Шукайте жінку

11

Пилип Синиця приїхав на вокзал за півгодини до відходу поїзда. Два дні в Москві йому вистачило вповні. Пилип взагалі не любив їздити в Москву, вважаючи відрядження даремно витраченим часом. Столиця з її метушнею, ходінням по установах, сидінням у приймальнях різних за рангами, але однакових за суттю начальників, безкінечними розмовами, переважно пустопорожніми, невипадковим, однак майже обов’язковим чаркуванням дратувала Пилипа, він завжди намагався скоротити своє перебування тут і полегшено зітхав, улаштувавшись у купе фірмового поїзда “Україна”

І сьогодні не обійшлося без чаркування. Збіглися в його номері готелю “Москва” — чиновник з Академії, від якого залежало позитивне розв’язання деяких фінансових проблем їхнього інституту, та двоє колег, порівняно молоді, та вже титуловані доктори наук. Від них не залежало нічого, але вже повелося: провінційний гість у білокам’яній мав хоч якось засвідчити своє шанобливе ставлення до столичних колег, і Синиця засвідчив: придбав (за нинішніми часами не без труднощів) три пляшки коньяку, взяв у буфеті кульок з сьомгою та чорною ікрою, накрив маленький столик у своєму просторому (в старому крилі) номері, сам сів на ліжку, бо в кімнаті було тільки два крісла та один стілець, і вони просиділи з шостої до восьмої, поки не спорожнили до краплини всі пляшки. Виникала навіть ідея замовити в ресторані ще, проте вчасно схаменулися: до відходу поїзда лишалася тільки година.

Пилипові пофортунило: щойно вийшов з готелю, як за два кроки зупинилося вільне таксі — точно пофортунило, бо довелося б ще з півгодини теревенити з не в міру балакучими колегами, тим паче, що розмова починала набирати відомого характеру — “ти мене поважаєш?”

Синиця з полегшенням помахав друзям рукою, пообіцявши (хоч не вірив жодному своєму слову) за першої ж нагоди повернутися до столиці, і ось тепер ішов порожнім пероном, бо поїзд, звичайно, ще не подали. Прошкував потихеньку, речі не обтяжували його: мав лише дипломат з паперами, спортивним костюмом та електричною бритвою, правда, придбав ще два кілограми лимонів, бо в Київ навіть після чорнобильської аварії не завезли цитрусових, а Лара просто обожнювала чай з лимоном.

З допомогою того ж чиновника, який щойно братався з ним у номері, Пилипові придбали квиток у спальний вагон — другий від електровоза, і Синиця, приблизно розрахувавши, де саме зупиниться цей вагон, став на краю перону. А поїзд уже накочувався задом, гуркочучи колесами й скрегочучи буферами.

Пилип зайшов у вагон перший, непоспішливо переодягнувся у спортивний костюм і простягнувся на вкритій товстою ковдрою полиці. Вагон був порожній, і Пилип подумав: може, йому пощастить і друга полиця лишиться вільною, ніхто не хропітиме поруч, та й взагалі не дуже полюбляв вагонні знайомства з їхнім уже дещо усталеним ритуалом.

По радіо оголосили, що сторонні повинні полишити вагони, щось голосно сказала провідниця в тамбурі, Синиця не без задоволення подумав, що йому таки випало самому розкошувати в комфортабельному купе, та загуркотіли на коліщатках двері, відсунулися наполовину — і у вузенький отвір протиснувся літній чоловік з дипломатом як дві краплини води схожим на Пилипів.

“Добре, хоч чоловік, а не якась язиката жінка”, — подумав Синиця. Але все ж неприязнь до попутника, якась підсвідома неприязнь, хоч не мав жодних підстав для цього, не зникла, незважаючи на те, що чоловік привітався ввічливо й, поклавши дипломат, одразу вийшов з купе. Певно, вирішив Пилип, оця неприязнь виникла б у нього до кожного, хто б зайняв місце поруч: він уже настроївся на самотність, а цей чоловік, хай найвихованіший і найтихіший, порушив його спокій. Мабуть, якийсь московський чиновник середнього рівня — як сьогоднішній Віктор Васильович, — теж пнеться вгору, вважає себе постаттю… Розподіляє чи то фінанси, чи то матеріали, а може, просто готує начальству накази й розпорядження, а з цих наказів, ропоряджень та інструкцій десь внизу, у провінції, формується спосіб життя, регламентований у всіх його проявах тим же чиновником.

