Собаче серце

Розділ 1

У-у-у-у-у — гаву-ву-у-у! Згляньтеся на мене, гину я. У підворітті завірюха реве мені відхідну, і я з нею вию. Пропащий я, пропащий. Негідник у брудному ковпаку — куховар їдальні нормального харчування службовців Центральної Ради Народного Господарства — линув окропом і обшпарив мені лівий бік. От падлюка, а ще пролетар. Господи, Боже мій, як же болить! Аж до самісіньких кісток пропік окропом. І тепер вию я, вию, та виттям хіба зарадиш.

Чим я йому завадив? Невже я обжеру Раду Народного Господарства, коли в смітнику покопирсаюся? Тварюка жадібна! Ви тільки гляньте на його пику: він же ж упоперек сам за себе ширший. Злодюга з мідною пикою. Ох, людоньки, люди. Ще опівдні ковпак почастував мене окропом, а тепер уже смеркло. Десь година четверта по обіді, бо уже цибулею пахне від пожежної прєчістєнської команди. Пожежні, знаєте, вечеряють кашею. Та це — найгірше, як гриби. Знайомі пси з Прєчістєнкі, втім, розповідали, нібито на Нєглінном у ресторані «Бар» жеруть чергову страву — гриби, соус пікан за З рублі 75 копійок порція. Це як кому до вподоби — все одно, що калошу гризти... У-у-у-у-у...

Нестерпно болить бік, і моє найближче майбутнє мені цілком очевидне: завтра з’являться виразки і чим, скажіть на ласку, мені їх лікувати? Улітку можна зганяти у Сокольники, там є особлива, дуже хороша трава, а крім того нажерешся задурно ковбасних обрізків, масного паперу добродії накидають, налижешся. І коли б не гримза якась, що співає при місяці на галявині — «Мила Аїда» — так, аж серце скніє, все було б чудово. А нині куди податися? Хіба не били вас чоботом? Били. Цеглою по ребрах отримували? Насьорбався предосить. Усього спробував і з долею своєю мирюся, а якщо й плачу зараз, то лише від фізичного болю і холоду, бо дух мій ще не згас... Собачий дух живучий.

Та ось тіло моє поламане і побите, паплюжили його люди вдосталь. Прикро, що, як ушкварив він окропом — під шерсть пропік, тож мій лівий бік тепер геть незахищений. І я можу швидко підхопити запалення легенів, а якщо це станеться, я, шановні, з голоду здохну. Із запаленням легенів маєш лежати під сходами при парадному ході, а хто ж замість мене, лежачого нічийного пса, бігатиме смітниками, вишукуючи харчу? Прихопить легеню, поповзу я на животі, охляну, і будь-який спец приб’є мене костуром до смерті. А двірники з бляхами вхоплять мене за ноги та й викинуть на воза...

З усіх пролетарів двірники — наймерзенніша мерзота. Людське лушпиння — найнижча категорія. А ось куховари бувають різні. Взяти хоча б покійного Власа із Прєчістєнкі. Скільком він життя порятував. Бо під час хвороби найголовніше — перехопити шмат. Старі пси казали: бувало, махне Влас кістку, а на ній — кавалок м’яса. Царство йому небесне за те, що був справжня особистість, панський куховар графів Толстих, а не з Ради нормального харчування. І що вони там витворяють у тому нормальному харчуванні — собачий розум не добере. Вони ж, падлюки, варять щі зі смердючої солонини, а ті, бідаки, ні про що й не здогадуються. Біжать, сьорбають, хлебчуть.

