Собаче серце

Розділ 9

Бенефіс Шарикова, як обіцяв лікар Борменталь, наступного ранку, втім, не відбувся з тієї причини, що Поліграф Поліграфович зник із дому. Борменталь ошаленів з відчаю і назвав себе ослом за те, що не сховав ключ від вхідних дверей, також кричав, що це не можна пробачити, і насамкінець побажав, щоб Шариков потрапив під автобус. Пилип Пилипович сидів у кабінеті, запустивши пальці в волосся, і казав:

— Уявляю, що зчиниться на вулиці... Уявл-я-ю. «Від Севільї до Гренади», Боже мій.

— Він у Будкомі ще може бути, — шаленів Борменталь і кудись бігав.

У Будкомі він посварився з головою Швонде-ром так, що той сів писати заяву в Народний суд Хамовницького району і при цьому кричав, що він не сторож вихованця професора Преображенсько-го, тим паче, що цей вихованець Поліграф не так давно, як учора, виявився пройдисвітом, взявши в Будкому 7 рублів нібито на купівлю підручників у кооперативі.

Федір, який заробив на цій справі три рублі, обшукав увесь будинок зверху донизу. Ніде жодних слідів Шарикова не було.

З’ясувалося лише одне — що Поліграф відбув на світанку в кепці, у шарфі й пальто, захопивши з собою пляшку горобинової з буфета, рукавички доктора Борменталя і всі свої документи. Одарка Петрівна і Зіна, не приховуючи, висловили свою бурхливу радість і сподівання, що Шариков більше не повернеться. В Одарки Петрівни Шариков напередодні позичив три рублі п’ятдесят копійок.

— Так вам і треба! — гарчав Пилип Пилипович, розмахуючи кулаками. Цілий день дзеленчав телефон, дзеленчав телефон і наступного дня. Лікарі приймали незвичайну кількість пацієнтів, а на третій день у кабінеті невідворотно постало питання про те, що потрібно повідомити в міліцію, яка зобов’язана розшукати Шарикова в московському болоті.

І щойно було сказано слово «міліція», як побожну тишу Обухова провулка прорізав гавкіт вантажівки, і вікна в будинку здригнулися. Потім настирно пролунав дзвінок, і Поліграф Поліграфо-вич увійшов із надзвичайною гідністю, у непорушному мовчанні зняв кепку, пальто повісив на роги і постав у новому вигляді. На ньому була шкіряна куртка з чужого плеча, шкіряні ж потерті штани й англійські високі чоботи зі шнурівкою до колін. Неймовірний запах котів одразу ж заповнив увесь передпокій. Преображенський і Борменталь мов за командою схрестили руки на грудях, сперлись об одвірок й очікували перших повідомлень від Поліграфа Поліграфовича. Він пригладив жорстке волосся, кашлянув і озирнувся так, що видно було: збентеження Поліграф бажає приховати за безцеремонністю.

— Я, Пилипе Пилиповичу, — почав він нарешті говорити, — на посаду вступив.

Обидва лікарі видали невизначений сухий звук горлом і ворухнулися.

Преображенський схаменувся перший, простягнув руку і мовив:

— Папірець дайте.

Було надруковано: «Пред’явник цього товариш Поліграф Поліграфович Шариков дійсно є завідувачем підвідділу очищення міста Москви від бродячих тварин (котів тощо) у відділі МКГ».

— Так, — важко мовив Пилип Пилипович, — хто ж вас влаштував? Ах, утім я і сам здогадуюся.

— Ну так, Швондер, — відповів Шариков.

— Дозвольте вас запитати — чому від вас так огидно тхне?

Шариков занепокоєно понюхав куртку.

— Ну, що ж, тхне... Відомо: за фахом. Вчора котів душили, душили...

Пилип Пилипович здригнувся і подивився на Борменталя. Очі у того нагадували два чорні дула, спрямовані впритул на Шарикова. Без жодних передмов він рушив до Шарикова, легко й упевнено взяв його за горлянку.

