Шукайте жінку

2

Софія прокинулася рано. Енергійна гімнастика, потім холодний душ — довго стояла під пружними цівками, з насолодою відчуваючи, яким молодим робиться тіло. Не одягаючись, вийшла до передпокою, зупинилася перед трюмо, уважно розглядаючи своє відображення. Такі п’ятихвилинні вранішні оглядини стали своєрідною традицією — Софія попестила долонями щоки, пучками розгладила ледь помітні зморшки під очима, сумно подумавши: не зникають, хоч вона перепробувала з десяток найрізноманітніших кремів, рекламованих західними фірмами як абсолютно надійний засіб боротьби із старінням шкіри, різні шоколадні, кокосові, навіть виготовлені з трояндового масла, вони коштували не менше, ніж гарна сукня, та чи можна звертати увагу на ціну, коли йдеться про власну красу?

“Моє багатство” — подумала Софія і помасувала плечі, живіт, пружний, втягнутий, а не обвислий як мало не у всіх жінок її віку. А стегна взагалі наче у двадцятирічної…

Софія подумала: Аріадни не буде ще з тиждень, подалася до якогось пансіонату в Карпатах, вилежується десь на березі гірської річки у бікіні.

Софія уявила й себе в бікіні й вирішила, що це не таке вже й відразливе видовище — поки що може конкурувати з Арочкою. Пусте, що понад двадцять років різниці, вона ще дасть фору вісімнадцятирічним дурепочкам. З насолодою потягнулася, гойднувши стегнами. Подумала: наче справжня шльондра з Хрещатика… Але ця думка не засмутила. Зрештою, всі жінки трохи шльондри і, певно, краще бути привабливою шльондрою, ніж замученою, висохлою чи, навпаки, схожою на корову, обвішаною авоськами, засмоктаною дітьми та ледачим чоловіком невдахою.

Ну що ж, подумала Софія, з Некричем їй пофортунило. Справжній чоловік — за сорок, але підтягнутий, як і вона, вранці до поту робить зарядку, бігає та плаває, але, головне, мас дачу, “Волгу” й стале службове становище. За таким можуть бігати ще й студенточки.

У цих розбещених студенточок, подумала раптом злостиво, губа не з лопуцька, нині дівки вушлі, розгубись на хвилину — поцуплять ласий шматочок з-під носа…

Софія роздратовано стенула плечима накинула на голе тіло м’який махровий халат і простягнулася на канапі біля телефону. Покрутила випещеним пальцем диск, залунали довгі гудки, ніхто не відповідав, хотіла вже кинути трубку, та нарешті почула знайомий голос.

— Ларочка? Чому так довго?

— Ой, Софочко, любонько, вибач, тільки-но з ванної…

“Рохля… — роздратовано подумала Софія. — У кімнатах усе порозкидане, Пилип подався на роботу, ковтнувши лише кави, дурень заплішений, скаче навколо своєї Ларочки, а її б різкою по опасистих сідницях, ото б пострибала!..”

— Сонечко ясне, — промуркотіла, — я так рада почути тебе… Вчора пізно приїхала до Києва, Іван не хотів відпускати, та умовила…

— Ну як? — запитала Лара прямо.

— Ти про Івана?

— Про кого ж іще?

— Він мені дуже подобається.

— Іван аж сяє, дивлячись на тебе.

— Головне — щоб чоловік потрапив у гарні руки, — відповіла Софія впевнено. — Він розумник, і я швидко просуну його в академіки.

— Гадаєш, я нікчема? — образилася Лара.

— А ми об’єднаємо зусилля, — поправилася Софія. — Такий тандем проб’є всі академічні рогатки.

— Отже, ти вдоволена… — зраділа Лариса. — Я ж казала: чоловік видний, хоч і не молодий.

“Чхати я хотіла на молодих, — подумала Софія, — молодих і бідних у Києві на кожному перехресті десяток, підморгни тільки…”

Софія розчахнула халат, відкинулася на спинку крісла, погойдала довгими голими ногами з напедикюреними нігтями, мовила:

— Завжди пам’ятатиму, хто познайомив нас.

— Ну що ти — випадок…

— Я твоя боржниця. Приїжджайте частіше, ми з Іваном завжди раді вам.

