Собор

Обережно

Після безкінечних розмов, які його дружина Інес називала «аналізом ситуації», Ллойд переїхав із дому і почав жити окремо. У нього на останньому поверсі триповерхового будинку було дві кімнати і ванна. Стеля у кімнатах була різко нахилена, і сам він ходив кімнатами з нахиленою головою. Йому навіть доводилося нахилятися, щоб визирнути з вікна, з ліжка він теж вставав обережно. Ключів було два. Один відчиняв двері будинку. Відтак треба було піднятися сходами, які тягнулися будинком до квартири хазяйки. Далі він піднімався ще на один поверх, до себе, й відкривав замок другим ключем.

Якось опівдні Ллойд повертався додому з пакетом, у якому були три пляшки шампанського і трохи м’яса на обід. Він зупинився на поверсі хазяйки й зазирнув до неї у вітальню. Він побачив стареньку, та лежала на килимі на спині. Начебто спала. Раптом він подумав, а що, як вона померла? Але телевізор працював, тож він схилявся до думки, що вона спить. Ллойд не знав, як це розуміти. Він переклав пакет із однієї руки в іншу. Жінка прокашлялася, підсунула руку до себе і знову завмерла. Ллойд піднявся сходами вище й відчинив двері до себе. Пізніше, ближче до вечора, визираючи з вікна на кухні, він побачив стареньку на подвір’ї, в солом’яному капелюсі, руки в боки. Вона поливала братки з лієчки.

На кухні у нього був холодильник із морозилкою та плита. І холодильник, і плита були геть крихітні, втиснуті між раковиною та стіною. Йому доводилося дуже низько нахилятися, майже ставати навколішки, щоб дістати щось із холодильника. Та це було нестрашно: він все одно не тримав там нічого, крім фруктового соку, м’яса на обід і шампанського. На плиті було дві конфорки. Час від часу він нагрівав воду в каструлі й робив розчинну каву. А бувало, що й не пив кави. Забував чи просто не хотілося. Якось уранці він прокинувся й побіг їсти пончики з шампанським. Були часи, ще кілька років тому, коли він сміявся би з такого сніданку. Тепер у цьому не було нічого такого. Взагалі-то, він про це й не думав, поки не лягав у ліжко й не намагався пригадати, що робив удень, відколи прокинувся зранку. Спочатку не згадувалося нічого особливого. А потім у пам’яті виринало, як він їв пончики й пив шампанське.

Були часи, коли йому це здалося би трохи диким, навіть вартим того, щоби розповісти друзям. Та що більше він про це думав, то більше розумів: це не має значення. Він снідав пончиками і шампанським. То й що?

У цій халупі в нього був іще обідній стіл з табуретками, маленький диванчик, старе крісло й телевізор, який стояв на журнальному столику. Тут він не платив за електроенергію, це був навіть не його телевізор, тож іноді він залишав його ввімкненим на весь день і ніч. Просто робив трохи тихіше, коли показували щось нецікаве. Телефону він не мав, та йому й не треба було. Він просто не хотів. Була спальня із двоспальним ліжком, тумбочка, комод і ванна.

Одного разу Інес прийшла в гості, об одинадцятій ранку. Він жив тут уже два тижні й постійно думав, чи не збирається вона заскочити. Він намагався щось зробити зі своїм алкоголізмом і був тільки радий пожити сам. Він чітко розумів: бути на самоті — це те, що йому потрібно найбільше. У той день, коли вона прийшла, він сидів на дивані в піжамі й бив себе кулаком по голові справа. За мить до чергового удару він почув, як унизу на сходах хтось говорить. Він упізнав голос дружини. Звук був нерозбірливий, ніби десь далеко шумів цілий натовп людей, але він знав, що це Інес, і здогадувався, що прийшла вона не просто так. Він ударив себе по голові ще раз і встав на ноги.

