Собор

Гарячка

Карлайл був у складній ситуації. Важко йому було все літо, ще від початку червня, коли пішла дружина. Проте донедавна, поки не треба було проводити уроки в школі, нянька Карлайлові була не потрібною. Він сам був за няньку. Кожен день і кожну ніч проводив із дітьми. Бо мама, казав він їм, поїхала подорожувати.

Деббі, перша нянька, з якою він зв’язався, була товстенькою дев’ятнадцятирічкою, Карлайлу сказала, що вона з великої сім’ї. Сказала, що діти її люблять. Дала пару імен для рекомендацій. Записала їх на папірець. Карлайл склав папірець і сховав у нагрудну кишеню. Сказав, що наступного дня має кілька зустрічей. Тобто вона могла би почати вже завтра вранці. Вона сказала:

— Гаразд.

Він розумів, що життя вступає в новий період. Ейлін пішла, коли Карлайл заповнював звітність. Сказала, що їде в Південну Каліфорнію починати нове життя. Вона поїхала з Річардом Хупсом, колегою Карлайла зі школи. Хупс викладав акторську майстерність і був інструктором із видування скла. Свою звітність він, очевидно, здав вчасно, зібрав речі й поспіхом поїхав з міста разом із Ейлін. І от, коли довге болісне літо майже позаду, а заняття незабаром відновляться, Карлайл почав думати про пошуки няні. Перші спроби були невдалими. Коли Карлайл уже був готовий на все, знайшлася Деббі.

Спершу він був вдячний за те, що ця дівчина таки приїхала на його дзвінок. Він довірив їй будинок і дітей, як родичці. Тож нíкого було звинувачувати, думав він, окрім самого себе, за власну недбалість, коли в перший же тиждень він повернувся додому зі школи раніше і припаркувався поруч із машиною, на дзеркальці заднього виду якої висіла пара фланелевих кубиків. На превеликий подив, він побачив, що діти сидять на подвір’ї в брудному одязі й бавляться зі собакою, який запросто міг відгризти їм руки. Малий — Кіт — гикав, заплаканий. Дочка — Сара — почала плакати, побачивши, як він виходить із машини. Вони сиділи на траві, а собака лизав їм руки й обличчя. Пес загарчав на нього, але трохи відступив, коли Карлайл попрямував до дітей. Чоловік підхопив Кіта, потім Сару — по дитині під кожну руку — і пішов до дверей. У будинку програвач ревів так, що вікна тряслися.

У вітальні троє підлітків, які сиділи біля журнального столика, підскочили на ноги. На столі — пляшки з-під пива, у попільничці тліють цигарки. З динаміків верещить Род Стюарт. На дивані сиділа товстуха Деббі ще з одним хлопцем. Вона мовчки дивилася на Карлайла, не вірячи власним очам, коли він увійшов до вітальні. Блузка в неї була розстебнута. Вона сиділа, підібгавши під себе ноги, і курила. Дим від цигарок і ця музика заповнили всю вітальню. Товстуха зі своїм другом хутко злізли з дивана.

— Містере Карлайл, зачекайте, — сказала Деббі. — Я все поясню.

— Не треба, — сказав Карлайл. — Геть звідси. Всі геть. Поки я сам вас не викинув.

Він міцніше притис до себе дітей.

— Ви мені винні за чотири дні, — сказала товстуха, застібаючи блузку. У неї між пальцями досі була цигарка. Попіл упав на підлогу, поки дівчина застібалася.

— За сьогодні не треба. За сьогодні можете не платити. Містере Карлайл, усе не так, як вам здається. Вони просто заїхали послухати музику.

— Я все розумію, Деббі, — сказав він, опускаючи дітей на килим. Але вони не відходили від його ніг, спостерігаючи за людьми у вітальні. Деббі глянула на них і повільно похитала головою, ніби вперше бачила.

— Геть звідси, чорт забирай! — крикнув Карлайл. — Негайно. Давайте. Всі на вихід.

Він підійшов до виходу й відчинив двері. Хлопці не поспішали. Вони взяли своє пиво і повільно рушили до дверей. Род Стюарт досі волав із програвача. Один із хлопців сказав:

— Це моя платівка.

— Забирай, — промовив Карлайл. Він зробив крок у бік хлопця, але зупинився.

— Не чіпай мене, чуєш? Просто не чіпай мене, — сказав хлопець.

Він підійшов до програвача, підняв голку, повернув її на місце і зняв платівку, не дочекавшись, доки вертушка зупиниться.

У Карлайла аж руки затремтіли.

— Якщо ваша машина не зникне за хвилину — одну хвилину, — я викликаю поліцію.

Його нудило, і паморочилося в голові від гніву. Він бачив, чітко бачив плями перед очима.

— Слухай, ми вже йдемо, добре? Ми пішли, — сказав хлопець.

Вони випхалися з дому. Надворі товстуха спотикнулася. Хитаючись, вона брела до машини. Карлайл бачив, як вона зупинилася і закрила обличчя руками. Трохи постояла.

Потім один із хлопців штовхнув її ззаду й гукнув. Вона опустила руки й сіла в машину на заднє сидіння.

— Татко зараз передягне вас у щось чистеньке, — сказав Карлайл дітям, намагаючись контролювати голос. — Покупаємо вас і передягнемо. А потім поїдемо на піцу. Хочете піцу?

— А де Деббі? — запитала Сара.

— Деббі вже немає, — відповів Карлайл.

Того вечора, вклавши дітей спати, він подзвонив Керол, жінці зі школи, з якою вони зустрічалися останній місяць. Карлайл розповів, що трапилося з нянькою.

— Малі бавилися у дворі з велетенською собакою, — сказав він. — Здоровенний — вовк, а не собака. Нянька сиділа в будинку зі своїми дружками. Вони бухали під Рода Стюарта на повну, а діти надворі гралися з якимсь собакою.

Він узявся за скроні. Так і стояв, розповідаючи далі.

— Боже, — сказала Керол. — Бідолашний, я так тобі співчуваю.

Її було погано чути. Мабуть, зсунула слухавку до підборіддя — вона так постійно робить, коли розмовляє по телефону. Він уже не раз бачив. Ця звичка його трохи дратувала. Керол запитала, чи хоче він, щоб вона приїхала. Бо вона може. Їй здалося, що так було би правильно. Вона подзвонила би няні своєї дитини. А сама прийшла би до нього. Вона хотіла, правда. Тільки нехай не соромиться говорити, коли йому треба трохи ніжності, сказала вона. Керол була секретаркою у директора школи, де Карлайл викладав образотворче мистецтво. Вона була розлучена, з дитиною — десятирічним хлопчиком-неврастеніком, якого батько назвав Додж, на честь свого автомобіля.

