Собаче серце

Розділ 2

Уміти читати геть ні до чого, бо м’ясо і без цього пахне за версту. А втім, якщо ви мешкаєте в Москві й маєте в голові бодай якісь мізки, хоч-не-хоч ви навчитеся грамоті, та ще й без жодних курсів. Із сорока тисяч московських псів хіба-що якийсь повний ідіот не зможе скласти з літер слово «ковбаса».

Навчання Шарика почалося з кольорів. Щойно йому виповнилося чотири місяці, по всій Москві порозвішували зелено-голубі вивіски з написом МСПО — м’ясна торгівля. Повторюємо, що все це геть ні до чого, бо м’ясо і так чутно. Та одного разу плутанина все ж сталася: орієнтуючись на голубуватий ядучий колір, Шарик, нюх якого забив бензиновим димом мотор, замість м’ясної лавки ускочив у магазин електричного приладдя братів Голубізнер на вулиці М’ясницькій. Там у братів пес скуштував ізольованого дроту, а він гірше візничого батога. Ось цей прикметний момент і став початком Шарикової освіти. Уже на тротуарі Шарик одразу почав метикувати, що «голубий» не завжди означає «м’ясний», і, затиснувши від пекучого болю хвіст між задніми лапами й виючи, пригадав, що на всіх м’ясних першою ліворуч стоїть рудувата розкаряка, схожа на санки.

Далі пішло ще успішніше. «А» він вивчив у «ГОЛОВРИБА» на розі Мохової, а потім і «Б» — підбігати йому було зручніше з хвоста слова «РИБА», бо при початку слова стояв міліціонер.

Кахельні квадратики, якими в Москві облицьовано кутові місця, завжди неодмінно означали «С-и-р». Чорний кран від самовара на початку слова, означав колишнього господаря Чичкіна, гори голландського червоного, тварюк-прикажчиків, які ненавиділи псів, тирсу на підлозі й бридкий смердючий бакштейн[1].

Якщо грали на гармошці, що було не набагато ліпше «Милої Аїди», і пахло сосисками, перші літери на білих плакатах дуже вдало складалися в слово «непристо...», що означало «непристойності не казати і чайові не лишати». Тут часом вихором спалахували люті бійки, людей лупили кулаком по пиці, щоправда рідко, чого не скажеш про псів, яким перепадало регулярно — серветками чи чобітьми.

Якщо у вікнах бовваніли несвіжі свинячі окости і лежали мандарини... — гаву-гау... га... га-строномія. Якщо темні пляшки з темною й паскудною рідиною... Ве-и-ви-на-а-вина... Колишні брати Єлісєєви...

Невідомий пан, який притяг пса до дверей своєї розкішної квартири, що була розташована в бельетажі, подзвонив, а пес умить підняв очі на велику, чорну з золотавими літерами табличку, що висіла збоку від широких, засклених хвилясто-рожевим склом дверей. Три перші літери він склав одразу: «Пе-ер-о — Про». Та потім йшла пузата двобока фіґовина, яка не знати що позначала. «Невже пролетар? — здивувався Шарик... — Цього не може бути». Він задер ніс, ще раз обнюхав шубу і впевнився: «Ні, тут пролетарієм не пахне. Учене слово якесь — хтозна, що воно означає».

За рожевим склом несподівано спалахнуло радісне світло, яке ще більше відтінило чорну табличку. Двері зовсім безшумно розчахнулись, і молода красива жінка в білому фартушку й мереживній наколці постала перед псом і його паном. На першого з них війнуло божественним теплом, і спідниця жінки запахла, як конвалія.

«Оце так! Оце я розумію», — подумав пес.

— Прошу, пане Шарик, — насмішкувато запросив пан, і Шарик благоговійно увійшов, метляючи хвостом.

Багатий передпокій захаращували безліч предметів. Одразу ж запам’яталося дзеркало до самісінької підлоги, яке відображало другого обідраного і пошарпаного Шарика, страшні оленячі роги, незліченні шуби і калоші, а під стелею — опаловий тюльпан з електрикою.

