Шукайте жінку

10

Аріадна тримала на спідометрі вісімдесят кілометрів і не ображалася, коли навіть “запорожці” обганяли її. Вона мала дістатися сімдесят другого кілометра рівно о пів на одинадцяту, проминути кілометровий стовпчик і одразу зупинитися на узбіччі. Там чекати п’ять хвилин. З лісу вийдуть двоє військових, точніше, міліціонер і офіцер внутрішніх військ, вони сядуть у машину, і Аріадна повинна повернутися з ними.

А потім, через якийсь час — Моня скаже, коли саме — завезти їх назад. От і всі справи.

І ще Моня попереджав: ці двоє військових — люди не дуже виховані, щоб не звертала уваги на солонуваті жарти, руки розпускати не будуть, та можуть щось бовкнути.

Арочка тільки посміхнулася: сам Копот — великий інтелектуал, не знає різниці між Сократом і Гіппократом. Чесно кажучи, Аріадна й сама точно не знала, чула краєм вуха на уроці історії, але історичка в їхній школі була зануда, і її ніхто не слухав, та й який сенс учити те, що було дві тисячі років тому — греки, римляни, скіфи, кому вони тепер потрібні?

І все ж, зважаючи на Монине попередження, Аріадна одягнулася простіше: старі джинси й кофтина з високим коміром. Волосся підібрала вгору шпильками, натягнула чоловічого кашкета з довгим козирком, який затуляв їй очі. Губи не фарбувала й тіні на повіки не поклала, спростилася до неможливості й сама себе зневажала за це. їй би зараз вийти з “Волги” перед готелем “Москва” чи десь на Хрещатику не у джинсах, а в зеленій міні-спідничці й кофтині, що якимсь чудом тримається лише на тонесеньких бретельках. Міні знову в моді на Заході, плювати, що київські красуні схаменуться лише через рік — мода до них доходить завжди з запізненням. У Москві, щоправда, почали видавати журнал “Бурда”, може, це хоч трохи вплине на жіночі смаки. Арочка вже бачила “Бурду” вчора у матері, й вони, гортаючи сторінки, одностайно вирішили, що перебудова не така вже й погана справа, якщо вривається і в сферу суто жіночих зацікавлень.

Арочка приїхала вчора на дачу до вітчима з єдиною метою — вициганити машину. Усе ж Моня наполіг на своєму: зрештою, їй плювати на Моню разом з Лапою, та Монин закордонний варіант припав до серця; ще не вирішила, чи варто приймати Копотову пропозицію, але ж знала — остаточно відмовлятися не слід.

Сьогодні вранці за сніданком Арочка удала, що згадала про якусь консультацію в інституті, засмутилася мало не до сліз, потім цмокнула вітчима у щоку й попросила, ледь не замуркотівши:

— Татусечку, єдиний вихід — взяти вашу машину. Тоді я ще встигну…

Некрич сіпнувся невдоволено. Не тому, що трусився над “Волгою” й вилизував її, як Синиця, просто прохання виявилося надто несподіваним. Але втрутилася Софія Гнатівна, сказала, сонячно посміхнувшись:

— Арочка водить машину, як справжній професіонал.

Цього виявилось достатньо, і через півгодини, як і було обумовлено, Аріадна підібрала Молю біля мосту Патона.

Копот вийшов у райцентрі, і Арочка поїхала до сімдесят другого кілометра сама, не поспішаючи й насолоджуючись життям. Не без приємності думала про сьогоднішнє вечірнє побачення з Арсеном. Це буде друга зустріч, вони вже ходили в кіношку, а тепер Арсен узяв квитки до філармонії на концерт хорової капели “Думка”. У глибині душі Аріадна зневажала всі академічні хори, разом узяті, їй подобалися ресторанні джази та вокально-інструментальні ансамблі, вони — непоганий додаток до шампанського, складова частина того безжурного, розгонистого, легкодумного вечірнього ресторанного життя, коли ловиш захоплені погляди дженджурів з сусідніх столиків і відчуваєш себе королевою хоч і невеличкого, та все ж цілком усталеного, з власними традиціями світу.

