Собор

Маленька радість

У суботу після обіду вона заїхала у пекарню в торговому центрі. Проглянувши каталог із фотографіями тортів, приклеєними на скотч до картонних сторінок, вона замовила шоколадний — улюблений торт свого малого. Той, який вона обрала, був з одного боку прикрашений космічним кораблем і стартовим майданчиком, зверху посипаний білими зірками, а з іншого — планетою з червоної глазурі. Зеленим кремом під планетою мало бути написане ім’я «Скотті». Пекар — уже немолодий дядько з товстою шиєю — промовчав, коли жінка сказала, що Скотті виповниться вісім. Він був у білому фартусі, схожому на блузку, з лямками, обмотаними по боках через спину й зав’язаними на пузі. Він постійно витирав руки об фартух, вислуховуючи жінку. Дивився на фотографії, що лежали на столі, й не перебивав. Не підганяв її. Він щойно прийшов на роботу і просидить тут іще цілу ніч за випічкою — поспішати нікуди.

Вона продиктувала пекарю своє ім’я, Енн Вайс, і номер телефону. Торт мав бути готовим у понеділок вранці, прямо з печі, якраз до вечірки, запланованої у другій половині дня. Пекар був не дуже привітним. Жодних люб’язностей у їхній розмові — все коротко і ясно, нічого зайвого. Вона почувалася некомфортно, і їй це не подобалося. Поки він схилився над прилавком із олівцем, вона розглядала його грубе обличчя й думала, чи робив він колись у житті щось інше, крім цієї роботи. Вона у свої тридцять три роки вже народила, і їй здавалося, що всі, особливо люди його віку, — а він за віком міг би бути їй за батька, — повинні мати дітей, у яких колись теж був цей чудовий період тортів і днів народження. Принаймні це у них мало бути спільним, подумала вона. Але пекар був із нею різким — не грубим, а просто різким. Вона вже не сподівалася з ним подружитися. Вона зазирнула в кімнату за прилавком: там стояв довгий важкий дерев’яний стіл з алюмінієвими формами для пирогів, складеними скраю, а біля стола — металевий контейнер із деками. І величезна піч. По радіо звучало кантрі. Дописавши бланк замовлення, пекар закрив папку. Глянув на неї і сказав:

— У понеділок вранці.

Вона подякувала й поїхала додому.

У понеділок вранці іменинник зі своїм другом ішов до школи. Вони передавали один одному пачку чипсів, а іменинник випитував, що після школи його друг подарує йому на день народження. Не подивившись на дорогу, іменинник зійшов із бордюру на перехресті, й у ту ж мить його збила машина. Він упав на бік, головою в канаву, ногами на дорогу. Очі були заплющені, ноги смикалися туди-сюди, ніби він кудись ліз. Друг впустив чипси і заплакав. Проїхавши ще футів сто, машина зупинилася посеред дороги. Чоловік за кермом озирнувся через плече. Він почекав, доки хлопець із горем пополам устане на ноги. Малого трохи хитало, наче п’яного, та загалом усе нібито було гаразд. Водій перемкнув передачу й поїхав далі.

Іменинник не плакав, але і сказати йому теж було нічого. Він не відповів, коли друг запитав його, як це — потрапити під машину. Іменинник пішов додому, а друг — у школу. Але коли вдома хлопчик розповідав матері, що трапилося, — а вона сиділа поруч на дивані, тримаючи його руки в себе на колінах, повторювала: «Скотті, дитино, ти впевнений, що нічого не болить, дорогий мій?» — та думала, що все одно викличе лікаря, — він раптом відкинувся на спинку дивана, заплющив очі й обм’як. Зрозумівши, що розбудити його не виходить, вона побігла до телефону й подзвонила чоловікові на роботу. Говард сказав, щоби вона заспокоїлась і не панікувала, викликав для малого «швидку» й сам поїхав у лікарню.

Ясна річ, день народження ніхто не святкував. Дитина лежала в лікарні з легким струсом мозку у стані шоку. Малого знудило, й у легені потрапила рідина, яку потрібно було викачати того ж дня. А тепер він, здавалося, просто міцно спав — але це була не кома, наголосив доктор Френсіс, помітивши тривогу в очах батьків. Увечері об одинадцятій годині, коли хлопчик уже спокійно відпочивав після купи рентгенів та аналізів і йому лишалося тільки прокинутися і прийти до тями, Говард поїхав із лікарні. Вони з Енн просиділи з малим у весь день, і він ненадовго поїхав додому — покупатись і переодягтися.

— Я повернуся за годину, — сказав він. Вона кивнула.

— Добре. Я побуду тут.

Він поцілував її в лоб і погладив по руці. Енн сиділа у кріслі біля ліжка й дивилася на малого. Чекала, що він прокинеться і все буде добре. Тільки тоді вона зможе розслабитися.

Говард їхав з лікарні додому. Він пролетів кілька мокрих темних вулиць, отямився і пригальмував. Дотепер усе в його житті йшло за планом — коледж, шлюб, іще один рік у коледжі заради ступеня з бізнесу, партнерство в інвестиційній фірмі. Батьківство. Він був щасливий, і йому, принаймні поки що, таланило — він це добре розумів. Батьки ще живі, брати і сестра стали на ноги, друзі з коледжу роз’їхалися по світу і знайшли себе. Досі йому вдавалося уникати біди, тої сили, що може зламати і скалічити людину, коли удача закінчиться й усе піде шкереберть. Він звернув до свого будинку і припаркувався. Ліва нога затремтіла. Він трохи посидів у машині, намагаючись раціонально проаналізувати наявну ситуацію. Скотті збила машина, він лежить у лікарні, та з ним усе буде гаразд. Говард заплющив очі й витер обличчя рукою. Вийшовши з машини, він попрямував до дверей. У будинку гавкав пес. Телефон розривався, поки Говард відчиняв двері й намацував вимикач. Не слід було йому їхати з лікарні, ой не слід.

— Чорт забирай! — гаркнув він, хапаючи слухавку. — Я щойно увійшов у хату!

— Ви торт не забрали, — сказав голос на тому кінці.

— Що? Який торт? — перепитав Говард.

— Отакий. За шістнадцять доларів.

Говард притис слухавку до вуха, намагаючись зрозуміти.

— Не знаю, що це за торт, — сказав він. — Господи, про що ви взагалі?

— Не морочте мені голову, — сказав голос.