Синиця тоскно подумав про ті рогатки, які ставлять на їхньому шляху навіть у Академії, а в них усе ж, порівняно з іншими сферами, воля й простір. Оцей його попутник, певно, помічник заступника міністра чи навіть самого міністра, бо їздить у спальному вагоні. За своє життя він наплодив стільки паперів, що ними можна було б набити все їхнє купе, може й піввагона, і він свято вірить у потрібність та обов’язковість цих паперів. Згадавши, скільки інструкцій для неухильного виконання одержує їхній інститут, Синиця ще більше розлютився на свого сусіда й сердито засопів, коли той повернувся до купе.

Тепер Пилип розгледів його. Середнього зросту чоловік з сивими скронями, підтягнутий, навіть якийсь спортивний. Він став спиною до Синиці, почав роздягатися. Пилип лежав з напівзаплющеними очима, удавав, що куняє, та уважно стежив за кожним рухом попутника. Той акуратно прилаштував костюм на плечики, добре пошитий темно-синій костюм у смужку, не новий — Синиця встиг помітити, що обшлаги в одному чи двох місцях акуратно поцеровані.

Чоловік повісив костюм бортами до стіни, але Пилип устиг побачити на лацкані якийсь значок, і його антипатія до сусіда зросла: дорослий і, мабуть, поважний чоловік, а бавиться значками, як юнак чи дженджур. Проте хто сказав, що поважний? Сиві скроні й місце в спальному вагоні ще ні про що не говорять, грошей тепер кури не клюють у завмагів, перукарів та різних проноз, вони мають їх навіть більше, ніж академіки.

Але, зупинив сам себе Синиця — поцеровані обшлаги… Навряд чи проноза, який не рахує гроші, доношував би піджак до такого стану.

Чоловік натягнув на себе вовняний тренувальний костюм і вийшов, прихопивши рушник. Синиця сів на полиці, потягнувся. Сонливість та умиротвореність полишили його, Пилипові було шкода цього приємного стану. Вирішив більше не звертати уваги на попутника, навіть ігнорувати його, досить того, що в Москві довелося спілкуватися з людьми за обов’язком, догідливо посміхатися, казати якісь увічливі слова, компліменти, а в деяких кабінетах і кланятися. Пилип роздратовано згадав, як зайшов до Віктора Васильовича, як називав його шановним, цікавився здоров’ям, хоч і так було видно, що здоров’я їхньому кураторові не позичати, це й підтвердилося згодом: самотужки вижлуктив пляшку коньяку, навіть не почервонівши. Певно, не слід було запрошувати його в готель до інтимної компанії, та чорт смикнув за язик, Пилип навіть сказав, що без нього, Віктора Васильовича, вечір не вечір. А той посміхався зверхньо, пиха так і випромінювалася з нього, а чому? Бо привчили: такі, як він, Пилип Синиця, навіть вищі за нього, директори інститутів, республіканські академіки вважають за необхідне сказати Вікторові Васильовичу приємні слова, навіть підлабузнюються. А той звик приймати це за чисту монету, увірував у свою вищість, а насправді — тьху, чиновник, паперомаратель, як про таких говорив гоголівський городничий? Пилип напружив пам’ять і згадав: дрянь, сосулька… Краще не скажеш! Однак і городничий плазував перед столичним чиновником, поки не зрозумів свою помилку. А Віктор Васильович не якийсь жалюгідний колезький реєстратор, він тягне на статського радника чи вище, і все ж…

Пилип вимучено посміхнувся й пошепки вилаявся. Зробилося гидко, стенув плечима й поморщився, сам зневажаючи себе. Провів долонею по обличчю, відганяючи непотрібні думки, зачепився поглядом за костюм над протилежною полицею й подумав: чого це попутник повісив його бортами до стінки? Майнув неясний здогад, Пилип швидко визирнув у коридор — порожньо, тільки провідниця клопочеться біля титана. Пилип повернув костюм до себе й навіть застиг од здивування: лацкан прикрашав значок депутата Верховної Ради СРСР.

