Собаче серце

Розділ 6

Панував зимовий вечір. Кінець січня. Передобідня година, перед прийомом. На одвірку біля дверей до приймальні висів білий аркуш паперу, на якому рукою Пилипа Пилиповича було зазначено:

«Лушпати насіння в квартирі забороняю.

П. Преображенський».

І синім олівцем великими, мов тістечка, літерами рукою Борменталя:

«Грати на музичних інструментах від п’ятої години дня до сьомої години ранку заборонено».

Далі рукою Зіни:

«Коли повернетеся, перекажіть Пилипу Пилиповичу: я й гадки не маю — куди він подівся. Федір каже, що зі Швондером».

Рукою Преображенського:

«Сто років чекатиму на скляра?»

Рукою Одарки Петрівни (друковано):

«Зіна подалася до магазину, сказала — приведе».

У їдальні було зовсім по-вечірньому завдяки лампі під шовковим абажуром. Світло з буфета падало перебите навпіл — дзеркальні скельця були заклеєні навкіс хрестом від однієї фасетки до іншої. Пилип Пилипович, схилившись над столом, занурився в розгорнутий величезний аркуш газети.

Блискавки кромсали його обличчя, і крізь зуби випорскували обірвані, куці, туркотливі слова. Він читав допис:

— Одарка Петрівна вам гидоту подарувала, на кшталт цих черевиків. Що це за сяюче жахіття? Відкіля? Я що просив? Купити при-стой-ні черевики; а це що? Невже доктор Борменталь такі вибрав?

— Я йому велів, щоб лаковані. Що я, гірше людей? Підіть на Кузнєцкій — усі в лакованих.

Пилип Пилипович повертів головою і заговорив наполегливо:

— Спання на підлозі заборонено. Зрозуміло? Що це за нахабство! Адже ви заважаєте. Там жінки.

Обличчя людини потемніло, і губи відстовбурчилися.

— Ну, вже й жінки. Подумаєш. Пані які. Звичайна прислуга, а форсу як у комісарші. Це все Зінька ябедничає.

Пилип Пилипович глянув суворо:

— Не сміти називати Зіну Зінькою! Зрозуміло? Мовчання.

— Зрозуміло, я вас питаю?

— Зрозуміло.

— Прибрати цю гидоту з шиї. Ви... ти... Ви гляньте на себе в дзеркало — на що ви схожі. Балаган якийсь. Недопалки на підлогу не кидати — усоте прошу. Щоб я більше не чув жодного лайливого слова в квартирі! Не плювати! Ось плювальниця. З пісуаром поводитись акуратно. Із Зіною всілякі розмови припинити. Вона скаржиться, що ви потемки її підстерігаєте. Дивіться мені! Хто відповів пацієнтові «Пес його знає»?! Чи, може, гадаєте, що ви в шинку, га?

— Щось ви мене, батяню, надто пригноблюєте, — раптом плаксиво вимовив чоловічок.

Пилип Пилипович зачервонівся, окуляри зблиснули.

— Хто це тут вам батяня? Що це за фамільярності? Щоб я більше не чув цього слова! Називати мене на ім’я й по батькові!

Зухвальство спалахнуло в чоловічку.

— Та що ви всі... То не плюй. То не кури. Туди не ходи... Що вже це насправді? Геть як у трамваї. Що ви мені жити не даєте?! І щодо «батяні» — це ви даремно. Хіба я просив мені операцію робити? — Чоловічок обурено гавкав. — Отакої! Вхопили тварину, пошматували ножем голову, а тепер гребують. Я, може, свого дозволу на операцію не давав. А так само (чоловічок закотив очі до стелі, ніби згадуючи якусь формулу), а так само і мої рідні. Я позов, може, маю право пред’явити.

Очі Пилипа Пилиповича аж округлилися, сигара випала з рук. «Ото тип», — промайнуло в його голові.

— Ви, прошу пана, незадоволені, що вас перетворили на людину? — примружившись запитав він. — Ви, може, вважаєте за краще знову бігати по смітниках? Мерзнути обабіч підворіть? Ну, якби я знав...

