Собор

Вуздечка

Під вікном припаркувався фургончик із номерами Міннесоти. Спереду сидять чоловік і жінка, ззаду — двоє хлопчиків. Липень, надворі під сорок градусів. Люди у фургончику втомлені. Машина набита одягом, валізами, коробками та купою всього іншого. Як ми з Харлі потім зрозуміли, це все, що лишилося після того, як банк у Міннесоті конфіскував їхній будинок, пікап, трактор, фермерське приладдя та кілька корів. Люди сидять у машині. Схоже, збираються з силами, щоби вийти. Кондиціонер у нас працює на максимумі. Харлі косить у дворі. Люди на передньому сидінні, посперечавшись, виходять і прямують до будинку. Я поправляю зачіску і чекаю, поки вони вдруге подзвонять у двері. Тоді йду відчиняти.

— Квартиру шукаєте? — питаю я. — Заходьте, всередині не так спекотно.

Веду їх у вітальню. Тут я працюю. Збираю орендну плату, виписую квитанції та спілкуюся із потенційними мешканцями. І зачіски роблю. Я стилістка. Так на візитці написано. Мені не подобається слово «перукарка». Якесь старомодне. У вітальні є спеціальне крісло і сушарка для волосся, яку можна підтягнути до спинки стільця. Є раковина, Харлі поставив її кілька років тому. Біля стільця столик із журналами. Журнали старі. У деяких повідпадали обкладинки. Але людям байдуже, що дивитися, поки сохне волосся.

— Мене звати Холіц, — представляється чоловік. — Це моя дружина.

Вона не дивиться на мене. Розглядає свої нігті. Вони з Холіцом навіть сісти не захотіли. Він каже, що вони шукають умебльоване помешкання.

— Скільки вас? — запитую за звичкою, хоч і так знаю відповідь, бо бачила хлопчиків на задньому сидінні. Два плюс два — чотири.

— Ми з жінкою і двоє хлопців. Тринадцять і чотирнадцять років. Вони житимуть в одній кімнаті, звісно.

Жінка схрестила руки на грудях і вчепилася в рукава блузки. Вона дивиться на крісло та мийку, наче ніколи такого не бачила. Може, дійсно не бачила.

— Я роблю зачіски, — кажу.

Вона киває. Переводить погляд на фікус. На ньому рівно п’ять листків.

— Треба полити, — кажу я. Підходжу і торкаюся листка. — Тут усе треба поливати. Повітря сухе. Дощ тричі на рік, якщо пощастить. Але ви звикнете. Ми вже звикли. Тут у всіх кондиціонери.

— Скільки за квартиру? — питає Холіц.

Я відповідаю, і він повертається до неї, глянути на її реакцію. З тим же успіхом можна було подивитися на стіну. Жінка на нього не реагує.

— Ходімо дивитися, — каже він.

Я йду за ключем від 17-ї, і ми виходимо надвір.

Я чую Харлі, хоч його і не видно. Потім він із газонокосаркою з’являється між будівлями. На ньому бермуди, футболка й солом’яний капелюх, куплений у Ногалесі. Зазвичай він косить траву або лагодить щось. Ми працюємо на корпорацію «Фултон Террес». Тут усе їхнє. На випадок, якщо зламається кондиціонер або щось трапиться із каналізацією, у нас є список телефонних номерів.

Я махаю йому, бо він не чує. Харлі знімає з косарки руку й махає у відповідь. Потім натягує капелюха на лоба і косить далі. Доходить до кінця газону й розвертається.

— Це Харлі, — доводиться кричати мені.

Ми заходимо в будинок і піднімаємося сходами.

— Чим ви займаєтеся? — запитую.

— Він фермер, — каже жінка.

— Уже ні.

— Тут у нас фермерам нічого робити, — не подумавши, випалила я.

— У нас у Міннесоті була ферма. Вирощували пшеницю. Тримали худобу. А ще Холіц любить коней. Добре в них розбирається.

— Та досить уже, Бетті.

І тут до мене доходить. Холіц безробітний. Це не моє діло, і мені шкода, якщо це дійсно так. Але, коли ми зупиняємося біля дверей, я розумію, що варто це уточнити.

— Якщо вас усе влаштує, то треба одразу сплатити за перший і останній місяць, і ще 150 доларів застави, — я дивлюся на басейн, поки кажу це. Кілька людей лежать у шезлонгах, хтось купається.

