Шукайте жінку

4

Михайло Копот жував імпортну апельсинову жвачку й ні про що не думав. Сидів у парку на незручній лавці, відкинувшись на спинку й вільно простягнувши ноги у справжніх американських джинсах. Копот дбав про свою зовнішність і взагалі був гарної думки про себе. Сорочки й взуття купував у фарцівників за безцінь: вони боялися його, знали, що Копот колись служив у міліції, та й тепер має до неї якесь відношення— краще з ним не зв’язуватися. Сам Копот не спростовував цих думок, навпаки, іноді натякав на зв’язки й навіть особливу секретність свого нинішнього становища: то пусте, що обіймає зовсім непримітну посаду у позавідомчій охороні, це так, для годиться, точніше, для прикриття, насправді ж…

Тут Копот корчив таємничу гримасу, і співбесідники самі розуміли: далі вести розмову небажано й навіть недозволено — існують державні таємниці, за розголошення яких не гладять по голівці.

Робота у позавідомчій охороні влаштовувала Копота. По-перше, не треба надривати пупа, охороняй свій об’єкт — і всі клопоти. Платили, щоправда, малувато, на імпортний одяг явно не вистачало, та Копот знаходив різні джерела прибутку: мав добрих знайомих на промтоварній базі й через тих же фарцівників вигідно перепродував різний імпортний мотлох. По-друге, Копот більш-менш регулював свій час: відчергував добу — маєш дві вільних, роби, що хочеш. Інша справа, що Копот здебільшого не знав, куди подіти себе, але поступово звик до необтяжливості в роботі й відносної свободи. Через фарцівників він зав’язав знайомство з так званими “діловими” людьми, а ті запрошували до компанії вродливих і не дуже цнотливих дівчат — життя видавалося якщо не суцільним святом, то принаймні й не сірим, сповненим щоденних клопотів про дітей, їжу, роботу, як у більшості сусідів Копота.

Мешкав Копот за бульваром Дружби Народів поблизу Ботанічного саду. Мав однокімнатну окрему квартиру з вікнами на дніпровий простір. Улітку вранці ходив до саду загоряти, там же снідав, тільки після цього їхав у місто влаштовувати справи.

Єдине, що заважало Копотові нормально існувати — відсутність достатніх коштів. Набачився, як кидаються грішми знайомі завмаги чи звичайні спекулянти, це розпалювало апетит, який задовольнити міг не завжди. Та й дівчатка здебільшого віддавали перевагу не йому — здоровому і, як вважав Копот, вродливому, а підстаркуватим, миршавим чи, навпаки, опасистим, але грошовитим “діловим”. І тоді Копот розробив план: він не збирався йти шляхом “ділових”, для цього треба було мати зв’язки, сприт і нюх на справи — таких якостей у Копота не було, проте його план також обіцяв швидке й безсумнівне збагачення. Ось тому й сидів Михайло на лавочці у парку навпроти Будинку офіцерів, жував апельсинову швачку й нетерпляче поглядав на вулицю, звідки мав з’явитися майор Плева.

З Плевою Копота зв’язувала давня, не можна сказати, дружба — фактично Копот ні з ким не приятелював, — а якась симпатія чи, точніше, деяка спільність поглядів. Колись старший лейтенант внутрішніх військ Копот служив разом з Плевою в одній в’язниці. Носив Михайло на погонах на зірочку більше, ніж Плева, і був у в’язниці на особливому становищі: одні боялися його, інші цуралися, Михайло удавав, що не помічає цього, хоч у глибині душі пишався своєю похмурою славою. Одного разу, Копот уже не пам’ятав за яких обставин, їм з Плевою довелося разом обідати в приємній компанії. Випили й розбалакалися — виявилась спільність поглядів, потім Копот кілька разів запрошував Плеву на чаркування, а коли Ігор вирішив одружитися, став його дружком. Сидів за весільним столом, горлав “гірко”, поглядав на Плевину пишнотілу Марусю й думав, що вона більше підійшла б йому, ніж низенькому й миршавому Ігореві.

