Шукайте жінку

13

“Думка” співала “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Думи мої, думи мої…”, “Засвіт встали козаченьки”, і Арочка, яка настроїлася непомітно подрімати, раптом спіймала себе на тому, що слухає уважно і що хор подобається їй.

“Мабуть, це тому, — вирішила, — що моя мати українка, а предки були неосвіченими селюками, співали вечорами у вишневих садках українських пісень, і любов до них закладено в моїх генах”.

Певно, вперше у житті Арочка подумала про своїх пращурів без іронії, точніше, вона про них ніколи не думала, батьки матері давно померли, а баба по батькові сиділа в якомусь селі під Рязанню чи Пензою. Аріадна знала тільки, що зветься бабця Марфою і що батько зрідка посилав їй гроші. Треба, коли розбагатіє, також послати бабці Марфі десятку або четвертак, от, мабуть, здивується. Цікаво, чи знає про батькову долю? Невже тато не листується з нею?

Арочка подивувалася, що згадала ніколи не бачену бабу Марфу, це ж треба: рязанське село, суцільний жах, певно, бабця доїть корову й порпається на грядках, ще захоче приїхати до Києва — ні, краще не нагадувати про себе.

Вирішивши так, Аріадна зітхнула полегшено — справді, тільки й бракувало, щоб селючку з Рязані побачили Зойка та Лапа, обрегочуть так, що на вулицю й носа не висунеш.

Але плювати на Зойку та Лапу. Арочка скосувала наліво: тепер у неї Арсен, це тобі не нахабний Сєва з блазенськими жартами — справжній чоловік, вродливий і розумний. Он як слухає хор: заплющив очі, забув і про неї, і про все на світі…

Арочці стало образливо, вирішила нагадати про себе, підвела руку, щоб стиснути Арсенову долоню в своїй, та опустила, зітхнувши.

Ну, чого набиватися? Бачить своїх козаків, ну й цілуйся з ними подумки. А вона могла сьогодні цілий вечір просидіти в “Динамо”. Моня казав: у “Динамо” знайомий метр, окремий столик забезпечений, не кажучи вже про шампанське та червону ікру.

Копот подзвонив Арочці після того, як вона відвезла на сімдесят другий кілометр його дружків, повернула вітчимові машину й дісталася автобусом до Києва. Був радісний і збуджений, умовляв довго й наполегливо, чесно кажучи, Арочка сама б з більшим задоволенням пішла в “Динамо”, вигадала б пристойний привід і перенесла на завтра побачення з Арсеном, але Черниш мешкав десь у сестри під Жулянським аеропортом і не мав телефону. Квартиру йому Академія тільки обіцяла, та Арочка вже уявляла собі їхнє майбутнє гніздечко: батькову однокімнатну, де вона прописана, та материну двокімнатну вони обміняють на три- або чотирикімнатну на Русанівці чи в центрі. Краще на Русанівці, там вона зможе щоранку загоряти на пляжі й наприкінці літа нагадуватиме мулатку. Треба ще придбати білого пуделя, той підкреслюватиме її засмагу — Арочка зримо уявила себе в короткій легкій білій сукенці з перлами на шиї, а білий пудель весело стрибає поруч: Зойка помре від заздрощів, точно помре, й нехай помирає, не шкода.

Проте Русанівка все ж не Ніцца чи Канарські острови, й Моні не можна дозволити завертати голоблі. Вона видурила сьогодні в матері адресу Льоні Зельцера, виявляється, живе не в якомусь зачучверілому єврейському чи палестинському містечку, а в самому Тель-Авіві. Мати пояснила: старі Зельцери тримають там ресторан чи кафе й попервах, либонь, зможуть допомогти. Звичайно, не грішми, її колишній свекор ніколи й нікому задурно не давав грошей, тільки під розписку та за проценти. Колись Арканчик розповідав, що батько і йому хотів позичити, сміявся так, що мало не луснув з реготу — позичати гроші йому, директорові одного з найбільших київських гастрономів!.. Якусь паршиву тисячу чи дві, та він ці тисячі…

Кажучи це, мати посміхалася якось загадково, і Арочка подумала: за спиною першого чоловіка мамусі жилося не так уже й погано…

Але як поведеться Льоня Зельцер? Її названий брат, якого ніколи не бачила і, якби не приперло, ніколи й не хотіла б бачити? Чи захоче прислати їй виклик? їй та Моні — двом новоспеченим родичам? Ще подумає: хочуть сісти на шию… Треба одразу поставити крапки над “і”: потребують лише виклик, жодної допомоги, позичок, кредитів тощо. В крайньому разі — тільки поради, поради старого й досвідченого Зельцера: куди і як вкласти гроші.