Холіц витирає обличчя рукою. Харлі з газонокосаркою віддаляється. Десь далеко по калле-Верде пролітають автомобілі. Хлопці вже вийшли з фургончика. Один стоїть рівно, як в армії: ноги разом, руки по швах. Але поки я дивилася, він почав махати руками вгору-вниз і підстрибувати, наче хоче злетіти. Інший присідає біля дверей фургончика.

Я повертаюся до Холіца.

— Давайте подивимося, — каже він.

Я повертаю ключ і відчиняю двері. Невелика двокімнатна квартира з меблями. Нічого такого. Холіц затримується у ванній кімнаті й смикає за ручку бачка. Чекає, поки наповниться.

— Це, мабуть, буде наша, — каже він про спальню, вікна якої виходять на басейн. На кухні жінка визирає з вікна, тримаючись за край сушарки.

— Тут є басейн, — кажу я.

Вона киває.

— Ми зупинялися в мотелях із басейнами. В одному було дуже хлорована вода.

Я чекаю, що вона скаже далі. Але жінка мовчить. А я не знаю, що додати.

— Думаю, нічого тягнути. Нам підходить.

Холіц дивиться на неї. Цього разу їхні погляди зустрічаються. Вона кивнула. Він видихнув. Раптом вона почала клацати пальцями. Однією рукою тримається за край сушарки, а іншою клацає. Клац, клац, клац — наче кличе собаку чи хоче привернути увагу. Потім вона перестала клацати й почала стукати нігтями по столу.

Я не знаю, як відреагувати. Холіц, здається, теж. Тільки ногами шаркає.

— Можемо повернутися до офісу й там усе оформити, — кажу. — Я рада.

Я дійсно була рада. У нас було забагато порожніх квартир для цієї пори року. А люди, здається, надійні. Їм просто не пощастило. З ким не буває.

Холіц платить готівкою: перший місяць, останній і 150 доларів застави. Я дивлюся, як він відраховує 50-доларові купюри. Харлі називає їх «грантами», хоча йому не так часто випадає їх бачити. Я виписую квитанцію і даю два ключі.

— Ну все.

Він дивиться на ключі. Дає їй один.

— Ось ми і в Аризоні. Хто б міг подумати, правда?

Вона похитала головою. Торкнулася до листка фікуса.

— Треба полити, — кажу.

Вона відпускає листок і повертається до вікна. Я підходжу ближче. Харлі досі косить траву. Вже перед будинком. Пригадавши розмову про фермерство, я на мить уявляю, що Харлі йде за плугом, а не за косаркою.

Дивлюся, як вони вивантажують свої коробки, валізи й одяг. Холіц несе якусь штуку з ремінцями. Не одразу, але я все ж здогадалася, що то вуздечка. Не знаю, чим зайнятися. Нічого не хочеться. Виймаю з каси «гранти». Щойно поклала, але знову виймаю. Купюри приїхали з Міннесоти. Цікаво, де вони опиняться за тиждень? У Лас-Вегасі. Про Лас-Вегас я знаю тільки з телевізора — тобто майже нічого. Уявляю, як одна із купюр потрапляє на пляж Вайкікі або в якесь інше місце. Маямі, Нью-Йорк. Новий Орлеан. А інша купюра переходитиме з рук у руки під час Марді Гра. Вони можуть опинитися де завгодно і через них може трапитися будь-що. Я записую своє ім’я чорнилом на широкому старому лобі Гранта. Виписую друкованими літерами. Я роблю так з усіма. Прямо над його густими бровами. Люди здивуються, узявши їх у руки. Хто ж така ця Мардж? Так і подумають: «Хто ж ця Мардж?».

Заходить Харлі, миє руки в моїй раковині. Він знає, що я цього не люблю. Але все одно миє.

— Ці люди з Міннесоти, — каже він. — Шведи. Далеченько їх занесло, — він витирає руки паперовим рушником. Хоче почути, що я дізналася. Нічого. Вони не схожі на шведів і говорять не як шведи.

— Вони не шведи, — кажу йому. Він наче не почув.

— То чим він займається?

— Фермер.

— Це він сам сказав?

Харлі знімає капелюха і кладе на моє крісло. Проводить рукою по волоссю. Дивиться на капелюха й надягає назад. Наче приклеєний до голови.

