Собаче серце

Розділ 3

На розмальованих райськими квітами тарілках із широким чорним обідком лежала нарізана тоненькими скибочками сьомга й мариновані вугрі. На важкій дошці — шмат сиру зі сльозою, а в срібному кадібці, обкладеному льодом, — ікра. Між тарілками стояли тонесенькі чарочки і три карафки з кольоровими горілками. Усе це поміщалося на маленькому мармуровому столику, що гарненько підпирав величезний різьблений дубовий буфет, який пломенився скляним і срібним світлом. Серед кімнати — тяжкий, мов гробниця, стіл, накритий білою скатертиною, а на ній — два столові прибори й серветки, складені у формі папських тіар, а також три темні пляшечки.

Зіна принесла срібне накрите блюдо, в якомусь щось булькало. Аромат від блюда ширився такий, що псів рот ущерть наповнився слиною. «Сади Се-міраміди!» — подумав він і, мов палицею, загепав хвостом по підлозі.

— Сюди їх, — хижо скомандував Пилип Пилипович. — Лікарю Борменталь, благаю, та полиште ви ту ікру! І послухайте щирої поради: влийте-но не англійської, а звичайної російської горілки.

Красень кусонутий — він був уже без халата у пристойному чорному костюмі — знизав широкими плечима, ввічливо хмикнув і налив прозорої.

— Ново-благословенна? — поцікавився він.

— Та Господь із вами, голубчику, — відгукнувся господар. — Одарка Петрівна сама готує чудову горілку.

— Ой, ні, Пилипе Пилиповичу, всі кажуть, що чудова — ЗО градусів.

— А горілка має бути 40 градусів, а не ЗО, це перше, а друге, хто знає, що вони туди линули. Вам навряд чи відомо, що в них у голові!

— Та будь-що, — упевнено мовив кусонутий.

— Цілком згоден, — сказав Пилип Пилипович і одним ковтком сьорбнув усе, що було в чарчині. — Мм... Лікарю Борменталь, благаю, мигцем ось цю штучку, і якщо ви скажете, що ні... То ви мій запеклий ворог до скону. «Від Севільї до Гренади...»

Й одразу по цих словах срібною лапчатою виделкою він підчепив щось на кшталт шматочка чорного хлібчика. Кусонутий учинив так само.

Очі Пилипа Пилиповича засяяли.

— Не зле? — смакуючи, цікавився Пилип Пилипович. — Не зле? Ну, скажіть, шановний лікарю.

— Неперевершено, — щиро зізнався кусонутий.

— Авжеж!.. Зважте, Іване Арнольдовичу, холодними закусками і супом заїдають лише більшовицькі недобитки. А людина, яка бодай трохи себе поважає, обирає закуски гарячі. А з-поміж гарячих московських закусок — ця найкраща! Бувало якось, їх неперевершено готували в Слов’янському Базарі. На, маєш!

— Псюгу в їдальні прикормлюєте, — зачувся жіночий голос, — а тоді його й калачем відсіля не виманиш.

— Пусте. Бідака виголодувався, — на кінчику виделки Пилип Пилипович подав псові закуску, яку той ухопив так хвацько, що аж виделка з дзенькотом впала в посудину для полоскання.

По тому від тарілок почав здійматися опар із ароматом раків; пес сидів у затінку скатертини і мав вигляд охоронця порохового складу. А Пилип Пилипович, тугенько зав’язавши довкола шиї серветку, прорікав:

— їжа, Іване Арнольдовичу, штукенція непроста. їсти ще треба навчитися, а уявіть — більшість цього геть не вміє. Треба не лише знати, що їсти, а ще й коли і як! (Пилип Пилипович багатозначно потрусив ложечкою.) Авжеж. Тож якщо вам небайдуже ваше травлення, раджу: не згадуйте за обідом про більшовиків і про медицину. І — боронь, Боже, — не читайте до обіду совєцьких газет.

— Ти ба... Таж немає інших.

— То не читайте жодних. У себе в клініці я здійснив щонайменше ЗО спостережень. І які висновки? Пацієнти, які не читали газет, почувалися пречудово. А ось ті, яких я змушував читати «Правду», втрачали вагу.