— Ні, все нормально, — сказав Карлайл. — Але спасибі тобі. Дякую, Керол. Діти вже сплять, але мені якось дивно було би приймати сьогодні гостей.

Вдруге вона не пропонувала.

— Сонце, мені дуже прикро, що так сталося. Але я розумію, що ти хочеш сьогодні побути на самоті. Я поважаю твоє рішення. Завтра в школі побачимося.

Він чув, як вона чекає, коли він скаже щось іще.

— Уже друга няня. Менше, ніж за тиждень, — промовив він. — Це ж треба таке.

— Сонце, не сумуй, — сказала вона. — Хтось знайдеться. Я допоможу когось знайти в ці вихідні. Побачиш, усе буде гаразд.

— Іще раз дякую, що мене підтримуєш, — сказав він. — Таку жінку ще спробуй знайди.

— Добраніч, Карлайле, — промовила вона.

Поклавши слухавку, він пошкодував, що не сказав їй щось інше. Він так ніколи в житті раніше не говорив. Вони не були закохані, він це точно так не назвав би, але вона йому подобалася. Та й вона знала, що в нього зараз складні часи, тому нічого не вимагала.

У перший місяць після того, як Ейлін поїхала до Каліфорнії, Карлайл увесь свій час проводив з дітьми. Можливо, це через шок від її від’їзду, але йому не хотілося випускати дітей із поля зору ні на мить. І його аж ніяк не цікавили побачення з іншими жінками, певний час він навіть думав, що такого взагалі ніколи не буде. Він почувався, як у жалобі. Дні і ночі проходили з дітьми. Він готував їм — хоча в самого апетиту не було, прав і прасував їхній одяг, возив на дачу, де вони збирали квіти і їли бутерброди, загорнуті у вощений папір. Він ходив із ними в супермаркет і купував те, що їм подобалося. Що кілька днів вони ходили в парк, або бібліотеку, або зоопарк. У зоопарк вони брали з собою черствий хліб — годувати качок. Уночі, перед тим, як вкладати малих, Карлайл читав їм — Езопа, Ганса Крістіана Андерсена, братів Ґрімм.

— А коли мама повернеться? — питали діти посеред казки.

— Скоро, — казав він. — Скоро приїде. Слухайте казочку, малеча.

Потім він дочитував казку, цілував їх і вимикав світло.

І поки вони спали, він бродив будинком зі склянкою в руці, повторюючи, що дійсно, рано чи пізно Ейлін повернеться. А вже за мить думав: «Я не хочу бачити твою пику. Я ніколи тобі цього не пробачу, сучара». А потім знову: «Повернися, кохана, будь ласка. Я люблю тебе, ти потрібна мені. І дітям теж». Улітку бувало, що він засинав уночі перед телевізором, потім прокидався, а телевізор усе ще ввімкнений, тільки на екрані сірий шум. У цей період він думав, що ще довго нічого не матиме з жінками, якщо взагалі колись матиме. Вночі, сидячи на дивані перед телевізором із закритою книжкою чи журналом, він часто згадував Ейлін. Згадував її милий сміх або як вона розминала йому шию, коли в нього там боліло. У такі моменти йому хотілося заридати. Він думав: такі речі зазвичай чуєш про інших людей.

Напередодні інциденту з Деббі, коли шок і горе дещо вгамувалися, він зателефонував у службу зайнятості, щоб повідомити про своє складне становище та вимоги до кандидаток. Інформацію записали, сказали, що передзвонять. Мало хто хоче виконувати роботу по дому й водночас сидіти з дитиною, сказали Карлайлу, але пообіцяли когось знайти. За кілька днів до початку навчального року він зателефонував знову, і йому відповіли, що наступного дня рано-вранці хтось приїде.

Це була тридцятип’ятирічна жінка з волохатими руками, в розтоптаному взутті. Вона потиснула йому руку і послухала його промову, не запитуючи нічого про дітей — навіть імен не спитала. Коли він завів її у кімнату, де гралися малі, вона просто дивилася на них, не зронивши ні слова. Тільки коли вона нарешті всміхнулася, Карлайл помітив, що у неї немає зуба. Сара покинула олівці, встала і підійшла ближче. Вона взяла Карлайла за руку й подивилася на жінку. Кіт теж не зводив із неї очей. Але потім знову взявся до своєї розмальовки. Карлайл подякував жінці, що та виділила час, і сказав, що буде на зв’язку.

У той же день він переписав номер із дошки оголошень у супермаркеті. Хтось пропонував послуги няньки. За потреби нададуть рекомендації. Карлайл зателефонував за номером — йому відповіла товстуха Деббі.

За літо Ейлін надіслала дітям кілька листівок, своїх фотографій і листів, плюс декілька власних малюнків пером, які вона зробила, відколи пішла. Вона також надсилала Карлайлу довгі сумбурні листи, в яких просила розуміння у цьому питанні — у цьому питанні, — але казала, що вона щаслива. Щаслива. Ніби щастя — це єдина річ у цьому житті, думав Карлайл. Вона писала, що якщо він дійсно кохає її, як сам казав, та й вона у це вірила, — а вона теж його кохала, не забувайте, — то він зрозуміє і прийме все як є. Вона писала: «Справжні узи не розірвеш». Карлайл не зрозумів, чи це вона про їхні стосунки, чи про життя в Каліфорнії. Йому не подобалося слово «узи». Як це взагалі стосується їх обох? Вони що — підписували якийсь контракт? В Ейлін, мабуть, їде дах, якщо таке пише. Він перечитав цей шматок, а потім зім’яв лист.

Але за кілька годин дістав лист із урни й поклав до іншої пошти в коробку на полиці у себе в шафі. В одному з конвертів була її фотографія в крислатому капелюсі й купальнику. І малюнок олівцем на цупкому папері: жінка стоїть на березі річки у прозорій сукні, прикривши очі руками, згорблена. Карлайл припустив, що це була Ейлін, що так вона показує, наскільки болісно переживає цю ситуацію. У коледжі вона демонструвала неабиякі успіхи в малюванні, і коли погодилася вийти за нього заміж, сказала, що не закине свій талант. Карлайл сказав, що це зрозуміло. Обов’язково, повторював він. Так їм обом буде ліпше. У ті часи вони кохали одне одного. Він знав це. І не міг уявити, що покохає когось іншого так, як її. І її любов він теж відчував. А потім, після восьми років шлюбу, Ейлін його покинула. Вона, як сама писала у листі, вирішила «ловити момент».

