Собор

Купе

У вагоні першого класу Маєрс їхав через Францію у Страсбург у гості до сина, який вчився у тамтешньому університеті. Вони не бачилися вісім років. За цей час не було жодних телефонних дзвінків, навіть жодної листівки — відколи шляхи Маєрса та хлопцевої матері розійшлися, хлопець залишився з нею.

До остаточного розриву, як уважав Маєрс, їх підштовхнув саме хлопець, який ліз у їхні особисті справи.

Коли Маєрс востаннє бачив свого сина, той, після серйозної сварки, кинувся бити батька. Дружина стояла біля серванта, скидаючи на підлогу одну фарфорову тарілку за іншою. Потім узялася до чашок.

— Годі, — сказав Маєрс, і хлопець одразу ж на нього напав. Маєрс відступив убік і схопив його голову в замок, хлопець ревів і лупив Маєрса по спині та нирках.

Маєрс його скрутив і використав свою перевагу на повну. Притис сина до стіни й погрожував убити.

Він не жартував.

— Я дав тобі життя, — згадав Маєрс свій крик, — і можу його відібрати!

Згадавши ту жахливу сцену, Маєрс похитав головою, ніби це трапилося з кимось іншим. І дійсно. Він уже не був тією людиною. Тепер він жив сам і майже ні з ким не контактував, хіба по роботі. Ночами слухав класичну музику і читав книги про приманки для водоплавних птахів.

Він курив і дивився у вікно поїзда, ігноруючи чоловіка, який сидів біля дверей і спав, прикривши очі капелюхом. Був ранок, і туман висів над зеленими полями, повз які пролітав поїзд. Час від часу Маєрсу на очі траплялися фермерські будиночки із прибудовами, оточені стінами. Він подумав, що так, мабуть, непогано жити — у старому будинку за стіною.

Було трохи за шосту. Маєрс не спав, відколи сів на поїзд у Мілані вчора об одинадцятій вечора. Коли поїзд рушив з Мілана, він зрадів, що сам у купе. Він не вимикав світло і переглядав путівники. Добре було би перечитати про ті місця, які він відвідав, щось зарання. Він відкрив для себе купу всього, що варто було побачити і зробити. Шкода, що певні речі про цю країну він дізнався тільки тепер, залишаючи Італію після свого першого і, безперечно, останнього візиту.

Він сховав путівники у валізу, поклав її нагору і зняв пальто, щоби вкритися ним замість ковдри. Вимкнув світло і сидів сам у темному купе, заплющивши очі, намагаючись заснути.

Йому здавалося, що вже минуло чимало часу і він от-от засне, аж раптом поїзд пригальмував. Вони зупинилися на невеличкій станції поблизу Базеля. У купе зайшов чоловік середнього віку, в темному костюмі та капелюсі.

Чоловік щось сказав незрозумілою Маєрсу мовою і закинув свою шкіряну сумку нагору. Він сів з іншого боку купе, розправив плечі та прикрив очі капелюхом.

Перш ніж поїзд рушив із місця, чоловік устиг задрімати й уже тихенько похропував. Маєрс йому заздрив. За кілька хвилин швейцарський інспектор відчинив двері їхнього купе й увімкнув світло. Англійською та якоюсь іншою мовою — німецькою, припустив Маєрс — чиновник попросив показати паспорти. Чоловік у купе з Маєрсом надягнув на голову капелюха, прокліпався і поліз до кишені пальта.

Чиновник перевірив паспорт, уважно огледів пасажира й повернув йому документ. Маєрс дав йому свій паспорт. Інспектор прочитав дані, глянув на фотографію, а потім на Маєрса, кивнув і віддав паспорт.

Виходячи з купе, він вимкнув світло. Чоловік навпроти Маєрса натягнув капелюха на очі й випростав ноги. Маєрс подумав, що сусід знову засне, і знову відчув заздрість.

Відтоді Маєрс уже не спав, він думав про зустріч із сином, до якої залишилося кілька годин. Як він діятиме, побачивши хлопчика на вокзалі? Може, обійняти його? Якось дивно було б. Чи просто протягнути руку й усміхнутися, ніби цих восьми років і не було, поплескати сина по плечу?