— Гм... — зацікавлено відгукнувся кусонутий, розрум’янившись від вина і супу.

— Ба, більше. Зниження колінних рефлексів, паскудний апетит, пригнічення.

— Дідько...

— От! Утім, що ж це я! Сам згадав про медицину!

Пилип Пилипович, відхилившись, покалатав дзвоником, і за вишневою портьєрою з’явилася Зіна. Псу дістався блідий товстелезний шмат осетрини, що — однак — йому не сподобався, а потому — шмат соковитого битка. Зжерши його, пес раптом відчув, що хоче спати. «Дивина якась, — думав він, склеплюючи зважнілі повіки, — очі мої не бачили б того їдла. А курити по обіді — дурість».

їдальню заповнив неприємний синій дим. Пес дрімав, поклавши голову на передні лапи.

— «Сен-Жульєн» — хороше вино, — крізь сон вчувалося псові, — але тепер його ніде нема.

Глухий, пом’якшений стелями і килимами, хорал долинув звідкись зверху і збоку.

Пилип Пилипович подзвонив — і прийшла Зіна.

— Зіночко, що це таке?

— Знову загальні збори скликали, Пилипе Пилиповичу, — відповіла Зіна.

— Знову! — гірко вигукнув Пилип Пилипович. — Ну, то вже напевно, почалося, пропав Калабухівський будинок. Доведеться їхати звідси, та цікаво — куди. Усе буде гладенько. Спочатку щовечора спів, потім у вбиральнях замерзнуть труби, потім лопне котел парового опалення і таке інше. Гаплик Калабухову.

— Побивається Пилип Пилипович, — зауважила, посміхаючись, Зіна і забрала гору тарілок.

— Та як же ж не побиватися?! — заволав Пилип Пилипович. — Тож це такий будинок був — лишень збагніть!

— Ви надто похмуро все сприймаєте, Пилипе Пилиповичу, — заперечив красень кусонутий, — тепер вони дуже змінилися.

— Голубчику, ви ж мене знаєте? Чи не так? Я — людина фактів, людина спостереження. Я — лютий ворог необгрунтованих гіпотез. І це дуже добре відомо не лише в Росії, а й у Європі. Якщо я щось кажу, то виключно на основі певних фактів, з яких я роблю висновки. І ось вам факт: вішалка і стійка для калош у нашому домі.

— Це цікаво...

«Дурниці — калоші. Не в калошах щастя, — подумав пес, — але особистість видатна».

— Отож — стійка для калош. Із 1903 року я мешкаю в цьому будинку. І ось, протягом цього часу до березня 1917 року не було жодного випадку — підкреслюю червоним олівцем: жодного — щоб із нашого парадного внизу, коли загальні двері незамикані, зникла б бодай одна пара калош. Зауважте, тут 12 квартир, у мене прийом. У березні 17-го року одного чудового дня зникли всі калоші, зокрема й дві пари моїх, три палиці, пальто і самовар у швейцара. І відтоді стійка для калош припинила своє існування. Голубчику! Я мовчу вже про парове опалення. Мовчу. Нехай: раз соціальна революція — не потрібно топити. Та я запитую: чому, коли зачалася ця історія, мармуровими сходами всі стали ходити в брудних калошах і валянках? Чому калоші потрібно дотепер ще десь замикати на ключ? І ще приставляти до них солдата, щоб їх хтось не поцупив? Чому прибрали килим з парадних сходів? Хіба Карл Маркс забороняє тримати на сходах килими? Хіба десь у Карла Маркса зазначено, що 2-й під’їзд Калабухівського будинку на Прєчістєнці слід забити дошками і ходити з іншого боку через чорний двір? Кому це потрібно? Чому пролетар не залишає свої калоші внизу, а натомість бруднить мармур?

— Так у нього ж, Пилипе Пилиповичу, і зовсім немає калош, — заїкнувся було кусонутий.

