Симпатик

Розділ 17

— Це нормально, — сказав наступного ранку Бон. Він лікував гематому в моїй свідомості за допомогою пляшки хорошого скотчу, подарованого Генералом. — Це треба було зробити, і нам тепер з цим жити. Тепер ти розумієш. Пий.

Ми випили.

— Знаєш, які найліпші ліки від цього?

Я думав, що найліпші ліки — повернення до Лани, і так і зробив, вийшовши з квартири Сонні, однак навіть незабутній вечір з нею не допоміг мені забути, що я зробив з ним. Тож я повільно похитав головою, обережно, аби не роз’ятрити свій побитий мозок.

— Повернутися на поле бою. В Таїланді тобі стане ліпше.

Якщо це правда, то, на щастя, мені недовго лишилося чекати. Ми відлітали завтра, все було сплановане так, щоб допомогти мені уникнути можливої плутанини з законом та уникнути вочевидь слабкого місця мого плану — міз Морі. Почувши про смерть Сонні, вона спочатку може бути збентежена, однак потім її думки повернуться до мене, її ошуканого коханця. Генерал повірив, що я все зроблю в обіцяний день, і дав мені квиток за тиждень до того.

Ми були в його офісі, на столі лежала газета, і коли я розтулив рота, він підняв руку і сказав:

— Це ясно і без слів, капітане.

Я стулив рота. Роздивився квиток і того ж вечора відписав своїй паризькій тітоньці. Зашифровано повідомив Манові, що беру на себе відповідальність за те, що порушую його наказ, але повертаюся з Боном, щоб урятувати його життя. Про те, яким чином я планував це зробити, Манові не сказав, бо сам поки цього не знав. Але я втягнув Бона в цю ситуацію, і саме я мав його з неї витягнути, якщо це можливо.

Тож через два дні після того, як справа була зроблена і ніхто, поки що, не помітив відсутності Сонні (крім хіба що міз Морі), ми поїхали, без гучних проводжань — лише Генерал і Мадам провели нас в аеропорт. У цю незвичну подорож нас рушило четверо — Бон, я, сивий капітан та беземоційний лейтенант, немов вистрелені з рогатки через Тихий океан у трубчастому, дозвуковому авіалайнері «Боїнг».

— Прощавай, Америко, — сказав під час зльоту сивий капітан, дивлячись у вікно на пейзаж, якого я зі свого крісла у проході не бачив.

— Годі з мене тебе.

Лейтенант, який сидів посередині, погодився.

— Чому цю країну взагалі називають красивою? — спитав він.

У мене на це відповіді не було. Я був наче у трансі й почувався страшенно незручно, бо ділив своє крісло з огрядним майором з одного боку та з Сонні — з другого. Я був на реактивному літаку тільки всьоме. Спочатку літав до Америки і назад на навчання, тоді разом з Боном із Сайгона до Гуаму, і з Гуаму до Каліфорнії, тоді на Філіппіни, туди й назад, і от тепер. Шанси повернутися до Америки були невеликі, і я з жалем згадував про все, чого мені бракуватиме: вечері з телевізором; кондиціонерів; добре налагодженої системи дорожнього руху, якої люди насправді дотримуються; відносно низького рівня смертності від вогнепальної зброї, принаймні якщо порівняти з нашою батьківщиною; модерністських романів; свободи слова, якщо й не абсолютної, як люблять думати американці, то все одно більшої, ніж у нас на батьківщині; сексуальної розкутості; й, певно, понад усе — всюдисущого американського наркотику, оптимізму, що нескінченно і безупинно промиває американські мізки, вибілюючи графіті відчаю, люті, ненависті та нігілізму, залишені там вночі чорними бандюганами підсвідомості. В Америці було чимало того, що зачаровувало мене значно менше, але нащо бути негативним? Я лишу антиамериканський негативізм і песимізм Бонові, що так і не асимілювався і був тільки радий поїхати.

— Це наче я ховався в чужому домі, — сказав він мені десь над Тихим океаном зі свого місця через прохід від мого.

Японська стюардеса подавала темпуру та тонкацу, і вони смакували значно краще за останні слова, що Генерал запхав мені до рота перед відльотом.

— Між стінами, — говорив Бон, — слухаючи, як живуть інші люди, виходячи лише ночами. Тепер я можу дихати. Ми повертаємося туди, де всі схожі на нас.

— На тебе, — відповів я. — Я не схожий на всіх там.

Бон зітхнув.

— Годі скиглити й жалітися, — сказав він, підливаючи мені в чашку віскі, отримане від Генерала перед літаком. — Твоя проблема не в тому, що ти забагато думаєш; твоя проблема в тому, що ти всім розповідаєш про те, що думаєш.

