Шукайте жінку

14

Некрич рідко користувався ліфтом — збіг сходами з дев’ятого поверху й зупинився на тротуарі Володимирської. Що й казати, сумна картина відкривалася перед очима: на місці колишнього готелю “Театральний” неоковирний паркан, баштові крани, розкопана бруківка, гори будівельного сміття. Іван Михайлович подумав, що, можливо, колись цей готель збудували швидше, ніж тепер відновлять, а тоді не існувало ні кранів, ні бульдозерів, лише риштування, якими вручну тягали цеглу. Проте не було й Головкиївміськбуду та численних підпорядкованих йому трестів та управлінь, лише архітектор та підрядники, що значно спрощувало й пришвидшувало будівництво.

Іван Михайлович подумав також, що він усе ж несправедливий до будівельників. Адже Оперний театр відбудували, і вони з Софією підуть слухати “Пікову даму” чи “Івана Сусаніна”. Нараз у вухах зазвучали дзвони з увертюри до “Івана Сусаніна” — настільки виразно й могутньо, що Іван Михайлович заплющив очі й застиг, зачудований. Якщо день починався з музики, мав бути вдалим, але усе складалося навпаки: Салій вирішив відзначити повернення директора з відпустки партійними зборами, на яких планувалося обговорити висновки комісії, яка щойно закінчила роботу. В інституті ж пішли чутки, що висновки ці різко негативні, й Салій збирається ставити питання про доцільність перебування Некрича на директорській посаді. Подейкували, що питання це практично вирішене у високих інстанціях: Салій звалив директора й незабаром сам очолить інститут.

Отже, день обіцяв бути не з приємних, і мажорні звуки глінківської увертюри звучали явно недоречно Некрич здивувався такій невідповідності — хоч і не збирався здаватися її нести на плаху повинну голову, та й підстав для оптимізму також не мав. Попрямував вниз вулицею Леніна — завжди ходив на роботу пішки: чвертьгодинна прогулянка найпожвавленішими міськими проспектами ставала непоганим зачином робочого дня.

Іван Михайлович перетнув Хрещатик і зупинився перед кафе. Софія вранці вже почастувала його кавою — тут, в “Акваріумі”, як чомусь охрестили завсідники цю мало не всуціль скляну кав’ярню, не смачніша за домашню, але ж людське тирловисько поміж столиками, гіркуватий кавовий запах, гомін і сміх створювали якусь неповторну атмосферу, котра, контрастуючи з домашнім затишком та умиротворенням, заряджала його на цілий день — атмосферу людських клопотів, зацікавлень, суперечок, радощів і прикрощів, перемог і поразок, інтриг і глибокодумних бесід, засідань, нарад, часто пустопорожніх, та чомусь обов’язкових, тобто всього того, у що поринав Некрич в інституті без останку. І що чомусь вважалося справжньою роботою, хоча він твердо знав: справжнє починається лише ввечері чи вночі, оті дві—три години, коли він улаштовується дома за столом і ніхто не заважає — навіть Софія, яка, приглушивши телевізор, дивиться вечірній кінофільм або дрімає у широкому й м’якому ліжку.

Некрич з розчуленням згадав Софію. Усе ж є бог на світі, й він послав йому під старість справжню радість. Софія розуміє його, не обтяжує примхами, хоч, зви4айно, у кожної такої жінки їх чимало. Вона якось одразу перейнялася важливістю його роботи й створила для неї всі умови, відмовилася від Клавдіїних послуг у Києві й наполягла, щоб та принаймні до зими лишилася на дачі, сама готує сніданки та обіди, й готує смачно — вранішні грінки сьогодні Іван Михайлович зжував непомітно й попросив ще, а Софія сиділа за столом навпроти і посміхалася задоволено. Потім вона сама підібрала й зав’язала йому краватку, прискіпливо огледіла, лишилася задоволеною й тільки після цього випустила з квартири, побажавши успіху.

Іван Михайлович не розповідав дружині про складності сьогоднішнього дня — для чого псувати настрій коханій жінці, він справиться з прикрощами сам, і перемогти його не так уже й легко, як вважає Салій.

Іван Михайлович узяв чашечку кави й став у самому кутку “Акваріума” — сьорбав каву маленькими ковточками, дивився на людський потік на Хрещатику: заклопотаних чоловіків, збуджених жінок з авоськами, підмальованих вродливих дівчат та юнаків, що проводжали їх не зовсім сором’язливими поглядами, на машини й тролейбуси, що шурхотіли асфальтом, — на звичайне буденне життя головної вулиці. І не міг навіть уявити, що кохана жінка, провівши його й безжурно поцілувавши в щоку, одразу нетерпляче закрутила телефонний диск.