Побалакавши з Керол, він перевірив, як там малі — малі спали. Потім пішов на кухню й налив собі. Думав зателефонувати Ейлін, розказати про біду з нянькою, але вирішив, що не варто. У нього, звісно, був її номер та адреса. Але телефонував він їй лише раз, а листів узагалі не писав. Частково тому, що був ошелешений її вчинком, а частково через гнів і приниження. Одного разу влітку після кількох склянок він наплював на те приниження й зателефонував. Слухавку взяв Річард Хупс. Річард сказав:

— Здоров, Карлайле — так, ніби вони досі приятелювали. А потім, ніби щось пригадавши, промовив: — Зачекай хвилинку, добре?

Ейлін підійшла до телефону і сказала:

— Карлайле, як справи? Як дітки? Розказуй.

Він сказав, що з дітьми все гаразд. Щойно він розкрив рота, щоб додати щось іще, вона перебила:

— Я знаю, що з ними все гаразд. А ти як?

Далі вона завела про те, що її голова вперше за довгий час опинилася в потрібному місці. Потім захотіла поговорити про його голову та карму. Вона перевіряла його карму. Його карма має скоро нормалізуватися, сказала Ейлін. Карлайл слухав і не вірив власним вухам. Потім сказав:

— Мені час іти, Ейлін.

І поклав слухавку. Десь за хвилину телефон задзвонив, але чоловік більше не відповідав. Коли дзвінок втих, Карлайл зняв слухавку з гачка і лишив так, доки не піде спати. Він хотів зателефонувати їй ще раз, але боявся. Він досі сумував за нею, і йому хотілося поговорити щиро. Він хотів почути її голос — ніжний і врівноважений, а не одержимий, як в останні кілька місяців, — але, якщо він набере її номер, слухавку може взяти Річард Хупс. Карлайл точно знав, що більше не хоче чути його голос. Вони з Річардом були колегами вже три роки, майже друзями — так здавалося Карлайлу. Принаймні вони разом обідали в їдальні, обговорювали Теннессі Вільямс і фотографії Анселя Адамса. Але навіть якщо відповість Ейлін, то може знову завестися про його карму.

Поки він сидів зі склянкою в руці, намагаючись пригадати, як це — бути одруженим і близьким із кимось, телефон задзвонив. Карлайл схопив слухавку й почув шум на лінії. Ще до того, як вона промовила його ім’я, він зрозумів, що це Ейлін.

— Я щойно думав про тебе, — сказав Карлайл і відразу пошкодував.

— Бачиш! Я відчула, що ти мене згадуєш, Карлайле. Я теж про тебе думаю. Тому й телефоную, — він затамував подих. У неї їде дах. Це вже без сумніву. — А тепер послухай, — сказала вона. — Головна причина, чому я телефоную: я відчуваю, що у тебе там зараз якийсь безлад. Не питай, звідки я знаю, — просто знаю. Вибач, Карлайле. Але річ ось у чому. Тобі досі потрібна хороша прибиральниця й нянька, так? Так-от, вона майже поряд, у твоєму кварталі! Може, ти, звісно, вже знайшов когось, і дуже добре, якщо так. Якщо так, значить, так і повинно бути. Але про всяк випадок, якщо у тебе з цим виникли проблеми, є одна жінка, яка працювала на Річардову маму. Я розповіла Річарду про потенційну проблему, і він спробував її владнати. Знаєш, що він зробив? Ти мене слухаєш? Він зателефонував мамі, а в мами була колись ця робітниця, яка доглядала за будинком. Жіночку звати місіс Вебстер. Вона допомагала Річардовій мамі, доки його тітка з дочкою не переїхали туди. Річард узяв у мами її номер. І сьогодні вже побалакав із місіс Вебстер. Уявляєш? Місіс Вебстер сьогодні ввечері тобі зателефонує. Або, може, вже завтра вранці. Словом, зателефонує. Коротше, вона готова запропонувати свої послуги, якщо треба. Може ж треба, хто його знає? Навіть якщо зараз у вас усе гаразд, а я сподіваюся, що так і є. Але колись її допомога може знадобитися. Розумієш мене, так? Може, не зараз, а пізніше. Добре? Як там дітки? Чим займаються?

— Діти добре, Ейлін. Сплять, — сказав він. Можливо, варто було їй сказати, що вони щовечора засинають у сльозах. Він замислився, чи слід казати правду, — що за останні пару тижнів вони жодного разу не запитували про неї. Він вирішив промовчати.

— Я дзвонила раніше, але було зайнято. Сказала Річарду, що ти, мабуть, розмовляєш зі своєю дівчиною, — Ейлін засміялася. — Думай про хороше. А то ти якийсь пригнічений.

— Мені треба йти, Ейлін.

Він уже забрав слухавку від вуха, щоби покласти її. А вона досі говорила:

— Скажи Кіту й Сарі, що я їх люблю. Скажи їм, що я надішлю ще фотографій. Скажи. Хочу, щоб вони пам’ятали, що їхня мати — художниця. Можливо, не велика художниця, поки що, та це неважливо. Все одно художниця. Важливо, щоб вони цього не забували.

Карлайл відповів:

— Я їм скажу.

— Річард передає привіт.

Карлайл промовчав. Він повторив це слово про себе:

«Привіт». Що це взагалі може означати? Потім сказав:

— Дякую, що зателефонувала. І що ви поговорили з тією жінкою.

— Місіс Вебстер!

— Так. Я вже піду. Не хочу вибалакувати твої гроші.

Ейлін засміялася:

— Це лише гроші. Гроші не важливі, це просто інструмент обміну. Є речі, важливіші за гроші. Але ти й так це знаєш.

Він тримав слухавку перед собою на витягнутій руці. Дивився на прилад, із якого лунав її голос.

— Карлайле, у тебе все налагодиться. Я точно знаю. Можеш думати, що я збожеволіла чи ще щось, — сказала вона. — Просто пам’ятай про це.

