Симпатик

Розділ 23

Одним цим словом я завершив своє перевиховання. Лишається розповісти тільки про те, як я знову зібрався докупи й опинився там, де я тепер, готуючись до відплиття з моєї країни. Як і будь-яка подія з наслідками в моєму житті, жодне з цих завдань не було просте. Особливо відплиття — це не те, чого мені хотілося б, але те, що я мушу зробити. Що мені лишається в цьому житті, як будь-якому випускникові цієї школи перевиховання? Нам нема місця в революційному суспільстві, навіть тим, хто вважає себе революціонерами. Ми не можемо бути представлені тут, і це знання болить більше за будь-що з того, що зі мною робили в оглядовій кімнаті. Біль закінчується, знання триває, принаймні поки розум не зогниє — і коли ж мені, людині двох розумів, чекати на це?

Принаймні біль скінчився, коли я вимовив те єдине слово. У ретроспективі ця відповідь видається очевидною. То чому я так довго намагався це зрозуміти? Чому мені довелося терпіти виховання і перевиховання стільки років, такою ціною і для американського платника податків, і для в’єтнамського суспільства, не кажучи вже про істотну шкоду для себе самого, щоб побачити нарешті, що це слово було там від самого початку? Відповідь була така абсурдна, що тепер, коли минули місяці і я в тимчасовій безпеці в домі штурмана, я сміюся, навіть просто перечитуючи цю сцену свого просвітлення, що перейшло — чи переросло? — з крику в сміх. Звісно ж, я досі кричав, коли увійшов комісар, і вимкнув звук і світло. Я досі кричав, поки він розв’язував і обіймав мене, заколисуючи мою голову в себе на грудях, поки мої крики не згасли.

— Ну, ну, — казав він у темряві оглядової кімнати, де нарешті панувала тиша, за винятком моїх схлипувань. — Тепер ти знаєш те, що знаю я, правда ж?

— Так, — мовив я, досі схлипуючи. — Я розумію. Розумію!

Що я зрозумів? Жарт. «Ніщо» було ключове слово, і якщо частині мене це боліло, бо я постраждав не просто так, а через ніщо, інша частина вважала, що це вкрай смішно. Саме тому, коли я тремтів і здригався в темній оглядовій кімнаті, мої схлипування перейшли у завивання від сміху. Я сміявся так, що навіть охоронець з дитячою пикою та комендант зрештою зайшли подивитися на причину цього галасу.

— Що тут смішного? — запитав комендант.

— Нічого! — заридав я. Мене, нарешті, зламали. Я, нарешті, заговорив. — Ви не розумієте? Відповідь — ніщо! Ніщо, ніщо, ніщо!

Лише комісар розумів, що я маю на увазі. Комендант, стурбований моєю дивною поведінкою, сказав:

— Подивіться, що ви з ним зробили. Він збожеволів.

Його турбував не так я, як здорова обстава в таборі, тому що божевільний, що постійно говорить про ніщо, підірвав би моральний дух. Я лютував, бо мені знадобилося стільки часу, щоб зрозуміти ніщо, хоча заднім числом ясно, що уникнути поразки я не міг. Хороший учень не може зрозуміти ніщо, тільки шкільний блазень, незбагненний ідіот, вигадливий штукар, вічний жартівник на таке здатен. Усе одно, таке усвідомлення не могло позбавити мене болю від того, що я прогледів очевидне, того болю, що змусив мене відштовхнути комісара і почати гамселити себе кулаками по голові.

— Припини це! — сказав комендант і повернувся до охоронця з дитячою пикою. — Зупини його!

Охоронець скрутив мене, коли я не просто бив себе по голові, а й бився головою об стіну. Зрештою, навіть комісарові та комендантові довелося допомагати зв’язати мене. Тільки комісар розумів, що я мусив бити себе. Я був такий дурень! Як я міг забути про те, що в кожної правди принаймні два значення, що слогани — то порожні костюми на тілі ідеї? Костюми залежали від того, як їх носити, а цей нині був зовсім зношений. Я був безумний, а не божевільний, хоча не мав жодного бажання виводити коменданта з омани. Він бачив одне значення у слові «ніщо» — негатив, небутність, наприклад — «там нічого нема». Позитивне значення його уникало, той парадоксальний факт, що ніщо насправді — щось. Наш комендант не зрозумів жарту, а ті, хто не розуміє цього жарту, направду небезпечні люди. Це вони говорять про ніщо з величезною побожністю, вони просять інших померти за ніщо, вони шанують це ніщо. Така людина не толеруватиме того, хто сміється з нічого.

