Собаче серце

Розділ 8

Невідомо, на що зважився Пилип Пилипович. Нічого особливого протягом наступного тижня він не робив і, цілком можливо, унаслідок його бездіяльності, квартирне життя переповнилося подіями.

Днів за шість опісля історії з водогоном і котом із Будкому до Шарикова прийшов молодик, який виявився жінкою, і вручив йому документи, які Шариков негайно поклав до кишені й одразу ж опісля цього покликав лікаря Борменталя.

— Борменталю!

— Ні, ви мене на ім’я й по батькові, будь ласка, називайте! — відгукнувся Борменталь, змінившись на обличчі.

Варто зауважити, що за ці шість днів хірург примудрився разів із вісім посваритися зі своїм вихованцем. Тож атмосфера в обуховських кімнатах була задушлива.

— Ну і мене називайте на ім’я й по батькові! — цілком слушно відказав Шариков.

— Ні! — загримів у дверях Пилип Пилипович. — На таке ім’я й по батькові в моїй квартирі я називати вас не дозволю. Якщо бажаєте, щоб вас перестали кликати фамільярно «Шариков», і я, і лікар Борменталь будемо називати вас «пан Шариков».

— Я не пан, панове всі в Парижі! — відгавкнувся Шариков.

— Швондерова робота! — кричав Пилип Пилипович. — Ну, гаразд, поквитаюсь я з цим негідником. У моїй квартирі, поки я в ній перебуваю, крім панів, не буде нікого! За інших обставин або я, або ви підете звідси і, найімовірніше, це будете ви. Сьогодні я розміщу в газетах оголошення і, повірте, я вам знайду кімнату.

— Авжеж, такий я дурень, щоб з’їхати звідси, — украй чітко відповів Шариков.

— Як? — запитав Пилип Пилипович і до того змінився на обличчі, що Борменталь підлетів до нього і ніжно й занепокоєно взяв за рукав.

— Ви, знаєте, не нахабнійте, мосьє Шариков! — підвищив голос Борменталь. Шариков відступив, витягнув із кишені три папірці: зелений, жовтий і білий і, тицяючи в них пальцями, мовив:

— Ось! Член житлового товариства, і площа мені належить однозначно в квартирі №5 у відповідального винаймача Преображенського в шістнадцять квадратних аршинів[13], — Шариков подумав і додав слово, яке Борменталь машинально відзначив про себе, як нове: благоволіть.

Пилип Пилипович закусив губу і крізь неї необережно вимовив:

— Клянуся, що я цього Швондера зрештою застрелю.

Шариков украй уважно й гостро сприйняв ці слова, що було помітно по його очах.

— Пилипе Пилиповичу, vorsichtig[14]... — застережливо почав Борменталь.

— Ну, вже знаєте... Якщо вже таку підлість!.. — скрикнув Пилип Пилипович російською. — Майте на увазі, Шариков... Пане... Якщо ви дозволите собі ще одну нахабну витівку, я позбавлю вас обіду і взагалі харчування в моєму домі. Шістнадцять аршинів — це чудово, але ж я вас не зобов’язаний годувати за цим жаб’ячим папірцем!

Тут Шариков злякався і відкрив рот.

— Я без їжі лишатися не можу, — пробурмотів він, — де ж я харчуватимуся?

— Тоді поводьтеся пристойно! — в один голос заявили обидва ескулапи.

Шариков значно притих і того дня не завдав жодної шкоди нікому, за винятком самого себе: скориставшись нетривалою відсутністю Борменталя, він заволодів його бритвою і розпоров собі вилиці так, що Пилип Пилипович і лікар Борменталь накладали йому на порізи шви, від чого Шариков довго вив, заливаючись сльозами.