Пам’ятай про що? Карлайл розхвилювався, що неуважно слухав і, може, щось пропустив. Він підніс слухавку до вуха.

— Ейлін, дякую, що зателефонувала, — сказав він.

— Нам варто підтримувати комунікацію, — продовжувала Ейлін. — І зберігати всі канали зв’язку. Думаю, все найгірше позаду. Для нас обох. Я теж настраждалась. Але ми отримаємо від цього життя те, що нам належить, і з часом станемо сильнішими.

— На добраніч, — сказав він. І поклав слухавку. Потім подивився на телефон. Він чекав. Телефон більше не дзвонив. Але задзвонив через годину. Він узяв слухавку.

— Містере Карлайл, — це був голос старої жінки. — Ми з вами не знайомі, мене звати місіс Джим Вебстер. Я мала з вами зв’язатися.

— Місіс Вебстер. Так, — він згадав, що Ейлін казала про цю жінку. — Місіс Вебстер, ви можете прийти до нас вранці? Раненько. Скажімо, о сьомій?

— Запросто, — відповіла старенька. — О сьомій. Продиктуйте мені вашу адресу.

— Сподіваюся, на вас можна розраховувати, — сказав Карлайл.

— Ви можете розраховувати на мене, — пообіцяла вона.

— Ви навіть не уявляєте, наскільки це важливо, — сказав Карлайл.

— Не хвилюйтеся, — відповіла старенька.

Наступного ранку, коли задзвонив будильник, йому хотілося полежати із заплющеними очима й додивитися сон. Снилася якась ферма. Там був водоспад. Хтось, невідомо хто, йшов дорогою, щось віз. Може, корзину для пікніка. Цей сон його не стривожив. Уві сні панувало якесь дивне відчуття благополуччя.

Зрештою він повернувся на інший бік і вимкнув будильник. Іще трохи полежав у ліжку. Потім встав, узув тапочки й пішов на кухню робити каву.

Він поголився, вдягнувся на роботу. Потім сів за стіл на кухні з кавою та цигаркою. Діти досі спали. За п’ять хвилин він планував поставити на стіл коробки із пластівцями, розкласти миски й ложки, а потім розбудити дітей на сніданок. Йому не вірилося, що старенька, яка телефонувала вчора ввечері, прийде сьогодні вранці, як обіцяла. Він вирішив, що зачекає до п’яти хвилин по сьомій, а потім зателефонує на роботу й візьме вихідний, щоби з новими силами пошукати когось надійного. Він підніс каву до рота.

Раптом Карлайл почув, як на вулиці щось загуркотіло. Він поставив чашку й підвівся визирнути з вікна. До бордюру перед його будинком під’їхав пікап. Кабіна пікапа дрижала від обертів двигуна. Карлайл підійшов до виходу, відчинив двері й помахав. Старенька помахала у відповідь і вийшла з машини. Карлайлові було видно, що водій пікапа нахилився і сховався за щитком. Машина ще раз пихнула, здригнулася і заспокоїлася.

— Містере Карлайл? — запитала старенька, чалапаючи йому назустріч із великою сумкою в руках.

— Місіс Вебстер, — сказав він. — Заходьте всередину. Це ваш чоловік? Запросіть і його. Я щойно приготував каву.

— Дякую, але не варто, — сказала вона. — У нього є термос.

Карлайл знизав плечима. Він потримав для неї двері. Місіс Вебстер увійшла всередину, і вони потиснули руки. Вона всміхнулася. Карлайл кивнув. Вони обоє пішли на кухню.

— То ви хотіли, щоб я сьогодні працювала? — запитала вона.

— Якщо ви не проти, я розбуджу дітей, — сказав він. — Хочу, щоб вони познайомилися з вами, перш ніж я піду до школи.

— Було би чудово, — відповіла вона, озираючись по кухні. Вона поклала свою сумочку на сушарку.

— Тоді я піду їх будити, — промовив він. — Я швиденько.

Невдовзі він привів дітей і представив їх. Малі були ще в піжамах. Сара протирала очі. А Кіт уже давно прокинувся.

— Це Кіт, — сказав Карлайл. — А ось це — це моя Сара, — він узяв Сару за руку й повернувся до місіс Вебстер. — Їм потрібен хтось. Нам потрібна людина, на яку ми можемо розраховувати. Здається, з цим у нас проблеми.

Місіс Вебстер підійшла до дітей. Вона застебнула Кіту верхній ґудзик на піжамі. Відкинула волосся з обличчя Сарі. Вони були не проти.

— Дітки, ану не хвилюйтеся, — промовила вона. — Містере Карлайл, усе буде добре. З нами все буде гаразд. Дайте нам день-два роззнайомитися, і все. Але якщо я вже залишаюся, можете дати містерові Вебстеру знак, що все нормально? Просто помахайте йому з вікна, — сказала вона і знову зосередилася на дітях.

Карлайл підійшов до вікна й відсунув штору. Старий спостерігав за будинком із кабіни пікапа. Він саме підносив до губ чашку від термоса, коли Карлайл помахав йому; чоловік вільною рукою помахав у відповідь. Потім опустив вікно й виплеснув із чашки залишки кави. Він знову нахилився під щиток — Карлайл подумав, що він з’єднує якісь проводи, — і невдовзі вантажівка завелась та знову загуркотіла. Перемкнувши передачу, старий від’їхав від бордюру.

Карлайл відвернувся від вікна.

— Місіс Вебстер, — сказав він, — я дуже радий, що ви приїхали.

— Навзаєм, містере Карлайл, — відповіла вона. — Ви їдьте на роботу, а то запізнитеся. Ні про що не хвилюйтеся. З нами все буде гаразд. Так, малечо?

Діти кивнули. Кіт однією рукою тримався за її спідницю. Великий палець іншої руки поклав у рот.

— Дякую, — сказав Карлайл. — Мені дійсно стало у сто разів краще.

Він похитав головою й усміхнувся. Цілуючи дітей на прощання, Карлайл відчував неймовірне полегшення. Він сказав місіс Вебстер, о котрій його чекати вдома, вдягнув пальто, попрощався ще раз і вийшов. Уперше за кілька місяців йому здалося, що тягар став трохи легшим. Дорогою до школи він слухав музику по радіо.

