Шукайте жінку

1

Зацвіли яблуні, й бджоли дзижчали в запашному цвіті. Іван Михайлович простягнувся в шезлонгу, підставив обличчя сонячним променям, слухав тихе бджолине гудіння і дивився на Софію. Вона сиділа у гойдалці, підібгавши під себе ноги, й читала журнал. Іноді підіймала на Івана Михайловича очі, й Некрич думав, які вони в неї глибокі й темці, трагічні очі мадонни. І погляд, повний суму, не безнадії, а легкого суму, погляд зрілої жінки, яка спізнала муки й радощі, знає, що таке справжнє життя.

Софіїні очі одразу вразили Івана Михайловича. Тоді, на вечірці в Пилипа Синиці, де було кілька Ларисиних подруг — мало не всі вродливі, веселі, збуджені вином і легкими, немов барвисті метелики, розмовами, — він зустрівся о цією жінкою поглядом і ледь не потонув у глибині її очей, великих і прекрасних. Мабуть, Лара помітила інтерес Івана Михайловича до Софії — ніщо не проходить повз увагу досвідчених і розумних жінок, — Лариса влаштувала так, що Софія опинилася за столом поруч Івана Михайловича, і вони пробалакали піввечора. Некрич одразу зрозумів, що його нова знайома, хоч, певно, й не дуже освічена, має гнучкий і пластичний розум. Софія не загравала з Іваном Михайловичем, хоча, мабуть, Лариса не втрималася і повідомила їй, що Некрич два роки як вільний. Вона відмовилася від Некричевої пропозиції провести її додому, та й він особливо не наполягав — відчув, що легкого роману не вийде, а до чогось серйознішого не був готовий.

Вони розпрощалися тоді на вулиці біля Пилипового будинку, Софія спіймала таксі, а Іван Михайлович постояв трохи, дивлячись на червоні вогники автомобіля, що швидко загубилися у вуличній темряві, й непоспішливо попрямував додому: добре, йти недалеко, всього кілька кварталів.

Некрич ішов і посміхався сам собі, відганяв від себе думки про цю звабливу, та все ж зовсім незнайому, чужу жінку, проте Софіїні очі стояли перед ним, мерехтіли незвичним світлом — бездонні й неспізнанні очі мадонни, — й Іван Михайлович зачудовано покрутив головою, нарешті визнавши, що ця Ларисина подруга зацікавила його. Подумав: шкода, не знає ні Софіїного прізвища, ні телефону. Софія — і все. Здається, розлучена, принаймні він зрозумів, що це так, а може, помилився? Зрештою, яке це має значення? Мабуть, він просто вражений знайомством з вродливою жінкою, так іноді буває: між чоловіком та жінкою виникають якісь флюїди, простягаються невидимі, проте цілком реальні нитки, немов срібний дощик на ялинці чи павутиння після дощу з поодинокими краплинами, але минає час, і все зникає, розчиняється, наче нічого й не було, лишається тільки легкий сум за втраченим.

Однак наступного ранку Іван Михайлович згадав широко поставлені й темні Софіїні очі: йдучи на роботу, думав про неї, а після обіду не втримався і подзвонив Ларисі. Почав здалеку: якою вдалою виявилася вечірка і яким смачним тортом пригощала їх Лара. Лариса розчулилася: певно, всі жінки зліплені з одного тіста, і визнання їхніх кулінарних здібностей мов єлей на душу, — вона буквально заджерготіла в телефонну трубку й, перше ніж Некрич встиг вигадати привід і запитати про вчорашню знайому, запросила його на каву, начебто між іншим повідомивши, що прийде й Софія.

Іван Михайлович, хоч і не міг подолати в собі якесь підсвідоме почуття ніяковості, хоч і догадувався, що Лариса спеціально вигадала цю каву, аби ще раз звести його з Софією, пішов до Синиць. Софії не було, Некрич не поцікавився, чому не прийшла, проте кава здалася надто гіркою і настрій зіпсувався. Іван Михайлович завів з Пилипом нудну розмову про академічні справи, відчуваючи потребу негайно підвестися і піти, та задзеленчав дзвоник і нарешті з’явилася вона — у легкій квітчастій сукенці з коралами на оголеній шиї, заклопотана й навіть засмикана: виявляється, зіпсувався замок у дверях і довелося викликати слюсаря… А Іван Михайлович устиг зазирнути їй у вічі й подумав, як може іноді звичайний недосконалий англійський замок зіпсувати настрій не тільки одній людині…

На цей раз він наполіг на своєму й провів Софію додому. Софія мешкала близько Львівської площі, вони проминули пам’ятник Богдану Хмельницькому, й Іван Михайлович затримався біля бронзового гетьмана. Сам він, звичайно, не міг цього бачити, та літні науковці з їхнього інституту розповідали, що колись, у тридцяті роки, на Богдана під час революційних свят напинали чорний брезентовий чохол, щоб Хмельницький, якого вважали представником реакційної козацької верхівки й класовим ворогом, не псував трудящим святковий настрій. Іван Михайлович розповів це Софії, вона сміялася весело й щиро, потім взяла Некрича за руку, й вони обійшли пам’ятник мовчки, навіть якось урочисто, віддаючи шану великому пращурові. Потім Софія просунула Некричеві руку під лікоть, і плутаниною завулків вони вийшли до Львівської площі, замкнутої і причавленої новітніми бетонними потворами. Софія зупинилася в сквері й сказала, що після спорудження тут високої башти площа втратила для неї усю колишню привабливість. Іван Михайлович відзначив про себе слушність цієї думки: він гадав, що вони з Софією трохи посидять на лавочці, проте вона раптом заквапилася, перебігла Велику Житомирську, ні разу не озирнувшись, хоч Іван Михайлович подумки просив її про це. Однак тепер він мав Софіїн телефон, крім того, вони домовилися зустрітися в неділю біля палацу “Україна” й піти на концерт квартету “Явір”.