— То я просто замовкну, — сказав я.

— Так, просто замовкни, — сказав він.

— Гаразд, тоді замовкну, — сказав я.

— Господи Боже, — сказав він.

Після двадцяти годин без сну та з пересадкою в Токіо ми прибули до Бангкока. Я був виснажений, не маючи змоги поспати. Щоразу, як заплющував очі, бачив перед собою обличчя чи огрядного майора, чи Сонні, і просто не міг дивитися на них довго. Тож не дивно, що забравши свого наплічника з багажної стрічки, я виявив, що він важчий, ніж пам’яталося, тепер навантажений ще й провиною, страхом і тривогою. Цей переповнений наплічник був мій єдиний багаж, бо, перш ніж покинути свою квартиру, ми віддали ключ преподобному Р-р-р-рамонові й сказали розпродати наші речі, а гроші взяти на свою Предвічну Церкву Пророків. Усі мої пожитки нині вміщались у наплічник, у фальшивому дні якого лежав мій примірник «Азійського комунізму та східного способу знищення» — такий зачитаний, що він мало не розвалився навпіл уздовж свого тріснутого хребта. Генерал сказав, що всім іншим нас забезпечать у Таїланді. З усім розберуться адмірал, який займається базовим табором, та Клод, що буде там під звичним йому прикриттям як працівник неурядової організації з допомоги біженцям. Він привітав нас біля виходу для міжнародних рейсів, одягнений у гавайську сорочку та лляні штани, такий самий, як тоді, коли я востаннє бачив його, — вдома у професора Гаммера, хіба що дуже засмаглий.

— Дуже радий вас бачити, — сказав Клод, потискаючи нам руки. — Вітаю в Бангкоку. Ви тут колись були? Не думаю. У нас один вечір, ото вже загуляємо! Я пригощаю.

Він обійняв мене за плечі зі щирою приязню і повів до виходу через пульсівний натовп. Можливо, то була лише гра уяви, бо ж мій мозок за консистенцією був подібний до каші, але мені здавалося, що всі місцеві, яких ми минали, дивилися на нас двох. Цікаво, чи не було серед них Манових агентів.

— Добре виглядаєш, — сказав Клод. — Готовий діяти?

— Звісно, — відповів я.

Жах та тривога булькотіли десь за кишками. Мене охопило те запаморочливе відчуття, що буває, коли стоїш над прірвою незатвердженого плану, бо я привів нас з Боном до катастрофи і тепер не знав, як нас рятувати. Але ж хіба не так працюють з усіма планами, невідомими їхньому авторові, аж поки не доводиться пакувати парашут або ж танути в повітрі? Навряд чи я міг запитати в Клода, що завжди здавався господарем власної долі, принаймні до падіння Сайгона.

Він знову стиснув моє плече.

— Пишаюся тобою, друже. Просто хотів, щоб ти це знав.

Якусь мить ми йшли мовчки, дозволяючи цьому почуттю огорнути нас, а тоді він знову стиснув моє плече і сказав:

— Зі мною повеселишся, як ніколи.

Я усміхнувся, Клод усміхнувся, несказаним лишилося те, що ця можливість повеселитися може для мене бути останньою. Його ентузіазм і турбота зворушили мене — цей спосіб сказати, що він мене любить, а може, й надати еквівалент останнього обіду приреченого на смерть. Клод вивів нас з терміналу в погоду, доречну для пізнього грудня — найкращого часу для відвідання цього регіону.

Ми завантажилися в авто, і Клод мовив:

— Джетлагу не позбудешся, якщо підеш до готелю й ляжеш спати. Я розважатиму вас аж до ночі, а тоді завтра рушимо до табору.

Водій вивів нас на дорогу, повну мікроавтобусів, вантажівок і мотоциклів, нас оточувало ревіння, гарчання та гудіння метрополії, повної самохідного металу, людської плоті й невисловлених емоцій.

— Не нагадує вам про дім? — спитав Клод. — Зараз ви до нього найближче за ці роки.

— Тут так само, як у Сайгоні, — сказав сивий капітан.

— Так само, але інакше, — відповів Клод. — Тут немає війни, немає біженців. Усе це — на кордоні, куди ви, хлопці, й рушите.

Він передав нам сигарети, кожен підпалив свою.

— Спочатку через кордон бігли лаосці. Тепер у нас чимало хмонгів. Усе це дуже сумно, але допомога біженцям дає нам доступ до сільської місцевості.

Беземоційний лейтенант похитав головою і сказав:

— Лаос. Там дуже злі комуністи.