— Ви задоволені? — спитав комендант комісара, й обидва дивилися згори вниз на мене, а я схлипував, ридав і сміявся водночас. — Тепер знову мусимо викликати лікаря.

— Тоді викликайте, — сказав комісар. — Важку частину закінчено.

Лікар перевів мене назад у мою стару ізоляційну камеру, хоча тепер вона була не замкнена. Я міг піти, коли мені заманеться, але не робив цього, й охоронцеві з дитячою пикою іноді доводилося витягати мене з кутків кімнати. Ті рідкісні моменти, коли я виходив добровільно, ніколи не траплялися вдень, тільки вночі, бо кон’юнктивіт зробив мої очі чутливими до сонячного світла. Лікар прописав мені покращене харчування, сонячні ванни та вправи, але я хотів лише спати, а коли не спав, був сомнамбулічний і мовчазний, за винятком візитів коменданта.

— Він досі нічого не говорить? — питав комендант щоразу, як заходив до мене, і на це я відповідав:

— Ніщо, ніщо, ніщо, — усміхнений простак у кутку кімнати.

— Бідолаха, — казав лікар. — Він трохи, як би це сказати, збитий з пантелику після пережитого.

— То зробіть з цим що-небудь! — вигукував комендант.

— Зроблю все, що зможу, але це все залежить від його розуму, — відповідав лікар, вказуючи на моє вкрите синцями чоло.

Лікар був правий лише наполовину. Звісно ж, усе залежало від мого розуму, але якого? Однак зрештою лікар знайшов лікування, що поставило мене на повільну дорогу до одужання, яка мала завершитися возз’єднанням мене зі мною. Одного дня, сидячи на стільці поряд зі мною, коли я скрутився в кутку, згорнувши руки і поклавши на них голову, він сказав:

— Можливо, знайомі заняття тобі допоможуть. — Я глянув на нього одним оком. — До початку свого іспиту ти займався тим, що писав своє зізнання. Твій стан нині такий, що навряд чи ти здатен щось написати, та може бути, що навіть прості знайомі рухи тобі допоможуть.

Я глянув на нього обома очима. Лікар дістав зі свого кейса товстий стос паперу.

— Знайомо виглядає?

Я обережно розкрив руки, взяв папір. Подивився на першу сторінку, тоді на другу, на третю, повільно гортаючи пронумеровані 376 сторінок.

— Як думаєш, що це? — спитав лікар.

— Моє зізнання, — пробурмотів я.

— Саме так, друже! Дуже добре! Тепер я хочу, щоб ти переписав своє зізнання. — Він дістав ще один стос паперу і кілька ручок. — Слово за словом. Зробиш це для мене?

Я повільно кивнув, і він лишив мене на самоті з двома стосами паперу. Дуже довго, певно що годинами, я витріщався на першу порожню сторінку, тримаючи ручку тремтячою рукою. А тоді почав, висолопивши язика. Спочатку я був здатний переписувати всього лише кілька слів на годину, тоді — сторінку на годину, тоді — кілька сторінок. Слина скрапувала на сторінки, і переді мною в ті місяці, що зайняло переписування цієї сповіді, розгорнулося все моє життя. Поступово, поки загоювалося моє вкрите синцями чоло, а я всотував свої власні слова, я відчув симпатію до чоловіка на цих сторінках, цього розвідника з сумнівними інтелектуальними здібностями. Він був дурний чи надто розумний для свого власного добра? Він обрав правильну чи неправильну сторону історії? І чи не варто всім нам ставити собі ці ж питання? Чи це мало турбувати тільки нас зі мною?

Поки я закінчив переписувати своє зізнання, отямився достатньо для того, щоб зрозуміти, що на цих сторінках відповідей мені не знайти. Коли лікар наступного разу прийшов мене оглянути, я попросив його про послугу.

— Що тобі потрібно, друже?

— Ще паперу, лікарю. Ще паперу!