Говард поклав слухавку. Прийшов на кухню, налив собі трохи віскі. Зателефонував у лікарню. Стан малого не змінився, він досі спав — усе, як і було. Поки набиралась ванна, Говард намилив обличчя і поголився. Щойно він розпрямив ноги у ванні й заплющив очі, телефон задзвонив знову. Говард вискочив із води, схопив рушник і побіг до телефону, бурмочучи: «Дурень, дурень», — це за те, що поїхав із лікарні. Та коли він узяв слухавку й прокричав: «Алло!», йому нічого не відповіли, а потім слухавку поклали.

Він повернувся до лікарні вже після півночі. Енн досі сиділа в кріслі біля ліжка. Вона подивилася на Говарда й озирнулася на малого. Очі досі були заплющені, голова замотана бинтами. Він дихав тихо, розмірено. На крапельниці над ліжком висіла пляшка з глюкозою, від неї до руки хлопчика вела тонка трубка.

— Як він? — запитав Говард. — І що це таке? — він показав на пляшку з трубкою.

— Лікар призначив, — відповіла вона. — Йому ж треба якесь харчування. Підтримувати сили. Чому він не прокидається, Говарде? Я не розумію. З ним же все гаразд.

Говард поклав руку їй на потилицю. Провів пальцями по волоссю.

— Усе буде добре. Він скоро прокинеться. Доктор Френсіс знає, що робить.

І додав:

— Може, тобі додому з’їздити, відпочити. А я побуду тут. Тільки там якийсь придурок дзвонить, ти не звертай уваги. Зразу клади слухавку.

— Хто дзвонить?

— Не знаю, комусь робити нема чого, то людей дістає. Ти їдь.

Вона похитала головою:

— Ні, все гаразд.

— Правда, — сказав він. — З’їздиш ненадовго додому, вранці повернешся, підміниш мене. Все буде гаразд. Що казав доктор Френсіс? Він казав, що зі Скотті все буде гаразд. Можна не хвилюватися. Він просто спить і все.

Медсестра на ходу відчинила двері. Кивнула їм, крокуючи до ліжка. Вийняла ліву руку малого з-під простирадла й помацала зап’ястя, перевірила пульс, засікаючи час наручним годинник. Потім сховала руку назад під простирадло й написала щось на табличці, прикріпленій до ліжка в ногах.

— Як він? — запитала Енн. Рука Говарда давила їй на плече. Вона відчула, як напружилися його пальці.

— Стабільно, — сказала медсестра. — Скоро прийде лікар. Він уже повернувся в лікарню, вже обходить пацієнтів.

— Я їй казав, що, можливо, варто поїхати додому, трохи відпочити, — сказав Говард. — Коли лікар прийде.

— Так, звісно, — сказала медсестра. — Думаю, ви обоє можете спокійно з’їздити додому, якщо хочете.

Медсестра мала скандинавську зовнішність — висока, білява. У мові ледь відчувався акцент.

— Побачимо, що скаже лікар, — відповіла Енн. — Я хочу поговорити з лікарем. Мені здається, він не повинен так спати. По-моєму, це не дуже добре.

Вона прикрила очі рукою, нахиливши голову. Говард сильніше стиснув її плече, потім його рука перемістилася на шию, де пальці почали розминати їй м’язи.

— Доктор Френсіс буде за кілька хвилин, — сказала медсестра й вийшла з палати.

Якийсь час Говард дивився на сина — його маленькі груди поволі піднімалися й опускалися під простирадлом. Вперше після того жахливого дзвінка Енн у його офіс він відчув справжній страх, який зароджувався у кінцівках. Він почав хитати головою. Зі Скотті все гаразд, просто замість того, щоби спати вдома у власному ліжку, він у лікарні із забинтованою головою та трубкою в руці. Але зараз ця допомога йому необхідна.

Доктор Френсіс увійшов і потис Говарду руку, хоч вони бачились усього кілька годин тому. Енн устала з крісла.

— Докторе?

— Енн, — кивнув лікар. — Давайте спершу подивимося, як тут у нас справи.

Він став біля ліжка і перевірив пульс хлопчика. Підняв йому одну повіку, потім іншу. Говард із Енн стояли поруч і спостерігали. Відкинувши простирадло, лікар послухав серце й легені хлопчика стетоскопом. Потім промацав живіт у різних місцях. Закінчивши, він став у ногах ліжка і проглянув табличку. Глянув на годинник, нашкрябав на табличці щось іще й подивився на Говарда з Енн.

— Докторе, як він? — запитав Говард. — Що з ним узагалі?

— Чому він не прокидається? — додала Енн.

Лікар був вродливий, плечистий чоловік із засмаглим обличчям. У синьому костюмі-трійці, смугастій краватці, із запонками зі слонової кістки. Сиве волосся з боків зачесане назад — ніби щойно прийшов із якогось концерту.

— Усе нормально, — сказав лікар. — Особливо радіти поки нічому, думаю, могло би бути краще. Але з ним усе гаразд. Хоча хотілося б, щоб він уже прокинувся. Скоро має прокинутися, — лікар знову подивився на хлопчика. — Більше буде відомо за кілька годин, треба зробити ще кілька аналізів. Але з ним усе гаразд, повірте. Єдине — це мікротріщина черепа. Так, це є.

— О, ні, — сказала Енн.

— І легкий струс, але про це я вже казав. Ну і, звісно, ви розумієте, що він у стані шоку, — сказав лікар. — Таке іноді буває в шокових випадках. Глибокий сон.

— Але ж йому нічого не загрожує? — запитав Говард. — Ви ж казали, що він не в комі. Це ж не кома, докторе, чи як?

Говард чекав на відповідь, не зводячи з лікаря очей.

— Ні, я б не сказав, що це кома, — сказав лікар і ще раз поглянув на хлопчика. — Він просто дуже міцно спить. Організм відновлюється. Йому нічого не загрожує, це можна стверджувати напевно. Та більше буде відомо, коли він прокинеться й будуть готові результати решти аналізів, — додав лікар.

— Це кома, — сказала Енн. — Це схоже на кому.

— Ні, поки що це не кома, не зовсім, — сказав лікар. — Я б не назвав це комою. Принаймні поки що. Він пережив шок. У шокових випадках така реакція досить поширена; це тимчасова реакція на фізичну травму. Кома. Кома — це глибокий, довготривалий непритомний стан, кома може тривати цілими днями й тижнями. Це поки що не про Скотті, наскільки ми можемо судити. Я впевнений, до ранку його стан покращиться. Б’юсь об заклад, що так і буде. Більше дізнаємося, коли він прокинеться — ще недовго лишилося. А ви, звісно, робіть, як уважаєте за потрібне, — можете побути тут чи з’їздити додому. Але в будь-якому разі вас тут ніхто не тримає, ви можете поїхати коли завгодно. Хоч я розумію, це легко сказати.