Потім Некрич зустрічався з Софією двічі—тричі на тиждень: ходили в кіно, на концерти, у театр Франка, вечеряли в ресторані “Київ”, де сиділи аж до закриття, потягуючи неймовірно смачне шампанське. Того ж вечора Софія розповіла Іванові Михайловичу про свої житейські прикрощі. Двічі була одружена й двічі невдало. Перший чоловік, директор гастроному, помер від інфаркту, а другого, начальника главку Рачкова, засудили. У неї дорослі син і дочка. Сина, щоправда, забрали з собою в Ізраїль дід з бабою, а дочка зараз у Карпатах, готується з подругами до вступу в інститут.

Іван Михайлович покопирсався в пам’яті й згадав, звідки йому знайоме прізвище Рачков. Справа Рачкова набула досить широкого розголосу в Києві. Начальник главку брав хабарі й підписував якісь незаконні папери.

Видно, Софія прочитала щось в очах у Івана Михайловича — збентеження чи навіть переляк, бо сумно посміхнулася й пояснила:

“Згадую про той час з жахом… Я пішла від Рачкова за два роки до процесу, спочатку він не давав мені розлучення, та потім усе влаштувалося…”

Некрич перегнувся через стіл і поцілував теплу Софіїну долоню. Цим він начебто пропонував забути старе, жінка зрозуміла його порух і вдячно усміхнулася.

Того вечора вони довго блукали темними алеями Першотравневого парку, й раптом Некрич зрозумів, що ця жінка дорога йому — він так і сказав Софії, а вона сприйняла Некричеве визнання зовсім серйозно, однак відхилила його пропозицію побратися. Іван Михайлович наполягав, а Софія пручалася. І все ж Некричеві вдалося умовити Софію — через тиждень вони поїхали до загсу, й тепер навпроти Івана Михайловича у гойдалці сиділа його дружина — час від часу відривалася від журналу, підводила очі й посміхалася йсму. І Некрич відчував себе затишно й щасливо під цим дивовижним поглядом.

Потім Софія відклала журнал, зіскочила з гойдалки, попестила Івана Михайловича по щоці й побігла купатися — Десна плюскотіла під самісінькою садибою.

Некрич одразу відчув самотність, сіпнувся в шезлонгу, намагаючись хоч краєм ока простежити за Софією, але вона вже зникла за кущами, й Іван Михайлович невдоволено заплющив очі. Чомусь раптом подумав про смерть. Ця думка злякала його, й не тому, що відчував жах перед смертю, зрештою, це почуття притаманне кожному, а тому, яким миттєвим і швидким буває у людини перехід від найвищого блаженства до відчаю, від радощів до смутку і справжнього горя. Щойно вглядався в дивовижні жіночі очі й щастя заповнювало його, а тепер чомусь думає про небуття. Точніше, про ту невловиму мить, яка відділяє життя від смерті: чи встигає людина усвідомити її і чим сповнена вона — жахом чи умиротворенням? Мабуть, ніхто й ніколи не одержить відповіді на це, та й чи потрібна відповідь?

Іван Михайлович подумав: от він щасливий, зараз повернеться Софія, знову влаштується в гойдалці, посміхнеться йому, а Ніни нема. Й ніколи не буде. Якою ж була для неї остання мить? Проте чи стане легше йому, якщо навіть знатиме, що Ніна тої секунди позбулася страждань? Усе одно Ніна вмирала в муках, а він нічим не міг допомогти їй, лише тоскно думав про величезну несправедливість, яка існує в світі: у одних життя довге й безжурне і смерть легка, а Ніна весь час борсалася, працювала в сільському райкомі комсомолу, потім подалася на цілину, нарешті знайшла спокій — велика квартира в академічному будинку, дача на березі Десни з трояндами й півоніями. Та природа не зважає ні на що: веселої і завжди урівноваженої Ніни вже нема, вій гадав — на все життя, що лишилося, буде самотнім, і щиро вірив у це, але ж варто було зазирнути в Софіїні очі…

І все ж — він зрадив Ніну…

Некричеві зробилося тоскно. Раніше людям було легше: вірили в єднання душ і потойбічні зустрічі. Хоч що кажи, а це полегшувало життя. І йому було б легше, аби знав, що хоч раз зустрінеться з Ніною: тільки б побачити, зазирнути у вічі — зелені, розумні й співчутливі, зовсім інші, ніж у Софії. Ніна зрозуміла б його й простила, він би розповів, як тоскно було йому без неї і як іноді уявляв свою самотню старість, як лячно було в ті хвилини і все ж долав цей ляк, навіть жах, бо не було кращої за Ніну, поки не побачив Софію…

Ще б розповів Ніні про свій недавній сон: він перетворився на якусь космічну частку й застиг високо над Землею, може дотягнутися долонею до Марсу чи Венери, став духом, який житиме вічно. Це сповнило його такою радістю, що, прокинувшись, довго лежав з заплющеними очима, боячись знову зануритися в дрібні, нічого не варті житейські клопоти.