Уранці Ллойд прокинувся і виявив, що вухо заклало сіркою. Він нічого чітко не чув і, здавалося, навіть утратив почуття рівноваги. Останню годину він просидів на дивані, відчайдушно гепаючи себе кулаком у вухо. Час від часу розминав вушний хрящ або смикав за мочку. Після цього щосили тицяв у вухо мізинцем і відкривав рот, імітуючи позіхання. Він перепробував усе, що міг придумати, і був за крок до відчаю. Голоси внизу стихли. Ллойд іще раз гарненько приклався кулаком до голови й допив келих шампанського. Він вимкнув телевізор, відніс келих у раковину. Взяв почату пляшку шампанського із сушарки й поніс у ванну, сховав за унітаз. І пішов відчиняти двері.

— Привіт, Ллойде, — сказала Інес. Вона не всміхалася.

Інес стояла за дверима у яскравій весняній сукні. Він такої раніше не бачив. У неї була полотняна сумочка із соняшниками, вишитими з боків. Сумочку він теж раніше не бачив.

— Не очікувала, що ти мене чув, — сказала вона. — Я думала, може, ти десь пішов. Але жінка внизу — як її звати? місіс Метьюз, — вона сказала, що ти маєш бути тут.

— Я чув, — сказав Ллойд. — Але дуже тихо, — він підтягнув піжаму й поправив волосся. — Насправді я в чудовій формі. Заходь.

— Уже одинадцята, — сказала вона. Ввійшла й зачинила за собою двері. Здавалося, вона його не почула. Можливо, так і було.

— Я знаю, котра година, — сказав він. — Я давно вже встав. Ще о восьмій. Подивився трохи ранкову передачу й новини. Тільки в мене тут така біда, що зараз дах поїде. Вухо заклало. Пам’ятаєш, як тоді було? Коли ми жили поблизу китайського ресторанчика. Малі ще знайшли бульдога, який утік із поводком. Довелося звертатися до лікаря, вуха промивати. Ти точно пам’ятаєш. Ти мене відвезла, ми хтозна-скільки чекали. Коротше, зараз те саме. А може, ще гірше. Тільки зараз я не можу поїхати до лікаря. У мене тут навіть лікаря свого немає. Зараз із глузду з’їду, Інес. Голову собі хочеться відрізати чи взагалі не знаю що зробити.

Він сів на одному кінці дивана, вона на іншому. Але диван був невеликий, і вони однаково сиділи близько одне до одного. Вони були так близько, що він міг простягнути руку і покласти їй на коліно. Але він цього не зробив. Вона оглянула кімнату й подивилась на нього. Ллойд знав, що він давно не голився і на голові був гармидер. Але Інес була його дружиною, вона й так знала все, що можна було про нього знати.

— Ти вже щось пробував? — запитала Інес. Вона відкрила сумочку й дістала цигарку. — Маю на увазі, що ти вже з цим робив?

— Що ти кажеш? — він повернувся до неї лівим боком. — Інес, клянуся тобі, я не перебільшую. Я вже просто не можу. Коли розмовляю, то таке відчуття, що говорю в бочці. У голові гуркотить. І взагалі майже нічого не чую. Коли ти говориш, мені здається, що ти говориш через якусь трубу.

— У тебе є вушні палички чи, може, олія? — запитала Інес.

— Сонечко, це серйозно, — сказав він. — Немає у мене вушних паличок, і олії немає. Ти жартуєш?

— Якби було трохи олії, я нагріла б її і заклала небагато у вухо. Мені таке мама колись робила, — сказала вона. — Може, воно там щось розм’якшить.

Він похитав головою. Здавалося, що в голові щось хлюпоче, якась рідина. Таке відчуття вже було, коли він пірнав на дно муніципального басейну й піднімався з повними вухами води. Та витрусити воду було нескладно. Все, що було потрібно, — це глибоко вдихнути, закрити рот і затиснути ніс. Тоді він надував щоки, нагнітаючи повітря в голову. У вухах щось хрускало, і кілька секунд він насолоджувався відчуттям води, що витікала з голови й капала на плечі. Після цього він вилазив із басейну.

Інес докурила й загасила цигарку.

— Ллойде, нам треба поговорити. Але, мабуть, доведеться вирішувати проблеми по черзі. Йди сядь на стілець. Не на той стілець — на кухні! Може, на світлі краще буде видно.

