Собаче серце

Розділ 4

На вузькому операційному столі лежав, розпластавшись, пес Шарик, і голова його безпорадно здригалася на білій цератовій подушці. Живіт йому вистригли, й наразі лікар Борменталь, важко дихаючи і поспішаючи, машинкою впивався у шерсть і стриг голову Шарика. Пилип Пилипович, зіпершись долонями об краєчок столу, блискучими, мов золоті обручі його окулярів, очима спостерігав за цією процедурою і схвильовано казав:

— Іване Арнольдовичу, найскладніше буде, коли я ввійду в турецьке сідло[6]. Хутко, благаю вас, хутко подайте відросток і нумо шити. Якщо там почне кровоточити, ми втратимо час, і пса також втратимо. Щоправда, він і без того не має жодних шансів, — Пилип Пилипович помовчав, примруживши око, зазирнув у ніби глузливо примружені очі пса і додав: — А знаєте, шкода його: я до нього так звик.

Тієї ж миті він здійняв руки, ніби благословляв злощасного пса Шарика на тяжкий подвиг. Він робив усе можливе, щоб жодна порошинка не сіла на чорну гуму.

На місці вистриженої шерсті заблищала білувата шкіра пса.

Борменталь відкинув машинку й узявся за бритву. Він намилив безпорадну маленьку голову і зачав голити.

Сильно хрустіло під лезом, подекуди виступала кров. Поголивши голову, кусонутий обтер її мокрою брунатною ганчірочкою, потім розтягнув оголений псячий живіт і промовив, відсапуючись:

— Готово.

Зіна відкрила кран над раковиною, і Борменталь кинувся мити руки. Зіна зі склянки полила їх спиртом.

— Можна я вже піду, Пилипе Пилиповичу? — запитала вона, боязко позираючи на голену голову пса.

— Можна.

Зіна зникла. Борменталь усе ще метушився. Легкими марлевими серветочками він обклав голову Шарика, і тоді на подушці означився ніким не бачений голомозий псячий череп і дивна бородата пика.

Тут ворухнувся жрець. Він випростався, глянув на собачу голову і мовив:

— Ну, Господи, благослови. Ніж.

Борменталь із блискучої купи на столику вийняв маленький ножичок і подав його жерцеві. Потім він одягнув такі самі чорні рукавички, як і жрець.

— Спить? — Запитав Пилип Пилипович.

— Спить.

Зуби Пилипа Пилиповича зціпилися, в очах з’явився гостренький, колючий поблиск і, змахнувши ножичком, він вправно і довго протягнув рану по животу Шарика. Шкіра одразу ж розітнулася, і з-під неї в різні боки бризнула кров. Борменталь накинувся хижо і марлевим шматтям зачав тиснути Шарикову рану, потім маленькими, мов для рафінаду, щипчиками затиснув її краї, і вона почала присихати. На лобі у Борменталя бульбашками виступив піт. Пилип Пилипович шмагонув удруге, і разом із Борменталем якимись гаками, ножицями й скибками вони почали роздирати Шарикове тіло. Вискочили рожеві й жовті тканини, мов плачучи кривавою росою. Пилип Пилипович вертів ножем у тілі, потім вигукнув:

— Ножиці!

Інструмент промайнув у руках кусонутого, мов у фокусника. Пилип Пилипович заліз у глиб тулуба пса і, трохи пововтузившись, вирвав із тіла Шарика сім’яні залози вкупі з якимось м’ясом. Борменталь, упрівши від старань і хвилювання, кинувся до скляної банки і витягнув відтіль інші, мокрі, обвислі сім’яні залози. В руках у професора й асистента заворушилися, загецали короткі вологі струни. Дрібно заклацали криві голки в затискачах, і на місце Шарикових вшили інші сім’яні залози. Жрець відсапнувся від рани, ткнув у неї шмат марлі й скомандував:

— Лікарю, негайно шийте шкіру, — потім озирнувся на круглий білий настінний годинник.

— Чотирнадцять хвилин робили, — крізь зціплені зуби процідив Борменталь і кривою голкою вп’явся у в’ялу шкіру. Потім обидва занепокоїлися, мов убивці, які поспішають.

— Ніж, — вигукнув Пилип Пилипович.

Ніж скочив йому в руки, мов за власною волею, після чого обличчя Пилипа Пилиповича стало страшним. Він вишкірив порцелянові й золоті коронки й одним махом навів на лобі Шарика червоний вінець. Голомозу шкіру відкинули, мов скальп. Оголили кістяний череп. Пилип Пилипович крикнув:

— Трепан!