— Це квартира Семена Васильовича? Будь ласка, покличте Арсена. Арсенчику?.. Добре, що ти ночував у дядька і залишив телефон. Невже не впізнав, це Софія Гнатівна. Як співала “Думка”?.. Арочка також вражена, вона дзвонила мені вчора пізно й розповідала про пригоду в Піонерському парку. Не звертай уваги, Арсенчику, то звичайний бандюга, і ми знайдемо на нього управу. Ні, любчику, це не лише твоє діло, я також маю опікуватись своєю дочкою і розберуся з цим Монею. Тепер слухай мене уважно. Ваня щойно пішов на роботу, добре, що ти також збираєшся, я дуже розраховую на тебе. Поспішай, Арсенчику, візьми таксі, я б хотіла, щоб ти поговорив з Синицею перед зборами. Вчора я телефонувала Ларисі, вона у розпачі й обіцяла скрутити Пилипові голову, якщо насмілиться сказати хоч слово проти Івана. Хіба це по-товариськи? От і побалакай з цим недотепою. У порядному товаристві так не роблять, якби ще мав хоч якісь підстави, а то пішов за Салієм та його підспівувачами. І ще — пам’ятаєш моє прохання, любчику? Дізнався, коли дні народження в Рапака та Павлюка? У Павлюка післязавтра? Чудово, Арсенчику! Я про це потім розповім, прекрасно, що післязавтра… Тільки, любчику, про це ні гу-гу нікому, зовсім нікому, нехай це буде наша з тобою таємниця, гаразд? Як звуть Павлюка? Ярославом Вікторовичем, а де мешкає? У новому будинку за Суворовським училищем? Ні, в гості до нього не збираюся, але дуже прошу, ні гу-гу, це для мене дуже важливо. Не смійся, Арсенчику, жінки іноді розумніші не тільки за докторів наук, а й за академіків. І все, що робиться в світі, закручено нами, починаючи з Єви. Недарма французи кажуть: шерше ля фам, шукайте жінку… Французи народ розумний і дотепний, вони знають, що до чого. Бувай, любчику, хапай таксі й лети в інститут, я покладаюсь на тебе, та й Ваня сьогодні потребує підтримки.

Софія Гнатівна поклала трубку, почистила щіточкою нігті, наморщила чоло, збираючись з думками, й знову закрутила диск.

— Аріадна, — сказала владно, навіть суворо, — слухай мене уважно. Розумію: у вчорашньому інциденті з цим Монею твоєї вини нема. Але треба бути обережнішою. Покажеш мені цього Моню. Ні, не відкладатимемо на колись. Я хочу бачити його сьогодні. Певно, цей Моня зараз подзвонить тобі й сам заявиться: вчинив негарно й прийде каятися. Домовся з ним на сьому годину, я прийду до тебе. У крайньому разі, сама знайди його, ти в мене розумниця, і я завжди вірю в тебе. Чао, розумнице, я цілий день удома, дзвони, чекаю…

Софія Гнатівна простягнулася на кушетці, підклавши долоню під голову. Лежала й загадково посміхалася. Хоч би що казали, а розум у жінок гнучкіший за чоловічий — на крутих поворотах вони значно рішучіші. І першою це довела Єва. Той недолугий Адам і досі швендяв би по раю, вилежувався у пахучих райських хащах, не знаючи всіх справжніх житейських зваб, якби не Єва з її допитливістю й рішучістю. То казки, що її піддурив підступний і мудрий змій, Єва й сама б зірвала заборонене яблуко. Якщо ж змій і спокусив її, не біда. Недоумкуватий Адам і не балакав би з гадом, у нього не стачило б на це розуму й лексикону, певно, лише пишався своїм м’язистим тілом, здоров’ям і силою, не бачив далі свого носа й не хотів бачити, й тільки Єва започаткувала цей складний і густонаселений людський мурашник — розумна, хитра, ініціативна жінка, молода, вродлива й пристрасна.

Софія Гнатівна уявила себе на місці Єви й вирішила: вона вчинила б так само. Подумала: вона таки схожа на Єву. Допитлива, гнучка й трохи підступна, як і найперша жінка в світі. І така ж гарна — ніжна й струнка, мабуть, у її роки Єва була вже підтоптана, та й хто міг навчити її доглядати себе, стежити за шкірою рук і обличчя, масажувати зморшки, втирати креми, ніжитися в теплій ванні?

Софія Гнатівна щасливо засміялась: усе має бути, як вона задумала і як вона схоче.

Шерше ля фам, шукайте жінку — ніколи не помилитеся!

Іван Михайлович допивав каву, коли побачив, що до “Акваріума” прямує Майструк. Дочекавшись, поки Майструк зайшов до кав’ярні, Некрич помахав йому рукою, напрошуючи до свого столика.

Майструк узяв каву і влаштувався навпроти. Тепер вони хаймали найвигідніше в кав’ярні місце, у самому кутку, наче відокремилися від загалу, принаймні могли непоспішливо побалакати. Іван Михайлович щиро зрадів Майструкові. Той, хоч і був старший на десять років, вважався якщо й не приятелем, то гарним товаришем — взагалі Федір Гаврилович, а по-інститутськи просто Федюня, був душею товариства, його обирали у всі без винятку склади місцевкому, він організовував ювілеї, колись з коньяком і винами, тепер з чаюванням, проголошував тости, намагаючись сказати щось приємне кожному присутньому, вибивав путівки до санаторіїв та будинків відпочинку, хвалив мало не всі докторські та кандидатські дисертації й здобув собі загальну симпатію та прихильність. Майструк перший привітав Івана Михайловича з обранням у членкори, а потім і з призначенням директором, надсилав поздоровчі листівки до свят і телеграми в день народження, виступаючи на вчених радах, завжди підтримував Некрича й м’яко, проте водночас рішуче, відкидай критику на його адресу.