— Та невже?! — прогримів у відповідь Пилип Пилипович і налив склянку вина. — Ти ба... По обіді я не визнаю лікерів: вони важкі й погано впливають на печінку... Авжеж! Тепер на ньому є калоші і ці калоші... мої! Це саме ті калоші, які зникли навесні 1917 року. Цікаво, хто їх поцупив? Я? У жодному разі. Буржуй Саблін? (Пилип Пилипович тицьнув пальцем у стелю). Смішно навіть припустити. Цукрозаводчик Полозов? (Пилип Пилипович вказав убік). Жодним чином! Так-с! А втім, хоч би вони їх знімали на сходах! (Пилип Пилипович зачервонівся). Якого біса забрали квіти з майданчика? Чому електрика, яка, дай, Боже, згадати, згасала протягом двадцяти років лише двічі, наразі чітко гасне раз на місяць? Лікарю Борменталь, статистика — річ жахлива. Вам, ознайомленому з моїми крайніми працями, це відомо ліпше, ніж будь-кому іншому.

— Руїна, Пилипе Пилиповичу.

— Ні, — цілком упевнено заперечив Пилип Пилипович, — ні. Ви перший, шановний Іване Арнольдовичу, утримайтеся від вживання навіть цього слова. Це — міраж, дим, фікція, — Пилип Пилипович широко розчепірив короткі пальці, від чого дві тіні, схожі на черепах, зайорзали скатертиною. — Що воно таке ця ваша руїна? Стара з костуром? Відьма, яка вибила усі шибки, загасила всі лампи? Так її ж геть не існує. Що ви маєте на увазі під цим словом? — люто запитав Пилип Пилипович у нещасної картонної качки, що висіла догори дриґом поруч із буфетом, і сам же відповів за неї. — А це ось що: якщо я, замість оперувати щовечора, почну у себе в квартирі співати хором, у мене настане руїна. Якщо я, входячи до вбиральні, почну, вибачте на слові, справляти нужду повз унітаз і те саме робитимуть Зіна й Одарка Петрівна, у вбиральні почнеться руїна. Отже, руїна не в клозетах, а в головах. Тож коли ці баритони кричать «Бєй разруху!» — я сміюся. (Обличчя Пилипа Пилиповича перекосило так, що кусонутий роззявив рот.) Присягаюся, мені смішно! Це означає, що кожен із них має лупцювати себе по потилиці! І ось, коли він виб’є із себе всілякі галюцинації і візьметься вичищати сараї — тобто візьметься до своїх безпосередніх справ, — руїна минеться сама собою. Двом богам служити не можна! Неможливо в один і той самий час підмітати трамвайні колії і вершити долі якихось іспанських обідранців! На це ще ніхто не спромігся, лікарю, а тим паче люди, які загалом відстали у розвитку від європейців років на 200 й наразі ще не зовсім упевнено застібають власні штани!

Пилип Пилипович відчув смак азарту. Його яструбині ніздрі роздувалися.

Набравшись сили після ситного обіду, він гримів, мов древній пророк, і голова його виблискувала сріблом.

Його слова на сонного пса падали мов глухий підземний гам. То сова з дурними жовтими очима вискакувала в сонному мареві, то мерзенна пика кухаря в білому брудному ковпаку, то густі вуса Пилипа Пилиповича, освітлені різким електричним сяйвом під абажуром, то сонні сани скрипіли і пропадали, а в собачому шлунку варився, плаваючи в соку, знівечений шматок ростбіфа.

«Та він на мітингах міг би гроші заробляти, — метикував пес, — першокласний ділок. Утім він, певно, й без того має купу грошей».

— Городовий! — кричав Пилип Пилипович. — Городовий!

«Угу-гу-гу!» — Якісь бульбашки лопалися в мозку пса...

— Городовий! Це і тільки це. І вже неважливо — буде він із бляхою чи ж у червоному кепі. Поставити городового поруч із кожною людиною і змусити цього городового стримати вокальні пориви наших громадян. Ви кажете — руїна. Я відповім, лікарю, що нічого не зміниться на краще в нашому будинку, та й у будь-якому іншому будинку, доти, доки не приборкають цих співаків! Щойно вони припинять свої концерти, ситуація одразу ж поліпшиться.