Можливо, хлопець скаже кілька слів — радий тебе бачити, як доїхав? І Маєрс щось відповість. Тільки він і гадки не мав, що казати.

Повз купе пройшов французький contrôleur[1]. Він зазирнув до них, глянув на Маєрса і на чоловіка, що спав навпроти.

Цей самий contrôleur уже пробивав їхні квитки, тому Маєрс відвернувся й далі спокійно визирав у вікно. Будинків за вікном ставало більше. Але тепер уже без стін, і самі будинки були меншими, ближчими один до одного.

Маєрс був упевненим, що незабаром побачить французьке село. Надворі розвиднялося. Потяг загудів і поїхав через переправу, перед якою стояв опущений шлагбаум. Чоловік побачив молоду жінку з коротким волоссям, одягнену у светр, вона стояла з велосипедом і спостерігала, як вагони пролітають повз.

«Як твоя мати? — сказав би він хлопцеві, коли вони відійдуть від вокзалу. — Що від неї чути?» На мить Маєрсові прийшла в голову дика думка, що вона могла вже померти. Але потім він зрозумів, що цього не може бути, адже він дізнався би — так чи інакше, він знав би. Маєрс розумів: більше таких роздумів він не витримає. Він застебнув верхній ґудзик на сорочці й поправив краватку. Поклав пальто поруч на сидіння. Зашнурував черевики, підвівся, переступив через ноги свого сусіда, який досі спав. І вийшов із купе.

Маєрсу доводилося розставляти руки і спиратися на вікна, щоби втриматися на ногах, рухаючись коридором у кінець вагона. Він зачинив за собою двері маленького туалету і замкнувся. Відкрутив воду, вмився. Потяг увійшов у поворот, не знижуючи швидкості, — для рівноваги Маєрс ухопився за раковину.

Лист від хлопця надійшов пару місяців тому. Лист був коротким. Він писав, що останній рік живе у Франції, навчається в університеті Страсбурга. Жодної інформації про те, що змусило його переїхати у Францію і що він робив усі ці роки. Маєрса не здивувало, що в листі сина жодним словом не згадано про матір — що вона, як вона, де вона. Та хлопець несподівано завершив листа фразою: «З любов’ю», і над цим Маєрс міркував доволі довго. Зрештою він написав відповідь. Добре все обдумавши, Маєрс написав, що давно збирався у невелику подорож до Європи. Чи хотів би хлопець зустріти його на вокзалі у Страсбурзі?

Він підписав свій лист: «З любов’ю, тато». Отримавши згоду від хлопця, він усе спланував. Його вразило, що насправді нікого, крім свого секретаря та кількох колег, не було потреби попереджати про від’їзд. У нього назбиралося шість тижнів відпустки в інженерній фірмі, й увесь цей час він вирішив витратити на поїздку. Він був радий, що так учинив, хоча зараз уже не мав наміру витрачати весь час у Європі.

Спершу він поїхав у Рим. Але, погулявши вулицею на самоті кілька годин, пошкодував, що не записався на екскурсію групою. Йому було самотньо. Він поїхав до Венеції — міста, про яке вони багато розмовляли з дружиною. Але Венеція його теж розчарувала.

Він побачив однорукого дядька, який їв смажені кальмари, й купу похмурих будинків у патьоках від води. Він поїхав поїздом у Мілан, де переночував у чотиризірковому готелі, переглядаючи футбольний матч на кольоровому телевізорі «Соні», доки ефір не перервався. Наступного ранку він прокинувся і пішов блукати містом, доки не настав час їхати на вокзал. Кульмінацією поїздки мав стати Страсбург. Через день-два, може, три дні — залежно, як піде — він планував поїхати у Париж і звідти полетіти додому. Він уже втомився від невдалих спроб порозумітися з незнайомцями і з нетерпінням чекав на повернення.

