Собаче серце

Епілог

Ніч у ніч за десять днів опісля бойовища в оглядовій у квартирі професора Преображенського, що в Обуховому провулку, вдарив різкий дзвінок.

— Кримінальна міліція і слідчий. Відчиніть двері.

Забігали кроки, зацокотіли, почали входити, і в осяяній світлом вітальні з заново заскленими шафами стовпилася маса народу. Двоє в міліцейській формі, один у чорному пальто, з портфелем, злорадний і блідий голова Швондер, юнак-жінка, швейцар Федір, Зіна, Одарка Петрівна і напіводягнений Борменталь, який сором’язливо прикривав горло без краватки.

Двері з кабінету випустили Пилипа Пилиповича. Він вийшов у відомому всім блакитному халаті, й наразі всі могли переконатися одразу ж, що Пилип Пилипович за останній тиждень доволі погладшав. Колишній владний і енергійний Пилип Пилипович, сповнений гідності, постав перед нічними відвідувачами і перепросив, що він у халаті.

— Не переймайтеся, професоре, — дуже ніяково озвався чоловік у штатському, потім він зам’явся і заговорив. — Дуже неприємно. У нас є ордер на обшук у вашій квартирі і... — чоловік зиркнув на вуса Пилипа Пилиповича і докінчив, — і арешт, залежно від результату.

Пилип Пилипович примружився і запитав:

— А за яким звинуваченням, смію запитати, і кого?

Чоловік почухав щоку і став читати з папірців із портфеля.

— За звинуваченням Преображенського, Борменталя, Зінаїди Буніної і Одарки Іванової в убивстві завідувача підвідділом очищення МКГ Поліграфа Поліграфовича Шарикова.

Ридання Зіни наклалися на кінець його слів.

— Геть нічогісінько не розумію, — відповів Пилип Пилипович, по-королівськи знизавши плечима, — якого такого Шарикова? Ах, перепрошую, цього мого пса... Якого я оперував?

— Вибачте, професоре, не пса, а коли він уже був людиною. Ось у чому річ.

— Тобто він говорив? — запитав Пилип Пилипович. — Це ще не означає бути людиною. Утім це не важливо. Шарик і зараз існує, і ніхто його не вбивав.

— Пане професоре, — доволі здивовано заговорив чорний чоловік і звів брови, — тож його доведеться пред’явити. Десятий день, як пропав, а сигнали, даруйте, дуже погані.

— Лікарю Борменталь, дуже прошу, пред’явіть Шарика слідчому, — наказав Пилип Пилипович, заволодівши ордером.

Лікар Борменталь, криво посміхнувшись, вийшов.

Коли він повернувся і посвистів, за ним із дверей кабінету вискочив пес трохи дивний на вигляд. Місцями він був лисий, місцями на ньому відростала шерсть. Вийшов він, як учений циркач, на задніх лапах, потім опустився на всі чотири й роззирнувся. Гробове мовчання застигло у вітальні, мов желе.

Кошмарного виду пес із багряним шрамом на лобі знову підвівся на задні лапи і, посміхнувшись, сів у крісло.

Другий міліціонер раптом перехрестився розмашистим хрестом і, відступивши, одразу віддавив Зіні обидві ноги.

Чоловік у чорному, не закриваючи рота, нарешті вимовив:

— Та як же, дозвольте?.. Він служив в очищенні...

— Я його туди не призначав, — відповів Пилип Пилипович, — йому пан Швондер дав рекомендацію, якщо я не помиляюся.

— Я нічого не розумію, — розгублено сказав чорний і звернувся до першого міліціонера. — Це він?

— Він, — беззвучно відповів міліціонер. — Справжнісінький він.

— Точно він, — почувся голос Федора, — лише, сволота, знову обріс.

— Він же говорив... Кхе... Кхе...

— І зараз ще говорить, щоправда, все менше і менше, тож користуйтеся нагодою, а то він скоро геть замовкне.

— Але чому? — тихо запитав чоловік у чорному.

Пилип Пилипович знизав плечима.

— Наука ще не знає способів перетворювати звірів на людей. Ось я спробував, та лише на короткий час, як бачите. Потеревенів і почав повертатися до первісного вигляду. Атавізм.

— Непристойні слова не казати, — раптом гаркнув пес із крісла й підвівся.

Чорний чоловік умить сполотнів, випустив із рук портфель і похитнувся, та міліціонер підхопив його збоку, а Федір ззаду. Усі заметушилися, і в гаморі найвиразніше пролунали три фрази.

Пилипа Пилиповича:

— Валер’янки. Він зомлів.

Лікаря Борменталя:

— Швондера я власноруч спущу зі сходів, якщо він ще раз з’явиться в квартирі професора Преображенського.

І Швондера:

— Прошу зазначити ці слова в протоколі.

Сірі гармоніки труб гріли. Фіранки приховали густу прєчістєнську ніч з її самотньою зіркою. Вища істота, поважний псів благодійник сидів у кріслі, а пес Шарик, прихилившись, лежав на килимі обабіч шкіряного дивана. Через березневий туман вранці пес страждав від головного болю, що мучив його кільцем по шву на голові. А до вечора той біль від тепла минав. І одразу ж легшало, легшало, і думки в голові у пса текли складні й теплі.

«Так пощастило мені, так поталанило, — думав він, куняючи, — просто неймовірно поталанило. Зачепився я в цій квартирі. Непереборну певність маю, що з моїм походженням щось не до ладу. Тут не без водолаза. Шльондра була моя бабця, царство їй небесне, бабці. Щоправда, голову всю пошматували чомусь, та це до весілля загоїться. Нам на це нічого дивитися».

Здалеку долинало бряжчання склянок. Кусонутий прибирав у шафах оглядового кабінету.

Сивий же чарівник сидів і мугикав:

— «До берегів священних Нілу...»

Пес бачив страшні речі. Руки в слизьких рукавичках поважна людина занурювала в посудину, діставала мізки, — завзятий чоловік, наполегливий, усе чогось домагався, різав, розглядав, мружився і співав:

— «До берегів священних Нілу...»

Всі права захищені, жодна частина цього видання не може бути відтворена, збережена в пошуковій системі або передана в будь-якій формі і будь-якими засобами: електронними, механічними, фотокопіювальними чи іншими — без попереднього письмового дозволу власника авторських прав.