— Контрреволюційні речі кажете, Пилипе Пилиповичу, — жартівливо зауважив кусонутий, — не дай, Боже, вас хтось почує.

— Нічого небезпечного, — з жаром заперечив Пилип Пилипович. — Жодної контрреволюції. До речі, ось ще слово, яке я терпіти не можу. Абсолютно невідомо — що за ним криється? Хай йому грець! Тож наполягаю: жодної контрреволюції в моїх словах немає. У них здоровий глузд і життєвий досвід.

Тут Пилип Пилипович вийняв з-за комірця кінчик серветки і, зім’явши, поклав її поруч із недопитою склянкою вина. Кусонутий швидко підвівся й подякував: «мерсі».

— Хвилинку, лікарю! — спинив його Пилип Пилипович, виймаючи з кишені штанів гаманець. Він примружився, відрахував білі папірці й простягнув їх кусонутому зі словами:

— Сьогодні вам, Іване Арнольдовичу, 40 рублів належить. Прошу.

Потерпілий від пса чемно подякував і, червоніючи, засунув гроші до кишені піджака.

— Я сьогодні ввечері вам не потрібний, Пилипе Пилиповичу? — поцікавився він.

— Ні, дякую вам, голубчику. Сьогодні нічого робити не будемо. По-перше, кролик здох, а по-друге, сьогодні у Большому — «Аїда». А я давно не слухав. Люблю... Пам’ятаєте? Дует... тари-ра-рим.

— І як ви встигаєте, Пилипе Пилиповичу? — шанобливо запитав лікар.

— Встигає всюди той, хто нікуди не поспішає, — повчально пояснив господар. — Звісно, якби я почав бігати на засідання і виспівувати цілий день, як соловей, замість того, щоб займатися своєю безпосередньою справою, я нікуди не встиг би, — під пальцями Пилипа Пилиповича в кишені небесно заграв репетитор, — початок дев’ятої... На другий акт поїду... Я прихильник розподілу праці. У Большому нехай співають, а я оперуватиму. Ось і добре. І жодних руїн... От що, Іване Арнольдовичу, ви все ж пильнуйте: щойно підходяща смерть, негайно зі столу — у живильну рідину і до мене!

— Не переймайтеся, Пилипе Пилиповичу, — патологоанатоми мені обіцяли.

— Чудово, а ми поки цього вуличного неврастеніка поспостерігаємо. Нехай бік у нього загоюється.

«Мною переймається, — подумав пес, — дуже добра людина. Я знаю, хто це. Він — чарівник, маг і кудесник із собачої казки... Адже не може бути, щоб усе це мені наснилося. А раптом — сон? (Пес уві сні здригнувся.) Ось я прокинусь... і нічого нема. Ні лампи в шовку, ні тепла, ні ситості. Знову підворіття, божевільна холоднеча, зледенілий асфальт, голод, злі люди... їдальня, сніг... Боже, як важко мені буде!..»

Проте нічого цього не сталося. Саме підворіття розтануло, як мерзенне сновидіння, й уже не повернулося.

Мабуть, не така вже й страшна ця руїна. Незважаючи на неї, двічі на день сірі гармоніки під підвіконням наливалися жаром, і тепло хвилями розходилося по всій квартирі.

Цілком збагненно: пес витягнув найголовніший собачий квиток. Очі його тепер щонайменше двічі на день наливалися слізьми вдячності до прєчіс-тєнського мудреця. Крім того, всі трюмо у вітальні, в приймальні між шафами відображали в дзеркалах везунчика-пса — красеня.

«Я — красень. Цілком можливо, невідомий собачий принц-інкогніто, — розмірковував пес, розглядаючи кудлатого кавового собаку з задоволеною мордою, що розгулює в дзеркальних далях. — Цілком можливо, що бабуся моя согрішила з водолазом. Ото ж бо дивлюся — білу пляму на морді маю. Відкіля вона, хочу знати? Пилип Пилипович — людина з чудовим смаком — не візьме він абиякого пса-дворнягу».