Аріадна подумала: а якщо всі Монині розмови про гроші й цінності, які він хоче вивезти за кордон, — хвалькувате базікання? Якщо Копот безсовісно заливає, намагається просто замилити їй очі? Моня розмовляв сьогодні з нею по телефону так, наче вже має на неї права. Цьому треба покласти край, і рішуче. Вважає: якщо переспав з нею, то може командувати. А це в наші розкуті й благословенні часи навіть не привід для знайомства.

Подумавши таке, Арочка крадькома посміхнулася і знову скосувала на Арсена. Звичайно, якщо лишатися в Києві, питань нема: Арсен поза конкурсом. Проте чи не набриднуть їй театри та філармонії з “Думками” та ансамблями імені Вірського? Місяць чи два вона витримає, потім потягне до дискотеки чи ресторану, а в Арсена усталені смаки, й дискотека йому протипоказана. Однак можна поступово перевиховати чоловіка: якщо справді кохає — нехай піклується про жінку, яка пожертвувала заради нього навіть Парижем або Римом.

Арсен поворушився в кріслі, взяв її руку в свої теплі долоні, і Арочка одразу забула про Моню з його обіцянками шикарного життя. Тим паче, що сидить її майбутнє поруч: молодий, вродливий і розумний чоловік, про якого Зойка та всі інші дівки не сміють і мріяти. А вона може робити з ним усе, що захоче: тримати на відстані місяць, два чи навіть рік, класти на вівтар любові поодинокі сором’язливі поцілунки чи затягти Арсена сьогодні ж у ліжко…

Уявивши це, Арочка мимоволі стиснула Арсенові долоні, та одразу ж висмикнула руку — нехай не думає, що вона бігатиме за ним, як закохані в молодого доктора наук досвідчені аспіранточки.

Хор заспівав “Заповіт”, і люди в залі почали підводитися. Зарипіли й застукали сидіння крісел, Арочка здивувалася — чого такий ажіотаж заради звичайної пісні? Та впіймала Арсенів погляд і підвелася разом зі всіма.

“Психоз, — встигла подумати, — й чого це дорослі, поважні люди так розчулюються? Навіть Арсен? Цей “Заповіт” написав Шевченко… Так, вони його проходили в школі, і вчителька вимагала завчити напам’ять. І вона вчила, та вже встигла забути. Пам’ятає тільки слова, що співають зараз: “Як умру, то поховайте мене на могилі… на Вкраїні милій…”

І поховали Шевченка саме на його милій Україні, в Каневі, колись Сєва возив їх туди на пікнік, ночували в готелі під Шевченковою горою, Зойка там накирялася й співала під Пугачову “Маестро”, ото класна пісенька, й написав її сам Раймонд Паулс…

І чого це в людей на очах сльози?

Щоб не відрізнятися від інших, Арочка також зробила пісне обличчя, відчула, як удячно й ніжно поклав їй долоню на плече Арсен, і подумала, що головне в житті — вчасно й правильно зорієнтуватися, пристосуватися до загалу…

Концерт закінчився, Арсен так і не зняв долоню з її плеча — ішли поміж крісел до виходу, Арочка відчувала Арсенів настрій, озирнулася до нього й широко посміхнулася, встигла навіть зволожити очі, не пустити сльозу, це був би перебір, а так, у міру, аби відчув єднання душ.

Вони постояли перед філармонією на площі. Навпроти під інтуристським готелем “Дніпро” вирувало веселе вечірнє життя, і Арочці до смерті захотілося туди. Мабуть, усі місця зайняті, та п’ятірка швейцарові й червінець будь-якому офіціантові долають усі перешкоди. Що-що, а це Арочка знала точно, вона вже зовсім було вирішила запропонувати Арсенові податися у “Дніпро”, та він узяв її під руку й повернув за фонтани до Піонерського парку. І Арочка пішла, не сперечаючись: Арсенові захотілося побути з нею удвох, посидіти на лавці в темній алеї, обійняти й поцілувати.