— Де ж ви такого надибали, Пилипе Пилиповичу? — посміхаючись, запитувала жінка і допомагала знімати важку шубу з чорно-бурої лисиці з синюватим полиском. — Ох батечки! До чого ж шолудивий!

— Дурниці кажеш. Де шолудивий? — строго й уривчасто запитував пан.

Під шубою він був одягнений у чорний костюм з англійського сукна, а на животі в нього радісно і тьмяно виблискував золотий ланцюжок.

— Стривай-но, не крутись, цюнь-цюнь... та не крутись, дурнику. Хм!.. Це не короста... та стій ти, дідько... Хм!.. A-а. Це опік. Який же негідник тебе обшпарив? Га? Та стій ти сумирно!..

«Кухар-катюга, кухар!» — жалібним поглядом мовив пес і ледь заскавучав.

— Зіно, — скомандував пан, — негайно його в оглядову і мені халат.

Жінка посвистіла, покладала пальцями, і пес нерішуче поплентався за нею. Вони вдвох потрапили у вузький, тьмяно освітлений коридор, минули одні лаковані двері, прийшли в кінець, а потім повернули ліворуч і опинилися в темній комірчині, яка одразу не сподобалася псу своїм зловісним запахом. Темрява клацнула і перетворилася на сліпуче білий день, до того ж миготіло, сяяло і виблискувало зусібіч.

«Е, ні, — подумки застогнав пес, — вибачте, не дамся! До дідька їх з їхньою ковбасою! Ох, це мене до псячої лікарні заманили. Зараз змусять жерти касторку й увесь бік покрають ножиками, а до нього й без цього торкнутися не можна.

— Ой, ні, куди?! — закричала та, яку називали Зіною.

Пес вивернувся, спружинив і раптом із такою силою лупонув здоровим боком у двері, що аж хруснуло по всій квартирі. Потім стрімголов відлетів назад, закрутився-завертівся клубком на місці, перекинув на підлогу біле відро, з якого розлетілися грудки вати. Поки крутився, довкола нього мелькали стіни, заставлені шафами з блискучими інструментами, і стрибали то білий фартух, то сердите жіноче обличчя.

— Ти куди, чортяко кудлатий?! — вигукувала в розпачі Зіна. — От окаянний!

«Де в них тут чорні сходи?..» — гарячково міркував пес. Він розігнався і клубком гепнувся навмання в скло, сподіваючись втрапити у другі двері. Хмара скляних друзок з гуркотом і дзенькотом посипалася, [і з шафи] вистрибнула пузата банка з рудою бридотою, що вмить залила всю підлогу, і почало смердіти. Зненацька розчахнулися справжні двері.

— Стій, т-тварюко, — репетував пан, стрибаючи в халаті, одягненому на один рукав, і хапаючи пса за ноги. — Зіно, тримай за барки цього паскудника!

— Овва!.. Батечко, оце так пес!

Двері розчахнулися навстіж, й увірвалася ще одна особа чоловічої статі в халаті. Давлячи розтрощене скло, вона кинулася не до пса, а до шафи, відкрила її і наповнила всю кімнату нудотно-солодким ароматом. Потім ця особа всім тілом навалилася зверху на пса, причому пес із задоволенням кусонув її вище шнурків на черевиках. Особа зойкнула, але не розгубилася. Нудотна рідина перехопила псові подих, у голові в нього запаморочилося, ноги підкосилися, і він поплив кудись криво вбік. «Дякую, це кінець, — мрійливо думав він, падаючи прямо на гострі скалки. — Прощавай, Москва! Не бачити мені більше Чичкіна, і пролетарів, і краківської ковбаси. Іду в рай за псяче довготерпіння. Братики-шкуродери, за що ж ви мене?»

І він остаточно завалився на бік і сконав.

Коли Шарик воскрес, у нього трохи паморочилась голова й нудило в животі, а зате бік солодко мовчав, ніби його й не було. Пес млосно розплющив праве око і краєм ока побачив, що туго забинтований упоперек боків і живота. «Все ж обробили, сучі діти, — сумно подумав він, — але ж і спритно, треба віддати їм належне».

