Шукайте жінку

7

Зоя прийшла без попередження, та Арочка була рада їй. Сиділа у кріслі під торшером у материному м’якому оксамитовому халаті, підправляла напильничком нігті й обмінювалася з подругою новинами.

— Отже, — перепитала Зоя, — твоя муттерхен лягла під академіка?

— Вийшла заміж, — поправила Арочка.

— Не все одно, однаково лягла… Ти його бачила?

— Учора.

— І як?

Арочка хотіла відповісти, що вона б сама з задоволенням… Порівняно молодий, розумний чоловік. Та не зізналася. Ця Зойка — талалайка, усе рознесе по Києву, як сорока на хвості, спробуй потім відмитися…

Проте для чого відмиватися? І перед ким виправдовуватися? Більшість її подруг, не замислюючись, вчинили б так само. Хіба вік у наш демократичний час перешкода? Плювати, що Некрич років на двадцять п’ять чи тридцять старший за неї! Хіба можна порівняти його з Аліком чи Сєвою? Порозпушують хвости, як павичі: шкіряні піджаки, вельветові джинси, саламандрівські туфлі, а за душею десятка чи дві, і то вициганені в матері чи просто поцуплені з шухляди, куди батьки ховають свої капітали. У Сєви, щоправда, “лада”, та мало не кожну поїздку треба погоджувати з татусем, а там починаються запитання: що, коли та з ким? Спочатку Севі вдавалося відбріхуватися, та після того, як подряпав крило, батько забрав ключі, й за останній місяць вдалося тільки раз проїхатися до Броварського лісу — й то Сєвка нервував, зиркав на годинник, які вже тут веселощі? Єдина втіха: на зворотному шляху вона сама вела “ладу”. Сєва наклюкався й не ризикнув сісти за кермо, а вона полюбляє швидку їзду й доїхала до Дніпра за кілька хвилин, спритно маневруючи в потоці вантажівок, що увечері поверталися до Києва.

Арочка уявила себе на сидінні білої Некричевої “Волги” й ще раз пошкодувала, що матуся випередила її.

Але, зрештою, лишається Арсен. Автомобіль має не такий розкішний, як академік, та надійний і швидкісний. Вона сама випробувала його вчора, коли разом з Арсеном верталися з Некричевої дачі: на Арсеновій “ладі” можна без особливих труднощів обійти бундючних “волгарів”.

Арочка згадала Арсена з приємністю. Хлопчик що треба, й варто зайнятися ним, пошліфувати трохи, як шліфує вона зараз нігті. Й матір радила не випускати його: чула від Некрича — перспективний, талановитий і з нього будуть люди. Будуть, якщо серйозно зайнятися, вирішила Арочка. Бо поки що тільки кандидат, а тих кандидатів у столиці — як бліх. Щоправда, уже захистив докторську, а хтось казав їй, що доктор наук оцінюється від чотирьохсот до п’ятисот кербелів на місяць. Не так уже й багато, їй вистачить лише на “шмутки”, та Арсен може писати ще книжки (вчора у них з Некричем ішла про це мова), а книжки — це гонорари й слава, на славу — начхати, головне — гроші, — особливо поки вона молода, гарна й полюбляє не менше ніж двічі на день міняти сукні…

І Аріадна розповіла Зої про Арсена та перше враження від нього.

Подруга округлила очі. Були вони в неї і так круглі та зелені, зовсім котячі, та й взагалі Зоя нагадувала кицю — маленька, м’якенька, з кучмою білявого фарбованого волосся, носик кирпатенький, щічки пухкенькі, так і хотілося її погладити. І Зоя дозволяла це чоловікам з радістю, навіть муркотіла від задоволення. Це зовсім не означало, що потім вони могли чинити, що забагнеться. Зоя була розсудлива й перебірлива, це тільки здавалося, що м’якенька й піддатлива, насправді ж могла мало не з першого погляду визначити, чого вартий той або інший чоловік. Й рішуче відшивала молодиків, які пускали слину, тільки торкнувшись її,— чоловік має бути твердим, рішучим і грошовитим, це знала точно, як віруючі — “Отче наш”, і цей принцип ніколи не зраджувала.