Іван Михайлович ставився до Федюні відповідно. Добився, щоб його ввели до вченої ради, хоч були й заперечення, сприяв виданню наукових робіт, навіть улаштував так, що збірка Майструкових статей одержала якусь академічну премію. Головне ж — допоміг Федюні влаштувати дочку в університет. Конкурс був великий, а мала Майстручка (це Іван Михайлович знав достеменно) не відзначалася талантами, та Федюня півмісяця ходив за ним, дивлячись по-собачому прохально, й Іван Михайлович зустрівся із знайомим деканом, і той записав малу Майстручку до якогось потаємного списку, котрий гарантував прихильність екзаменаторів і прохідний бал.

Потім, коли дочку вже зарахували, Федюня стояв у кабінеті мало не на колінах, клявся у вічній відданості, називав Івана Михайловича людиною благородного серця й великої душі — той тільки сміявся, але погодився піти до того ж “Акваріума”: тоді у кав’ярні ще подавали коньяк, і вони випили по добрій чарчині за світлий шлях підростаючого покоління.

Іван Михайлович подумав, що й зараз він би не відмовився від маленької чарчини до кави, лише один ковток, який розширює судини й створює гарний настрій, примушує мозок працювати енергійніше. Тим паче з приємною й розумною людиною, з якою можна відверто балакати на всі теми.

Він узяв собі ще чашечку кави, сперся ліктями на столик, перегнувшись до Майструка, зазирнув йому зблизька у вічі й запитав жартівливо:

— Ну, як в інституті? Вже проспівали мені відхідну?

Майструк відвів очі і якось нервово відсьорбнув кави. Поставив чашку, провів вказівним пальцем по окрайцю, для чогось облизнув пучку й запитав, дивлячись повз Івана Михайловича кудись на Хрещатик:

— А ви вважали директорську посаду навічно заброньованою для вас?

Чого-чого, а такого Іван Михайлович від Майструка не чекав. По-перше, вони з Федюнею, незважаючи на різницю у віці, давно перейшли на “ти”. Іванові Михайловичу попервах було незручно “тикати” Майструкові, та на якомусь черговому бенкеті той, хильнувши, похоробрішав і запропонував випити на брудершафт. Але й після цього Іван Михайлович не відразу перейшов на “ти”, проте Федюня кілька разів нагадував про брудершафт, потім усе непомітно владналося, Федюня, щоправда, привселюдно не називав директора Іваном, а напівпоштиво Михайловичем, та, лишаючись на самоті, іноді дозволяв собі й “Ваню”.

Іван Михайлович аж сіпнувся од здивування.

— Федюню, й ти відступився від мене?

Але Федюня знайшов у собі сили посміхнутися Некричеві мало не приязно й сказав:

— Ну що ти, Михайловичу, як можна!

— А мені здалося…

— Невже ти вважаєш мене останнім покидьком?

У Івана Михайловича відлягло від серця. Певно, вся ця історія з Салієм усе ж подіяла на нього, й нерви почали здавати, якщо вже й про Федюню подумав негарно. Чужа душа, звичайно, темний ліс, а Майструк ніколи не відзначався твердими принципами, проте так швидко й підступно зрадити не міг. Некрич перехилився до Майструка через стіл, якщо б зміг, поклав би йому довірчо голову на плече, поплакався б і висповідався у своїх прикрощах, однак Федюня відсахнувся і очі в нього чомусь зробилися колючими.

А може, це тільки видалося Некричеві, бо Майструк одразу відвів погляд і сказав:

— В інституті різне кажуть…

— А ти як вважаєш?

— Всі ці розмови не варті виїденого яйця.

— Спасибі, Федоре Гавриловичу, й на тому спасибі.

Майструк накрив чашку долонею, посовав її по столу. Думав: “Якби знаття!.. Знати б, що долю Некрича вирішено, й розмова вийшла б інша. Я б сказав цьому самовпевненому типові все, що думаю про нього, нарешті сказав би просто у вічі, полегшив душу. Однак усе може трапитися. В інституті, щоправда, впевнені: Некрич спікся. Сплели йому личаки, Салій сплів власноручно, і слава богу. А Павлюк учора приніс звістку, що зняття директора погоджено в директивних органах, потирав руки й казав усякі негарні слова про директора, а Павлюк — хитрий лис, він дарма не базікатиме, винюхав, падлюка, розвідав, певно, в самого Салія. Адже всім відомо: Павлюк — права Вовова рука, Салій останнім часом підняв голову. Подейкують, його підтримує сам Гнідаш, от і Вовова стаття в газеті з’явилася — начебто все йде до того, що Некрича таки знімуть. Ото було б сміху: звільнити без грошової компенсації, вигнати вискочня, за час директорування став членкором і в академіки націлився… А йому під сідницю коліном…”

Майструк не втримався і хтиво потер руки, але, перехопивши здивований Некричів погляд, віддано посміхнувся і мовив із сльозою в голосі:

— Невже ти, Ваню, міг подумати, що я піду проти тебе? Та я за тебе!..

Так, вирішив, усе йде як треба, й він обрав правильну тактику. Слід перетерпіти ще кілька днів, поки все остаточно з’ясується. У Некрича є таки шанси лишитися, он яка пика самовпевнена, ані тіні тривоги, костюм від першокласного кравця, не те що в нього — магазинний, з бганками під плечима. Комір Некричевої сорочки накрохмалений, краватка у дрібну косу смужку, мабуть, паризька чи лондонська, точно, імпортна, і звідки люди беруть такі?