— «Від Севільї до Гренади... у тихім сутінку ночей»[2], — заспівав над ним нечіткий фальшивий голос.

Пес здивувався, розплющив повністю обидва ока і за два кроки побачив на білому табуреті чоловічу ногу. Штанина і кальсони на ній були підкочені, й гола жовта гомілка замащена засохлою кров’ю і йодом.

«Святі угодники! — подумав пес. — Це, значить, його я кусонув. Моя робота. Отже, шмагатимуть!»

— «Л-лунають серенади, лунає стук мечів!» Ти навіщо, волоцюго, лікаря вкусив? Га? Навіщо скло розтрощив? Га?

— У-у-у, — заскавучав жалібно пес.

— Ну, гаразд, отямився і лежи, бовдуре.

— І як це вам, Пилипе Пилиповичу, вдалося заманити такого нервового пса? — запитав приємний чоловічий голос. Запахло тютюном, і в шафі задзенькали склянки.

— Ласкою-с. Єдиний спосіб, який можливий у спілкуванні з живою істотою. Терором нічого не досягнеш із твариною, на якому б щаблі еволюції вона не перебувала. Це я твердив, тверджу і твердитиму. Вони даремно думають, що терор їм допоможе. Ні, ні, не допоможе, хоч який би він був: білий, червоний чи навіть коричневий! Терор повністю паралізує нервову систему. Зіно! Я купив цьому пройдисвіту краківської ковбаси на один рубль сорок копійок. Спробуйте його погодувати, щойно в нього минеться нудота.

Захрустіли під віником скалки, і жіночий голос кокетливо зауважив:

— Краківської! Господи, та йому треба було обрізків купити на два гривеники в м’ясній. Краківську ковбасу ліпше я сама з’їм.

— Лишень спробуй. Я тобі з’їм! Це отрута для людського шлунка. Доросла дівчина, а тягнеш до рота усіляку гидоту, мов дитина. Не смій! Попереджаю: ані я, ані лікар Борменталь не будемо опікуватися тобою, коли тебе живіт схопить... «Всіх, хто скаже, що є інша, рівна у красі тобі...»

М’які дрібні дзвіночки сипалися в цей час по всій квартирі, а віддаля, з передпокою, раз у раз долинали голоси. Задзеленчав телефон. І Зіна зникла.

Пилип Пилипович кинув недопалок цигарки у відро, застібнув халат, перед люстерком на стіні розправив густі вуса і покликав пса:

— Цюнь, цюнь. Ну, добре-добре. Ходімо приймати.

Пес звівся на слабкі ноги, захилитався і затремтів, але швидко оговтався і потрюхикав за тріпотливою полою халата Пилипа Пилиповича. Пес знову перетнув вузький коридор, але тепер побачив, що він яскраво освітлений зверху розеткою. Коли відчинилися лаковані двері, він увійшов із Пилипом Пилиповичем до кабінету, що приголомшив пса своєю оздобою. Насамперед він увесь палахкотів світлом: горіло під ліпною стелею, горіло на столі, горіло на стіні, у склі шаф. Світло заливало цілу безодню предметів, з-поміж яких найцікавішим виявилася величезна сова, що сиділа на стіні на суку.

— Лягай, — наказав Пилип Пилипович. Різьблені двері напроти відчинилися, увійшов той, кусонутий, який тепер, за яскравого освітлення, виявився дуже гарним, молодим, із гострою борідкою, подав аркуш і мовив:

— Колишній...

Негайно безшумно зник, а Пилип Пилипович, розкинувши поли халата, сів за величезний письмовий стіл і одразу ж зробився надзвичайно поважним і сановитим.

«Ні, це не лікарня, в якесь інше місце я потрапив, — збентежено міркував пес і приліг на килимовий візерунок поряд із важким шкіряним диваном, — а сову цю ми роз’яснимо...»

Двері м’яко відчинилися, і увійшов один, який так вразив пса, що він аж цявкнув, хоч і дуже боязко...

— Цить! Овва! Та вас, голубчику, і не впізнати.

Відвідувач дуже шанобливо і сором’язливо вклонився Пилипу Пилиповичу.