Синиця зачудовано похитав головою: от тобі й дженджур чи завмаг, який кидається грішми… Виявляється, член найвищого Радянського парламенту, отже, заслужена, шановна й відома людина!

Пилип знеможено опустився на полицю: тепер навіть поцеровані обшлаги не породжували зневагу, навпаки — повагу й навіть замилування.

Пилип вийшов з купе, побачив, як наближається, похитуючись у такт ходу поїзда, його сусід, чоловік у звичайному недорогому тренувальному костюмі, й догідлива посмішка заграла на його вустах. Притиснувся до стінки у вузькому проході, обмацав попутника уважним поглядом. І як він міг подумати, що той — середній чиновник? Очі розумні й проникливі, а обличчя аж випромінює статечність. Та й сама манера триматися свідчить про силу й звичку якщо не командувати, то принаймні трохи підноситися над людьми.

Депутат сковзнув по Пилипові поглядом, за щось пробачився, а за що, власне, пробачатися? Поїзд гойднуло й штовхнув трохи — ну й що? Пилип відхилився від розчинених дверей, щоб не створювати депутатові незручності, подивився йому в спину, відчувши, як сам він чомусь поменшав. Прикрив рот рукою, аби не потривожити сусіда коньяковим запахом, і ступив до купе слідом за ним. Примостився на полиці скраю, наче приготувався негайно виконати перший же депутатів наказ, дивився, як той ховає зубну щітку й мило до дипломата, мило у звичайній пластмасовій і тріснутій мильниці, гіршій, ніж у нього. Нараз подумав: але ж депутат може бути простим слюсарем чи комбайнером, певно, він заробляє менше, ніж член-кореспондент Академії, то з яких прибутків купувати імпортні несесери?

А депутат витягнув з дипломата паперовий кульок, дістав з нього бутерброди з сиром і ковбасою, глянув на Синицю й запитав:

— Почаюємо?

Пилипові їсти зовсім не хотілося, та відмовитися не посмів: заклопотався біля своєї валізки, витягнув бутерброди з сьомгою, які колеги мало не силоміць засунули йому в дипломат — слава богу, що засунули, ось і згодилися, не треба виглядати в очах депутата бідним родичем.

— Мене звуть Яковом Васильовичем, — відрекомендувався депутат.

— Пилип Миколайович, — озвався Синиця.

— Киянин?

— Звідки знаєте?

— З того, як назвалися — український акцент. — Сковзнув очима по Пилипових бутербродах і додав: — Крім того, одразу видно, що повертаєтесь до Києва й жили в “Росії” чи “Москві”. Бо таку сьомгу в московських гастрономах не продають.

— Логічно, — аж просяяв Синиця. — Під таку сьомгу варто було б… Та, на жаль, не маю…

— Колеги спорожнили в номері все до останньої краплинки! — не запитав, а ствердив Яків Васильович.

— Ви наче маг… Або Шерлок Холмс…

— Просто маю досвід.

Провідниця принесла міцного, мало не чорного чаю — це свідчило про повагу до пасажирів спального вагона. А може, просто вона так само, як і Синиця, побачила депутатський значок на піджаку Пилипового супутника, бо сяяла очима тільки до нього й була підкреслено ввічливою.

Синиця дивився, як Яків Васильович з апетитом їсть бутерброд з сьомгою, і намагався розгадати, хто ж за професією, точніше, посадою, його супутник. Навряд з чиновників або партійних діячів, союзним депутатом міг бути тільки міністр або перший секретар обкому, міністра проводжав би до купе цілий почт, а секретар обкому сів би в поїзд, який доставив би його безпосередньо до обласного центру. Крім того, у міністра та перших секретарів усталені звички у спілкуванні з людьми, не їли б бутерброди з випадковим попутником, не кажучи вже про те, що жінки міністрів та секретарів звикли до привілейованих ательє та вишуканої обслуги — навряд чи церували б їм піджаки.

