрича. Звичайно, той не зрадіє, дізнавшись, куди саме ладять Оліянчука, але й заперечувати не зможе. Салій подумки поздоровив себе з геніально розкрученою комбінацією, зупинився біля Музиченка з Чернишем, масляно посміхнувся їм, навіть обійняв Черниша за плечі.

— Чув і підтримую, — сказав, зазирнувши Музиченкові у вічі.— Земля чутками повниться, і кращої кандидатури на журнал нам не знайти.

— Що ви, Володимире Борисовичу, — відвів очі той, — я не претендую, директор, правда, натякнув, але ж чи серйозно?

— Серйозніше бути не може, — заявив Салій, — і партбюро на вашому боці. Вважайте питання вирішеним. — Обернувся до Черниша. — Вибери кілька хвилин, Арсене, є невеличка розмова.

— Виберу.

— Заходь відразу. — Салій посміхнувся ще сонячніше й посунув далі коридором, важко спираючись на парасольку.

“Оліянчука не подужати, — злостивився. — Треба одразу подзвонити Гнідашеві й підкинути йому цю ідею. Нехай Оліянчукове призначення йде згори, тоді він буде чистий у Музиченкових очах: вибачте, шановний, є ситуації, коли від пас нічого не залежить…”

Черниш не затримався, завітав хвилин через п’ять, і це потішило Володимира Борисовича: отже, якщо і не боїться, то принаймні рахується, а це, зважаючи на гонористу Чернишеву сутність, деталь немаловажна.

Інститутська тіснява завжди дратувала й навіть пригнічувала Салія — і це називається академічна установа, коли окремий кабінет (та й який кабінет, фактично, собача буда порівняно з кабінетами навіть середніх міських номенклатурників) мав тільки директор, а він, секретар партбюро, тулився в кімнаті ще з трьома співробітниками. Це питання вже не раз дебатувалося нагорі, але ситий голодного не розуміє, та й чи схоче зрозуміти, коли в нього у самій приймальній могли б розміститися не менше десятка інститутських докторів та кандидатів?

— Слухаю вас… — Навіть на твердий канцелярський стілець Черниш сів вільно, мов у фотель, зручно поклавши ногу на ногу.

Салій підвів очі на тихого й начебто затурканого сусіда по кімнаті — доктора наук Гайворона, який чомусь перший здавав планові наукові роботи, до того ж уже встиг видати кілька позапланових книжок. За кількістю наукових праць Гайворон перегнав навіть самого Володимира Борисовича, це було важко простити, але доктор сидів тихо, не висовувався, завжди погоджувався з Володимиром Борисовичем, навіть плазував і принижувався, і Салій терпів його. От і зараз, побачивши виразний Салієвий погляд, Гайворон одразу підвівся, навіть пробачився, він розчинився в повітрі, немов його зовсім і не існувало. А Володимир Борисович пересів так, щоб бачити Чернишеві очі, зазирнув у них, однак не прочитав нічого, крім нахабства й зарозумілості, проте не сподівався на інше, пригасив у собі інстинктивне роздратування і мовив проникливо:

— Давно хотів побалакати з тобою, Арсене, цілком відверто, та якось не випадало.

— Вважаєш, настав час?

Відчутнішого удару Черниш нанести не міг. Салій аж заплющив очі від люті: оцей хлопчисько, сучий син, насмілився йому “тикати”. Ну, у батьки він, Чернишеві, звичайно, не годиться, та все ж значно старший, не кажучи вже про громадське становище. Але все можна перенести заради вищої мети, навіть зухвалість — Володимир Борисович примусив себе усміхнутися доброзичливо й ствердив:

— Настав.

— То слухаю тебе.

Знову гнів мимоволі підкотився клубком до горла, і знову Салій зусиллям волі пригамував його. Сказав розважливо:

— Працюємо ми в одному інституті, й мета в нас одіта, однак стоїмо ми з тобою, Арсене, по різні боки барикади. Відчуваю в тобі якийсь внутрішній супротив, якщо не сказати більше — антагонізм. А запитати б — чому? Ти ж талант, і піхто не сумнівається в цьому. Станеш доктором у тридцять років, чи не наймолодший доктор в Академії, через півроку виходить ще одна книжка, то чого тобі треба? Я тобі заважаю чи хтось інший? То я ж за тебе двома руками голосую і голосував на захисті! З приємністю голосував, — уточнив — звідки ж Чернишеві знати, що одна з чорних куль, які одержав, кинута ним, Салієм.

— Щиро дякую, — усміхнувся Черниш. — Але вину за те, що ми по різні боки барикади, на себе взяти не можу.