— Хи-хи! Ви маг і чарівник, професоре, — зніяковіло промовив він.

— Знімайте штани, голубчику, — скомандував Пилип Пилипович і підвівся.

«Господи Ісусе, — подумав пес, — оце так фрукт!»

На голові у фрукта росло абсолютно зелене волосся, а на потилиці воно мало іржаво-тютюновий відтінок. Обличчя фрукта покраяне зморшками, утім колір мало рожевий, як у немовляти. Ліва нога не згиналася, і її доводилося волочити по килиму, зате права підстрибувала, як у дитячого лускуна.

На борту розкішного піджака, мов око, стирчав коштовний камінь.

Від цікавості у пса навіть нудота минулася.

— Гав, гаву!.. — легенько цявкнув він.

— Цить! Як спите, голубчику?

— Хи-хи. Ми самі, професоре? Це невимовно, — ніяковіючи, заговорив відвідувач. — Пароль д’оннер[3] — 25 років нічого подібного, — субчик взявся за ґудзик на штанях, — чи повірите, професоре, щоночі юрми голих дівчат. Я неймовірно задоволений. Ви — чарівник.

— Хм, — стурбовано хмикнув Пилип Пилипович, вдивляючись у зіниці гостя.

Той нарешті впорався з ґудзиками і зняв смугасті штани. Під ними виявилися досі ніким не бачені кальсони. Вони були кремового кольору, з вишитими на них шовковими чорними кицьками і пахли парфумами.

Пес не міг стерпіти кицьок і гавкнув уже так, що субчик аж підстрибнув.

— Ой!

— Цить! Бо відшмагаю. Не бійтеся, пес не кусається.

«Я не кусаюсь?!» — здивувався Шарик.

Із кишені штанів відвідувач упустив на килим маленький конвертик, на якому була зображена красуня з розплетеним волоссям. Субчик підстрибнув, нахилився, підібрав, а його обличчя густо зашарілося.

— Ви ж мені дивіться, — застережно і похмуро сказав Пилип Пилипович, погрожуючи пальцем, — дивіться, однак, не зловживайте!

— Я не зло... — зніяковіло пробурмотів субчик, усе ще роздягаючись, — я, дорогий професоре, лише заради досвіду.

— Ну, і що ж? Які результати? — запитав строго Пилип Пилипович.

Суб’єкт в екстазі махнув рукою.

— Двадцять п’ять років, Богом присягаюся, професоре, нічого подібного. Востаннє це було 1889-го року в Парижі на Рю де ла Пе.

— А чому ви позеленіли?

Обличчя прибульця затуманилося.

— Проклята «Жиркіст»[4]! Ви, професоре, навіть не уявляєте, що ці негідники-нероби підсунули мені замість фарби. Ви лишень гляньте, — промимрив суб’єкт, поглядом шукаючи люстерко. — Морду треба їм начистити! — розлютившись, додав він. — Що ж тепер мені робити, професоре? — запитав він плаксиво.

— Хм, поголіть голову.

— Професоре, — жалібно вигукнув відвідувач, — та вони ж знову сиві виростуть. Крім того, мені на службу й носа не можна буде показати, я й так уже третій день не їжджу. Ох, професоре, якби ви відкрили спосіб, щоб і волосся омолоджувати!

— Не одразу, не одразу, дорогий мій, — бурмотів Пилип Пилипович.

Нахилившись, він блискучими очима досліджував голий живіт пацієнта:

— Ну, що ж — чудово, все в повному порядку. Якщо чесно, я навіть не очікував такого результату. «Пісень ріки, ріки крові...» Одягайтеся, голубчику!

— «А я тій — з усіх чудовій» — деренчливим, як сковорідка, голосом підспівував пацієнт і, сяючи радістю, почав одягатися. Причепурившись і поширюючи аромат парфумів, він з підстрибом відрахував Пилипу Пилиповичу пачку білих грошей і ніжно став потискати обидві руки.

— Два тижні можете не приходити, — сказав Пилип Пилипович, — та все ж прошу вас: будьте обережні.

