Собор

Вітаміни

У мене була робота, а в Петті — ні. Я працював у лікарні по кілька годин уночі. Нічого складного. Я міг трохи попрацювати для годиться, потім записував собі в картку вісім годин і їхав пити з медсестрами. Згодом Петті й собі захотіла роботу. Казала, що це для самоповаги. Отак вона почала ходити по хатах і продавати вітаміни.

Якийсь час Петті була ще однією дівчиною, яка ходила по чужих кварталах і стукала людям у двері. Але вона швидко освоїлася. Вона була кмітлива, у школі вчилася на відмінно. У неї була харизма. Невдовзі компанія підвищила її. Кілька дівчат, менш успішних, стали її підлеглими. Незабаром вона вже мала власну команду й невеликий офіс у торговому центрі. Але дівчата, які працювали на неї, постійно змінювалися. Дехто йшов через кілька днів — іноді навіть за пару годин. Але часом траплялися здібні дівчата. Їм вдавалося продавати вітаміни. Ці дівчата залишалися з Петті. Вони стали ядром команди. Хоча й тих, хто нічого не міг продати, теж вистачало.

Дівчата, які не стягували, просто йшли. Просто не виходили на роботу й усе. Якщо у них був телефон, то знімали з гачка слухавку. І двері не відчиняли. Петті брала ці втрати близько до серця, дівчата були для неї, як неофіти, що збилися зі шляху. Вона звинувачувала себе. Та потім змирилася. Їх було забагато, аби не змиритися.

Час від часу якась дівчина могла завмерти й не натиснути на дверний дзвінок. Або підходила до дверей і щось ставалося з голосом. Або вона змішувала слова привітання із фразами, які не мала би казати, поки не потрапить всередину будинку. У цих випадках така дівчина вирішувала, що краще швидко спакуватися, хапала свою валізку і прямувала до машини — чекати, доки Петті й інші закінчать. Потім усі звітували і поверталися в офіс. Вони казали одна одній, що розкисати не можна. «Варто тільки повірити — і ви вже на півдорозі до цілі». Або: «Робіть як слід, і все буде як слід». Отаке.

Іноді дівчата просто зникали посеред робочого дня, разом із повною валізкою товару. Ловили попутку до центру — і бувай. Але на їхнє місце завжди приходили нові. У ті часи дівчата постійно приходили й ішли. У Петті був список. Що кілька тижнів вона подавала невелике оголошення в «Пеннісейвер». Нові дівчата, нові стажування. І не було тим дівчатам кінця. Ядром команди були Петті, Донна та Шейла. Петті — красуня. Донна і Шейла — так собі. Якось Шейла сказала Петті, що любить її понад усе на світі. Петті переказала мені слово в слово. Вона відвозила Шейлу додому, і вони сиділи в Шейли перед будинком. Петті відповіла, що теж її любить. Любить усіх своїх дівчат. Але не в тому сенсі, що Шейла мала на увазі. Потім Шейла доторкнулася до грудей Петті. Петті сказала, що відсунула руку й не відпускала її. Відповіла, що це не для неї. Шейла ніяк не відреагувала. Тільки кивнула, узяла Петті за руку, поцілувала і вийшла з машини.

Це було незадовго до Різдва. Справи з вітамінами йшли кепсько, тож ми подумали провести вечірку, трохи підбадьорити всіх. Нам здалося, що це непогана ідея. Шейла напилася і відключилася першою. Відключилася прямо на ногах, просто впала і не прокидалася кілька годин. Ось щойно вона стояла посеред вітальні, аж раптом очі заплющилися, ноги підкосилися, і дівчина звалилася зі склянкою в руці. Коли вона падала, рука, що тримала напій, гепнулась об журнальний столик. Більше жодних звуків. Алкоголь вилився на килим. Ми з Петті та ще з кимось витягли її на ґанок, уклали на розкладачку і зробили все, що могли, щоби забути про неї.