— Арсен… — мовила Зоя мрійливо. — Це звучить… Розкажи, який він…

— Бо! — вознесла великого пальця Арочка. — Хлопець що треба, тридцятник має, а вже професор!

— Професор! — захоплено вигукнула Зоя. — І він справді призначив тобі побачення?

— Завтра.

— Добре, що завтра, бо сьогодні прошвирпемося у “Київську Русь”.

Аріадна відірвалася від нігтів.

— Не хочеться.

— Кинь, запрошує Лана, він сказав — гарно посидимо. Буде ще один…

Арочка потягнулася і погойдала ніжками — перейняла цю звичку від матері.

— Якийсь Лапин фрайєр… Набридло.

— Ні, Лапа натякнув, дуже грошовитий. А у тебе все одно вечір гавкнув.

— Ну, добре, — вирішила Арочка, — справді, що увечері робити?

— Лапа того приятеля дуже вихваляв: наче б колись був чемпіоном з боротьби.

— Спортсмен… — поморщилася Арочка. — У них курячі мізки. М’язи наганяють, а звивини випростовуються.

— Тобі що, їхні мізки потрібні? Вечір посидимо — й забудь. Як на мене, краще: розумних розмов не треба вести.

Арочка позіхнула.

— Лапа завжди в когось учепиться. Сам платити не хоче.

Зоя безжурно зареготала.

— Нам все одно — Лапа чи якийсь Моня…

— Що за Моня?

— Я ж тобі вже півгодини торочу — Лапин приятель, що до “Київської Русі” кличе. Моня-великий — так назвивається.

— А є ще Моня-маленький?

— Без понятія. Гадаю, називається великим, бо й справді високий.

— Як Сабоніс?

— Такими хлопчиками, любко, не розкидаються.

— Побачимо… — ліниво відповіла Арочка. Подумала: Арсен нікуди не дінеться, а Моня-великий зацікавив її. Великі й сильні хлопці подобалися їй, звичайно, не такі, як збірники-баскетболісти — за два метри… Метр дев’яносто — самісінький клас, для баскетболу — миршавець, а для неї — що треба. Якщо ж до того гарно одягнений і статуристий — люкс, з таким і Хрещатиком пройтися не гріх, аби всі озиралися…

— Отже, — Зоя підвелася, — о сьомій біля “Київської Русі”, не запізнюйся.

Арочка лише кивнула й пішла зачиняти за подругою. О сьомій, то о сьомій, хвилин п’ятнадцять чи двадцять почекають, не королі й не графи, теж мені — Моня великий, побачить її — стане маленьким, усі вони одним миром мазані, великі й неприступні, немов вежі середньовічних фортець, а наче б випадково покажеш коліна — меншають і здаються на милість переможниці. Навіть такі, як Арсен, певно, набачився дівчиськ, різні там студенточки та аспіранточки молодому докторові наук проходу не дають, падають штабелями, розбалували й розбестили, а варто було з’явитися їй — і підібрав хвоста, мов слухняний пес, і їй вирішувати, крутити йому хвостом чи підвестися на задні лапи… Однак що одягнути увечері?

Моня великий, отже, високий, дивитиметься на неї згори, тут не обійтися без рожевої сукні, у неї велике декольте, і нехай Моня милується її грудьми. Вона не надягне ліфчика, прекрасне гріх ховати, здається, про це написано навіть у Біблії. Арочка не читала Біблії, проте чула: кожна інтелігентна людина має хоча б погортати цю книгу. Либонь, нудьга зелена, на зразок давньогрецьких міфів, та доведеться почитати, це піднесе її в Арсенових очах.

Де тільки дістати Біблію? Втім, той же Арсен розіб’ється, а принесе.

Здається, це у Біблії розписуються принади якоїсь єврейської красуні Суламіфі: груди в неї — хто ж це розповідав, звичайно не Лапа і не Сєва, ті, крім закордонних детективів, не читають нічого, — втім, не має значення — хто, головне, груди в тої Суламіфі — як чаші…

Теж мені, порівняння, вирішила зневажливо, от у неї груди — як дзвони, торкнись — захилитаються і задзвонять, як у церкві — молись на них, ставай на коліна, як перед дівою Марією.