На першому уроці з історії мистецтва Карлайл затримався на слайдах із візантійськими картинами. Він терпляче розбирав усі нюанси, деталі й лейтмотиви, підкреслював емоційну силу й актуальність творів. Але так довго намагався класифікувати анонімних художників щодо їхнього соціального середовища, що деякі учні почали шкрябати черевиками по підлозі й роздратовано покашлювати. Вони встигли охопити лише третину уроку. Він усе ще продовжував говорити, коли пролунав дзвінок.

На наступному уроці з акварельного живопису Карлайл був на диво спокійним і вдумливим.

— Ось так, отак, — казав він, направляючи руки учнів. — Ніжно. Мов легкий подих на папері. Легенько. Ось так. Бачите? — говорив він і сам дивувався з того, що вийшло. — Все найголовніше в тонких натяках, — сказав він, торкаючись пальців Сью Колвін, направляючи її пензлик. — А над помилками треба працювати, доки вони не матимуть природного вигляду. Розумієте?

У їдальні в черзі на обід перед собою він побачив Керол. Вона заплатила за їжу. Він нетерпляче чекав, поки надрукується його квитанція. Керол уже пів їдальні пройшла, але Карлайл її наздогнав. Просунув руку їй під лікоть і повів до порожнього столика біля вікна.

— Боже, Карлайле, — сказала Керол, коли вони нарешті сіли. Потім узяла склянку чаю з льодом. Її обличчя почервоніло. — Ти бачив, як місіс Сторр на нас глянула? Що тобою? Всі ж дізнаються, — вона ковтнула чаю з льодом і поставила склянку.

— Та бог із тою місіс Сторр, — відповів Карлайл. — Слухай. Сонце, я сьогодні почуваюся на сто світлових років краще, ніж учора.

— А що сталося? — запитала Керол. — Розказуй, Карлайле, — вона відсунула мисочку з фруктами вбік і посипала спагеті сиром. Але нічого не їла. Вона чекала, доки він продовжить. — Кажи, у чім річ.

Він розповів їй про місіс Вебстер. І навіть про містера Вебстера. Як він з’єднував проводки, щоби завести машину. Карлайл говорив і їв тапіоку. Потім хліб із часником. А потім випив чай у Керол зі склянки, навіть не помітивши.

— Ти здурів, Карлайле, — сказала вона, киваючи на спагеті в його тарілці, які він не чіпав.

Він похитав головою.

— Боже мій, Керол. Боже, я нарешті добре почуваюся, уявляєш? Мені ціле літо так добре не було, — він продовжив тихіше. — Приходь увечері, гаразд?

Він сховав руку під стіл і поклав їй на коліно. Вона знову почервоніла. Піднявши очі, озирнулася по їдальні. Ніхто не звертав на них уваги. Вона різко кивнула. І взяла його за руку під столом.

Після обіду Карлайл приїхав додому. Будинок був прибраний, а діти в чистому одязі. На кухні Кіт із Сарою, стоячи на стільцях, допомагали місіс Вебстер готувати імбирне печиво. Волосся у Сари було заколоте шпильками назад.

— Татку! — радісно закричали діти, побачивши його.

— Кіте, Саро, — сказав він. — Місіс Вебстер, я…

Але вона не дала йому договорити.

— Ми чудово провели день, містере Карлайл, — прощебетала місіс Вебстер. Вона витерла руки об фартух. На ній був старий фартух із синіми вітряками — фартух Ейлін. — Такі прекрасні дітки. Просто золото, а не дітки.

— Навіть не знаю, що сказати.

Карлайл стояв біля сушарки і спостерігав, як Сара місить тісто. Було чути запах спецій. Він зняв пальто і сів за кухонний стіл. Послабив краватку.

— Сьогодні в нас був день знайомства, — сказала пані Вебстер. — На завтра є інші плани. Думала сходити в парк, поки така гарна погода.

— Це чудова ідея, — відповів Карлайл. — Це просто чудово. Прекрасно. Ви така молодець, місіс Вебстер.

— Я зараз поставлю печиво в духовку, і якраз містер Вебстер має вже приїхати. Ви казали, о четвертій? Бо я сказала йому приїхати о четвертій.

Карлайл кивнув, його серце було переповнене емоціями.

— Вам сьогодні телефонували, — сказала вона, ставлячи миску в раковину. — Місіс Карлайл.

— Місіс Карлайл, — повторив він. Він чекав, що ж місіс Вебстер скаже далі.

— Так. Я представилася, але вона, по-моєму, не здивувалася, що я тут. Тільки сказала діткам по кілька слів.

Карлайл глянув на Кіта з Сарою, але вони були зайняті іншим — викладали печиво на лист для випічки.

Місіс Вебстер продовжила:

— Вона попросила дещо передати вам. Хвилинку, я записала, але, здається, і так пам’ятаю. Вона сказала: «Передай йому, — тобто вам, — що як гукнеш, так і відгукнеться». Здається, так. Вона сказала, ви зрозумієте.

Карлайл спантеличено на неї глянув. Зовні загуркотіла машина містера Вебстера.

— Це містер Вебстер, — сказала старенька, знімаючи фартух. Карлайл кивнув.

— Завтра на сьому? — запитала вона.

— Було би чудово, — сказав він. — І ще раз дякую.

Того вечора він покупав дітей, переодягнув у піжами й почитав їм. Він послухав, як вони моляться, закутав їх у ковдри і вимкнув світло. Була майже дев’ята. Він налив собі випити й сів дивитися телевізор, коли почув, як до будинку під’їхала машина Керол. Близько десятої, коли вони були вже в ліжку, задзвонив телефон.

Він вилаявся, але слухавку не взяв. Телефон продовжував дзвонити.

— А якщо це щось важливе, — Керол сіла в ліжку. — Може, це моя няня. У неї є цей номер.

— Це моя дружина, — сказав Карлайл. — Я знаю, це вона. У неї їде дах. Божеволіє потроху. Я не збираюся відповідати.

— Мені все одно скоро вже йти, — сказала Керол. — Сьогодні було гарно, милий.

Вона погладила його по щоці.