— Тут фермерам нічого робити. Ти йому сказала? — він дістає з холодильника пляшку содової і сідає у крісло. Бере пульт — телевізор починає шипіти. Він клацає, доки не знаходить, що хоче. Серіал про лікарню.

— Чим цей швед іще займається? Крім ферми?

Я не знаю, тому мовчу. Але Харлі вже втупився у свій серіал. Мабуть, і про запитання своє забув. Гуде сирена. Скриплять шини. На екрані швидка зупинилася перед входом у лікарню, миготять червоні вогні. Чоловік вистрибує з машини й біжить відчиняти задні двері.

Наступного дня хлопці попросили шланг, помити фургон. Помили зовні й усередині. Невдовзі помічаю, що жінка кудись їде. На високих підборах і в красивій сукні. Роботу шукатиме, подумалося мені. Згодом бачу хлопців. Возяться біля басейну в плавках. Один стрибає із трампліна і пливе під водою аж до іншого кінця. Випірнув на протилежному боці, випльовуючи воду, і потрусив головою. Другий хлопчик, той, який присідав, лежить на рушнику з іншого боку басейну. А перший все плаває вперед-назад, від одного кінця басейну до іншого, ледь відштовхуючись від стінок.

Окрім хлопців, біля басейну було ще двоє людей. Сидять у шезлонгах одне навпроти одного. Один із них — Ірвін Кобб, кухар із «Денні». Він називає себе Коротун. Інші теж його так називають — не Ірв, не якось інакше, а Коротун. Йому п’ятдесят п’ять, і він лисий. Уже схожий на в’ялену яловичину, але й далі сидить на сонці. Його нова дружина Лінда Кобб зараз на роботі в «К-Март». Коротун працює вночі. Вони з Ліндою домовилися, що в суботу і неділю в обох вихідні. В іншому шезлонгу — Конні Нова. Мастить ноги лосьйоном. Вона майже гола — тільки дві вузенькі смужки прикривають тіло. Конні Нова — офіціантка в барі. Вона переїхала сюди пів року тому зі своїм нареченим, юристом-алкоголіком. Але невдовзі вигнала його. Зараз живе з Ріком, патлатим студентом. Рік поїхав до батьків. Коротун і Конні в темних окулярах. Конні ввімкнула радіо.

Десь рік тому, незадовго до переїзду сюди, Коротун овдовів. Пару місяців похолостякував і знов одружився. Лінда — руда жіночка, років тридцяти. Не знаю, як вони познайомилися. Але якось увечері кілька місяців тому Коротун і новоспечена місіс Кобб покликали нас із Харлі на вечерю. Після вечері ми сиділи у вітальні й пили з великих склянок. Коротун запропонував подивитися свої любительські відео. Ми погодилися. Він налаштував екран і проєктор. Лінда Кобб долила нам випити. Гарно сидимо, подумала я. Коротун показував відео з подорожі на Аляску разом із покійною дружиною. Починалося все з того, як вона сідала на літак у Сіетлі. Коротун постійно коментував. Їй було років п’ятдесят, красива жінка, трохи повнувата. І волосся гарне.

— Це перша дружина Коротуна, — сказала Лінда Кобб. — Перша місіс Кобб.

— Евелін, — уточнив Коротун.

Перша дружина довго залишалася на екрані. Було дивно дивитися на неї і слухати, як вони про неї говорять. Харлі глянув на мене. Мабуть, теж про це подумав. Лінда Кобб запитала, чи хочемо ми ще чогось випити або, може, скуштувати мигдалевого печива. Ми відмовилися. Коротун далі щось розповідав про першу місіс Кобб. Вона досі стояла біля входу в літак, усміхалася й розкривала рота, але було чути тільки шум проєктора. Людям доводилося обходити її, щоб зайти в літак. А вона стоїть і махає в камеру. Махає всім нам, прямо у вітальню Коротуна. Махає і махає.

— А ось і Евелін, — щоразу повторювала нова місіс Кобб, коли перша місіс Кобб з’являлася на екрані.

Коротун міг показувати фільми всю ніч, але ми сказали, що нам час іти. Харлі навіть причину придумав. Я вже не пам’ятаю, що саме.