Поклавши трубку, Софія замислилася: чи правильно вчинила, пов’язавши життя з Некричем? Мабуть, усе ж правильно. їй потрібний справжній чоловік. Кандидатів у неї було не так уже й мало, проте всі не варті Некрича. Членкор, щоправда, звучить якось чудернацько, і треба вжити всіх заходів, аби чоловіка зробити академіком. То пусте, що академіків обирають. Депутатів обирають також. Головне — потрапити до списку, а далі — лотерея безпрограшна…

Софія знову покрутила телефонний диск.

— Що робиш, Том? Зазирни до мене, зараз принесуть торт — пальчики оближеш. Ну що ти, який “київський”? Горіховий, пече сусідка, і я їй іноді замовляю… Шматочок — і всього чотириста калорій… Кажуть, годину бігати? А ти роби зарядочку вранці, разом з дівчатками, аеробіку бачила? Свою товстеньку піженьку спробуй підвести до голови — от і нема калорій… Чекаю…

Софія всілася на пуфик перед туалетним столиком, уважно подивилася на себе, знову помасувала щоки під очима, важко зітхнула й почала поліпшувати свою вроду. Розрахувала: Тамара приїде хвилин через сорок, не раніше, часу обмаль, та вистачить. Намазала вії, поклала сині тіні під очима й на повіки, подумала й додала трохи зеленого кольору, від цього очі стають більшими й темнішають, вони й так темні й великі, як дві сливи, вирласті, й колись її перший чоловік казав, що дивиться в них, як у дзеркало.

Боже мій, як давно це було і як по-дурному вона поводилася! Гадала: все навічно, але ж немає нічого сталого у цьому суспільстві, нема порядку й справедливості, й навіть бог тоді відвернувся від них.

Аркадій завідував одним з найбільших київських гастрономів. Хто не знав тоді Аркадія Зельцера? Слова “нема” для нього не існувало, він міг усе, уже після його смерті Софія дізналася: заливав коханці ванну молоком, бо та вважала молочні ванни корисними…

А вона, дурепа, знати не знала, що Арканчик утримує оту товсту корову Розалію. Це потім Тома пояснила їй, що у євреїв, особливо у завмагів і взагалі торгашів, у моді саме товстозаді корови, вона ж вважала, що Арканчик молиться на неї, що нема кращого сім’янина. Та й справді, він завалював дім делікатесами, обставив квартиру в новому будинку на Хрещатику (що було тоді найвищим шиком) імпортними меблями, купував килими й кришталь, подарував їй на день народження норкову шубку. Либонь, усього кілька жінок на весь Київ мали такі шубки — дві народних артистки, дружина художника й вона. Як виявилося згодом, Арканчик не поскупився на шубку й для “корови ”.

Нема Арканчика, лишився по ньому тільки синок Льоня, якого одразу забрали від Софії свекор із свекрухою. Льоні вже за двадцять років, і Софія рідко згадувала його. Старі Зельцери виїхали разом з ним до Ізраїлю, Софія дала на це згоду з радістю, Льоня був відрізаний шмат і міг тільки обтяжувати їй життя. У той час вона вже вийшла за Рачкова й народила дочку, утворила нову сім’ю і була задоволена нею. Рачков обіймав посаду начальника главку в якійсь будівельній галузі, подейкували, що стане заступником міністра. Мешкали вони тепер, щоправда, не на Хрещатику, але також у фешенебельному районі, в Липках, і щоранку чорна “Волга” під’їжджала до їхньої брами.

Софія так звикла до “Волги” й слухняного водія Стьопочки, що потім довго не могла їздити навіть у таксі, не кажучи вже про остогидливі автобуси й тролейбуси. Стьопочка шанобливо відчиняв їй дверцята, сам заносив до квартири пакунки та сумки, і Софія, знаючи, що з вікон дивляться на неї, виходила з машини непоспішливо, підсмикнувши спідпицю й виставивши для загальних оглядин довгі ніжки в найкращих імпортних туфлях. Саме тоді вона зрозуміла, що вигляд справжньої шикарної жінки, хоч як це парадоксально, насамперед визначає взуття. На що звертають увагу чоловіки? Звичайно, на ніжки, і хоч які б стрункі вони не були, а в розтоптаних босоніжках бобруйського чи конотопського виробництва втрачають мало не всю свою привабливість. Туфлі треба купувати паризькі — за будь-яку ціну, в крайньому разі західнонімецькі чи іспанські. Народно-демократичні, навіть чеські не проходять, в них хай випендрюються красуні районного масштабу, з якоїсь Баришівки чи Фастова…

Софія пересіла в крісло, знову погойдала голими ногами, підкинула розшиту золотом турецьку домашню туфлю, спритно спіймала її і уявила, як цілуватиме її коліна Некрич. Та в передпокої пролунав дзвінок — прийшла Тамара, і Софія подумала, що подруга має неприємну звичку з’являтися невчасно.