Усі напились і розійшлися додому. Петті лягла спати. Мені хотілося продовження, я сидів за столом із випивкою, поки не почало світати. Раптом Шейла ввійшла в дім із ґанку, і почалося. Сказала, що у неї дуже дивно болить голова, ніби її б’є струмом прямо в мозок. Так болить, що її від того болю ледь не заціпило. А ще вона була переконана, що зламала мізинець. Показала мені. Палець був фіолетовий. Вона скиглила, що ми не розбудили її і вона проспала всю ніч у контактних лінзах. Питала, чому нам так чхати на неї. Потім піднесла палець до очей і придивилася. Похитала головою. Відвела руку якомога далі та ще трохи подивилася. Ніби їй не вірилося в те, що, очевидно, сталося вночі. Шейла запухла, волосся розпатлалося. Вона опустила руку під холодну воду із крана.

— Боже. О боже, — повторювала вона, хнюпаючи над раковиною. Але вона лізла до Петті і зізнавалася їй у коханні, тому я не співчував.

Я пив скотч із молоком та зі шматочком льоду. Шейла обперлася на сушку. Вона спостерігала за мною своїми примруженими очками. Я сьорбав зі склянки. І мовчав. Вона знову завела своєї про те, як їй погано. Казала, що треба до лікаря. І потрібно розбудити Петті. Сказала, що звільняється, виїжджає зі штату, їде у Портленд. І спершу треба попрощатися з Петті. Вона не затикалася. Хотіла, щоби Петті відвезла її в лікарню лікувати палець та очі.

— Я тебе відвезу, — сказав я. Мені не хотілося, та я міг.

— Хочу, щоби Петті мене відвезла, — відповіла Шейла.

Вона трималася за зап’ястя покаліченої руки, мізинець розпух, як ковбаса.

— До того ж нам треба поговорити. Я маю сказати їй, що їду в Портленд. Нам потрібно попрощатися.

Я сказав:

— Я їй передам. Вона спить.

Шейла розсердилася.

— Ми друзі, — сказала вона. — Нам треба поговорити. Я сама повинна їй сказати.

Я похитав головою:

— Вона спить. Я щойно сказав.

— Ми друзі, і ми любимо одна одну, — сказала Шейла. — Я повинна з нею попрощатися.

Шейла попрямувала до виходу. Я підвівся:

— Кажу ж, що відвезу.

— Ти п’яний! Ти ще навіть не лягав спати.

Вона знову подивилася на палець і застогнала:

— Чорт, ну чому, чому?!

— Не такий я вже і п’яний, до лікарні довезу, — сказав я.

— Я не поїду з тобою! — заверещала Шейла.

— Як хочеш. Але Петті ти будити не будеш. Лесбуха срана, — сказав я.

— Козел, — кинула вона наостанок.

Шейла вискочила з кухні надвір, навіть у туалет не сходила, навіть не вмилася. Я встав і визирнув у вікно. Вона йшла вздовж дороги в бік Юклід-авеню. Більше ніхто не прокинувся. Було ще зарано.

Я допив те, що лишилося в склянці, й подумав налити ще.

Налив.

Після того Шейлу більше ніхто не бачив. Ніхто з наших вітамінних друзів. Пішла у бік Юклід-авеню і геть із нашого життя.

У той же день Петті запитала мене:

— А що з Шейлою?

І я відповів:

— Поїхала в Портленд.

Я задивлявся на Донну, іншу дівчину з ядра їхньої команди. На вечірці ми трохи потанцювали під Дюка Еллінгтона. Я доволі міцно її обіймав, вдихав запах її волосся, тримав руку на талії, кружляючи з нею килимом. Із нею було добре танцювати. Я був єдиним чоловіком на вечірці, а дівчат — семеро, і шестеро з них танцювали парами. На вітальню було приємно глянути.

Я сидів на кухні, коли Донна зайшла з порожньою склянкою. Ми трохи побули наодинці. Я її легенько обійняв. І вона мене. Так і стояли обійнявшись.

Потім вона сказала:

— Не треба. Не зараз.

Почувши «не зараз», я її відпустив. Мені стало ясно, що все буде.

Я сидів за столом, згадуючи ті обійми, коли Шейла зайшла зі своїм пальцем.

