Собор

Будинок Шефа

Того літа Вес зняв будинок на північ від Еврики у колишнього алкоголіка на ім’я Шеф. Потім подзвонив мені й попросив, щоб я все кинула і переїхала жити до нього. Сказав, що зав’язав. Знаю я ці зав’язки. Та про відмову він і чути не хотів. Зателефонував знову й каже:

— Едно, тут із вікна видно океан. І в повітрі вчувається запах солі.

Я слухала, як він говорить. Язик не заплітався. Сказала, що подумаю. Подумала. За тиждень він знову зателефонував і питає:

— Ти приїдеш?

Я відповіла, що досі думаю. Він каже:

— Почнемо все спочатку.

А я:

— Якщо приїду, то хочу, щоб ти для мене дещо зробив.

— Без проблем, — відповів Вес.

— Хочу, щоб ти спробував стати Весом, якого я знала. Старим Весом. Весом, за якого я вийшла заміж, — Вес заплакав, і я подумала, що це хороший знак. І сказала: — Добре, приїду.

Вес недавно пішов від своєї подруги, чи то вона його кинула — не знаю, мені було однаково. Коли я вирішила поїхати, мені теж довелося попрощатися зі своїм другом. Мій друг казав: «Ти робиш помилку». Він казав:

— Не вчиняй так зі мною. Як же ми? — казав.

Я відповіла:

— Я маю зробити це заради Веса. Він намагається кинути. Ти ж пам’ятаєш, як це.

— Пам’ятаю, — казав мій друг, — але не хочу, щоб ти їхала.

— Це лише на літо. А тоді буде видно. Я повернуся, — казала я.

А він:

— Як же я? Заради мене нічого не треба робити? Не вертайся.

Того літа ми пили каву, лимонад і фруктові соки. Ціле літо тільки це й пили. Мені хотілося, щоб це літо не закінчувалося. Я не дурна, все чудово розуміла, та на другий місяць із Весом у будинку Шефа знову надягла обручку. Два роки її не носила. Відколи Вес напився і викинув свою у персиковий сад.

У Веса було трохи грошей, тож я могла не працювати. Виявилося, що Шеф здавав будинок майже задарма. У нас не було телефону. Ми платили за газ і світло та купували акційні продукти у «Сейфвей». Якось у неділю вдень Вес пішов по оприскувач, а приніс дещо мені. Приніс оберемок ромашок і солом’яного капелюшка. У вівторок увечері ми ходили в кіно. В інші дні Вес ходив на свої «сухі збори», як він їх називав. Шеф забирав його від дверей і привозив назад. Іноді ми з Весом їздили ловити форель у прісноводну лагуну неподалік. Рибалили з берега і за цілий день могли зловити лише кілька рибинок.

— Годиться, — казала я і вдома смажила їх на вечерю. Бувало, знімала капелюха і засинала на ковдрі біля вудки. Останнє, що було перед очима, — це хмари, вони пливли над головою в бік центральної долини. Вночі Вес обіймав мене і питав, чи я досі його дівчина.

Діти трималися від нас осторонь. Шеріл жила з кимось на фермі в Орегоні. Доглядала за стадом козлів і продавала молоко. Тримала бджіл, продавала мед у банках. У неї було власне життя, я не ображалася. Так чи інакше, їй було байдуже, чим ми з її татом займалися, доки не втягували в це її. Боббі був у Вашингтоні, працював на заготівлі сіна. Після сінокосу планував працювати на яблуках. У нього була дівчина, тож він намагався економити. Я надсилала йому листи й завжди підписувала: «Міцно тебе люблю».

Якось Вес рвав бур’ян у дворі, як до будинку під’їхав Шеф. Я мила посуд. Підняла очі й побачила, що Шефова машина пригальмувала біля нас. Було видно машину, під’їзну дорогу й шосе, а за шосе — дюни й океан. Над водою нависали хмари. Шеф вийшов із машини та підтягнув штани. Я зрозуміла, що щось трапилося.

Вес кинув роботу й випростався. Він був у рукавичках і панамці. Зняв панамку, витер долонею обличчя. Шеф підійшов і однією рукою обійняв Веса за плечі. Вес зняв рукавичку. Я стала біля дверей. Мені було чути, як Шеф казав Весу, що йому дуже шкода, та він мусить попросити нас виїхати до кінця місяця. Вес зняв іншу рукавичку:

— А що трапилося, Шефе?

Шеф розказав, що його доньці Лінді, яку Вес у свої алкогольні часи називав Жирною Ліндою, ніде жити, тож вона житиме тут. Шеф розповів Весу, що чоловік Лінди кілька тижнів тому сів у свій рибальський човен і відтоді його ніхто не бачив.

— Це моя кровиночка, — казав Весові Шеф. — Вона лишилася без чоловіка. Дитина лишилася без батька. А я можу допомогти. Я радий, що можу чимось допомогти, — казав Шеф. — Мені шкода, Весе, але вам доведеться шукати інше житло.

Шеф знову обійняв Веса, підтягнув штани, сів у свою велику машину й поїхав.

Вес увійшов у будинок. Кинув панамку й рукавички на килим, сів у крісло. «Шефове крісло», — подумалося мені. Навіть килим Шефовий. Вес зблід. Я налила нам кави і дала йому чашку.

