Собор

Звідки я телефоную

Ми із Джей Пі сидимо на ґанку в профілакторії Френка Мартіна. Як і решта гостей Френка Мартіна, Джей Пі передусім п’яниця. А ще сажотрус. Тут він уперше, і йому страшно. А я вже колись тут був. Що сказати? Повернувся. Справжнє ім’я Джей Пі — Джо Пенні, але він каже, щоб я звав його Джей Пі. Йому років тридцять. Молодший за мене. Не набагато, але молодший. Він розповідає, як обрав свою професію, і жестикулює під час розмови. Але руки в нього тремтять. Постійно.

— Раніше такого не було, — говорить він. Це про руки. Я кажу, що співчуваю. Кажу, що це мине. Правда. Тільки не зразу. Ми тут лише пару днів. Іще не очуняли. Джей Пі трясе, а в мене у плечі прострілює — мабуть, нерв. Іноді в шиї збоку теж. І рот на додачу пересихає. Ковтнути — і то важко. Я розумію, що от-от щось трапиться, намагаюся від цього втекти. Хочеться сховатися — ось чого мені хочеться. Просто заплющити очі, й нехай воно пройде повз, хай візьме когось іншого. А Джей Пі зачекає.

Учора вранці я бачив припадок. В одного мужика. Всі звуть його Малий. Високий товстун, електрик із Санта-Рози. Чув, що він тут майже два тижні — найскладніше позаду.

Він збирався додому за день-два, зустріти Новий рік перед телевізором зі своєю дружиною. Перед Новим роком Малий хотів гарячого шоколаду з печивом. Іще вчора вранці, коли він спустився на сніданок, із ним усе було гаразд. Малий крякав, показуючи товаришеві, як гукає качок, щоби сіли йому на голову. «Бах, бах», — видав Малий, підстреливши двійко. Волосся у Малого було вологе й зачесане назад із боків. Щойно вийшов із душу. Порізав підборіддя бритвою. А що тут такого? Майже в усіх тут, у профілакторії Френка Мартіна, є порізи на обличчі. Звична справа, буває. Малий усівся на чолі стола й почав розповідати історію з одного зі своїх запоїв. Народ за столом реготав і хитав головою, наминаючи яєчню. Малий скаже щось, усміхнеться — й оглядає всіх за столом, чекає на реакцію. Ми всі свого часу так чудували, тож, ясна річ, усім було смішно. У Малого на тарілці була яєчня, трохи печива й мед. Я теж сидів за столом, але їсти не хотілося. Переді мною стояла чашка з кавою. Раптом дивлюся — Малого немає. Впав зі стільця, аж грюкнуло. Він лежав на спині на підлозі із заплющеними очима, а п’яти барабанили по лінолеуму. Хлопці почали гукати Френка Мартіна. Але той був на місці. Двоє хлопців сіли біля Малого на підлогу. Один засунув йому в рот пальці, намацуючи язик. Френк Мартін закричав:

— Усі розійшлися!

Раптом я помітив, що купа народу обступила й нахилилася над Малим, не в змозі відвести від нього погляду.

— Йому треба повітря! — сказав Френк Мартін. Він побіг у кабінет і викликав швидку.

Сьогодні Малий знову з нами. Міцний горішок. Уранці Френк Мартін привіз його мікроавтобусом із лікарні. На ранкову яєчню він не встиг, але взяв собі кави і все одно прийшов у їдальню. На кухні йому приготували тост, але Малий не їв. Сидів зі своєю кавою, заглядаючи в чашку, і совав її по столу.

Мені хочеться запитати, чи був якийсь сигнал перед тим, як це трапилося. Хочеться дізнатися, чи відчув він, як серце перестало битися чи, може, навпаки — пришвидшилося. Чи смикнулася у нього повіка? Але я мовчу. Не схоже, що він хотів би це обговорювати. Я ніколи не забуду того, що трапилося з Малим. Малий розпластаний на підлозі, гупає п’ятами. Тому тепер щоразу, як усередині щось затремтить, я затамовую подих і подумки готуюся отямитися на спині з чиїмись пальцями в роті.