— А вони бувають інші? — запитав Клод. — Лаос сам собою найближче до раю місце, яке є в Індокитаї. Я їздив туди під час війни, і це було неймовірно. Люблю цих людей. Це найм’якіші, найпривітніші люди на землі в ті моменти, коли вони не хочуть тебе вбити.

Коли він видихав дим, крихітний вентилятор на щитку повертав його до нас. Цікаво, Клод та інші іноземці колись нас вважали найм’якішими і найпривітнішими на землі? Чи ми для них завжди були войовничі та агресивні? Підозрюю, що друге.

Водій з’їхав з шосе, Клод штурхонув мене і сказав:

— Чув про те, що ти зробив.

— Що я зробив? Що саме я зробив?

Коли Клод відповів «нічого», однак не звів з мене пильного погляду, я згадав один свій вчинок, про який слід було мовчати.

— А, так, — пробелькотів я.

— Не шкодуй, — сказав Клод. — З того, що я чув від Генерала, можу сказати, що той хлопець сам напросився.

— Я тобі гарантую, що він цього не просив, — відповів я.

— Я не це мав на увазі, — мовив Клод. — Просто я бачив чимало таких, як він. Професійні невдоволені. Лицемірні мазохісти. Вони такі невдоволені всім, що ніколи не будуть щасливі, поки їх не зв’яжуть перед стратою. Знаєш, що такі, як він, скажуть, опинившись перед розстрільною командою? «Я ж казав!» У твоєму випадку бідолаха хіба що не мав часу подумати про це.

— Як скажеш, Клоде, — сказав я.

— Це не я кажу, — відповів він. — Так каже книжка. Він один з тих, хто страждає на комплекс провини.

Я уявляв собі сторінки книжки, про яку казав Клод, підручника з допитів, над яким ми гнули спину, вивчаючи його курс, — книжка йшла під кодом «КУБАРК». Вона містила означення кількох типів людей, яких цілком міг зустріти допитувач, і розділ про людей із комплексом провини непрохано сплив у мене перед очима.

Такі люди мають сильну, жорстку, нереалістичну свідомість. Усе їхнє життя здається присвяченим переживанню відчуття провини. Іноді вони видаються готовими спокутувати її; іноді наполягають, що коли щось іде не так, це провина інших. У будь-якому разі такі люди постійно прагнуть доказів чи зовнішніх вказівок на те, що провина інших більша за їхню. Часто їх можна зловити на спробах довести, що з ними поводяться несправедливо. Насправді вони самі можуть провокувати цю несправедливість, щоб вгамувати докори совісті покаранням. Люди з інтенсивним комплексом провини можуть припинити опір і вдатися до співпраці, якщо будуть певним чином покарані, через здобуту від покарання насолоду.

Можливо, Сонні й справді був такий, однак я ніколи не знатиму цього точно, бо ж можливості допитати його в мене вже не буде.

— Приїхали, — сказав Клод.

Місцем нашого призначення був провулок, над яким висіла райдуга неонових ліхтарів, тротуари були заповнені блідолицими приматами всіх розмірів і віку, деякі мали короткі, армійські зачіски, а деякі — довге волосся хіпі, та всі були чи п’яні, чи готові напитися, багато хто підвивав чи гупав від збудження. Вздовж усього провулка вишикувалися бари та клуби, у дверях стояли дівчата з голими кінцівками та вишукано розмальованими обличчями. Авто зупинилося біля закладу, над дверима якого яскравим жовтим світлом сяяла гігантська вертикальна вивіска зі словами «ЗОЛОТИЙ ПІВЕНЬ». Відчинені двері притримували дві дівчини, років двадцяти на вигляд, що означало, що насправді їм, певно, було від п’ятнадцяти до вісімнадцяти. Вони стояли на шестидюймових[78] підборах і вбрані були в те, що можна було алегорично назвати одягом, — топи на зав’язках та трусики бікіні, такі, що за них були більші навіть їхні милі усмішки, добрі й ніжні, наче у виховательок у дитячому садку.

— Нічого собі, — сказав сивий капітан і так вишкірився, що я побачив його гнилі кутні зуби. Навіть беземоційний лейтенант сказав:

— Мило, — хоч і не посміхнувся.

— Радий, що вам подобається, — мовив Клод. — Це все для вас.

Беземоційний лейтенант і сивий капітан уже зайшли в приміщення, коли Бон сказав:

— Ні. Я погуляю.

— Що? Погуляєш? — перепитав Клод.

— Тобі потрібна приватна компанія? Вона в тебе буде, повір. Ці дівчата — ветерани, вони знають, як подбати про сором’язливого чоловіка.