Наступної ночі в кабінеті професора в зеленій напівтемряві сиділи двоє — сам Пилип Пилипович і вірний, відданий йому Борменталь. У будинку вже спали. Пилип Пилипович був у своєму блакитному халаті й червоних туфлях, а Борменталь у сорочці й синіх підтяжках. Між лікарями на круглому столі поруч із пухким альбомом стояла пляшка коньяку, блюдечко з лимоном і скринька з сигарами. Учені, запахтівши димом усю кімнату, з запалом обговорювали останні події: цього вечора у кабінеті Пилипа Пилиповича Шариков присвоїв два червінці, що лежали під прес-пап’є, зник із квартири, повернувся пізно і геть п’яний. Цього замало. З ним приплентали дві невідомі особи, які галасували на парадних сходах і виявили бажання ночувати в гостях у Шарикова. Подалися геть ці зазначені особи лише після того, як Федір, який був присутній при цій сцені в осінньому пальто, накинутому просто поверх білизни, зателефонував у 45-те відділення міліції. Особи хутко подалися геть, щойно Федір повісив трубку. Невідомо куди після зникнення осіб зникла малахітова попільничка з піддзеркальника в передпокої, а також боброва шапка Пилипа Пилиповича і його ж тростина, на якій золотою в’яззю було написано: «Дорогому і шановному Пилипу Пилиповичу вдячні ординатори в день...», далі йшла римська цифра XXV.

— Хто вони такі? — стискаючи кулаки, наступав Пилип Пилипович на Шарикова.

Той, хитаючись і прилипаючи до шуб, бурмотів щось таке, що особи йому невідомі, що вони не сучі сини якісь, а — хороші.

— Ото дивина!.. Вони ж обидва п’яні!.. І як же вони примудрилися? — дивувався Пилип Пилипович, позираючи на те місце в стійці, де колись містилася ювілейна пам’ятка.

— Специ, — пояснив Федір, із рублем в кишені подавшись спати.

Від двох червінців Шариков категорично відмахнувся і при цьому проказав щось нечітке, що ось, мовляв, він не один у квартирі.

— Ага, можливо, це лікар Борменталь свиснув червінці? — поцікавився Пилип Пилипович тихим, але за інтонацією страшним голосом.

Шариков хитнувся, широко розплющив зовсім каламутні маленькі очі і — Що таке?.. — закричала Зіна, з’явившись у дверях, мов привид, долонею прикриваючи на грудях розстебнуту кофтинку. — Так як він...

Шия Пилипа Пилиповича налилася червоним кольором.

— Спокійно, Зіночко, — мовив він, простягаючи до неї руку, — не хвилюйся, ми все це з’ясуємо.

Зіна негайно заревіла, розпустивши губи, і долоня застрибала у неї на ключиці.

— Зіно, як вам не соромно? Хто ж може подумати? Фу, який сором! — заговорив Борменталь розгублено.

— Ну, Зіно, ти — дурепа, прости, Господи, — почав було Пилип Пилипович.

Але тут Зінин плач припинився сам собою, і всі замовкли. Шарикову стало зле. Стукнувшись головою об стіну, він видав звук — чи то «і», чи то «е» — на кшталт «еее»! Обличчя його сполотніло, і судомно заклацала щелепа.

— Відро йому, негідникові, з оглядової дати!

І всі забігали, доглядаючи за хворим Шариковим. Коли його відводили спати, він, похитуючись у руках Борменталя, дуже ніжно і мелодійно лаявся кепськими словами, вимовляючи їх украй складно.

Уся ця історія сталася близько першої години ночі, а нині була година третя по півночі, проте двоє в кабінеті не спали, збуджені коньяком із лимоном. Накурили вони так, що дим ледь рухався густими повільними площинами, навіть не коливаючись.

Лікар Борменталь, блідий, із рішучим поглядом, підняв чарчину з осиною талією.

— Пилипе Пилиповичу, — розчулено вигукнув він, — я ніколи не забуду, як я напівголодним студентом прийшов до вас і ви дали мені притулок при кафедрі. Повірте, Пилипе Пилиповичу, ви для мене набагато більше, ніж професор, учитель... Моя безмірна повага до вас... Дозвольте вас поцілувати, дорогий Пилипе Пилиповичу.

— Так, голубчику мій... — розгублено промимрив Пилип Пилипович і підвівся назустріч. Борменталь його обійняв і поцілував у пухнасті, сильно прокурені вуса.

— їй-богу, Пилипе Пили...

— Так зворушили, так розчулили... Спасибі вам, — гомонів Пилип Пилипович, — голубчику, я іноді на вас кричу на операціях. Вибачте старечу гарячковість. По суті ж я такий самотній... «Від Севільї до Гренади...»

— Пилипе Пилиповичу, чи не соромно вам?.. — щиро вигукнув запальний Борменталь. — Якщо ви не хочете мене образити, не кажіть мені більше такого...

— Ну, спасибі вам... «До берегів священних Нілу...» Спасибі... І я вас полюбив як здібного лікаря.