Бува, якась друкарочка отримує за IX розрядом чотири з половиною червінці, ну, правда, коханець їй фільдеперсові панчішки подарує. Та скільки за цей фільдеперс їй знущань треба стерпіти. Адже він її не якимось природним способом, а піддає французькій любові. С... ці французи, кажучи поміж нами. Хоч і жеруть багато, й усе з червоним вином. Ох... Прибіжить друкарочка, адже за 4,5 червінці в «Бар» не підеш. їй і на кінематограф не вистачає, а кінематограф для жінки — єдина розрада в житті. Тремтить, морщиться, а жує... Лишень подумати: 40 копійок за дві страви, а вони обидві ці страви і п’ятиалтинної не варті, бо решту 25 копійок завгосп украв. А їй хіба такого обіду треба? У неї з правою легенею не гаразд, і жіноча хвороба на французькому ґрунті, на службі з неї вирахували, тухлятиною в їдальні нагодували, ось вона, ось вона... Біжить у підворіття в панчішках від коханця. Ноги холодні, у живіт дме, тому що шерсть на ній, як на мені, а штані вона носить холодні, одна мереживна видимість. Дрантя для коханця. Спробуй-но вона одягнути фланелеві, він і закричить: ну, яка ж ти невишукана! Набридла мені моя Матрьона, намучився я з фланелевими штанями, настала нині моя часинка. Тепер я — голова, і скільки б не накрав — все на жіноче тіло, на ракові шийки, на Абрау-Дюрсо. Тому що наголодувався я замолоду вдосталь, годі з мене, а загробного життя не існує.

Шкода мені її, шкода! Та самого себе мені шкода ще більше. Не через егоїзм це кажу, авжеж ні, а тому що ми дійсно не в однакових умовах. їй-то хоч удома тепло, ну а мені, а мені... Куди податися? У-у-у-у-у!

— Цюнь, цюнь, цюнь! Шарику, га, Шарику... Чого ти скавучиш, бідолахо? Хто тебе образив? Ух...

Відьма суха заметіль загриміла ворітьми і мітлою зацідила панночці по вуху. Спідничку підбила до колін, оголила кремові панчішки і вузьку смужку погано випраної мереживної білизни, задушила слова і замела пса.

Господи... Яка погода... Ух... І живіт болить. Це солонина! І коли ж це все скінчиться?

Нахиливши голову, кинулася панночка в атаку, прорвалась у ворота, і як завертіло, закрутило її на вулиці, обсипало, потім захурделило сніговим виром, і вона пропала.

А пес залишився в підворітті. Страждаючи від знівеченого боку, притулився до холодної стіни, зітхнув і твердо вирішив, що більше звідси нікуди не піде, тут у підворітті і здохне. Відчай скосив його. На душі йому було так боляче і гірко, так самотньо і страшно, що дрібні собачі сльози, як пухирці, вилазили з очей і одразу ж замерзали. Зіпсутий бік стирчав скуйовдженими промерзлими жмутами, а між ними проступали червоні зловісні плями опіків. До чого безглузді, тупі, жорстокі куховари. «Шарик» вона назвала його... Який він до біса «Шарик»? Шарик — це значить круглий, гладкий, вгодований, дурний, вівсянку жере, син знатних батьків, а він — кошлатий, довготелесий і обшарпаний, швендя сухорлява, пес безхатній. Утім дяка на добрім слові.

У яскраво освітленому магазині на іншому боці вулиці грюкнули двері, і з них вигулькнув громадянин. Саме громадянин, а не товариш, і навіть — найточніше — пан. Ближче — чіткіше — пан. А ви гадаєте, я дивлюсь за пальто? Дурниці. Пальто тепер багато-хто із пролетарів носить. Щоправда, коміри не такі, про це не варто й говорити, та все ж іздалеку можна сплутати. А ось по очах — тут вже ані зблизька, ані здалеку не сплутаєш. О, очі — вагома річ. Ніби барометр. Усе видно — у кого велика суша в душі, хто ні за що ні про що може тицьнути носаком черевика під ребра, а хто і сам кожного боїться. Саме цього холуя і приємно буває кусонути за щиколотку. Боїшся — маєш. Раз боїшся — значить отримуй... Р-р-р... Гав-гав...