— Та що ви все шпиняєте — смітник, підворіття. Я свій шматок хліба здобував. А якби я помер у вас під ножем? Що ви на це скажете, товаришу?

— Пилип Пилипович! — роздратовано вигукнув Пилип Пилипович. — Я вам не товариш! Це жахливо! — «Страхіття, жах», — подумалося йому.

— Авжеж, звісно, атож... — іронічно заговорив чоловічок і переможно відставив ногу, — ми розуміємо-с. Які вже ми вам товариші! Куди нам.

Ми в університетах не навчалися, у квартирах із 15 кімнат із ванними не жили. Утім тепер пора б це припинити. Наразі кожен має своє право...

Пилип Пилипович, полотніючи, слухав міркування чоловічка. Той перервав промову і демонстративно подався до попільнички з пожованою цигаркою в руці. Ходив він перехильцем. Промовистими жестами довго м’яв недопалок у раковині з виразом: «На! На!». Загасивши цигарку, він на ходу раптом клацнув зубами і сунув ніс під пахву.

— Пальцями бліх ловити! Пальцями! — люто крикнув Пилип Пилипович. — І я не розумію — відкіля ви їх берете?

— Та що вже, розводжу я їх, чи що? — образився чоловічок. — Певно блохи мене люблять, — тут він пальцями понишпорив у підкладці під рукавом і випустив у повітря жмут рудої легкої вати.

Пилип Пилипович здійняв очі до гірлянд на стелі і затарабанив пальцями по стільниці. Чоловічок, стративши блоху, відійшов і сів на стілець. Руки він при цьому, опустивши кисті, розвісив уздовж поли піджака. Очі його скосилися на шашки паркету. З неймовірною насолодою він розглядав свої черевики. Пилип Пилипович подивився туди, де сяяли різкі відблиски на тупих носаках, примружив очі й мовив:

— То у якій справі ви хотіли говорити зі мною?

— Та хіба то справа! Річ буденна. Документ, Пилипе Пилиповичу, мені треба.

Пилипа Пилиповича трохи пересмикнуло.

— Гм... Грець! Документ! Дійсно... Гмм... А, можливо, це якось можна... — голос його звучав невпевнено і тоскно.

— Та що ви, — впевнено відказав чоловічок, — хіба можна без документа? Це вже — даруйте. Самі знаєте — людині без документів суворо забороняється існувати. По-перше, Будинковий комітет...

— До чого тут Будком?

— Як це до чого? Перестрівають, запитують — коли ж ти, кажуть, вельмишановний, пропишешся?

— Ох ти, Господи, — понуро вигукнув Пилип Пилипович, — перестрівають, запитують... Уявляю, що ви їм кажете. Адже я вам забороняв волан-дати сходами.

— Хіба я — каторжанин? — здивувався чоловічок, і переконаність у власній правоті запалала навіть на рубіні його краватки. — Як це так «воландати»?! Мене ображають ваші слова. Я ходжу, як всі люди.

При цьому він зачовгав лакованими ногами по паркету.

Пилип Пилипович замовк, відвівши очі. «Усе ж варто стримуватися», — подумав він. Підійшовши до буфета, він одним махом випив склянку води.

— Добре, добре-с, — спокійніше заговорив він, — справа не в словах. Отож, що каже цей ваш чарівний Будком?

— Що ж йому казати... Та ви даремно його чарівним лаєте. Він інтереси захищає.

— Чиї інтереси, дозвольте поцікавитися?

— Відомо чиї — трудового елементу.

Очі Пилипа Пилиповича аж вирячилися від здивування.

— А ви що — трудівник?

— Авжеж, ясна річ — не непман[8].

— Ну, гаразд. Отже, що ж йому потрібно на захистах вашого революційного інтересу?

— Відомо що — прописати мене. Вони кажуть — де ж це бачено, щоб людина проживала в Москві непрописана. Це — перше. А найголовніше — облікова картка. Я дезертиром бути не бажаю. Знову ж — спілка, біржа...