— Пилипе Пилиповичу, я вам кажу!.. — пристрасно вигукнув Борменталь, зірвався з місця, щільніше причинив двері, що виходили в коридор і, повернувшись, продовжував пошепки. — Адже це — єдиний вихід. Я не смію вам, звісно, радити, проте, Пилипе Пилиповичу, погляньте на себе, ви геть замучились, адже так неможливо працювати!

— Абсолютно неможливо, — зітхнувши, підтвердив Пилип Пилипович.

— Отож-бо, це неприпустимо, — шепотів Борменталь, — того разу ви казали, що боїтеся за мене, якби ви знали, дорогий професоре, як ви мене цим зачепили. Утім я ж не хлопчик і сам міркую, яким жахливим може бути цей жарт. Та на моє глибоке переконання, іншого виходу немає.

Пилип Пилипович підвівся, замахав на нього руками і вигукнув:

— І не спокушайте, геть і не кажіть, — професор заходив кімнатою, сколихнувши хвилі диму, — і не слухатиму. Розумієте, що вийде, якщо нас накриють. Адже словами «зважаючи на походження» ми з вами не відбудемося, попри нашу першу судимість. Хіба ми маємо відповідне походження, любий мій?

— Який там дідько! Батько був судовим слідчим у Вільно, — гірко відповів Борменталь, допиваючи коньяк.

— Ну, отож-бо, отож. Адже це погана спадковість. Прикрішого нічого й не вигадаєш. Утім, винен, у мене ще гірше. Батько — кафедральний протоієрей. Мерсі. «Від Севільї до Гренади... У тихім сутінку ночей...» Ось, хай йому грець.

— Пилипе Пилиповичу, ви — величина світового значення, і через якогось — вибачте на слові — сучого сина... Та хіба вони можуть вас зачепити, даруйте!

— Тим паче, не погоджуся на це, — задумливо заперечив Пилип Пилипович, зупиняючись і озираючись на скляну шафу.

— Та чому?

— Тому що ви ж не величина світового значення.

— Та де вже...

— Ну, отож-бо. А кидати колегу в разі катастрофи, а самому вискочити на світовому значенні, даруйте... Я — московський студент, а не Шариков.

Пилип Пилипович гордовито підняв плечі і став схожий на французького давнього короля.

— Пилипе Пилиповичу, ех... — гірко вигукнув Борменталь. — Тож як? Тепер ви будете чекати, доки вдасться з цього хулігана зробити людину?

Пилип Пилипович жестом руки зупинив його, налив собі коньяку, сьорбнув, посмоктав лимон і заговорив:

— Іване Арнольдовичу, як на вас, я розумію бодай щось в анатомії і фізіології, ну, скажімо, людського мозкового апарату? Як ви гадаєте?

— Пилипе Пилиповичу, та що ви запитуєте! — украй емоційно відповів Борменталь і розвів руки.

— Ну, гаразд. Без удаваної скромності. Я теж вважаю, що в цьому я не остання людина в Москві.

— А я вважаю, що ви — перший не лише в Москві, а й у Лондоні і в Оксфорді! — нестримно перебив Борменталь.

— Ну, гаразд, хай буде так. Так от, майбутній професоре Борменталь: це нікому не вдасться. Крапка. Можете і не запитувати. Так і зробіть посилання на мене, скажіть, Преображенський сказав. Finita. Клим! — раптом піднесено вигукнув Пилип Пилипович, і шафа відповіла йому дзвоном. — Клим, — повторив він. — Ось що, Борменталю, ви перший учень моєї школи і, крім того, мій друг, як я сьогодні переконався. Тож ось вам, як другу, повідомлю по секрету, — звісно, я знаю, ви не станете соромити мене — старий осел Преображенський нарвався на цій операції, мов третьокурсник. Щоправда, відкриття вийшло, ви самі знаєте — яке, — тут Пилип Пилипович гірко вказав обома руками на віконну фіранку, очевидно, натякаючи на Москву, — та лишень майте на увазі, Іване Арнольдовичу, єдиним результатом цього відкриття стане те, що всі ми тепер будемо мати цього Шарикова ось де — тут, — і Преображенський поплескав себе по крутій і схильній до паралічу шиї, — будьте спокійні! Якби хтось, — пристрасно продовжував Пилип Пилипович, — поклав мене тут і відшмагав, я — клянуся — заплатив би червінців зо п’ять! «Від Севільї до Гренади...» Хай мені грець... Адже я п’ять років сидів, виколупував придатки з мізків... Ви знаєте, яку я роботу виконав — розумом не збагнути. І ось тепер, запитую — навіщо? Щоб однієї погожої днини наймилішого пса перетворити на таку мерзоту, що волосся дибки стає.

