Шукайте жінку

12

Модник поставив мотоцикл у кущах так, щоб його не можна було побачити з дороги: навіщо усім мозолити очі?

На дорозі, як і запевняв Моня, було незавізно. За півгодини, що вони стояли в кущах, проїхали тільки “Жигулі” та “Запорожець”, протрюхикав трактор “Беларусь”, і знову тиша.

Модник кинув сигарету, затоптав її підбором у траві й рішуче підвівся.

— Час? — запитав Прищ.

— За десять перша, — відповів Модник і завів мотоцикл.

Вони поставили його на узбіччі за поворотом. Машина, яка йшла від райцентру, у цьому місці мала обов’язково зменшити швидкість, крім того, тут починався путівець через ліс, і, в крайньому разі, на ньому можна було замести сліди.

Минуло десять хвилин, на дорозі ніхто не з’явився, і Модник почав нервувати. Але ж Копот казав: іншого шляху нема, й “зілок” обов’язково вертатиметься повз гай.

А може, не одержали гроші чи зіпсувався автомобіль?

Модник спересердя сплюнув і докірливо зиркнув на Прища. От кому можна позаздрити: стоїть, розставивши ноги, погойдує жезлом, наче справжній державтоінспектор, який підстерігає чергового порушника з надією зірвати трояк чи навіть червінець.

Скільки ж зірвуть вони сьогодні? Певно, багато, якщо Копот заплатив за них аж десять тисяч. Мабуть, везуть до радгоспної каси тисяч п’ятдесят чи більше, й Моня задурно привласнить не менше половини.

Від думки про це стало прикро, наче нахабний кишеньковий злодюжка почистив йому кишені. Модник подумав: справедливо було б не віддавати всі гроші Копотові, третину чи більше закопати десь тут у лісі, але по роздумі відмовився від цього. Адже Моня дізнається, скільки одержала касирка в банку, десь у районній чи якійсь іншій газеті писатимуть про пограбування, тепер, кажуть, у них на волі перебудова і якась гласність, шкода, ця хвиля не докотилася до колонії, хоча ходять чутки, що скоро буде амністія. Вони напевно потраплять під неї, можна кинути майорші ще кусок, і вона уговтає чоловіка, тим паче, що начальникові колонії підвести їх під амністію — раз плюнути. Отже, не треба поки що ганятися за великим і обдурювати Копота, це невигідно їм самим.

Раптом Модник побачив, як Прищ повернувся до дороги й застережливо підвів руку. Тепер Модник почув далеке гудіння автомобільного мотору.

— Вантажівка, — сказав, і Прищ ствердно кивнув.

Модник засунув руку в кишеню, намацав шерехате руків’я пістолета, наказав:

— Зупиниш його на узбіччі… — пальцем вказав, де саме треба поставити вантажівку. — Якщо наш “зілок”…

— Угу… — пробуркотів Прищ.

Він ступив кілька кроків до бруківки, стояв, погойдуючи жезлом, і посміхався, наче чекала їх у найгіршому випадку неприємна розмова з порушником правил руху.

ЗІЛ справді зменшив на повороті швидкість, звичайний запилюжений самоскид. Прищ побачив номер “68–16”, підвів жезл, показавши, де саме належить зупинитися машині, й самоскид слухняно загальмував, виконуючи наказ. Дверцята відчинилися, визирнув вже літній сивий шофер, посміхнувся Прищеві.

— Документи?.. — простягнув Прищ руку.

Шофер дістав шляховий лист, хотів подати не вилазячи, та Прищ поманив його пальцем, і водій зістрибнув на землю.

— Звідки їдеш? — запитав Прищ просто так, для годиться, і почав розгортати шляховий лист.

— А з райцентру, — пояснив шофер.

Він тримався вільно, знав, що перевірка документів — чиста формальність: все в нього в порядку, швидкість на повороті не перевищив і даішникові нема до чого причепитися.

Модник обігнув шофера, навіть відсторонив ліктем, зазирнув у кабіну. Побачив огрядну жінку з жовтою валізкою на колінах — стискала її міцно, але дивилася на патруль не лячно, а з цікавістю.

Модник став за спиною водія, глянув на бруківку, упевнився, що порожня, витягнув пістолет і вистрелив шоферові під ліву лопатку. Той не впав одразу, захилитався, та Модник уже не звертав на нього уваги, повернувся до відчинених дверцят кабіни, скочив на приступку, побачив сповнені жаху очі касирки — та почала затулятися валізкою, але Модник рвонув її до себе й пустив другу кулю касирці в груди. Жінка відкинулася на спинку пошарпаного сидіння, жах на її обличчі чомусь змінився зачудуванням, вона хапонула ротом повітря й видихнула його хрипко, руки її розтиснулися, і Модник вихопив жовту валізку.

“Важка, — подумав радісно, — цікаво, скільки?”

Захотілося одразу зламати замки, хоч глянути на гроші, хоч помацати, та переборов це бажання — залишив валізку на сидінні, визвірився на Прища:

— Чого стоїш? Відтягни у кущі… — вказав на шофера.

— Навіщо?

— Роби, коли кажуть!

Прищ знизав плечима, але підхопив шофера під пахви, потягнув через неглибокий кювет. Потім вони удвох віднесли у придорожні хащі тіло касирки — вона виявилася важкою, і Модник захекався. Обтер піт з чола, пояснивши:

— Якщо б полишили їх там, — кинув на самоскид, — перший, хто проїде, помчить до телефону, стукне міліції… А так — стоїть “ЗІЛ” на узбіччі, і нехай собі стоїть. У радгоспі ще з годину касирку чекатимуть, може, й більше, а ми за годину знаєш де будемо!..