Протягом тижня пес зжер стільки само, скільки за останні півтора голодних місяця на вулиці. Ну, звісно, лише за вагою. Про якість їжі у Пилипа Пилиповича і казати не варто. Якщо навіть не зважати, що щодня Одарка Петрівна закуповувала на Смоленському ринку купу обрізків на 18 копійок, згадаймо хоча б обіди о 7-й годині вечора в їдальні, на яких пес був присутній, незважаючи на протести витонченої Зіни. На цих обідах Пилип Пилипович остаточно отримав звання божества. Пес ставав на задні лапи і жував піджак, вивчив дзвінок Пилипа Пилиповича — два повнозвучні уривчасті удари господаря — і з гавкотом вилітав у передпокій йому на зустріч. Господар закочувався в чорно-бурій лисиці, виблискуючи мільйоном снігових блискіток, із запахом мандарин, сигар, парфумів, лимонів, бензину, одеколону, сукна, і голос його, як командна труба, розносився всією оселею.

— Навіщо ти, свиното, сову розірвав? Вона тобі заважала? Заважала, я тебе запитую? Навіщо професора Мечникова розбив?

— Його, Пилипе Пилиповичу, потрібно відбатюжити бодай раз, — обурено зауважила Зіна, — а то він геть розніжиться. Ви гляньте, що він із вашими калошами зробив.

— Нікого батюжити не можна, — непокоївся Пилип Пилипович, — запам’ятай це назавжди. На людину і на тварину можна діяти лише навіюванням. М’ясом годували його сьогодні?

— Господи, він увесь будинок обжер. Що ви таке запитуєте, Пилипе Пилиповичу. Я дивуюся — як він не лусне.

— Ну і нехай їсть на здоров’я... Чим тобі завадила сова, хулігане?

— У-у! — скиглив пес-підлабузник і поповз на череві, вивернувши лапи.

Потім його з гамором поволокли за барки через приймальню до кабінету. Пес підвивав, огризався, чіплявся за килим, їхав на заду, мов циркач.

На середині кабінету на килимі лежала сова зі скляними очима й розпоротим животом, з якого стирчало якесь червоне ганчір’я, що тхнуло нафталіном.

На столі лежав ущент розбитий портрет.

— Я зумисне не прибрала, щоб ви помилувалися, — засмучено доповідала Зіна, — аж на стіл заскочив, мерзотник! І за хвіст її — цап! Я отямитися не встигла, як він її всю роздер. Мордою його потицяйте в сову, Пилипе Пилиповичу, щоб він знав, як речі псувати.

І почалося виття. Пса, який прилип до килима, тягли тикати в сову, причому пес заливався гіркими сльозами і думав: «Лупіть, лишень із квартири не виганяйте».

— Сову опудальнику сьогодні ж віддати. Крім того, ось тобі 8 рублів і 15 копійок на трамвай, поїдь до Мюру, купи йому хороший нашийник із ланцюгом.

Наступного дня на пса наділи широкий блискучий нашийник. Спершу, поглянувши у дзеркало, він дуже засмутився, підібгав хвіст і подався до ванної кімнати, розмірковуючи, як обдерти би його об скриню чи ящик. Та дуже швидко пес збагнув, що він — просто дурень. Зіна повела його гуляти на ланцюгу по Обухову провулку. Пес ішов, мов арештант, згораючи від сорому, але, пройшовши Прєчістєнкою до храму Христа, зрозумів, що значить в житті нашийник. Скажена заздрість вбачалася в очах у всіх зустрічних псів, а біля Мьортвого провулка якийсь довготелесий із відрубаним хвостом дворняга обгавкав його «панською наволоччю» і «шісткою». Коли перетинали трамвайні рейки, міліціонер вдоволено і з повагою глянув на нашийник, а коли повернулися, сталося неймовірне: Федір-швейцар власноруч відчинив парадні двері й впустив Шарика, Зіні він при цьому зауважив:

— Бач, яким пухнастим обзавівся Пилип Пилипович. Який жвавий.