Лікар знову пильно придивився до хлопчика, потім повернувся до Енн:

— А ви, мамо, постарайтеся не хвилюватися. Повірте, ми робимо все, що в наших силах. Треба лише трішки почекати.

Він кивнув їй, знову потис руку Говарду й вийшов із кімнати.

Енн помацала малому лоба.

— Принаймні температури немає, — сказала вона. Потім додала: — Боже, він такий холодний. Говарде? Це нормально, так і має бути? Помацай.

Говард помацав хлопчикові скроні. Його подих сповільнився.

— Думаю, зараз так і має бути, — сказав він. — Це шок, ти ж чула? Так лікар сказав. Щойно ж заходив. Він би сказав, якби зі Скотті щось було не так.

Енн постояла ще трохи, покусуючи губу. Потім пішла до свого крісла й сіла.

Говард сидів у кріслі поруч. Вони дивилися одне на одного. Він хотів щось сказати, підбадьорити її, але йому самому було страшно.

Він узяв її руку, поклав собі на коліна, і стало трохи легше, з її рукою. Він стиснув її сильніше. І просто тримав. Вони так посиділи трохи, мовчки спостерігаючи за малим. Час від часу він стискав її руку. Зрештою вона її забрала.

— Я молилася, — сказала Енн. Він кивнув.

— Я вже думала, що забула, як це робити, та якось саме згадалося. Достатньо було просто заплющити очі і сказати: «Благаю, Боже, допоможи нам, допоможи Скотті», а далі було нескладно. Слова самі приходили. Може, і ти помолився б, — сказала вона йому.

— Я вже молився, — відповів він. — Молився сьогодні, тобто вчора, після того як ти подзвонила, поки їхав у лікарню. Я молився.

— Це добре, — відповіла вона.

Уперше вона відчула, що вони переживають цю біду разом. Раптом вона усвідомила, що досі все стосувалося лише її та Скотті. Ніби вона не підпускала Говарда, хоча він був поряд і був потрібен їм увесь цей час. Їй стало радісно від того, що вона його дружина.

Та сама медсестра ввійшла, знову помацала у хлопчика пульс і перевірила пляшку з глюкозою, що висіла над ліжком.

Через годину прийшов інший лікар. Він представився — Парсонс, із радіологічного відділення. У нього були пишні вуса. Він був у лоферах, ковбойській сорочці та джинсах.

— Ми заберемо його вниз, зробимо нові знімки, — сказав він їм. — Потрібно ще кілька знімків, і також хочемо зробити сканування.

— Це що? — запитала Енн. — Яке сканування? — вона стояла між цим новим лікарем і ліжком. — Я думала, ви вже зробили всі рентгенівські знімки.

— Боюся, що треба ще трохи, — сказав він. — Причин для хвилювання немає. Просто потрібно ще кілька знімків, і ми хочемо провести сканування мозку.

— О боже, — сказала Енн.

— Це абсолютно нормальна процедура у таких випадках, — відповів новий лікар. — Просто потрібно з’ясувати точну причину, чому він досі не прокинувся. Це звичайна медична процедура, нічого не подумайте. Ми його заберемо вниз за кілька хвилин, — сказав цей лікар.

Невдовзі до кімнати зайшли два санітари з каталкою. Чорняві, смуглі чоловіки в білих халатах. Вони перекинулися кількома словами незрозумілою мовою, поки відчіпляли хлопця від трубки і перекладали його з лікарняного ліжка на каталку. Потім вивезли його з кімнати. Говард та Енн сіли з ними в ліфт. Енн не відводила від хлопчика погляду. Вона заплющила очі, коли ліфт рушив униз. Санітари стояли по обидва боки каталки, мовчки, хоча раз один із них щось сказав до другого своєю мовою, і той повільно кивнув у відповідь. Того ж ранку, щойно сонце засвітило у вікна в залі очікування біля рентгенівського відділення, хлопчика вивезли й перевели назад у палату. Говард та Енн іще раз проїхали з ним на ліфті й повернулися на свої місця біля ліжка.

Вони прочекали цілий день, але хлопчик так і не прокинувся. Часом хтось із них виходив із палати, спускався до кафетерію випити кави, а потім, ніби несподівано згадавши щось і відчувши провину, вставав з-за стола й поспішав назад до палати. Увечері доктор Френсіс знову прийшов оглянути хлопчика і пішов, повідомивши, що малий у нормі й може прокинутися будь-якої миті. Час від часу заходили медсестри, не ті, що були вчора. Потім постукала й увійшла до палати дівчина з лабораторії. Вона була в білих штанах і блузці, у руках тримала невелику тацю з усілякими штуками, яку поставила на підставку біля ліжка. Не промовивши жодного слова, вона взяла кров у хлопчика з руки. Коли дівчина знайшла потрібне місце на руці й встромила голку, Говард примружився.

— Я не розумію, навіщо це, — сказала Енн дівчині.

— Лікар призначив, — відповіла вона. — Я роблю те, що мені сказали. Сказали взяти кров — я беру. А що з ним, до речі? Такий гарнюній.

— Машина збила, — сказав Говард. — Збила й утекла.

Дівчина похитала головою і знову подивилася на хлопчика. Потім взяла свою тацю й вийшла.

— Чому він не прокидається? — сказала Енн. — Говарде? Я хочу, щоб вони щось нарешті відповіли.

Говард промовчав. Він сів назад у крісло і закинув ногу на ногу. Потер обличчя. Він подивився на сина, потім відкинувся на спинку, заплющив очі й заснув.

Енн підійшла до вікна, виглянула на стоянку. Була ніч, і автомобілі заїжджали й виїжджали з паркінгу з увімкненими фарами. Вона стояла, вхопившись за підвіконня. Глибоко в душі Енн усвідомлювала, що з ними відбувається щось серйозне, щось недобре. Стало страшно, зуби зацокотіли, поки вона не стиснула щелепи. Вона побачила, що перед лікарнею зупинилася велика машина і хтось, якась жінка в довгому пальті сіла в неї. Їй захотілося опинитися на місці тієї жінки, і щоби хтось, хто завгодно, відвіз її звідси кудись, де Скотті чекатиме на неї, і коли вона вийде з машини, він скаже: «Мамо!», і його можна буде обійняти.

Невдовзі Говард прокинувся. Подивився на хлопчика. Потім підвівся з крісла, потягнувся і став поруч із нею біля вікна. Вони удвох дивилися на стоянку. Мовчали. Але їм здавалося, що вони відчували одне одного зсередини, ніби від тривоги стали прозорими й це було абсолютно природно.