Конні Нова лежить у шезлонгу. Половину обличчя закривають окуляри від сонця. Ноги і живіт блищать від лосьйону. Якось увечері, невдовзі після переїзду, вона влаштувала вечірку. Це було ще до того, як вона вигнала свого юриста і знюхалася з патлатим. Вечірка на честь новосілля. Запросила нас із Харлі, ще кількох людей. Компанія нам не сподобалася. Ми зайняли собі місця біля дверей. Там і сиділи. Для нас вечірка тривала недовго. Хлопець Конні роздавав лотерейні квитки. Приз — безкоштовний юридичний супровід розлучення. Участь могли брати всі. По колу пустили миску, і кожен тягнув із неї папірець. Коли миска дійшла до нас, усі засміялися. Ми з Харлі переглянулися. Я не витягала. Харлі теж. Але я бачила, як він дивиться на ту миску. Він похитав головою і подав її сусідові. Навіть Коротун і нова місіс Кобб тягнули папірці. На виграшному папірці ззаду було написано: «Дає право на одне безкоштовне розлучення», а також підпис адвоката й дата. Адвокат хоч і був алкоголіком, але ж хіба так можна? Всі, крім нас, тягнули папірці, так усім було весело. Жінка, яка витягнула виграшний, заплескала в долоні. Наче в телевікторині.

— Чорт забирай, уперше в житті я щось виграла!

Казали, її чоловік військовий. Хтозна, разом вони чи все ж розлучилися. Вигнавши юриста, Конні Нова завела собі нових друзів.

Ми пішли з вечірки одразу після конкурсу. Дійство справило на нас таке враження, що ми навіть не говорили. Тільки хтось із нас сказав:

— Не віриться, що можна було таке придумати.

Можливо, це була я.

Десь за тиждень Харлі питає, чи знайшов швед роботу. Це він про Холіца. Ми щойно пообідали. Харлі сидить у своєму кріслі та п’є содову. Але телевізор іще не вмикав. Кажу, що не знаю. Я і правда не знаю. Чекаю, чи скаже він щось іще. Та він мовчить. Хитає головою, ніби думає про щось своє. Потім тисне на кнопку, і телевізор оживає.

Вона знайшла роботу. Влаштувалась офіціанткою в італійському ресторані за декілька кварталів звідси. У неї розділена зміна. Спочатку вона на обідах, тоді їде додому, а ввечері працює знов. Отак і їздить туди-сюди. Хлопці весь день у басейні, а Холіц не вилазить із квартири. Не знаю, що він там робить. Одного разу я зробила їй зачіску. Вона розповіла, що після коледжу працювала офіціанткою, тоді й зустріла Холіца. Подавала йому млинці десь у Міннесоті.

Того ранку вона попросила мене про послугу. Треба було зробити їй зачіску між змінами. Спитала, чи я встигну. Я сказала, що перевірю розклад. Запросила її всередину. На вулиці було градусів сорок.

— Я знаю, що треба було раніше записатися, — сказала вона. — Але вчора прийшла з роботи і побачила в дзеркалі, як відросли корені. Подумала, що пора привести себе в порядок. А інших майстрів я тут не знаю.

Я глянула, що на п’ятницю чотирнадцятого серпня в мене нікого не було.

— Можемо на другу тридцять або на третю.

— Краще на третю, — каже вона. — А зараз мені треба бігти, бо запізнюся. Начальник у мене ще той гівнюк. До зустрічі.

За пів години я попередила Харлі, що у мене клієнт, тож йому доведеться дивитися бейсбол у спальні. Він щось побурчав, але змотав шнур і перебрався у спальню. Зачинив за собою двері. Я перевірила, чи в мене все готове. Поправила журнали, щоби зручно було дотягнутися. Потім сіла поруч із сушаркою й почала підпилювати нігті. На мені рожевий робочий халат, я завжди вдягаю його, коли роблю зачіски. Підпилюю нігті й подеколи визираю у вікно.

Вона проходить під вікном і дзвонить у двері.

— Заходьте, — кажу. — Відчинено.

На ній чорно-біла робоча форма. Ми обидві в уніформах.

— Сідайте, дорогенька, і почнемо.

Вона дивиться на пилочку для нігтів.

— Манікюр я теж роблю, — кажу я.

Вона сідає у крісло і зітхає.

— Відкиньте голову. Ось так. Тільки заплющте очі. Розслабтеся. Спочатку помиємо голову, тоді підфарбуємо корені. А далі побачимо. Скільки у вас часу?

— О пів на шосту треба вже бути на роботі.

— Встигаємо.

— Я можу поїсти на роботі. Але от що Холіц із хлопцями їстимуть на вечерю, навіть не знаю.

— Щось придумають.