Від цієї думки зробилося ще тоскніше, а Некричева пика ще неприємнішою, справді, паскудна, проте, вирішив, подивимося на неї через тиждень — не посміхатимешся так нахабно і самовпевнено, ходитимеш в рядових. Ось тоді й побалакаємо…

Уявивши таку приємну картину: Некрич сидить в їхній кімнаті, куди напхано аж семеро науковців, і питає дозволу у заввідділом відлучитися, Федюня посвітлішав обличчям і повідомив:

— А тебе, Михайловичу, дехто вже рядовим вважає. Звичайним старшим науковим…

— Я б не заперечував.

— Як так? — щиро здивувався Майструк. — Ти? Рядовий? Під рукою Рапака?

— А що? Мені книгу написати хочеться, а часу нема. У відділі більше свободи.

— Блефуєш?

— Аніскілечки.

“Точно, зняли… — здогадався Федюня. — А я, дурень, з ним теревеню. Він же грунт готує: мовляв, пописати захотілося… Хіба не писав свої недолугі книжки в директорському кабінеті? Писав більше, ніж інші… Кажуть, талант, а подивитися б на твій талант без посади! Хто б тебе видавав, хто б носився з тобою, хто б писав захвалювальні рецензії? Слава богу, хоч Салій наважився сказати правду у вічі. Честь і хвала вам, Володимире Борисовичу, і всі, хто стогне зараз під директоровою п’ятою, всі упосліджені Некричем знімають перед вами капелюха…”

Некрич помітив миттєве збентеження на Майструковому обличчі, побачив, як випнулися в нього суглоби на пальцях, що стиснули чашку, мало не розчавивши її.

— А може, тобі, Федю, вчасно зректися мене? — запитав напівжартівливо, але дивився серйозно. — Щоб не псувати стосунки з новим керівництвом?..

“На такий примітивний гачок мене не спіймаєш, — вчасно подумав Майструк. — Витримка й ще раз витримка”.

— Здається, ми все ж друзі… — сказав, та не дуже впевнено.

Вирішив: добре, що ніхто з інститутських не чує їхньої розмови і не зможе донести Вовові, як він і зараз присягається Некричеві в дружбі. Салій ніколи б не простив йому цього.

— А може, ти, Федоре Гавриловичу, набивався мені в друзі тільки тому, що я був директором? — запитав Некрич. — І від мене залежали деякі твої блага?

— Я набивався тобі в друзі? — обурився Майструк. — Не набивався я, просто я твій справжній прихильник. А от інші… Багато хто лиже тобі зад, а через хвилину плюється. Тепер побачиш справжню ціну людей, сьогодні ж побачиш і сам розберешся.

— Бо настали часи перебудови й люди згадали про власну гідність?

Федюня мимоволі підважив на долоні чашку й вирішив, що міг би виплеснути Некричеві в обличчя залишки кави: адже сприйняв директорові слова на свій рахунок. Але втримався. Він поки що не вчинить так. І не тому, що боїться скандалу в публічному місці. Просто йому наплювати на Некричеву пиху й зверхність, чхати він хотів на шановного членкора, шкода тільки, не віднімуть у Некрича це звання, а треба було б…

— Чого ж ти хочеш, — відповів, — люди тепер все кажуть, чому ж і про власну гідність не подбати? Ти ж не бог, Михайловичу, тепер і тебе притискуватимуть, от уже Салій почав…

— Гадаєш: аби почати, а там воно й піде… Це було б чудово — цілком вільний, без упередження обмін думками.

— Брешеш ти все… — вирвалося в Майструка. — Яке начальство прагне критики?

— Ну, ти навряд чи критикуватимеш… Хіба якщо мене знімуть.

Майструк сіпнувся, і Некрич збагнув, що влучив у яблучко. “Усе ж Федюня вже відрікся від мене, — подумав. — Зіниці бігають блудливо, й не дивиться мені Федюня у вічі чесно й відкрито, як раніше”.

— Я б попросив вас, — перейшов раптом Майструк на “ви”, — добирати вирази!

— Ну, Федюню, вибач, — схаменувся Некрич: може, й справді образив гарну й душевну людину. Ну, боягуз, ну, не має характеру, але ж не всім бути бійцями…

Проте Майструк уже закусив вудила. Плювати, вирішив, плювати на все, не піднятися вже цьому зарозумілому типу, він — труп, і нарешті можна висловити все, що накипіло в душі.

— Гадаєте, я боюсь вас? — підвищив голос. — Ні, не боюсь, просто дивуюсь, іноді навіть тетерієш, чому все — одній людині! Академія, директор інституту, мало не щороку нова книжка… Ти все можеш: навіть посприяти бідному колезі у влаштуванні дочки. Ти — пестунчик долі, тебе вихлюпнула хвиля, а ти вчепився обома руками в керівне крісло, роздавав направо й наліво подаяння, навіть не помічаючи, як противно декому брати милостиню з твоїх рук.

— Для чого ж брали?

— Життя примушувало. Жити всім хочеться.

— Отже, ви пили зі мною на брудершафт, клялися у дружбі, ненавидячи? Навіть плазували! — додав Некрич жорстко.

— На жаль, я не герой.

— Не герой, це точно — звичайний пристосуванець.

Некричу здалося, що зараз Майструк вихлюпне йому в обличчя залишки кави, проте він недооцінював Федюню.

— Вам не вивести мене з рівноваги, — сказав той. — Бо ви тепер труп. А хто ображається на мертвяка?