— Професоре! — в екстазі вигукнув з-за дверей голос. — Будьте цілком спокійні, — він солодко хихикнув і щезнув.

Квартирою прокотилося дзеленчання дзвінка, лаковані двері відчинились, увійшов кусонутий, вручив Пилипу Пилиповичу аркуш і заявив:

— Вік зазначено неправильно. Найімовірніше, 54-55. Тони серця глухуваті.

Він зник, а на зміну йому з шарудінням з’явилася дама у хвацько зсунутому набік капелюсі і блискучому кольє на млявій пожованій шиї. Дивні чорні мішки висіли в неї під очима, а щоки були нарум’янені, мов у ляльки. Вона страшенно хвилювалася.

— Пані! Скільки вам років? — дуже строго запитав її Пилип Пилипович.

Відвідувачка злякалась, аж зблідла під шаром рум’ян.

— Я, професоре, присягаюсь, якби ж ви знали, яка в мене драма!..

— Років вам скільки, шановна? — ще суворіше повторив Пилип Пилипович.

— Чесне слово... Ну, сорок п’ять...

— Мадам, — заволав Пилип Пилипович, — на мене чекають. Не затримуйте, будь ласка. Ви ж не одна!

Груди жінки бурхливо здіймалися.

— Я лише вам як світилу науки. Та присягаюсь — це такий жах...

— Скільки вам років? — люто верескнув Пилип Пилипович, аж окуляри його блимнули.

— П’ятдесят один! — скорчившись від страху, відповіла дама.

— Знімайте штани, пані, — полегшено мовив Пилип Пилипович і показав на високий білий ешафот у кутку.

— Присягаюся, професоре, — бурмотіла дама, розстібаючи тремтячими пальцями якісь кнопочки на поясі, — цей Моріц... Я вам зізнаюся, як на духу...

— «Від Севільї до Гренади...» — неуважно наспівував Пилип Пилипович, натискаючи педаль мармурового умивальника. Зашуміла вода.

— Богом присягаюся! — казала пані, і живі плями проступали крізь штучні на її щоках. — Я знаю — це моя остання пристрасть. Адже це такий негідник! Ох, професоре! Він картярський шулер, про це знає вся Москва. Він не може пропустити жодної задрипаної модистки. Адже він такий диявольськи молодий. — Дама бурмотіла і викидала з-під шурхотливих спідниць зім’ятий мереживний жмут.

Пес геть очманів, і в його голові все стало догори дриґом.

«Ну вас до біса, — тоскно подумав він, поклавши голову на лапи і замружившись від сорому, — навіть і не намагатимуся збагнути, що воно таке — все одно не второпаю».

Отямився він від дзенькоту і побачив, що Пилип Пилипович жбурнув у таз якісь блискучі трубки.

Плямиста дама, притискаючи руки до грудей, із надією дивилася на Пилипа Пилиповича. Той поважно насупився і, сівши до столу, щось записав.

— Мадам, я вам вставлю яєчники мавпи, — оголосив він і подивився строго.

— Ох, професоре, невже мавпи?

— Так, — категорично відповів Пилип Пилипович.

— Коли ж операція? — ледь чутно запитала зблідла дама.

— «Від Севільї до Гренади...» Гм... у понеділок. Ляжете в клініку зранку. Мій асистент підготує вас.

— Ох, я не хочу в клініку. Чи не можна у вас, пане професор?

— Бачте, у себе я оперую лише в крайньому разі. Це буде коштувати дуже дорого — п’ятдесят червінців.

— Я згодна, професоре!

Знову загриміла вода, колихнулися на капелюсі пера, потім з’явилася лиса, мов тарілка, голова і обняла Пилипа Пилиповича. Пес куняв, нудота минулася, і він насолоджувався стихлим боком і теплом, навіть здрімнув і встиг трішки побачити приємний сон: нібито він вирвав із хвоста сови цілий жмут пір’я... потім над головою рявкнув схвильований голос.

— Я надто відомий у Москві, професоре. Що ж мені робити?

— Панове, — обурювався Пилип Пилипович, — не можна ж так. Потрібно стримуватися. Скільки їй років?