Хтось посмикав двері в туалет. Маєрс заправив сорочку, застебнув пояс і відчинив двері. Хитаючись у такт поїзда, він попрямував назад до свого купе. Щойно відчинивши двері, він побачив, що пальто лежить на іншому місці — не на тому сидінні, де він його залишив. Він відчув, що потрапив у абсурдну, але потенційно серйозну ситуацію. Серце забилося сильніше, коли він узяв пальто до рук. Він устромив руку у внутрішню кишеню й дістав паспорт. Гаманець він носив зі собою.

Отже, гаманець і паспорт були при ньому. Він обмацав інші кишені пальта. Не було подарунка, який він купив для хлопця, — дорогого японського годинника, придбаного у римському магазині. Він тримав годинник у внутрішній кишені пальта, щоб не згубився. А тепер годинник пропав.

— Перепрошую, — сказав він тому чоловікові, що розвалився на сидінні, виставивши ноги, з капелюхом на обличчі. — Перепрошую.

Чоловік відсунув капелюха назад і розплющив очі. Він сів рівно, підібрав ноги і здивовано глянув на Маєрса. Може, спав. А може, й ні. Маєрс запитав:

— Ви не бачили, сюди ніхто не заходив?

Але було ясно, що чоловік не знає, чого від нього хочуть. Він мовчки дивився на Маєрса, й у його погляді читалося повне нерозуміння. А може, це було щось інше, подумав Маєрс. Можливо, цей погляд маскував хитрість і обман.

Маєрс потрусив пальто, привертаючи увагу сусіда. Потім устромив руку в кишеню і пошарив там. Він закатав рукав і показав чоловікові власний наручний годинник. Чоловік подивився на Маєрса, потім на його годинник. Він виглядав спантеличено.

Маєрс постукав по годиннику пальцем. Потім знову встромив руку в кишеню пальта і зробив жест, ніби витягав рибу з води. Маєрс іще раз тицьнув на годинник і помахав пальцями, намагаючись показати, що наручний годинник вилетів у двері.

Чоловік знизав плечима й похитав головою.

— Чорт забирай, — розчаровано буркнув Маєрс. Одягнувши пальто, він вийшов у коридор. В купе йому не сиділося. Він боявся, що поб’є свого сусіда. Маєрс роззирнувся, сподіваючись побачити й упізнати злодія. Але нікого не було. Можливо, його сусід по купе і не брав годинника. Можливо, хтось інший, той, що смикав двері туалету, проходив повз їхнє купе, помітив пальто, побачив, що пасажир спить, відчинив двері, порився в кишенях, зачинив двері й утік.

Маєрс повільно йшов у кінець вагона, заглядаючи в інші купе. Тут, у вагоні першого класу було не людно, та в кожному купе сиділи одна-дві людини. Більшість із них спали — принаймні так здавалося. Очі були заплющені, голови відкинуті на спинку сидіння. В одному з купе чоловік десь того ж віку, що й Маєрс, виглядав із вікна на село. Коли Маєрс зупинився і зазирнув усередину, чоловік різко повернувся й суворо зиркнув на нього.

Маєрс перейшов у вагон другого класу. Тут людей було вже більше — часом по п’ять-шість пасажирів у кожному купе, і жилося їм не дуже — це було помітно з першого погляду.

Мало хто спав — тут іще спробуй засни. Ці люди проводжали Маєрса поглядом, коли він проходив мимо. «Нетутешні», — подумав він. Він був певен, якщо годинник узяв не його сусід по купе, то злодій точно був десь тут. Але що він міг зробити? Надії не було. Годинник пропав. Тепер він у чужій кишені. Годі було сподіватися, що contrôleur зрозуміє, що трапилося, як Маєрс не старався би пояснити. Та навіть якби вдалося, що далі? Він побрів назад. Зазирнувши всередину, він побачив, що чоловік знову розлігся, прикривши очі капелюхом.