— Шкода… Шкода не за тим, що добре ставився до вас, шкода самого себе за недоумкуватість. Маєте рацію, поганий з мене директор, гарний мав би розбиратися в людях, а я не побачив навіть того, що лежить на поверхні.

— Ви не тільки поганий директор, ви просто вискочень. Вам же й сорока не було, коли стали членкором, хлопчисько, пацан, а обійшов розумних і поважних… Чому? Бо зумів розштовхати ліктями, показав зуби, знайшов високого покровителя!

— Хто ж протегував мені? — щиро здивувався Некрич.

— А кого у наші благословенні часи призначають директором інституту без протекції?

— Не припускаєте думки, що я щасливий виняток?

— Хоч зараз не брешіть.

— Чому ж мій покровитель не допомагав мені тепер? Адже ви уже зняли мене з роботи…

— Зараз усі ховають голову під крильце. Навіть номенклатурники, які хизувалися своєю всевладністю і вседозволеністю, перші волають про демократію.

— Маєте рацію, — згодився Некрич. — Але яке це мас відношення до мене?

Майструк переможно посміхнувся.

— Облишмо.

— Справді, облишмо. — Некрич хотів допити каву, та в роті зробилося гірко, немов ковтнув отрути — відсунув чашку різко, ледь не розбив.

— Нервуєте? — в очах у Майструка засвітилося торжество. — Тепер вам доведеться бути як усім: вчасно приходити в інститут, виконувати планові роботи, одержувати прочуханки від начальства. І ніхто не хвалитиме ваші пересічні книжки, ніхто не підтакуватиме на вчених радах.

Некрич знизав плечима.

— Але ж ви перший згоджувалися зі мною у всьому, хоча, можливо, я й помилявся.

— Спробував би я піти проти вас!

— Давайте припинимо цю розмову. — Некрич відчув утому, наче весь день тягав щось важке. — Виявляється, ми антагоністи і, слава богу, я нарешті збагнув це.

— Боїтеся правди? Хоча цього слід було чекати. Усі вискочні бояться правди. Та настали часи, коли ми можемо висловлювати все, що думаємо.

— Ви типовий демагог, Федоре Гавриловичу, і я щасливий, що ми нарешті порозумілися. Бо міг би все життя вірити у вашу порядність.

— Коли нема чим боронитися, чесних людей починають звинувачувати в демагогії. Прийом відомий.

— Демагог — це дуже м’яко сказано.

— Кажіть, кажіть — це у вас ще директорська відрижка. Скоро вас обскубуть — знатимете, як ходити в рядових.

— Ніколи не тримався за директорське крісло.

— Трималися, ще й як трималися! Обома руками. Академіка в нас хіба за розум дають? За крісло, і ви це знаєте не гірше, ніж я. Ви були без п’яти хвилин академіком, а тепер дзуськи. Крісло затуляло вас від житейських бур, от і пристібалося пасами безпеки, щоб раптом не викинуло. І ви можете казати про мене все, що хочете. Так, я падлюка, так, плазував і принижувався, бо слабка людина, не боєць…

— Знаєте, хто ви?

— Сьогодні я стерплю від вас будь-яку образу, бо це буде остання кривда.

— Ви нагадуєте мені дощового черв’яка, Федоре Гавриловичу. Плазуєте, звиваєтеся, бо не маєте хребта, а розірви вас — не помрете, навпаки, з одного Майструка народиться двоє, і обидва такі ж огидні.

— Тепер і ви станете черв’яком і відчуєте всі радощі черв’якового життя, плазуватимете, як усі, й закопуватиметеся в землю в разі небезпеки.

Некрич зареготав мало не весело.

— Ніколи! Можу з вами закластися.

— Життя навчить.

— Кожен живе по-своєму.

— Це ви хотіли жити по-своєму. Ширяли у надхмарних висотах, з яких людство видається мурашником, та от обрізали крила, й станете, як усі, звичайною комахою. Бо наше суспільство не терпить зухвалих, у нас усі рівні, і в цьому наша перевага. Це там десь нахапалися б грошей, різних Нобелівських премій, відгородилися б від трудящих бетонним парканом і плавали в голубих басейнах.

— Це ви — трудящий?

— Не смійте іронізувати. Бо соціалізм для таких, як я, — трудівників. Які знають свою справу і роблять її.

— Шкода, — зітхнув Некрич, — шкода, що ви маєте право голосу. Шкода, що підноситимете руку, і від цього залежатиме доля інших. Не лицеміритиму, і себе шкода, адже ж ви тепер всіма силами підтримуватимете того, хто прийде замість мене, казатимете йому ті ж улесливі слова, що казали мені, голосуватимете за нього аж до того часу, поки не похитнеться. І ніхто не виведе вас з ученої ради, а на партзборах усі хвалитимуть, бо сумлінно виконуєте громадські доручення й ніколи не запізнюєтесь із сплатою членських внесків. І будете ви правою рукою Салія, і підноситиме Салій вас так само, як, скажімо, Павлюка чи когось іншого з вашої компанії. Сірої, повзучої, як смола, липкої компанії, котра чомусь вважається основою основ і може диктувати свої закони.

— Нас більшість!.. — переможні нотки зазвучали в голосі Майструка. — А суспільство живе за законами більшості. — Раптом затнувся, подумавши: “Що я кажу? Невже збожеволів? Як можна так розпускатися? Дурень, останній дурень, базікало…” Глибоко втягнув у себе повітря, зупинився, мов кінь перед безоднею, вимучено посміхнувся і запитав, дивлячись Некричеві у вічі: — Ну, як я тебе розіграв?