— Чотирнадцять, професоре... Ви розумієте, розголос знищить мене. Днями я маю отримати закордонне відрядження.

— Я ж не юрист, голубчику... Ну, почекайте два роки і одружитеся з нею.

— Та я вже одружений, професоре.

— Ох, панове, панове!

Двері відчинялися, змінювалися обличчя, гриміли інструменти в шафі, і Пилип Пилипович працював не покладаючи рук.

«Паскудна квартирка, — думав пес, — та до чого ж добре! І на якого біса йому знадобився я? Невже жити залишить? Ото дивак! Та йому лише оком моргнути — таким би псом обзавівся, що о-го-го! А може, я і красивий. Мабуть, моє щастя! А сова ця погань... Нахабна».

Остаточно пес прокинувся глибоко увечері, коли дзеленчання стихло і саме тієї миті, як двері впустили особливих відвідувачів. їх було одразу четверо. Усі молоді люди і всі одягнені дуже скромно.

«А цим що потрібно?» — здивувався пес.

Набагато неприязніше зустрів гостей Пилип Пилипович. Він стояв біля письмового столу і дивився на прибулих, як полководець на ворогів.

Ніздрі його яструбиного носа роздувалися. Візитери топталися на килимі.

— Ми до вас, пане професоре, — заговорив той із них, у кого на голові на чверть аршина височіла копиця кучерявого волосся, — ось у якій справі...

— Ви, панове, дарма без калош ходите у таку погоду, — перебив його повчально Пилип Пилипович, — по-перше, ви застудитесь, а, по-друге, ви наслідили мені на килимах, а всі килими в мене перські.

Той, із копицею, замовк, і всі четверо збентежено втупилися в Пилипа Пилиповича. Мовчання тривало кілька секунд, і перервав його лише стукіт пальців Пилипа Пилиповича по розписному дерев’яному тарелі на столі.

— По-перше, ми не панове, — мовив, нарешті, наймолодший із чотирьох, персикового вигляду.

— По-перше, — перебив його Пилип Пилипович, — ви чоловік чи жінка?

Четверо знову змовкли і роззявили роти. Цього разу схаменувся перший, той, який із копицею.

— Яка різниця, товаришу? — запитав він гордовито.

— Я — жінка, — зізнався персиковий юнак у шкірянці й сильно почервонів. Слідом за ним чомусь дуже густо почервонів ще один із візитерів — блондин у папасі.

— У такому разі ви можете залишатися в картузі, а вас, шановний пане, прошу зняти ваш головний убір, — наполегливо сказав Пилип Пилипович.

— Я вам не «шановний пане», — різко заявив блондин, знімаючи папаху.

— Ми прийшли до вас, — знову почав чорний із копицею.

— Перш за все — хто це ми?

— Ми — нове будуправління нашого будинку, — стримуючи лють, заговорив чорний. — Я — Швондер, вона — В’язємська, він — товариш Пеструхін і Жаровкін. І ось ми...

— Це вас вселили в квартиру Федора Павловича Сабліна?

— Нас, — відповів Швондер.

— Боже правий, пропав Калабухівський будинок! — розпачливо вигукнув Пилип Пилипович і сплеснув руками.

— Що ви, професоре, смієтеся?

— Яке там сміюся?! Я в повному розпачі, — вигукнув Пилип Пилипович, — що ж тепер буде з паровим опаленням?

— Ви знущаєтеся, професоре Преображенський?

— У якій справі ви до мене прийшли? Говоріть якомога швидше, я зараз іду обідати.

— Ми, управління будинку, — з ненавистю заговорив Швондер, — прийшли до вас після загальних зборів мешканців нашого будинку, на яких стояло питання про ущільнення квартир будинку...

— Хто на кому стояв? — перепитав Пилип Пилипович. — Будьте так ласкаві викладати ваші думки ясніше.

— Питання стояло про ущільнення.

— Досить! Я зрозумів! Вам відомо, що постановою 12 цього серпня моя квартира звільнена від будь-яких ущільнень і переселень?