Джей Пі сидить у кріслі на ґанку, поклавши руки на коліна. Я курю, струшуючи попіл у старе відро для вугілля. Слухаю, як Джей Пі щось розказує. Вже одинадцята ранку — півтори години до обіду. Ми не голодні. Але все одно хочеться зайти всередину й сісти за стіл. Може, ще зголодніємо.

Про що розказує Джей Пі? Він розказує, як у дванадцять років упав у колодязь поблизу ферми, де виріс. Колодязь був сухий, на щастя.

— Або на жаль, — каже Джей Пі, роззираючись і хитаючи головою. Розказує, як під вечір, коли його нарешті знайшли, тато витягнув його мотузкою. Джей Пі намочив штани. Жахливі речі він пережив у тому колодязі, гукаючи на допомогу, знову, і знову, і знову. Він аж захрип. Але каже, що той випадок із колодязем сильно вплинув на нього. Він сидів унизу, дивився на гирло. Далеко вгорі виднілося маленьке коло блакитного неба. Раз у раз пропливала біла хмара. Над ним пролітали зграї птахів, і від помахів їхніх крил Джей Пі ставало трохи спокійніше. Він чув й інші речі. Чув, як щось шарудить угорі, й боявся, чи не звалиться воно йому на голову. Він думав про комах. Він чув, як над гирлом колодязя дме вітер — цей звук теж справив на нього враження. Коротко кажучи, все його життя здавалося іншим на дні цієї криниці. Але нічого на нього не впало й не закрило маленьке синє коло. Потім прийшов батько з мотузкою, і невдовзі Джей Пі повернувся у звичний світ.

— Продовжуй, Джей Пі. Що далі? — кажу.

Якось у вісімнадцять чи дев’ятнадцять років, коли він закінчив середню школу й гадки не мав, що робити зі своїм життям, Джей Пі поїхав на інший кінець міста в гості до друга. Цей друг жив у будинку з каміном. Вони з другом сиділи й пили пиво. Музику слухали. А тут хтось дзвонить у двері. Друг іде відчинити. Там молоденька сажотруска зі своїм робочим приладдям. І капелюх такий, що Джей Пі аж рота роззявив. Вона каже другові, що у неї виклик на очистку каміна. Друг пропускає її в дім, жартома кланяючись. Дівчина не звертає на нього уваги. Вона розстеляє на каміні килимок і викладає свої снасті. На ній чорні штани, чорна сорочка, чорні черевики та шкарпетки. Капелюха вона, звісно, вже зняла. Джей Пі каже, що ледве стримувався, коли дивився на неї. Вона виконує свою роботу, чистить димар, поки Джей Пі з другом слухають музику, сьорбаючи пиво. Вони спостерігають за нею, дивляться, що вона робить. Час від часу Джей Пі та друг, усміхаючись, переглядаються, а то й підморгують. Вони аж брови піднімають, коли верхня половина дівчини ховається в димоході.

— Там було на що подивитися, — каже Джей Пі. Закінчивши роботу, вона згорнула приладдя у килимок. Узяла в друга чек, який виписали його батьки. А потім запитала, чи не хоче він її поцілувати.

— Це на щастя, — каже вона. У Джей Пі всередині аж йокнуло. Друг закочує очі. Дуркує. Потім, певно, добряче почервонівши, цілує її в щоку. Саме в цю мить Джей Пі вирішив дещо зробити. Він відклав пиво. Підвівся з дивана й підійшов до дівчини, коли та вже ступила за двері.

— А мене? — каже до неї Джей Пі.

Вона кинула на нього погляд. Джей Пі каже, що чув, як стукає серце. Дівчину, як виявилося, звали Роксі.

— Аякже, — каже Роксі. — Чому ні? У мене ще лишилося кілька зайвих поцілуночків.

Вона смачно поцілувала його в губи, потім розвернулася і пішла до виходу.

Джей Пі хутко вискочив перед нею на ґанок. Притримав їй сітчасті двері. Спустився з нею сходами й вийшов до узбіччя, де вона припаркувала свій фургон. Він уже не контролював себе. Ніщо на світі більше не мало значення. Він розумів, що зустрів людину, від якої в нього аж ноги тремтіли. Він відчував, як на губах досі палає той поцілунок, ну і все таке. Джей Пі не тямив, що робить. Його переповнювали почуття, і він не розумів, як із цим бути.