— Дозвольте поцікавитися, за чим я вас пропишу? З цієї скатертини або за своїм паспортом? Адже потрібно все-таки зважати на ситуацію. Зважте, що ви... е... гм... Ви ж, так би мовити, — істота, яка з’явилася несподівано, зненацька, істота лабораторна. — Слова Пилипа Пилиповича звучали дедалі невпевненіше.

Чоловічок переможно мовчав.

— Ну, гаразд. Що ж, зрештою, потрібно, щоб вас прописати і взагалі влаштувати все за планом цього вашого Будкому? Адже ви не маєте ні імені, ні прізвища.

— Це ви несправедливо. Ім’я я собі цілком спокійно можу обрати. Надрукував у газеті і шабаш.

— І як же ви бажаєте називатися?

Чоловічок поправив краватку і відповів:

— Поліграф Поліграфович.

— Та не клейте дурня, — похмуро відгукнувся Пилип Пилипович, — я з вами серйозно розмовляю.

Уїдлива усмішка скривила вусики чоловічка.

— Щось не доберу я, — заговорив він весело й осмислено. — Мені по матінці не можна. Плювати — не можна. А від вас лишень і чую: «дурень, дурень». Мабуть, тільки професорам дозволяється сваритися в Ресефесері.

Пилип Пилипович налився кров’ю і, наповнюючи склянку, розбив її.

Напившись із іншої, подумав: «Ще трохи, й він мене вчити стане і матиме цілковиту рацію. Не можу себе опанувати».

Він повернувся на стільці, украй ввічливо схилив стан і зі сталевою твердістю сказав:

— Да-руйте. У мене розладналися нерви. Ваше ім’я видалося мені дивним. Де ви, цікаво знати, відкопали собі таке?

— Будком порадив. За календарем шукали — яке тобі, кажуть? Я і вибрав.

— Та в жодному календарі нічого подібного бути не може.

— Досить дивно, — чоловічок посміхнувся, — таж у вас в оглядовій висить.

Пилип Пилипович, не підводячись, потягнувся до кнопки на шпалерах, і на дзвінок з’явилася Зіна.

— Календар з оглядової.

Тривала пауза. Коли Зіна повернулася з календарем, Пилип Пилипович запитав:

— Де?

— 4-го березня святкується.

— Покажіть... гм... грець... У грубу його, Зіно, негайно.

Зіна, перелякано вирячивши очі, подалася з календарем, а чоловічок докірливо похитав головою.

— Прізвищем дозволете поцікавитися?

— Прізвище я згоден спадкове взяти.

— Як? Спадкове? А саме?

— Шариков.

У кабінеті перед столом стояв голова будинкового комітету Швондер у шкіряній тужурці. Лікар Борменталь сидів у кріслі. При цьому на рум’яних від морозу щоках лікаря (він щойно повернувся) був такий само розгублений вираз, що й у Пилипа Пилиповича, який сидів поруч.

— Як же писати? — нетерпляче запитав він.

— Що ж, — заговорив Швондер, — справа нескладна. Пишіть посвідчення, громадянине професор. Що так, мовляв, і так, пред’явник цього дійсно Шариков Поліграф Поліграфович, гм... Який зродився у вашій, мовляв, квартирі.

Борменталь розгублено поворухнувся. Пилип Пилипович смикнув вусом.

— Гм... От грець! Більшого безглуздя й не вигадати! Нічого він не зродився, а просто... Ну, одним словом...

— Це — ваша справа, — зі спокійною зловтіхою промовив Швондер, — зродився чи ні... Загалом це ж ви робили дослід, професоре! Ви і створили громадянина Шарикова.

— І дуже просто, — прогарчав Шариков від книжкової шафи. Він вдивлявся в краватку, що відбивалася в дзеркальній безодні.

— Я настійно прошу вас, — огризнувся Пилип Пилипович, — не втручатися в розмову. Ви даремно кажете «і дуже просто» — це геть не просто.

— Як же мені не втручатися, — ображено забубонів Шариков.

Швондер негайно його підтримав.