— Ще б пак, за шістьох жере, — пояснила рум’яна і красива від морозу Зіна.

«Нашийник — все одно, що портфель», — подумав жартома пес, і, махаючи хвостом, подався в бельетаж, мов пан.

Оцінивши нашийник гідно, пес зробив перший візит в те головне відділення раю, куди допоки вхід йому був категорично заборонений, — саме в царство куховарки Одарки Петрівни. Вся квартира не вартувала і двох п’ядей Одарчиного царства. Щодень у чорній і зверху облицьованій кахлем плиті стріляло і вирувало полум’я. У духовці потріскувало. Й у цих багряних стовпах палало обличчя Одарки Петрівни з відбитком вічної пломенистої муки і непогамованої пристрасті. Воно лисніло і виблискувало жиром. Із модною зачіскою на вуха і з кошиком світлого волосся на потилиці світилися 22 підроблені діаманти. По стінах на гаках висіли золоті каструлі, вся кухня вирувала пахощами, клекотіла і шипіла закритими посудинами...

— Геть! — заволала Одарка Петрівна. — Геть, безпритульний кишеньковий злодюго! Тебе ще тут бракувало! Я тебе кочергою!..

«Чого ти? Ну, чого сваришся? — розчулено мружив очі пес. — Який же я кишеньковий злодюга? Нашийник ви хіба не помічаєте?» — і він боком ліз у двері, просовуючи в них морду.

Шарик-пес знав якийсь секрет підкорення людських сердець. За два дні він уже лежав поруч із кошиком вугілля і споглядав, як працює Одарка Петрівна. Гострим вузьким ножем вона відрубувала безпорадним рябчикам голови і лапки, потім, як лютий кат, із кісток здирала м’якіть, із курей виривала нутрощі, щось крутила в м’ясорубці. Шарик тим часом тягав рябчикову голову. З миски з молоком Одарка Петрівна витягала шматки розмоклої булки, змішувала їх на дошці з м’ясною кашкою, заливала все це вершками, посипала сіллю і на дошці ліпила котлети. У плиті гуло як на пожежу, а на сковорідці гарчало, пінилося і стрибало. Заслінка з громом відстрибнула, відкривши страшне пекло, в якому клекотіло і переливалося полум’я.

Увечері згасала кам’яна паща, у вікні кухні над білою половинчастою фіраночкою кублилася густа і поважна прєчістєнська ніч із самотньою зіркою.

Підлога кухні була сирою, таємниче і тьмяно сяяли каструлі, на столі лежав пожежний кашкет. Шарик вмостився на теплій плиті, мов лев на воротах, і, задерши від цікавості одне вухо, дивився, як чорновусий і схвильований чоловік у широкому шкіряному поясі за напіврозчахнутими дверима в кімнаті Одарки Петрівни й Зіни обіймав Одарку Петрівну. Усе її обличчя, крім мертвотного напудреного носа, палало мукою і пристрастю. Промінь світла падав на обличчя чорновусого, і великодній розан звисав із нього.

— Причепився, мов демон, — бурмотіла в напівтемряві Одарка Петрівна. — Відчепися! Зіна скоро прийде. Що ти, чи тебе теж омолодили?

— Воно мені й не треба, — ледь стримуючись, хрипко відповідав чорновусий. — Ох ви й полум’яна!

Вечорами прєчістєнська зірка ховалася за тяжкими шторами, і, якщо в Большому театрі не було «Аїди» і не було засідання Всеросійського хірургічного товариства, божество перебувало в кабінеті в глибокому кріслі.

Вогнів під стелею не було. Горіла лише одна зелена лампа на столі.

Шарик лежав на килимі в тіні і, не відриваючись, споглядав жахливі речі. В огидній їдкій і каламутній рідині в скляних посудинах містилися людські мізки. Руки божества, оголені до ліктів, були в рудих гумових рукавичках, і слизькі тупі пальці копирсалися в звивинах.

Часом божество озброювалося маленьким блискучим ножем і тихенько різало жовті пружні звивини.