— Щось незбагненне.

— Цілком з вами згоден. Ось, лікарю, що виходить, коли дослідник замість того, щоб рухатися паралельно і навпомацки з природою, форсує питання і піднімає завісу: на, отримуй Шарикова і їж його з кашею.

— Пилипе Пилиповичу, а якби мозок Спінози?

— Так! — гаркнув Пилип Пилипович. — Так! Якщо тільки злощасний пес не помре у мене під ножем, а ви бачили — якого рівня ця операція. Одним словом, я — Пилип Преображенський, нічого складнішого за своє життя не робив. Можна прищепити гіпофіз Спінози або ще якогось пройдисвіта і зробити з собаки щонайвищу [істоту]. Та на біса? — запитую. Поясніть мені, будь ласка, навіщо потрібно штучно фабрикувати Спіноз, коли будь-яка баба може його народити будь-коли. Адже народила ж у Холмогорах мадам Ломоносова цю свою знаменитість. Лікарю, людство саме піклується про це і в еволюційному порядку щороку, настійно виокремлюючи з маси всіляку мерзоту, створює десятками видатних геніїв, які є окрасою земної кулі. Тепер вам зрозуміло, лікарю, чому я спаплюжив ваш висновок в історії шариковської хвороби. Моє відкриття, дідько би ним вдавився, з яким ви носитеся, вартує рівно один ламаний гріш... Так, не сперечайтеся, Іване Арнольдовичу, адже я вже збагнув. Я ж ніколи не кажу абищо, ви це добре знаєте. Теоретично це цікаво. Ну, гаразд! Фізіологи будуть у захваті. Москва біснується... Ну, а практично що? Хто тепер перед вами? — Преображенський вказав пальцем у бік оглядової, де спочивав Шариков.

— Винятковий пройдисвіт.

— Але хто він? — Клим, Клим! — вигукнув професор. — Клим Чугункін (Борменталь роззявив рот) — ось хто: дві судимості, алкоголізм, «все поділити», шапка і два червінці пропали (тут Пилип Пилипович згадав ювілейну тростину і почервонів), — хам і свиня... Ну, цю тростину я знайду. Одним словом, гіпофіз — закрита камера, яка визначає конкретну людську особу. Конкретну! «Від Севільї до Гренади...» — люто поводячи очима, кричав Пилип Пилипович, — а не загальнолюдську. Це — в мініатюрі — сам мозок. І мені він абсолютно не потрібен, ну його до всіх свиней. Я дбав геть про інше, про євгеніку, про поліпшення людської породи. І ось на омолодження нарвався. Невже ви гадаєте, що через гроші досліджую це? Адже я все-таки вчений.

— Ви великий вчений, ось що! — мовив Борменталь, ковтаючи коньяк. Очі його налилися кров’ю.

— Я хотів зробити маленький дослід, після того, як два роки тому вперше отримав із гіпофіза витяжку статевого гормону. І що натомість вийшло? Боже ти мій! Цих гормонів у гіпофізі, о Господи... Лікарю, переді мною — тупа безнадія, я, клянуся, заплутався.

Борменталь раптом засукав рукава і сказав, скосивши очі до носа:

— Тоді ось що, дорогий учителю, якщо ви не бажаєте, я сам на свій ризик нагодую його миш’яком. Біс його бери, що тато судовий слідчий. Адже зрештою — це ваша власна експериментальна істота.

Пилип Пилипович згас, обм’як, завалився в крісло і мовив:

— Ні, я не дозволю вам цього, милий хлопчику. Мені шістдесят років, я вам можу давати поради. На злочин не йдіть ніколи, проти кого це не чинилося б. Доживемо до старості з чистими руками.

— Та що ви, Пилипе Пилиповичу, та якщо його ще обробить цей Швондер, що ж із нього буде?! Боже мій, я тільки тепер починаю розуміти, що може вийти з цього Шарикова!