— Усе гаразд, — сказала я. — Не хвилюйся, Весе.

Я сіла зі своєю кавою на Шефовий диван.

— Тепер Жирна Лінда житиме тут замість нас, — промовив Вес.

Він тримав чашку, але не пив із неї.

— Не накручуй себе, Весе, — казала я.

— А чоловік її знайдеться десь у Кетчикані, — продовжував Вес. — Узяв і кинув їх. Але хіба він винен?

Вес казав, що на його місці й сам кудись поплив би, тільки б не доживати решту днів із Жирною Ліндою та її дитиною. Він поставив чашку біля рукавичок.

— До сьогодні це був щасливий будинок, — сказав він.

— Знайдемо інший.

— Такий уже не знайдемо, — сказав Вес. — Усе вже буде не так. Нам було добре в цьому будинку. З ним пов’язані гарні спогади. А тепер тут житиме Жирна Лінда з дитиною, — сказав Вес. Він підняв свою чашку й відпив.

— Це будинок Шефа, — сказала я. — Він робить так, як йому потрібно.

— Знаю, — сказав Вес. — Але я не зобов’язаний цьому радіти.

Вес мав незвичний вигляд. Я знала, що це за вигляд. Він постійно облизував губи. Великим пальцем поправляв під поясом сорочку. Він підвівся з крісла й підійшов до вікна. Стояв, вдивлявся в океан і хмари, все більші й більші. Погладив пальцями підборіддя, ніби задумався про щось. І дійсно задумався.

— Не бери близько до серця, Весе, — сказала я.

— Каже: не бери близько до серця, — повторив Вес. Він стояв нерухомо.

За хвилину підійшов до мене і сів поруч на диван. Закинув ногу на ногу й почав бавитися ґудзиками на сорочці. Я взяла його за руку. І заговорила. Говорила про літо. Проте зловила себе на думці, що говорю про літо, ніби воно було давно. Ніби кілька років тому.

Коротше кажучи, ніби воно вже закінчилося. Потім я заговорила про дітей. Вес сказав, що хотів би почати все з нуля, цього разу зробити як слід.

— Вони тебе люблять, — сказала я.

— Ні, не люблять, — відповів він.

— Колись вони все зрозуміють.

— Можливо, — сказав Вес. — Але це вже не матиме значення.

— Хто його знає, — сказала я.

— Я знаю, — Вес подивився на мене. — І знаю, що радий, що ти приїхала. Ніколи цього не забуду.

— І я рада, — сказала я. — Рада, що ти знайшов цей будинок.

Вес хмикнув. І засміявся. Ми обоє засміялися.

— Ох, цей Шеф, — Вес похитав головою. — Все нам зіпсував, гівнюк. Але я радий, що ти вдягла обручку. І що ми були разом, — сказав Вес.

А потім дещо сказала я. Сказала:

— А уяви, просто уяви, що нічого не було. Уяви, що все це було вперше. Просто уяви. Це ж нескладно. Припустимо, що решти всього не сталося. Розумієш мене? І що тоді?

Вес пильно придивився до мене. Потім відповів:

— Тоді, напевно, ми мали би бути іншими людьми. Не собою. У мене на таке вже не лишилося сил. Ми такі, які є. Ти цього не розумієш?

Я сказала, що не для того все кинула й проїхала шістсот миль, щоб таке слухати.

Він відповів:

— Вибач, але я не можу прикидатися іншою людиною. Я не можу бути кимось іншим. Був би я іншим, мене би тут не було. Був би я кимось іншим, це був би не я. Але я — це я. Ну як ти не розумієш?

— Весе, все гаразд, — сказала я. Притулила його долоню собі до щоки.

А потім, не знаю, потім мені згадалося, як йому було дев’ятнадцять, як він біг полем до свого батька, а той сидів на тракторі, прикривши очі, і дивився, як Вес біжить. Ми щойно приїхали з Каліфорнії. Я з Шеріл і Боббі на руках вийшла з машини і сказала:

— Це ваш дідусь.

Вони були ще немовлятами.

Вес сидів поруч зі мною, погладжуючи підборіддя, ніби міркував, що робити далі. Весового тата вже не було, наші діти виросли. Я подивилася на Веса, потім на Шефові речі у Шефовій вітальні і подумала: «Потрібно щось робити і робити швидко».

— Сонце, — сказала я. — Весе, послухай мене.

— Чого тобі? — буркнув він. Більше він нічого не сказав. Схоже, він уже все вирішив. І вже не поспішав. Він відкинувся на диван і склав руки на колінах, заплющивши очі. І мовчав. Йому й не треба було говорити.

Я вимовила його ім’я про себе. Це ім’я було легко вимовляти, я до нього давно звикла. Потім промовила ще раз. Цього разу вголос.

— Весе, — сказала я.

Він розплющив очі. Але на мене не подивився. Він дивився у вікно.

— Жирна Лінда, — повторив він.

Але я знала, що річ не в ній. Що вона? Просто ім’я.

Вес підвівся, закрив штори, й океан умить зник. Я пішла готувати вечерю. У нас лишилося ще трохи риби в морозилці. А більше нічого й не було. «Увечері поприбираємо, — подумала я, — і на цьому все».