Арочка уявила, які в Арсена солодкі поцілунки, й вирішила: може, вони й справді солодші за шампанське в галасливому ресторанному залі.

Вони обійшли важку арку над якимись робітничо-селянськими постатями, Арсен пробуркотів щось несхвальне про авторів монумента й попрямував до вільної лави.

— Місячно й тепло, — сказав, — посидимо трохи?

— Посидимо, — погодилася Арочка. — Я люблю місячні ночі.

Вона підвела очі до неба, всіяного зірками, й згадала щойно почуту пісню про зоряну і ясну ніч — щось було в цій пісні зворушливе, принаймні вона не викликала в Арочки супротиву, адже місяць всюди світить для закоханих однаково ясно. Нараз Арочка відчула себе таки закоханою, вона притулилася до Арсена, та почула позаду приспішені кроки: хтось наздоганяв їх — Арочка озирнулася й побачила велику чоловічу постать, мабуть, місячне сяйво ще збільшувало її, бо чоловік видавався мало не велетнем, чимось схожим на щойно бачену скульптуру під металевою райдугою — таким же залізним і зловісним. Він наближався до них — Арочка злякано притиснулася до Арсена, бо вже встигла впізнати в чоловікові Копота.

Моня зупинився за кілька кроків, розставив ноги й поманив Арочку пальцем, зовсім як хрещатицьку проститутку чи бездомного пса.

— Йди сюди! — наказав.

— Хто це? — запитав Арсен, заступивши дівчину.

— Один знайомий… — Арочка взяла Арсена під руку, даючи зрозуміти, що тільки він може наказувати їй.

— Що вам треба? — ступив до Копота Арсен.

— Ти, фраер, не плентайся під ногами!.. — Моня насунувся на Арсена — він був мало не на голову вищий, кремезніший і явно сильніший. — Це — моя кадра!

Арсен озирнувся до Арочки.

— Що він торочить?

— Не слухай, любчику!

— Уже й любчик?.. — Моня безцеремонно відштовхнув Арсена, схопив Арочку за тонкий шовк кофтини й раптом утелющив два тучних ляпаси. — У-у, сука!.. — просичав. — Знайшла фраєра, а мені голову крутиш?

Арочка вперлася йому долонями в груди, спробувала вирватися, та Моня тримав міцно, й тоді вона, вклавши у цю акцію всю свою злість, сором і навіть відчай, з силою дряпонула Монину щоку гострими, схожими на пазурі, випещеними й нафарбованими нігтями.

Копот випустив її, затулив долонею подряпану щоку.

— Сука! — вигукнув ще раз. — Мені наплела — лекції, а сама з фраєром!.. Добре, що я пішов за тобою…

— Що вам треба? — нарешті оговтався Арсен. Заступив Арочку. — Що ви собі дозволяєте?

— А воно ще нявчить… — здивувався Копот. — Мотай звідси, я ж сказав: це моя кадра!

— Не вір йому… — Арочка заплакала від образи й жалю до самої себе. Ненависть до Моні сповнила її до краю. — Пішов геть, — закричала, — падлюко!

— Я ще й падлюка! — здивувався Копот. — Казала: іду в інститут, а сама — наліво…

— От що, — обурився Арсен, — ви чули, що вам сказано? Ідіть геть!

Моня стиснув важкого кулака.

— Я тобі зараз так вріжу, — вигукнув загрозливо, — що юшкою заллєшся! Сказано: мотай!..

Арсен не відступив, і Моня вдарив його у щелепу, не зовсім сильно, бо знав, що міг би звалити й не такого дохляка, як подумки охрестив Арсена. Черниш похитнувся, та втримався на ногах, з очей посипалися іскри, Арсен заплющив їх на мить, гнів заклекотів у ньому, й він, згадавши, як бився з хлопцями в школі, ухилився від наступного Мониного удару й вдарив сам, збоку, у вилицю, вклавши у цей удар усю свою злість до цього зовсім невідомого, та вже ненависного чоловіка. Проте Копот навіть не похитнувся, він хекнув і схопив Арсена за барки — кинув на землю, зовсім як безпомічне цуценя. Й мовив образливо:

— Я тобі зараз таку блямбу на фотографію поставлю, що й вдень хвонарем світитимеш!