Він відчинив їй задні двері фургона. Допоміг скласти речі всередину.

— Дякую, — сказала вона.

У нього вирвалося, що він хотів би побачитися знову. Чи не проти вона якось сходити з ним у кіно? А ще він раптом усвідомив, що хотів би робити в житті. Те, що й вона. Чистити димоходи. Але тоді він цього не сказав.

Джей Пі каже, що вона вперлась руками в боки й уважно до нього придивилася. Потім узяла на передньому сидінні візитку й подала йому.

— Зателефонуй на цей номер сьогодні після десятої вечора. Побалакаємо. А зараз мені треба їхати.

Вона наділа капелюха, але одразу зняла. Ще раз подивилася на Джей Пі. Їй, мабуть, сподобалося те, що вона побачила, бо цього разу вона всміхнулася. Джей Пі сказав, що у неї біля рота пляма. Потім вона сіла у фургон, посигналила й поїхала.

— А далі що? — кажу. — Розказуй, Джей Пі.

Мені було цікаво. Але я слухав би навіть про те, як він продавав підкови.

Уночі йшов дощ. Хмари позбиралися біля пагорбів по всій долині. Джей Пі прокашлюється і дивиться на пагорби, на хмари. Потирає підборіддя. І продовжує розповідати.

Роксі починає ходити з ним на побачення. Він потроху вмовляє її, щоби брала його з собою на роботу. Але Роксі працює з батьком і братом, і зайвих замовлень у них нема. Працівники їм не потрібні. До того ж, що це за Джей Пі й узагалі хто він такий? Будь обережна, попереджали вони її.

Коротше, сходили вони кілька разів у кіно. Сходили на танці. Але здебільшого залицяння оберталися навколо чищення димоходів. Не згледілися вони, каже Джей Пі, як зайшлося про шлюб. Невдовзі так і зробили — одружилися. Тесть Джей Пі приймає його в компанію на партнерських засадах. Десь за рік Роксі народила. Вона перестала бути сажотрускою. Принаймні вже не працювала. Незабаром у неї народилася ще одна дитина. Джей Пі вже під тридцять. Він купує будинок. Каже мені, що тоді був задоволений своїм життям.

— Мене влаштовувало, як усе складалося, — каже він. — У мене було все, що я хотів. Дружина й діти, яких я любив, і робив я те, що хотів робити в житті.

Але чомусь — хто його зна, чому ми робимо певні речі, — він починає пити. Тривалий час п’є тільки пиво і лише пиво. Будь-яке пиво — було неважливо. Каже, що пив двадцять чотири години на добу. Пив уночі перед телевізором. Звісно, іноді випивав і щось міцніше. Але лише тоді, коли вони їхали десь за місто — траплялося це нечасто, або коли гості приходили. А потім він незрозуміло чому перейшов із пива на джин-тонік. Після вечері доганявся джин-тоніком перед телевізором. У руці в нього завжди була склянка джин-тоніку. Каже, що смак подобався. Після роботи замість того, щоб їхати додому, йшов пити. Потім почав пропускати вечерю. Просто не приходив. Або приходив, але нічого не їв. Наїдався закусками в барі. Бувало, зайде в дім і жбурне судочок із обідом через усю вітальню, просто так. Коли Роксі починала кричати, він розвертався й ішов. Випивка перемістилася в часі до обіду, коли попереду було ще пів робочого дня. Каже, що він починав ранок із пари склянок. Перш ніж чистити зуби — хиляв. А вже потім пив каву. І на роботу ходив із термосом горілки в судочку.

Джей Пі замовк. Різко. Що трапилось? Я ж слухаю. Це допомагає мені розслабитися. Відволікає від свого. Кажу йому:

— Ти чого? Продовжуй, Джей Пі.

Він потирає підборіддя. Невдовзі продовжує розповідати.

Тепер Джей Пі з Роксі ведуть справжні бійки. Тобто бої Джей Пі каже, що якось вона вмазала йому кулаком і зламала носа.