Арочка самовдоволено посміхнулася: знала, вона вродливіша за всіх намальованих на іконах Марій, а посмішка в неї загадковіша за розрекламовану Джокондину.

Їй би тільки в Париж, пройтися по Версалю чи Лувру, стати поруч тої Джоконди, ото було б видовисько!

Від думки про Париж та французів, які вільно розгулюють Єлісейськими полями, зробилося тоскно. Коли вдасться побувати там — у Римі чи Парижі? Вона не була навіть у Ленінграді — втім, нехай Арсен повезе її туди, не зараз, не треба одразу вішатися на шию, хай гадає, що вона недоторкана, а от згодом весільна подорож до Ленінграда може стати приємною.

Цікаво, подумала, а який з себе Моня-великий? І чи вдасться сьогоднішній вечір у “Київській Русі”?

Лапа прийшов до ресторану за п’ять хвилин до призначеного часу. Вирядився у білі штани й сірий вельветовий піджак, пов’язав краватку — не тому, що хотів мати вигляд джентльмена, просто недавно вдалося придбати з рук краватку, лейбочка якої свідчила, що виготовлена вона у Лондоні. Якщо відверто, Лапі краватка не дуже подобалася, в галантерейному магазині на Печерську бачив яскравіші, та сам факт її лондонського походження вразив його, і Лапа, незважаючи на спеку, рішуче стягнув смугастою краваткою комір сорочки.

Лапа ще здалеку побачив Михайла. Копот стояв на розі вулиці, ліниво та самовдоволеио позирав на перехожих, і Лапа не без заздрості визначив: Моня-великий і без краватки імпозантніший за нього. Піджак одягнув модняцький, з сірого велюру, та справа не в піджаку — фактура. Не те що він — вузькогрудий і на голову нижчий…

Копот міцно стиснув Лапину долоню, так, що той мало не зойкнув од болю.

— Привіт, Вітюшо, — прогудів дружелюбно, і Лапа вдячно подивився на нього: хоч цей не називає огидним прізвиськом “Лапа”. Ця кличка прилипла до Віктора після того, як перепив і вночі зганьбив себе з відомою серед ресторанних шльондр рудою Лілького.

“Тільки облапав… — висміяла тоді його руда пройда. — Лапа…”

Навіть згадка про Лільку викликала у Віктора напад люті — слава богу, руда проноза зникла з їхнього обрію, казали, зуміла обкрутити якогось невдаху й поїхала з ним у Знам’янку чи Сквиру, та ненависне прізвисько, певно, навічно прилипло до нього.

— Ну як? — запитав Копот. — З кадрами?

— Прийдуть. Зойка і ще одна — захитаєшся…

— Ну-ну… — скептично мовив Копот.

— Точно кажу: королева! Довга, якраз для тебе.

— Бачили…

— Таких не бачив.

— Я, Вітюню, все бачив. Зойка не підведе?

— Зойка — своя в дошку. Вона з ресторану чи бару і не вилізала б.

— Усі вони з одного тіста ліплені. Пальцем помани — побіжать, а якщо вже четвертак!.. Була в мене на минулому тижні… Молодесеньке, гарнесеньке, наївнячку з себе удає, наче вчора шкільну форму скинула, а помахав перед кирпатим носиком зелененькою, так сама миттю вискочила з джинсів, одразу полишивши в них і трусики…

— Невже? — Певно, Лапа уявив собі цю привабливу картину, бо очі в нього хтиво зблиснули. — Ото б мені таке хоч раз у житті…

— Чудик! Зойка такий фортель і за червоненьку викине… Як другу звуть?

— Аріадна.

— Красиво… — сказав Копот і поплямкав губами. — Люблю все красиве. У Москві в музеї був, там такі діаманти! Красота! Блищать, аж дивитися важко. Один камінець — і на все життя. Ти скажи, для чого їх у музеях тримати? Капіталістам за кордон продати — вони на діамантах звихнулися, — ото б прибуток для казни… А ми ціну на горілку підвищуємо…

— Так для того ж, щоб ми з тобою менше пили.

— А я менше не п’ю…

Лапа підвівся навшпиньки й замахав рукою.