— Вибачте, професоре, громадянин Шариков цілком має рацію. Це його право — брати участь в обговоренні його долі, адже тут ідеться про документи. А документ — найважливіша у світі річ.

Цієї миті оглушливе дзеленчання над вухом обірвало розмову. Пилип Пилипович сказав у трубку:

— Так... — почервонів і закричав: — Прошу не відволікати мене через дрібниці. Вам що до того? — і він із силою всадив трубку в рогульки.

Натхненна радість розлилася обличчям Швон-дера.

Пилип Пилипович, червоніючи, прокричав:

— Одним словом, закінчимо це.

Він відірвав аркуш від блокнота і накидав кілька слів, потім роздратовано прочитав уголос:

— «Цим засвідчую»... Хай йому грець, що таке... гм... «Пред’явник цього — людина, яку отримали під час проведення лабораторного експерименту внаслідок операції на головному мозку, потребує документів»... Грець! Та я взагалі проти отримання цих ідіотських документів. Підпис — «професор Преображенський ».

— Досить дивно, професоре, — образився Швондер, — як це так ви документи називаєте ідіотськими? Я не можу дозволити перебування в будинку бездокументного мешканця, та ще й не-взятого на військовий облік міліцією. А раптом війна з імперіалістичними хижаками?

— Я воювати нікуди не піду! — раптом похмуро гавкнув Шариков до шафи.

Швондер оторопів, проте швидко оговтався і чемно зауважив Шарикову:

— Ви, громадянине Шариков, говорите украй несвідомо. На військовий облік необхідно стати.

— На облік стану, а воювати — дуля з маком, — неприязно відповів Шариков, поправляючи бант.

Настала черга Швондера зніяковіти. Преображенський злісно і тоскно переглянувся з Борменталем: «От вам і мораль». Борменталь багатозначно кивнув головою.

— Я тяжко поранений під час операції, — похмуро підвив Шариков, — мене, бачте, он як обробили, — і він показав на голову. Поперек чола тягнувся дуже свіжий операційний шрам.

— Ви анархіст-індивідуаліст? — запитав Швондер, високо піднімаючи брови.

— Мені білий квиток годиться, — відповів Шариков на це.

— Ну-с, гаразд, не важливо наразі, — відповів здивований Швондер, — факт у тому, що ми посвідчення професора передамо в міліцію і нам видадуть документ.

— Ось що, е... — зненацька перебив його Пилип Пилипович, охоплений якоюсь думою, — чи немає у вас у будинку вільної кімнати? Я згоден її купити.

Жовтенькі іскри з’явилися в карих очах Швондера.

— Ні, професоре, на превеликий жаль. І не передбачається.

Пилип Пилипович зціпив губи і нічого не мовив. Знову загримів телефон. Пилип Пилипович, нічого не запитуючи, мовчки скинув трубку з рогульок так, що вона, покрутившись трохи, повисла на блакитному шнурі. Усі здригнулися. «Перенервував старий», — подумав Борменталь, а Швондер, блискаючи очима, вклонився і вийшов.

Шариков, поскрипуючи шевським рантом, подався слідом за ним.

Професор залишився наодинці з Борменталем. Трохи помовчавши, Пилип Пилипович струсонув головою і мовив:

— Це жахіття, чесне слово. Ви бачите? Клянуся вам, дорогий лікарю, я змучився за ці два тижні більше, ніж за останні 14 років! Ото — тип, я вам скажу...

На віддалі глухо тріснуло скло, потім спурхнув заглушений жіночий вереск і раптово ж стих. Нечиста сила торохнула по шпалерах у коридорі, прямуючи до оглядової, там чимось гримнуло і миттєво пролетіло назад. Грюкнули двері, і в кухні відгукнувся низький крик Одарки Петрівни. Потім завив Шариков.

— Боже мій, щось іще! — закричав Пилип Пилипович, кидаючись до дверей.

— Кіт, — здогадався Борменталь і вискочив слідом за ним. Вони понеслися по коридору в передпокій, увірвалися в нього, звідти звернули в коридор до вбиральні й ванної. З кухні вискочила Зіна і впритул наскочила на Пилипа Пилиповича.