Я подумав іще трохи про Донну. Допив склянку. Зняв із гачка слухавку і попрямував у спальню. Роздягнувся й ліг поруч із Петті. Трохи полежав, налаштувався. І почав. Але вона не прокинулася. Потім я й сам заплющив очі.

Відкрив я їх уже опівдні. Я був у ліжку сам. Дощ бив у вікно. На подушці Петті лежав цукровий пончик, а на тумбочці стояла склянка вчорашньої води. Я досі був п’яний і не розумів, що відбувається. Я знав, що була неділя і скоро Різдво. Пончик я з’їв, воду випив. І ліг спати далі, доки не почув, що Петті ввімкнула пилосос. Вона ввійшла у спальню і запитала про Шейлу. Це тоді я їй сказав, що вона поїхала в Портленд.

Десь за тиждень після Нового року ми з Петті сіли випити. Вона щойно прийшла додому з роботи. Ще було не так пізно, проте вже стемніло і йшов дощ. Я збирався на роботу через кілька годин. Але спершу ми випили трохи скотчу і поговорили. Петті втомилася. Вона вже була ніякою, допивала третю склянку. Вітаміни ніхто не купував. У неї лишилися тільки Донна та Пем — новенька, ще й клептоманка. Ми говорили про різне: про депресивну погоду, про те, скільки можна назбирати попереджень за неправильне паркування, доки не відберуть права. Потім заговорили, що нам було би краще переїхати в Арізону, десь у той бік.

Я налив нам ще по одній. Подивився у вікно. Арізона — не так уже й погано.

— Вітаміни, — сказала Петті. Вона взяла склянку і покалатала льодом. — Капець! У дитинстві я нізащо такого не уявила б. Господи, ніколи не подумала би, що впарюватиму людям вітаміни. По хатах. Це просто апогей. На голову не налазить.

— Я й сам би такого не подумав, сонце, — сказав я.

— Ну от, — промовила вона. — Все ти правильно кажеш.

— Сонечко.

— Не сонечкай, — гаркнула вона. — Мені важко, щоб ти знав. Це нелегке життя, як не крути.

Вона задумалася. Похитала головою. І допила склянку.

— Мені ці вітаміни вже сняться. Я не можу розслабитися. Не можу! Ти принаймні можеш прийти зі своєї роботи і не брати її з собою додому. Б’юся об заклад, тобі вона не сниться. Тобі точно не сниться відполірована підлога, чи що ти там робиш. Ти виходиш звідти, повертаєшся додому, і воно тобі не сниться, правда ж? — кричала вона.

Я сказав:

— Я не пам’ятаю своїх снів. Можливо, мені взагалі нічого не сниться. Я нічого не пам’ятаю, коли прокидаюся.

Я знизав плечима. Я не слідкував, що відбувається в моїй голові, поки сплю. Мені було однаково.

— Тобі щось сниться! — сказала Петті. — Навіть якщо ти не пам’ятаєш. Усі бачать сни. Якби тобі нічого не снилося, ти з’їхав би з глузду. Я таке читала. Уві сні вивільняються емоції. Люди бачать сни, коли сплять. Інакше дах поїде. Тільки коли я бачу сни, то це сни про вітаміни. Розумієш чи ні?

Вона не зводила з мене погляду.

— І так, і ні, — сказав я.

Це було непросте запитання.

— Мені сниться, що я впарюю вітаміни, — сказала вона. — Я їх продаю вдень і вночі. Господи, оце життя.

Вона допила склянку.

— Як там Пем? — запитав я. — Досі краде все підряд?

Я хотів перевести тему. Та нічого кращого не придумав.

— Щоб його, — Петті похитала головою, ніби до мене так нічого й не дійшло.

Ми слухали, як шумить дощ.

— Вітаміни ні в кого не продаються, — промовила Петті, взявши склянку. Але вона була порожньою. — Ніхто їх не купує. Я ж казала тобі. Ти не чув?

Я встав налити нам іще.

— А Донна як? — запитав я.