Я пояснив йому, що хочу написати історію того, що сталося після мого зізнання, протягом мого нескінченного іспиту. Тож він приніс мені ще паперу, і я списав нові сторінки про те, що зі мною робилося в оглядовій кімнаті. Мені було дуже шкода чоловіка з двома розумами, цього слід було чекати. Він не усвідомлював, що місце такій людині було в низькобюджетному фільмі, голлівудському чи японському, про військовий експеримент, що пішов жахливо не так, як гадалося. Як наважився чоловік з двома розумами думати, що може представляти самого себе, а не те, щоб когось іншого, зокрема свій непокірний народ? Зрештою, їх ніколи не вийде гідно представити, байдуже, що говорять ті, хто намагається це зробити. Однак, поки стос паперу ріс, я відчув ще дещо, що мене здивувало: спочуття до чоловіка, який робив усе це зі мною. Чи ж його, мого друга, не мучили ті речі, що він зі мною робив? Коли я дійшов до кінця рукопису, коли я закінчив його тим собою, який кричав одне слово в яскраве світло, я був упевнений, що це так. Після цієї впевненості мені лишилося лише попросити лікаря влаштувати мені зустріч з комісаром.

— Дуже хороша ідея, — сказав лікар, поплескавши по сторінках мого рукопису і задоволено киваючи. — Ти майже закінчив, хлопчику мій. Майже закінчив.

Я не бачив комісара, відколи закінчився мій іспит. Він лишив мене самого, щоб я почав одужувати, і думаю, він зробив це тому, що теж відчував внутрішній конфлікт через те, що зробив зі мною, хоча те, що робилося, мало бути зроблене, щоб я сам знайшов відповідь. Ніхто не міг підказати мені відповіді до цієї загадки, навіть він. Він міг лише пришвидшити моє перевиховання через цей небажаний біль. Скориставшись цим методом, він вагався, чи слід знову бачити мене, і, зрозуміло, чекав від мене ненависті. На нашій наступній і останній зустрічі в його помешканні йому було помітно ніяково, поки він пропонував мені чай, барабанив пальцями по своїх колінах, вивчаючи останні написані мною сторінки. Що кат і катований можуть сказати один одному, коли їхній кульмінаційний момент минув? Я не знав, але коли сидів і спостерігав за ним зі свого бамбукового стільця, досі розділений на одне і друге Я, то помітив у ньому схожу розділеність, у тій жахливій порожнечі, де колись було обличчя. Він був комісаром, але водночас був і Маном; він був моїм допитувачем, але й моєю довіреною особою; він був зловмисником, який катував мене, але й моїм другом. Хтось може сказати, що мені все це ввижалося, але справжня оптична ілюзія — бачити себе та інших як одне неподільне ціле, наче бути у фокусі означало бути реальнішим, аніж поза фокусом. Ми думали, що наші відображення в дзеркалі — це те, хто ми є насправді, тоді як те, як ми бачимо себе і як нас бачать інші, часто не одне й те ж. Так само ми часто обманювали інших, коли думали, що бачимо себе краще за всіх. І як мені знати, що я не обманював себе, коли почув, як мій друг заговорив? Я й не знав. Міг тільки намагатися зрозуміти, чи не обманює він мене, коли, пропустивши ввічливу прелюдію питань про моє сумнівне здоров’я, фізичне й душевне, оголосив, що ми разом з Боном поїдемо з табору і з країни. Я припускав, що помру тут, і остаточність того, що він казав, мене злякала.

— Поїдемо? — перепитав я. — Як?

— На вас з Боном біля воріт чекає машина. Коли я почув, що ти готовий говорити зі мною, я не хотів більше гаяти часу. Ви поїдете до Сайгона. У Бона там кузен, я певен, що він з ним зв’яжеться. Цей чоловік уже двічі намагався втекти з країни, і обидва рази його ловили. Втретє, з тобою і Боном, не зловлять.

Його план спантеличив мене.

— Звідки ти знаєш? — спитав я нарешті.

— Звідки я знаю? — його порожнеча не мала виразності, але в голосі було здивування і, можливо, гіркота. — Бо я купив вашу втечу. Я дав грошей певним посадовцям, які переконаються, що певні поліцаї дивитимуться в інший бік, коли настане час. Ти знаєш, звідки ці гроші? — Я й гадки не мав. — Жінка у відчаї заплатить будь-які гроші, щоб зустрітися зі своїм чоловіком у таборі. Охоронці беруть частину собі, а решту лишають комендантові та мені. Я надсилаю гроші додому дружині, плачу десятину керівникам, а решту я витратив на вашу втечу. Чи ж це не знаменно, що в комуністичній країні гроші досі можуть купити тобі все, чого захочеш?