У філармонії, мабуть, нудота, й ця “Думка”, хоч і називається академічною, наганятиме на неї сон. Та все можна стерпіти заради Арсена, ще жодний з чоловіків не цікавив її так, як Черниш, Арочка навіть спіймала себе на думці, чи не закохалась. Взагалі, вважала кохання почуттям старомодним, кохати треба лише себе, ще трохи матусю — за розум і щедрість, а чоловіків слід тільки використовувати, як використовувала вона колись Сєву, а тепер Моню.

Але ж Моня хвалився, що має багато грошей!.. Чесно кажучи, Аріадна не повірила йому. Заливає, набиває собі ціну — ти мені покажи оті тисячі, тоді й погомонимо!..

Але що за офіцери чи міліціонери на сімдесят другому кілометрі й навіщо вони Моні? Мабуть, одна з комбінацій, які розігруються “діловими” постійно. Проте “ділові”, як правило, обминають міліцію, намагаються триматися далі від неї, хоча, кажуть, далеко не у всіх міліцейських чинів рильце бездоганно чисте…

Однак біс з нею, міліцією, Арочка подумала, що в неї вистачає своїх турбот: що треба відігнати машину на вітчимову дачу, а потім встигнути на побачення з Арсеном. Моня, правда, натякав, що сьогоднішню операцію (це слово таки прохопилося в нього) слід обмити, та вона послалася на дуже важливу консультацію у професора й відмовилась. Копот тільки гмикнув зневажливо — до фені усі професори, викинь з голови інститут культури й різні там університети, кого цей інститут випускає — бібліотекарів та завклубами, хіба це життя? Слід швидше одержати виклик від Льоні Зельцера, від кого завгодно, хай від самого чорта лисого, аби потрапити туди, бо тільки там чекає на них справжнє життя.

Учора ввечері Аріадна завела з матір’ю розмову про Льоню. “Для чого тобі?” — запитала мати.

Арочка ухилилася від прямої відповіді — мовляв, усе ж брат, і просто цікаво.

“Кинь, — сказала мати, — не забивай голову, ти ніколи не бачила його й не побачиш”.

“Я хочу йому написати”, — заперечила Арочка.

“Але навіть я не листуюся з ним”.

“А мені цікаво…”

Мати подивилася на неї вивчаюче і одразу здогадалася, чому в дочки виникла цікавість до зовсім незнайомого брата.

“Хочеш туди?” — здивувалася.

“Не виключено”.

“Ну й дурепа, — сказала мати, — загубиш себе”.

“Це чому ж?”

“А тому, що такі дурепочки в них по панелях швендяють…” — мати, як завжди, була гранично відвертою.

“Невже я схожа на вуличну шльондру?”

“Усі вважають, що ця доля обійде їх, — пояснила мати жорстко, — але там інші закони: не зарікайся, дочко”.

І тоді Арочка розповіла про Моню та його пропозицію. Мати замислилась і поступово відтанула.

“У цьому є сенс… — сказала. — З грошима — інша справа. З грошима всюди не пропадеш. А якщо твій Моня має світлу єврейську голову…”

“На жаль… — зітхнула Арочка. — Типовий хохол… Михайло Копот і служить у позавідомчій охороні”.

“Чому ж Моня?”

“Моня-великий — вуличне прізвисько”.

“Отже, сторож… — знизала плечима мати. — Звідки ж гроші?”

Арочка лише розвела руки.

“Покажеш мені цього Моню, — наказала мати. — Подивимось на нього…”

“Покажу”, — полегшено зітхнула Арочка. Матуся таки виверне цього Моню навиворіт, прочитає його найпотаємніші думки й порадить, як учинити.