— Караул! — пискнув Шариков, полотніючи.

— Лікарю!

— Нічого не дозволю собі поганого, Пилипе Пилиповичу, не хвилюйтеся, — залізним голосом відгукнувся Борменталь і заволав: — Зіно й Одарко Петрівно!

Ті з’явилися в передпокої.

— Ну, повторюйте, — сказав Борменталь і трохи притиснув горло Шарикова до шуби, — пробачте мені...

— Ну добре, повторюю, — сиплим голосом відповів абсолютно вражений Шариков, раптом набрав повітря, сіпнувся і спробував крикнути «караул», але крик не вийшов, і голова його зовсім поринула в шубу.

— Лікарю, благаю вас.

Шариков закивав головою, даючи знати, що він підкоряється і буде повторювати.

— ...Пробачте мені, вельмишановна Одарко Петрівно і Зінаїдо..?

— Прокопівно, — прошепотіла злякано Зіна.

— Уф, Прокопівно... — говорив, хапаючи повітря, захриплий Шариков, — ...що я дозволив собі...

— Собі мерзенну витівку вночі в стані сп’яніння.

— Сп’яніння...

— Ніколи більше не буду...

— Не бу...

— Пустіть, пустіть його, Іване Арнольдовичу, — одночасно просили обидві жінки, — ви його задушите.

Борменталь випустив Шарикова на свободу і сказав:

— Вантажівка вас чекає?

— Ні, — шанобливо відповів Поліграф, — вона щойно мене привезла.

— Зіно, відпустіть машину. Тепер майте на увазі ось що: ви знову повернулися в квартиру Пилипа Пилиповича?

— Куди ж мені ще? — несміливо відповів Шариков, блукаючи очима.

— Дуже добре. Бути тихіше води, нижче трави. Інакше за кожну потворну витівку будете мати справу зі мною. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів Шариков.

Пилип Пилипович протягом усього часу насильства над Шариковим зберігав мовчання.

Якось жалюгідно він зіщулився при одвірку і гриз ніготь, потупивши очі в паркет. Потім раптом підняв їх на Шарикова і запитав глухо й машинально:

— Що ж ви робите з цими... з убитими котами?

— На польти підуть, — відповів Шариков, — із них білок робитимуть[15] на робочий кредит[16].

Опісля в квартирі запанувала тиша, що тривала дві доби. Поліграф Поліграфович вранці їхав на вантажівці, з’являвся ввечері, тихо обідав у компанії Пилипа Пилиповича і Борменталя.

Незважаючи на те, що Борменталь і Шариков спали в одній кімнаті — приймальні, вони не розмовляли один з одним, тож Борменталь знудився перший.

Днів за два в квартирі з’явилася худенька дівчина — з підмальованими очима панянка в кремових панчішках і дуже зніяковіла, побачивши пишноти квартири. У потертому пальтечку вона йшла слідом за Шариковим і в передпокої зіткнулася з професором.

Той оторопілий зупинився, примружився і запитав:

— Дозвольте поцікавитися?

— Я з нею розписуюся, це — наша друкарка, житиме зі мною. Борменталя треба буде виселити з приймальні. У нього своя квартира є, — вкрай неприязно і похмуро пояснив Шариков.

Пилип Пилипович покліпав очима, подумав, дивлячись на почервонілу панночку, і дуже ввічливо запросив її.

— Я вас попрошу на хвилиночку до мене в кабінет.

— І я з нею піду, — швидко і підозріло мовив Шариков.

І тут моментально як з-під землі виринув Борменталь.

— Вибачте, — сказав він, — професор порозмовляє з дамою, а ми вже з вами побудемо тут.

— Я не хочу, — злобно відгукнувся Шариков, намагаючись податися слідом за панянкою, яка згорала від сорому, і Пилипом Пилиповичем.

— Ні, вибачте, — Борменталь узяв Шарикова за кисть руки, і вони попрямували в оглядову.