Бон похитав головою, в його очах я бачив майже страх.

— Усе гаразд, — сказав я. — Я з тобою погуляю.

— Це вже ні! — сказав Клод, схопивши Бона за лікоть. — Я розумію. Такі речі не для всіх. Але підеш гуляти — позбавиш свого хорошого друга найкращої в житті ночі. Тож ходімо, сядеш, вип’єш. Торкатися не обов’язково. Можна навіть не дивитися, якщо не хочеться. Просто посидь із заплющеними очима. Зробиш це не для себе, а для свого друга. Згода?

Я поклав долоню на руку Клода і мовив:

— Усе гаразд. Облиш його.

— Але не тебе, — сказав Клод.

— Так, мене теж.

Вочевидь, Бон заразив мене своєю моральністю — хворобою, що могла стати смертельною. Коли Клод облишив спроби переконати нас і зайшов до клубу, я запропонував Бонові сигарету, і ми стояли там разом, курили, не зважаючи на спекулянтів, що смикали нас за сорочки, однак не в змозі ігнорувати зграї туристів, які штовхали і штурхали нас.

— Бож’, — сказав хтось у мене за спиною. — Ти бач’в, шо вона зробила з тою пінг-понговою кулькою?

— Пінг-понг, китайоза, — сказав ще хтось. — Цмуль Дуй Сунь Хуй. Чорт забирай, та шльондра витягла мого гаманця!

Бон викинув сигарету і сказав:

— Ходімо звідси, поки я когось не вбив.

Я знизав плечима.

— Куди?

Він вказав кудись за моє плече, і коли я розвернувся, побачив кіноафішу, що привернула його увагу.

Ми дивилися «Гамлет» у кінотеатрі, повному місцевих жителів, які ще не знали, що кіно — благословенний вид мистецтва і що під час сеансу не можна: сякатися без хустинки; вживати принесені з собою закуски та напої чи влаштовувати пікніки; бити свою дитину чи, навпаки, співати дитині колискову, коли вона плаче; голосно й радісно вітатися з друзями, що сидять за кілька рядів від тебе; обговорювати з сусідом минулі, нинішні й майбутні повороти сюжету; розвалюватися на своєму місці так, що твоє стегно протягом усього сеансу притискається до стегна сусіда. Але хто сказав би, що вони неправі? Як ще можна сказати, чи фільм сприймається добре, чи погано, якщо публіка на нього не реагує? Публіка, схоже, щиро тішилася, аплодувала й гукала, і поможи мені Боже, якщо я теж не захопився історією та всім видовищем. Глядачі найсильніше реагували на кульмінаційну битву, протягом якої моє виснажене джетлагом серце теж забилося швидше. Можливо, то був вплив загрозливого саундтреку в стилі Бетховена, з цим інфернальним повторюванням насичених нот з диявольських глибин: там-там-Та-там-Та-там-ТА-ТА-ТА-А-А-А-А; можливо, шипіння гелікоптерних гвинтів, зведене до уповільненого звуку; можливо, перехрещення поглядів Белламі та Шеймуса на їхніх повітряних жеребцях з поглядами в’єтконгівських дівчат у прицілах зенітних гармат; можливо, видовище того, як в’єтконгівські дикуни вмилися кров’ю, і то, схоже, була єдина доступна для них гігієнічна процедура; можливо, все це одразу змусило мене думати — якби у мене в руках була зброя, то я б теж міг узяти участь в старозавітній різні в’єтконгівців, які виглядали якщо й не точнісінько так, як я, то дуже схожими на мене. Вони були точно такі, як глядачі поряд зі мною, що сміялись і гукали, поки різноманітна американська зброя розпорошувала, шматувала і поливала кров’ю їхніх не-дуже-далеких сусідів. Я крутився в кріслі, повністю оговтавшись від заціпеніння. Хотів заплющити очі, але не міг, спроможний хіба що швидко блимнути кілька разів ще з попередньої сцени — єдиної, під час якої публіка сиділа зовсім тихо.