Була середина осіннього семестру. Місіс Вебстер працювала в нього вже майже півтора місяця. За цей час Карлайлове життя зазнало низки змін. По-перше, він змирився з тим, що Ейлін пішла і, наскільки він розумів, не мала наміру повертатися. Він уже не чекав, що щось зміниться. Тільки пізно вночі, коли Керол не було поруч, мучився від почуттів, що лишилися до Ейлін, і горював з того, що сталося. Але переважно і він, і діти були щасливі; під наглядом місіс Вебстер вони просто розцвіли. Останнім часом вона взяла за звичку готувати вечерю і залишати в духовці, аби не охолола до приходу Карлайла. Він приходив додому, а з кухні вже пахло чимось смачненьким, і Кіт із Сарою допомагали накривати на стіл. Час від часу він запитував місіс Вебстер, чи не проти вона за додаткову плату попрацювати в суботу. Вона погоджувалася, але тільки після обіду. У суботу вранці, казала вона, у неї з містером Вебстером удома вдосталь роботи. У такі дні Керол залишала Доджа з Карлайловими дітьми під опікою місіс Вебстер, і вони вдвох їхали за місто на вечерю в ресторан. Йому здавалося, що життя починається знову. Хоч він нічого й не чув від Ейлін після того дзвінка півтора місяця тому, згадки про неї вже не викликали ні гніву, ні сліз.

У школі вони саме закінчували Середньовіччя й переходили до готики. Відродження було ще нескоро, принаймні не раніше різдвяних канікул. Карлайл захворів. За одну ніч груди стисло й розболілася голова. Руки й ноги задерев’яніли. Коли він пробував ходити, у голові паморочилося. Голова починала боліти сильніше. Прокинувшись у такому стані в неділю, він подумав зателефонувати місіс Вебстер, попросити її приїхати і відвезти кудись малих. Вони про нього піклувалися, носили йому сік і содову. Але він про них піклуватися не міг. Вранці на другий день своєї хвороби він спромігся лише дістатися до телефону, щоб відпроситися з роботи. Він назвав своє ім’я, школу і спеціалізацію, описав симптоми людині, яка взяла слухавку. І порекомендував Мела Фішера собі на заміну. Фішер малював абстрактні картини олією по три-чотири дні на тиждень і шістнадцять годин на день, але не продавав і нікому свої роботи не показував. Вони з Карлайлом дружили.

— Мел Фішер, — сказав Карлайл жінці, яка взяла слухавку. — Фішер, — прошепотів він.

Він ліг назад, заліз під ковдру і заснув. Крізь сон він почув, як надворі загудів двигун пікапа, потім вихлоп — і двигун заглух. Невдовзі голос місіс Вебстер залунав із-за дверей спальні.

— Містере Карлайл?

— Так, місіс Вебстер, — голос його звучав дивно. Він так і лежав із заплющеними очима. — Я прихворів. Уже зателефонував до школи. Сьогодні відлежуся вдома.

— Ясно. Тоді не хвилюйтеся, — сказала вона. — Я потурбуюся про все, що від мене залежить.

Він заплющив очі. У напівсні він чув, як двері відчинились і зачинилися. Він прислухався. На кухні низький чоловічий голос щось сказав, і стілець відсунувся від стола.

Незабаром він почув голоси дітей. А згодом — він не знав точно, скільки минуло часу — голос місіс Вебстер за дверима спальні:

— Містере Карлайл, може, викликати лікаря?

— Ні, все гаразд, — сказав він. — Думаю, це просто застуда. Тільки мені якось жарко. Мабуть, ковдру зайву взяв. І в будинку дуже тепло. Може, вимкніть котел.

Карлайл відчув, що знову засинає.

Невдовзі знову залунали голоси дітей, вони розмовляли з місіс Вебстер у вітальні. Вони вже прийшли чи ще не виходили, подумав Карлайл. Може, це вже наступний день?

Він знову задрімав. Але раптом відчув, що двері відчинилися. Місіс Вебстер стояла біля ліжка. Вона поклала руку йому на лоба.

— Ви згораєте, — сказала вона. — У вас гарячка.

— Зі мною все буде гаразд, — сказав Карлайл. — Просто треба ще трохи поспати. Тільки вимкніть котел, якщо нескладно. І, будь ласка, я буду дуже вдячний, якщо принесете мені аспірину. Голова тріщить.

Місіс Вебстер вийшла. Але двері лишила відчинені. Карлайл чув, що телевізор працює.

— Зроби тихіше, Джиме, — почув він її голос, і гучність одразу зменшилася. Карлайл знову заснув.

Але проспав він не більше хвилини: місіс Вебстер раптом знову опинилася поруч із підносом. Вона сіла біля нього на ліжко. Карлайл спробував сісти, і місіс Вебстер підклала подушку йому під спину.

— Візьміть, — сказала вона, простягаючи йому кілька таблеток. — Випийте, — вона подала склянку соку. — Ось вам трохи пластівців. Треба, щоб ви поїли, це корисно.

Він запив аспірин соком і кивнув. Потім знову заплющив очі. І знову почав засинати.

— Містере Карлайл, — промовила вона. Він розплющив очі.

— Я не сплю. Вибачте, — він трохи посидів. — Я просто перегрівся. А котра година? Уже є пів на дев’яту?

— Уже дев’ята тридцять, — сказала вона.

— Дев’ята тридцять, — повторив він.

— Зараз ми вас погодуємо. А ви відкривайте рота і їжте. Шість ложечок і все. Отак, перша ложечка. Відкрийте рота, — сказала вона. — Вам стане краще, коли поїсте. Потім знову ляжете спати. З’їсте оцю тарілку — і спіть скільки завгодно.

Він з’їв пластівці, якими вона годувала його з ложечки, і попросив іще соку. Випив сік і знову ліг. Поринаючи в сон, Карлайл відчув, що вона накрила його ще однією ковдрою.

Наступного разу він прокинувся опівдні. Це було зрозуміло по блідому світлу, що пробивалося крізь вікно. Він потягнувся рукою й відсунув штору. Надворі було похмуро; зимове сонце сховалося за хмари. Карлайл повільно встав із ліжка, знайшов капці й одягнув халат. У ванні глянув на себе в дзеркало. Вмився, випив іще аспірину. Потім витер обличчя й пішов у вітальню.

Місіс Вебстер розклала газету на обідньому столі, вони з дітьми ліпили глиняні фігурки. Вже наробили кілька штук із довжелезними шиями й випуклими очима — схоже на жирафів чи, може, динозаврів. Місіс Вебстер підняла голову, коли він підійшов до стола.

— Як ви почуваєтеся? — запитала його місіс Вебстер, поки він вмощувався на диван. Йому було добре видно обідню зону, де за столом сиділа місіс Вебстер із дітьми.

— Вже краще, дякую. Вже краще, — відповів він. — Голова ще болить, і температура трохи є, — він притулив долоню до лоба. — Але вже краще, так. Дуже вам дякую за допомогу.