Двері відчинилися, увійшов доктор Френсіс. Цього разу він був в іншому костюмі та краватці. Сиве волосся зачесане назад із боків — він видавався щойно поголеним. Доктор одразу попрямував до ліжка оглянути хлопчика.

— Він мусив би вже отямитися. Важко сказати, чому він досі спить, — сказав лікар. — Але я можу вас запевнити: ми всі переконані, що йому нічого не загрожує. Просто буде спокійніше, коли він прокинеться. Немає жодних підстав, абсолютно ніяких, чому він не мав би прокинутись. Вже скоро. Так, і в нього буде сильний головний біль, коли він отямиться, — це гарантовано. Але всі показники в нормі. Жодних відхилень.

— То, значить, це кома? — сказала Енн. Лікар потер свою гладеньку щоку.

— Назвемо це так, поки він не прокинеться. Але ви вже, мабуть, стомилися. Це важко. Я знаю, що важко. Сміливо можете виходити щось перекусити, — сказав він. — Це вам зараз точно не завадить. Я попрошу, щоб медсестра біля нього посиділа, поки вас немає, якщо так буде спокійніше. Ходіть поїжте щось.

— Мені нічого в горло не лізе, — сказала Енн.

— Ну, звісно, вирішуйте самі, — сказав лікар. — Власне, повторюю, що всі показники хороші, аналізи негативні, взагалі нічого не виявилося, і щойно він прокинеться, все буде позаду.

— Дякую, докторе, — сказав Говард. Він знову потиснув лікареві руку. Лікар поплескав Говарда по плечу й вийшов.

— Думаю, комусь треба з’їздити додому, перевірити, чи все гаразд, — сказав Говард. — Зрештою, Слага потрібно погодувати.

— Подзвони сусідам, — сказала Енн. — Подзвони Морганам. Вони погодують, якщо попросити.

— Гаразд, — відповів Говард. — Сонце, а може, ти це зробиш? З’їздиш додому, глянеш, що і як, а потім повернешся? Тобі не завадить. А я з ним посиджу. Серйозно, — сказав він. — Нам треба берегти сили. Потрібно ж буде посидіти тут іще трохи й після того, як він прокинеться.

— Може, ти поїдеш? — сказала вона. — Погодуєш Слага. Сам поїси.

— Я вже їздив, — відповів він. — У мене пішла рівно година і п’ятнадцять хвилин. Ти теж з’їзди на годинку, трохи освіжишся — і назад.

Енн спробувала подумати про це, та була надто виснажена. Вона заплющила очі і спробувала подумати про це ще раз. Через деякий час сказала:

— Може, таки поїду на кілька хвилин. Можливо, якщо тут не сидіти і не дивитися на нього постійно, то він прокинеться й усе буде добре. Розумієш? Може, він прокинеться, якщо мене тут не буде. Поїду додому, прийму ванну, переодягнуся. Слага погодую. І повернуся.

— А я побуду тут, — сказав він. — Ти їдь додому, сонце. Я тут за всім прослідкую.

Очі в нього були червоні й запухлі, ніби він усю ніч пив. Одяг пом’ятий. Щетина вже відросла. Енн погладила його по щоці й забрала руку. Вона розуміла, що йому хочеться трохи побути на самоті, ні з ким не розмовляти, нічого не обговорювати. Вона взяла з тумбочки свою сумку, він подав пальто.

— Я ненадовго, — сказала Енн.

— Просто посидь трохи й відпочинь, як будеш удома, — сказав він. — Поїж щось. Прийми ванну. А коли вийдеш із ванни, посидь і відпочинь. І зразу стане легше, от побачиш. А потім уже повертайся, — сказав він. — І спробуємо не хвилюватися. Ти ж чула, що говорив доктор Френсіс.

Вона постояла ще хвилинку у своєму пальті, намагаючись пригадати точні слова доктора, вишукуючи будь-які нюанси, натяки, які можна було прочитати між рядків.

Вона намагалася пригадати, чи змінився вираз його обличчя, коли він нахилився оглянути малого. Згадувала його міміку, коли він відкочував хлопчикові повіки і слухав дихання.

Вона підійшла до дверей і озирнулася. Подивилася на дитину, потім на батька.

Говард кивнув. Вона вийшла з палати й зачинила за собою двері.

Пройшла повз сестринську й далі в кінець коридору, шукаючи ліфт. У кінці звернула праворуч і потрапила до невеликої зали очікування, де в плетених кріслах сиділа чорношкіра сім’я. Чоловік середнього віку, в сорочці і штанах кольору хакі, зсунутій назад бейсболці. В одне з крісел втиснулася огрядна жінка в домашньому одязі й капцях. Дівчинка-підліток у джинсах, із десятками маленьких косичок, розляглася на іншому, вона потягувала цигарку, схрестивши ноги біля щиколоток. Уся сім’я дружно подивилася на Енн, коли та ввійшла. Столик був завалений обгортками від гамбургерів і пластиковими стаканчиками.

— Френклін, — підскочила велика жінка. — Ви від Френкліна? — її очі розширилися. — Кажіть уже, пані. Що з Френкліном?

Вона спробувала підвестися зі свого крісла, проте чоловік притримав її рукою.

— Тихенько, — сказав він. — Тихенько, Евелін.

— Вибачте, — сказала Енн. — Я шукаю ліфт. Мій син лежить у лікарні, і я не можу знайти ліфт.

— Ліфт далі по коридору, тільки повернете ліворуч, — сказав чоловік, показуючи пальцем.

Дівчинка-підліток затяглася й подивилася на Енн. Її очі звузилися до маленьких щілинок, а широкі губи повільно розімкнулися, коли вона випустила дим. Чорна жінка збайдужіло опустила голову собі на плече й відвела погляд від Енн — вона її більше не цікавила.

— Мого сина збила машина, — сказала Енн чоловікові. Їй здавалося, що це потрібно пояснити. — У нього струс мозку і тріщина в черепі, та з ним усе буде гаразд. Зараз він у стані шоку, але це може бути й кома. Саме це нас і хвилює, що, можливо, він у комі. Я ненадовго поїду, але мій чоловік із ним. Може, він прокинеться, поки мене не буде.

— Це дуже прикро, — сказав чоловік і підсунувся у кріслі. Він похитав головою. Перевів погляд на стіл, а потім знову на Енн. Вона досі стояла на місці. — А наш Френклін на операційному столі. Його порізали. Намагалися вбити. Якась бійка почалася. На цій вечірці. Кажуть, він просто стояв і дивився. Нікого не чіпав. Але кого це в наш час хвилює. Тепер він на операційному столі. А ми тільки сподіваємось і молимося — це все, що нам лишилося.