— Диви. Ось тут, — показує мені шрам на переніссі. — Отакий вигляд має зламаний ніс.

Він їй віддячив. Вибив плече. Іншого разу розбив губу. І перед дітьми теж билися. Все вийшло з-під контролю. Але пити він не кинув. Не міг. І ніщо не могло його змусити. Навіть батько Роксі та її брат, які погрожували фізичною розправою. Вони казали Роксі, щоби забирала дітей і переїжджала. Але Роксі була переконана, що це її проблема. Вона сама в неї влізла і сама все вирішить.

Джей Пі знову затих. Згорбився і зсунувся у кріслі. Дивиться, як машина їде дорогою від нас до пагорбів.

Я кажу:

— Мені цікаво. Що далі, Джей Пі? Розказуй.

— Я не знаю, — він знизує плечима.

— Усе гаразд, — кажу це, щоб він не соромився. — Продовжуй, Джей Пі.

Щоб усе налагодити, вона вирішила знайти собі хлопця. Джей Пі навіть не знав, як вона встигала з домом та дітьми.

Я дивлюся на нього. Він же доросла людина.

— Було би бажання, — кажу, — а час знайти можна. Якщо захотіти.

Джей Пі хитає головою.

— Мабуть, так, — каже він.

Хай там як, а він про все дізнався — про хлопця Роксі, й пішло. Зірвав у неї з пальця обручку. І пошматував кусачками. Ото весело було. А вранці дорогою на роботу його заарештували за водіння в нетверезому стані. Права забрали. На вантажівці вже не покатаєшся. Може, це й на краще, каже він. За тиждень до того він уже впав із даху та зламав великий палець. Зламана шия була лише питанням часу, каже він.

А сюди, до Френка Мартіна, він приїхав просохнути й поміркувати, як налагодити життя. Він був тут не проти волі. Як і я. Нас тут ніхто не тримав. Ми могли піти коли завгодно. Але рекомендували провести тут мінімум тиждень, а два тижні чи місяць, як тут казали, нам «наполегливо радили». Я вже казав, що у Френка Мартіна вдруге. Коли я підписував чек на тиждень заздалегідь, Френк Мартін сказав:

— На свята завжди складно. Можливо, варто подумати про те, щоб цього разу затриматися трохи довше? Скажімо, на пару тижнів. Як гадаєте? Ну, подумайте. Не обов’язково вирішувати зараз.

Він притримав чек великим пальцем, і я підписав. Потім провів свою дівчину до виходу і попрощався.

— Бувай, — сказала вона та вискочила за двері на ґанок.

Вечоріє. Дощ іде. Я йду від дверей до вікна. Відсовую штору і дивлюся, як вона їде. В моїй машині. П’яна. Але я сам п’яний і нічого не можу вдіяти. Добрів до великого крісла біля обігрівача, сів. Якісь хлопці відволіклися на мене від телевізора. Але вже знову дивляться. А я сиджу. Дивлюся час від часу, що там на екрані.

У той же день, трохи пізніше, вхідні двері голосно відчинилися, і двоє здорових мужиків завели всередину Джей Пі — його тесть і зять, як я згодом дізнався. Вони протягли Джей Пі через усю кімнату. Старий записав його й дав Френку Мартіну чек. Потім ці двоє допомогли Джей Пі піднятися нагору. Напевно, поклали спати. Невдовзі старий із тим іншим хлопцем спустилися й попрямували до виходу. Здавалося, вони хотіли якомога швидше вибратися звідси. Ніби дочекатися не могли, коли вже помиють руки. Я їх не звинувачую. Чорт забирай, звісно, ні. Не знаю, що я робив би на їхньому місці.

Через півтора дня ми з Джей Пі зустрічаємося на ґанку. Тиснемо руки, згадуємо про погоду. Джей Пі трясе. Ми сидимо, закинувши ноги на перила. Відкидаємось у кріслах, ніби ми тут просто так, сіли балакати про своїх мисливських собак. Тоді Джей Пі й почав розповідати свою історію.