— Відомо, — відповів Швондер, — але загальні збори, розглянувши ваше питання, дійшли висновку, що загалом ви займаєте надмірну площу. Украй надмірну. Ви один живете в семи кімнатах.

— Я один живу і працюю в семи кімнатах, — наголосив Пилип Пилипович, — і бажав би мати восьму. Вона мені необхідна під бібліотеку.

Четверо оніміли.

— Восьму! Е-хе-хе, — промовив блондин, позбавлений головного убору, — от тобі й маєш.

— Це неймовірно! — вигукнув юнак, який виявився жінкою.

— У мене вітальня — зауважте — вона ж і бібліотека, їдальня, мій кабінет — 3. Оглядова — 4. Операційна — 5. Моя спальня — 6 і кімната прислуги — 7. Загалом, не вистачає... Та, втім, це не має значення. Моя квартира вільна, і розмові кінець. Можу я йти обідати?

— Перепрошую, — сказав четвертий, схожий на міцного жука.

— Перепрошую, — перебив його Швондер, — от саме щодо їдальні й оглядової ми і прийшли поговорити. Загальні збори просять вас добровільно, в порядку трудової дисципліни, відмовитися від їдальні. їдалень у Москві не має ніхто.

— Навіть Айседора Дункан, — дзвінко крикнула жінка.

З Пилипом Пилиповичем щось зробилося, через що його обличчя ніжно почервоніло і він не вимовив жодного звуку, вичікуючи, що буде далі.

— І від оглядової також, — продовжував Швондер, — оглядову чудово можна з’єднати з кабінетом.

— Угу, — мовив Пилип Пилипович якимось дивним голосом, — а де ж я маю обідати?

— У спальні, — хором відповіли всі четверо.

Червонястість Пилипа Пилиповича набула трохи сіруватого відтінку.

— У спальні їсти, — мовив він стишеним голосом, — в оглядовій читати, в приймальні одягатися, оперувати в кімнаті прислуги, а в їдальні оглядати. Цілком можливо, що Айседора Дункан так і робить. Може бути, вона в кабінеті обідає, а кроликів ріже у ванній. Може бути. Та я не Айседора Дункан!.. — раптом гаркнув він, і червонястість його стала жовтою. — Я обідатиму в їдальні, а оперуватиму в операційній! Передайте це загальним зборам, і уклінно вас прошу повернутися до ваших справ, а мені дати змогу споживати їжу там, де це роблять усі нормальні люди, тобто в їдальні, а не в передпокої і не в дитячій.

— Тоді, професоре, зважаючи на вашу затяту протидію, — сказав схвильований Швондер, — ми подамо на вас скаргу у вищі інстанції.

— Ага, — мовив Пилип Пилипович, — так? — І голос його набрав підозріло чемних ноток. — Одну хвилиночку попрошу вас почекати.

«Оце мужик, — у захваті подумав пес, — геть як я. Ох, кусоне він їх зараз, ох кусоне. Не знаю ще — яким способом, але так кусоне... Бий їх! От би взяти цього дебелого зараз вище чобота за підколінне сухожилля... Р-р-р...»

Пилип Пилипович, стукнувши, зняв трубку з телефона і сказав у неї так:

— Будь ласка... Так... Дякую вам. Петра Олександровича попросіть, будь ласка. Професор Преображенський. Петре Олександровичу? Дуже радий, що вас застав. Дякую вам, здоровий. Петре Олександровичу, ваша операція скасовується. Що? Зовсім скасовується. Так само, як і всі інші операції. Ось чому: я припиняю роботу в Москві і взагалі в Росії... Зараз до мене увійшли четверо, з них одна жінка, переодягнена чоловіком, і двоє озброєних револьверами і тероризували мене в квартирі з метою відняти її частину.

— Дозвольте, пане професоре, — почав Швондер, спадаючи з лиця.

— Вибачте... Я не маю жодного бажання повторювати все, що вони говорили. Я не охочий до нісенітниць. Досить сказати, що вони запропонували мені відмовитися від моєї оглядової, іншими словами, змушують мене оперувати вас там, де дотепер різав кроликів. За таких умов я не лише не можу, а й не маю права працювати. Тому я припиняю діяльність, закриваю квартиру і їду в Сочі. Ключі можу передати Швондеру. Нехай він оперує.