Я прочитав етикетку на пляшці і трохи почекав. Петті відповіла:

— Два дні тому в неї трохи продалося. І все. Це всі наші успіхи цього тижня. Я не здивуюся, якщо вона звільниться. Я зрозуміла б її, — сказала Петті. — Я на її місці й сама це кинула б. Але якщо вона піде, то що далі? Мені доведеться починати все заново. З нуля. Зимою люди хворіють у всьому штаті, люди вмирають, і ніхто й не подумає, що їм потрібні вітаміни. Я вже сама ходяча болячка.

— А що таке, сонце?

Я поставив склянки на стіл і сів. Вона продовжувала, ніби я нічого не сказав. Може, так і було.

— Я свій єдиний клієнт, — сказала вона. — По-моєму, в мене від усіх цих вітамінів уже зі шкірою щось робиться. У мене шкіра нормально виглядає? Від вітамінів може бути передоз? Бо я вже скоро висратись, як нормальна людина, не зможу.

— Сонце, — промовив я.

Петті продовжувала:

— Тобі байдуже, чи я п’ю вітаміни. У тому й річ. Тобі на все начхати. Двірник на машині сьогодні в дощ поламався. Я ледь не розбилася. Ледь-ледь.

Ми продовжували пити і розмовляти, доки не настав час іти мені на роботу. Петті сказала, що полізе відкисати у ванну, якщо не засне.

— Я вже вирубаюся, — сказала вона. — Вітаміни. Одні вітаміни в голові.

Вона озирнулася на кухню. Подивилася на свою порожню склянку. Вона була п’яною. Але дала себе поцілувати. Після цього я поїхав на роботу.

Було одне місце, куди я ходив після роботи. Я почав ходити туди через музику, а ще тому, що там можна було випити, коли інші бари вже зачинялися. Називалось «Інший Бродвей». Чорне місце в чорному районі. Тримав його чорний на ім’я Хакі. Люди сходилися сюди, коли більше ніде не наливали. Замовляли здебільшого фірмову місцеву випивку — колу з шотом віскі — або ж проносили в кишені щось своє, замовляли колу й мішали під столом. Музиканти приходили поімпровізувати, а пияки приходили догнатися під музику. Іноді хтось виходив потанцювати. Але здебільшого люди сиділи, пили і слухали.

Вряди-годи один чорний міг ударити іншого пляшкою по голові. Розказували, що якомусь бідолашному в туалеті перерізали горло, поки він, опустивши руки, сцяв. Але я тут жодного разу нічого подібного не бачив. Нічого такого, з чим би Хакі не впорався. Хакі був великий чорний мужик із лисою головою, яка загадково світилася під флуоресцентними лампами. Він ходив у гавайських сорочках, не заправлявся, тож вони звисали над штанами. Думаю, щось у нього було за поясом. Якийсь кийок, може. Щойно хтось заводився, підходив Хакі. Він клав свою велику руку на плече, казав кілька слів — і все. Я туди ходив уже не перший місяць. Було приємно, що він іноді казав щось на зразок: «Як у тебе справи сьогодні, старий?». Або: «Друже, я тебе вже сто років не бачив».

В «Інший Бродвей» я й повіз Донну на побачення. Це побачення було нашим першим і останнім.

Я вийшов із лікарні трохи після опівночі. Небо прояснилося, вийшли зірки. У голові досі шуміло від скотчу, який ми пили з Петті. Але я думав іще хильнути дорогою додому. Автомобіль Донни був запаркований поряд із моїм, Донна — всередині. Я згадав, як ми обіймалися на кухні. «Не зараз», — сказала вона.

Донна опустила вікно і струсила попіл з цигарки.

— Мені не спиться, — сказала вона. — Думаю про одну річ і не можу заснути.

Я сказав:

— О, Донно. Радий тебе бачити.

— Я не знаю, що зі мною не так, — сказала вона.

— Хочеш десь випити? — запитав я.

— Ми з Петті друзі, — сказала вона.

— Ми теж, — сказав я. — Поїхали.

— Просто щоб ти це знав, — сказала вона.

— Є одне місце. Для чорних, — сказав я. — З музикою. Можемо щось випити, послухати музику.