— Це не знаменно, — пробурмотів я. — Це смішно.

— Хіба? Не можу сказати, що я сміявся, беручи в цих бідолашних жінок гроші й золото. Але бачиш, тоді як, щоб звільнити з табору тебе, достатньо твого зізнання, зважаючи на твоє революційне минуле, ніщо, крім грошей, не звільнить Бона. Комендантові теж треба заплатити, врешті-решт, і значну суму, зважаючи на Бонові злочини. І ніщо, крім великих грошей, не забезпечить вам з Боном можливості покинути країну, а ви мусите це зробити. Ось, друже мій, що я зробив з цими жінками з дружніх почуттів до вас. Чи ж я досі не твій друг, якого ти впізнаєш і любиш?

Він був безликий чоловік, що катував мене для мого ж добра, заради нічого. Але я досі міг упізнати його, бо хто, як не людина двох розумів, зрозуміє людину без обличчя? Тоді я обійняв його і заплакав, знаючи, що він зараз звільняє мене, але ніколи не зможе звільнитися сам, не маючи змоги чи бажання покинути цей табір, хіба що через смерть, яка стане звільненням від його живої смерті. Єдиною перевагою від такого його стану було те, що він міг побачити те, чого інші не бачать або ж побачили і зреклися, бо, коли він подивився в дзеркало і побачив порожнечу, він зрозумів значення нічого.

Але що то було за значення? Що я нарешті інтуїтивно зрозумів? Ось що? Тоді як ніщо не було цінніше за незалежність і свободу, ніщо також було цінніше за незалежність і свободу! Перший слоган був порожній костюм Го Ші Міна, який він більше не носив. Та й хіба міг? Він помер. Другий слоган був непростий. То був порожній костюм Го Ші Міна, вивернутий навиворіт, кравецька сенсація, яку міг наважитися вбрати лише чоловік двох розумів або чоловік без обличчя. Цей дивний костюм мені пасував, через його модерновий крій. Коли я був у цьому вивернутому костюмі, мої шви відкривалися несподіваним чином, і я нарешті зрозумів, як наша революція пройшла від авангарду політичних змін до ар’єгарду накопичення. Це перетворення не було незвичайне. Чи ж з французами та американцями не відбулося так само? Колишні революціонери, вони стали імперіалістами, колонізували й окупували нашу непокірну маленьку землю, забрали нашу свободу в ім’я нашого ж порятунку. Наша революція сталася значно пізніше, ніж їхні, й була значно кривавіша, але ми надолужили згаяний час. Коли дійшло до вивчення найгірших звичок наших французьких господарів та їхніх американських замісників, ми швидко довели, що найкращі в цьому. Ми теж могли ґвалтувати великі ідеали! Звільнившись в ім’я незалежності й свободи — як я втомився від цих слів! — ми позбавили цього наших переможених братів.

Окрім людини без обличчя, лише людина двох розумів могла зрозуміти цей жарт про те, як революція за незалежність і свободу могла зробити ці речі вартими меншого за ніщо. Я був чоловік двох розумів, мене було двоє. Ми зі мною стільки пережили. Усі, кого ми зустрічали, прагнули відірвати нас один від одного, хотіли, щоб ми обрали те чи те, — крім комісара. Він показав нам свою руку, ми показали йому свою, червоні шрами були такі ж незмивні, як у нашій юності. Навіть після того, що ми пережили, це була єдина мітка на нашому тілі. Ми потиснули руки, і він мовив:

— Перш ніж ти підеш, я хочу дещо тобі віддати.

З-під свого столу він дістав наш пошарпаний наплічник і примірник «Азійського комунізму та східного способу знищення». Коли ми востаннє бачили цю книжку, вона мала глибоку тріщину вздовж хребта і мало не розвалювалася. Тепер палітурка нарешті відвалилася, і дві половини книжки трималися купи завдяки гумці. Ми спробували відмовитися від неї, але він поклав книжку в наплічника і віддав нам.

— Якщо колись вирішиш мені написати, — сказав він. — Чи навпаки. Мій примірник досі в мене.