Хто ж?

Письменник, актор, художник, кіношник або його брат-учений?

Акторів можна відкинути, вони всі на видноті завдяки телевізорові, акторів-депутатів по пальцях можна перерахувати. Але для чого гадати? Чи не простіше запитати прямо, ні, краще делікатно, здалеку…

— Ви москвич? — поцікавився Синиця.

— Корінний, — одповів той з гордістю. — Дід мій був приват-доцентом Московського університету на кафедрі філософії, і ваш покірний слуга пішов його слідами.

“Філософ? — Синиця напружив пам’ять. — Філософ такого рангу? Один — два на країну, хто ж?”

Але не згадав і мовив ухильно:

— Один мій приятель також має відношення до філософії. І його книга про нашого українського філософа Сковороду набула розголосу.

— Некрич? — цікаво зблиснув очима Яків Васильович.

— Читали?

— З величезним задоволенням.

— А у нас про неї кажуть різне.

— Ви самі, власне, масте якесь відношення до філософії?

— Дотичне. Кібернетик…

— З інституту Глушкова?

— Маю честь завідувати там відділом.

— Отже, доктор наук?

— Член-кореспондент Академії, — вихопилося в Синиці. Подумав: негоже отак відразу виставлятися, та слово вихопилося, а кажуть, слово — не горобець, випустиш — не спіймаєш.

— Колега… — Яків Васильович докінчив Пилипів бутерброд, акуратно витер пальці паперовою серветкою, поклав у склянку одну грудочку цукру, почав розмішувати. — Тоді давайте знайомитися ближче: Петровський Яків Васильович.

— Академік Петровський?

— Чули?

— Хто ж вас не знає?

— Ну, колего, перебільшуєте. У нашу телевізійну епоху маси знають тільки Аллу Пугачову та Леонтьєва.

— Але ж кожна мисляча людина хоч раз у житті тримала в руках вашу книжку.

— Це ще не означає, що читала.

— Звичайно, детективи читабельніші. Та на ваших підручниках виховуються студенти. — Синиця згадав, як сам студіював книжки Петровського, й додав упевнено: — Ми всі ваші вихованці.

Петровський заперечливо помахав рукою і відсьорбнув чаю.

— Не будьте таким категоричним.

— Ніколи не думав, що отак, у поїзді!.. — Пилип ще раз згадав поцеровані обшлаги піджака Петровського. — А ви надовго до Києва?

— Лише на два дні. Лекції в Будинку партосвіти та університеті.

— Чи не викроїли б годину для нашого інституту? Кібернетикам буде надзвичайно цікаво…

— Та й мені… Між філософією та кібернетикою чимало спільного. Залиште ваш телефон, — дістав мініатюрний блокнотик, — я подзвоню вам завтра між першою та другою. Влаштовує?

— Цілком.

Петровський ще раз відсьорбнув чаю і мовив:

— Ви казали, що приятелюєте з Некричем. Хотілося б зустрітися з ним.

— Некрич у відпустці.

— Шкода.

— Ви справді високої думки про його останню книжку?

— Про Сковороду ще ніхто не писав так розумно.

— А наша республіканська преса недавно розкритикувала книгу.

— Ну й дурні.

— Так… — протягнув Синиця невизначено.

— На жаль, дурнів у нас ще вистачає. Щоправда, вони й повсюди не в дефіциті, але у нас чомусь склалися умови, за яких вони опинилися на поверхні. — Петровський сердито відсунув склянку з чаєм. — У тридцять сьомому найрозумніших і найпринциповіших одразу повистріляли, їм на зміну прийшли вже не такі талановиті, але й тих знищили за другим заходом. Ну, а де було брати розумних? Та й розумний, наляканий долею інших, уже не прагнув висот. А святе місце не буває порожнє, от і полізла сірість — і відразу на перші пости. А потім оточували себе такими ж, і прорватися через цей заслін було не так уже й просто. Навіть дуже важко, бо дурні швидко пристосувалися, вони знали правильні гасла й на всіх перехрестях проголошували їх. А начебто той, хто глаголить істини, та й ще при владі, вже й не дурень. І тільки окремі, яких за тих чи інших обставин позбавляли посад та мандатів, поставали у всій своїй справжній красі.