— Хочеш за кермо? — запитала Донна.

Я сказав:

— Пересідай.

Вона одразу ж завела про свої вітаміни. З вітамінами біда, вітамінам капець. Вітамінні продажі пробили нове дно.

Донна сказала:

— Я не хочу так учиняти з Петті. Вона моя найкраща подруга і намагається побудувати щось для нас. Але мені, мабуть, доведеться звільнитися. Це між нами. Пообіцяй, що не розкажеш! Але треба ж щось їсти. За оренду платити. Треба нові туфлі, нове пальто. Одних вітамінів мало, — сказала Донна. — Не думаю, що на вітамінах зараз виїдеш. Я ще нічого не казала Петті. Поки тільки думаю.

Донна поклала руку біля моєї ноги. Я потягнувся вниз і легенько її стиснув. Вона теж. Потім Донна забрала руку й натиснула на прикурювач. Підкуривши цигарку, поклала руку назад.

— Менше за все мені хочеться підводити Петті. Ти мене розумієш? Ми ж були командою, — вона дала мені свою цигарку. — Я знаю, що це інший бренд, але спробуй, затягнися. Я припаркувався біля «Іншого Бродвею». Біля старого «крайслера» із тріснутим лобовим склом стояли, обіпершись на нього, троє чорних. Відпочивали, передаючи по колу пляшку в пакеті. Вони глянули на нас. Я обійшов машину відчинити Донні двері. Перевірив, чи машина зачинена, взяв її за руку, і ми пішли. Чорні дивилися нам услід.

Я сказав:

— Ти ж не думаєш переїжджати в Портленд, правда?

Ми були на тротуарі. Я обійняв її за талію.

— Я нічого не знаю про Портленд. Жодного разу не думала про це.

Перша половина «Іншого Бродвею» була схожа на звичайне кафе з баром. За прилавком сиділо двійко чорних, іще кілька щось їли за столами з червоною клейонкою. Ми пройшли крізь кафе у велике приміщення ззаду. Там була довга стійка й кабінки вздовж стіни, а в глибині маленька сцена для музикантів. Перед сценою було щось на зразок танцполу. Бари та нічні клуби ще не позачинялися, тож народ поки не зійшовся. Я допоміг Донні зняти пальто. Ми вибрали кабінку й поклали цигарки на стіл. Підійшла чорна офіціантка на ім’я Ханна. Ми кивнули одне одному. Вона глянула на Донну. Я замовив нам дві фірмові коли й вирішив, що треба гарно розслабитися.

Коли напої принесли, я заплатив, ми посьорбали й почали обніматися. Помацалися, поцілувалися. Донна час від часу зупинялася й відсовувалася, відштовхуючи мене, потім брала за руку. Дивилася мені в очі. Її повіки повільно опускалися, і ми знову починали цілуватися. Людей потихеньку ставало більше. Цілуватися ми перестали. Але руку з її талії я не прибирав. А вона торкалася пальцями моєї ноги. Пару чорних трубачів і білий барабанщик щось заграли. Я подумав, що ми з Донною ще вип’ємо і трохи послухаємо. А тоді поїдемо до неї завершити вечір.

Я щойно замовив у Ханни ще дві склянки, коли один чорний на ім’я Бенні підійшов до нас, а з ним іще один — здоровий, при параді. У цього здорового були маленькі червоні очі й костюм-трійка в тонку смужку. Він був у рожевій сорочці, краватці, зверху пальто і фетровий капелюх — усе, як треба.

— Як поживає мій дружбан? — привітався Бенні.

Бенні простягнув руку для братського рукостискання. Ми з Бенні кілька разів балакали. Він знав, що мені подобається музика, і часто підходив потеревенити, коли ми обидва були тут. Йому подобалося обговорювати Джонні Годжеса — Бенні якось підігрував йому на саксофоні. Казав: «А як ми з Джонні віджарили тоді на концерті в Мейсон-Сіті…».

— Привіт, Бенні, — відповів я.