Він не відводив від неї погляду.

Енн глянула на дівчину, яка все ще спостерігала за нею, і на старшу жінку, яка схилила голову, заплющивши очі. Енн помітила, що її губи беззвучно рухаються, промовляючи якісь слова. Їй захотілося запитати, що то за слова. Вона хотіла довше поговорити з цими людьми, які вимушені були чекати так само, як і вона. Їй було страшно, і їм теж. Це їх об’єднувало. Їй хотілося би сказати щось іще про аварію, розповісти їм більше про Скотті, про те, що це трапилося в його день народження, у понеділок, і що він досі непритомний. Але вона не знала, як почати. Вона стояла й мовчки дивилася на них.

Вона пішла коридором, на який вказав чоловік, і знайшла ліфт. Трохи постояла перед зачиненими дверима, сумніваючись, чи правильно робить. Потім виставила палець і натиснула на кнопку.

Вона під’їхала до будинку і заглушила двигун. Заплющивши очі, на хвилину притулилася головою до керма. Прислухалась, як цокає, охолоджуючись, двигун. Потім вийшла з машини. Було чути, як у будинку гавкає собака. Вона підійшла до дверей — було відчинено. Зайшла всередину, ввімкнула світло, поставила чайник. Вона відкрила собаці банку корму й насипала на задньому ґанку. Слаг хапав їжу, аж чавкав із голоду. І постійно бігав на кухню перевірити, чи вона нікуди не ділася. Щойно Енн сіла з чаєм на диван, як задзвонив телефон.

— Так! — сказала вона, узявши слухавку. — Алло!

— Місіс Вайс, — сказав чоловічий голос. Була п’ята ранку, і чулося, ніби на фоні гуде якась машина абощо.

— Так, так! У чім річ? — сказала вона. — Це місіс Вайс. Це я. Що трапилося, агов? — вона прислухалася до шуму на фоні. — Боже, щось зі Скотті?

— Скотті, — промовив голос. — Так, я телефоную щодо Скотті. Це стосується Скотті, це наша проблема. Ви про нього забули? — сказав чоловік і поклав слухавку.

Вона набрала номер лікарні й попросила з’єднати із третім поверхом. Почала вимагати в медсестри, котра взяла слухавку, інформацію про свого сина. Потім попросила поговорити з чоловіком. Сказала, що це терміново. Вона чекала, перебираючи пальцями телефонний дріт.

Заплющила очі, її нудило. Треба було щось з’їсти, хоча б через силу. Слаг зайшов через задні двері й ліг біля її ніг. Він махав хвостом. Енн потягала його за вухо, а він облизував їй пальці. Говард був на лінії.

— Сюди хтось щойно телефонував, — сказала Енн. Вона скрутила телефонний шнур. — Він сказав, що це стосується Скотті, — вона зірвалася на плач.

— У Скотті все нормально, — відповів Говард. — Ну, тобто він досі спить. Без змін. Медсестра вже двічі приходила, відколи ти поїхала. І медсестра, і лікар. Усе гаразд.

— Якийсь чоловік телефонував. Сказав, що це стосується Скотті, — повторила вона.

— Сонце, відпочинь, тобі потрібен відпочинок. Це, мабуть, той самий, що дзвонив мені. Просто не звертай уваги. Коли відпочинеш, — повертайся. І тоді, може, поснідаємо.

— Поснідаємо, — повторила вона. — Я не хочу снідати.

— Ну, ти мене зрозуміла, — сказав він. — Сік якийсь. Не знаю. Я сам нічого не знаю, Енн. Господи, я теж не голодний. Енн, мені зараз важко говорити. Я стою тут біля стола. Доктор Френсіс знову зайде о восьмій ранку. Тоді він зможе щось сказати, щось конкретніше. Так медсестра сказала. Більше вона нічого не знає. Енн? Сонце, можливо, тоді вже буде більше відомо. О восьмій годині. Повертайся сюди до восьмої. А я поки тут, і зі Скотті все нормально. Все так само, — додав він.

— Я пила чай, — сказала вона, — і задзвонив телефон. Сказали, що це щодо Скотті. На фоні було чути шум. Ти чув шум, коли тобі дзвонили, Говарде?

— Я не пам’ятаю, — сказав він. — Може, це водій тої машини, може, він психопат і якось дізнався про Скотті. Але я поряд із ним. Просто відпочинь, як ти і планувала. Прийми ванну і повертайся годині о сьомій, і тоді разом поговоримо з лікарем, коли він сюди прийде. Сонце, все буде гаразд. Я тут, тут лікарі й медсестри. Кажуть, його стан стабільний.

— Боже, як же мені страшно, — сказала Енн.

Вона ввімкнула воду, роздяглась і залізла у ванну. Нашвидкуруч помилась і витерлася, не витрачаючи часу на миття волосся. Надягла чисту білизну, шерстяні штани і светр. Вона зайшла у вітальню, де собака підняв на неї очі й ляснув хвостом об підлогу. Надворі тільки почало світати, коли вона вийшла з будинку до машини.

Енн заїхала на стоянку біля лікарні та знайшла місце біля входу. Вона відчувала відповідальність за те, що трапилося з дитиною. Хоч і сама не розуміла чому. Подумала про ту чорношкіру сім’ю. Вона згадала ім’я «Френклін» і стіл, закиданий папірцями від гамбургерів, і як дівчинка-підліток дивилася на неї, потягуючи цигарку. «Тільки не народжуй, — подумки сказала вона дівчині, заходячи в лікарню. — Благаю, не треба».

Вона піднялася ліфтом на третій поверх разом із двома медсестрами, які саме заступали на чергування. Це було в середу вранці, за кілька хвилин до сьомої. Коли двері ліфта відчинилися на третьому поверсі, пролунало якесь оголошення для доктора Медісона. Вона вийшла за медсестрами, які повернули в інший бік і продовжили розмову, перервану, коли Енн сіла в ліфт. Вона пройшла коридором до закутку, де раніше сиділа чорношкіра сім’я. Зараз їх уже не було, проте стільці лежали розкидані так, ніби люди підскочили з них хвилину тому. Стіл був так само захаращений стаканчиками й папірцями, з попільнички вивалювалися недопалки.

Вона зупинилася біля сестринського посту. Чергова медсестра, позіхаючи, розчісувала волосся.