Але ж і бджолине дзижчання, і гіркий запах яблуневого цвіту, і кохання між чоловіком та жінкою теж вічні, а смерть, хоч яка всевладна, поступається життю, і навіть коли через багато мільярдів років припиниться існування їхньої Землі, в іншій космічній системі народиться нова жива планета — так буде завпеди: смерть сама породжує життя…

І нехай Ніна не думає там, у потойбічному світі, що її зраджено. Він завжди пам’ятав і пам’ятає свою вірну, милу й добру Ніну…

Некрич підвівся й подався на Десну. Софія хлюпалася біля берега — він збіг до неї, подав руку й витягнув з річки, веселу й збуджену холоднуватою водою. Софія жартівливо оббризкала Івана Михайловича, загорнулася в халат і подалася попереду чоловіка до дому. Раптом за ворітьми нетерпляче й вимогливо засигналив автомобіль: приїхали якісь гості — Софія сплеснула руками й побігла переодягатися, а Некрич, поморщившись, пішов відчиняти.

На вулиці стояла зелена “Волга”, вона виблискувала нікелем і бездоганно відполірованим капотом, мотор ще працював, а з напіввідчинених дверцят визирав Пилип Синиця і привітно махав рукою. Пилипове кругле червоне обличчя випромінювало дружелюбство, він був певен, що й Іван Михайлович має зрадіти їхньому приїзду — запитав, не виходячи з машини:

— Ти сам?

— З Софією.

— А ми з Ларою нарешті вибралися… Не чекав?

— Не чекав, — згодився Іван Михайлович.

Приїзд Синиці не засмутив його, хоча в глибині душі ще шкодував за втраченою самотністю — так добре йому було разом з Софією і таким легким почувався, а тепер знову розмови, проблеми, політика і академічні плітки — що ж, таке життя…

Й Іван Михайлович, зітхнувши, відчинив ворота.

Пилип поставив “Волгу” на доріжці під ажурною дротяною сіткою, на якій вже заплелися перші ніжні пагони клематисів, вискочив з машини, посміхнувся ніяково й пояснив:

— Вибач, що без попередження, але, сподіваюсь, не дуже порушили твої плани…

— Які плани! — щиро здивувався Іван Михайлович. — Неділя, і бджоли заважають працювати.

— Бджоли — це не найгірше, — серйозно погодився Пилип.

Він обігнув машину, відчинив дверцята і допоміг вибратися дружині, такій же повновидій, як і сам.

Лара підставила Івану Михайловичу пухку щічку, й він поцілував її не без приємності, відчувши запах тонких парфумів — либонь, Пилип купив у Франції під час чергового симпозіуму. Проте чому б Пилипові й не їздити: доктор наук, відомий кібернетик, світла голова, його навіть намагалися переманити в Москву, пообіцявши в найближчому майбутньому союзного членкора, та в Пилипа принцип, у нього на першому плані не членкорство, а робота, працюється ж йому в Києві легко, то чи варто шукати добра від добра?

— Боже мій, яке чудо! — Лариса побачила ніжно-білі кущі таволги. Підвелася навшпиньки, роззирнулася довкруж. — Справжній рай.

— Чуєш солов’я? — запитав Пилип.

Десь поруч у деревах тьохкав соловейко, його довгі рулади, здавалося, висіли над річкою.

Лариса підвела на Некрича очі — він прочитав у них спокій, умиротвореність і навіть якусь відчуженість.

— Міське життя таке метушливе, — поскаржилася, — горобці цвірінькають, а ти їх не чуєш. Що ж казати про солов’їв! На Хрещатику не співають…

— А в Гідропарку? — вихопилося в Івана Михайловича, та одразу затнувся. Слухати солов’їв у Гідропарку вони їздили з Ніною, коли ще не мали дачі, та навіть згадкою про це не мав права поділитися ні з ким.

— Гідропарк!.. — заперечила Лариса. — Це для молодих і закоханих, не пам’ятаю, коли й була там… А от і Софа!.. — Піднялася на терасу, вигукнула заздрісно: — Ти скинула десяток років!

Софія повела очима на Івана Михайловича — вона наче пояснювала, кому зобов’язана повернутою молодістю, і Некрич чомусь засоромився — перегнувся через бильця тераси й загукав:

— Клавдіє! Йди-но сюди!

Дача Некрича виходила тильним боком до річки, вода плюскотіла попід самою терасою — Клавдія полоскала білизну в Десні. Вона невдоволено озирнулася, удала, що вперше побачила гостей, і запитала сердито:

— Чого треба?

Але Некрич не звернув уваги на її роздратування.

— Нам би самовар, Клаво, і до чаю… — Він знав: Клавдія аніскілечки не сердиться і рада гостям — зробить усе швидко й з задоволенням, але має показати характер.

— Самовар? — перепитала Клавдія. — Увімкніть електричний.

— Ну, Клаво… — прохально протягнув Іван Михайлович. Він не визнавав електричного самовара, придбав старорежимний, мідний, ще з царськими медалями, десь знайшов старий чобіт для роздмухування, сам чистив самовар до дзеркального блиску річковим піском і пишався ним не менше, ніж японським телевізором.

Клавдія обтерла руки фартушиною, підвелася на терасу, уважно огледіла гостей і невдоволено пробуркотіла щось собі під ніс. Некрич знав, чим викликана ця Клавдіїна позиція: усе ще не могла звикнути до Софії, ревнувала її до Ніни й, певно, звинувачувала в усьому Синиць — знала, що саме в них Іван Михайлович познайомився із своєю новою дружиною.