Хвилин п’ять з кабінету нічого не чулося, а потім раптом глухо долинули ридання панянки.

Пилип Пилипович стояв біля столу, а панночка плакала в брудну мереживну хустинку.

— Він сказав, негідник, що зранений у боях, — ридала панянка.

— Бреше, — непохитно відповів Пилип Пилипович. Він похитав головою і продовжував. — Мені вас щиро шкода, та не можна ж так із першим-ліп-шим лише через службове становище... Дитинко, адже це неподобство. Ось що... — він відкрив шухляду письмового столу і вийняв три папірці по три червінці.

— Я отруюся, — плакала панянка, — в їдальні солонина щодня... І погрожує... Каже, що він червоний командир... Зі мною, каже, будеш жити в розкішній квартирі... Щодня аванс... Психіка у мене добра, каже, я тільки котів ненавиджу... Він у мене каблучку на пам’ять узяв...

— Ну, ну, ну, психіка добра... «Від Севільї до Гренади», — бурмотів Пилип Пилипович, — потрібно перетерпіти — ви ще така молода...

— Невже в цім самім підворітті?

— Ну, беріть гроші, коли позичають, — гаркнув Пилип Пилипович.

Потім урочисто відкрилися двері, і Борменталь на запрошення Пилипа Пилиповича ввів Шарикова. Той бігав очима, і шерсть на голові у нього височіла, як щітка.

— Негідник, — вимовила дівчина, виблискуючи заплаканими розмазаними очима і смугастим напудреним носом.

— Чому у вас шрам на лобі? Спробуйте пояснити цій панянці, — вкрадливо запитав Пилип Пилипович.

Шариков зіграв ва-банк:

— Я на колчаківських фронтах поранений, — прогарчав він.

Панянка підвелася і з голосним плачем вийшла.

— Припиніть! — крикнув услід Пилип Пилипович. — Стривайте, каблучку дозвольте, — сказав він, звертаючись до Шарикова.

Той покірно зняв з пальця дуту каблучку зі смарагдом.

— Ну, гаразд, — раптом злісно сказав він, — матимеш ти у мене. Завтра я тобі влаштую скорочення штату.

— Не бійтеся його, — крикнув услід Борменталь, — я йому не дозволю нічого зробити. — Він повернувся і подивився на Шарикова так, що той позадкував і вдарився потилицею об шафу.

— Як її прізвище? — запитав у нього Борменталь. — Прізвище! — заревів він і раптом став дикий і страшний.

— Васнєцова, — відповів Шариков, шукаючи очима, як би втекти.

— Щодня, — взявшись за лацкан шариковської куртки, вимовив Борменталь, — сам особисто буду перевіряти — чи не скоротили громадянку Васнєцову. І якщо ви лишень... Дізнаюся, що скоротили, я вас... Власними руками одразу ж пристрелю. Стережіться, Шариков, — кажу російською мовою!

Шариков, не відриваючись, дивився на Борменталів ніс.

— У самих револьвери знайдуться... — пробурмотів Поліграф, але дуже мляво і раптом, приловчившись, бризнув у двері.

— Стережіться! — долинув йому навздогін Борменталів крик.

Ніч і половину наступного дня висіла, як хмара перед грозою, тиша.

Усі мовчали. Та наступного дня, коли Поліграф Поліграфович, якого вранці кольнуло погане передчуття, похмурий поїхав на вантажівці до місця служби, професор Преображенський в абсолютно невизначену годину прийняв одного зі своїх колишніх пацієнтів, товстого і рослого чоловіка у військовій формі.

Той наполегливо домагався побачення і домігся. Увійшовши до кабінету, він чемно клацнув підборами до професора.

— У вас, голубчику, біль поновився? — запитав змарнілий Пилип Пилипович, — сідайте, будь ласка.