Маєрс переступив через його ноги й сів біля вікна. Від гніву аж паморочилося у голові. Вони виїхали на околицю міста. Замість господарств і пасовищ за вікном пропливали фабрики та заводи з непромовними назвами на вивісках. Потяг почав гальмувати. Одні автомобілі за вікном їхали вулицями, інші ж чекали в черзі на переїзді, поки рушить поїзд. Маєрс підвівся і зняв валізу. Поклавши її коліна, він продовжував дивитися у вікно на це ненависне місце.

Раптом у нього промайнула думка, що він, насправді, й не хотів бачитися з хлопцем.

Маєрс був шокований цим, і на мить йому стало аж гидко від себе. Він похитав головою. За все життя, сповнене безглуздими вчинками, ця поїздка стала, можливо, найбезглуздішою. Та це факт: у Маєрса не було ні найменшого бажання бачити хлопця, який своєю поведінкою давно вбив усю Маєрсову любов до себе. Раптом Маєрсові чітко і ясно згадалося хлопцеве обличчя в мить, коли той кинувся на нього, і стало так гірко-гірко. Цей хлопець зруйнував Маєрсову молодість і перетворив молоду дівчину, з якою Маєрс одружився, на нервову алкоголічку, яку той то жалів, то знущався з неї. «Якого дідька, — запитав у себе Маєрс, — треба було пертися хтозна-куди, щоби побачити людину, яка тобі огидна?» Йому не хотілося тиснути хлопцеві руку — руку свого ворога. Не хотілося плескати його по плечу і питати, як справи. І розпитувати про його матір.

Він підсунувся на край сидіння, коли поїзд заїхав на станцію. По внутрішньому радіо пролунало оголошення французькою мовою. Чоловік навпроти Маєрса заворушився. Поправивши капелюха, він сів рівно, тим часом по радіо сказали щось іще по-французьки. Маєрс не зрозумів ані слова. Він зовсім розхвилювався, коли потяг сповільнився і, зрештою, зупинився. Маєрс вирішив не виходити з купе. Він сидітиме на місці, доки поїзд не рушить. Коли це станеться, він буде тут, він поїде у Париж — і все. Маєрс обережно визирав з вікна, боячись побачити за склом синове обличчя.

Він не знав, як тоді відреагує. Хтозна, може, здуру покаже йому кулака. Маєрс побачив на платформі кількох людей у пальтах і з шарфами, які стояли поруч із валізами, чекаючи на посадку. Ще кілька людей чекали без багажу, сховавши руки в кишені, мабуть, когось зустрічали. Його сина серед них не було, та, звісно, це не означало, що він узагалі не прийшов. Маєрс переставив валізу з колін на підлогу і засовався на місці.

Чоловік навпроти позіхав і дивився у вікно. Раптом він перевів погляд на Маєрса. Знявши капелюха, він прочесав пальцями волосся. Потім знову надягнув капелюха, підвівся і стягнув свою сумку з полички.

Чоловік відчинив двері купе. Але, перш ніж вийти, розвернувся і показав рукою вбік станції.

— Страсбург, — сказав чоловік. Маєрс відвернувся.

Чоловік затримався ще на мить і вийшов у коридор зі своєю сумкою та, Маєрс був переконаний, годинником. Але зараз це непокоїло його далеко не найбільше. Він іще раз виглянув із вікна поїзда. Біля входу на станцію стояв чоловік у фартуху й курив цигарку.

Чоловік спостерігав, як двоє залізничників пояснюють щось жінці в довгій спідниці та з дитиною на руках. Жінка слухала, кивала і слухала далі. Вона пересадила дитину з однієї руки на іншу. Чоловіки говорили. Вона слухала. Один чоловік цьомкнув дитину в шию. Жінка глянула на дитя і всміхнулася. Знову пересадила дитину й ще трохи послухала. Маєрс побачив молоду пару, що обіймалася на пероні неподалік його вагона. Юнак відпустив дівчину. Щось сказав, узяв валізу і пішов до поїзда. Жінка дивилася йому вслід. Піднесла руку до обличчя, торкнулася долонею одного ока, потім іншого.