Холодно, хоч і не дуже. Трохи хмариться. Френк Мартін виходить надвір докурити сигару. Він у светрі, застібнутому доверху. Френк Мартін — низенький огрядний чоловік. У нього сиві кучері та маленька голова. Навіть для такого тіла замала. Він стоїть із сигарою в роті, склавши руки на грудях. Потягує і дивиться на долину. Він стоїть, як переможець, ніби знає, що до чого в цьому житті.

Джей Пі знову затих. Майже не дихає. Я кидаю цигарку у відро й здивовано дивлюся на Джей Пі — він іще глибше втиснувся у крісло. Ще й комір підняв. У чому, взагалі, справа? Цікаво. Френк Мартін опускає руки, потягуючи сигару. Пускає дим із рота. Потім киває на пагорби й каже:

— У Джека Лондона був великий дім по той бік долини. Отут, за цим зеленим пагорбом. Але його вбив алкоголь. Нехай це буде вам уроком. Він був сильніший за нас усіх. А все одно не впорався.

Френк Мартін дивиться на те, що залишилося від сигари. Згасла. Він кидає її у відро.

— Ви, хлопці, як захочете щось почитати, поки тут, то прочитайте його книжку «Поклик пращурів». Знаєте її? У нас є, якщо надумаєте. Там про тварину, яка наполовину собака, наполовину вовк. Ну добре, проповідь закінчена, — каже він, підтягуючи штани й обсмикуючи светр. — Я всередину. Побачимося на обіді.

— Я поряд із ним почуваюся клопом, — каже Джей Пі. — Через цю людину я почуваюся клопом, — він хитає головою. Потім каже: — Джек Лондон. Оце ім’я! От би в мене таке було. Замість мого.

Першого разу мене привезла сюди дружина. Тоді ми ще були разом, сподівалися, що все вдасться. Вона мене привезла й побула тут годинку-дві, розмовляючи наодинці з Френком Мартіном. І поїхала. Наступного ранку Френк Мартін відвів мене вбік і сказав:

— Ми можемо вам допомогти. Якщо самі захочете допомогти собі й прислухаєтеся до нас.

Та я не знав, можуть вони мені допомогти чи ні. Частина мене хотіла допомоги. Але була й інша частина.

Цього разу мене сюди привезла дівчина. На моїй машині. Везла під дощем. Усю дорогу ми пили шампанське. Як доїхали, то вже обоє були п’яні. Вона планувала просто висадити мене, розвернутись і повернутися додому. Справ у неї вистачало. Щонайменше — це вранці піти на роботу. Вона секретарка. Нормальна робота, фірма виготовляє електронні деталі. А ще в неї чорноротий синочок-підліток. Я хотів, щоб вона зняла кімнату в місті, переночувала, а вже потім їхала додому. Не знаю, зняла вона кімнату чи ні. Від неї нічого не було чути, відколи вона провела мене сходами нагору, до кабінету Френка Мартіна, і сказала:

— Дивіться, хто до вас прийшов.

Але я на неї не серджуся. По-перше, вона уявлення не мала, у що влізла, запропонувавши пожити в неї, коли мене вигнала дружина. Мені було її шкода. Шкода, бо в переддень Різдва прийшли результати її аналізів на рак шийки матки, і новини були невеселі. Їй знову треба було до лікаря і якомога швидше. Цих новин нам обом вистачило, щоби почати пити. От ми й напилися. Так напилися, що на Різдво ще не протверезіли. Треба було поїхати кудись поїсти, бо їй не хотілося готувати. Ми з нею і чорноротим синочком відкрили подарунки й поїхали у стейкхаус неподалік. Я був не голодний. Узяв суп із булочкою. Під суп випив пляшку вина. Вона теж трохи випила. Потім перейшли на «Криваву Мері». Наступні пару днів я не їв нічого, крім солоних горіхів. Зате пив бурбон, багато. А потім сказав їй:

— Золотко, думаю, мені краще поїхати. Повернуся до Френка Мартіна.

Вона намагалася пояснити синові, що її якийсь час не буде і йому доведеться самому собі готувати. Коли ми вже виходили за двері, це чорнороте мале почало верещати:

— Пішли ви! Сподіваюся, ви ніколи не повернетеся. Щоб ви здохли!