Прищ задоволено зареготав, перестрибнув кювет і витягнув валізку з кабіни. Зиркнув на Модника, видно, у того також засвербіли руки, проте пересилив себе і наказав:

— Не чіпай!

— Обидно…

— Гадаєш, я не хочу? Але не випадає сваритися з Монею, він нам ще справу підкине, тоді подивимось.

— Клав я на Моню…

— Ну й дурень. За грати знову хочеш? І до дзвінка? Майор це нам швидко влаштує.

Прищ подумав трохи й кинув Модникові валізку.

— І все ж шкода… — пробуркотів.

Модник засунув валізку у коляску, завів мотоцикл, а Прищ умостився позаду, обхопивши його за поперек. Чомусь ці важкі обійми надали Модникові упевненості, він натиснув на акселератор, мотоцикл кидало на вибоях, Прищ матюкнувся, та Модник ще збільшив швидкість: справу зроблено, й слід поспішати.

Копот чекав їх на старому місці. Стояв, спершись спиною на стовбур дуба, й дивився незворушно. Модник ледь не вперся колесом у нього, та Моня не відсахнувся.

— Порядок… — Модник витягнув з коляски валізку, мало не урочисто подав Копотові.

Моня обдивився замки, поставив валізку між ніг.

— Дай!.. — потягнувся до неї Прищ. — Дай глянути!

Копот носком черевика відбив Прищеву руку.

— Куди лізеш! Ну, як там?

— Свідків не лишилося… — Модник кинув Копотові пістолет.

Моня витягнув обойму, порахував кулі.

— Рука в тебе тверда, — схвалив. — Коли верталися сюди, нікого не зустріли?

— Якийсь червоний “Москвич” з київськими номерами.

— Отже, порядок?

— Не насмітили…

Прищ знову потягнувся до валізки, і Копот знову носком черевика відбив його руку.

— Ти чого? — образився Прищ. — Хто її брав? Не ти, а ми з Модником.

— Не все одно тобі, що у валізці? Свої сім кусків одержиш, чого ж ще хочеш?

— Цікаво, кажу…

— Не твоє діло!

Прищ голосно видихнув повітря, почав підводити руку, наче збирався вдарити. Проте Копот не злякався, присунувся до Прища, мало не торкнувся його грудьми, мовив жорстко:

— Ти свою справу зробив, тепер мотай звідси!.. — Перевів погляд на мотоцикл, відсунув Прища, дістав з коляски насос, розпилювач і баночку з фарбою. Приладнав шланг насоса до розпилювача, озирнувся до Прища. — Качай…

Той схопився за ручку, качнув сильно, наче випорскував з себе нерозтрачену лють, а Копот натиснув на гачок, чорна хмара вирвалася з розприскувача, і Моня спрямував її на коляску.

— Оце діло! — схвалив Модник.

Він став за Копотовою спиною, аби різкий ацетоновий запах не забивав дихання, дивився, як міліцейський мотоцикл перетворюється на звичайний, і задоволено сопів.

Моня перефарбував мотоцикл за кілька хвилин, заліз у коляску, підмостивши валізку під ноги, сказав мало не урочисто:

— От тепер і поїхали!

“Волга” чекала на розвилці, Прищ з Модником пересіли в неї, Копот подивився, як Арочка рвонула машину, й задоволено посміхнувся.

“Бісова дівка, — подумав мало не розчулено, — і якщо все влаштується…”

Він уявив, які блискучі перспективи відкриються перед ним та цією вродливою дівкою, але не додумав до кінця. Не мав часу на роздуми, вивів мотоцикл до шосе й повернув до Києва. Їхав і час од часу зиркав на валізку, пересилював себе, щоб не зупинитися, та знав — не має права на це. Лише проминувши КП, звернув у ліс. Поставив мотоцикл у кущах, тремтячими від нетерпіння пальцями дістав викрутку — замки клацнули, Копот відкинув кришку й на мить остовпів. Зняв: у валізці гроші, багато грошей, але побачивши акуратно складені пачки — червоні, зелені, лілові і, нарешті, жовтуваті, по сто карбованців кожна купюра, — мало не знепритомнів. Голова запаморочилась, Моня схопив пачку жовтеньких, провів пучками по краю, наче хотів перерахувати, та побачив на паперових стрічках, що перехрещували пачку, цифру 10 000, і не повірив. Зовсім маленька пачка, лежить на долоні і, здається, посміхається йому, витягни з неї один папірець — і хоч залийся коньяком та шампанським, один вошивий папірець, а скільки задоволення! А таких папірців у валізі…

Копот побачив ще таку саму пачку, і ще… Серце зайшлося. — п’ятдесят тисяч тільки жовтенькими купюрами, п’ятдесят чи сорок? Ні, лише сорок, але ще навалом десяток, п’ятірок, четвертаків, зелененьких, не кажучи вже про карбованці…

Копот нарешті відірвався від валізки і злодійкувато роззирнувся довкруж. Начебто нікого, тільки птахи метушаться в деревах. І все ж Копот рішуче прикрив валізку, засунув її в коляску, зверху кинув брезент і завів мотоцикл. Тепер їхав непоспішливо. Поставив мотоцикл на Куренівці у знайомого, замкнув сарай і, міцно тримаючи валізку під пахвою, подався ловити таксі.