То була також єдина сцена, що я не бачив, як її знімали. Автор обійшовся без музики, агонія розгорталася під крики й протести Май, підкреслені сміхом, лайкою й кепкуванням в’єтконгівської четвірки. Без музики раптова тиша в залі стала ще чутнішою, і матері, що й не намагалися відвернути личка своїх дітей від патрання, рубання, стрілянини й обезголовлення, тепер затулили очі малюків своїми руками. На кадрах, знятих загальним планом з темного кутка посередині печери, звивався восьминіг з людей, гола Май намагалася вирватися з-під спин та кінцівок своїх напівголих ґвалтівників. Коли ми час від часу бачили проблиски її оголеного тіла, його переважно затуляли стратегічно розташовані руки, ноги та сідниці в’єтконгівців, і кольори плоті, багряної крові та їхнього обірваного чорно-брунатного одягу додавали цій сцені майже ренесансного забарвлення, збудивши у моїй пам’яті слабкий відгомін спогадів про заняття з історії мистецтв. Загальні плани чергувалися з надзвичайно близькими, на яких було побите обличчя Май, скривавлений ніс та кричущий рот, одне око набрякло так, що зовсім заплющилося. Найдовший кадр усього фільму був присвячений цьому обличчю, воно заповнило весь екран — розплющене око божевільно крутиться в очниці, кров бризкає на губи, поки вона кричить:

«Ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма!».

Я аж зіщулився, і коли нарешті кадр перемкнувся і ми побачили цих червоношкірих демонів очима Май — обличчя розпашілі й червоні від домашнього рисового вина, на вишкірених зубах кірка від лишаю, косі очі закочені в екстазі, — всередині глядачів могло кипіти лише одне почуття, бажання їх повного й остаточного винищення. Це Автор і зробив далі, в жахливому фіналі близького бою, який також міг слугувати медичним школам за навчальний фільм з анатомічних розтинів.

На останньому кадрі фільму, де Денні Бой сидить у відчинених дверях гелікоптера, що повільно підноситься в чисті сині небеса, і ридає, дивлячись на свою роз’ятрену війною батьківщину, дорогою до країни, де в жінок з грудей тече не молоко, а молочні коктейлі (так йому сказали вояки), я мусив визнати талант Автора — так можна шанувати технічний геній майстра-зброяра. Він скував прекрасну і жахливу річ, для одних — п’янку´, для інших — смертельну, творіння, що мало на меті лише знищення. Коли екраном покотилися титри, я відчув дотик сорому за свою причетність до цієї темної роботи, однак і гордість за той внесок, що в неї зробила моя масовка. Вони дістали нешляхетні ролі, однак вклалися в них з усією можливою шляхетністю. Там були мої чотири ветерани — ҐВАЛТІВНИК-В’ЄТКОНГІВЕЦЬ № 1, ҐВАЛТІВНИК-В’ЄТКОНГІВЕЦЬ № 2, ҐВАЛТІВНИК-В’ЄТКОНГІВЕЦЬ № 3 і ҐВАЛТІВНИК-В’ЄТКОНГІВЕЦЬ № 4, разом з іншими, тими, хто дебютував на екрані в таких ролях: ВІДЧАЙДУШНИЙ СЕЛЯНИН, МЕРТВА ДІВЧИНА, КУЛЬГАВИЙ ХЛОПЕЦЬ, ПРОДАЖНИЙ ОФІЦЕР, ГАРНЕНЬКА МЕДСЕСТРА, СЛІПИЙ ЖЕБРАК, СУМНИЙ БІЖЕНЕЦЬ, ЗЛИЙ ПОСАДОВЕЦЬ, ЗАПЛАКАНА ВДОВА, СТУДЕНТ-ІДЕАЛІСТ, НІЖНА ШЛЬОНДРА і БОЖЕВІЛЬНИЙ У БОРДЕЛІ. Та пишався я не лише своїми людьми. Там були всі ті колеги, що присвятили себе роботі за лаштунками, як Гаррі. Його напевно мали б номінувати на «Оскара» за фантастично детальні декорації, і цю неймовірну роботу не затьмарював навіть невеликий інцидент — Гаррі найняв місцевого майстра, щоб той облаштував фінальну сцену справжніми тілами з цвинтаря поблизу. Коли жандарми прийшли його заарештовувати, він зі щирим каяттям мовив: «Я не подумав, що це незаконно, офіцери». Негайне повернення тіл до їхніх могил та істотна сума, внесена Автором на користь благодійної організації поліції, інакше відомої як місцевий бордель, допомогли владнати ситуацію. Побачивши ім’я Вайолет як помічника режисера, я скривився, однак погодився з тим, що вона мала право йти в ієрархії титрів переді мною. Я з теплом згадував безкінечну підтримку наших майстрів, відданість і піклування медичної команди та ефективність щоденних перевезень, забезпечених водіями, хоча, якщо чесно, мої послуги були дещо вагоміші за перераховані вище. Визнаю`, можливо, мої двокультурні та двомовні навички були не такі унікальні, як уміння тренера, що навчив різних команд і трюків милого безпородного песика, який грав собаку, підібраного «зеленими беретами» й у титрах проходив як ПЕС СМІТТІ, чи дресувальника екзотичних тварин, який прилетів чартерним рейсом з сердитою бенгальською тигрицею в клітці (ЛІЛІ) та забезпечив покірність слонів на майданчику, ЕББОТА ТА КОСТЕЛЛО. Так, я захоплювався тим, як жваво й швидко працювали прачки (ДЕЛІЯ, МАРІБЕЛЬ, КОРАЗОН і так далі) — та чи заслужили вони місця в титрах переді мною? Імена прачок усе розгортались у списку, й тільки подяки мерові, членам міської ради, голові туристичного бюро, збройним силам Філіппін і першій леді Імельді Маркос та президентові Фердинанду Маркосу змусили мене усвідомити, що мого імені там не буде взагалі.