Тамара принесла з собою метушливий неспокій вулиці й тривожний запах асфальту та бензину.

— Спекотно, — поскаржилася, обтираючи піт, — ще рано, а вже нічим дихати.

Софія мимовільно зиркнула на годинник: пів на одинадцяту, для Томи, яка, здається, ніколи не працювала, може, й рано, що ж казати про робітників? Однак думка про робітників, які вже відпрацювали біля верстатів мало не половину зміни, поки вони з Томою тільки збираються пити першу каву, не засмутила Софію. Кажуть: кожен цвіркун має знати свою тичинку або сідало, Софія не пам’ятала, чого точно вимагають від нещасного цвіркуна, принаймні здогадувалася — не висовуватися, і вважала цю вимогу цілком справедливою. Висовуватися можуть лише вибрані, а різні там слюсарі чи фрезерувальники, хоч і вважаються начебто господарями життя, гегемонами, хоч і відзначають їх орденами та золотими зірками, мають сидіти тихо: за них думають у міністерствах, різних установах та академіях, тобто люди вищого порядку.

Тома скинула солом’яний капелюшок. Такі, на її глибоке переконання, почали входити в моду, покрутилася перед дзеркалом, обдавши Софію жаром свого спітнілого тіла, розпростувала спідницю на місцях, котрі завжди чомусь навіювали Софії спогади про Арканчикову коханку, і поскаржилася:

— Всюди тільки й теревенять про перебудову — телевізор не можна ввімкнути, а до чого докотилися? Мій Валерій боїться дати мені машину, розумієш, пхалася до тебе тролейбусом, жах!

У цьому Софія була цілком солідарна з подругою, тому й порадила:

— А ти скажи Валерику, нехай придбає машину. Ну, не “Волгу”, аби очі не мозолила, а “Жигуля”.

— Так він же з різних засідань не вилізає, ледь на програму “Час” встигає, коли ж мене возитиме?

— Сама, — порадила Софія, — сама сядеш за кермо.

— Я?.. — не повірила Тома. — Ти справді хочеш, щоб я стала шоферюгою?

— Не шоферюгою, а водієм власного лімузина. За кордоном всі порядні жінки мають машини й водять їх. До того ж, твій капелюшок аж проситься у “ладу” шоколадного кольору. — Уявила, як Тома ледь протискує у низенький і справді елегантний автомобіль свої огрядні форми, мало не зареготала й додала: — Колись і мене покатаєш.

— Вважаєш?.. — Кругле Томине обличчя розпливлося у щасливій посмішці. — І ти не побоїшся їхати зі мною?

— Жінки водять автомобілі краще за чоловіків. Це доведено статистикою.

— Я умовлю Валерика, — пообіцяла Тома. — Але мені більше подобається не шоколадна, а біла “лада”.

— До білої машини пасує будь-яка сукня. — Софія уявила себе у білій Некричевій “Волзі” — що ж, вона і в цьому випередила Тому, щоправда, її Валерик якесь цабе у Держплані, та хіба можна порівняти будь-яке цабе із звучним словом “академік”? Так само імпозантно звучить “міністр” і, либонь, бути жінкою міністра краще, все ж — міністерша, а як вона зватиметься? Академша чи академічка? Немилозвучно, та, зрештою, таку прикрість можна пережити, усе ж ліпше, ніж членкорша, і вже тепер, не відкладаючи, слід зайнятися кар’єрою чоловіка.

Тут же, в передпокої, Софія подзвонила по паралельному телефону й попросила принести торт. Увімкнула на кухні електричний самовар і приєдналася до подруги, що ледь втиснулася у плюшеве крісло.