— Ось уже й ти мене звинувачуєш…

Арсен погойдав носком кросовки, обійняв коліно, сплів на ньому пальці, стиснув так, що суглоби випнулися й побіліли. Підвів на Салія очі, примусив себе мовити спокійно, хоч роздратуванпя й кипіло в ньому:

— Ви самі викликали мене на одверту розмову, Володимире Борисовичу. То давайте не гратися у піжмурки й краще без цього амікашонства: негоже і мені, і вам блазнювати.

Очі в Салія потвердішали.

— Згоден, — сказав. — Проте, с-старик, я гадав — як краще. Можемо виробити, як кажуть дипломати, спільну платформу для обох зацікавлених сторін.

— Пропонуєте компроміс?

— Без компромісів не обходяться навіть у високій політиці.

— Через компроміси йдуть до спільної мети.

— Хіба в нас не спільна?

— Хочете сказати: всі прагнемо висот науки.

— Приблизно так.

— І ви твердите це з чистою совістю?

— От що, Арсене Семеновичу, — спалахнув Салій, — не радив би вам починати із звинувачень!

— Але самі закликали до відвертості.

— Гаразд, — одразу погодився Салій, — розмова у нас віч-на-віч, тому справді давайте без словесної еквілібристики. Пропоную співробітництво… — Побачив мимовільний заперечливий жест Черниша й зупинив його: — Не поспішайте з відповіддю, відмовитися завжди встигнете, проте мої пропозиції можуть видатися вам принадними.

“А й справді, — вирішив Черниш, — коли ще вдасться почути таке?”

Він погладив долонями стегна, туго обтягнуті джинсами, і удав зацікавлення.

— Дійсно, — мовив, — чому б нам не порозумітися?

— Отож, — зрадів Салій, — саме зараз інститутська кон’юнктура вимагав спільних зусиль, треба розворушити наше болото, про це думаємо не тільки ми, а й там… — помахав рукою над головою, — і ми матимемо повну підтримку.

— І хто ж підтримає нас? — обережно запитав Черниш.

Але Салій не спіймався на гачок.

— Керівні органи, — одповів невизначено.

— Добре, без такої підтримки усі наші зусилля нічого не дадуть й нагадуватимуть лише мишаче вовтуження. І що ж конкретно ви пропонуєте?

— Невже не зрозуміло? — Салієві очі зовсім заховалися у вузькі щілинки. — Головним гальмом в інститутській перебудові, як не дивно, став наш директор… — Він утупився в Черниша пронизливо: основне сказане, й від того, як прореагує Арсен на його слова, залежала подальша розмова.

Чернишеві знадобилася вся його витримка, щоб не вибухнути. І все ж не утримався від іронічної посмішки.

— Головне зло в Некричеві? Не перебільшуєте?

— Ні на йоту. Повторюю, це не лише моя думка. Якщо хочете, Некрич доживає в своєму кабінеті останні тижні, коли не дні, і ті, хто зрозуміє це й вчасно зуміє перебудуватися, не прогадають.

Арсен погойдав носком кросовки, втупившись у неї, наче споглядання ношеного взуття було для нього в цю мить найважливішим. Розмірковував: певно, Салій винюхав щось, сам навряд чи замахнувся б на Некрича, але хто?.. Хто з сильних світу цього копає під Івана? Якщо б це вдалося вивідати, сторицею б окупилася його розмова з Салієм. Розмова неприємна, яку годилося б не починати зовсім або обірвати після перших же Салієвих прозорих натяків. Проте він зайшов уже досить далеко, зрештою, з вовками жити — по-вовчому вити — цей поширений вислів пригадався начебто вчасно, проте не приніс полегшення. І все ж Арсен запитав, намагаючись не виказати своїх справжніх почуттів:

— Ви пропонуєте мені взяти участь у цій акції?

— Дуже скоро ви зрозумієте, що нема іншого виходу.

— Щоб утриматися на поверхні?

— Краще сформулювати важко. Я ж кажу: Некрич став гальмом і повинен піти.

— Хто ж прийде на його місце? Ви?

Салій знизав плечима, однак мовив, зблиснувши очима:

— С-старик, нас ніхто не чує, і я все спростовуватиму, якщо ти винесеш це на люди. І такий варіант не виключений.

— Тобто ти, с-старик, — перекривив Черниш, — торуєш собі шлях до директорського крісла?

— Не заривайся, Арсене, — примирливо сказав Салій, — думай краще про себе, ти ще молодий, і невідомо, як усе обернеться.

— Гаразд, — спідлоба зиркнув на нього Черниш, — зрозумів правильно: ви пропонуєте мені взяти участь у компанії проти Некрича?

— Ні, — заперечив Салій, — в усуненні його з директорської посади. Ніхто не може перекреслити Некричеві наукові здобутки. Проте в умовах перебудови Некрич не зміг вчасно зорієнтуватися, стоїть на старих позиціях, про це свідчить і його остання наукова робота.