— Може, вам щось принести? — запропонувала місіс Вебстер. — Ще соку чи чаю? Можна було б і кави, але краще чай. А ще краще сік.

— Ні, дякую, — сказав він. — Я просто посиджу тут трохи біля вас. Обридло лежати. У мене тільки легка слабкість і все. Місіс Вебстер?

Вона дивилася на Карлайла, чекала, що він скаже.

— Я вранці чув у нас містера Вебстера? Я, звісно, нічого не маю проти. Мені просто шкода, що не вийшло познайомитись і привітатися.

— Це був він, — сказала місіс Вебстер. — Він теж хотів познайомитись. Я попросила його зайти. Але це невдалий ранок, бо ви захворіли. Я хотіла розповісти вам дещо про наші плани, наші з містером Вебстером, але вранці був не найкращий час для цього.

— А що ви хотіли розповісти? — насторожився він, аж серце загупало в грудях.

Вона похитала головою.

— Усе гаразд, — сказала вона. — Це не терміново.

— Що ви хотіли розповісти? — зацікавилася Сара. — Що ви хотіли розповісти?

— Що, що? — підхопив Кіт. Діти кинули свої забавки.

— Ви двоє, ану тихенько, — сказала місіс Вебстер, підвівшись на ноги.

— Місіс Вебстер, місіс Вебстер! — заверещав Кіт.

— Так, юначе, — сказала місіс Вебстер. — Мені потрібно поговорити з вашим батьком. Він сьогодні прихворів. Не хвилюйтеся, а краще ідіть пограйтеся з глиною. Бо сестра скоро наліпить більше фігурок, аніж у вас.

Щойно вона рушила до вітальні, задзвонив телефон.

Карлайл потягнувся на інший бік стола й узяв слухавку.

Почувши знайомий шум на лінії, він здогадався, що це Ейлін.

— Так, — сказав він. — Слухаю.

— Карлайле, — почала його дружина, — я знаю, тільки не питай звідки, просто знаю, що в тебе зараз усе не дуже добре. Ти захворів, так? Річард теж хворий. Якась зараза ходить. У нього шлунок нічого не приймає. Він уже пропустив тиждень репетицій своєї п’єси. Мені довелося заміняти його й відпрацьовувати сцени з асистентом. Але я не через це телефоную. Розкажи мені, як там у вас справи.

— Нíчого розказувати, — відповів Карлайл. — Я хворий — це все. Напевно, грип. Але мені вже трохи краще.

— Ти все ще ведеш свій журнал? — запитала вона.

Він аж розгубився. Кілька років тому він розповів їй, що веде журнал. Не щоденник, казав він, а журнал — ніби це щось пояснювало. Але він ніколи його не показував і вже більше року не брав у руки. Вже й забув про нього.

— Тому що, — продовжувала вона, — тобі слід було би написати щось у журналі в цей період. Як ти почуваєшся, про що думаєш. Ну й узагалі, що в тебе в голові, поки ти хворієш. Пам’ятай, хвороби допомагають нам цінувати здоров’я і благополуччя. Вони багато про що говорять. Ти все записуй. Розумієш мене? Коли одужаєш, зможеш згадати, що ти тоді відчував. Можеш почитати його вже постфактум. Колетт так робила, — сказала Ейлін, — коли у неї була гарячка.

— Хто? — перепитав Карлайл. — Що ти сказала?

— Колетт, — відповіла Ейлін. — Французька письменниця. Ти маєш пам’ятати. У нас була її книжка. «Жіжі» чи якось так. Я її не читала, але відколи приїхала сюди, то читаю інші її книги. Мене Річард підсадив. Так-от, вона написала книжку про те, як усе було і що вона думала та відчувала під час гарячки. Іноді температура у неї була сорок градусів. Іноді нижче. А може, було й вище сорока. Але сорок — це найвище, що вона наміряла й зафіксувала. І з такою температурою вона сідала працювати. Коротше, вона про це писала. Ось що я хотіла сказати. І ти спробуй описати, як це. Може, вийде щось цікаве, — сказала Ейлін і розсміялася, Карлайл так і не зрозумів із чого. — Принаймні матимеш повний протокол своєї хвороби. На пам’ять. Буде що згадати. А зараз тобі просто некомфортно. Треба взяти з цього щось корисне.

Він узявся пальцями за скроні й заплющив очі. Ейлін досі була на лінії, чекала, що він відповість.

А що було казати? Тепер у нього точно не лишилося сумнівів, що вона збожеволіла.

— Господи, — сказав він. — Боже, Ейлін. Я навіть не знаю, що на це сказати. Правда. Мені треба йти. Дякую, що зателефонувала.

— Усе гаразд, — сказала вона. — Нам потрібно спілкуватися. Поцілуй дітей за мене. Скажи, що я їх люблю. І Річард передає привіт. Тільки він устати не може.

— Бувай, — сказав Карлайл і поклав слухавку.

Він закрив обличчя руками. Чомусь згадав, як товстуха зробила так само, йдучи до машини. Він опустив руки й подивився на місіс Вебстер, яка весь цей час за ним спостерігала.

— Сподіваюся, це не погані новини, — сказала вона. Старенька підсунулася із кріслом ближче до дивана, де сидів Карлайл.

Він похитав головою.

— Добре, — сказала місіс Вебстер. — Це добре. Містере Карлайл, зараз, можливо, не найкращий час говорити про це, — вона зазирнула в їдальню. Діти сиділи за столом, схиливши голови над глиною. — Але оскільки рано чи пізно поговорити все одно доведеться й оскільки це стосується вас і ваших дітей, ну і ви саме прокинулися, то я маю вам дещо сказати. Ми з Джимом уже немолоді. І нам хотілось би чогось більшого, ніж у нас є зараз. Ви мене розумієте? Мені важко про це говорити, — вона похитала головою. Карлайл повільно кивнув. Він зрозумів: зараз вона скаже йому, що йде. Він витер обличчя рукавом. — У Джима є син від колишнього шлюбу, Боб — йому вже сорок років, — він учора зателефонував і запросив нас до Орегону допомагати на норковому ранчо. Джим буде хазяйнувати з норками, а я готуватиму, купуватиму продукти, прибиратиму в будинку й усе інше, що потрібно робити. Це гарна можливість для нас обох. У нас буде житло, харчі й не тільки. Нам не треба буде хвилюватися про завтрашній день. Ви мене розумієте. Бо зараз у Джима немає нічого, — сказала вона. — Минулого тижня йому було шістдесят два. Він уже довго сидить без нічого. Вранці Джим прийшов, бо хотів розповісти вам про це особисто, а мені треба було вас попередити зарання. Ми подумали — тобто я подумала, — що було би добре, якби Джим був поруч, коли я вам скажу.