Я відкриваю теплу воду і помічаю, що після Харлі там лишився бруд і трава. Витираю і починаю заново.

— Якщо зголодніють, можна пройтися до забігайлівки з гамбургерами. Нічого страшного.

— Не підуть вони туди. Та і я б цього не хотіла.

Це не моя справа, тому не відповідаю. Гарно збиваю піну і занурююся в роботу. Я помила голову, підфарбувала й посадила її під сушарку. Вона заплющила очі. Напевно, задрімала. Беру її руку і починаю манікюр.

— Не треба, — вона розплющує очі й відсмикується.

— Не хвилюйся. Перший безкоштовно.

Вона знову простягає руку, бере журнал і кладе на коліна.

— Це його сини, — каже вона. — Від першого шлюбу. Ми познайомилися, коли він уже розлучився. Але я їх люблю, як своїх. Не уявляю, як можна ще більше любити. Навіть якби я була їхньою матір’ю.

Я змінюю режим, і сушарка вже не так шумить. Продовжую робити манікюр. Її рука розслабляється.

— Вона втекла від Холіца і хлопчиків на Новий рік десять років тому. Відтоді вони про неї нічого не чули.

Я розумію, що вона хоче розказати про це. А я не проти. Люди люблять поговорити у перукарському кріслі. Я підпилюю нігті.

— Холіц розлучився. Потім ми почали зустрічатися. Одружилися. Тривалий час жили чудово. Звісно, всяке бувало. Але ми розуміли, для чого це все, — вона похитала головою. — Та потім щось змінилося. Холіц змінився. По-перше, захопився кіньми. Купив верхового коня, всі гроші в нього вкладав. На перегони з ним їздив. Але, як і раніше, працював ледь не до ранку, робив усе по дому. Я думала, що все гаразд. Та я ж нічого не розумію. Якщо чесно, офіціантка з мене теж нікудишня. Думаю, ці макаронники звільнять мене за першої-ліпшої нагоди. Або просто так. І що тоді? Як жити далі?

— Не хвилюйся, люба. Не звільнять вони тебе, — кажу їй. Вона бере інший журнал. Але навіть не розгортає його.

Тримає і продовжує розповідати.

— Так-от, кінь. Швидка Бетті. Бетті — це він жартома. Казав, у неї немає шансів програти, якщо назвати її моїм іменем. Немає шансів, ага! Вона завжди програвала. На всіх перегонах. Бетті-Без-Шансів — отак її треба було назвати. Я ходила кілька разів. І ставки на неї завжди були дев’яносто дев’ять до одного. Такі справи… Але Холіц уперся, як баран. Наполягав на своєму. Ставив і ставив на цю коняку. Двадцять доларів на перемогу. П’ятдесят доларів. Та й утримувати її було недешево. Спочатку здається, що недорого. А тоді набігає кругленька сума. І з такими коефіцієнтами — дев’яносто дев’ять до одного — він іноді купував комбінований квиток. І питав, чи уявляю я, яку купу грошей ми можемо виграти, коли наш кінь переможе. Але наш кінь не перемагав, і я перестала ходити на перегони.

Я продовжую робити своє. Зосередилася на нігтях.

— У вас дуже хороші кутикули, — кажу. — От гляньте. Бачите, наче півмісяці. Це значить, у вас хороша кров.

Вона підносить руку до обличчя і роздивляється.

— Ну, не знаю, — вона знизує плечима. Знову дає мені руку. Вона ще не договорила.

— Якось у школі кураторка попросила мене зайти до неї в кабінет. Запрошувала кожну з нас по черзі. «Про що ти мрієш? — питає. — Якою ти себе бачиш за десять років? Двадцять років?» Мені було шістнадцять чи сімнадцять. Дитина ще. Я не знала, що відповісти. Просто стояла там, як стовп. Цій жінці тоді було десь як мені зараз. Я думала, що вона вже стара. Уже половину свого віджила. Я почувалася, ніби знаю щось таке, чого не знає вона. Те, про що вона ніколи не дізнається. Якусь таємницю. Щось таке, чого не знає ніхто, про що не говорять. Тож я просто мовчки похитала головою. Вона, мабуть, подумала, що я обкурилася. А я просто нічого не могла сказати. Розумієш? Я думала, що мені відомо щось, про що вона й гадки не має. Зараз мені було би що відповісти.

— І що б ти сказала, люба? — я беру іншу руку. Але нічого не роблю. Просто тримаю і чекаю на продовження.