Софія займала окрему двокімнатну квартиру у так званому “тихому центрі” — на бічній вулиці біля Львівської площі. Після розлучення з Рачковим вона розміняла свою велику трикімнатну квартиру у Липках, перевезла сюди кращі меблі, килими, кришталь і кілька картин відомих майстрів, придбаних у комісійних магазинах. Проти картин Рачков не заперечував, він вважав, що гроші не слід зберігати в панчосі, їх треба вкладати у цінності — сам він полюбляв золото та коштовності, але Софія мала з цього приводу власну думку: за картину художника Івана Їжакевича, яку вона придбала кілька років тому за п’ятсот карбованців, тепер дають півтори тисячі — і це ще не край…

Певно, лише одна Арочка знала про змову матері з батьком: розлучитися фіктивно, щоб у разі чого уникнути конфіскації майна. Рачков у останні роки працював, як кажуть, з розмахом. Мав надійного помічника у главку, сам намагався не каляти рук, та всі знали, що вирішення будь-якого делікатного питання у главку вимагає певної платні. Більше того, мало не на все існувала тверда такса. Переведення працівника з провінції до Києва з одержанням квартири — від десяти до п’ятнадцяти тисяч, за виділення “Волги” платили сім, за ліміти на будівельні матеріали, покрівельне залізо, листовий алюміній — три, чотири й навіть п’ять тисяч — залежно від кількості. На суді Рачкову інкримінували тільки доведені слідством хабарі на суму близько ста п’ятдесяти тисяч карбованців, та Софія точно знала, що цю цифру треба принаймні подвоїти. Скільки вона профукала, порозтринькувала тих грошей на сукні, чобітки, парфуми… Скільки просадили в ресторанах, на банкетах, в туристичних подорожах… А скільки ще збереглося в неї готівкою на ощадкнижках, скільки переховали подруги, у самої Томи два роки в туалетному столику лежала пачка папірців по сто карбованців — усього п’ять тисяч…

Проте навіть Тамарі Софія не розповіла про свою домовленість з Рачковим. Мабуть, Тома догадувалась — та й не лише вона, — що справа нечиста, тим паче, що колишній Софіїн чоловік аж до самісінького арешту днював і ночував на її квартирі, та догадки догадками, їх до справи не підшиєш…

Софія тепер не дуже часто згадувала Рачкова. Чого думати про нього? Спокутує вину у колонії посиленого режиму, те, що дозволено, вона йому регулярно надсилає, що вдієш; Рачкову зрештою пофортунило, могли б засудити до вишки. У Рачкова ж є надія: через довгі й важкі роки повернутися до комфортабельної квартири, побачити коханих дружину й дочку, поласувати на відкладені й збережені Софією гроші чорною і червоною ікрою, порозкошувати у м’якому сімейному ліжку.

І не знає бідак там, на півночі, серед дикої і ще незайманої природи, яку вони безцеремонно знищують, що кохана жінка, котра клялася йому у вічній вірності, дивиться такими ж чесними й дивовижними очима на нового чоловіка й дозволяє йому пестити своє ще розкішне тіло.

Вмостившись на канапі навпроти Тамари, Софія повідомила:

— Я вийшла заміж.

— Заміж? Ти?.. — Аж роззявила від несподіванки рота Тома. — А як же?.. — Певно, вона хотіла поцікавитися, що станеться з Рачковим, та вчасно затнулася. — І за кого ж?

— А-а… — якомога недбаліше мовила Софія. — За академіка, до того ж, він ще директор якогось інституту.

Тома посміхнулася зневажливо: знала, що на Валерика директори інститутів дивляться як на бога — у Держплані саме він курирував науку та різні дослідні установи. Й мовила також не без підтексту:

— Директора… Якщо дуже знадобиться, зможемо влаштувати йому протекцію…

Софія посиніла від люті. Хотіла сказати, що саме вона думає про нікчемного Томиного Валерика, та пролунав дзвінок — сусідка принесла торт, полишивши його у кухні. Софія не запросила її до вітальні — знову-таки: кожен повинен знати своє місце, за торт вона платить стільки, що можна й ручку поцілувати, як водилося раніше у служниць.

Софія акуратно розрізала торт, поклала на кришталеву таріль, налила кави у чашечки тонкого фарфору й понесла до вітальні. Гнів у неї вщух, та й чи варто гніватися: ця Томка й справді гадає, що її Валерка пуп землі, насправді ж — тьху, мильна булька, дмухни — й лясне, сліду не лишиться. З Рачковим його й порівнювати шкода. Рачков і жив з розмахом, і брав з розмахом. Хоч і сидить, та встиг пошикувати, а Валерик завжди оглядається, йому і хочеться, і колеться, колись Софія через Тому звела його з Рачковим, йшлося про якісь поставки, що їх треба було погодити у Держплані. Рачков виклав йому п’ять тисяч — ні за що, аби той сказав схвальне слово чи наклав резолюцію. Це ж треба, п’ять тисяч за підпис, та Валерик трусився й вагався два дні, поки все ж узяв. Й потім кілька разів йому перепадало, Тома змогла пошити каракулеву шубу; під час процесу над Рачковим, кажуть, Валерій ходив зелений, та Рачков визнавав тільки доведені слідством факти, сам нікого не топив, либонь, не тому, що був м’якосердим — просто знав: чим більші масштаби справи, тим більшого розголосу вона набуде, відповідно й строк дадуть суворіший. А хто сам собі ворог?