— Що-що? — не збагнув Іван Михайлович.

— Отакі слова тепер казатимуть тобі в інститугі колишні однодумці, — пояснив Майструк. Нарешті не витримав Некричевого погляду і відвів очі.

— Хочеш сказати: жартував?

— Авжеж.

— Ні, Федюню, — не повірив Некрич, — нарешті ти відкрився, і я зрозумів тебе до останку.

— Маленький спектакль, — реготнув Майструк, — але ж я, мабуть, поганий актор і не зумів переконати тебе.

— Чого ж, переконав, — не згодився Некрич. — Справді, Федюню, маєш рацію: таких, як ти, в нашому інституті більшість. І це моя вина… — Сердито відсунув чашку і, не дивлячись більше на Майструка, вийшов з кав’ярні. Думав: так, це моя вина. Ширяв у надхмарних висотах, обстоював якісь ідеали, цілувався з Майструком, тягнув за комір Павлюка, от і дотягнувся. Проте, подумав також, є і однодумці, є таланти, невже їх меншість? Але ж не рахуватимеш по пальцях: талант — нездара…

Може, простіше піти самому? Думати лише про себе, працювати лише на себе, бо обличчя справжнього вченого визначають, зрештою, його власні роботи.

Нехай очолить інститут Салій, чорт лисий, будь-хто, нехай поморочать собі голову, а я засяду в своєму кабінеті над Десною, де так гарно пишеться…

Однак чи є це позиція? І що станеться з інститутом, коли прийде Салій? Для чого ми живемо зараз? Що буде завтра, якщо кожен здаватиме позиції, особливо тепер, коли країна так розбурхана!

І ще подумав: чомусь ми останнім часом говоримо про обов’язки комуніста переважно на партійних зборах. Приймаємо рішення, пишемо правильні резолюції, кажемо красиві слова, аплодуємо доповідачам. А чи зазираємо собі в душу, вимагаємо від себе того, чого хочемо від інших? Чи не стали чиновниками й за духом? Чи не ставимо матеріальні блага над усе? Звикли до спеціальних лікарень, закритих магазинів, персональних машин — он з Кончі-Заспі, де урядові дачі, третину автомагістралі віддали тільки для персональних чорних “Волг”. І навряд чи хтось згори наказав, просто знайшовся запопадливий чиновник в Міністерстві внутрішніх справ або в Державтоінспекції, вирішив створити максимум зручностей для начальства, а воно сприняло це як належне. І ніхто не зауважив, чи варто витрачати мільйони державних карбованців заради окремої дороги для кількох десятків номенклатурних машин. А чому не зауважив? Бо звикли відчувати свою винятковість, звикли чути лише похвальні слова, як і ви, до речі, Іване Михайловичу, — скажіть відверто, чи подобається вам критика? Не дуже, і статтю Салія про вашу книжку сприйняли роздратовано…

Проте стаття ж тенденційна й неаргументована. Але чи не здається це лише особисто вам?

Ні, вирішив, у мене ще вистачить кебети, щоб відрізнити справжню критику від критиканства. Зрештою, давайте полемізувати. Я готовий прийняти відкритий бій, готовий до дискусії, на кожне ваше звинувачення, товаришу Салій, маю аргументовану відповідь.

“А чи не заговорили в тобі, Іване Михайловичу, перебільшені амбіції? — подумав. — І чи не тримаєшся справді за директорське крісло заради власної вигоди? Має рацію Майструк: навряд чи дочекатися тобі академіка без посади. А чи хочеться стати академіком?”

І Некрич чесно відповів сам собі:

“Хочеться. Але, — поправився, — не за будь-яку ціну. Не підеш ти, Іване, на поклон ні до Гнідаша, ні до самого президента. Ти все ж комуніст, Іване, а не пристосуванець на зразок Майструка”.

Некрич зупинився перед будинком, цілий поверх якого займав їхній інститут. Он його вікно, а скільки ще вікон? І за кожним люди — великий, з різними смаками та уподобаннями колектив. Він гадав, знає кожного. На жаль, помилився. Але ж на помилках треба вчитися. І не повторювати їх. Отже, ранувато здаватися, товаришу Некрич. І давайте, Іване Михайловичу, наодинці з собою вирішимо: починаєте ви боротьбу не з-за шкурницьких інтересів, не заради самоутвердження, а боротьбу принципову. Не всі повірять тобі, гадатимуть, власну шкуру й благополуччя захищаєш — що ж, усім у душу не залізеш… Черниш, Владко, Науменко, Сашко Малин, усі гарні й талановиті люди зрозуміють тебе й підуть за тобою…

Секретарка кудись вийшла, і Некрич зайшов у кабінет непомічений. На столі лежала тека з діловими паперами, але не став переглядати їх, влаштувався в низькому фотелі біля журнального столика, вільно простягнув ноги й замислився. Цікаво, як поведеться в нинішній ситуації Пилип Синиця? Уже понад тиждень в інституті працює очолювана ним комісія, а Пилипові мов заціпило. Не приїздив на дачу й ні разу не подзвонив. Некричеві чомусь зробилося тоскно. Певно, між друзями мають бути інші стосунки. Пилипові взагалі слід було відмовитись від участі в комісії, в крайньому разі, якщо приперли до стінки, мав би подзвонити, хоч якось порозумітися. Товаришування передбачає повну відкритість, інша справа, що можеш зайняти неприйнятну для друга позицію, та скажи про це чесно. А Пилип мовчить, і ніхто не знає, чого від нього чекати…

Зарипіли двері, в отвір просунулася Арсенова голова.