— Хочу познайомити вас із Нельсоном, — сказав Бенні. — Він тільки сьогодні повернувся з В’єтнаму. Вранці. А зараз прийшов сюди послухати ці божественні мелодії. І про всяк випадок прихопив танцювальні туфлі, — Бенні подивився на Нельсона і кивнув. — Це Нельсон.

Я глянув на Нельсонові начищені туфлі, потім на самого Нельсона. Мені здалося, що він намагається мене якось ідентифікувати. Уважно мене роздивлявся. Потім криво всміхнувся, показавши зуби.

— Це Донна, — сказав я. — Донна, це Бенні, а це Нельсон. Нельсоне, це Донна.

— Привіт, кралю, — сказав Нельсон.

Донна відповіла:

— Привіт, Нельсоне. Привіт, Бенні.

— Ви не проти, якщо ми впадемо біля вас? — запитав Бенні. — Гаразд?

— Звичайно, — відповів я.

Хоча краще б вони знайшли інше місце.

— Ми тут ненадовго, — сказав я. — Доп’ємо склянку й ідемо.

— Аякже, мужик, аякже, — сказав Бенні. Він сів навпроти мене, коли Нельсон заліз у кабінку. — Вам є чим зайнятися, є куди поїхати. Так, сер, Бенні все розуміє, — підморгнув він. Нельсон дивився на Донну, яка сиділа в іншому кінці кабінки. Він зняв капелюха. Покрутив його у своїх великих руках, ніби щось шукав на полях. Потім розчистив для капелюха місце на столі. Підняв погляд на Донну. Всміхнувся, розправив плечі. Він розправляв їх що кілька хвилин. Ніби вже втомився їх із собою носити.

— Б’юсь об заклад, ви з ним дуже добрі друзі, — сказав Нельсон Донні.

— Ми хороші друзі, — відповіла вона.

Підійшла Ханна. Бенні замовив колу. Ханна пішла далі, а Нельсон дістав пляшку віскі з-під пальта.

— Гарні друзі, — сказав Нельсон. — Дуже хороші друзі.

Він відкрутив кришку на віскі.

— Обережно, Нельсоне, — сказав Бенні. — Сховай, щоби ніхто не бачив. Нельсон щойно зійшов з літака із В’єтнаму, — сказав Бенні.

Нельсон підняв пляшку й відпив свого віскі. Він закрутив кришку назад, поклав пляшку на стіл і капелюха зверху.

— Дуже хороші друзі, — сказав він.

Бенні подивився на мене і закотив очі. Але він теж був п’яний.

— Треба вертатися у форму, — сказав він до мене. Бенні відпив із обох їхніх склянок і долив туди віскі під столом. Пляшку сховав у кишеню пальта. — Мужик, я вже місяць ані краплі в рот не брав. Треба з цим щось робити.

Ми сиділи в кабінці зі своїми склянками й Нельсоновим капелюхом на столі.

— Чуєш, — сказав мені Нельсон. — У тебе ж якась інша є, правильно? Ця краля — вона не твоя дружина. Я ж бачу. Але ви з нею дуже добрі друзі. Так чи ні?

Я випив трохи зі склянки. Смак віскі не відчувався. Я нічого не відчував. Я запитав:

— А те все лайно, що нам показують про В’єтнам по телевізору, це правда?

Нельсон навів на мене свої червоні очі:

— Я взагалі про що — ти хоч знаєш, де твоя дружина? Зуб даю, вона зараз із якимось мужиком, тягає його за соски й натирає качана, поки ти тут розслабляєшся зі своєю доброю подругою. У неї теж, певно, є хороший друг.

— Нельсоне, — перебив його Бенні.

— Що «Нельсоне»?

Бенні сказав:

— Нельсоне, давай залишимо цих людей у спокої. Он у тій кабінці є дехто, про кого я розповідав. Нельсон тільки сьогодні вранці зійшов із літака, — повторив Бенні.

— Зуб даю, я знаю, що ти думаєш, — сказав Нельсон. — Ти думаєш: «Це здоровий п’яний негр, і що мені з ним робити? А якщо доведеться дати йому по сраці?» — таке ти думаєш?