Уявляєте, яке гівно!

На виїзді з міста я попросив зупинитися біля магазинчика з алкоголем, узяв нам шампанського. Потім іще докупили стаканчики. І відро смаженої курки. Ми їхали до Френка Мартіна під дощем, пили, слухали музику. Вона була за кермом. А я відповідав за радіо і наливав. Ми намагалися зробити з цього маленьку вечірку. Та все одно було сумно. Ціле відро смаженої курки — а ми її не їли.

Думаю, вона доїхала нормально. Якби ні, то мені, напевно, сказали би. Але вона не дзвонила, і я їй теж. Можливо, вже отримала якісь новини про своє здоров’я. А може, й ні, хтозна. Може, вони взагалі помилилися. І це були чужі аналізи. Але моя машина в неї, в її будинку залишилися мої речі. Я знаю, ми ще побачимось.

Тут, у профілакторії, нас кликали їсти старим фермерським дзвоном. Ми з Джей Пі встаємо з крісел і йдемо всередину. Все одно на ґанку вже холодно. Видно, як пара з рота йде.

Уранці напередодні Нового року намагаюся подзвонити дружині. Не бере слухавку. Це не страшно. Та навіть якби і страшно, то що я зроблю? Коли ми востаннє говорили телефоном, кілька тижнів тому, то почали кричати одне на одного. Я її пообзивав. «Ти вже мізки свої пропив!» — сказала вона на прощання й кинула слухавку.

Але зараз мені хотілося з нею поговорити. Щось треба було вирішувати з моїми речами. В її будинку в мене теж залишилися речі.

Тут один мужик є, любить подорожувати. Європою, ще десь. Принаймні так він розповідав. Каже, що їздить у справах. А ще каже, що тримає алкоголь під контролем і взагалі не розуміє, чому опинився тут, у Френка Мартіна. І не пам’ятає, як приїхав. Любить про це жартувати.

— У всіх бувають провали в пам’яті, — каже він. — Це ще нічого не означає.

Він не п’яниця, як він нам каже. А ми слухаємо.

— Це серйозне звинувачення, — говорить він. — Такі балачки можуть зіпсувати людині життя.

Каже, що якби дотримувався правила «пити лише віскі з водою, без льоду», то ніяких провалів у нього не було би. Це все через лід.

— Знаєш когось у Єгипті? — питає він мене. — Бо мені треба контакти, є одна справа.

На новорічну вечерю Френк Мартін подає стейк із запеченою картоплею. До мене повертається апетит. Я ум’яв усе на своїй тарілці і з’їв би ще. Дивлюся на тарілку Малого. Чорт, він майже не торкався її. Стейк просто лежить собі й усе. Малий уже не той, що був. Планував бідолаха сьогодні бути вже вдома. Планував у халаті й тапочках сидіти перед телевізором, за руку з дружиною. А тепер боїться їхати. Я його розумію. Трапилося раз — трапиться і вдруге. Малий більше не розповідав свої божевільні історії, відколи це трапилося. Мовчав, тримався окремо. Я запитую, чи можна взяти в нього стейк, і він підсовує тарілку до мене.

Дехто з хлопців іще не спить — сидять перед телевізором, дивляться, що там на Таймс-сквер, аж раптом заходить Френк Мартін і показує свій торт. Проносить його навколо, щоб усі роздивилися. Я знаю, що він не сам його пік. Торт купований. Але торт є торт. Великий білий торт. Зверху щось написано рожевими літерами. Написано: «З Новим роком — крок за кроком».

— На дідька мені ваш торт? — каже наш їздун Європою. — Де шампанське? — сміється він.

Усі йдемо в їдальню. Френк Мартін ріже торт. Я сиджу поруч із Джей Пі. Він з’їдає два шматки, запиваючи колою. Я їм один шматок, інший загортаю в серветку на потім.

Джей Пі підпалює цигарку — руки вже не трясуться — і каже мені, що вранці до нього прийде дружина, у перший день нового року.

— Це чудово, — кажу я. Киваю, злизуючи крем із пальця. — Це гарно, Джей Пі.