— Учора темношкірому хлопчику робили операцію, — сказала Енн. — Його звати Френклін. Рідні були в холі. Я хотіла би дізнатися, в якому він стані.

Медсестра, що сиділа за іншим столом, відірвала погляд від таблиці, яка лежала перед нею. Задзвонив телефон, і вона взяла слухавку, не зводячи очей із Енн.

— Він помер, — сказала чергова. Вона тримала в руках гребінець і продовжувала дивитись на Енн. — А ви друг сім’ї чи що?

— Я з ними познайомилася вчора ввечері, — відповіла Енн. — Мій син теж у лікарні. По-моєму, він у стані шоку. Точно не відомо, у чому проблема. Просто хотіла дізнатися про Френкліна, от і все. Дякую.

Вона попрямувала далі по коридору. Двері ліфта — того ж кольору, що і стіни, — відчинилися, і лисий кістлявий чоловік у білих штанах і кедах витягнув із ліфта важкий візок. Учора ввечері вона цих дверей не помітила. Чоловік витягнув візок у коридор, зупинився перед сусідньою кімнатою і звірився з табличкою на стіні. Потім нахилився взяти з візка тацю. Легенько постукав у двері й увійшов до кімнати. Проходячи повз, Енн відчула неприємний запах теплої їжі. Вона, не звертаючи уваги на медсестер, прискорила крок і різко відчинила двері в палату.

Говард стояв біля вікна, склавши руки за спиною. Він обернувся, коли увійшла Енн.

— Як він? — запитала вона. Підійшла до ліжка. Вона кинула сумочку на підлогу біля тумбочки. Їй здавалося, що її не було сто років. Вона погладила малого по щоці. — Говарде?

— Доктор Френсіс недавно заходив, — сказав Говард. Енн пильно на нього подивилася й подумала, що він якийсь згорблений.

— Я думала, він прийде не раніше восьмої, — швидко промовила вона.

— Із ним був іще один лікар. Невролог.

— Невролог, — повторила вона.

Говард кивнув. Він таки горбився, це було помітно.

— І що вони сказали, Говарде? Господи, що вони сказали? У чім річ?

— Сказали, що заберуть його вниз і зроблять іще якісь аналізи, Енн. Думають, що доведеться оперувати. Будуть робити операцію, сонце. Вони не розуміють, чому він досі не прокинувся. Це щось більше, ніж просто шок чи струс, — це вже точно. Щось із черепом, може, перелом — щось таке, так вони гадають. Тому потрібно робити операцію. Я намагався до тебе додзвонитися, але ти, мабуть, уже вийшла з дому.

— О боже, — сказала вона. — Боже, Говарде, що ж це таке, — вона взяла його за руки.

— Дивися! — сказав Говард. — Скотті! Дивися, Енн!

Він розвернув її до ліжка.

Хлопчик розплющив очі й закрив їх. Знову розплющив. Кілька секунд його очі дивилися прямо, потім повільно почали рухатися, поки не зупинилися на Говарді й Енн, а відтак знову від’їхали вбік.

— Скотті, — промовила мати, ступивши крок до ліжка.

— Привіт, Скотті, — сказав батько. — Привіт, синку.

Вони схилилися над ліжком. Говард узяв малого за руку, гладив її і стискав. Енн нахилилася над хлопчиком і почала цілувати його в лоб, знову й знову, обійнявши голову долонями.

— Скотті, сонце, це мама з татом, — сказала вона. — Скотті?

Хлопчик дивився на них, наче вперше бачив. Потім його рот відкрився, очі заплющились, і він завив, доки не закінчилося повітря в легенях. Його обличчя розслабилось і обм’якло. Губи розімкнулися, і крізь стиснуті зуби вилетів останній подих.

Лікарі сказали, що це була прихована оклюзія і що такий випадок один на мільйон. Можливо, якби це можна було якось виявити й негайно прооперувати, вони могли б його врятувати. Але найімовірніше, що ні. Вони однаково не знали б, що саме шукати. Ні аналізи, ні рентген нічого не показали.

Доктора Френсіса трусило.

— Ви не уявляєте, як мені прикро. Мені дуже шкода, я навіть не знаю, що сказати, — повторював він, ведучи їх в ординаторську. У кріслі, закинувши ноги на спинку сусіднього крісла, сидів інший лікар, дивився ранкову передачу. Він був у зеленій акушерській уніформі: вільні зелені штани, зелена сорочка і зелена шапочка, під якою зібране волосся. Він подивився на Говарда з Енн, потім на доктора Френсіса. Підвівся, вимкнув телевізор і вийшов із кімнати. Доктор Френсіс провів Енн до дивана, сів біля неї і заговорив низьким, співчутливим голосом. Навіть нахилився обійняти її. Вона відчувала плечем, як його груди поволі піднімаються й опускаються. Очі її були розплющені, вона не пручалася. Говард пішов у вбиральню, проте залишив двері відчиненими. Він голосно заридав. Потім, заспокоївшись, увімкнув воду й умився. Він вийшов звідти і сів за столик із телефоном.

Говард подивився на телефон, ніби вирішував, що далі. Подзвонив декому. Потім до телефону підійшов доктор Френсіс.

— Я можу для вас іще щось зробити зараз? — запитав він у них.

Говард похитав головою. Енн дивилася на доктора Френсіса, наче не розуміла його слів.

Лікар провів їх до виходу з лікарні. Люди входили і виходили. Була одинадцята ранку. Енн усвідомлювала, як повільно, майже неохоче вона переставляє ноги. Їй здавалося, що доктор Френсіс виставляє їх звідси, хоча вона відчувала, що потрібно залишитися, що так буде правильніше. Вона глянула на стоянку, потім озирнулася на лікарню. І почала трясти головою.

— Ні, ні, — повторювала вона. — Я не можу його тут покинути, ні.

Вона чула саму себе, проговорюючи ці слова, і думала, як це прикро, що з її вуст злітало тільки те, що вона чула в серіалах, коли хтось був шокований раптовою смертю. Їй хотілося говорити власними словами.

— Ні, — сказала вона і чомусь пригадала, як негритянка опустила голову собі на плече. — Ні, — повторила вона.

— Я вам іще зателефоную сьогодні, — сказав лікар Говардові. — Потрібно зробити ще деякі речі, щоб усе остаточно стало зрозуміло. Деякі речі потребують пояснення.

— Розтин, — сказав Говард. Доктор Френсіс кивнув.

— Я розумію, — промовив Говард. І додав: — О господи. Ні, я нічого не розумію, докторе. Я не можу зрозуміти, не можу. Я просто не можу.

Доктор Френсіс поклав руку Говардові на плече.