— «До берегів священних Нілу»[5], — тихенько наспівувало божество, закушуючи губи і згадуючи золоту середину Большого театру.

Труби тим часом нагрівалися до вищої точки. Тепло від них піднімалося до стелі, звідти розходилося по всій кімнаті, у псячій шкурі оживала остання, ще не вичесана самим Пилипом Пилиповичем, але вже приречена блоха. Килими в квартирі глушили будь-які звуки. А десь далеко задзвеніли вхідні двері.

«Зінька до кінематографа пішла, — думав пес, — а як прийде, вечеряти, певно, будемо. Сьогодні, мабуть, — телячі відбивні!»

Цього жахливого дня ще вранці Шарика кольнуло передчуття.

Тож він раптом заскиглив, і ранковий сніданок — півчашки вівсянки і вчорашню баранячу кісточку — з’їв без апетиту. Він нудно пройшовся в приймальню і легенько підвив там на власне відображення. Та вдень, як Зіна вигуляла його бульваром, усе було як зазвичай. Прийому сьогодні не було, тому що щовівторка, як відомо, прийому нема, і божество сиділо в кабінеті, розгорнувши на столі якісь важкі книги зі строкатими картинками. Очікували обід. Пес дещо пожвавився від думки, що другою стравою сьогодні, як він достеменно довідався на кухні, буде індичка.

Проходячи коридором, пес почув, як в кабінеті Пилипа Пилиповича неприємно і несподівано пролунав телефонний дзвінок. Пилип Пилипович підняв слухавку, прислухався і раптом захвилювався.

— Дуже добре, — почувся його голос, — негайно ж до мене, негайно ж!

Він заметушився, подзвонив і, щойно увійшла Зіна, наказав терміново подавати обід.

— Обід! Обід! Обід!

В їдальні негайно задзвеніли тарілками, Зіна забігала, з кухні долинало бурчання Одарки Петрівни, що індичка не готова. Пес знову занепокоївся.

«Не люблю метушні в квартирі», — роздумував він... І щойно він це подумав, як метушня пожвавішала. І насамперед через появу кусонутого якось лікаря Борменталя. Він привіз смердючу валізу, і навіть не роздягаючись, кинувся з нею через коридор в оглядову. Пилип Пилипович облишив недопиту чашку кави, чого ніколи не траплялося, і вибіг назустріч Борменталю, чого теж ніколи не робив.

— Коли помер? — закричав він.

— Три години тому. — Відповів Борменталь, не знімаючи засніженої шапки і розстібаючи валізу.

«Хто там іще помер? — похмуро і невдоволено подумав пес і сунувся під ноги, — терпіти не можу, коли гасають».

— Забирайся з-під ніг! Швидше, швидше, швидше! — закричав Пилип Пилипович навсібіч і став дзвонити в усі дзвінки, як здалося псу. Прибігла Зіна. — Зіно! До телефону Одарку Петрівну — записувати, нікого не приймати! Ти потрібна. Лікарю Борменталь, благаю вас — швидше, швидше, швидше!

«Не подобається мені це, ой, не подобається», — пес ображено насупився і став тинятися квартирою, а вся метушня зосередилася в оглядовій. Зіна несподівано перебралася в халат, схожий на саван, і почала бігати з оглядової в кухню і назад.

«Піти пожерти може? Ну їх до біса», — вирішив пес і раптом отримав сюрприз.

— Шарику нічого не давати, — загриміла команда з оглядової.

— Угледиш за ним, еге ж.

— Замкнути!

І Шарика заманили і замкнули у ванній.

«Хамство, — міркував Шарик, сидячи в напівтемній ванній кімнаті, — просто безголов’я...»

І близько чверті години він перебував у ванній із непевним настроєм — чи то злобним, чи занепадницьким. Усе було нудно, неясно...

«Гаразд, матимете назавтра калоші, вельмишановний Пилипе Пилиповичу, — думав пес, — дві пари вже довелося прикупити і ще одну купите. Щоб ви псів не замикали».