Клавдія ще раз невдоволено гмикнула й пішла ставити самовар. її вчинок, хоч і не був несподіваним для Некрича, все ж засмутив його: він обернувся до Софії й ніяково посміхнувся їй, проте дружина удала, що не помітила Клавиної неввічливості. Іванові Михайловичу полегшало, й він мовив так, наче нічого й не сталося:

— На тому тижні із Шрі Ланки повернувся Деркач, він привіз мені банку справжнього цейлонського чаю фірми “Брук Бонд”, його треба заварювати терпляче й пити без цитрини. Погодьтеся, цитрина тільки псує смак чаю.

Лариса запитала:

— Як це — терпляче?

— Мене навчили в Бомбеї… — почав розважливо Некрич, та Лариса перебила його:

— У машині цілий кошик… Редька і огірки, є навіть свіжі помідори, й ми з Сонею зараз влаштуємо такий стіл!.. — вона обвела руками справді вражаючий своїми розмірами стіл.

Пилип, який все ще стовбичив під терасою, подався за жінками. Іван Михайлович ступив також до сходів, але зупинився— стояв і дивився на Десну, що виблискувала на сонці, бачив луки на протилежному березі й корів, що паслися, та наче все це було далеке й примарне, жадібно втягнув ніздрями повітря: пахло не яблуневим цвітом, а парфумами. Подивився на жінок, які метушилися біля машини, й подумав, що життя чудове й безмежне, особливо коли поруч тебе гарні й приємні люди — справжні друзі й вродлива дружина.

— Принеси з дому скатерть! — гукнула Софія.

Іван Михайлович почав згадувати, в якій саме шафі зберігаються скатерті, нарешті згадав і попрямував до кімнати, але почув автомобільний сигнал і зупинився. Спочатку вирішив, що Пилип випадково натиснув на клаксон, проте машина подала голос ще раз, та й сигнал був “жигулівський”, хтось ще просився до них, і Некрич пішов дивитися, хто ж прибився до їхнього гурту.

А у відчиненій хвіртці стовбичив Арсен: підвів над головою стиснуті кулаки, вітаючи всіх, він завжди посміхався і, здається, не міг всидіти на місці ані секунди, енергія і оптимізм клекотіли в ньому, періодично вибухаючи, як протуберанці на сонці.

Раптом Арсен посерйознішав, підійшов до Синиці, церемонно відставив назад ліву ногу, притиснув праву руку до серця і вклонився по-блазенськи.

— Вітаю вашу кібернетичну високість! — мовив, віддано дивлячись у вічі. Озирнувся до Некрича й додав:

— І вашу академічну світлість! — Скривився й вигукнув: — Не дивіться на мою паскудну, мерзенну й безсоромну пику з відразою! Бо це лише машкара, а тут, — вдарив кулаком у груди, — б’ється благородне й чесне серце! Воно любить людство й бажає цьому товариству, — знову вклонився мов клоун, — усіх благ і гарного настрою!

— Там, де ти, поганий настрій протипоказаний, — сказав Синиця неусміхнено. І раптом загорлав несамовито: — Кажи, і негайно, бо кишки випущу, для чого з’явився і які вісті приніс?

— З’явився, щоб випити, залити душу коньяком чи, в крайньому разі, сухим вином, а вісті маю всякі, як і належить у нашому найпередовішому соціалістичному суспільстві!

Вони почали за звичкою балаганити, Некричеві було це приємно, він дивився на друзів посвітлілими очима, забув і про Клавдіїну нетактовність, і про Софію Гнатівну, забув узагалі про все — оце було справжнє життя: в розмовах і суперечках, начебто бездумній і нічого не вартій балаканині, коли насправді виважується мало не кожне слово й коли навіть мовчанка буває вагомою та багатозначною.

Арсен нарешті обернувся до нього.

— Не радий? — запитав.

— Хіба я можу!.. — щиро заперечив Некрич, та Арсен перервав його:

— То чого не відчиняєш ворота? Хочеш, щоб у мене вкрали мою єдину радість, вірну й надійну помічницю? Подругу днів моїх суворих?

— Подругу?.. — перекривив Пилип. — І ти смієш називати мерзенну “тачку” подругою?

Арсен презирливо пнув ногою блискучий нікельований бампер зеленої “Волги”.

— Твоя вилизана красуня нагадує мені хрещатицьку шльондру… Очі намазані, вії в два пальці, все блищить і переливається, а зазирнеш у душу — справжнісінький крокодил. Це Антон Павлович Чехов вигадав — про крокодила, але він, тобто Антон Павлович, не їздив у автомобілях, а ходив пішки. Бо за статистикою до тринадцятого року в царській Росії “Волг” і “Жигулів” не було зовсім, а тепер стільки-то штук, що становить у процентному відношенні…

— І свідчить про безперечні переваги соціалізму над проклятим минулим, — підтакнув Синиця. — Але ж ти б не відмовився від “мерседеса”?

— Я згоден навіть на “альфа-ромео”, — швидко відповів Арсен, — не кажучи вже про нову модель “рено”. Ти бачив нові “рено”, Пилипе?