— Мені шкода. Мені дуже прикро.

Він відпустив Говарда, простягнув йому руку. Говард подивився на неї і потиснув. Доктор Френсіс іще раз обійняв Енн. Їй здавалося, що він сповнений якоїсь неосяжної доброти. Енн поклала голову йому на плече, проте очі лишилися розплющеними. Вона постійно озиралася на лікарню. Виїжджаючи зі стоянки, вона озирнулася ще раз.

Енн сиділа на дивані вдома, сховавши руки в кишені пальта. Говард зачинив двері в дитячу. Він поставив каву і знайшов порожню коробку. Думав позбирати дитячі речі, розкидані по вітальні. Але натомість сів поруч із Енн на диван, відсунув коробку вбік і нахилився вперед, просунувши руки між колін. Говард заридав. Вона пригорнула його до себе, погладила по плечу.

— Його не стало, — сказала Енн.

Вона продовжувала гладити його. За його риданнями вона чула, як на кухні шипить кавоварка. — Ну, ну, — ніжно промовила вона. — Говарде, його нема. Його нема, і нам тепер доведеться до цього звикнути. Бути самим.

Згодом Говард підвівся і почав безцільно ходити кімнатою з коробкою, нічого в неї не клав, тільки зносив деякі речі на купу біля дивана. Вона продовжувала сидіти в пальті, сховавши руки в кишені. Говард поклав коробку і приніс у вітальню каву. Трохи пізніше Енн подзвонила родичам. Додзвонившись, вона видавлювала із себе кілька слів і плакала. А потім спокійно пояснювала, розміреним тоном, що трапилося, казала про похорон. Говард виніс коробку в гараж і побачив дитячий велосипед. Кинув коробку і сів біля велосипеда на тротуар. Потім незграбно взяв його, притулив до грудей. Він тримав велосипед, гумова педаль давила йому в груди. Говард крутнув колесо. Енн поклала слухавку, поговоривши з сестрою. Вона почала шукати інший номер, аж раптом задзвонив телефон.

Вона взяла слухавку на першому ж гудку.

— Алло, — сказала вона і почула на фоні гучний шум. — Алло! Господи милостивий, хто це? Чого вам треба?

— Ваш Скотті, він уже готовий, — промовив чоловічий голос. — Ви його не забули?

— Ах ти падло! — крикнула вона в слухавку. — Як у тебе вистачає совісті, скотино ти така?

— Скотті, — сказав чоловік. — Ви забули про Скотті?

Чоловік поклав слухавку.

Говард почув крик і прибіг до Енн. Вона плакала, поклавши голову й руки на стіл. Він схопив слухавку й почув гудки.

Пізніше, незадовго до півночі, коли вони вже розібралися з купою речей, телефон задзвонив знову.

— Візьми слухавку, — сказала вона. — Говарде, я знаю, це він.

Вони сиділи з кавою за кухонним столом. Поруч із Говардовою чашкою стояла склянка віскі. Він узяв слухавку на третьому гудку.

— Алло, — сказав він. — Хто це? Алло! Алло! — дзвінок обірвався. — Він кинув слухавку, — сказав Говард. — Той, хто дзвонив.

— Це був він, — сказала вона. — Цей козел. Я б його вбила, — сказала вона. — Я його застрелила б і подивилася, як він подихáє.

— Господи, Енн, — відповів Говард.

— Ти щось чув? — запитала вона. — На фоні? Шум, якісь машини, щось гуділо?

— Та ні. Нічого такого, — сказав він. — Не встиг, мабуть. По-моєму, якась музика грала по радіо. Так, радіо було, а більше нічого не розібрав. Я не розумію, що взагалі відбувається.

Вона похитала головою:

— Хай тільки він мені попадеться.

Раптом до неї дійшло. Вона зрозуміла, хто це. Скотті, торт, номер телефону. Вона відсунула стілець і встала.

— Відвези мене в торговий центр, — сказала вона. — Говарде.

— Тобто?

— У торговий центр. Я знаю, хто це дзвонить. Я знаю, хто це. Це той довбаний пекар, Говарде. Я замовила в нього торт на день народження Скотті. Оце він і дзвонить. У нього є номер, це він. Доймає нас за той торт. Пекар клятий.

Вони приїхали до торгового центру. Небо було ясне, добре видно зірки. Було холодно, і вони ввімкнули в машині обігрівач. Запаркувалися перед пекарнею. Всі магазини були зачинені, проте на іншому кінці стоянки, перед кінотеатром, стояли кілька машин. У пекарні було темно, та, зазирнувши всередину крізь скло, вони побачили, що вглибині горить світло і раз у раз великий чоловік у фартуху показується в тому білому рівномірному світлі. Крізь скло було видно вітрину й кілька столиків зі стільцями. Вона посмикала двері. Постукала по склу. Але якщо пекар їх і почув, то ніяк не відреагував. Навіть не глянув у їхній бік. Вони об’їхали навколо пекарні, припаркувались і вийшли з машини. В одному з вікон горіло світло, проте зависоко — вони не могли зазирнути всередину. На дверях висів знак: «Пекарня. Працюємо під замовлення». Було чути, як усередині тихенько грає радіо і щось скрипнуло — може, це відчинилися дверцята духовки? Енн постукала у двері, почекала. Потім постукала знову, голосніше. Радіо вимкнули, і щось заторохкотіло, наче якусь річ — може, шухляду — витягли й засунули назад.

Клацнув замок, і двері відчинилися. Пекар стояв на світлі й дивився на них.

— У нас зачинено, — сказав він. — Чого вам треба в цю пору? Дванадцята ночі. Ви п’яні чи що?

Вона ступила на світло, що падало крізь відчинені двері. Пекар кліпнув своїми важкими повіками, впізнавши її.

— Це ви, — промовив він.

— Це я, — сказала Енн. — Мама Скотті. А це батько Скотті. Ми хотіли б увійти.

Пекар відповів:

— Я зараз зайнятий. У мене купа роботи.

Але вона все одно ввійшла. І Говард за нею. Пекар відступив убік.

— Випічкою пахне. Правда, пахне випічкою, Говарде?

— Чого вам треба? — запитав пекар. — Торта захотілося? Точно, це ви по торт прийшли. Ви ж замовляли, так?

— Який кмітливий пекар, — сказала вона. — Говарде, це він до нас дзвонив.

Вона стиснула кулаки й сердито на нього подивилася. Глибоко всередині в ній палав гнів, від якого вона почувалася більшою і сильнішою, ніж вона є, ніж є ці двоє чоловіків.