Коли саундтрек і титри закінчилися, моє скупе визнання таланту Автора поступилося місцем кипінню вбивчого гніву. Він не зміг позбутися мене в реальності, але вдало вбив мене у творчості, привів до забуття, що ставало мені все ближчим. Поки ми виходили з кінотеатру, я все ще кипів, бо мої емоції були гарячіші за цю теплу ніч.

— Що скажеш? — спитав я Бона, тихого після фільму, як завжди. Він підпалив сигарету і помахом руки покликав таксі. — Ну, то що скажеш?

Нарешті Бон подивився на мене, із сумішшю жалю та розчарування.

— Ти хотів переконатися, що нас покажуть добре, — сказав він. — Але ми навіть людьми там не були.

Таксі заторохтіло до узбіччя.

— То ти тепер кінокритик? — спитав я.

— Це просто моя думка, розумнику, — відповів він, сідаючи до автомобіля. — Що я можу розуміти?

— Якби не я, — мовив я, з гуркотом зачинивши двері, — у наших узагалі не було б жодної ролі. Ми були б простими мішенями.

Бон зітхнув і опустив вікно.

— Ти просто дав їм привід, — сказав він. — Тепер білі можуть сказати: «Дивіться, у нас там є жовті люди. Ми їх не ненавидимо. Ми їх любимо». — Він плюнув з вікна. — Ти намагався грати в їхню гру, гаразд? Але вони ведуть її. Ти не ведеш нічого. Тобто ти нічого не можеш змінити. Не зсередини. Коли в тебе нічого нема, ти міняєш речі ззовні.

Більше ми під час їзди не розмовляли, а в готелі він майже одразу заснув. Я лежав у темній кімнаті з попільничкою на грудях, палив і розмірковував про те, як примудрився завалити єдине завдання, з приводу якого Бон та Генерал мали б спільну думку, — диверсію Фільму й усього, що він собою являє, а саме — викривлення нашого образу. Я намагався заснути, але не міг, мене будили сигнали машин і неприємне видовище — Сонні та огрядний майор лежали на стелі наді мною з таким виглядом, наче вони завжди так проводили час. Монотонне скрипіння ліжка за стіною теж не допомагало. Воно тривало так абсурдно довго, що мені стало шкода ту, певно, мовчазну бідолашну жінку, що мусила все це терпіти. Коли чоловік нарешті видав голосний бойовий клич, я відчув полегшення, бо все скінчилося, тільки от це було не так, бо тоді його партнер теж розрядився глибоким, тривалим і схвальним чоловічим шлюбним криком. Несподіванки просто не бажали закінчуватися, відколи Генерал і Мадам приїхали до аеропорту провести нас, він — у костюмі «в ялинку», вона — у бузковому ао даї. Він презентував кожному з нас, чотирьох героїв, пляшку віскі, сфотографувався з нами і потиснув кожному руку, перш ніж ми пішли до літака. Я йшов останній.

Генерал затримав мене:

— На два слова, капітане.

Я відійшов, пропускаючи інших пасажирів.

— Так, сер?

— Ви знаєте, ми з Мадам вважаємо вас своїм названим сином, — сказав Генерал.

— Я цього не знав.

Генерал і Мадам дивилися на мене похмуро, але й мій батько зазвичай дивився саме так.

— Як ви могли? — сказала Мадам.

Я звик прикидатися, тож вдав здивованого.

— Що міг?

— Спробувати спокусити нашу дочку, — відповів Генерал.

— Про це всі говорять, — сказала Мадам.

— Усі? — перепитав я.

— Чутки, — сказав Генерал. — Я мав би здогадатися, коли ви розмовляли з нею на весіллі, та ні. Я уявити собі не міг, що ви підтримуватимете мою дочку в її походеньках нічними клубами.

— І не тільки, — додала Мадам. — Ви виставили себе на посміх у нічному клубі. Усі це бачили.