— Похмура картина.

— Але реальна. І найгірше те, що розумні, яких хвиля так або інакше викинула нагору, зрештою, почали використовувати методи більшості. Ми відучилися самостійно мислити, принаймні висловлювати свої думки, звідси й горезвісні папірці, без яких не можуть обійтися не тільки на великих і малих засіданнях — навіть у побуті бояться чи неспроможні самостійно зв’язати кілька слів.

Синиця слухав академіка, й мало не урочисті почуття заполонили його.

“Боже мій, як це правильно, — думав, — треба слухатися самого себе, не зраджувати собі, нічого не боятися, не принижуватися. Добре, мені бракує характеру, я не боєць, але чому маю цілуватися з Віктором Васильовичем, вислуховувати його дурниці й удавати, що балачки з ним приємні мені?”

Зненацька Пилип згадав академіка Гнідаша й розмову, яка недавно відбулася між ними. Точніше, він дурив сам себе, ні на хвилину не забував тої розмови, вона висіла тягарем на серці й мучила навіть уві сні.

Тоді подзвонили з Президії й передали, що Яким Нестерович хотів би побалакати з Синицею. Гнідаш зустрів Пилипа сонячно й навіть поштиво, як колегу та однодумця, і це потішило Синицю, та й кому не приємно, коли начальство цінує тебе? Вони випили по чашечці міцної кави, розмовляючи про кібернетику та нові японські комп’ютери, які Пилип побачив під час недавнього відрядження за кордон, потім Гнідаш якось непомітно перевів розмову на інститут Некрича й зрештою сказав прямо: створюється комісія по перевірці роботи інституту, до якої увійдуть фахівці, але є думка, що цю комісію має очолити саме він, Пилип Миколайович Синиця, тобто людина нейтральна й неупереджена.

Пилип хотів заперечити: він не може бути неупередженим, бо давно приятелює з Некричем, та чомусь промовчав, а потім було вже пізно, бо Гнідаш повів розмову так, наче це питання розв’язане й не підлягає обговоренню, а вони, тобто керівництво, сподіваються на справедливі, відверті й, головне, авторитетні висновки. І начебто ніхто, крім Синиці, не годиться для цієї ролі.

Чесно кажучи, Пилипові було приємно слухати такі слова, він дивився на Якима Нестеровича й думав: яка чудова, розумна, справедлива людина, хоч дехто й поширює чутки, що Гнідаш давно пережив себе й тримається лише завдяки старим заслугам та вмінню плести інтриги. Але Яким Нестерович мовив раптом таке, що примусило Синицю насторожитися.

“Ми всі поважаємо й цінуємо Некрича, — сказав, — та останнім часом Іван Михайлович, судячи з сигналів, які одержуємо, почав конфліктувати з науковою громадськістю і не завжди мас рацію”.

Пилип згадав розмову на березі Десни і Арсенові сентенції на адресу Гнідаша, здається, тон казав, що Яким Нестерович заздрить Некричеві і з задоволенням з’їв би його. Виходить, Гнідаш хоче вплутати його, Синицю, в не дуже пристойну гру, можливо, навіть знає про їхні стосунки з Некричем і розраховує, що критика, висловлена саме вустами друга, звучатиме переконливіше, як абсолют. Йому зробилося моторошно: потрапив між двох жорен, влип, відмовлятися пізно і йти проти Некрича гидко, а не виконати вказівку самого Гнідаша лячно. Він дивився у вічі Якимові Нестеровичу, слухав його й хрумкотів суглобами пальців. Вирішив: якось усе обійдеться, він, наскільки зможе, пом’якшить висновки комісії, для Некрича буде значно краще, коли інститут перевірятиме людина, яка не пересмикуватиме факти й не робитиме з білого чорне.