— Скільки разів я наказував — котів щоб не було, — мов сказившись, закричав Пилип Пилипович. — Де він?! Іване Арнольдовичу, заради всього святого, заспокойте пацієнтів у приймальні!

— У ванній, у ванній дідько проклятущий сидить, — задихаючись, закричала Зіна.

Пилип Пилипович навалився на двері ванної, але ті не піддавалася.

— Відкрити цієї ж секунди!

У відповідь у замкненій ванній по стінах щось застрибало, гепнули тази, за дверима глухо заревів дикий голос Шарикова:

— Уб’ю на місці...

Вода зашуміла по трубах і полилася. Пилип Пилипович наліг на двері й почав їх рвати. З перекошеним обличчям на порозі кухні з’явилася розпашіла Одарка Петрівна. Потім високе скло, що виходило під самою стелею із ванної в кухню, тріснуло червивою тріщиною і з нього вивалилися дві скалки, а за ними випав величезний котяра в тигрових кільцях і з блакитним бантом на шиї, схожий на городового. Він упав прямо на стіл у довге блюдо, розколовши його вздовж, із блюда — на підлогу, потім повернувся на трьох лапах, а ще однією змахнув, ніби в танці, й негайно просочився у вузьку щілину на чорні сходи. Щілина розширилася, і кіт змінився старечою фізіономією в хустці. Спідниця старої, усіяна білим горохом, опинилася в кухні. Стара вказівним і великим пальцем обтерла запалий рот, припухлими і колючими очима оглянула кухню і зацікавлено мовила:

— О, Господи Ісусе!

Блідий Пилип Пилипович перетнув кухню і грізно запитав у старої:

— Чого вам?

— Цікаво глянути на песика, який розмовляє, — улесливо відповіла стара і перехрестилася.

Пилип Пилипович сполотнів ще більше, підійшов упритул до старої і придушено шепнув:

— Геть. Геть негайно з кухні!

Стара позадкувала до дверей і мовила, образившись:

— Щось аж надто зухвало, пане професор.

— Геть, я кажу! — повторив Пилип Пилипович, і очі його округлилися, мов у сови. Він власноруч гепнув чорними дверима за старою. — Одарко Петрівно, я ж просив вас!

— Пилипе Пилиповичу, — в розпачі відповіла Одарка Петрівна, стискаючи оголені руки в кулаки, — що ж я вдію? Народ щодень добивається, хоч все покинь.

Вода у ванній ревіла глухо і грізно, та голосів вже було не чутно.

Увійшов лікар Борменталь.

— Іване Арнольдовичу, настійно прошу... Гм... Скільки там пацієнтів?

— Одинадцять, — відповів Борменталь.

— Відпустіть усіх, сьогодні не прийматиму.

Пилип Пилипович постукав кісточкою пальця в двері й крикнув:

— Зараз же вийдіть, будьте ласкаві! Навіщо ви замкнулися?

— Гу-гу! — жалібно і мляво відповів голос Шарикова.

— Якого дідька!.. Не чую, закрийте воду.

— Гау! Гау!..

— Та закрийте воду! Що він зробив — не розумію... — шаленіючи, закричав Пилип Пилипович.

Зіна й Одарка Петрівна, відчинивши двері, визирали з кухні. Пилип Пилипович ще раз погримав кулаком у двері.

— Ось він! — вигукнула Одарка Петрівна з кухні.

Пилип Пилипович кинувся туди. З розбитого вікна під стелею висунулася в кухню фізія Поліграфа Поліграфовича. Вона була перекошена, очі плаксиві, а вздовж носа тягнулася, пломеніючи від свіжої крові, подряпина.

— Ви збожеволіли? — запитав Пилип Пилипович. — Чому ви не виходите?

Шариков тоскно й перелякано озирнувся і відповів:

— Защипнувся я.

— Відкрийте замок. Що ж, ви ніколи замка не бачили?

— Та не відкривається, окаянний! — злякано відповів Поліграф.

— Лелечки! Він запобіжник защипнув! — вигукнула Зіна, сплеснувши в долоні.