Про всяк випадок Аріадна не сказала матері про Монину вимогу щодо машини — який же “діловий” та грошовитий, коли не має хоча б “жигульонка”?

Але біс з ним, з Монею, сьогодні вона має настроїтися на Арсена. Арсен ще ні разу не поцілував її, лише у темряві кіношки міцно стиснув пальці. Такого Арочка зустріла чи не вперше. Усі інші намагалися залізти до неї в ліжко першого ж вечора, а цей лише провів додому й помахав на прощання рукою. Дурень, вона б не пручалася — вільна двокімнатна квартира, а він — лише ручкою…

Заглибившись у думки про Арсена, Арочка не помітила, як проминула сімдесятий кілометр і оговталася, лише побачивши молодий сосновий ліс, про який їй торочив Моня. Ось і бетонний стовпчик з металевою табличкою “72”. Аріадна пригальмувала й зупинилася. Вбила в магнітофон касету з записами Висоцького, вільно відкинулася на спинку сидіння й приготувалася чекати. Висоцький співав про спільну для всіх зручну й роз’їжджену колію, закликав до важкого, та все ж власного шляху — Арочка подумала, що і в неї мас бути власна дорога, але краще без вибоїв, рівна й широка, як з Києва до Бориспільського аеропорту, їхати якою можна без обмеження швидкості…

З густого соснового підліску вийшли двоє, перескочили через кювет і попрямували до машини. Один у міліцейській формі, другий — офіцер з лейтенантськими погонами. Лейтенант, невисокий на зріст, гостроносий і жвавий, підтюпцем оббіг “Волгу”, зазирнув у відчинене вікно і, побачивши Арочку, примружився од задоволення.

— Ти від Копота? — запитав.

Аріадні не сподобалася лейтенантова фамільярність, вона подивилася на гостроносого холодно й кивнула на заднє сидіння.

— Сідайте.

— А в Моні губа не з лопуцька, — заявив лейтенант. Він обійшов машину, поторгав передні дверцята, та Арочка не відчинила. — Ну?! — вигукнув нетерпляче.

Арочка знову кивнула на заднє сидіння, гостроносий ображено шморгнув носом, відступив і перший поліз у відчинені дверцята. Міліцейський старшина, незграбний і трохи схожий на ведмедя, вмостився поруч нього, ресори зарипіли, й машина просіла. Арочка рвонула з місця, не шкодуючи мотора, набрала швидкість, і “Волга”, полишивши по собі хмару пилюги на узбіччі, помчала до Києва.

Висоцький почав співати: “Сижу на нарах я в Наро-Фоминске я…”

Міліцейський старшина зареготав задоволено.

— Во дайот! — вигукнув захоплено. — Наш кореш!

Арочка побачила в дзеркальці, як гостроносий штовхнув його ліктем у бік — старшина покліпав очима, заплющив їх і примостився в кутку машини. А гостроносий лейтенант сперся долонями на спинку переднього сидіння, перегнувся до Арочки, розглядаючи її у профіль, задоволено гмикнув.

— Законна чувишка… — мовив. — І звідки такі беруться?

— Заткнись, — порадила Аріадна миролюбно, — не для тебе.

— Шкода… — зітхнув гостроносий цілком щиро. — А якщо добре подумати?

Арочка лише зневажливо закопилила губу. Такими лейтенантами хоч греблю гати, таких тільки київські училища щорічно випускають сотнями, а запитати б у тебе: що маєш? Безплатну форму, двісті ре на місяць і призначення у якийсь віддалений гарнізон? От і шукай собі наречених поблизу гарнізону, там вони ще не перебірливі, і офіцерський кашкет та дві зірочки на погонах — предмет найсокровенніших мрій…

Аріадна вела тепер автомобіль швидко й вправно, щоправда, не перевищуючи дев’яноста кілометрів на годину. Моня наказував не порушувати правил, аби не причепилися даішники, краще, щоб біла “Волга” не привернула їхньої уваги.