“Але ж, — раптом признався собі, — і ти не вигороджуватимеш Івана. Щоправда, — знайшов одразу виправдання, — існуватиме ціла комісія, ти тільки очолюватимеш її, зрештою, є громадська думка, треба бути об’єктивним, і слова Арсена Черниша, з його яскраво вираженою прихильністю до всього, що вчиняє Некрич, не можуть бути еталонними. Треба розібратися у всьому спокійно та обережно і, якщо Іван справді неправий, відверто сказати йому. До цього закликає його партійна совість: навіть друга слід критикувати, коли той припускається помилок”.

Але те, що сказав Гнідаш, засмутило Синицю.

“Ви читали вчора в республіканській газеті статтю про Некричеву книжку? — запитав. — Різка і, я б сказав, цілком справедлива критика Некричевої концепції, його ідеологічних прорахунків”.

Синиця не читав статті й ще не чув про неї.

“Усе, — майнула думка, — Іван спікся, й навряд щось допоможе йому. Криївка в республіканській газеті, та ще й ідеологічних викривлень не прощається, директор інституту має бути ідейно чистим і прозорим, як най-коштовніший богемський кришталь. Тепер не допоможуть ніякі виверти та хитромудрі висновки комісії, бо справа набирає зовсім іншого звучання. Чи не порадити Іванові піти самому? Певно, це буде порядніше, ніж приєднатися до тих, хто хоче підставити йому ніжку.

Але чому — підставити ніжку? Наука вимагає відвертості, не можна робиш послаблень навіть другові, тим паче нині, в часи перебудови, коли все оголюється до краю й точно треба визначити, по який ти бік барикади”.

Ці міркування трохи заспокоїли Синицю, й він мовив:

“Та газета ще не потрапляла мені до рук, але я обов’язково прочитаю її”.

“От і домовились…” — Гнідаш провів Пилипа до дверей кабінету, потиснув руку міцно, як однодумцеві.

Синиця вийшов до приймальні, постояв трохи, втупившись у секретарку невидячим поглядом. Та підвела на нього підмальовані очі, посміхнулася запитувально, однак Пилип мовчки повернувся і вийшов, забувши зачинити за собою двері. Усе ж відчуття того, що торкнувся гидкого, не полишало його, він знав: можна знайти тисячу виправдань будь-якому вчинкові, й переважна більшість людей легко відкидає докори сумління, проте в нього це відбувається чомусь інакше, й потрібен час, щоб рани зарубцювалися.

Справді, через день — два розмова з Гнідашем уявлялася вже зовсім в іншому світлі, й перед від’їздом до Москви Пилип спокійно ознайомився з матеріалами, підготовленими членами комісії, які одностайно ставили питання про зміцнення керівництва інституту. Щоправда, перед зборами, коли комісія мала викласти свою точку зору, треба було обов’язково зустрітися з Іваном, і це найбільше бентежило Синицю. Уявляв іронічний блиск Іванових очей, відчував деяку непереконливість та упередженість своїх аргументів, цей розумний Некрич одразу розкусить його, проте що він може зробити? Вище голови стрибають лише чемпіони, а він проста людина, як і всі, ходить під начальством, а перти проти начальства — все одно, що плювати проти вітру… То більше — стаття в газеті!

Це — думка, можна сказати, думка згори, а на такі думки слід завжди зважати.

І раптом зустріч з самим академіком Петровським, який додержується зовсім іншої точки зору. Навіть захоплений Івановою книжкою, а саме розгромна рецензія на неї і лягла в основу висновків комісії. Однак тепер усе знову стає з голови на ноги, проти Петровського не підеш, одне його слово переважить десяток республіканських рецензій.

“Ну й ну, — подумав Пилип, — і як же я міг так уклепатися з усією нашою недолугою комісією!”

Але думка про це не засмутила, навпаки, принесла полегшення. Тепер не треба іти до Івана з поясненнями, не треба виправдань, геть докори сумління! Нехай всі думають, що він згоден з висновками членів комісії, він справді доповість на зборах про їхню думку, але рішуче відмежується від неї, спростує її, тим паче, що зробити це не так уже й важко: перебільшення та домисли видні неозброєним та неупередженим оком. Під три чорти тепер самого Гнідаша. Та й що, зрештою, може заподіяти йому Гнідаш? Підкласти свиню, коли висуватимуть в академіки? Можливо, але треба розповісти всім, що він пішов на відкриту конфронтацію з Гнідашем, тоді Гнідашеві маневри набудуть вигляду розправи за критику. До того ж руки в Гнідаша короткі. За Синицю вся кібернетика й точна наука, а це — гора, морська хвиля, цунамі, які перемелють і десяток Гнідашів…

Ця думка остаточно заспокоїла й навіть звеселила Пилипа, він підвів на Петровського посвітлілі очі.