Він іще раз похитав головою. Потім пішов і сів на табуретку. Вона стала за ним. Провела пальцями по його волоссю. Потім відсунула волосся з вух. Він хотів узяти її за руку, але вона забрала.

— Яке вухо, кажеш? — запитала вона.

— Праве вухо, — відповів він. — Праве.

— По-перше, — сказала вона, — треба, щоб ти сидів і не смикався. Зараз знайду шпильку й паперову серветку. Спробую залізти туди. Може, щось і вдасться.

Його стривожило те, що шпилька може опинитися у нього у вусі. Він щось сказав про це.

— Що? — перепитала вона. — Я вже сама тебе не чую. Може, воно заразне.

— Коли я був малим, у школі, — сказав Ллойд, — у нас викладала вчителька з охорони здоров’я. Вона ще працювала медсестрою. Так-от, вона казала, що ніколи не можна пхати у вухо нічого, меншого за лікоть.

Він смутно запам’ятав плакат, на якому була зображена величезна діаграма вуха і складна система каналів, проходів та стінок.

— Ну, з такою проблемою твоя медсестра ніколи не стикалася, — сказала Інес. — У будь-якому разі потрібно щось робити. Спершу спробуємо це. Якщо це не спрацює, спробуємо щось інше. Це ж життя, так?

— Це фраза із прихованим змістом чи що? — запитав Ллойд.

— Я мала на увазі лише те, що сказала. А ти розумій як хочеш. У нас вільна країна, — сказала вона. — Дай я поки знайду все, що мені потрібно. Посидь трохи.

Вона порилася в сумочці, та не знайшла того, що шукала. Зрештою висипала все з сумки на диван.

— Немає шпильок, — зітхнула вона. — Чорт.

Але йому чулося так, ніби вона вимовляла слова з іншої кімнати. Швидше навіть, ніби він уявляв, як вона їх вимовляє. Колись давно їм здавалося, що вони вміють читати думки одне одного. Могли договорити одне за одного речення.

Вона взяла щипчики для нігтів, щось із ними зробила, й він побачив, як ця штука роздвоїлася в її руках, одна частина відділилася від іншої. Зі щипчиків тепер стирчала пилочка для нігтів. Було схоже, ніби вона тримає маленький кинджал.

— Ти збираєшся лізти цим мені у вухо? — запитав він.

— Може, в тебе є краща ідея, — сказала вона. — Або так, або я не знаю що. Може, у тебе десь завалявся олівець? Хочеш, я ним спробую? Чи, може, викруткою, — сказала вона і засміялася. — Не хвилюйся. Слухай, Ллойде, я тебе не покалічу. Я ж кажу, що буду обережною. Обмотаю кінчик серветкою. Все буде гаразд. Я обережно, кажу тобі. Ти посидь тут, а я принесу серветку. Зроблю тобі тампон.

Вона пішла у ванну. Якийсь час її не було. Він сидів на місці, на своїй табуретці. Думав про речі, які повинен їй сказати. Він хотів сказати, що обмежив себе у шампанському, і більше нічого. Хотів сказати, що і з шампанським теж себе контролює. Це було лише питання часу. Та коли вона повернулася на кухню, сказати він нічого не зміг. Не знав, із чого почати.

Проте вона однаково на нього не дивилася. Дістала цигарки з купи своїх речей на дивані. Підкурила і стала біля вікна, що виходило на вулицю. Вона щось казала, та він не розібрав слова. Коли вона договорила, Ллойд не став перепитувати. Що би там не було, він не хотів, щоби вона це повторювала. Інес загасила цигарку. Але не відходила від вікна. Вона висунулася назовні, кілька сантиметрів не дістаючи даху головою.

— Інес, — сказав він.

Вона повернулась і підійшла. Він побачив серветку на кінці пилочки.

— Поверни голову на бік і так тримай, — сказала вона. — Отак. Сиди тихенько й не смикайся. Не смикайся, — повторила Інес.