— Ага! Тепер зрозуміли? А я зрозумів за десять днів опісля операції. Тож так, Швондер і є найголовніший дурень. Він не розуміє, що Шариков для нього ще гірша небезпека, ніж для мене. Ну, зараз він усіляко намагається нацькувати його на мене, не розуміючи, що якщо хтось своєю чергою нацькує Шарикова на самого Швондера, то від нього залишаться тільки ріжки і ніжки.

— Ще б пак! Одні коти чого варті! Людина із собачим серцем.

— О ні, ні, — протяжно відповів Пилип Пилипович, — ви, лікарю, робите найбільшу помилку, заради усього святого не обмовляйте пса. Коти — це тимчасово... Це питання дисципліни і двох-трьох тижнів. Запевняю вас. Ще якийсь місяць, і він припинить на них кидатися.

— А чому не зараз?

— Іване Арнольдовичу, це елементарно... Що ви таке запитуєте, адже гіпофіз не повисне в повітрі. Адже він все-таки прищеплений на псячий мозок, дайте ж йому прижитися. Нині Шариков проявляє дрібні залишки собачого, і зрозумійте, що коти — це найкраще з усього, що він робить. Зрозумійте, весь жах у тому, що в нього вже не псяче, а саме людське серце. І найпаршивіше з усіх, які лишень існують у природі!

Геть знервований Борменталь стиснув сильні худі руки в кулаки, повів плечима і твердо мовив:

— Гаразд. Я його вб’ю!

— Забороняю це! — категорично відповів Пилип Пилипович.

— Та помилуйте...

Пилип Пилипович раптом насторожився, підняв палець.

— Стривайте-но... Мені кроки почулися.

Обидва прислухалися, та в коридорі було тихо.

— Здалося, — мовив Пилип Пилипович і з жаром заговорив німецькою. У його словах кілька разів звучало російське слово «кримінал».

— Хвилиночку, — раптом насторожився Борменталь і ступив до дверей. Кроки чулися виразно і наблизилися до кабінету. Крім того, бубонів голос.

Борменталь відчинив двері й відскочив геть здивований. Абсолютно вражений Пилип Пилипович застиг у кріслі.

В освітленому чотирикутнику коридору постала в одній нічній сорочці Одарка Петрівна з войовниче палаючим обличчям. І лікаря, і професора засліпив надмір моцного і, як зі страху здалося обом, цілковито голого тіла. У могутніх руках Одарка Петрівна тягла щось, і це «щось», упираючись, сідало на зад і його невеликі волохаті ноги запліталися на паркеті. «Щось», звісно, виявилося Шариковим, абсолютно розгубленим, усе ще нетверезим, розкуйовдженим і в самісінькій сорочці.

Одарка Петрівна, велична й оголена, трусонула Шарикова, мов мішок із картоплею, і сказала:

— Ви лишень помилуйтесь, пане професоре, нашим візитером Телеграфом Телеграфовичем. Я заміжня була, а Зіна — незаймана дівчина. Добре, що я прокинулася.

Закінчивши цю промову, Одарка Петрівна засоромилася, скрикнула, прикрила груди руками і подалася геть.

— Одарко Петрівно, даруйте заради всього святого, — отямившись, вигукнув їй услід почервонілий Пилип Пилипович.

Борменталь засукав вище рукава сорочки і рушив до Шарикова.

Пилип Пилипович зазирнув йому в очі й жахнувся.

— Що ви, лікарю! Я забороняю...

Борменталь правою рукою взяв Шарикова за комір і трусонув його так, що полотно на сорочці спереду тріснуло.

Пилип Пилипович кинувся навперейми і став видирати миршавого Шарикова з чіпких хірургічних рук.

— Ви не маєте права битися! — напівзадушений кричав Шариков, сідаючи на підлогу і тверезіючи.

— Лікарю! — волав Пилип Пилипович.

Борменталь, трохи отямившись, випустив Шарикова, після чого той одразу ж запхикав.

— Ну, гаразд, — прошипів Борменталь, — почекаємо до ранку. Я йому влаштую бенефіс, коли він протверезиться.

Тут він схопив Шарикова попід пахви і поволік його в приймальню спати.

При цьому Шариков зробив спробу брикатися, та ноги його не слухали.

Пилип Пилипович розчепірив ноги, аж блакитні поли халата розійшлися, звів руки й очі до лампи на стелі в коридорі й мовив:

— Ну-ну...