Іван Михайлович відчинив ворота, і Арсен притулив свого нуль-третього “Жигуля” — пошарпаного, з погано вирихтуваним крилом — впритул до елегантної “Волги”. Однак Некрич знав, що зовнішній вигляд Арсенової “тачки” ні про що не говорить: на ній стояли сильний і бездоганно відрегульований мотор шостої моделі, нові відбалапсовані скати, і Арсен жартома обганяв навіть на рівній дорозі, не кажучи вже про гірські серпантини, бундючних власників новеньких і причепурених “Волг”.

Поставивши машину, Арсен удав, що принюхується, і заявив безапеляційно:

— Відчуваю запах копченого ляща. Й пива.

— Ляща ти й справді міг унюхати, — здивувався Синиця. — Але ж пиво!.. Воно ж у пляшках…

— Просто я вірю у твій інтелект, Пилипе. Бо справжня людина, маючи свіжокопченого ляща, не може обійтися без “жигулівського”.

— Помиляєшся: “будвар”…

— “Жигулівське” оболонського заводу аніскілечки не гірше за “будвар”.

— А наліпка?

— У справі виробництва наліпок ми ще поступаємося чехам, — не моргнувши оком погодився Арсен. — Я вже не кажу про взуття. — Поколупав носком черевика спориш. — Бачиш: зразково-показові черевики Ворошиловградської фабрики. Чомусь вони нагадують мені молотки — ними б цвяхи забивати, важать по кілограму, й підбори міцні, береш за носок, тричі ушкварив — і дюймовий цвях по голівку в дошці.

— І все ж ти носиш…

Арсен скосив очі на легкі й зручні Пилипові туфлі.

— Не всім же ходити в австрійських… Чи в тебе “саламандрівські”? На жаль, фірма “Саламандра” не забезпечує навіть усіх бажаючих кандидатів наук. Не кажучи вже про простих радянських трудівників.

— Так, — погодився Синиця, — ворошиловградський робітник, який склепав тобі оці зразково-показові, сам би з задоволенням швендяв у “саламандрівських”.

— Бо громадські організації фабрики ще не здогадалися викликати західнонімецьких взуттєвиків на соціалістичне змагання. Але взяли на себе підвищені зобов’язання: випустити понад план ще сотню тисяч таких “молотків”. Цікаво, а якщо б трудящих-металістів перепрофілювати на взуттєвиків?

— За тиждень під керівництвом партійних та профспілкових організацій вони опанували б ще одну професію.

— Досить, — втрутився Некрич, — досить знущатися з нещасних взуттєвиків.

— А вони не знущаються з мене? — обурився Арсен. — Ти уявляєш, що таке мільйон пар такого взуття! — помахав ногою. — Шкідництво в державних масштабах! Магазинні полиці завалені ворошиловградським чи житомирським взуттям, а люди стоять у черзі за імпортним.

Некрич лише знизав плечима: та й що міг заперечити? Спробував перевести розмову на інше:

— Як в інституті? — запитав.

— Поки ти у відпустці, Салій розгорнув бурхливу діяльність.

— На те він і секретар партбюро.

— Боюсь, що його енергія не припаде тобі до душі.

— Чому ж? Володимир Борисович людина здібна, якщо не сказати — талановита. Ти сам казав, що його докторська…

— Блискуча! І тільки дурень заперечував би це. Але хіба ти не знаєш Салія?

— Ну, егоїст і надто гарної думки про себе, то й що? Хто з нас не грішний?

— Вов почав копати під тебе.

Некрич щиро зареготав.

— Вов? Копати?..

— Даремно звеселився. Усе не так просто…

Некрич махнув рукою.

— Ходімо на берег, — запропонував. — Поки жінки зготують сніданок, покупаємося.

Вони спустилися до Десни. Арсен, швидко роздягнувшись, попробував ногою воду, поморщився, але не роздумуючи кинувся у річку. Синиця скинув сорочку, розлігся в шезлонгу.

— Не купатимешся? — здивувався Некрич.

— Для мене холоднувато.

— Мало не двадцять градусів?..

— Не вір… — Арсен випірнув біля самого берега. — Просто цей піжон боїться радіації.

— Справді? — не повірив Некрич.

— Базікало… — блиснув очима на Арсена Синиця. — Але якась правда в його словах є.

— Скільки вже минуло після Чорнобиля, — безжурно заперечив Некрич, — а ми живемо…

— Й житимемо, — розсердився Пилип. — Ми з тобою вже літні, й нам не лячно. А я думаю про свого Юрка.

— Ти ж вивозив його у Карпати…

— Коли?.. Шостого травня, а з тридцятого по шосте, пам’ятаєш, що робилося над Києвом!.. А Юрко в трусах та майці з фізкультурниками на Хрещатику випендрювався…

Арсен вийшов з води, обтрусився, немов собака, і вищирився, також як лютий пес.

— Паскудство! — вигукнув. — Перед Першотравнем про справжній стан аварії знали вже на всіх рівнях. Не хочете відміняти демонстрацію — не треба, звернулися б до робітників, заводи б вийшли, а для чого було виводити дітей?

Синиця поморщився, проте не сказав нічого. Не тому, що не був згоден з Арсеном, навпаки, обурювався, може, ще більше, та не звик уголос висловлювати свої думки, таївся іноді навіть у колі друзів, не кажучи вже про колег на роботі. Сам картав себе за нерішучість, що межувала з боягузтвом, час від часу давав урочисту обіцянку виступити з відкритим забралом на зборах в інституті, та знову й знову відкладав.

“Хай згодом…” — казав сам собі, в глибині душі знаючи, що цього “згодом” ніколи не буде.