Генерал зітхнув.

— Мені важко було повірити, що ви спробуєте заплямувати її, — сказав він. — Ви ж жили в моєму домі, поводилися з нею, як з дитиною, з сестрою.

— Сестрою, — наголосила Мадам.

— Я гірко розчарований у вас, — сказав Генерал. — Ви були потрібні мені тут, поряд зі мною. Я б ніколи не відпустив вас, якби не це.

— Сер…

— Не чекав такого від вас, капітане. Ви солдат. Усе й усі мають своє місце. Як ви могли подумати, що ми дозволимо своїй дочці бути з таким, як ви?

— Таким, як я? — перепитав я. — Що ви маєте на увазі?

— О, капітане, — сказав Генерал. — Ви хороший юнак, але до того ж, якщо ви не помітили, байстрюк.

Вони чекали моєї відповіді, але Генерал запхав мені в рота єдине слово, яке могло змусити мене замовкнути. Побачивши, що мені нема чого сказати, вони похитали головами з люттю, жалем і докором і лишили мене біля виходу на посадку з пляшкою віскі. Я хотів відкоркувати її там і тоді, бо, може, віскі допомогло б мені виплюнути це слово. Воно застрягло в моєму горлі й на смак було наче шерстяна шкарпетка, просочена густим мулом нашої батьківщини, — я й забув, що таке частування чекало на тих, кого внесли до рядів найпідліших.

Похмурого ранку ми встали ще до сонця. Після сніданку, за яким не пролунало ані слова, саме лише бурчання, Клод відвіз нас з Бангкока до табору — цілоденна їзда, що завершилася біля кордону з Лаосом. Коли він звернув на небруковану бічну дорогу, що вела у ліс каєпутових дерев з білою корою, старанно об’їжджаючи ями й западини, сонце котилося до схилу за нашими спинами. Проїхавши кілометр лісом на заході сонця, ми дісталися до військового контрольно-пропускного пункту, що складався з джипа та двох юних солдатів в оливковому бойовому вбранні, у кожного на шиї — захисний амулет з Буддою, а на колінах — М-16. Я відчув запах марихуани, який ні з чим не можна було переплутати. Не намагаючись ані підвестися з сидінь, ані підняти на нас свої напівзаплющені очі, солдати махнули руками, пропускаючи нас. Ми рушили далі по розораній коліями дорозі, ще глибше в лісові хащі, де над нами нависали подібні до скелетів тонкі гілки-руки високих дерев, а тоді виїхали на галявину з невеликими квадратними хатками на стовпах. Від абсолютно сільського духу сцену рятувало електричне світло у вікнах. На дахах були перуки з пальмового листя, від землі до дверей на підвищенні вели дерев’яні планки. Собачий гавкіт покликав тіні до дверей, і поки ми виходили з машини, вони рушили до нас.

— Ось вони, — сказав Клод. — Останні чоловіки збройних сил В’єтнамської Республіки.

Можливо, ті фотографії, що їх я бачив у кабінеті Генерала, були зроблені в кращі часи, однак ті суворі борці за свободу мало скидалися на цих виснажених вояків. Чисто виголені чоловіки на світлинах були вбрані в камуфляж для джунглів, бойові чоботи та берети, мали червоні шалики на шиях і стояли струнко в сонячному світлі, що пробивалося крізь листя. Та замість чобіт і камуфляжу, на цих людях були гумові сандалії, чорні сорочки та штани. Заміть червоних шаликів, легендарної емблеми рейнджерів, були картаті селянські хустки. Замість беретів — крислаті капелюхи волоцюг. Колись чисті щоки були неголені, волосся сплутане й нестрижене. Колись ясні та сяйливі очі тепер припали пилом, наче вугілля. Кожен мав АК-47 з характерним ріжком, і ця культова річ у поєднанні з усім іншим створювала незвичне видовище.

— Чому вони схожі на в’єтконгівців? — спитав сивий капітан.

Не тільки партизани скидалися на своїх старих ворогів, як ми дізналися, коли десяток вояків повели нас до хатини їхнього командира. На тонкій смужці ґанку стояв стрункий чоловік, освітлений зі спини голою електричною лампочкою.

— Хіба ж це не… — почав Бон і зупинився, усвідомивши абсурдність свого питання.

— Усі так кажуть, — відповів йому Клод.

Адмірал підняв руку, вітаючись з нами, і усміхнувся знайомою, дядьківською посмішкою. У нього було сухорляве, майже красиве обличчя з гострими рисами — класичний образ вченого чи мандарина. Волосся було сиве, але не біле, коротко стрижене, трохи рідше на маківці. Найпомітнішою рисою була тонка борідка, охайна й доглянута, як годиться для чоловіка середнього віку — не рідкий юнацький безлад і не довгий, закручений пучок старого.