— Стривайте, — сказав пекар. — Ви приїхали по свій позавчорашній торт? Серйозно? Я не буду з вами сваритися, пані. Он він стоїть, черствіє. Віддам за пів ціни. Хоча ні, якщо хочете — забирайте так. Мені він тут не треба — він уже нікому не треба. Я витратив на нього свій час і гроші. Заберете — чудово, не заберете — теж не біда. А мені час працювати.

Він подивився на них і скрутив язика за зубами.

— Нові замовлення, — промовила Енн. Вона знала, що контролює відчуття, яке наростало в ній. Вона була спокійна.

— Пані, я працюю по шістнадцять годин на день, щоби було на що жити, — сказав пекар. Він витер руки об фартух. — Я сиджу тут днями й ночами, намагаюся звести кінці з кінцями.

Енн зробила такий вираз обличчя, що пекар відступив назад і сказав:

— Без питань, зараз.

Він потягнувся до прилавка, взяв качалку в праву руку й постукав нею по долоні іншої руки.

— Забираєте торт чи ні? Мені треба працювати. Пекарі працюють уночі, — повторив він. Очі у нього були маленькі й підступні, подумала Енн, їх майже не було видно за щетинистими щоками. Шия теж запливла жиром.

— Я знаю, що пекарі працюють уночі, — сказала Енн. — А ще людям телефонують уночі. Козел.

Пекар продовжував стукати качалкою по руці. Він глянув на Говарда.

— Тихенько, тихенько, — сказав він Говарду.

— Мій син помер, — холодно і спокійно промовила вона. — У понеділок вранці його збила машина. Ми сиділи біля нього, доки він не помер. Але, звісно, звідки ж ви знали, правда? Пекарі не можуть знати все на світі, так, пане Пекарю? Але він мертвий. Він мертвий, сволота ти така!

Наскільки раптово гнів зародився в ній, так само швидко він і згас, поступившись місцем чомусь іншому — її занудило, запаморочилася голова. Вона обіперлася на дерев’яний стіл, посипаний борошном, закрила обличчя руками й заплакала, плечі затряслися.

— Це несправедливо, — повторювала вона. — Це несправедливо, несправедливо.

Говард обійняв її за талію і подивився на пекаря.

— Як вам не соромно, — сказав йому Говард. — Як не соромно.

Пекар поклав качалку назад на прилавок. Він розв’язав фартуха і кинув туди ж. Подивився на них, повільно хитаючи головою. Він витягнув стілець з-під стола, на якому лежали папери та квитанції, рахівниця і телефонний довідник.

— Сідайте, будь ласка, — промовив він. — Зараз принесу вам стілець, — сказав він Говарду. — Сідайте.

Пекар сходив у передню частину магазину й повернувся з двома маленькими кованими стільчиками.

— Так, народ, сідайте.

Енн витерла очі й подивилася на пекаря.

— Я хотіла тебе вбити, — сказала вона. — Хотіла, щоб ти помер.

Пекар очистив для них місце на столі. Відсунув рахівницю вбік, разом зі стосами паперів і квитанцій. Телефонний довідник пекар узагалі скинув, і книга грюкнула об підлогу. Говард із Енн сіли й підсунули стільці до стола. Пекар теж сів.

— Найперше, мені страшенно шкода, — сказав пекар, поклавши лікті на стіл. — Ви навіть не уявляєте як. Послухайте мене. Я простий пекар. І не претендую ні на що інше. Може, колись давно я й був іншою людиною. Уже й забув, уже і сам не знаю. Але якщо й був колись іншим, то тепер — ні. Зараз я просто пекар. Це не виправдовує того, що я робив, знаю. Але мені дійсно дуже прикро. Мені шкода вашого сина, і вибачте, що я в це вліз, — сказав пекар.

Він розвів руки, поклав їх на стіл і перевернув долонями вгору.

— У мене дітей немає, тому я можу лише уявити, що ви відчуваєте. Все, що я можу вам зараз сказати, — це те, що мені шкода. Пробачте, якщо можете. Я не зла людина — так мені здається. Що б ви не казали по телефону. Якщо коротко, то я просто розучився правильно поводитися з людьми. Будь ласка, скажіть, у вас стане милосердя пробачити мені?

У пекарні було тепло. Говард підвівся з-за стола і зняв пальто. Узяв пальто в Енн. Пекар трохи подивився на них, кивнув і теж устав з-за стола. Підійшов до духовки, повернув кілька вимикачів. Він знайшов чашки й налив кави з електричної кавоварки. Поклав на стіл пачку вершків і мисочку з цукром.

— Вам, мабуть, треба щось поїсти, — сказав пекар. — Сподіваюся, ви не відмовитеся від здобних булочок. Вам треба їсти і триматися. Їжа — це маленька радість у такий час, — сказав він.

Він подав їм теплі булочки з корицею просто з духовки, глазур іще навіть не застигла. Він поклав на стіл масло й ножі до нього. І сам сів за стіл разом із ними. Він чекав, доки вони візьмуть по булочці з тарілки й почнуть їсти.

— Поїсти — це завжди добре, — казав він, спостерігаючи за ними. — Є добавка. Доїдайте. Їжте все, що захочете. Булочки є на будь-який смак.

Вони їли булочки й пили каву. В Енн раптом проснувся апетит, та й булочки були дуже смачні. Вона з’їла три штуки, пекарю було приємно. Потім він заговорив. Вони уважно слухали. Незважаючи на втому й горе, вони слухали, що розповідав пекар. Кивали, коли пекар заговорив про самотність, про сумніви й обмеження, що виникли в нього в середньому віці. Він розповідав їм, як це — прожити стільки років без дітей. Знову і знову проводити дні біля печей, ставити у них щось, виймати — і так без кінця. Вся та їжа на свята й урочистості, яку він готував. Глазур товщиною з палець. Крихітні весільні пари на тортах. Сотні — ні, вже тисячі разів. Дні народження. Тільки уявіть, якби запалити всі ті свічки. В нього важлива професія. Він пекар. Слава богу, що не флорист. Краще вже годувати людей. Тут точно краще пахне, ніж у квітковому магазині.

— Понюхайте, — сказав пекар, розламавши темну хлібину. — Він іще недопечений, зате пахне як.

Вони понюхали, потім він дав їм скуштувати. У хліба був смак патоки та цільних зерен. Вони слухали пекаря. Їли все, що могли. Жували хліб. Під люмінесцентними лампами було світло, як удень. Вони проговорили до самого ранку, доки у вікнах не з’явилися бліді відблиски сонця, і навіть не думали звідти йти.