Синиця подумав: він також не може простити, що вивели дітей на демонстрацію — особливо кільком керівним дідам, які вітали напівроздягнених юнаків, підлітків, загодя відправивши своїх онуків далеко від Києва. Пилип навіть почав підводитися, готовий висловити все, що думає з цього приводу, та в останній момент узяв себе в руки.

Вирішив: ну чого? Чого тобі не вистачає в житті? Доктор наук і член-кореспондент республіканської Академії, власна “Волга”, гарна квартира в академічному домі, завідуючий відділом інституту… Міг би казати все, що думаєш і хочеш, на всіх, як кажуть, рівнях — таких спеціалістів, як ти, по пальцях рахують, то чого лякатися? Либонь, це у нього в крові, так, у крові, рабство, передане в генах. Пилип заспокоївся, подумавши так. Точно, його прадід був кріпаком, це він знав з дідових розповідей, кріпаком пана Шацького в Катеринославській губернії, тобто рабом, і всі його пращури були рабами. І рабська психологія передалася йому у генах. То чого картати себе: усе так просто й не вимагає пояснень — боягуз за походженням…

Але ж соромно бути боягузом, і батько його загинув на фронті!..

Однак тоді склалися екстремальні умови, й він сам пішов би на ворога з автоматом чи гвинтівкою без вагань. Піднявся б в атаку, знаючи, що може через хвилину чи навіть секунду загинути… Точно, піднявся б, вирішив Синиця, але ж чому не можеш підвестися тепер і сказати керівним дідам усе, що думаєш про них? Тоді, в атаці, тобі загрожувала б смерть, тепер не послали б на якийсь симпозіум чи обійшли черговою нагородою…

То чому ж мовчиш?

Синиця потягнувся у зручному шезлонгу й розсердився сам на себе: такий день, на небі ні хмаринки, вода плюскотить за два кроки, жінки клопочуться на терасі, готуючи смачний сніданок, життя дивовижне й чудове, а він копирсається у якихось темних закутках душі. Чи має для когось значення, які думки й почуття опановують ним, коли заходить у кабінет Петра Петровича? Головне — їхній відділ на порозі важливого відкриття і, можливо, його скоро виберуть у академіки.

Пилип поморщився: не все одно, членкор чи академік, основне — наука, і він віддається їй без останку, всі суботи, неділі, вечори й ночі, ось тільки сьогодні викроїв час, та й лише тому, що не міг відмовити Ларі.

І все ж думка про вибори в академіки була приємною, і не тому, що академічне звання обіцяло більше грошей і шаноби, цього вистачало й зараз, просто Пилип подумав: тоді, не почуватиме себе на півголови нижчим за Петра Петровича й нарешті зможе вільно і у всіх без винятку, кабінетах висловлювати свої справжні думки, не приховуючи жодної, не озираючись назад і не зважаючи, що скаже з цього приводу директор чи, не дай боже, сам президент Академії.

Усвідомлення власної незалежності приємно полоскотало самолюбство, Синиця уявив, як він на рівних розмовляє з президентом і як прислухатимуться до кожного його судження не лише зелені кандидати наук, а й посивілі доктори. Зрештою, так і має бути, бо їхня робота, якщо справдяться усі сподівання, потягне на найвищу премію.

А він — академік і лауреат…

Синиці раптом зробилося холодно від цього, мерзлякувато стенув плечима й подумав: всі ті ступені та звання, як правило, запізнюються, людина одержує їх у зрілому чи похилому віці, коли і емоції, і жадоба життя вже позаду й все частіше думаєш про кінець. Лише пестунчики долі десь у тридцять чи навіть раніше одержують усі регалії, та цих пестунчиків не так уже й багато. От і Некрич — який талановитий, здається, написав не менше десяти книжок, і всі помітні, жодна не залежалася на магазинній полиці, а також, як і він, усього членкор, ну, інститут, щоправда, йому дали, але ж ще кому, крім нього? І то Арсен щойно казав, хтось копає під Івана…

Синиця ще раз блаженно поворушився у шезлонгу, подивився, як розлігся на гарячому піску Черниш, і запитав:

— Що там у вас в інституті, Арсене? Хто насмілився підсиджувати самого директора?

Арсен покліпав очима, немов просипаючись, підгріб під груди оксамитового піску й пояснив:

— Вов.

— Підпільне партійне прізвисько?

— Схоже. Володимир Борисович Салій, секретар парторганізації нашого інституту, Вова, а скорочено Вов.

— І він насмілився виступити проти самого директора?

— Поки ні, але все йде до того.

Іван Михайлович, який сидів по груди у воді, озирнувся і сказав:

— Пусте… У Салія світла голова, і його остання праця про Запорозьку Січ…

— Помітна… — ствердив Арсен.

— Навіть дуже талановита. І я перший відзначив її на вченій раді.

— Скоро він віддячить тобі…

— А Володимир Борисович уже дякував за підтримку. Одразу після вченої ради.

— Ти віриш Матюшину?

— Як самому собі.

— Позавчора Вов мав розмову з Матюшиним. Казав: твоя книга про Сковороду ідейно незріла й спотворює образ великого українського філософа.

Некрич безжурно поплескав долонями по воді.

— Брехня. Салій надто здібний, щоб нести таку ахінею.

— Однак він також хоче стати членкором і навіть директором інституту.

— Тобто?..

— Хіба не ясно: цього йому не досягти, поки ти в фаворі. Коли сяє зірка Некрича, інші лише мерехтять.