— Мерсі. Ні, пане професор, — відповів гість, ставлячи шолом на край столу, я вам дуже вдячний... Гм... Я приїхав до вас в іншій справі, Пилипе Пилиповичу... З великою повагою... Гм... Попередити. Цілковита нісенітниця. Просто він пройдисвіт... — Пацієнт поліз у портфель і вийняв папірець, — добре, що безпосередньо мені доповіли...

Пилип Пилипович осідлав пенсне ніс поверх окулярів і взявся читати.

Він довго бурмотів про себе, міняючись на обличчі щосекунди. «...А також погрожуючи вбити голову Будкому товариша Швондера, з чого випливає, що зберігає вогнепальну зброю. І виголошує контрреволюційні промови, навіть Енгельса наказав своїй соціалприслужниці Зінаїді Прокопівні Буніній спалити в грубці, як явний меншовик зі своїм асистентом Борменталем Іваном Арнольдовичем, який потай, непрописаний, мешкає у нього в квартирі. Підпис завідувача підвідділом очищення П. П. Шарикова — засвідчую. Голова Будинкового комітету Швондер, секретар Пеструхін».

— Ви дозволите мені це залишити у себе? — запитав Пилип Пилипович, укриваючись плямами. — Чи, даруйте, можливо, це вам потрібно, щоб дати законний хід справі?

— Вибачте, пане професор, — дуже образився пацієнт, і роздув ніздрі, — ви дійсно вкрай зневажливо ставитеся до нас. Я... — і тут він став надуватися, мов індик.

— Ну, даруйте, даруйте, голубчику! — пробурмотів Пилип Пилипович. — Вибачте, я справді не хотів вас образити. Голубчику, не тримайте серця, він мене так засмикав...

— Ще б пак, — абсолютно пом'якшав пацієнт, — але ж яка воно погань! Цікаво було б глянути на нього. У Москві навіть легенди якісь про вас розповідають...

Пилип Пилипович лишень відчайдушно махнув рукою. Тут пацієнт розгледів, що професор згорбився і навіть ніби посивів за останній час.

Злочин достиг і впав, мов камінь, як це зазвичай і буває. З важкістю на серці повернувся у вантажівці Поліграф Поліграфович. Голос Пилипа Пилиповича запросив його в оглядову. Здивований Шариков прийшов і з неясним страхом глипнув на Борменталя, а потім на Пилипа Пилиповича. Хмара ходила навколо асистента, і ліва його рука з цигаркою трохи здригалася на блискучій ручці акушерського крісла.

Пилип Пилипович із дуже зловісним спокоєм мовив:

— Наразі заберіть речі: брюки, пальто, все, що вам потрібно, — і геть із квартири!

— Як це так? — щиро здивувався Шариков.

— Геть із квартири — сьогодні, — монотонно повторив Пилип Пилипович, мружачись на свої нігті.

Якийсь нечистий дух вселився в Поліграфа Поліграфовича; очевидно, загибель вже чатувала на нього, а її дата стояла за плечима. Він сам кинувся в обійми неминучого і гавкнув злобно й уривчасто:

— Та що ж воно коїться! Та хіба я управи не знайду на вас, чи що? Я на 16 аршинах тут сиджу і сидітиму.

— Забирайтеся з квартири, — пригнічено шепнув Пилип Пилипович.

Шариков сам запросив свою смерть. Він підняв ліву руку і показав Пилипу Пилиповичу подряпану з нестерпним котячим запахом дулю. А потім правою рукою вийняв із кишені револьвер і націлився на небезпечного Борменталя. Цигарка Борменталя впала, мов зірка, що зронилася з неба, а за кілька секунд Пилип Пилипович, стрибаючи по битому склу, нажаханий метався від шафи до кушетки. На ній розпростертий і з хрипом лежав завідувач підвідділу очищення, а на груди йому навалився хірург Борменталь і душив його біленькою малою подушечкою.

За кілька хвилин лікар Борменталь із не своїм обличчям пройшов на парадні двері і поруч із кнопкою дзвінка причепив записку:

«З огляду на нездужання професора прийому сьогодні не буде. Прохання не турбувати дзвінками».