— І ви вчасно просигналізували про це в республіканській пресі…

— Натякаєте на непорядність? Але хіба я схожий на сигналізатора? Невже не маю права на власну думку, на виступ з відкритим забралом?

— Не треба… — поморщився Арсен. — Ви ж, Володимире Борисовичу, не вірите зараз самому собі.

— Хочеш сказати: усі засоби гарні, й Салій не гребує нічим?

— Гадаю, це не тільки моя думка.

— Меншості! — з торжеством заперечив Салій. — Більшість підтримує мене.

— Бо більшість у нашому інституті, на жаль, складають посередності.— Арсен побачив заперечливий Саліїв жест і вів далі з притиском: — Зараз ви скажете, що здоровий радянський колектив не може складатися з посередностей, що навіть постановка такого питання суперечить сутності нашого суспільства. Але залиште все це для зборів. Там вас охоче підтримають. Більше того, саме завдяки цьому ви весь час і лишаєтеся на поверхні.

— Ну, пішло-поїхало… — Махнув рукою Салій. — Сам знаю, на кого орієнтуватись і хто мене підтримає.

— Гаразд. Уявімо, вам удасться скинути Некрича і очолити інститут. Чи довго втримаєтесь? Адже доведеться платити по векселях. Розраховуватися з тими ж павлюками та рапаками. Заплющувати очі на бездарність, роздавати їм посади. І через рік — два все стане ясно, може, й раніше. Бо темпи тепер зовсім інші.

Салій хитро примружився.

— Згоден: павлюки та іже з ними — баласт. Але ж існують також черниші та іже з ними…

— Саме тому й почали цю розмову?

— Підкреслюю: відверту…

— Хочете купити?

— Прямолінійності вам не позичати.

— На що не я можу розраховувати?

Салій знову заховав очі, задоволено потер руки й посміхнувся благодушно.

— Нарешті ми дійшли до суті. Отож, с-старик, маєш рацію. Але ж Павлюка доведеться потерпіти, навіть кинути йому якусь кістку, зовсім маленьку, та він однаково облизуватиметься. Потім я його все одно звільню, але ж потім, коли ми з тобою, с-старик, утвердимося.

— Коли станете академіком і лауреатом? Чи мітите навіть у депутати?

— Звання і відзнаки у нашому суспільстві свідчать про рівень громадського становища людини. Я вже не кажу про посади.

— З посад знімають…

— Якщо нема кебети в голові.

— Маєте рацію, — зітхнув Арсен. — Головне — висунутися, а там звання й чини самі посипляться, як з рогу достатку.

Салій пожвавішав.

— А я про що весь час торочу! Об’єднавши зусилля, ми самому чортові роги скрутимо!

— І що ж ви зможете запропонувати особисто мені?

— Відділ. Не сектор, а відділ. Якщо хочеш, зроблю своїм заступником. Але відділ перспективніше. Через два — три роки — членкор, а далі прямий шлях у академіки.

— За вашою могутньою спиною?

— Так, за моєю.

— Дякую за відвертість.

— У відділі зможеш тасувати карти, як захочеш,

— А якщо звільню Рапака?

— Я підтримаю тебе.

— Чужими руками жар загрібатимете… — Злостиво посміхнувся Черниш. — Сам хочеш лишитися чистеньким?

— С-старик, ти поганої думки про мене. Дай строк: ми наведемо порядок, і про наш інститут загомонять не тільки в Києві.

Черниш пригальмував у собі гнів, який готовий був вихлюпнутися через край.

— Ти пропонуєш мені зраду, — мовив, втупившись у Салія. — Зраду і підлоту, та я зневажатиму себе до скону, якщо такою ціною зароблю власне благополуччя. Я рішуче відхиляю твою ганебну пропозицію, с-старик…

— Ну й дурень.

— Певно, дурень, та вже з такого тіста спечений.

— Шкода, — засмутився Салій щиро, — я розраховував на тебе. Наш тандем став би непробивним.

— Нічого, знайдеш собі іншого поплічника. Не такого розбірливого.

— Знайду, обов’язково знайду — не маю іншого виходу… — Салій трохи подумав і додав: — Звичайно, я не можу заборонити вам розголошувати нашу розмову. Однак попереджаю: не здумайте витягнути її на публічне обговорення. Бо відповідатимете за наклеп. По партійній лінії.

— А ви супротивник серйозний… — Арсен підвівся, взявся за спинку стільця, і Салій інстинктивно відсахнувся. Але Черниш усміхнувся мало не сонячно й поправився: — Вибачте, не супротивник, а ворог. Дивно…