— Там ґудзик є такий! — вигукував Пилип Пилипович, намагаючись перекричати воду. — Натисніть його донизу... Донизу натискайте! Донизу!

Шариков зник, а за хвилину знову з’явився у віконці.

— Ні пса не видно, — з жахом прогавкав він у вікно.

— Так лампу запаліть. Він сказився!

— Котяра проклятущий лампу розкокав, — відповів Шариков, — а я став його, негідника, за лапи хапати, кран вивернув, а тепер знайти не можу.

Усі втрьох сплеснули в долоні, так і застигши.

Хвилин за п’ять Борменталь, Зіна й Одарка Петрівна сиділи поряд на мокрому килимі, згорнутому трубкою біля порога, і задніми місцями притискали його до щілини під дверима, а швейцар Федір із запаленою вінчальною свічкою Одарки Петрівни ліз у слухове вікно дерев’яною драбиною. Його зад в одежині у велику сіру клітинку промайнув у повітрі й зник в отворі.

— Ду... Гу-гу! — щось кричав Шариков крізь ревіння води.

Почувся голос Федора:

— Пилипе Пилиповичу, все одно треба вибивати, нехай розійдеться, відсмокчемо з кухні.

— Вибивайте! — сердито крикнув Пилип Пилипович.

Трійка піднялася з килима, двері з ванної натиснули, і негайно хвиля хлинула в коридорчик. У ньому вона розділилася на три потоки: прямо — до іншої вбиральні навпроти, праворуч — у кухню і ліворуч — у передпокій. Тьопаючи і стрибаючи, Зіна зачинила до нього двері. По щиколотки у воді вийшов Федір, чомусь посміхаючись. Він був мокрий із голови до п’ят.

— Ледве заткнув, напір сильний, — пояснив він.

— Де цей? — запитав Пилип Пилипович і з прокляттям підняв одну ногу.

— Боїться виходити, — безглуздо посміхаючись, пояснив Федір.

— Бити будете, батяню? — долинув із ванної плаксивий голос Шарикова.

— Телепень! — відрубав Пилип Пилипович.

Зіна й Одарка Петрівна в підіткнутих до колін спідницях, із голими ногами, і Шариков зі швейцаром, босі, з засуканими штанами шваркають мокрими ганчірками по підлозі кухні і віджимають їх у брудні відра й раковину.

Покинута плита гула. Вода текла через двері на сходовий майданчик прямо в проліт сходів і падала в підвал.

Борменталь, витягнувшись на пальчиках, стояв у глибокій калюжі, на паркеті передпокою і вів перемовини крізь ледь прочинені двері на ланцюжку.

— Прийому сьогодні не буде, професор нездужає. Будьте ласкаві, відійдіть від дверей, у нас труба лопнула...

— А коли ж прийом? — Допитувався голос за дверима. — Мені лишень на хвилиночку...

— Не можу, — Борменталь переступив з носаків на каблуки, — професор лежить, і труба лопнула. Завтра прошу. Зіно! Дорога! Звідси витирайте, а то вода на парадні сходи потече.

— Ганчірки не беруть.

— Зараз кружками вичерпаємо, — відгукнувся Федір, — заждіть.

У двері дзвонили раз по раз, і Борменталь вже підошвою стояв у воді.

— Коли ж операція? — чіплявся голос і намагався просунутися в щілину.

— Труба лопнула...

— Я в калошах пройшов би...

Синюваті силуети з’явилися за дверима.

— Не можна, прошу завтра.

— А я записаний.

— Завтра. Катастрофа з водогоном.

Федір біля ніг лікаря совався в озері, зачерпував глеком, а подряпаний Шариков придумав новий спосіб. Він згорнув величезну ганчірку в трубку, ліг животом у воду і погнав її з передпокою назад до вбиральні.

— Що ти, дідьку, по всій квартирі ганяєш? — сердилася Одарка Петрівна. — Виливай у раковину.

— Та що в раковину, — хапаючи руками каламутну воду, відповідав Шариков, — вона на парадний потече.