У круговерті хуртовини пан упевнено перетнув вулицю і рушив до підворіття. Так, так, у цього все видно. Цей тухлої солонини не їстиме, а якщо йому десь її й подадуть, влаштує такий шкандаль, до газети напише: мене, Пилипа Пилиповича, обгодували.

Ось він усе ближче і ближче. Цей їсть добряче і не краде, цей не стане штурхати ногою, але і сам нікого не боїться, а не боїться тому, що завжди ситий. Він розумової праці пан, із французькою гострою борідкою і сивими густими вусами, як у французьких лицарів, але хуртовиною летить від нього кепський запах — лікарнею віддає. І сигарою.

Якого ж біса, скажіть, занесло його до кооперативу Центрогоспу? Ось він уже поряд... Чого чекає?

У-у-у-у... Що він міг придбати в паскудному магазинчику, невже йому мало мисливського ряду? Що воно? Ков-ба-са?! Ох, пане, коли б ви бачили, з чого цю ковбасу роблять, ви і близько не підійшли б до магазину. Віддайте її мені.

Пес зібрався з останніми силами й відчайдушно поповз від підворіття до тротуару. Завірюха заляскала з рушниці над головою, здійняла величезні букви полотняного плаката «Чи можливе омолодження?».

Звісно, можливе. Запах омолодив мене, підняв із черева, пекучими хвилями стис дві доби порожній шлунок, запах, який переміг лікарню, райський запах рубаної кобили з часником і перцем. Відчуваю, знаю — у правій кишені шуби в нього ковбаса. Він наді мною. О, мій владарю! Глянь на мене. Я вмираю. Рабська наша душа, підла доля!

Пес поповз, мов полоз, на череві, обливаючись сльозами. Зверніть увагу на роботу куховарову. Але ж ви нізащо не дасте. Ох, знаю я дуже добре багатіїв! А по суті — навіщо вона вам? Навіщо вам гнила шкапа? Ніде такої отрути не отримаєте, окрім як у Моссільпромі. А ви сьогодні снідали, ви — величина світового значення — завдяки чоловічим статевим залозам. У-у-у-у... Що ж це діється у світі білому? Видать, помирати ще рано, а відчай — і справді гріх. Руки йому лизати, більше нічого не зостається.

Дивакуватий пан нахилився до пса, блимнув золотими обідками очей і витягнув із правої кишені білий довгастий згорток. Не знімаючи коричневих рукавичок, розгорнув папір, який негайно почала шарпати хурделиця, і відламав кусник ковбаси, званої «Особлива краківська». І цей кусник — псу. О, щедра душа! У-у-у!

— Цюнь, цюнь, — поманив пан і додав суворим голосом: — Бери! Шарику, Шарику!

Знову Шарик. Охрестили. Та називайте вже як хочете. За такий ваш учинок винятковий.

Пес умить обірвав шкірку, з хлипанням вгризся в краківську й за дві секунди її зжер. При цьому похлинувся ковбасою і снігом до сліз, бо від жадібності ледь не заковтнув мотузочку. Ще, ще лижу вам руку. Цілую штані, мій благодійнику!

— Досить наразі... — пан говорив так уривчасто, ніби командував. Він нахилився до Шарика, допитливо глянув йому в очі й несподівано провів рукою в рукавичці інтимно і лагідно по Шариковому животі. — А-га, самець, — багатозначно мовив він, — нашийника нема, от і чудово, саме ти мені і потрібен. Ходи за мною. — Він поманив пальцями. — Цюнь-цюнь!

За вами йти? Та хоч на край світу. Штурхайте мене вашими фетровими черевиками — я й слова не скажу.