Вона підсувається. Намагається забрати руку.

— Що б ти відповіла їй зараз?

Вона зітхає і відкидається у кріслі. Вже не забирає руку.

— Я б сказала: «Мрії довго не живуть». Отак би сказала.

Вона поправляє спідницю на колінах.

— Якби хтось запитав, я так відповіла б. Але вже ніхто не питає, — вона знову зітхає. — Ще довго?

— Ні, майже все, — кажу я.

— Тобі, напевно, цього не зрозуміти. У вас геть не так.

— Чого ж, — кажу я. Підсуваю стілець до неї. Починаю розповідати, як ми жили до переїзду сюди і як живемо зараз. Як на зло, Харлі не сидиться в кімнаті. Він вийшов, але навіть не глянув на нас. Зі спальні чути шум телевізора. Він підходить до мийки набрати склянку води. П’є, закинувши голову назад. Кадик піднімається і опускається.

Я піднімаю сушарку і підбираю її зачіску з обох боків.

Поправляю локон:

— Як новенька.

— Ой, якби ж то.

Хлопці з ранку до ночі сидять у басейні. Навчання ще не почалося. Бетті ходить на роботу. На зачіску більше не приходила. Цікаво, чому. Може, їй не сподобалося. Іноді, коли в мене безсоння, а поруч Харлі спить як убитий, я уявляю себе на місці Бетті. Що я робила б?

Першого вересня Холіц відправляє сина заплатити за оренду. Першого жовтня теж. Щоразу платить готівкою. Я беру в хлопця гроші, перераховую і виписую квитанцію. Холіц знайшов якусь роботу. Принаймні схоже на те. Щодня кудись їздить на своєму фургоні. Виїжджає рано-вранці, повертається під вечір. Бетті проходить повз вікнами о пів на одинадцяту й повертається о третій. Махає мені, коли бачить. Але не всміхається. Потім я знову бачу її о п’ятій, коли вона повертається на роботу. Холіц приходить трохи пізніше. І так до середини жовтня.

Вони познайомилися з Конні Нова і патлатим Ріком. Із Коротуном і новою місіс Кобб теж. Іноді в неділю вони всі разом сидять біля басейну, щось п’ють і слухають радіо Конні. Харлі якось розповів, що бачив їх усіх за будинком, де у нас місце для барбекю, в купальниках. Сказав, що швед іще той здоровань. Вони там їли хотдоги й пили віскі. Всі були п’яні.

Була субота, вже близько опівночі. Харлі спав у кріслі. Знову мені вимикати телевізор. Тоді він прокинеться і запитає: «Нащо ти вимкнула? Я ж дивився». Так і скаже. Завжди так робить. Так-от, телевізор іще працює, а я сиджу в бігуді й гортаю журнал. Поглядаю на екран. Але не можу зосередитися на серіалі. Всі вони там, біля басейну, — Коротун і Лінда Кобб, Конні Нова та патлатий, Холіц і Бетті.

До басейну не можна після десятої. Але їм байдуже. Харлі нагадав би їм правила, якби прокинувся.

Добре, що їм весело, але час уже було закінчувати це свято. Я постійно вставала і визирала з вікна. Всі, крім Бетті, були в купальниках і плавках.

Вона досі була в робочій формі. Але боса. У неї в руках була склянка, вона пила разом з усіма. Я досі не вимкнула телевізор. Хтось із них щось крикнув, а інший підхопив і засміявся. Я побачила, як Холіц одним махом осушив склянку і поставив на землю. Потім підійшов до роздягалки. Підсунув до неї стіл і виліз на нього. А тоді — здавалося, без жодних зусиль — заліз на дах. І правда сильний. Патлатий так зрадів, аж заплескав. Інші теж підбадьорювали Холіца. Треба піти й покласти край цим веселощам.

Харлі розвалився у кріслі. Телевізор шумів. Я відчинила двері й вийшла. Холіц стоїть на даху роздягалки. Інші підбадьорюють його.

— Давай, у тебе вийде!

— Тільки на живіт не впади!

— Ми в тебе віримо!

Потім чую голос Бетті:

— Холіце, ти думаєш, що робиш?

Холіц стоїть на краю. Дивиться на воду. Мабуть, прикидає, наскільки треба розбігтися. Відступає назад. Плює в долоню й потирає руки. Коротун кричить:

— Давай, зроби це!