Ми нерішуче взяли наплічника.

— Любий друже…

— Ще одне… — Він взяв рукописа, копію нашого зізнання і того, що було потім, і знаком наказав нам відкрити наплічника. — Усе, що було в оглядовій кімнаті, лишиться між нами. Тож і це забери з собою.

— Ми просто хочемо, щоб ти знав…

— Іди! Бон чекає.

І ми пішли, з наплічником на спині, відпущені востаннє. Більше ніякої науки, ніяких книжок, ніяких учительських поглядів. Це так смішно і по-дитячому. Але якби ми подумали про щось серйозніше, то впали б під тягарем зневіри в це неймовірне полегшення.

Охоронець з дитячою пикою провів нас до воріт табору, де Бон і комендант стояли біля заведеного ГАЗу. Ми не бачили Бона рік і багато місяців, і перші його словами були:

— Жахливо виглядаєш.

Це ми? На себе подивився б. Наші розрізнені свідомості зареготали, але об’єднані ми — ні. Як можна було? Наш бідолашний друг з’явився перед нами весь із клаптиків й обрізків, лялька в руках алкоголіка, його волосся порідшало, шкіра набула хворобливого відтінку гнилої рослинності в джунглях. На одному оці була чорна пов’язка, і ми знали, що не варто питати його про те, що сталося. За кілька метрів від нас, за колючим дротом, за нами спостерігало троє виснажених, недоладно вдягнених чоловіків. Ми не одразу впізнали наших товаришів — розвідника з хмонгів, медика-філософа та темного морпіха.

— Ти не жахливо виглядаєш, — мовив розвідник. — Ти виглядаєш ще гірше.

Медик-філософ спромігся усміхнутися, хоча йому бракувало половини зубів:

— Не звертай уваги. Він просто заздрить.

А темний морпіх просто сказав:

— Я знав, що ви, покидьки, перші виберетеся звідси. Щасти вам.

Ми нічого не могли сказати, тільки усміхнутися, піднявши руку в прощальному жесті, перш ніж залізти до вантажівки разом з Боном. Охоронець з дитячою пикою підняв засув і замкнув ворота.

— То що? — спитав комендант, дивлячись на нас. — Досі нічого не можеш сказати?

Насправді ми чимало могли йому сказати, але не хотілося провокувати коменданта, бо він міг переглянути наше звільнення, тож ми тільки похитали головою.

— То хай буде по-твоєму. Ти визнав свої помилки і, зрештою, тут уже нічого не скажеш, правда ж?

О так! Ніщо було справді невимовне. Коли машина від’їхала, піднявши хмару червоного пилу, від якого охоронець з дитячою пикою почав кашляти, ми дивились, як комендант іде геть, а розвідник хмонг, медик-філософ і темний морпіх прикрили очі. Тоді ми повернули і табір зник з очей. Коли ми спитали Бона про інших наших товаришів, він розповів, що лаоський фермер зник у річці, намагаючись втекти, а найтемніший морпіх стік кров’ю, коли йому міною відірвало ноги. Спочатку, почувши ці новини, ми змовкли. За що вони померли? За що померли мільйони інших у нашій великій війні за об’єднання нашої країни та наше звільнення, часто не маючи вибору? Як і вони, ми пожертвували всім, але принаймні з нами лишилося почуття гумору. Якщо подумати про це, трохи віддалившись, з найлегшим відтінком іронії, можна було посміятися з цього жарту над нами, тими, хто так охоче жертвував собою й іншими. І ми сміялися, сміялися, сміялися, а коли Бон подивився на нас, як на божевільного, і спитав, що з нами таке, ми витерли сльози з очей і сказали:

— Нічого.

Після важкої дводенної подорожі гірськими перевалами і розбитими трасами ГАЗ висадив нас у передмісті Сайгона. Звідти ми повільно, через Бонове накульгування, почовгали до дому штурмана брудними вулицями, населеними похмурими людьми. Місто було моторошно приглушене, можливо, тому, що країна знову воювала чи принаймні так нам сказав водій ГАЗу. Втомлені атаками червоних кхмерів на наш західний кордон, ми вторглися в Камбоджу і захопили її. Щоб покарати нас, Китай атакував наш північний кордон раніше цього року, десь під час мого іспиту. От тобі й мир. Нас більше турбувало те, що ми не почули жодної любовної пісеньки чи хоча б уривку поп-мелодії, поки йшли до житла Бонового кузена. Кафе на тротуарах і радіостанції завжди ставили такі мелодії, але за вечерею, хіба що трохи кращою за комендантову їжу, штурман підтвердив те, на що комендант натякав. Жовта музика віднині була заборонена, дозволена лише музика червона, революційна.