— Тільки обережно, — сказав він. — Заради бога.

Вона йому не відповіла.

— Будь ласка, будь ласка, — промовив він. І замовк. Йому було страшно. Він заплющив очі й затамував подих, відчуваючи, як пилочка для нігтів пролазить у вухо й починає зондувати поверхню. Він був майже впевнений, що в нього серце стане. Потім вона пролізла трохи далі й почала повертати лезо туди-сюди, намагаючись розворушити те, що там було. Ллойд почув, як у вусі щось скрипнуло.

— Ай! — скрикнув він.

— Боляче? — вона дістала з вуха пилочку для нігтів і відступила на крок назад. — Щось змінилося, Ллойде?

Він закрив вуха руками, опустивши голову.

— Так само, — промовив він.

Вона подивилася на нього і закусила губу.

— Дай я сходжу у ванну, — сказав він. — Перш ніж продовжимо, мені треба у ванну.

— Іди, — сказала Інес. — Думаю, поки збігаю вниз, запитаю, чи є у твоєї хазяйки олія чи щось подібне. Може, навіть вушні палички є. Не знаю, чому я раніше про це не подумала. Про хазяйку.

— Це гарна ідея, — сказав він. — Я у ванну.

Біля дверей вона зупинилась і озирнулася на нього, потім вийшла. Він пройшов вітальню, зайшов у спальню й відчинив двері у ванну. Потягнувшись за унітаз, дістав звідти пляшку шампанського. Гарненько відхлебнув. Воно було тепле, однак добре пішло. Він ковтнув іще трохи. Спочатку він і справді думав, що зможе продовжувати пити, якщо обмежиться лише шампанським. Але дуже скоро виявив, що п’є по три-чотири пляшки на день. Він знав, що невдовзі з цим теж доведеться розібратися. Але спершу треба повернути слух. Усе по черзі, як вона й казала. Він допив шампанське й поставив порожню пляшку на місце за унітаз. Увімкнув воду, почистив зуби. Витершись рушником, Ллойд повернувся у кімнату.

Інес уже прийшла, стояла біля плити і гріла щось у маленькій каструлі. Вона глянула в його бік, але спершу нічого не сказала. Він подивився у вікно за її плечем. Пташка перелітала з одного дерева на інше, чистила пір’я. Але якщо вона й видавала якийсь пташиний шум, він його не чув.

Інес щось сказала, він не розібрав.

— Повтори, — попросив він.

Вона похитала головою і відвернулася до плити. Але потім знову повернулася до нього і сказала, доволі голосно й повільно, щоб він усе розчув:

— Я знайшла твою заначку у ванній.

— Я намагаюся пити менше, — відповів він.

Вона сказала ще щось.

— Що? — перепитав він. — Що ти сказала? — він дійсно її не чув.

— Поговоримо пізніше, — сказала вона. — Нам є що обговорити, Ллойде. Гроші — це одне. Але є й інші речі. Спершу розберемося з твоїм вухом, — вона вмочила палець у каструлю і зняла її з плити. — Нехай хвилинку охолоне. Дуже гаряче. А ти сідай. Обмотай плечі рушником.

Він зробив, як йому сказали. Сів на стілець, обмотав шию та плечі рушником. Потім ударив себе кулаком збоку по голові.

— Чорт забирай, — простогнав він.

Інес не відреагувала. Вона ще раз умочила палець у каструлю, спробувала температуру. Потім налила рідину з каструлі в пластиковий келих. І з цим келихом підійшла до нього.

— Не бійся, — сказала вона. — Це лише дитяча олійка від твоєї хазяйки, і все. Я сказала їй, що у нас за біда, і вона подумала, що це може допомогти. Але жодних гарантій, — сказала Інес. — Але, можливо, воно щось там розм’якшить. Вона сказала, що в її чоловіка таке часто траплялося. Казала, що якось бачила, як у нього з вуха випав шматочок воску, наче великий корок. Це була вушна сірка, уявляєш. Вона порадила спробувати це. І вушних паличок у неї не було. Не розумію, як у неї може не бути вушних паличок. Оце мене справді дивує.

