Злість весь день душила Копота — злість і ненависть. Його виставили за двері, дали під зад ногою — і хто? Суки й стерви, погралися, поманили гарним наманікюреним пальчиком, витиснули все, що схотіли, й паняй собі до свого кубла, нікчема, шолудивий пес, виконавець…
Під вечір Моня поїхав на Аскольдову могилу, поблукав стежками по схилах Дніпра, знайшов схованку, викопав пластмасову скриньку й дістав пістолет. Подмухав у дуло, обтер ганчіркою — гнів і злість чомусь одразу вляглися. Моня поклав пістолет у зовнішню кишеню піджака, відчув його заспокійливу обтяжливість і попрямував до Петровської алеї. Піймав таксі й наказав їхати у Совки.
Ароччин фрайєр мешкав у одноповерховому цегляному будиночку, обгородженому невисоким штахетником. Вуличка тиха, вузька, зовсім сільська й пустельна. Перед хвірткою сусідньої садиби росли густі бузкові кущі, а під цими дбайливі господарі поставили лавочку — звичайна дошка на двох стовпчиках, вечорами тут, певно, збиралися сусіди: побазікати, поділитися новинами. Наче й не Київ, а звичайне село з усталеним сільським устроєм.
Моня посидів на лавочці, спостерігаючи за сусідньою садибою. На відкриту веранду вийшла молодиця, поставила щось на стіл, підвела голову, прислухаючись. За будинком почувся гул, він наростав, раптом обрушився на весь квартал, заполонив усе довкруж, низько над вулицею промайнув літак. Гул розчинився, й Моня покрутив головою, наче вихлюпуючи з вух страшенний гуркіт.
І в цей час на сходах з’явився Черниш. Моня відчув, як гнів і лють знову підступили до горла, але стримався, вичекав, поки клятий фрайєр спуститься у двір, перебіг вулицю і заховався за товсте дерево. Сперся на стовбур боком, кинув до рота насінину, удав, що чекає на когось. Пройшла пара літніх заклопотаних людей, вони й не глянули на Копота, і знову на вулиці тихо й порожньо.
Моня подумав: як можна жити тут, під самісіньким Жулянським аеропортом, як витримують люди гуркіт — навіть він злякався, а нерви в нього як мотузки. Проте люди звикають до всього, живуть де завгодно, навіть у снігах чи торосах, коли є Абхазія, Ізраїль, ще, здається. Канарські острови. Більше Моня не знав райських куточків, та й навіщо? Навіщо думати про людей, йому треба, аби ніхто не ставав напереп’ят, як ця дурна жінка, улюблена Ароччина матуся. Лізе куди не слід, удає з себе шикарну даму, а якщо розібратися, всі вони з одного тіста.
А той жевжик, проноза, який перебіг йому дорогу, хлюст клятий, узяв шланг і почав мити машину. Моня побачив м’язисте тіло під білою майкою, круглу голову на засмаглій шиї, ненависну потилицю під довгим, акуратно підстриженим волоссям. Пальці мимовільно стиснули руків’я пістолета в кишені, Моня притулився щокою до шерехатого кленового стовбура й застогнав од ненависті й жалю до себе. Здається, побачив, як пульсує кров у синіх жилках на рожевій Чернишевій потилиці, відчув, як вона наче злостиво посміхається йому, в роті зробилося сухо, а від Жулян наростав гуркіт, він ліг на землю й досяг небес, Моня дочекався, коли від гримкотіння затремтів сам віковий клей — озирнувся і, побачивши, що вулиця порожня, висмикнув пістолет. Піймав мушкою ненависну потилицю, глибоко втягнув у легені повітря й натиснув на гашетку.
Звуку пострілу не почув, лише сіпнулася рука й на землю поруч упала патронна гільза. Але хлюст спокійно мив машину, навіть не озирнувся, і Моня зрозумів, що не влучив. Прикусив губу від люті й знову піймав мушкою потилицю, та в кінці вулиці з’явилися перехожі, і Копот нехотя засунув пістолет у кишеню.
Раптом подумав: а може, так і треба? Може, він робить дурницю? У міліції докопаються, що кулі, якими вбито пограбовану касирку й шофера в Бориспільському районі та цього жевжика, випущені з одного пістолета. Потім дізнаються, що Черниш залицявся до Аріадни, перетрусять усіх Ароччиних знайомих…
Звичайно, Аріадна та її мати — не дурні, мовчатимуть і про нього, і про валізу з грішми: у самих рильце в пушку… А коли щось бовкнуть?
У Копота защеміло серце. “Плюнь, — наказав собі, — плюнь і розітри…”
Хіба мало дівчат, кращих за Аріадну? Зрештою, і виїзд за кордон не така вже велика проблема. Звичайно, образливо, що тобою знехтували. Але чи варто з-за гарної шльондри ризикувати всім? І Копот, безжурно посміхнувшись, попрямував до автобусної зупинки.