Ніякої жовтої музики в землі так званих жовтих людей? Не ми за це боролись і тепер не могли втриматися від сміху. Штурман подивився на нас з цікавістю.

— Я й не таке бачив, — сказав він. — Два терміни перевиховання, бувало і значно гірше.

Його перевиховували за злочинні спроби втечі з країни човном. У ці попередні спроби він не брав з собою родину, сподіваючись подолати небезпеку і дістатися до закордону самому, а тоді звідти відправляти родині гроші, щоб допомагати вижити, а то й утекти, коли маршрут буде безпечний. Але він був упевнений, що третя невдача призведе до перевиховання в північному таборі, звідки поки що ніхто не повернувся. Тож у цю спробу він брав з собою дружину, трьох синів та їхні родини, двох дочок та їхні родини і родини трьох родичів, і весь клан мусив виживати чи вмерти разом у відкритому морі.

— Які шанси? — спитав Бон штурмана, досвідченого моряка старого режиму, навичкам якого він довіряв.

— П’ятдесят на п’ятдесят, — відповів той. — Я щось чув лише про половину тих, хто втік. Можна сміливо припустити, що друга половина не допливла.

Бон знизав плечима.

— Звучить непогано, — сказав він. — Що скажеш?

То він нас питав. Ми подивилися на стелю, на якій на спинах лежали Сонні та огрядний майор, відлякуючи геконів. Вони мовили в унісон, як тепер звикли говорити:

— Шанси ідеальні, бо ж шанси зрештою померти стовідсоткові.

Задоволені цим, ми повернулися до Бона та штурмана й, уже не сміючись, кивнули на знак згоди. Вони побачили в цьому прогрес.

У наступні два місяці, чекаючи на від’їзд, ми продовжували працювати над рукописом. Попри хронічну нестачу майже всіх товарів та зручностей, нестачі паперу не було, адже всі в місті мусили періодично писати зізнання. Навіть ми, після розширених зізнань, мусили писати їх і здавати місцевим кадрам. То були вправи в написанні художньої літератури, бо ми мусили знайти те, в чому можна зізнатися, дарма що ми нічого не робили, відколи повернулись у Сайгон. Цілком годилися дрібниці, на кшталт нестачі достатнього ентузіазму на сесії самокритики. Але точно нічого серйозного, й ми ніколи не оминали можливості дописати в кінці свого зізнання, що ніщо не може бути цінніше за незалежність і свободу.

Нині вечір перед нашим від’їздом. Ми заплатили за проїзд, наш і Бона, комісарським золотом, схованим у фальшивому дні наплічника. Шифр, яким ми з комісаром разом користувалися, зайняв місце золота — найважча з наших речей після цього рукопису, нашої останньої волі, якщо й не офіційного заповіту. Нам нема чого комусь лишати, крім цих слів, нашої найкращої спроби представити себе на противагу всім тим, хто намагався нас представити. Завтра ми приєднаємося до десятків тисяч тих, хто вийде в море, втікаючи від революції. Згідно з планом штурмана, завтра, в день нашого від’їзду, родини вийдуть з будинків по всьому Сайгонові, начебто в коротку мандрівку, менш ніж на день. Автобусом за три години ми дістанемося до селища на півдні, де на березі річки нас чекатиме поромник, чиє обличчя затінюватиме конічний капелюх. «Відвезете нас на похорон дядька?» Відповіддю на цей пароль буде відгук: «Ваш дядько був чудовою людиною». Ми разом зі штурманом, його дружиною та Боном заберемося в ялик, несучи з собою в наплічнику перетягнутий гумкою шифр і цей нескріплений рукопис, загорнутий у водонепроникний пластик. Річкою ми дістанемося селища, де на нас чекатиме решта клану штурмана. Наша плавуча база чекатиме далі по річці, рибальський траулер на сто п’ятдесят осіб, більшість з яких ховатимуться в трюмі.