— Якомусь Вову не подолати самого Некрича, — втрутився Синиця. — Івана любить і поважає сам президент.

— Вода точить і камінь, — заперечив Арсен похмуро. — Звичайно, я теж гадаю, що Салієві не звалити Івана, та кров попсувати може.

— Моя книга про Сковороду ідейно незріла… — щиро зареготав Некрич. — Але ж у наші часи такі звинувачення не проходять!

— Чому? — цілком серйозно поцікавився Арсен.

— У часи перебудови й гласності!..

— Насмикати цитат можна з будь-якої роботи. Цитат, які доведуть Вовову думку. Матюшин казав: Салій збирається виступити проти тебе і просив підтримати його у боротьбі із зарозумілим керівником, тобто тобою. Керівником, який ігнорує думку більшості працівників інституту і об’єктивно заважає перебудові.

— Це серйозно? — не повірив Синиця.

— Серйозніше не може бути.

— Не думав, що Салій такий демагог… — Покрутив головою Некрич.

— Він далекоглядний політик, який не гребує жодними методами заради досягнення власної мети.

— Надто жорстко мовлено.

— Проте справедливо.

— Факти?

— Невже сам не бачиш? Вов улаштував так, що з бюро вивели Секеча й Костюковського, двох докторів наук — Секеч, до речі, ще й лауреат Державної премії, — розумних і принципових працівників, які не співали під його дудку.

— Він мотивував це їхньою громадською пасивністю.

— А ти б хотів, щоб Секеч випускав інститутську стіннівку? Учений з великим ім’ям?..

— Проте якась частка істини в Салієвій позиції була.

— Вовові потрібне слухняне бюро. Аби дивилися йому в рот і справно підводили руки. А Секеч з Костюковським мали власну думку й відстоювали її. Кого обрано замість них?..

— Іванченка та Стуківа. Кандидати наук…

— І нуль як учені. Суцільний нуль. Стуків завалив навіть планову роботу. А тему йому дали… До речі, не без твого благословіння, товаришу директор.

— Рідко хто може стрибнути вище голови.

— А таких у нашому інституті більшість. Зате з амбіціями. Тепер їх називають войовничими посередностями.

Некрич виліз з води, енергійно розтерся рушником. Присів на пісок поруч Арсена й запитав:

— А де взяти інших? Спробуй укомплектувати інститутські штати самими геніями!

— І Вов зрозумів це краще за тебе. Те, що посередності становлять переважну більшість у нашій богадільні. І що всі вони люто ненавидять справжніх учених. Готові лягти за кулемет, щоб перестріляти їх довгою чергою. Ти не замислювався, чому саме тобі на виборах до партбюро кидають найбільше чорних куль? А скільки Вовові?

— Щось у цьому є… — похмуро пробуркотів Некрич.

— Не щось, а позиція, — пояснив Арсен упевнено. — Ще три — чотири роки тому ти був одним з багатьох, так би мовити, середніх, щойно захистив докторську й тільки подавав надії. Раптом посипалися твої роботи, як сніг на голову, а потім відгуки в пресі, членкорство, призначення директором… Коли б директором став хтось з іншого міста чи старий заслужений доктор, з тих, що десятиріччями сидять на відділах, в інституті це сприйняли б як належне, а тут вискочень — до лампочки те, що його роботи читаються і навіть відзначені преміями, хіба можна пробачити, що людина, яка разом з тобою никалася в аспірантурі й захищала кандидатську, раптом знеслася над тобою? Хіба можуть такі вибачити розум і талант? Ату його, назад, до середнього рівня!.. А в останній книзі шановного директора, звичайно, щось є, але чогось і нема, і має цілковиту рацію секретар партбюро, який справедливо вказує на її ідейну незрілість, на серйозні прорахунки… Нарешті, висновок… Чи може вчений, який припускається таких помилок, очолювати академічний інститут?!

— Не з’їсти їм Івана, — похитав головою Синиця. — Існує ще академік — секретар відділення, ще різні інстанції, там розберуться…

— Академік-секретар працює приблизно в одному напрямі з Іваном, — заперечив Арсен. — Ти не знаєш Гніда-ша? Він має бути на недосяжній височині. Решта там, десь унизу, як мурашник… Фон для одного недосяжного. А книги якогось Некрича — дехто навіть почав казати про це відкрито — кращі за творіння самого метра… Що вчинити в такому разі? Пам’ятаєте, як Гнідаш їв Паливоду? Не міг примиритися з існуванням двох сонць на небосхилі. І довів бідака до інфаркту, з’їв і облизнувся.

— Якась у тебе манера, — поморщився Синиця, — малювати все чорною фарбою…

— А життя голубе, — простягнув Арсен руки до неба, — світле, й сонце над усіма нами! Й кожен одержує частку його тепла. Соціалістичного сонця, бо над нашою країною воно світить зовсім по-іншому, це там виникають засухи й стихійні лиха: так їм і треба, проклятим капіталістам, хан спізнають, почім фунт лиха.

— Не блазнюй, — попросив Некрич.

— Я б із задоволенням помовчав, але ж тетерієш, коли бачиш, як хвацько почали в нас перебудовуватися. Є такий кандидат наук Павлюк. Два роки не міг здати планову роботу — тепер підвів базу: мовляв, нутром відчував зміни, не міг працювати по-старому, лише зараз його осінили геніальні думки. Тому й вимагає для завершення теми ще три роки. Розумієте, п’ять чи шість років ні за що одержуватиме кандидатську зарплату, та й ще базікатиме на всіх перехрестях про справді партійний підхід до науки. І за це базікання тишком-нишком візьме у держави близько двадцяти тисяч… Я вас питаю, чи можливе це при проклятому капіталізмі? От для кого насправді світить наше соціалістичне сонце!