Я озирнувся. Хакі стояв біля сцени, музиканти гоцали позаду нього. Трохи людей на танцполі. Мені здалося, що Хакі дивився прямо на мене, — але якщо й так, то він знову відвів погляд убік.

— Може, ти щось скажеш? — запитав Нельсон. — Я ж тебе просто дражню. Після В’єтнаму ще ні з кого не дражнився. А там я гуків дражнив гарненько.

Він знову всміхнувся, аж губи відкотилися. Потім перестав усміхатися і просто дивився.

— Покажи їм вухо, — сказав Бенні. Він поставив склянку на стіл. — Нельсон добув собі вухо з одного малого чувачка. І носить зі собою. Покажи, Нельсоне.

Нельсон витримав паузу. Потім пошарив у кишенях пальта. Дістав речі з однієї кишені: кілька ключів і коробку з пастилками від кашлю.

Донна сказала:

— Я не хочу дивитися на вухо. Фу. Фу, фу. Господи.

Вона подивилася на мене.

— Нам уже час іти, — сказав я.

Нельсон досі порпався у кишенях. Він дістав гаманець із внутрішньої кишені піджака і поклав на стіл. Поплескав по ньому.

— Тут п’ять сотень. Слухай сюди, — сказав він Донні. — Я дам тобі дві. Чуєш? Я даю тобі дві сотні, а ти мені відсмокчеш. Так само, як його жінка зараз смокче якомусь мужику. Ти чуєш? Ти ж знаєш, що вона саме в цю хвилину давиться чиїмось стручком, поки він тут мацає тебе за стегна. Усе по-чесному. На, — він витягнув кутики купюр зі свого гаманця. — А щоб його, дам іще сотню твоєму любому другові, аби йому було не так сумно. Йому нічого робити не треба. Тобі не треба нічого робити, — сказав Нельсон мені. — Просто сиди тихенько, пий собі, слухай музику. Гарна музика. А ми з цією дамочкою погуляємо, як справжні друзі. І повернеться вона сама. Це ненадовго, вона скоро повернеться.

— Нельсоне, — сказав Бенні, — не можна таке людям говорити, Нельсоне.

Нельсон усміхнувся:

— Я все сказав.

Він знайшов те, що шукав у кишенях. Це був срібний портсигар. Він його відкрив. Я глянув на вухо всередині. Воно лежало на бавовняній прокладочці. Схоже на сушений гриб. Але це було справжнє вухо, ще й на ланцюжку, як брелок.

— Господи, — сказала Донна. — Гидота.

— Правда, круто? — продовжував Нельсон. Він постійно спостерігав за Донною.

— Аж ніяк. Іди у сраку, — відповіла Донна.

— Дівчинко, — сказав Нельсон.

— Нельсоне, — сказав я.

Нельсон перевів на мене свої червоні очі. Він відсунув капелюха з гаманцем і портсигар убік.

— Чого тобі? Я тобі дам, ти тільки скажи.

Одна рука Хакі опустилася на моє плече, інша — на плече Бенні. Він схилився над столом, його голова засяяла у світлі ламп.

— Як у вас справи, народ? Усім весело?

— Усе гаразд, Хакі, — сказав Бенні. — Все гаразд. Вони саме збиралися йти. А ми з Нельсоном іще посидимо, музику послухаємо.

— Це добре, — відповів Хакі. — Нехай усі будуть щасливі — це мій девіз.

Він оглянув нашу кабінку. Побачив на столі Нельсонів гаманець, а поруч із гаманцем — відкритий портсигар.

Він побачив вухо.

— Це справжнє вухо? — запитав Хакі.

Бенні сказав:

— Ага. Покажи йому вухо, Нельсоне. Нельсон щойно прилетів із В’єтнаму з цим вухом. Це вухо облетіло пів світу, щоби сьогодні опинитися на цьому столі. Нельсоне, покажи йому.

Нельсон узяв портсигар і передав Хакі.

Хакі роздивився вухо. Він узяв за ланцюжок і потримав вухо перед очима. Придивився уважно. Погойдав уперед-назад.

— Я чув про такі засушені вуха, члени і так далі.

