Собаче серце

Розділ 7

— Ні, ні й ні! — настійно заперечив Борменталь. — Будьте ласкаві закласти.

— Та що, їй-богу, — забурчав невдоволено Шариков.

— Дякую вам, лікарю, — ласкаво сказав Пилип Пилипович, — а то мені вже набридло робити зауваження.

— Усе одно не дозволю трапезувати, доки не закладете. Зіно, приберіть майонез від Шарикова.

— Як це так «приберіть»? — обурився Шариков. — Я зараз закладу.

Лівою рукою він затулив блюдо від Зіни, а правою запхав серветку за комір і став схожий на клієнта в перукарні.

— І виделкою, прошу, — додав Борменталь.

Шариков понуро зітхнув і став ловити шматки осетрини в густому соусі.

— Я ще горілочки вип’ю? — заявив він запитально.

— А чи не стачить вам? — поцікавився Борменталь. — Останнім часом ви занадто налягає на горілку.

— Вам шкода? — поцікавився Шариков і зиркнув спідлоба.

— Дурниці кажете... — втрутився суворий Пилип Пилипович, але Борменталь його перебив.

— Не переймайтеся, Пилипе Пилиповичу, я сам. Ви, Шариков, нісенітницю верзете, і найпередніше обурює те, що кажете її безапеляційно й упевнено. Горілки мені, звісно, не шкода, тим паче, що вона не моя, а Пилипа Пилиповича. Просто — це шкідливо. Це — перше, а друге — ви і без горілки поводитеся непристойно.

Борменталь вказав на заклеєний буфет.

— Зіночко, дайте мені, будь ласка, ще риби, — сказав професор.

Шариков тим часом потягнувся до карафки і, зиркнувши на Борменталя, налив чарку.

— Й іншим треба запропонувати, — сказав Борменталь, — і так: спершу Пилипу Пилиповичу, потім мені, а насамкінець уже й собі.

На шариковському роті блимнула ледь помітна сатирична посмішка, і він розлив горілку по чарчинах.

— От усе у вас, як на параді, — заговорив він, — серветку — туди, краватку — сюди, і «даруйте», і «будь ласка-мерсі», а так, щоб по-справжньому, то — нема. Мучите самі себе, мов за царського режиму.

— А як це «по-справжньому»? Дозвольте поцікавитися.

Шариков на це нічого не відповів Пилипу Пилиповичу, а підняв чарку і мовив:

— Ну, бажаю, щоб усі...

— І вам також, — почасти з іронією відгукнувся Борменталь.

Шариков вихлюпнув вміст чарки собі в глотку, зморщився, шматочок хліба підніс до носа, понюхав, а потім проковтнув, причому очі його налилися слізьми.

— Стаж, — раптом уривчасто і ніби в забутті промовив Пилип Пилипович.

Борменталь здивовано скосив очі.

— Прошу...

— Стаж! — Повторив Пилип Пилипович і гірко хитнув головою. — Тут геть нічим не зарадиш — Клим.

Борменталь із надзвичайною цікавістю гостро вдивлявся в очі Пилипа Пилиповича:

— Ви так гадаєте, Пилипе Пилиповичу?

— Нічого думати, переконаний у цьому.

— Невже... — почав Борменталь і зупинився, покосившись на Шарикова.

Той підозріло насупився.

— Spater[9]... — неголосно сказав Пилип Пилипович.

— Gut[10], — відгукнувся асистент.

Зіна внесла індичку. Борменталь налив Пилипу Пилиповичу червоного вина і запропонував Шарикову.

— Я не хочу. Я краще горілочки вип’ю. — Обличчя його замаслилося, на лобі проступив піт, він повеселішав. І Пилип Пилипович трохи подобрішав опісля вина. Його очі прояснилися, він прихильніше поглядав на Шарикова, чорна голова якого в серветці сяяла, неначе муха в сметані.

Борменталь же, підкріпившись, виявив схильність до діяльності.

— Ну-с, що ж ми з вами робитимемо сьогодні ввечері? — поцікавився він у Шарикова.

Той, покліпавши очима, відповів:

— Найкраще — до цирку подамося.

— Щодня до цирку, — благодушно зауважив Пилип Пилипович, — це доволі нудно, як на мене. Я на вашому місці бодай раз до театру сходив би.

— До театру я не піду, — неприязно відгукнувся Шариков і перехрестив рот.

— Гикання за столом відбиває у решти апетит, — машинально повідомив Борменталь. — Ви мені даруйте... Чому, власне, вам не подобається театр?

Шариков поглянув у порожню чарку, мов у бінокль, подумав і відкопилив губи.

— Та дурня-валяння... Розмовляють, розмовляють... Контрреволюція одна.

Пилип Пилипович відкинувся на готичну спинку і зареготав так, що в роті у нього засяяв золотий частокіл. Борменталь лишень повертів головою.

— Ви почитали б бодай щось, — запропонував він, — а то, знаєте...