— Ласкаво просимо, — мовив адмірал, і навіть у м’якій інтонації його голосу я почув відгомін тієї плівки, на якій був записаний спокійний і витончений голос Го Ші Міна. — Ви мали втомитися після далекої подорожі. Прошу, заходьте, приєднуйтеся до мене.

Як і Го Ші Мін, адмірал називав себе Дядьком. Як і Го Ші Мін, він вбирався дуже просто, його чорна сорочка та штани були такі ж, як вбрання його партизанів. І, як і Го Ші Мін, він обставив свою штаб-квартиру скромно й інтелігентно. Ми сиділи босоніж на очеретяних рогожках у єдиній у хатинці кімнаті, дещо збентежені такою моторошною подібністю. Наш привид мусив спати на голій підлозі, бо ліжка ніде не було видно. Уздовж однієї стіни вишикувалися бамбукові полиці, біля іншої стояв простий бамбуковий стіл та стілець. За вечерею, поки ми пили Генералове віскі, адмірал розпитував нас про роки, проведені в Америці, а ми й собі запитали його про те, як його закинуло в ці хащі. Він усміхнувся, струсив попіл у попільничку, зроблену з половини шкаралупи кокосового горіха.

— В останній день війни я командував транспортним кораблем, повним моряків, солдатів, поліцаїв і цивільних, урятованих з пристані. Я міг би пливти до сьомого флоту, як і чимало моїх товаришів-капітанів. Однак американці вже зраджували нас раніше, і якби поплив до них, я не міг би сподіватися на те, що знову зможу битися. З американцями я покінчив. Тепер, коли їхню білу расу переможено, вони лишали Азію жовтій расі. Тож я поплив до Таїланду. Тут у мене були друзі, і я знав, що вони прихистять нас. Їм не було куди подітися, на відміну від американців. Тайці готові були битися з комунізмом, бо він тиснув на них на кордоні з Камбоджею. Лаос теж скоро мав упасти. Як бачите, мене не так, як багатьох наших земляків, цікавила можливість врятуватися… — Тут адмірал зупинився і знову всміхнувся, а жоден з нас не потребував нагадування про те, що ми належали саме до цих земляків. — Бог уже врятував мене. Я не мав потреби бути врятованим американцями. Перед своїми людьми на кораблі я присягнув, що ми продовжимо битися — місяцями, роками, десятиліттями, як буде потрібно. Якби ми подивилися на нашу боротьбу Божими очима, то побачили б, що часу взагалі немає.

— Отже, Дядьку, — мовив Бон, — ви вважаєте, що в нас справді є шанс?

Перш ніж відповісти, адмірал погладив свою борідку.

— Сину мій, — сказав він, не припиняючи гладити її, — згадай Ісуса і те, як християнство почалося з нього, його апостолів, їхньої віри та Слова Божого. Ми схожі на цих істинних вірян. У нас у цьому таборі є дві сотні апостолів, радіостанція, що транслює слово свободи на нашу поневолену батьківщину, та зброя. Ми маємо те, чого ніколи не мав Ісус з його апостолами, але їхня віра в нас є, і не найменша, а навпаки. Бог на нашому боці.

Бон підпалив ще одну сигарету.

— Ісус помер, — мовив він. — І апостоли теж.

— І ми помремо, — сказав беземоційний лейтенант. Попри зміст його слів, а може, саме через цей зміст його вимова та поведінка лишалися позбавленими емоцій. — Не те, щоб це було так уже погано.

— Я не кажу, що ви помрете під час цієї місії, — сказав адмірал. — Колись — беззаперечно так. Але якщо ви помрете під час місії, знайте, що ті, кого ви врятували, будуть вам вдячні, так само як люди, врятовані апостолами, вдячні їм.

— Чимало з тих, кого вони врятували, не хотіли бути врятованими, Дядьку, — сказав на це Бон. — Саме тому вони й померли.

— Синку, — мовив адмірал, уже не посміхаючись. — Ти не схожий на вірянина.

— Якщо ви маєте на увазі того, хто вірить у релігію, чи антикомунізм, чи свободу, чи те, що позначається подібними гучними словами, то — ні, я не вірянин. Я вірив раніше, але вже не вірю. Мені начхати на порятунок кого завгодно, зокрема себе самого. Я просто хочу вбивати комуністів. Саме тому я той, хто вам потрібен.

— Це я переживу, — сказав адмірал.