Тома з апетитом умегелила шматок торта, з жалем зиркнула на таріль, і цей погляд не пройшов повз Софіїну увагу. Вона підклала подрузі ще шматок — зрештою, маючи такі стегна, можна плювати на все, і, наче погоджуючись з цим, Тамара не лишила на блюдечку ані крихти. Сказала не без підтексту:

— Але ж академіки всі старі, в окулярах і бородаті….

— Моєму лише сорок, — злукавила Софія.

— І вже директор?

— Директор — тьху. Директорів, сама знаєш, навалом. А академіків скільки на Україні?..

— Ну?

— Сорок сім, — відчайдушно збрехала Софія. — Уявляєш, сорок сім на п’ятдесят мільйонів…

Кругле Тамарине обличчя видовжилося й набрало яйцевидної форми.

— І він справді кохає тебе?

— Іван — просто чудо. Учора сам хотів відвезти мене з дачі до Києва, та я не дозволила.

— Дачі?..

— На березі Десни. Двоповерхова вілла. Наша держава нічого не шкодує для науки.

Тамарине обличчя потемнішало.

— Валерик казав: сидять на шиї народу.

— Ну, любко, це твій Валерик сидить, а держава без науки пропала б. Де атомну бомбу зробили? Певно, не в Держплані…

— Атомник!.. — вигукнула Тома мало не з жахом.

— Не зовсім… Книжки пише, показував мені — ціла колекція.

— Писака…

— Даремно, — докорила Софія, — це ти зовсім даремно. Знаєш, що в країні відбувається? Перебудова!

— Набридло…

— І це ти даремно. Гадаєш, перебудова нас не стосується?

— Що нам? От Валерику крутитися доводиться — не позаздриш: двічі вже виступав на зборах…

— То слухай, — мало не урочисті нотки з’явилися в Софіїному тоні. — Якщо не скеруєш Валерика — хана! Тепер за чиновників візьмуться — кроку не зробиш. Народне око й контроль, різні там вибори-шмибори, затиснуть, гайки закрутять, та ще й пломбу приліплять. А ти вже, любко, на чисту Валерчину зарплату жити розучилася…

— Важко, — згодилася Тамара.

— Не те слово.

— Що ж робити?

— Перебудовуватися.

— Як?

— А ти, Томочко, поки не пізно, Валерика спрямуй: плювати на Держплан, з Держплану тепер не тільки шуби — пристойного костюма не пошиєш, хай тікає…

— Куди ж?

— Ну, любко, я ж не завкадрами. Хай сам мізками поворушить: в автосервіс чи якусь торгтару, там, здається, дошками та цементом торгують…

— Звик Валерик до Держплану, у нього такий кабінет! І до Совміну вхожий…

— Ну й нехай швендяє у ширвжитківських костюмах, Але ж ти не хочеш!

— Кошмар! — гримаса страждання спотворила Тамари-не обличчя. — Проте, — сказала вона по паузі розсудливо, — взялися за всіх. Тим паче, за автосервіс: недавно читала в газеті — посадили…

— Усе треба робити розумно, — не погодилася Софія. — Рачков чому погорів? Зарвався, вважав себе недоторканим, брав зліва й справа та жив на широку ногу. В автосервісі треба пропрацювати не більше двох років, цього вистачить, а потім гуд бай, далі від народних дозорців та обехеесників.

— Валерик так звик до свого крісла!

— А ти до шуби і австрійських чобітків…

— Добре тобі, — зітхнула Тамара і обвела заздрісним поглядом кімнату. — Люстра фінська за тисячу двісті, килим перський, навіть не знаю, скільки потягне… А картини!

Софія не втрималася од самовдоволеної посмішки.

— Ота маленька, в чорній рамці — дві твоїх каракулевих шуби…

— Не запудрюй мізки, любко. Я б за ту картину й сотні не дала!

— Етюд самого Ярошенка!