— Я вас познайомлю, — говорить він.

— Чекатиму з нетерпінням.

Ми бажаємо один одному на добраніч. Вітаємо з Новим роком. Я витираю пальці серветкою. Тиснемо руки.

Я підходжу до телефону, кидаю монетку й набираю дружину за її рахунок. Але й цього разу ніхто не відповідає. Думаю, може, зателефонувати своїй дівчині — набираю її номер, та раптом розумію, що не хочу з нею розмовляти. Вона, мабуть, удома, дивиться по телевізору те саме, що і я. Коротше, не хочу я з нею говорити. Сподіваюся, в неї все гаразд. А якщо ні, то не хочу про це знати.

Після сніданку ми з Джей Пі виходимо на ґанок пити каву. Небо ясне, але достатньо прохолодно, щоб одягти светр і куртку.

— Вона питала, чи варто брати з собою дітей, — говорить Джей Пі. — Я сказав, що малих краще залишити вдома. Уявляєш? Ще тільки дітям не вистачало сюди приїхати.

Ми струшуємо попіл у відерце для вугілля. Дивимося на той бік долини, де жив Джек Лондон. П’ємо вже по другій чашці кави, коли автомобіль звертає з дороги й під’їжджає до нас.

— Це вона! — каже Джей Пі. Ставить свою чашку біля крісла, встає і спускається сходами.

Я бачу, як жінка зупиняє машину і ставить на ручне гальмо. Бачу, як Джей Пі відчиняє двері. Жінка виходить, вони обіймаються. Я відводжу погляд. А потім знову дивлюся на них. Джей Пі бере її за руку, вони піднімаються сходами. Ця жінка колись зламала чоловікові носа. Народила двох дітей, пережила купу всього, але вона любить його — цього чоловіка, що тримає її за руку. Я підводжуся з крісла.

— Це мій друг, — каже Джей Пі дружині. — А це Роксі.

Роксі тисне мені руку. Висока красуня у в’язаній шапочці. Вона в пальті, теплому светрі та штанах. Пригадую, як Джей Пі розповів мені про коханця й кусачки. Обручки не видно. Десь, мабуть, валяється пошматована. Руки у неї міцні, кулаки дай боже. Така запросто вмаже, якщо доведеться.

— Багато чув про вас, — кажу. — Джей Пі розповідав, як ви познайомилися. Щось про димохід.

— Ага, димохід, — відповідає вона. — Він, мабуть, багато чого не розказував. Принаймні я на це сподіваюся, — сміється вона.

А потім — вона вже не може втриматися — обіймає Джей Пі й цілує в щоку. Вони прямують до дверей.

— Приємно було познайомитися, — каже вона. — А Джо казав, що він найкращий сажотрус у світі?

— Перестань, Роксі, — каже Джей Пі. Він уже взявся за ручку на дверях.

— Він казав, що всього навчився від вас, — говорю я.

— Ну, що є, то є, — вона знову сміється. Але, здається, думає про щось інше. Джей Пі повертає ручку. Роксі притримує його.

— Джо, може, пообідаємо десь у місті? Я відвезу.

Джей Пі прокашлюється.

— Тиждень іще не минув, — він відпускає дверну ручку й потирає підборіддя. — Думаю, мені було би добре поки нікуди не їздити. Можна попити кави тут, — каже він.

— Ну гаразд, — відповідає вона. Її очі знову повертаються до мене. — Я рада, що Джо з кимось потоваришував. Приємно було познайомитися.

Вони ідуть усередину. Знаю, що це не найрозумніший вчинок, але все одно кажу:

— Роксі.

Вони зупиняються у дверях і дивляться на мене.

— Побажайте мені удачі, — кажу я. — Серйозно. Поцілунок би мені не завадив.

Джей Пі опускає очі. Він досі тримається за ручку, хоча двері відчинені. Смикає її туди-сюди. А я не зводжу з неї очей. Роксі всміхається.

— Я вже не працюю, — каже вона. — Кілька років. Джо не казав? Але, звісно, можу поцілувати, аякже.

Вона підходить ближче. Бере мене за плечі — я немалий дядько — і цілує в губи.