— Йдуть, он наші дівчатка…

Копот витягнув шию і гмикнув од задоволення.

— Точно, Вітіоню, дівка фартова.

— А я тобі про що торочу!

— Пляшка з мене.

— Не обійдешся…

Аріадна зиркнула на Копота з цікавістю. Нічого, вирішила, може бути. Вона, правда, нафантазувала собі зовсім інше й краще, щось схоже мало не на Байрона чи, в крайньому разі, Блока, проте, Байроном тут і не пахло. Та все ж Моня-великий нагадав їй якогось актора з календаря, випущеного кіностудією Довженка. Актор — також непогано, і Арочка привітно посміхнулася Моні, відчувши своєю маленькою долонею важкість і силу Мониної руки.

Вони засиділися до закриття ресторану, пили коньяк і шампанське, Аріадна таки сподобалася Копотові, бо не скупився: замовив балик і філе, Зоя захотіла ікри, та не було — ані чорної, ані червоної, обійшлися заливною осетриною. Оркестр почав грати прощальний танець, і Моня запросив Арочку. Йдучи до естради, запитав:

— Кажуть, у тебе окрема будка?

Натяк був досить прозорий, та Аріадна удала, що не зрозуміла його.

— Окрема, — відповіла недбало.

— Я проводжу тебе!..

Арочка похитала головою. Копот притиснув її до себе, повторив тоном, що виключав заперечення:

— Поїдемо до тебе. Прихопимо ще пляшку для підбалдіння. Де живеш?

Арочка підвела на нього очі. Хотіла заперечити, та в голові приємно шуміло, а Моня справді видався великим, сильним і бажаним, вона притиснулася до нього, відчувши міць його м’язистого тіла, й погодилася:

— Добре…

Лапа на прощання налив усім по повному келиху шампанського.

— Вип’ємо за Моню, — почав жартома, — за його велич і за те, щоб йому поставили отут, навпроти ресторану, монямент. І нарешті збудували в Києві монярельсову дорогу, якою їздитимуть усі його друзі, тобто монярхісти. А жінки, які в нього закохуватимуться, відсьогодні зватимуться моняхинями.

Жарт сподобався Копотові. Випив шампанське, усміхнувся і заявив:

— Завтра я б запросив вас у філармонію, таж не підете. Знаю я вас, та й сам не піду — нудьга зелена…

Вранці першою прокинулася Арочка. Покліпала очима, побачила поруч на подушці могутню потилицю, прикриту акуратно підстриженим русявим волоссям, на мить замислилася, та одразу все згадала й безцеремонно штовхнула Моню в спину.

— Вставай! — наказала.

Хміль вивітрився, а з ним і всі її почуття до цього зовсім незнайомого чоловіка. Копот солодко потягнувся, запитав!

— Котра година?

— По сьомій.

— Рано… — Повернувся до неї, та Аріадна рішуче відсторонилася.

— Не хочу.

— Ти що? — здивувався Моня.

— Не хочу.

— Здуріла?

— Сказано: не хочу!

— Не хочеш — не треба, — не наполягав Копот.

Сів на край ліжка, запитав не обертаючись:

— Лапа казав, ти машину водиш, правда?

Власне, почувши від Лапи, що Зойчина подруга чудово водить автомобіль, і запросив дівчат до ресторану.

— Права є… — відповіла Арочка, щиро здивувавшись, чого саме це зацікавило Моню.

— Тачки не маєш?

— Звідки? Якщо ти подаруєш…

— Я, може, й подарую, — несподівано сказав Моня. — Якщо гарно поводитимешся.

— Тобі щось не сподобалося?

— Ні, все гаразд. Однак таке діло: скоро знадобиться тачка.

— А я при чому?

Моня солодко позіхнув.

— Візьмеш у свого нового папахена. Казала, білу “Волгу” має…

— То я ж його тільки раз і бачила…

— Ну й що? Він з тобою зараз заграватиме — не відмовить.

— Ні, — заперечила Арочка.

— Ну?.. — здивувався Моня. — Ти зі мною не сперечайся! Я ж сказав: тачка конче потрібна.

— Шукай в іншому місці.