Вона чекала, що Карлайл щось відповість. Але він мовчав, тож вона продовжила.

— Я допрацюю тиждень і можу залишитися ще на кілька днів, якщо потрібно, але не більше. Нам потрібно їхати, тому мусите побажати нам удачі. Уявляєте: до самого Орегону на нашій тарантайці? Я дуже сумуватиму за малечею. Вони такі золоті.

Через деякий час, коли Карлайл не те що не відповів, а навіть не ворухнувся, вона встала з крісла і сіла на подушку біля нього. Вона торкнулася до рукава його халата.

— Містере Карлайл?

— Я розумію, — сказав він. — Хочу, щоб ви знали, що відколи ви з нами, у нас із дітьми багато чого змінилося, — голова заболіла, він аж примружився. — Голова болить, — сказав він. — Болить страшне.

Місіс Вебстер помацала йому лоба.

— У вас досі температура, — сказала вона. — Я принесу ще аспірину. Трохи зіб’є. Я ж іще тут працюю, — сказала вона. — Я досі за лікаря.

— Дружина каже, я маю записувати все, що відчуваю, — сказав Карлайл. — Думає, що це гарна ідея — описувати гарячку. Щоби потім було що згадати і засвоїти уроки.

Він засміявся. А на очі навернулися сльози. Він витер їх рукою.

— Я, мабуть, принесу вам аспірину з соком, а потім піду погуляю з дітьми, — сказала місіс Вебстер. — По-моєму, вони вже втратили інтерес до цієї глини.

Карлайл боявся, що вона вийде в іншу кімнату й покине його самого. Йому хотілося поговорити з нею. Він прокашлявся.

— Місіс Вебстер, хочу вам дещо розповісти. Дуже довго ми з дружиною любили одне одного понад усе на світі. І наших діток теж. Ми думали — ні, ми знали, — що постаріємо разом. І знали, що зробимо в житті все, що нам хотілося, і зробимо це разом.

Він похитав головою. Зараз йому було найсумніше через те, що тепер, що б вони не робили, вони робитимуть це окремо.

— Ну-ну, все гаразд, — місіс Вебстер погладила його по руці. Він випрямив спину і продовжив розповідати. Невдовзі діти вийшли у вітальню. Місіс Вебстер почекала, поки вони звернуть на неї увагу, і приклала палець до губ. Карлайл подивився на них, але не перестав говорити. Нехай слухають, подумав він. Їх це також стосується. Діти, здавалося, зрозуміли, що треба сидіти тихенько, навіть удали, що їм цікаво, і сіли в ногах у місіс Вебстер. Потім полягали на животи на килимі й почали хихикати. Але місіс Вебстер суворо глянула в їхній бік, і вони замовкли.

А Карлайл усе говорив. Спочатку голова ще поболювала, і йому було ніяково сидіти в піжамі на дивані поруч зі старенькою, що терпляче вислуховувала, як він переповідає своє життя. Але потім голова переболіла. І ніяковіти він незабаром перестав. Він розпочав свою історію десь посередині, після народження дітей. А потім повернувся до самого початку, коли Ейлін було вісімнадцять, а йому дев’ятнадцять, коли вони були закохані та згорали від почуттів.

Він зробив паузу витерти лоба. Облизав губи.

— Продовжуйте, — сказала місіс Вебстер. — Я вас розумію. Просто не зупиняйтеся, містере Карлайл. Іноді про це корисно поговорити. Іноді необхідно виговоритися. До того ж, мені справді цікаво. І вам стане краще. Зі мною колись сталося дещо дуже схоже, на кшталт того, що ви описуєте. Любов. Так, це любов.

Діти на килимі позасинали. Кіт спав із великим пальцем у роті. Карлайл продовжував розповідати, коли містер Вебстер підійшов до дверей, постукав і зайшов у дім.

— Сідай, Джиме, — сказала місіс Вебстер. — Ми не поспішаємо. Продовжуйте, що ви казали, містере Карлайл.

Карлайл кивнув старому, старий кивнув у відповідь і приніс собі стілець із їдальні. Він поставив його біля дивана і, зітхнувши, сів. Зняв кепку, стомлено закинув ногу на ногу. Коли Карлайл заговорив знову, старий поставив обидві ноги на підлогу. Діти прокинулися. Вони сіли на килимі і почали махати головами вперед-назад. Але Карлайл уже розповів усе, що було, і тепер мовчав.

— Добре. Ви молодець, — сказала місіс Вебстер, здогадавшись, що він закінчив. — Ви хороша людина. І вона теж — місіс Карлайл теж хороша. Не забувайте про це. У вас обох усе буде добре, коли це мине.

Вона встала і зняла фартух. Містер Вебстер теж підвівся, надягнув кепку.

На виході Карлайл потиснув обом Вебстерам руку.

— Прощавайте, — сказав Джим Вебстер і приклав руку до козирка.

— Щасти вам, — промовив Карлайл.

Місіс Вебстер додала, що вони ще побачаться завтра, рано-вранці, як завжди.

— Чудово! — сказав Карлайл, ніби вони щойно дійшли згоди щодо чогось важливого.

Стареньке подружжя повільно пройшло тротуаром і сіло у свій пікап. Джим Вебстер нахилився під щиток. Місіс Вебстер подивилася на Карлайла й помахала. Карлайл стояв біля вікна. Раптом він відчув, що щось закінчилося. Це було пов’язано з Ейлін і колишнім життям. А він хоч помахав їй на прощання? Мабуть. Точно помахав, просто зараз чомусь не може згадати. Але він зрозумів, що це закінчилося, і відчув, що може її відпустити. Він був упевнений, що їхнє спільне життя було саме таким, як він розповідав. Та воно минуло. І це минуле — як би складно не було з ним змиритися — тепер теж стане частиною його, як і все, що він пережив і залишив позаду.

Пікап рушив із місця, і Карлайл знову помахав. Старенькі теж на мить нахилилися в його бік. Коли вони поїхали, Карлайл опустив руку і повернувся до дітей.