Та зненацька його люта думка перервалася. Раптово і ясно чомусь згадалося дещо з ранніх років — сонячний неосяжний двір біля Преображенської застави, скалки сонця в пляшках, бита цегла, вільні пси-волоцюги.

«Ні, куди там, ні на яку волю звідси не підеш, навіщо брехати, — сумував пес, сопучи носом. — Звик. Я панський пес, інтелігентна істота, скуштував кращого життя. Та й що таке воля? Так, дим, міраж, фікція... Маячня цих злощасних демократів...»

Потім напівтемрява у ванній стала страшною, він завив, кинувся на двері, став дряпатися.

«У-у-у!» — мов діжкою прокотилося по квартирі.

«Сову знову роздеру», — шалено, але безсило подумав пес. Потім ослаб, полежав, а коли піднявся, шерсть на ньому раптом стала дибки, чомусь у ванній привиділися огидні вовчі очі.

І в розпал муки двері розчахнулися. Пес вийшов, обтрусившись, і похмуро зібрався на кухню, проте Зіна взяла його за нашийник і наполегливо потягла в оглядову.

Холодок обдав серце пса.

«Навіщо ж я знадобився? — Подумав він підозріло. — Бік уже загоївся, нічого не розумію».

І слизьким паркетом він поїхав лапами, та так і був притягнутий до оглядової. У ній одразу вразило небачене освітлення. Білий м’яч під стелею сяяв так, що різало очі. У білому сяйві стояв жрець і крізь зуби наспівував про священні береги Нілу. Лише за нетривким запахом можна було переконатися, що це Пилип Пилипович. Підстрижена його сивина ховалася під білим ковпаком, що нагадував патріарший кукіль; божество було все в білому, а поверх білого, як попинка, одягнуто гумовий вузький фартух. На руках — чорні рукавички.

У куколі був і кусонутий. Довгий стіл був розкладений, а збоку присунули маленький чотирикутний на блискучих ніжках.

Пес раптово найбільше зненавидів кусонутого і передусім за погляд, який у того сьогодні був. Зазвичай сміливий і прямий, нині незосереджений, очі бігають туди-сюди, мов тікають від псячих очей. Вони були насторожені, фальшиві й у глибині таїли щось лихе, капосне, якщо не всуціль злочинне. Пес глянув на нього важко й похмуро і подався в кут.

— Нашийник, Зіно, — неголосно мовив Пилип Пилипович, — тільки не лякай його.

Зінині очі миттєво стали такі ж мерзенні, як у кусонутого. Вона підійшла до пса і явно фальшиво погладила його. Той із тугою і зневагою глянув на Зіну.

«Що ж... Вас троє. Схапаєте, якщо захочете. Тільки соромно вам... Хоч би вже знати, що робитимете зі мною...»

Зіна відстебнула нашийник, пес похитав головою, пирхнув. Кусонутий виріс перед ним, і від нього покотився поганий нудотний запах.

«Фу, гидота... Чому мені так гидко і страшно...» — подумав пес і позадкував від кусонутого.

— Хутчіше, лікарю, — не стримуючись мовив Пилип Пилипович.

Різкий і солодкий аромат почувся в повітрі. Кусонутий, не зводячи зі пса насторожених лихих очей, висунув з-за спини праву руку і швидко ткнув псу в ніс шмат вологої вати. Шарик оторопів, в голові у нього трошки запаморочилося, але він встиг ще відскочити. Кусонутий стрибнув за ним, і раптом заліпив ватою всю морду. Негайно ж перехопило подих, а втім пес ще раз встиг вирватися. «Злодій... — промайнуло в голові. — За що?» — І ще раз обліпили. Тут несподівано посеред оглядової замаячило озеро, а на ньому в човнах — дуже веселі замогильні небувалі рожеві пси. Ноги ослабли і зігнулися.

— На стіл! — веселим голосом бемцьнули десь слова Пилипа Пилиповича і розпливлися в помаранчевих струменях. Жах зник, змінився радістю. Кілька хвилин згасаючий пес любив кусонутого. Потім увесь світ перевернувся догори дриґом, і ще відчувалася прохолодна, але приємна рука під животом. Потім — нічого.