По всій Прєчістєнкє сяяли ліхтарі. Бік болів нестерпно, але Шарик часом забував про нього, захоплений однією думкою — як не загубити б у штовханині чудесного марева в шубі і бодай якось виказати йому любов і відданість. І разів із сім він її виказав дорогою від Прєчістєнкі до Обухова провулка. Чмокнув у черевик біля Мьортвого провулка, розчищаючи дорогу, диким виттям так налякав якусь даму, що вона сіла на тумбу, разів зо два підвив, щоб ще жаліснішим здаватися.

Якась наволоч, сибірський покруч кіт-приблуда вигулькнув з-під зливної труби, бо, попри хуртовину, унюхав краківську. Шарику в очах смеркло від думки, що багатий дивак, який підбирає поранених псів у підворітті, цілком можливо і цього хапугу прихопить із собою, і доведеться ділитися моссільпромівським виробом. Тому на кота він так клацнув зубами, що той, зашипівши, мов шкварка, заскочив по трубі на другий поверх. — Ф-р-р-р... га... у! Геть! Не настачиш Моссільпрому на всіляких обшарпанців, що валандають Прєчістєнкою.

Пан оцінив відданість і біля самої пожежної команди, під вікном, з якого чулося приємне бурчання валторни, нагородив пса другим кавалком, трохи меншим, золотників на п’ять.

Ото дивак. Підманює мене. Не турбуйтесь! Я і сам нікуди не піду. За вами я подамся куди завгодно.

— Цюнь-цюнь-цюнь! Сюди!

В Обухов? А дозвольте! Дуже добре відомий нам цей провулок.

— Цюнь-цюнь!

Сюди? Із задовол... Е, ні, даруйте. Ні. Тут швейцар. А вже гіршого нічого в світі немає. Набагато небезпечніше за двірника. Абсолютно ненависна порода. Гидотніше за котів. Шкуродер у позументі.

— Та не бійся ти, йди.

— Доброго здоров’я, Пилипе Пилиповичу.

— Добридень, Федоре.

Оце так особистість! Господи, кого ж ти подарувала мені, доле моя псяча! Що ж це за людина така, яка може псів із вулиці повз швейцарів проводити до будинку житлового товариства? Подивіться, цей негідник — ні звуку, ні руху! Щоправда, спохмурнів на очах, та загалом, він байдужий під околишем із золотими галунами. Наче так і годиться. Поважає, панове, до чого ж поважає! Ну-с, а я з ним і за ним. Що, вхопив? Маєш! От би кусонути за пролетарську мозолисту ногу. За всі знущання вашого брата. Щіткою скільки разів морду мені спотворював, га?

— Йди, йди.

Розуміємо, розуміємо, не варто турбуватися. Куди ви, туди і ми. Ви лише шлях показуйте, а я вже не полишу, незважаючи на мій жалюгідний бік.

Зі сходів униз:

— Листів мені, Федоре, не було?

Знизу на сходи шанобливо:

— Ні, Пилипе Пилиповичу (інтимно впівголоса навздогін), — а в третю квартиру жилтоваришів поселили.

Поважний псів благодійник різко обернувся на сходинці й, перехилившись через перила, з жахом запитав:

— Ну-у?

Його очі округлилися і вуса здибилися.

Швейцар знизу задер голову, приклав долоню до губ і підтвердив:

— Саме так, цілих чотири штуки.

— Боже мій! Уявляю, що тепер буде в квартирі. Ну, і що ж вони?

— Та нічого-с.

— А Федір Павлович?

— За ширмами поїхали і за цеглою. Перегородки будуть ставити.

— Біс його знає, що воно!

— У всі квартири, Пилипе Пилиповичу, будуть заселяти, окрім вашої. Щойно збори були, обрали нове товариство, а попередників — у шию.

— Що діється. Гай-гай... Цюнь-цюнь.

Іду-с, встигаю. Бік, прошу зважати, нагадує про себе. Дозвольте лизнути черевичок.

Галун швейцара зник унизу. На мармуровому майданчику повіяло теплом від труб, ще раз повернули і ось — бельетаж.