Борменталь подав йому блискучий коловорот. Кусаючи губи, Пилип Пилипович стромляв коловорот у череп Шарика і висвердлював маленькі дірочки на відстані сантиметра одна від одної. На черепі ці дірочки розташовувалися по колу. На кожну дірочку він витрачав не більше п’яти секунд. Потім якоюсь чудернацькою пилкою, устромивши її лезо в першу дірочку, почав пиляти, як випилюють дамську скриньку для рукоділля. Череп тихо пищав і трясся. Хвилини за три кришку з черепа Шарика зняли.

Тоді оголився купол Шарикового мозку — сірий із синюватими прожилками і червоними плямами. Пилип Пилипович впився ножицями в оболонки і розкрив їх. Один раз плюхнув тонкий фонтан крові й ледь не потрапив в око професору, окропивши його кукіль. Борменталь із торзіонним пінцетом, мов тигр, кинувся затискати і затиснув. Піт із Борменталя котився потоками, а обличчя стало м’ясистим і різнобарвним. Очі його бігали від рук професора до тарілки на столі для інструментів. А Пилип Пилипович мав вигляд якоїсь почвари. Хрипіння виривалося з його носа, зуби відкрилися до ясен. Він обдер оболонку з мозку і пішов кудись углиб, висуваючи з розкритої чаші півкулі мозку. Тим часом Борменталь сполотнів, однією рукою обхопив груди Шарика і прохрипів:

— Пульс стрімко падає...

Пилип Пилипович якось по-звірячому глипнув на лікаря, щось промимрив і врізався ще глибше.

Борменталь із хрускотом зламав скляну ампулку, нацмилив із неї шприц і підступно шпигнув Шарика десь у серце.

— Наближаюся до турецького сідла, — загарчав Пилип Пилипович і закривавленими слизькими рукавичками витягнув сіро-жовтий мозок Шарика з голови. На мить він скосив очі на морду Шарика, і Борменталь негайно ж зламав другу ампулу з жовтою рідиною і нацмилив її в довгий шприц.

— У серце? — несміливо запитав він.

— Та що ви таке запитуєте! — злісно заревів професор. — Усе одно він уже п’ять разів у вас помер. Коліть! Лишень подумати! — Обличчя його при цьому стало як у натхненного розбійника.

Лікар із розмаху легко уштрикнув голку в серце пса.

— Живе, хоч і ледь-ледь, — несміливо прошепотів він.

— Ніколи обговорювати — живе не живе, — захрипів страшний Пилип Пилипович, — яв сідлі. Все одно помре... Отож бо... «До берегів священних Нілу...» Придаток давайте.

Борменталь подав йому склянку, в якій у рідині бовтався на нитці білий клубочок. Однією рукою («Немає рівних у Європі... їй-богу!», — між іншим подумав Борменталь) він вихопив зі склянки клубочок, а іншою — ножицями вистриг такий же в глибині десь між розчепіреними півкулями. Шариків клубочок він викинув на тарілку, а новий заклав у мозок разом із ниткою і своїми короткими пальцями, що дивним чином стоншали і стали неймовірно гнучкими, якимось дивом замотав його там бурштиновою ниткою. Після цього він викинув із голови якісь розп’ялки й пінцет, а мозок сховав назад у кістяну чашу, відкинувся і вже спокійніше запитав:

— Помер, звісно?..

— Ниткоподібний пульс, — відповів Борменталь.

— Ще адреналіну.

Професор заклав мозок оболонками, а відпиляну кришку доклав як за міркою, опісля насунув скальп і заревів:

— Шийте!

Борменталь за п’ять хвилин зашив голову, зламавши три голки.

І ось на скривавленій подушці з’явилася млява, ніби позбавлення життя морда Шарика з кільцевою раною на голові. Опісля Пилип Пилипович остаточно відчахнувся, мов вампір, який наситився, зірвав одну рукавичку, викинувши з неї окроплену потом хмару пудри, іншу, розірвавши, жбурнув на підлогу і подзвонив, натиснувши кнопку в стіні. Зіна, з’явившись на порозі, відвернулася, щоб не бачити закривавленого Шарика. Безкровними руками жрець зняв закривавлений кукіль і крикнув:

— Цигарку мені негайно, Зіно. Свіжу білизну і ванну.

Він підборіддям ліг на край столу, двома пальцями розсунув праву повіку пса, зазирнув в очі, в яких згасало життя, і мовив:

— Хай йому грець. Ще не здох? Ну, все одно здохне. Ех, лікарю Борменталь, шкода пса, ласкавий був, хоча й хитрий.