— Ярошенка? Член Спілки художників? Я знаю там двох…

— Уся наша нинішня спілка не варта одного Ярошенка.

Передвижник!..

— Це які з Рєпіним?

— І Айвазовським також, — уїдливо пояснила Софія.

— Айвазовського я бачила, коли їздили з Валериком до Феодосії. Так у нього ж картини на всю стіну, а це… Немов кольорове фото. Я тобі скажу: Валерик дістав календар з фотографіями якогось Якова Козловського, вставиш у рамку — й не гірше Ярошенка.

— От і вставляй… — покривилася Софія, — за три кербелі всю стіну завішаєш…

— Ти щаслива! — зітхнула Тома. — Усе в тебе є, та й ще академіка надибала.

“А й справді, здається, щастя посміхнулося мені”, — подумала Софія.

Згадала Арканчика, його називали Арканчиком-череванчиком, і це ще звучало ніжно, насправді ж мав черево, на яке не підходив жодний магазинний пас, добре, грошей кури не клювали, й міг замовляти приватникам не тільки паси. А Рачков?..

Миршаве, довгоносе, руде… На глибоке Софіїне переконання, таких не тільки до главку — до звичайного сектора й підпускати не можна…

Звичайно, і Арканчик-череванчик, і Рачков облизувалися, дивлячись на неї, готові були на все заради її пестощів. І доводилося розплачуватися, тут нічого не вдієш, навіть марксистські класики, кажуть, вивели формулу: товар — гроші… А те, що вона товар першосортний, знала точно. Та й Арканчик з Рачковим не сумнівалися, тому й платили. Рачкову й досі, певно, сняться рожеві сни, як повернеться до Києва й вилежуватиметься у її ліжку. Мабуть, доведеться повідомити йому всю правду. Проте навіщо писати їй, вигадувати всякі слова, нехай напише А рочка, можливо, пілюля з доччиних рук не видасться Рачкову такою гіркою. А якщо домовитися з Аріадною і взагалі не повідомляти Рачкову?

Ні, вирішила злостиво, погана правда краща за добру брехню. Згадала, як іноді доводилося принижуватися, щоб вибити з Рачкова нову сукню або чобітки, а він ще комизився й вимагав від неї особливих ніжностей. Так, гнівно зсунула брови, погана правда краща… Крім того, Рачкову ж корисніше. Ну, трохи полютує, поскрегоче зубами, зате за довгі роки звикнеться з думкою: нема ні квартири, ні розкішної жінки, все треба починати з нуля. Тим паче, через тринадцять років, коли повернеться Рачков, від її принад мало що лишиться— жінки так швидко в’януть.

Раптом Софія стрімко підвелася з крісла і під здивованим Тамариним поглядом, підтанцьовуючи, пройшлася кімнатою. Так, жінки прив’ядають швидко, така доля мало не всіх, в тому числі й цієї корови Томки, а вона знає секрет молодості, вона відьма, вона не старітиме, он, мало не сорок, а статура й хода дівочі, і хочеться їй, як звичайнісінькому дівчиську, щось утнути, брикатися й танцювати… Як це зветься — рок…

Софія швидко знайшла потрібну касету й буквально вбила її в “Панасонік”. Підвела з крісла збентежену Тамару.

— Давай, — наказала, — потруси своїми тілесами. Це після торту, сама казала, корисно!

Тома смикнулася невміло й невпевнено, а Софія завмерла на мить, уловила ритм й почала — спочатку на місці, повільно й наче ліниво, нехотя, та серце вже билося приспішено, музика розпалювала її, тіло зробилося невагомим, дихання вирівнювалося, раптом Софія уявила замість тілистої Тамари Івана, тепер вони танцювали вдвох, тільки вдвох, і були вдвох у цілому світі — таке відчуття опанувало Софією, може, вперше у житті, вона заплющила очі і вся віддалася музиці та дикому, стрімкому ритмові.

Тамара давно вже захекалася і впала у крісло, а Софія все ще не могла зупинитися. Потім раптом зупинилася, огледілася посвітлілими очима — у ці короткі хвилини вона уперше за останні довгі роки була щасливою, — та побачила звичну й набридлу картину: сервант з кришталем та фарфоровими балеринами, розчервонілу Тамару з напруженими й здивованими очима… Музика одразу згасла в ній, зробилося сумно й тяжко, як буває вночі, коли раптово прокинешся, не добачивши світлого й радісного сну.