— Це я в гука позичив, — сказав Нельсон. — Він однаково вже нічого не чув. А я хотів собі сувенір на пам’ять.

Хакі покрутив вухо на ланцюжку.

Ми з Донною почали виходити з кабінки.

— Мала, не йди, — сказав Нельсон.

— Нельсоне, — цикнув Бенні.

Хакі тепер слідкував за Нельсоном. Я стояв біля кабінки, тримаючи пальто Донни. Ноги мене не слухали.

Нельсон підвищив голос:

— Підеш звідси з цим козлом, даси йому лизати свої булки — вам обом доведеться мати справу зі мною.

Ми відійшли від кабінки. Люди дивилися.

— Нельсон щойно з літака з В’єтнаму, — було чути голос Бенні. — Ми цілий день пили. Це був довжелезний день. Але з нами все буде гаразд, Хакі.

Нельсон щось кричав крізь музику:

— Вам нічого хорошого не світить! Вам нічого не допоможе!

Я чув його крики, а потім вони стихли. Музика затихла й залунала знову. Ми не озиралися. Ми йшли далі. Вийшли на тротуар.

Я відчинив їй двері. Ми поїхали назад до лікарні. Донна вже не тулилася до мене. Закурила цигарку, проте сиділа мовчки.

Я намагався щось сказати. Сказав:

— Слухай, Донно, не засмучуйся через це. Мені шкода, що так трапилося.

— Мені не завадили б ці гроші, — сказала Донна. — Ось про що я думаю.

Я їхав далі, не озираючись на неї.

— Це правда, — сказала вона. — Мені вони були б не зайві, — вона похитала головою. — Не знаю, — вона опустила підборіддя і заплакала.

— Не плач, — сказав я.

— Я не піду на роботу завтра, чи це вже сьогодні, коли там будильник продзвенить, — сказала вона. — Я не піду. Переїду звідси. Те, що там сталося, — це знак.

Вона натиснула на прикурювач і почекала, коли той вискочить.

Я під’їхав до своєї машини й заглушив двигун. Зазирнув у дзеркало заднього виду, у глибині душі очікуючи побачити, як старий «крайслер» паркується позаду із Нельсоном на передньому сидінні. Я потримав руки на кермі, потім опустив на коліна. Мені не хотілося чіпати Донну. Тодішні обійми ввечері на кухні, поцілунки в «Іншому Бродвеї» — все це було позаду.

Я запитав:

— Що будеш робити?

Щоправда, мені було все одно. Хай би хоч померла там від інфаркту, мені було би начхати.

— Може, поїду в Портленд, — сказала вона. — У Портленді щось має бути. Зараз Портленд у всіх у голові. Один Портленд кругом. Портленд — це, Портленд — те. У Портленді все так, як і скрізь. Все одне й те саме.

— Донно, — сказав я, — мені вже треба їхати.

Я відчинив двері, щоби вийти з машини, і над головою загорілося світло.

— Заради Бога, вимкни ці лампочки!

Я вийшов якомога швидше.

— Добраніч, Донно, — сказав я.

Я пішов, а вона так і дивилася на спідометр. Я завів машину, ввімкнув фари. Перемкнувши передачу, дав газу.

Удома я налив скотч, ковтнув і відніс склянку у ванну. Почистив зуби. Відкрив аптечку. Петті щось крикнула зі спальні. Відчинила двері у ванну. Досі одягнена. Думаю, вона так і спала в одязі.

— Котра година? — крикнула вона. — Я проспала! Господи боже мій! Ти мене не розбудив, зараза!

Вона наче здичавіла. Стояла у дверях, повністю одягнена. Наче на роботу зібралася. Але не було ні валізки, ні вітамінів. Їй просто наснився якийсь жах — от і все. Вона трясла головою з боку в бік.

Цього вечора з мене було досить.

— Лягай спати, сонце. Я тут дещо шукаю, — сказав я.

Із аптечки дещо випало, покотилося в раковину.

— Де аспірин? — запитав я.

Я скинув іще кілька баночок. Мені було однаково. Все летіло вниз.