“Оце людина, — подумав. — Уперше бачить мене, зовсім не знає, а розмовляє як з однодумцем. І які ризиковані думки висловлює зовсім відкрито!”

І ще подумав: сам він ніколи у житті не розкрився б так перед першим зустрічним. А чому? Мабуть, усе ж — боягуз. Ні, не боягуз, просто такий, як більшість, котрі звикли не висовуватися, не виникати, не перечити начальству, бо від нього залежить і розподіл благ, і просування на службі. Буття визначає свідомість, подумав зловтішно.

І ще подумав: Петровського тому й знає вся країна, що він розкутий в думках. Але, поправився, можливо, ця розкутість з’явилася вже після того, як Петровський став академіком, відомим, знаменитим, беззастережним авторитетом?

Підвів очі на Петровського, побачив, як той ковтає уже холоднуватий чай, відчув, як кров приспішено загупала в скронях, і хвиля протесту розлилася в грудях. Звичайно, Петровському добре, він стоїть “над”, він може все, він має право на помилки, а от Некрич навіть не помилився, просто став комусь на шляху чи хтось позаздрив йому — і спробуй відмитися!

Лють заполонила Пилина, і він мовив, знаючи, що не має права казати цього, проте вже не в змозі зупинитися:

— Гарно все це розтлумачили мені, Якове Васильовичу. Про дурнів та пристосуванців, і я згоден з вами. А скажіть, от ви, депутат Верховної Ради, я бачив значок на вашому піджаку, і, либонь, засідаєте в Раді не один рік… То чому у нашій Раді всі рішення приймаються фактично одноголосно? Адже згодом з’ясовувалося, що деякі з ваших ухвал не були зовсім, як би це висловитися, беззастережними. І, гадаю, серед усіх депутатів було хоч кілька, хоч одинаки, які розуміли неспроможність тої іншої ухвали. Можливо, й ви самі, бо розуму вам не позичати… — мовив зухвало. — То чому не голосували проти? Хоч утрималися б…

Пилип гадав, що Петровський розгнівається чи образиться, та академік якось безпомічно розвів руки й подивився на Синицю винувато.

— Бийте, — сказав, і глибока зморшка залягла в нього на чолі, — виправдатися важко, бо маєте цілковиту рацію. Якщо хочете, відчуваю себе дитиною, якій мати справедливо накрутила вуха.

“Що я базікаю, — раптом злякався Синиця. — І хто дав мені право читати нотації самому Петровському?” Зиркнув на академіка ніяково й мовив вибачально:

— Здається, я наговорив дурниць. То прошу не звертати уваги…

Петровський відповів якось утомлено:

— Два боки однієї медалі… Моя депутатська позиція, яку ви так пристрасно й справедливо розкритикували, і ваш раптовий переляк. Адже визнайте, вас прорвало, висловили те, що думаєте, а висловивши, злякалися й відразу позадкували. Але чого лякатися? Не ті часи, й всі ми маємо вчитися гласності. На всіх рівнях, починаючи від найвищого.

Пилип вирішив, що одна справа — гласність там, нагорі, до якої закликають і для якої створюють умови, і зовсім інша — у низах та десь посередині, де ключові позиції займають старі кадри, у плоть і кров яких увійшли настанови та спосіб життя, котрі культивувалися десятиріччями. Для цих кадрів перебудова означає не тільки зовсім нову психологію буття, а й позбавлення власних позицій та привілеїв. Недавно він розмовляв з одним із секретарів райкому, і той розгублено сказав, що новий закон про підприємства позбавляє його впливу на виробничі справи. Він не наголосив прямо — влади, та цей висновок напрошувався сам. Бо секретар райкому звик до влади, дещо обмеженої і контрольованої, але в деяких аспектах повної; тепер же директор заводу, якого він міг будь-коли викликати на килим, стає незалежним. Більше того, якийсь нікчемний кооператор, що відкрив приватне кафе, не повинен погоджувати з ним свої плани й дії, звітувати за встановленою формою й благоговійно дивитися на вивіску “райком”.