За хвилину Маєрс побачив, що вона йде по платформі, а її погляд прикутий до його вагона, ніби когось шукає. Він перевів погляд із жінки на великий годинник над залом очікування. Знову опустив очі на перон — хлопця ніде не було видно. Можливо, проспав, а може, теж передумав. Хай там як, Маєрсу стало легше. Він знову глянув на годинник, потім на дівчину, яка бігла до його вікна. Маєрс відхилився, ніби хотів вибити скло.

Двері в купе відчинилися. Юнак, якого він бачив на вулиці, зачинив їх за собою і сказав:

— Bonjour.

Не дочекавшись відповіді, він закинув валізу нагору й підійшов до вікна.

— Pardonnez-moi[2].

Він опустив вікно.

— Марі, — промовив він. Дівчина всміхнулася і заплакала. Юнак узяв її за руки й цілував пальці. Маєрс, стиснувши зуби, відвів погляд. Залізничники кричали щось один одному перед від’їздом. Пролунав свисток, і поїзд рушив із платформи. Юнак відпустив руки дівчини та продовжував махати їй на прощання, поки поїзд котився вперед.

Але від’їхали вони зовсім недалеко, ледь за межі станції, і раптом Маєрс відчув, що поїзд різко зупинився.

Юнак зачинив вікно й сів біля дверей. Діставши газету з пальта, він почав читати. Маєрс підвівся і відчинив двері. Пройшов у кінець, де вагони з’єднувалися між собою. Неясно, чому вони зупинилися. Можливо, щось трапилося.

Він підійшов до вікна. Та звідти було видно лише складну систему колій, де поїзди збирали докупи, вагони від’єднували від одного поїзда й чіпляли до іншого. Він відступив від вікна. На дверях до сусіднього вагона висіла табличка: «Poussez»[3]. Маєрс ударив кулаком по знаку, і двері відчинилися. Маєрс знову опинився у вагоні другого класу. Він пройшов повз ряд купе, наповнених людьми, люди вмощувалися на місця, готуючись до тривалої поїздки. Йому потрібно було в когось дізнатися, куди прямує цей потяг. Купуючи квиток, він здогадувався, що поїзд після Страсбурга йде у Париж. Але йому було би соромно встромити голову в якесь купе і запитати: «Парі? — чи як вони там говорять, — ніби він не знає, чи прибули вони в пункт призначення.

Щось брязнуло, і потяг смикнувся назад. Тепер знову було видно станцію, і Маєрс знову подумав про свого сина. Можливо, він стояв там, захеканий — так біг до станції, і не розумів, де ж його батько. Маєрс похитав головою.

Вагон заскрипів і застогнав під ним, потім щось зачепилося і гучно стало на місце. Маєрс глянув на лабіринт колій і зрозумів, що поїзд знову почав рухатися. Він розвернувся і побіг назад у кінець коридора, де перейшов у свій вагон, у якому їхав усю дорогу. Він пройшов коридором до свого купе. Але юнака з газетою не було. І Маєрсової валізи теж. І взагалі, це було не його купе. Він із жахом усвідомив, що його вагон, очевидно, відчепили, поки він виходив, і приєднали до поїзда ще один вагон другого класу.

У купе, перед яким він стояв, було повно маленьких темношкірих чоловіків, розмовляли вони швидко, і такої мови Маєрс ніколи не чув. Один із них махнув Маєрсові, щоби заходив усередину. Маєрс увійшов у купе, чоловіки посунулися. Атмосфера в них була товариська. Чоловік, який запрошував Маєрса, засміявся і поплескав по сусідньому сидінню. Маєрс сів спиною до напряму руху поїзда. Будиночки за вікном пролітали все швидше і швидше. На мить Маєрсу здалося, що пейзаж утікає від нього. Кудись він їхав — у цьому жодних сумнівів. І якщо напрямок неправильний, він рано чи пізно про це дізнається.

Він відхилився на спинку й заплющив очі. Чоловіки розмовляли, сміялися. Голоси долинали до нього начебто здалеку. Незабаром вони злилися з рухом поїзда, і Маєрс відчув, як його кудись відносить і потроху затягує в сон.