Копот нахилився над Арочкою. Притиснув долонями до ліжка, дихнув вчорашнім перегаром в обличчя. Сказав жорстко:

— Не пойняла? Візьмеш у папахена. І поїдеш, куди скажу.

— Які ще будуть вказівки? — запитала Арочка.

— А це ми з тобою обговоримо, — не образився Копот. — Ти вчора правду казала, що брат в Ізраїлі? Начебто на єврейку не схожа…

— А він у мами від першого шлюбу.

— Як зветься?

— Льоня Зельцер.

— Це добре, — потер руки Копот. — Зельцер, кажеш? Навіть дуже добре.

— Чого ж доброго?

— Невже не розумієш? Маєш рідного брата там!..

— Не рідного, а зведеного.

— Яке це має значення: брат є брат.

— Я його ніколи не бачила.

— Адресу знаєш?

— Льонину? У мами десь є.

— Значить, так, — сказав Копот. — Ти мені сподобалася. Це — факт. Напишеш братові, щоб прислав виклик. Возз’єднання родин, права людини й таке інше… А ми тим часом поберемося, утворимо міцну радянську сім’ю і гайнемо до капіталістичного пекла. Нехай нам буде гірше.

Арочка щиро й весело зареготала.

— А ти в мене попитав, чи хочу до того пекла?

— Захочеш, — одповів, — ти красиво жити хочеш.

— А я й тут красиво влаштуюсь.

— Тут? — здивувався Копот. — Що мелеш? Тут красиво не можна.

— А що ти в Ізраїлі робитимеш? Там позавідомчої охорони, може, й нема.

— Головне — гроші!

— Звідки вони в тебе? Ще на ресторан…

— Дурепа! — розсердився Копот. — Гадаєш, я голови не маю? І туди з доброго дива збираюсь?

— Скільки ж маєш? — поцікавилася Арочка.

— Сто тисяч поки що вистачить?

— Овва!.. — не повірила.

— А може й більше…

— Звідки?

— На дурні запитання вірменське радіо не відповідає.

— А в тебе розмах! Проте там радянські гроші начебто не ходять…

— Ну й що? Бр-рульянти всюди ходять. Два-три гарних камінці для початку вистачить.

— Вистачить… — автоматично погодилася Арочка. У голові в неї запаморочилось: уявила себе у розкішній шубці за кермом “мерседеса” чи “тойоти” на широкому паризькому проспекті, що веде до Тріумфальної арки. Забула навіть, як називається… Чи у Римі або Лондоні… Начхати на Ізраїль та його нікчемний Тель-Авів. Вони житимуть переважно в Парижі, й вона вечорами сидітиме в окремому кабінеті “Максима”. Це справжній ресторан, а не зачучверіла “Київська Русь”, де вчора їм не подали ікри…

Але раптом підозра ворухнулася в її душі. Зміряла Копота чіпким поглядом і запитала:

— Де гроші? Покажи.

— Покажу, — згодився той. — Прийде час — покажу.

— Побачу — тоді й балакатимемо.

Койот знову потягнувся до неї, та Арочка загорнулася в простирадло й відштовхнула його.

Копот почав одягатися. Аріадна дивилася, як розчісується, й думала:

“Сьогодні увечері у неї побачення з Арсеном. Може, в нього попросити машину? Ні, незручно. Краще справді в академіка. Треба під’їхати до матусі, та його швидко уговтає. Отже, завтра — на дачу. З цим Монею рвати не можна. Хай буде в резерві. Чи Арсен в резерві… Можна крутити голову одразу обом, тільки обережно. Бо Монина пропозиція — спокуслива, такий варіант може більше й не трапитися. Головне — улаштуватися за кордоном. А там подивимося: Моня — не межа, такі, як я, цінуються в усьому світі, зрештою, можна взяти участь у якомусь конкурсі краси, й тоді переді мною плазуватимуть навіть мільйонери…”

Аріадна уявила собі конкурс, на якому — ні на мить не сумнівалася в цьому — вона переможе всіх європейських красунь, і щасливо засміялася.

— Ти що? — здивовано озирнувся Копот.

— Нічого… — відповіла й заплющила очі, щоб не зникло це прекрасне видіння: вона в оточенні десятків кореспондентів і натовпу залицяльників, які засипають її квітами.