— Павлюка я збирався звільнити, — пояснив Некрич.

Арсен урочисто склав дулю.

— Тепер — ось!.. Він — один з головних “перебудовувачів”, його захищатимуть Вов і профспілка, Вов відзначив Павлюка на зборах, як приклад чесного підходу до дорученої справи, а Пав люк з компанією (ти ж знаєш, яка там компанія!) зараз за нього голову на плаху покладуть.

Некрич спалахнув:

— Звільню або піду з інституту сам!

— Вони тільки й чекають цього. Підеш, а Вов з Павлюком справлять по тобі тризну. Ще й танцюватимуть на поминках.

— Але є ще президент, — втрутився Синиця. — Невже там не розберуться?

— І всюди останнє й найавторитетніше слово Гнідаша…

Некрич простягнувся на піску, підклавши долоні під голову. Засміявся безжурно.

— І все владнається, — мовив, — не може не владнатися, бо все у світі підпорядковане вищій справедливості. А сьогодні справді чудовий день… — Він згадав Софію, яка порядкує на терасі, і що він зараз побачить її — геть інститутські чвари, Вовові інтриги, Гнідашеві ревнощі. Певно, Арсен перебільшив, а він, зрештою, у відпустці й має право ще два тижні не забивати собі голову ні наукою, ні псевдонауковою веремією. Хай живуть квітуючий сад з бджолиним гудінням, розкута думка й гарні, вродливі жінки!

Некрич повільно підвівся і ступив крок до річки, раптово відчувши обпалюючу щедрість сонця. Цієї миті воно світило тільки для нього — Іван Михайлович зачаровано покрутив головою, ступив ще крок і впав у прозору воду, жадібно усвідомивши, що нема нічого кращого за її холоднувату ніжність. Він поплив, викидаючи руки над водою, до протилежного берега, пірнув і повернув назад, ще раз пірнув, набравши повні легені повітря, але довго під водою не втримався, ліг горілиць, примружився від сонця, нараз чомусь відчувши, що воно справді тільки його, соціалістичне, і нема ніякої гіперболи та іронії в Арсенових словах. Від цього зробилося легко й радісно — Некрич виліз на берег і побачив, що сходами від дачі до Десни спускається Софія. Зупинилася посередині, наче засоромившись роздягнутих чоловіків, заплескала долонями, вимагаючи уваги…

— До столу! — наказала. — Одягайтеся і швидше до столу, бо самовар кипить і все готове…

Посеред столу червоніли помідори, а над ними височіла пляшка вірменського коньяку. Некрич пив мало й переважно сухе вино, полюбляв терпке “каберне”, та сьогодні йому смакував і коньяк, він почаркувався зі всіма, а наостанку з Софією, впіймав її лукавий погляд і випив з задоволенням.

Клавдія принесла вазочку із щойно зрізаними гіацинтами, поставила посеред столу, і Некрич раптом зустрівся із здивовано-розчуленим Арсеновим поглядом: справді, стіл одразу набрав урочисто-святкового вигляду. Гіацинти були різнокольорові — жовтий, фіолетовий і темно-бордовий з синіми візерунками, однакові за формою і водночас зовсім різні, химерні, наче вродливі й примхливі жінки. Некрич мимоволі порівняв фіолетову квітку з Софією: наче й програє у порівнянні з іншими, барвистішими, але сповнена власної гідності, колір глибокий, величний, недарма ж колись венеціанські вельможі полюбляли фіолетові мантії з оксамиту.

Арсен потягнувся до пляшки, та Синиця перехопив його руку, зауваживши, що сьогодні повертатися до міста. Але Некрич, скосувавши очі на Софію, запропонував:

— А чого вертатися? Переночуєте в мене — весь другий поверх вільний, три кімнати…

Побачив, як Софія перезирнулася з Ларисою — та ледь помітно схвально кивнула, Синиця спробував заперечити, посилаючись на якісь невідкладні справи, та Лариса докорила: траву бачить лише у міських скверах, і мали рацію ті, хто колись упосліджував кібернетику…

Чоловіки перезирнулися й зареготали весело, Лариса не зрозуміла, що ж тут смішного: Пилип, здається, вже трохи звихнувся на своїх програмах. Але Некрич пояснив, що вона влучила просто в яблучко — Пилип справді академічний сухар, ведмідь, який усе підминає під себе і обламує живі паростки думки.

Лариса заперечливо замахала руками, та чоловіки чомусь зареготали знову й налили собі й жінкам по келиху гарного грузинського сухого вина — випити чомусь захотілося всім, і Некрич подумав: все ж легке вино, незважаючи на лайливі слова на його адресу, іноді не те що потрібне, просто необхідне — недарма ж його виготовляли ще у сивій давнині, воно розганяє кров, збуджує людину й надає їй впевненості. Звичайно, на короткий час, проте хто думає про вічність чи зазирає навіть у завтрашній день, коли стіл заставлений смачними наїдками, виблискує на сонці срібний самовар, промовляють до душі чарівні гіацинти, а поруч сидять не менш чарівні, веселі й неймовірно вродливі жінки?