— А Нюра каже: тебе нема… — здивувався.

— Я тишком-нишком…

Арсен влаштувався в фотелі напроти.

— Дзвонила твоя Софія Гнатівна. Вона в паніці, просила перехопити Пилипа.

— Ні, — відрізав Некрич, — про це не може бути й мови. Я не потребую Пилипового захисту.

— Потребуєш, — заперечив Арсен. — Але згоден, з Синицею розмовляти не варто. Він міг би й сам обізватися.

— Це його діло.

— Його. Проте, як би все не скінчилося, наб’ю йому пику.

— Можеш.

— Ну, якщо вже й ти дозволяєш, зробимо. У присутності широких кіл громадськості. Аби всі запам’ятали, як слід поводитися в порядному товаристві.

— А я щойно пив каву з Майструком, — якось не до ладу повідомив Некрич, — і він висловив усе, що думав про мене.

— Федюня? Розперезався? Не може бути!

— Уяви собі! Виявляється, він завжди вважав, що Некрич кар’єрист, сучий син і нездара. До того ж за протекцією проліз у директорський кабінет.

— Заворушилися гади, — поморщився Черниш. — Але ж Федюня!.. Здається, ти просунув його дочку в університет…

— Є така пляма в біографії.

— Не чекав від Федюні. Догадувався, голосуватиме проти тебе, але ж отак піти з відкритим забралом…

— Можливо, це робить йому честь.

— Про яку честь торочиш! Бити лежачого?

— Так, вони вважають мене вже лежачим.

— Такого не може бути, бо не може бути ніколи. Ми зробимо сьогодні з Салія відбивну котлету.

— Оптиміст!

— Просто вірю в правду.

— В кожній ситуації є дві правди. А маніпулювати фактами Салій вміє.

— Малин звідкись дізнався, що Салій звинувачуватиме нас у групівщині.

— Вірю. Це було модно й досі проходило. Слова “група” і “фракція” стали символом ганьби. Ще з тридцятих років, коли громили Бухаріна та іже з ним. Але які групи можуть бути в нас зараз? Тільки дві — ті, хто щиро прагнуть перебудови й знають, що без неї нам не жити, й ті, кого влаштовує статус-кво. Побачиш, як сьогодні Павлюк виступатиме за перебудову! А сам робитиме все, щоб нічогісінько не змінилося.

Синиця приїхав в інститут за кілька хвилин до початку зборів. Увесь день був не в своїй тарілці: вранці Лара влаштувала скандал — звідкись дізналася, що йому доручено перевірку Некричевого інституту і що він підступно підняв руку на друга. Дарма Пилип намагався пояснити, що не мав іншого виходу і що він зовсім не збирається виступати проти Івана — Лара ляснула дверима й пригрозила не пустити додому, якщо справді насмілиться котити бочку на Некрича.

Протягом дня Пилип кілька разів хотів подзвонити Іванові, та все ж утримався. Час уже втрачено, дзвонити й з’ясовувати стосунки слід було раніше, та й що він скаже Іванові, адже й досі остаточно сам не знав, як поведеться. Звичайно, найкраще було б не плювати проти вітру й заручитися вічною вдячністю Гнідаша. Та й в інституті, наскільки його інформували інші члени комісії, дуже міцні антинекричеві позиції, й багато хто полегшено зітхне, м;що комісія наголошуватиме на недоліках.

Можна виступити і нейтрально, як кажуть, ні туди й ні сюди, обійти оцінку Некричевих робіт, не згадувати Салієву статтю в пресі, зрештою, це не входить у завдання комісії, нехай парторганізація сама виносить присуд науковій діяльності директора інституту.

А розмова з академіком Петровським? От на кого можна спертися і одразу покласти Салія на лопатки…

Але хто знає про цю розмову? І кому відома думка Петровського? Про книжку ж Некрича писала республіканська преса, це вже не особиста думка Салія, а громадська думка, до якої треба прислухатися й робити висновки…

А тут ще Лара влаштує ввечері скандал… Адже не знає, в яку халепу потрапив коханий чоловік.

Там буде видно, вирішив Синиця і поїхав до Некричевого інституту.

Салій зустрів його стурбовано.

— Щось трапилося? Ми вже хвилюємося…

Синиця зиркнув на годинник.

— Маємо ще п’ять хвилин.

— Але ж ми підготували проект резолюції і хотіли б знати вашу думку.

— Обговорення резолюції партзборів поза моєю компетенцією. Для цього існує партбюро, а затверджуватимуть її партзбори.

— Однак ви виступаєте на зборах, і ваші висновки маємо покласти в основу. Ми тут радилися з іншими членами комісії…

— Я доповім на зборах їхню точку зору.

— Але ж ваша?..

— Через хвилину… — Синиця ще раз глянув на циферблат. — Через хвилину ви почуєте її.