— Ну як? — питає.

— Гарно, — кажу я.

— На здоров’я, — вона досі тримає мене за плечі. Дивиться мені прямо в очі. — Щасти, — каже вона й відпускає мене.

— Ще побачимося, приятелю, — каже Джей Пі. Відчиняє двері навстіж, і вони заходять усередину.

Я сідаю на сходи, закурюю. Дивлюся на руку й задуваю сірник. Трясе. Вранці почалося. Сьогодні вранці так хотілося випити. Це сумно, але Джей Пі я не розповів. Намагаюся думати про щось інше. Про сажотрусів — що там розповідав Джей Пі? Та чомусь у голову лізе будинок, де ми колись жили з дружиною. Там і димоходу не було, навіть не знаю, чому я його згадав. Але добре пам’ятаю цей будинок і як одного ранку, за кілька тижнів після переїзду, я почув шум за вікном. Була неділя, й у спальні ще було темно. Але з вікна вже пробивалося бліде світло. Я прислухався. Щось шкреблося об стіну. Я вискочив з ліжка й побіг дивитися.

— Боже мій! — скрикує дружина, сідаючи в ліжку, і змахує волосся з обличчя. Раптом вона починає сміятися. — Це містер Вентуріні, — каже вона. — Я забула тебе попередити. Він казав, що сьогодні приїде фарбувати будинок. Вранці. Поки не дуже спекотно. Я щось геть забула, — сміється вона. — Лягай назад, любий. Це просто містер Вентуріні.

— Хвилинку, — кажу я.

Відсуваю штору. Зовні стоїть старий у білому комбінезоні, з драбиною. Сонце тільки починає вставати з-за гір. Ми зі старим оглядаємо один одного. Слава богу, це хазяїн — цей старий у комбінезоні. Тільки комбінезон у нього завеликий. І поголитися не завадило б. Лисину бейсболкою прикрив. Чорт, думаю, оце-то дивний старий. І раптом тілом прокотилася хвиля щастя від того, що я — не він, а я, у своїй спальні зі своєю дружиною.

Він показує великим пальцем у бік сонця. Робить вигляд, що витирає лоб. Це він так показує, що залишилося мало часу. Старий пердун не може стримати усмішку. Раптом я розумію, що стою голий. Дивлюся на себе вниз. Потім знову на нього і знизую плечима. А чого він очікував?

Дружина сміється.

— Давай, — каже вона. — Лягай назад. Швиденько. Зараз же. Бігом у ліжко.

Я відпустив штору. Але від вікна не відходжу. Бачу, як старий киває до себе, ніби думає: «Іди, синку, лягай спати. Я все розумію». Поправляє козирок на бейсболці. І береться за роботу. Відро в руки — і на драбину.

Я спираюся на сходинку позаду себе, закинувши ногу на ногу. Може, сьогодні ще спробую зателефонувати дружині.

А потім дівчину наберу, запитаю, як у неї справи. Тільки б той чорноротий малий не взяв слухавку. Якщо таки подзвоню, то, сподіваюся, його не буде вдома, хай краще десь тиняється і вирішує свої справи. Цікаво, читав я колись Джека Лондона чи ні? Не пригадую. Було одне оповідання, у школі вчили. «Вогнище» називається. Там хлопець у Юконі замерзає. Уявіть собі — він помре від холоду, якщо не розпалить вогнище. А на вогні можна висушити шкарпетки, одяг і самому зігрітися.

Він розпалює вогонь, але потім — біда. На вогнище падає гілка зі снігом. Усе гасне. Тимчасом холоднішає. Настає ніч. Я дістаю з кишені монетки. Спершу наберу дружину. Якщо відповість, привітаю з Новим роком. І все. Нічого не розповідатиму. Не підвищуватиму голос. Навіть якщо вона заведеться. Вона запитає, звідки я телефоную, і доведеться розказати. Тільки жодних новорічних обіцянок. Тут не до жартів. Як побалакаю з нею, зателефоную дівчині. А може, її першою наберу. Тільки б малий не взяв слухавку. «Привіт, сонце, — скажу, почувши її. — Це я».