І тоді на Моню кинулася Аріадна. Хотіла знову запустити пазурі в його обличчя, та Копот перехопив її руки.

— Падлюка!.. — заверещала Арочка. — Брудна свиня!

— Ми ще з тобою погомонимо… — відштовхнув її Моня. Подивився, як підводиться з землі Арсен, побачив, як палають ненавистю його очі — збагнув: той битиметься не на життя, а на смерть. Озирнувся й побачив кількох перехожих, що зупинилися неподалік — могли покликати міліцію, і Моня відступив. Насварився на Арсена кулаком, пригрозив: — Ти, фраєрок, мою дівку кинь. Ще раз спіймаю — капець тобі! Амба… А з тобою ще побалакаємо… — пообіцяв Арочці, повернувся й подався геть, заклавши руки в кишені.

Арсен витер тильним боком долоні кров з розбитої губи. Озирнувся до Арочки.

— Що за божевільний?

Дівчина пригорнулася до нього.

— Хіба я винна?.. — схлипнула зовсім щиро. — Хіба винна, що в мене закохуються?

— Ти хоч знаєш його?

— Авжеж, колись ми були в одній компанії, й тепер він не дає мені проходу…

Аріадна схопила Арсена за руку й потягнула до виходу з парку. Злість і образа душили її. Раптом подумала: але ж вона сама винна в усьому. Так, саме вона, ніхто не примушував її іти в ресторан з Зойкою, тим паче потім потурати всім Мониним бажанням. Згадала Конотопі обійми й гидливо поморщилася. “Я пропаща, — подумала, — шльондра, хіба маю право крутити голову гарному, розумному й хороброму хлопцеві? Он як кинувся на Копота, той його одною рукою міг скрутити, проте не злякався, пішов на бій заради мене. Милий і коханий мій, а я обманюю його, задурюю голову… Я паскуда, погань, я не варта його, не варта навіть мізинця. Треба признатися у всьому, покаятися, полегшити душу — хай знає, хто я насправді, хай плює, хай зневажає, хай навіть дасть ляпаса, як Копот, я прийму все…”

Арочка відчула біль у серці, їй захотілося стати перед Арсеном на коліна — вона висмикнула руку з його долоні, заступила дорогу.

— Боже мій, яка я паскуда!.. — вигукнула, й сама злякалася цих слів. Але вела далі у відчаї: — Тепер ти не можеш бути зі мною, кинь, забудь, прошу й благаю!

Арсен піймав її лікоть, притягнув дівчину до себе.

— Пробач, вибач, що не зміг захистити!

— Ти просиш у мене вибачення?

— Зараз я ненавиджу себе!

— Ти? Ти картаєш себе?

Арсен подумав: картаєш — не те слово, він зневажав себе, тепер він шкодував, що цей покидьок утік так швидко, він би не поступився йому, вмер, а не здався, він би бився з останніх сил, так, як б’ються справжні чоловіки.

Бо чоловік має боронити свою подругу.

— Я нікому не віддам тебе! — сказав твердо.

Арочка відчула, якою жорсткою стала Арсенова рука, й зрозуміла: каже правду. Який він гарний і коханий! Забути все, забути Копота, зойок і лап, забути навічно, викинути з голови й Моню, й всі ресторанні компанії… Почати нове життя… Так, тепер вона почне зовсім інше життя, в якому не буде місця бруду, а сама вона вийде наче з святої купелі.

Арочка подивилася на Арсена зовсім чистими очима.

— Я винна перед тобою…

— Ні, це я…

— Облиш. Підемо звідси, — Арочка роззирнулася — але Копот справді зник, і вона зітхнула полегшено, — Він злякався тебе і втік… — сказала упевнено, бо тої миті справді вірила в це.

— Що за один?

Арочка зневажливо махнула рукою.

— Такий собі бурбон — колишній міліціонер… А ти в мене хоробрий! — Зблизька зазирнула Арсенові у вічі. — Не злякався лютого ведмедя…

— Коли ти поруч, мені ніхто не страшний! — Арочка поклала Арсенові голову на груди, він відчув аромат її волосся, задихнувся від ніжності й повторив: — Ніхто у світі!