Збори були відкритими, і в невеликому залі не було жодного вільного місця. Синицю запросили за стіл президії, він оглянув зал, упіймав запитливо-тривожний погляд Черниша, побачив Івана, але не зустрівся з ним очима — Іван втупився у підлогу, стиснув долонями коліна й ледь-ледь похитувався, певно, ляше це виказувало його хвилювання.

“А йому зараз не солодко”, — подумав Пилип. Він збагнув, чому Іван не дивиться на нього, — вже звинувачує в зраді, он як Арсен зблискує очима — гнівно й лиховісно.

А Салій вже надає йому слово…

Пилип не пішов до трибуни, що стояла поруч, сперся пучками на червоний оксамит, що вкривав стіл президії, обвів зал затяжним поглядом, помовчав і сказав:

— Переді мною лежать висновки комісії, і я, як голова, маю доповісти партзборам нашу точку зору. Але хочу почати з іншого… — нарешті піймав погляд Некрича — уважний і, як видалося, іронічний, і вів далі з притиском: — Так, з іншого: учора я повернувся з Москви, де мав зустріч з академіком Петровським. — Вирішив не уточнювати, де саме зустрівся з Петровським, та й яке це мало значення. — І розмовляли ми з академіком Петровським, сподіваюсь, усі розуміють, про кого йдеться — про нашого видатного вченого Якова Васильовича Петровського, так от, розмовляли ми з ним про книжку товариша Некрича, яка одержала таку категорично негативну оцінку в нашій республіканській пресі. Дізнавшись про це, Яків Васильович був дуже здивований. Бо він ознайомився з працею Некрича в російському перекладі (добре, що книга встигла вийти в Москві) і вважає її дуже цікавою та грунтовною. Принаймні його оцінка протилежна тій, яку висловив товариш Салій у своїй відомій статті.

Пилип почув, як збуджено загули в залі, помовчав, обвівши присутніх поглядом, та облич не побачив, тче зал і не був набитий людьми, згадав пічну розмову з Петровським і раптом відчув точно таке ж нервове збудження. Біс з ними — гнідашами, саліями, — треба бути самим собою і хоч іноді долати в собі раба. Тому й сказав те, що думав, сказав уперше привселюдно, не вираховуючи, як поставляться до його слів — тепер йому було все одно:

— Я уважно й не один раз прочитав статтю товариша Салія і хочу сказати у зв’язку з цим от що: яка невмируща в нас тенденція — навішувати ярлики. Вишукувати ідеологічні збочення і відразу звинувачувати у всіх смертних гріхах. Прийом старий і перевірений. Колись з його допомогою робили з чесних людей ворогів народу, тепер кидають тінь на репутацію. Є, мовляв, з цього приводу усталена думка, вивірена й, можливо, затверджена, а такий-сякий насмілився заперечити її, навіть має власну. Письменник написав роман про атомну аварію, написав чесно, незважаючи на посадові особи. І одразу лист атомників: спаплюжив передовий виробничий колектив, зганьбив робітничу честь. Такі книжки не потрібні народові, уявляєте, вже цілому народові! А спробуйте сказати щось негативне про міліцію чи прокуратуру. Скільки років ця тема була під забороною, і чи не тому наші газети тепер так часто пишуть про зловживання у правоохоронних органах? Проте, здається, я дещо ухилився від теми. Повернемося до статті Салія. Нашу комісію весь час непомітно наштовхували на думку, що людина, яка сповідує такі погляди, ненадійна, ідеологічно нестійка. У зв’язку з цим хочу заявити: особисто я з Некричем у товариських, навіть дружніх стосунках. Коли мені запропонували очолити комісію по перевірці вашого інституту, спочатку хотів відмовитись, аби хтось не сказав, що Синиця вигороджує друга. А давайте подивимося на цю проблему з іншої точки зору. Скількох жертв зазнала наша країна піввіку тому, бо друзі не зуміли чи не схотіли захистити один одного. Коли друг не боронить друга, коли людина не піднесе голос на захист колеги, у порядності якого не сумнівається, коли чесна людина не може всюди, за будь-яких умов казати те, що думає, отам і починаються корупція та беззаконня. Певно, я знаю Некрича більше, ніж будь-хто з присутніх. Так, він мій друг. А кого ж я маю захищати: друга чи ворога? Це, звичайно, не означає, що другові слід прощати помилки. Побачивши, що Некрич збочує, я б перший сказав йому про це. І не задумуючись повторив би на цих зборах. Однак знаючи погляди й переконання вашого директора, я рішуче відкидаю звинувачення його в ідеологічних збоченнях. Недоліки в роботі Некрича, звичайно, є, як і в діяльності всього вашого колективу. І давайте об’єктивно розберемося в них…

Синиця перевів погляд на Салія, — той сидів ліворуч від нього, поклавши руки на стіл, і Пилип побачив, як тремтять у нього пальці. Довгі сухуваті пальці з акуратно підстриженими нігтями на червоному оксамиті, здається, жили окремішнім від людини життям, тремтіли дрібно-дрібно, кров відлила від пучок, нігті побіліли, зробилися наче мармуровими, й Пилипові здалося, що зараз Салій зібгає оксамит, вчепиться в нього мертвою хваткою, зірке зі столу, переверне стіл…

Але Салій сплів пальці й стиснув їх, хруснувши суглобами, — він ще володів собою і не здався. Підвів очі на Синицю — Пилип прочитав у них холодну лють, але це не збентежило його.

— Давайте будемо гранично об’єктивними!.. — упевнено повторив Синиця.