— Гаразд, — відповів Ллойд. — Гаразд. Я вже на все готовий. Інес, якби мені далі довелося так жити, то, по-моєму, я краще здох би. Чуєш? Я серйозно, Інес.

— Тепер нахили голову до кінця, — сказала вона. — І не рухайся. Я наливатиму доверху, а тоді заткну оцією ганчіркою. А ти просто посидиш хвилин десять. Тоді подивимось. Якщо це не спрацює, то в мене немає інших варіантів. Тоді я вже не знаю, що робити.

— Спрацює, — сказав він. — А якщо не спрацює, я знайду пістолет і застрелюсь. Я серйозно. Отакий у мене зараз стан.

Ллойд повернув голову і звісив її набік. Він дивився на речі в кімнаті з нової точки зору. Але кімната нічим не відрізнялася, все, як і раніше, лише тепер усе було на боці.

— Далі, — сказала вона.

Він узявся за стілець для рівноваги й ще більше опустив голову. Всі предмети в полі його зору, всі предмети в його житті, здавалося, перебували в дальньому кутку цієї кімнати. Він відчував, як тепла рідина ллється у вухо. Потім Інес піднесла ганчірку і притисла її. Через деякий час жінка почала масажувати ділянку навколо вуха. Вона розминала м’яку частину між щелепою й черепом. Потім перемістила пальці в ділянку над вухом і почала совати кінчиками пальців уперед-назад. Невдовзі він утратив відчуття часу. Десять хвилин могли вже минути. А може, і більше. Він досі тримався за стілець. Раз у раз, коли пальці Інес натискали на голову, Ллойд відчував, як тепла олія, налита всередину, переливається туди-сюди вушними каналами. Потім вона натиснула якось інакше, і йому здалося, що всередині щось тихенько свиснуло.

— Сядь рівно, — сказала Інес. Він сів і приклав долоню до голови, поки рідина виливалася з вуха. Інес підставляла рушник. Потім витерла вухо зовні.

Інес дихала носом. Ллойд це чув, чув, як вона вдихає й видихає. Він чув, як на вулиці біля будинку проїхала машина, а на подвір’ї, внизу під вікном кухні, виразно чикав секатор.

— Ну? — глянула на нього Інес. Вона чекала, вперши руки в боки, нахмурена.

— Я тебе чую, — сказав він. — Усе добре! Маю на увазі, що тепер я чую. І вже не здається, що ти говориш під водою. Зараз усе гаразд. Усе нормально. Боже, я вже думав, що з глузду з’їду. Але зараз усе добре. Я все чую. Слухай, сонце, я зроблю каву. Є ще трохи соку.

— Мені час іти, — сказала Інес. — Я запізнююся в одне місце. Але я повернусь. Якось сходимо пообідати. Нам треба поговорити.

— Мені просто не можна спати на цьому боці, от і все, — продовжував Ллойд. Він пішов за нею у вітальню. Вона підкурила цигарку. — Так воно й вийшло. Я спав цілу ніч на цьому боці, тому вухо заклало. Думаю, що все буде гаразд, якщо не забуватиму лягати на інший бік. Якщо буду обережний. Чуєш мене, так? Просто потрібно спати на спині, або на лівому боці.

Вона не дивилася на нього.

— Звичайно, це не назавжди, я розумію. Завжди так спати я не зміг би. Це точно не на все життя. Та деякий час доведеться. Тільки на лівому боці або на спині.

Але поки він це говорив, йому вже стало страшно, що скоро настане ніч. Він боявся тієї миті, коли почне готуватися до сну, боявся думати, що може трапитися потім. До того моменту ще лишилася купа часу, але йому було страшно вже. А що, як він посеред ночі випадково повернеться на правий бік і під вагою голови на подушці сірка знову заб’є канали вглибині вуха? Що, як він прокинеться й нічого не чутиме, головою за кілька сантиметрів від стелі?

— О боже, — сказав він. — Господи, це жах. Інес, у мене щойно було щось на зразок нічного жахіття. Інес, куди тобі треба їхати?