Скоро їхні шляхи розійшлись. Копота звільнили з внутрішніх військ, як він вважав, несправедливо: одному “гаврику” передав від дружини пакунок з додатковим харчуванням, іншому — сигарети, не за красиві очі, звичайно, але ж і “гаврики” сиділи не прості. Копот точно знав: їм інкримінували розкрадання в особливо великих масштабах, отже, нахапалися, і якихось три жалюгідних сотні за послугу були цілком справедливого платою. Проте начальство додержувалося протилежної точки зору, й з погонами довелося розпрощатися. А миршавий Ігор Плева дослужився до майора й тепер займав посаду начальника виправно-трудової колонії. Про нього й згадав Копот, обмірковуючи план швидкого збагачення.

Плева з’явився зненацька — Михайло чекав, що Ігор буде у формі, мабуть, пишається своїми майорськими погонами й не від того, щоб продемонструвати колишньому колезі, яких службових висот досяг. Однак Плева одягнув сірий цивільний костюм, ношений і погано пошитий — Київського швейного об’єднання, безпомилково визначив Копот. Він поплескав по лавці рукою, запрошуючи Плеву сісти, поклав ногу на ногу, демонструючи американські джинси, й мовив:

— Давно не бачилися, Ігорю, і я радий…

Плева зміряв його очікувально-настороженим поглядом і примостився на лавці скраю, наче наголошуючи на своїй зайнятості. Й запитав також сухо й по-діловому:

— Чого звав?

— Хотів побачити старого приятеля, — зобразив широку посмішку Копот. — Хіба не можна?

— Важливі справи у мене, — заклопотано пояснив Ігор і зиркнув на годинник.

— Заради старої дружби доведеться відкласти.

Плева знизав плечима, натякаючи на непереконливість цього аргументу, але промовчав і набурмосився. Копот ще раз зміряв Плеву чіпким поглядом і не утримався від зневажливої посмішки. Чомусь Ігор нагадав йому пошарпаного горобця, вічно заклопотаного і ображеного на життя та його невлаштованість. Костюм теж якогось горобиного кольору, і весь Плева якийсь настовбурчений і навіть пом’ятий, здається, зараз зацвірінькає сердито та невдоволено.

Видно, Ігор помітив зневажливий Михайлів погляд: знервовано сіпнувся і сказав:

— Нема часу розсиджуватися…

— Не поспішай, — поклав йому на плече важку руку Копот, — маю важливу справу.

— То викладай.

— Ти де зупинився? — наче й не до ладу запитав Копот.

— Тут, — кивнув Плева на готель “Київ”.

— Овва! — несподівано вирвалося в Михайла. Справді, не чекав, що цей пошарпаний “горобець” мешкає в одному з найкращих столичних готелів. — Маєш окремий номер?

— На сьомому поверсі.

Копот погойдав ногою, обтягнутою джинсовою тканиною, сказав безапеляційно:

— Давай зробимо так. Погомоніти нам треба, й не про дурниці. Отже, посидіти за пляшкою. А у джинсах до ресторану не пустять. Підемо до тебе, замовимо все у номер — за мій рахунок.

Видно, Плева не чекав на таку пропозицію, проте тільки б дурень відмовився від дармовою обіду. Однак відступати слід було з гідністю, і він, поморщившись, мовив:

— Ну, якщо ти вже так наполягаєш…

Копот жартівливо тицьнув йому пальцем у вузькі груди,

— Потопали, майоре, — мовив так, аби Плева зрозумів, що новий чин аж ніяк не підносить його над старим колегою.

Плева попрошкував алеєю до виходу з парку. Копот ішов за ним, дивився майорові в кістляву потилицю, ледь прикриту рідким волоссям, і думав: скільки таких потилиць перебачив колись під час своєї нелегкої і, як сам полюбляв визначати, героїчної служби. Потилиць здорових, налитих кров’ю і зовсім старечих, морхлих, під пасмами сивого волосся. Здається, він навчився по потилицях визначати характери людей: масна, широка, червона, яка зливалася з шиєю, свідчила про характер сангвінічний, видовжені, кістляві належали переважно холерикам, вузькі, худорляві промовляли про песимізм та млявість.