“Сама знаю”,— відповіла тоді Арочка. Адже не мала доручення на машину, тільки техпаспорт, і будь-який автоінспектор міг затримати її.

Гостроносий лейтенант, мабуть, збагнув, що цей ласий шматочок не для нього — притулився поруч старшини й теж заплющив очі.

“Закуняв…” — подумала Арочка.

Але Модник не спав і думав: якби не Моня-великий і справа, на яку вони їдуть, покрутилася б ти, красуне, в моїх обіймах. Бач, яка недоторкана! А показати б тобі “перо” — сама б стягнула джинси. Бо Моня біля себе цнотливих не тримає, Моня чоловік справжній і знає, як поводитися з марухами, однак і ти, точно, цілувала не одного…

Скоро… Так, скоро, через півроку чи найбільше через рік майор з майоршею випустять їх з колонії, мабуть, через півроку, майорша має голову на плечах і розуміє, що, одержавши своє, треба якомога швидше здихатися їх з Прищем, витурити на волю, замести сліди. І потраплять вони знову на Хрещатик, але тепер з грішми, великими грішми, на рік чи півтора вистачить погуляти з кращими, ніж ця за кермом. Може, зустрінемося із тобою, красуне, тоді я пригадаю оте нахабне! “Не для тебе…”

Бо шляхи людські, як і господні, несповідимі — Модник почув колись цей вислів, вій вразив його категоричністю та справедливістю. Точно, несповідимі, особливо в нього, коли щогодинно на тебе полюють менти й не знаєш, чи не зупиниться через хвилину “Волга” й тебе ввічливо або й не дуже ввічливо, навіть клацнувши наручниками, підштовхнуть до іншої, набагато прозаїчнішої машини…

Щоправда, колонія для них з Прищем стала вже начебто другим домом, тут, якщо з головою, можна прокантуватися, і їхня нинішня ситуація переконливо засвідчує це.

А Висоцький співав про недолугого п’яничку з якоїсь річки Вачі, що профукав за кілька днів аж три куски. Прищ також протринькає свою долю швидко, біс з ним, Прищем, єдина перевага — ведмежа сила, розумом і не пахне, у їхньому ділі, правда, сила також часто потрібна, та без голови на справжню операцію й не потикайся. Заметуть — не встигнеш і чхнути, менти стали метиковані, у них тепер різні картотеки, відбитки пальців, апаратура, кажуть, цілі інститути криміналістики, і все для того, щоб ускладнити йому, Модникові, таке чудове й безхмарне життя.

Вони в’їхали в райцентр, і Аріадна знизила швидкість до шістдесяти кілометрів.

За три-чотири кілометри почався лісок, Аріадна з’їхала на путівець, і “Волгу” захилитало на вибоях. Путівець вивів їх на невеличку галявину з віковим дубом посередині. Аріадна зупинила машину під дубом, і відразу з густих глодових кущів вийшов Копот. Потиснув руку Модникові, поплескав по плечу Прища, наказав Арочці:

— Вертайся на шосе й зачекай там. Я скоро.

Модник з жалем провів поглядом “Волгу”, хитро підморгнув Копоту.

— Гарна марушка!

— Клас, — погодився Моня, — поганих не тримаємо.

— Позич на годину! — вищирився Прищ.

Риси Копотового обличчя потвердішали.

— От що, — рубонув рукою, — я вас не заради марух сюди витягнув. Знаєте, скільки виклав?

— Тисячі по дві за кожного? — припустив Прищ, згадавши зажерливу майоршу.

— А по п’ять не хочеш?

— Овва! — зрадів Прищ. — Виходить, ми ще чогось варті!

— І по п’ять сьогодні заробите, — пообіцяв Копот.

Прищ хижо зблиснув очима.

— Годиться!

Але Модник хитрувато примружився, запитавши:

— Мокруха?