— Там буде спекотно, — попередив штурман.

І смердітиме. Коли команда зачинить трюм, нам буде важко дихати, бо жодна вентиляція не полегшуватиме тиск ста п’ятдесяти тіл, замкнених у просторі, що годився для третини цього числа. Однак важчим за задушливе повітря буде усвідомлення того, що навіть в астронавтів більший шанс на виживання, ніж у нас.

Ми причепимо наплічника на плечі та груди, зберігаючи всередині шифр і рукопис. Виживемо ми чи помремо, на нас висітиме вага цих слів. Лишилося написати ще трохи у світлі цієї олійної лампи. Відповівши на питання комісара, ми виявили, що перед нами стоять інші питання, універсальні й вічні, від яких ніколи не втомишся. Що роблять ті, хто бореться проти влади, коли цю владу здобувають? Що роблять революціонери, коли революція тріумфує? Чому ті, хто закликає до незалежності та свободи, забирають незалежність і свободу в інших? Божевілля це чи ні, вірити, як багато хто навколо, в ніщо? Ми можемо відповісти на ці питання лише за себе. Наше життя та смерть навчили нас завжди спочувати найнебажанішим з небажаних осіб. Тому, намагнічений досвідом, наш компас завжди показує в бік тих, хто страждає. Навіть зараз ми думаємо про нашого стражденного друга, нашого побратима, комісара, чоловіка без обличчя, того, хто промовив несказанне і спав своїм морфійним сном, і бачив сни про вічний сон чи, можливо, про ніщо. Щодо нас — як довго нам довелося дивитися в ніщо, перш ніж щось побачити! Чи могла наша мати відчувати це? Чи дивилася вона в себе, дивуючись тому, що там, де нічого не було, тепер існує щось, а саме — ми? Де була та поворотна мить, коли вона почала хотіти нас, а не не хотіти, сім’я батька, що не мав би ставати батьком? Коли вона припинила думати про себе і почала думати про нас?

Завтра ми опинимося серед чужинців, моряків мимоволі, про яких можна було б написати експериментальний вантажний маніфест. Серед нас будуть діти й немовлята, так само як дорослі та батьки, але старих людей не буде — вони не наважилися на цю подорож. Серед нас будуть чоловіки й жінки, стрункі й худі, але не буде товстих, бо ціла нація вимушено сіла на дієту. Серед нас будуть люди зі світлою шкірою, темною і всіма можливими проміжними відтінками, в когось буде витончена вимова, в когось — груба. Буде чимало китайців, яких переслідують за те, що вони китайці, з багатьма іншими випускниками перевиховання. Усі разом ми будемо зватися народом човнів — цю назву ми вже чули сьогодні ввечері, коли потай слухали «Голос Америки» з радіо штурмана. Тепер, коли ми теж належимо до народу човнів, ця назва нас бентежить. Вона відгонить антропологічною поблажливістю, наче це якась забута гілка людського роду, загублене плем’я амфібій, що постає з океанського туману, увінчане водоростями. Але ми не первісні люди, нас не треба жаліти. Якщо і коли ми дістанемося безпечної пристані, не дивно буде, якщо ми і собі відвернемося від небажаних людей, бо ж така людська натура. Однак ми не цинічні. Попри все це — так, попри все, перед обличчям ніщо — ми все одно вважаємо себе революціонерами. Ми лишаємося істотами, повними надії, революціонерами у пошуках революції, хоча не будемо сперечатися, якщо нас називатимуть мрійниками на голці ілюзій. Доволі скоро ми побачимо багряний схід сонця на горизонті, де Схід завжди червоний, але тепер через вікно нам видно темний провулок, порожній тротуар, запнуті завіси. Звісно ж, ми не можемо одні не спати, навіть якщо лампа горить тільки в нас. Ні, ми не можемо бути самі! Певно, тисячі інших зараз вдивляються в темряву, охоплені скандальними думками, екстравагантними надіями та забороненими задумами. Ми піджидаємо догідної миті та слушної причини, що зараз — у простому бажанні жити. І навіть коли ми пишемо це останнє речення, яке не буде перевірене, ми зізнаємося, що впевнені в одному й тільки одному — ми присягаємося дотриматися, навіть під страхом смерті, цієї єдиної обіцянки:

Ми житимемо!