Від раннього періоду свого життя Копот успадкував любов до черг. Ставав позаду, бачачи довгу шеренгу потилиць, це видовисько тішило й приносило справжню насолоду: потилиці начеб існували окремішньо від людей — вони перемовлялися, дискутували, сварилися й навіть билися. То неправда, гадав Копот, то вигадка, що очі віддзеркалюють душу, потилиця промовляє значно виразніше й правдивіше: ота, під велюровим старомодним капелюхом, належить людині втомленій і навіть зламаній, мабуть, якомусь вошивому інтелігентові, котрих Копот зневажав всіма фібрами своєї, як полюбляв висловлюватися, трудової душі. Ота, високовиголена, із здоровою шкірою, свідчить про оптимізм і високі якості чоловіка — либонь, полюбляє чарку й не відмовляється від кухля пива. Ота, за два кроки від нього, що стирчить з картатої сорочки, може, належить майстрові спорту або навіть чемпіонові…

Копот примружувався, десятки потилиць чомусь починали зливатися в одну, велику, рухливу, ненависну, й тоді він зненацька стискав кулак і лише зусиллям волі примушував себе не підводити руку…

Вікно майорового номера виходило на Дніпро, звідси відкривалася широка панорама. Копот потарабанив пучками по дзеркально-чистому склу й байдуже зітхнув: усі красоти світу не тішили його, дивувався, чого люди, роззявивши рота, застигають перед звичайним березовим лісом чи волошками у житі… Берези всі однакові й годяться тільки навесні, коли з них можна наточити смачного соку, а волошки пахнуть гірко — чого це люди мліють, нюхаючи їх? На глибоке Михайлове переконання, найкращий аромат у світі мав потрійний одеколон — дешево й сердито, а за скрутних обставин ще й богом дароване питво.

Прийшов офіціант, і Копот, не поспішаючи, із знанням справи замовив закуску. Плева дивився на Михайла здивовано й навіть поштиво — перехопивши цей погляд, Копот остаточно усвідомив свою вищість над провінційним майором, і наказав офіціантові, явно хизуючись своєю обізнаністю:

— І ще принесеш жульєни. Але притягнеш гарячими, поспішай, щоб не вистигли, бо холодними їх їсти неможливо. Це, — пояснив Плеві, — гриби, запечені в сметані. Дуже смачно, і оті, як їх, гурмани часто замовляють їх.

Через кілька хвилин офіціант прикотив столик на коліщатках, мабуть, Плеву так обслуговували вперше у житті, проте майор сів за стіл, не моргнувши оком, поклав собі на тарілку великий шмат севрюги гарячого копчення, наче то був не вишуканий делікатес, а звичайний, підсмажений Марусею шмат свинини.

Вони випили по повній чарці коньяку з принесеної офіціантом малесенької карафки, потім Михайло витягнув з “дипломата” дві пляшки — тризірочного коньяку й “московської”, перехопив схвальний майорів погляд і по-змовницькому підморгнув йому.

— Подужаємо? — все ж по інерції запитав Плева, та Копот просто відставив маленькі ресторанні келишки, розлив горілку у звичайні готельні двохсотп’ятдесятиграмові склянки й мовив, дивлячись майорові у вічі:

— Вип’ємо чисто символічно, по склянці.

І вони випили, схвально дивлячись один на одного, точно так, як звикли пити замолоду.

— Пройшла… — зітхнув Копот і подивився на майора враз просвітлілими очима.

— Легко, мов брехня по селу, — згодився той і почав мегелити копчену севрюгу, салат з трісковою печінкою і шпроти — все підряд і жадібно.

“І куди воно вміщується? — осудливо думав Копот, дивлячись, як блискавично зникають зі столу наїдки. Сам він полюбляв їсти повільно й статечно, відчував задоволення від їжі, міг просидіти за обідом годину й навіть більше — вважав час, проведений за столом, найкращим у житті. — Жере як свиня, не відчуваючи смаку…”

Трохи наситившись, Плева виразно зиркнув на пляшку коньяку. Копот хотів знову наповнити склянки, та майор затулив своєю долонею.