— Я ж казала, — відповіла Інес, склавши речі у сумочку, вже готова йти. Вона подивилася на годинник. — Я вже запізнююся.

Вона пішла до дверей. Біля дверей Інес повернулася і сказала йому ще дещо. Він не слухав. Не хотів. Він спостерігав, як рухаються її губи, поки вона не договорила. Закінчивши, вона сказала:

— Бувай.

Інес відчинила й зачинила за собою двері.

Він пішов у спальню вдягтися. Але за мить вибіг назад, в одних штанах, і став біля дверей. Ллойд відчинив їх і прислухався. Він почув, як на сходовому майданчику внизу Інес дякує місіс Метьюз за олію. Почув, як бабуся сказала: «Будь ласка». А потім почув, як вона порівнює його зі своїм покійним чоловіком. Вкінці вона сказала:

— Залиште мені свій номер. Я зателефоную, якщо щось трапиться. Про всяк випадок.

— Сподіваюся, до цього не дійде, — відповіла Інес. — Але все одно нехай буде. У вас є на чому записати?

Ллойд почув, як місіс Метьюз відкриває шухляду й риється в ній. Потім бабусин голос промовив:

— Давайте.

Інес продиктувала свій домашній номер.

— Дякую, — сказала вона наостанок.

— Приємно було з вами познайомитися, — додала місіс Метьюз.

Він послухав, як Інес спускається сходами й відчиняє вхідні двері. Потім почув, як ті зачиняються. Він зачекав, доки Інес завела машину й поїхала. Потім зачинив двері й повернувся у спальню, одягтися.

Взувшись і зав’язавши шнурки, він ліг на ліжко і вкрився по підборіддя. Руки поклав під ковдру з боків. Заплющив очі й уявив, що зараз ніч і він засинає. Потім склав руки на грудях, щоби перевірити, чи підійде йому таке положення. Він робив усе із заплющеними очима. Гаразд, подумав він. Добре. Якщо він не хоче, щоб вухо знову заклало, доведеться спати на спині, от і все. Він знав, що в нього вдасться. Тільки треба пам’ятати про це, навіть уві сні, й не повертатися на інший бік. Чотири-п’ять годин сну — більше йому не треба. Він упорається. Могло бути й гірше. Певною мірою це був навіть виклик. Але він зможе. Він був у цьому переконаний. За хвилину він скинув із себе ковдру й підвівся.

Ліпша частина дня була ще попереду. Він зайшов на кухню, нахилився до маленького холодильника й дістав свіжу пляшку шампанського. Обережно, як міг, відкоркував її, але пробка все одно святково бахнула. Він сполоснув келих від дитячої олії й налив шампанського. Сів із келихом на диван. Келих поставив на журнальний столик. І ноги туди закинув, поруч із шампанським. Він відкинувся назад. Але незабаром Ллойд іще більше розхвилювався щодо ночі — вона наближалася. Що, як, незважаючи на всі його зусилля, сірка раптом закладе інше вухо? Заплющивши очі, він похитав головою. Потім підвівся й пішов у спальню. Роздягнувся, вдягнув піжаму. І повернувся у вітальню. Він знову сів на диван, знову закинув ноги. Потягнувся, ввімкнув телевізор. Підкрутив гучність. Він розумів, що не зможе не хвилюватися про те, що буде, коли ляже спати. Доведеться навчитись із цим жити. Майже як із пончиками та шампанським. Нічого тут такого не було, якщо вдуматися. Він сьорбнув шампанського. Смак був дивний. Він провів язиком по губах і витер рота рукавом. На шампанському була жирна плівка.

Він відніс келих до раковини, вилив його. Взяв усю пляшку до вітальні й усівся на дивані зручніше. Пив із горла. Незвично було пити з пляшки, але й це теж не здалося йому надто дивним. Він подумав, що навіть заснути, сидячи на дивані посеред дня, — нічим не гірше, ніж годинами лежати на спині. Опустивши голову, він виглянув з вікна. Судячи з кута світла і тіней, які падали в кімнату, була майже третя година.