А історія з Некричем? Можна тисячу разів волати про демократію та гласність, а от Гнідаш дав вказівку, й колесо закрутилося тільки в один бік. Коли проти тебе і комісія, і секретар партбюро, і вміло організована й скерована більшість, спробуй довести, що ти не верблюд. А якщо й почнеш доводити — змішають з багном, заклюють, переступлять і підуть далі.

— Кажете, вчитися гласності? — запитав Синиця, знову відчувши внутрішній супротив. — На всіх рівнях? А поясніть, чому нам знадобилося втручання найвищого партійного органу, щоб припинити розправу над північними річками? Наша Верховна Рада контролює діяльність не лише окремих міністерств, а й Ради Міністрів, проте я чомусь не чув, щоб ви спробували загнуздати зухвале Міністерство меліорації. Щоб хтось на сесії чи хоча б на комісії виступив з пропозицією припинити фінансування багатомільярдних проектів. Або вольові рішення щодо Дніпра! Тепер хапаємося за голову, а хто вирішував? Одна людина, розумієте — одна, сказала “так” — і всі замовкли. Я вже не кажу про Чорнобиль. Поставили атомну електростанцію в такому місці, що в разі небезпеки отруюється вода, яка живить мало не дві третини України. А осушення поліських боліт, проект каналу Дунай — Дніпро… Ви чули про так званий Обухівський промисловий комплекс? Це ж треба було додуматися — звести кілька потужних підприємств, в тому числі й хімічне, на кордоні київської лісової зони! Щоб отруїти унікальні ліси навколо тримільйонного міста…

— Я цей перелік можу продовжити, — сказав Петровський. — Проблеми Аралу, Байкалу… Байкал захистила громадськість, і мені соромно, що Верховна Рада фактично обійшла цю жагучу проблему.

— Референдум! — мало не вигукнув Синиця. — У нас влада належить народові, та коли востаннє опитували народ? Вважається, ця влада здійснюється через народні Ради, в тому числі й через Верховну, але подивимося правді у вічі: мало не всі рішення й закони готувалися чиновниками, а потім без обговорення або після так званого обговорення затверджувалися. А чому б не запитати весь український народ — чи варто прокладати канал з Дунаю до Дніпра? Чи будувати, скажімо, Чигиринську атомну? Знову у Дніпровому водному басейні та ще й в історичних місцях, дорогих серцю кожного? І чи подумав хтось, що залишиться від України з її насиченням атомними станціями навіть в разі звичайної війни?

— Прийняте рішення про широке обговорення важливих всенародних проблем.

— Але чи знаєте, як трактуються рішення на місцях? І як швидко забуваються…

Петровський подивився на Синицю уважно і сказав:

— Чудово… Я одержую від розмови з вами справжню насолоду. Якщо кожен міркуватиме так, як ви, шляхи назад нам заказані. — Він солодко потягнувся і запропонував: — Давайте спати. Люблю їздити в поїзді: мінімум вісім годин здорового сну. Вас заколисує поїзд?

— Під гуркіт коліс мені сняться сни про дитинство.

— Щаслива людина…

Синиця кивнув, згоджуючись. Кому не приємно хоча б уві сні знову стати дитиною, побачити матір, яка схилилася над твоїм ліжечком, знову відчути пронизливу красу ще незнаного світу? Пилипові зробилося щемко, й зараз зрозумів, що всі їхні прикрощі та проблеми — незначні й дрібні, у життя є вищий зміст, вище призначення, і треба намагатися прожити життя гідно. І ліг щасливий, вслухався у гуркіт вагонних коліс, радів, що з кожною хвилиною наближається до дому і з завтрашнього дня почне зовсім інше життя — без компромісів.