Четверо вклякли. Сніг танув у них на чоботях.

— Що ж робити... Мені самому дуже неприємно... Як? Ой, ні, Петре Олександровичу! Ні. Більше я так не згоден. Моєму терпінню настав край. Це вже другий випадок із серпня місяця. Як? Гм... Як завгодно. Хоча б. Але тільки одна умова: ким завгодно, коли завгодно, що завгодно, але щоб це був такий папірець, за наявності якого ні Швондер, ні хтось інший не міг би навіть підійти до дверей моєї квартири. Остаточний папірець. Фактичний. Справжній! Броня. Щоб моє ім’я навіть не згадувалося. Скінчено. Я для них помер. Так. Так. Будь ласка. Ким? Ага... Ну, це інша річ. Ага, добре. Зараз передаю трубку. Будьте люб’язні, — зміїним голосом звернувся Пилип Пилипович до Швондера, — зараз із вами розмовлятимуть.

— Дозвольте, пане професоре, — сказав Швондер, то спалахуючи, то згасаючи, — ви спотворили наші слова.

— Попрошу вас не вживати таких слів.

Швондер розгублено взяв трубку й мовив:

— Я слухаю. Так... Голова будинкового комітету... Ми ж діяли за правилами... Так у професора і без цього особливе становище... Ми знаємо про його роботу... Аж п’ять кімнат хотіли залишити йому... Ну, гаразд... P-раз так... Гаразд...

Геть червоний, він повісив трубку і повернувся.

«Як обплював! Ну і мужик! — захоплено подумав пес. — Що він, слово чи що таке знає? Ну, тепер можете мене бити — як хочете, а я звідси не піду».

Троє, роззявивши роти, дивилися на зганьбленого Швондера.

— Це якась ганьба! — несміливо вимовив той.

— Якби зараз була дискусія, — почала жінка, хвилюючись і спалахуючи рум’янцем, — я довела б Петру Олександровичу...

— Перепрошую, чи не цієї самої хвилини ви хочете відкрити тут дискусію? — ввічливо запитав Пилип Пилипович.

Очі жінки спалахнули.

— Я розумію вашу іронію, професоре, ми зараз підемо... Тільки я як завідувач культвідділом будинку...

— За-ві-дувачка, — поправив її Пилип Пилипович.

— Хочу запропонувати вам, — і жінка з-за пазухи витягла кілька яскравих і мокрих від снігу журналів, — узяти кілька журналів на користь дітей Німеччини. За полтиник штука.

— Ні, не візьму, — коротко відказав Пилип Пилипович, зиркнувши на журнали.

Неймовірне здивування з’явилося на обличчі, а жінка вкрилася плямами журавлинного кольору.

— Чому ж ви відмовляєтеся?

— Не хочу.

— Ви не співчуваєте дітям Німеччини?

— Співчуваю.

— Чи шкодуєте полтиник?

— Ні.

— Так чому ж?

— Не хочу.

Помовчали.

— Чи знаєте, пане професор, — мовила дівчина, важко зітхнувши, — якби ви не були європейським світилом і за вас найобурливішим чином не заступалися б (блондин смикнув її за край куртки, але вона відмахнулася) особи, яких, я впевнена, ми ще роз’яснимо, вас слід було б заарештувати.

— А за що? — поцікавився Пилип Пилипович.

— Ви ненависник пролетаріату! — гордо заявила жінка.

— Так, я не люблю пролетаріат, — сумно погодився Пилип Пилипович і натиснув кнопку. Десь продзеленчало. Відчинилися двері в коридор.

— Зіно, — гукнув Пилип Пилипович, — подавай обід. Ви дозволите, панове?

Четверо мовчки вийшли з кабінету, мовчки пройшли вітальню, мовчки — передпокій і було чути, як за ними важко і гучно зачинилися парадні двері.

Пес здійнявся на задні лапи і створив перед Пилипом Пилиповичем якийсь намаз.