— Уже й так читаю, читаю... — відповів Шариков і раптом хижо й швидко налив собі півсклянки горілки.

— Зіно, — тривожно погукав Пилип Пилипович, — прибирайте, дитинко, горілку. Більше вже не потрібна. Що ж ви читаєте?

У голові у нього раптом майнула картина: безлюдний острів, пальма, людина в звірячій шкурі й куколі. «Треба буде Робінзона...»

— Це... як його... листування Енгельса з цим... Як його — диявола? — з Каутським.

Борменталь зупинив на півшляху виделку зі шматком білого м’яса, а Пилип Пилипович розлив вино. Шариков цієї миті примудрився проковтнути горілку.

Пилип Пилипович поклав на стіл лікті, придивився до Шарикова і запитав:

— Дозвольте поцікавитися вашою думкою щодо прочитаного.

Шариков знизав плечима.

— Та не згоден я.

— З ким? З Енгельсом чи з Каутським?

— З обома, — відповів Шариков.

— Це чудово, клянуся богом. «Всіх, хто скаже, що є інша...» А що ж особисто ви можете запропонувати?

— Та що тут пропонувати?.. А то пишуть, пишуть... Конгрес, німці якісь... Голова пухне. Взяти все й поділити...

— Так я і думав! — вигукнув Пилип Пилипович, ляпнувши долонею по скатертині. — Саме так і думав.

— Ви і спосіб знаєте? — поцікавився Борменталь.

— Та який тут спосіб, — стаючи балакучим опісля горілки, пояснив Шариков, — справа простацька. А то що ж: один у семи кімнатах розселився, штанів у нього сорок пар, а інший вештається, на смітниках харчу добуває...

— Щодо семи кімнат — це ви, звісно, на мене натякаєте? — гордовито примружившись, запитав Пилип Пилипович.

Шариков зіщулився і промовчав.

— Що ж, добре, я не проти поділу. Лікарю, скільком ви вчора відмовили?

— Тридцяти дев’яти людям, — негайно відповів Борменталь.

— Гм... Триста дев’яносто рублів. Ну, гріх на трьох мужчин. На дам — Зіну й Одарку Петрівну — не зважатимемо. З вас, Шариков, сто тридцять рублів. Постарайтеся внести.

— Отакої, — перелякано відповів Шариков, — це за що таке?

— За кран і за кота! — гаркнув раптом Пилип Пилипович, виходячи зі стану іронічного спокою.

— Пилипе Пилиповичу, — стривожено вигукнув Борменталь.

— Стривайте. За неподобство, яке ви вчинили і через що зірвали прийом. Це ж нестерпно. Людина, мов первісна, стрибає по всій квартирі, рве крани. Хто вбив кішку в мадам Поласухер? Хто?..

— Ви, Шариков, третього дня на сходах вкусили даму, — підхопив Борменталь.

— Ви стоїте... — гарчав Пилип Пилипович.

— Та вона мені по морді тріснула, — заверещав Шариков, — у мене не казенна морда!

— Тому що ви її за груди ущипнули, — закричав Борменталь, перекинувши келих, — ви стоїте...

— Ви стоїте на найнижчому щаблі розвитку, — перекричав Пилип Пилипович, — ви, який лишень формуєтеся, розумово слабка істота, усі ваші вчинки виключно тваринні, і ви в присутності двох людей із університетською освітою дозволяєте собі із зухвальством абсолютно нестерпним давати якісь поради космічного масштабу і космічної ж глупоти про те, як все поділити... А тим часом ви наковталися зубного порошку...

— Третього дня, — підтвердив Борменталь.

— Ну от, — гримів Пилип Пилипович, — затямте раз і назавжди й хоч на лобі запишіть, — до речі, чому ви стерли з нього цинкову мазь[11]? — Що ви маєте мовчати і слухати, що вам кажуть. Учитися і намагатися стати хоч трохи адаптованим членом соціального суспільства. До речі, який негідник підсунув вам цю книжку?

— У вас усі негідники, — злякано відповів Шариков, оглушений нападом зусібіч.

— Я здогадуюся, — злобно червоніючи, вигукнув Пилип Пилипович.

— Ну, що ж. Ну, Швондер дав. Він не негідник... Щоб я розвивався...

— Я бачу, як ви розвиваєтеся після Каутського, — пожовтівши, верескнув Пилип Пилипович. Тут він люто натиснув на кнопку в стіні. — Сьогоднішній випадок чи не найкраще свідчення. Зіно!

— Зіно! — гукав Борменталь.

— Зіно! — кричав переляканий Шариков.

Зіна прибігла сполотніла.

— Зіно, там у приймальні... Вона в приймальні?

— У приймальні, — покірно відповів Шариков, — зелена, мов купорос.

— Зелена книжка...

— Ну, одразу палити, — розпачливо вигукнув Шариков, — вона казенна, з бібліотеки!