— По келишку, — запропонував, і Копот погодився: настав час для розмови. Тому тільки відсьорбнув коньяку й почав:

— Кантуються у тебе, Ігоре, два хлопчики…

— У мене не два, — посміхнувся майор, — у мене їх значно більше…

— Мене цікавлять лише двоє.

— Гадаєш, я усіх їх знаю?

— І не треба.

— Набридли мені їхні погані ники, — сказав Плева, — чесно кажу: дивитися не можу. Усі на один кшталт: стрижені, нахабні, злостиві. Якби можна було перетворити всі на одну — велику, неголену, люту, — вшкварив би кулаком, щоб залилася юшкою…

Копот мимоволі зиркнув на суху, з худими пальцями Плевину руку й подумав: даремно тішишся, майоре, таким кулаком лише полоскочеш, насправді ж треба не в пику, а в потилицю… Раз — і все… Але, як казав один дуже розумний “діловий”, не треба змішувати заходи, іншим і в пику не завадить…

Поплямкав губами й провадив далі:

— Кажу, кантуються у тебе Прищ та Модник, а вони мені потрібні…

— Не знаю ні Прища, ні Модника, — враз посуворішав Плева. — І не хочу знати.

— Тобі вони справді до лампочки, — погодився Копот, — а мені, кажу, потрібні.

— Ти що ж, хочеш, щоб я їх амністував? — щиро здивувався Плева. — Не вийде, часи не ті, й прав навіть у мене малувато.

— Догадуюсь, — розважливо погодився Копот. — Але дещо й начальник колонії може…

— Во!.. — скрутив дулю Плева. — Гадаєш, я за твій паршивий коньяк головою ризикуватиму!

— Помовч, — раптом розлютився Копот, — тобі справу пропонують, а ти свистиш, як чайник паром.

Майор зміряв його враз протверезілим поглядом.

— Не вийде, — сказав твердо.

— Вийде — не вийде, побачимо. Сам знаю, ти не бог, проте його перший заступник у колонії. Права твої мені відомі. Отже, слухай уважно: враховуючи те, що Прищ та Модник відбули вже півстроку, а також їхню зразкову поведінку та глибоке усвідомлення власної провини, їх треба розконвоювати.

— Тільки й всього?! — не втримався Плева від знущальної репліки.

— За це одержиш п’ять кусків.

— П’ять? — перепитав Плева і відвів погляд. Подумав: провернути таку операцію йому не так уже й важко. Щоправда, ці Модник з Прищем сидять, либонь, не за дрібне хуліганство, але звідки він знає про це? І не треба йому знати, навіщо вони потрібні Койотові. Мабуть, не для дитячої гри в схованки… Зрештою, це його не обходить. Не бачив він Копота, не пив з ним горілки й взагалі не зустрічався вже десять років. А п’ять тисяч під ногами не валяються…

Подумав і сказав твердо:

— По п’ять кусків за кожного!

Копот аж підстрибнув на стільці від несподіванки.

— Ображаєш! Я і так переплачую.

— Інакше розмови не буде. Той же Прищ, мабуть, не передовик виробництва, та й не одну догану має… Можливо, й карцер… Добре, я начальникові кадрів дам вказівку, він з Прищевої справи всі догани повикидає, та сам розумієш, за “так” це не робиться.

Копот підставив величезну долоню, і майор поклав на неї свою суху й маленьку.

— Гаразд, — сказав Копот, — штани з мене знімаєш, та не маю виходу. Ці хлопчики мені через два тижні знадобляться.

— Одержиш. Тільки половину, п’ять кусків, завтра.

Копот енергійно похитав головою.

— Гадаєш, я Прища з Модником у піжмурки грати запрошуватиму? Зробимо справу, тоді й розрахуємось.

— Ні.

— За горло береш?