— На мокруху я не згоден… — прогудів Прищ.

— А тобі не все одно? — запитав його Копот. — Що один інкасатор, що два — вирок сам знаєш який… Двічі голову не стинають.

— Виходить, знаєш про інкасатора? — жахнувся Прищ.

— Знаю і мовчу… — запевнив Копот. — Поки ви мене слухатиметесь.

— Ти заткнись, — наказав Прищеві Модник, — Копот про інкасатора давно знає, тому й витягнув нас сюди. Чи не так, Моня?

— Робота сьогодні буде справжня, — сказав той. — Братимете касира…

— З пушкою?

Копот махнув рукою.

— Радгоспна касирка, везтиме з районного банку зарплату…

— Без охорони? — не повірив Модник.

— Уяви собі, звикли, що обходиться… Шофер на ЗІЛі возить, має, правда, інструкцію не зупинятися, але ж ти, — тицьнув Прища пальцем у живіт, — недарма у міліцейський формі…

— От для чого! — нарешті збагнув той. — А я все думаю: навіщо з мене мента робити!

Копот відступив у кущі, поманивши за собою Модника. Прищ посунув за ними, ламаючи гілки. У глодовій гущавині стояв мотоцикл з коляскою, жовтий міліцейський мотоцикл і літери “ГАИ” чорніли на ньому.

Модник одразу оцінив Копотів задум, мовив захоплено:

— А ти голова! — витягнув свого і так довгого носа, принюхався. — Щойно перефарбував?

— Я що, дурний на гаїшному мотоциклі сюди пиляти? — Копот обвів посвітлілим поглядом співучасників, зиркнув на годинник. Сказав: — Я зараз повертаюся в райцентр. ЗІЛ з касиркою виїде звідти приблизно через годину. Від шосе до радгоспу ще дванадцять кілометрів, перестрінете його десь посередині. Там далі також гайок, на дорозі вам стовбичити не треба — на автоінспекцію кожен зверне увагу, — заховаєтесь у кущах, а за десять до першої займайте пост. ЗІЛ номер п’ятдесят вісім — шістнадцять, серія КХВ, далі вас не вчитиму. А щоб розмова у вас вийшла справжня і щоб не дуже пручалися шофер з касиркою — от!.. — Витягнув з кишені пістолет, подав Модникові.

Модник узяв зброю обережно, навіть благоговійно, витягнув обойму, пересмикнув затвор.

— Сім маслин, — сказав з повагою, — вистачить…

Копот підморгнув йому.

— Знаєш, який найнадійніший свідок?

— Мертвий… — відповів Мод пик тихо, щоб не почув Прищ.

— Касирка возить гроші в жовтенькій валізці, — повідомив Копот.

— Скільки? — жадібно видихнув Модник.

— Вам по п’ять кусків.

— Майорша вимагає ще по куску за форму.

— Віддам сам.

— Скільки везтиме касирка? — уперто повторив Модник.

— Тобі п’ять мало?

— Мало! — просичав Прищ. — Я все чув: пушку недарма маслинами набив… Моє слово — все навпіл…

— Во! — згорнув дулю Копот. Подумав і додав: — Гаразд, додам по дві.

— По сім на рило?

— Отож.

Прищ похитав головою, та Модник, збагнувши, що вони все одно цілком залежать від Моні, погодився:

— Хай буде по-твоєму.

Копот стрельнув на нього оком.

— Валізку не відмикати. Я перевірю. Паняйте… — вказав на мотоцикл.

Прищ почав втискувати своє огрядне тіло у коляску, а Копот відкликав на мить Модника, наказав:

— Ти не пальцем роблений, отже, сам розумієш: в колонії все на виду, й навіть зайву десятку помітять. Валізку тримай сам, Прища до неї не підпускай.

— Кажеш, як справжній начальник.

— А я і є для тебе справжній, — обірвав його Копот