— «Переписка» називається, як його... Енгельса з цим дідьком... У грубу її!

Зіна полетіла.

— Я цього Швондера повісив би, чесне слово, на першому суку, — вигукнув Пилип Пилипович, з люттю впиваючись у крило індички, — сидить неймовірна погань у будинку — як чиряк. Мало того, що він пише всілякі безглузді пасквілі у газетах...

Шариков злісно й іронічно почав поглядати на професора. Пилип Пилипович своєю чергою скоса глянув на нього і замовк.

«Ох, нічого доброго у нас, здається, не вийде в квартирі», — раптом пророчо подумав Борменталь.

Зіна принесла на круглому тарелі підрум’янений зусібіч пиріг і кавник.

— Я його не їстиму, — одразу загрозливо-неприязно заявив Шариков.

— Ніхто вас не припрошає. Поводьтеся пристойно. Лікарю, прошу.

Обід скінчився у мовчанні.

Шариков витягнув із кишені зім’яту цигарку і задимів. Випивши кави, Пилип Пилипович поглянув на годинник, натиснув на репетитор, і він програв ніжно восьму з чвертю. Пилип Пилипович відкинувся за своїм звичаєм на готичну спинку і потягнувся за газетою на столику.

— Лікарю, прошу вас, поїдьте з ним до цирку. Тільки, заради Бога, подивіться в програмі — котів немає?

— І як таку наволоч до цирку пускають, — похмуро зауважив Шариков, хитаючи головою.

— Ну, хіба мало казна-кого туди допускають, — двозначно відгукнувся Пилип Пилипович, — що там у них?

— У Соломонського, — став вичитувати Борменталь, — чотири якісь... Юссемс і людина на мертвій точці[12].

— Що за Юссемс? — з підозрою запитав Пилип Пилипович.

— Бог їх знає. Уперше це слово мені трапилося.

— Ну, тоді ліпше дивіться у Нікітіних. Необхідно, щоб усе було ясно.

— У Нікітіних... У Нікітіних... Гм... Слони і межа людської спритності.

— Так-с. Як ви щодо слонів, любий Шариков? — недовірливо запитав Пилип Пилипович.

Той образився.

— Що ж, я не розумію, чи що. Кіт — то інше. Слони — тварини потрібні, — відповів Шариков.

— Ну-с і чудово. Якщо потрібні, їдьте і подивіться на них. Івана Арнольдовича слухатися. І жодних розмов не зачинати там у буфеті! Іване Арнольдовичу, настійно прошу — пива Шарикову не пропонувати.

За десять хвилин Іван Арнольдович і Шариков, одягнений у кепку з качиним носом і в драпове пальто з піднятим коміром, подалися до цирку. У квартирі стихло. Пилип Пилипович перебував у своєму кабінеті. Він запалив лампу під важким зеленим ковпаком, від чого у величезному кабінеті стало дуже затишно, і почав міряти кроками кімнату. Довго і жарко світився кінчик сигари блідо-зеленим вогнем. Руки професор заклав до кишень брюк, і тяжка дума мучила його вчений із залисинами лоб. Він прицмокував, наспівував крізь зуби «До берегів священних Нілу...» і щось бурмотів. Зрештою відклав сигару в попільничку, підійшов до шафи, зробленої цілковито зі скла, і весь кабінет освітився трьома найсильнішими вогнями зі стелі. Із шафи, з третьої скляної полиці Пилип Пилипович вийняв вузьку банку і став, насупившись, розглядати її проти сяйва вогнів. У прозорій і при-гуслій рідині плавав, не падаючи на дно, малий біленький клубочок, видобутий із надр Шарикового мозку.

Знизуючи плечима, кривлячи губи і хмикачи, Пилип Пилипович пожирав його очима, ніби в білому непотопному клубочку хотів розгледіти причину дивовижних подій, що перевернули догори дриґом життя в прєчістєнській квартирі.

Цілком можливо, що вчена людина її і розгледіла. Принаймні, вдосталь надивившись на придаток мозку, професор сховав банку назад до шафи, замкнув її на ключ, ключ поклав у нагрудну кишеню, а сам вмостився на шкіряний диван, втиснувши голову в плечі і щонайглибше засунувши руки в кишені піджака. Він довго палив другу сигару, геть зжувавши її кінець, і зрештою за цілковитої самотності абсолютно зелений, як сивий Фауст, вигукнув:

— їй-богу, я, здається, наважуся.

Ніхто йому не відповів на це. У квартирі припинилися всілякі звуки. В Обуховому провулку об одинадцятій годині, як відомо, рух затихає.

Коли-не-коли лунали віддалені кроки запізнілого перехожого, вони постукували десь за шторами і стихали. У кабінеті під пальцями Пилипа Пилиповича ніжно дзвенів репетитор в кишеньці... Професор із нетерпінням чекав повернення лікаря Борменталя і Шарикова з цирку.