— Завтра вранці — на бочку. Пополудні маю бути вдома.

— Спробую.

— Сюди не приходь, зустрінемося в парку.

— А ти обережний.

— Не хочу, аби ти мозолив очі черговій по поверху та покоївкам.

— Маєш рацію. І от що: Прища з Модником у міліцейські мундири одягнеш.

Риси Плевиного обличчя закам’яніли.

— Ну й ну!.. — Нараз посміхнувся зневажливо й запитав єхидно: — Може, ще й автоматами їх озброїти?

— Я б не заперечував.

— Так, серйозну справу ти задумав… — протягнув Плева. — Не знаю, чи варто мені…

— Чим ризикуєш? — запитав Копот. — У крайньому разі — догана. Ти не одного з-під конвою виводиш, а хто знав, що Прищ з Моднпком такі негідники? І це, врахуй, в найгіршому випадку… Хто на них подумає? Залізне алібі — сидять в колонії. Я в сто разів більше ризикую, в прямий контакт з ними входжу — й не злякався…

— Виходить, тобі втрачати нема чого, а з мене погони зірвати можуть.

— Погони… — поморщився Копот. — Що з них маєш?

— Кожному своє… — ухильно пробуркотів Плева. Для чого пояснювати Копотові — сам знає, що в нього під рукою є всякі, від звичайних злодіїв до хабарників та валютників. Різна публіка, сидить навіть колишній заступник міністра, не кажучи вже про завідуючих магазинами, базами… Люди все грошовиті, хоч майно в них і конфіскували, та дещо й лишилося, а любляча жінка чи діти намагаються поліпшити існування чоловіка чи батька за гратами. Аби перевиховували його в колонії не так енергійно, як вимагає рідна держава, і щоб їв він не тільки грубий тюремний харч, а міг іноді й згадати минуле, поласувати копченою ковбасою, червоною рибою чи просто чорним хлібом, але із свіжим маслом.

Чому ж не піти людям назустріч? Усі ми повинні вірити в просту радянську людину, в її моральні якості, які загартовуються в праці. Треба вертати людей, що оступилися, нашому найпередовішому суспільству, слід дбати, аби в них не похитнулася віра в добро. А доброту в колонії уособлює її начальник. За добро ж треба платити добром — хіба шкода покласти в кишеню людині, котра зрозуміла тебе, якусь сотню?

А цей Копот каже про погони… Не знаєш — помовч…

— То як буде з формою? — перепитав Михайло. — Модникові свою стару можеш дати, якраз на нього… Прищ, правда, огрядний…

— За форму ще по куску з кожного…

— Візьмеш з них.

— Візьму, — погодився Плева і, не чаркуючись, спорожнив свій келих.

Постукали в двері: офіціант приніс жульєни. Плева новів носом, вдихаючи смачний грибний аромат, а Копот пригубив чарку й замислився. Дві тисячі мав, але до завтрашнього ранку треба дістати ще три. Де взяти? У фар-півників навряд чи розживешся — дрібна потолоч, отже, треба знайти хід до “ділових”. Але ж вони у ресторанах сотнями кидаються, а попросиш — обрегочуть…

“Три куски? Та я таких грошей ніколи не мав і навіть не бачив…”

Хіба що Алік Турчинський… Аліку можна пообіцяти гарну дівчину, й викладе. А через місяць він поверне, так, не пізніше, ніж через місяць — далі тягнути не можна. Час — гроші, так, здається, кажуть американці. Ото хоча б одним оком глянути на американців, побачити те прокляте суспільство… Копот чув від людей: загниває, проте гарно пахне, і слід вжити всіх заходів, аби перекинутися туди. Однак перекинутися не з порожніми руками. Жебракам там справді непереливки, негоже кидатися стрімголов у вир, на все треба зважити. Так, слід мати голову на плечах, а не качан капусти, вирішив Копот, а те, що в нього розумна голова, не сумнівався ні на мить. І сам би власноручно відкрутив голову тому, хто спробував би піддати сумніву цю незаперечну істину.