З коридору зі скреготом виїхала лавочка, і на ній балансуючи, витягнувся Пилип Пилипович у смугасто-синіх шкарпетках.

— Іване Арнольдовичу, досить вже відповідати. Ідіть у спальню, я вам туфлі дам.

— Нічого, Пилипе Пилиповичу, дрібниці.

— У калоші станьте.

— Та байдуже. Все одно вже ноги мокрі.

— Ах, Боже мій! — засмучувався Пилип Пилипович.

— І що за шкідло ця тварина! — обурено вигукнув раптом Шариков, виїхавши навшпиньки з суповою мискою в руці.

Борменталь зачинив двері й, не стримавшись, засміявся. Ніздрі Пилипа Пилиповича роздулися, окуляри спалахнули.

— Це ви про кого кажете? — запитав він у Шарикова з висоти. — Дозвольте поцікавитися.

— Про кота я кажу. Ото наволоч! — відповів Шариков, бігаючи очима.

— Знаєте, Шариков, — відсапуючись, мовив Пилип Пилипович, — у житті я ще не бачив істоти нахабнішої за вас.

Борменталь гигикнув.

— Ви, — продовжував Пилип Пилипович, — просто нахаба. Як ви смієте це казати? Ви все це вчинили і ще дозволяєте... Та ні! Це дідько знає що таке!

— Шариков, скажіть мені, будь ласка, — заговорив Борменталь, — скільки часу ви ще будете ганятися за котами? Соромтеся! Адже це ж неподобство! Дикун!

— Який я дикун? — похмуро відгукнувся Шариков. — І ніякий я не дикун. Його ж стерпіти в квартирі неможливо. Лишень і шукає — аби щось поцупити. Фарш ізжер в Одарки. Я його повчити хотів.

— Вас би самого повчити! — відповів Пилип Пилипович. — Ви погляньте на свою фізіономію в дзеркало.

— Ледь око не видряпав, — похмуро відгукнувся Шариков, торкаючись очей мокрою брудною рукою.

Коли чорний від вологи паркет трохи підсох, усі дзеркала вкрилися банним туманом і дзвінки припинилися. Пилип Пилипович у сап’янових червоних туфлях стояв у передпокої.

— Ось вам, Федоре.

— Красно дякую.

— Переодягніться негайно ж. Так, ось що: випийте в Одарки Петрівни горілки.

— Красно дякую, — Федір пом’явся, потім сказав. — Тут ще, Пилипе Пилиповичу. Я перепрошую, якось ніяково. Тільки — за скло в сьомий квартирі... Громадянин Шариков камінням жбурляв...

— У кота? — запитав Пилип Пилипович, насупившись, мов хмара.

— Ото ж бо, що в господаря квартири. Він уже в суд погрожував подати.

— От дідько!

— Куховарку Шариков їхню обійняв, а той його гнати став. Ну, посварилися.

— Заради бога, ви мені завжди повідомляйте одразу про такі речі! Скільки потрібно?

— Півтора.

Пилип Пилипович витягнув три блискучі пів-гривні й вручив Федору.

— Ще за такого мерзотника півтора карбованця платити, — почувся в дверях глухий голос, — та він сам...

Пилип Пилипович обернувся, закусив губу і мовчки натиснув на Шарикова, витіснив його в приймальню і замкнув на ключ. Шариков зсередини негайно загуркотів кулаками в двері.

— Не сміти! — явно хворим голосом вигукнув Пилип Пилипович.

— Ну, це вже дійсно, — багатозначно зауважив Федір, — такого нахабного я в житті не бачив.

Борменталь мов з-під землі виріс.

— Пилипе Пилиповичу, прошу вас, не хвилюйтеся.

Енергійний ескулап відімкнув двері в приймальню і звідти долинув його голос:

— Ви що? У шинку, чи що?

— Це так... — додав рішуче Федір, — оце так... Та по вуху б іще...

— Ну, що ви, Федоре, — сумно буркнув Пилип Пилипович.

— Та що ви, вас шкода, Пилипе Пилиповичу.