Я бачу, як він падає на бортик басейну. Чую його крик.

— Холіц! — кричить Бетті.

Усі біжать до нього. Коли я підбігаю, він уже сидить. Рік тримає його за плечі й верещить прямо в очі:

— Холіце! Ти мене чуєш?!

На лобі в нього рана, очі порожні. Коротун із Ріком садять його на стілець. Хтось подає рушник. Холіц тримає його, ніби геть не розуміє, що треба робити. Хтось дає йому попити. Але з цим Холіц теж не може розібратися. Всі йому щось кажуть. Холіц витирає рушником обличчя. Прибирає, дивиться на кров. Сидить собі й розглядає. Наче взагалі нічого не розуміє.

— Дайте я подивлюся, — підходжу ближче. Все погано. — Холіце, ти як?

Але Холіц просто дивиться крізь мене.

— Треба в лікарню.

Бетті слухає мене, і її починає трясти. Вона повертається до Холіца. Подає йому інший рушник. Вона ніби твереза. Всі інші п’яні. М’яко кажучи.

Коротун повторює за мною:

— Веземо його в лікарню.

— Я теж поїду, — каже Рік.

— Поїдемо всі, — каже Конні Нова.

— Так, краще разом, — підтримує Лінда Кобб.

— Холіце, — кажу я.

— Я так не можу, — каже Холіц.

— Що він каже? — перепитує Конні Нова.

— Каже, що так не може, — відповідаю я.

— Як — так? Про що він? — допитується Рік.

— Що каже? — влізає Коротун. — Я нічого не розібрав.

— Він каже, що так не може. Думаю, він сам не розуміє, що говорить. Везіть його у лікарню, — кажу я. Раптом згадую про Харлі та правила.

— Вам не можна тут зараз бути. Нікому не можна. Такі правила. А тепер везіть його.

— Давайте відвеземо його в лікарню, — каже Коротун, наче щойно це придумав. По-моєму, він набрався найсильніше. На ногах ледве стояв. Хитався. І пританцьовував. У світлі ліхтарів над басейном було видно сиве волосся у нього на грудях.

— Сходжу за машиною, — каже патлатий. — Конні, дай ключі.

— Я так не можу, — каже Холіц. Рушник сповз на підборіддя. На лобі рана.

— Візьміть халат. Ми не повеземо його так, — каже Лінда Кобб. — Холіце! Ау, це ми! — не дочекавшись нічого у відповідь, вона забирає в нього з руки склянку віскі й допиває.

Із вікон виглядають люди. У квартирах вмикається світло.

— Валіть уже спати! — кричить хтось.

Нарешті з-за дому виїжджає патлатий на «Датсуні».

Під’їжджає до басейну. Фари горять. Реве двигун.

— Скільки можна, майте совість! — знову хтось кричить. Людей у вікнах побільшало. Я переживаю, що от-от вийде сердитий Харлі у своєму капелюсі. Та ні, це його не розбудить. Хай спить.

Коротун і Конні Нова ведуть Холіца під руки. Його хитає. Може, через те, що він п’яний. Але вдарився він теж добряче. Спочатку в машину садять його, потім залазять усі інші. Бетті сідає останньою. Їй доводиться сісти комусь на коліна. Вони їдуть. І той, хто кричав, голосно грюкнув вікном.

Увесь наступний тиждень Холіц не виходить із дому. Бетті, мабуть, звільнилася, бо більше не ходить у мене під вікнами. Я бачу хлопчиків, виходжу і питаю:

— Як там ваш тато?

— Головою вдарився, — каже один із них.

Думала, вони розкажуть іще щось. Але мовчать. Знизавши плечима, ідуть до школи зі своїми обідами й портфелями. Я пошкодувала, що не запитала про їхню мачуху.

Холіц виходить із перебинтованою головою на балкон.

Навіть не киває. Наче не знає мене. Чи не хоче знати.

Харлі каже, що з ним він поводиться так само. Йому це не подобається.

— Що з ним таке? — допитується Харлі. — Клятий швед. Що в нього з головою? Наваляв хтось?

Я йому нічого не розповідаю. Взагалі не піднімаю цю тему.

А потім у неділю бачу, як один із хлопців виносить коробку і ставить у фургон. Потім вертається нагору. Невдовзі виносить іще одну й теж у фургон. Я розумію, що вони виїжджають. Але Харлі нічого не кажу. Скоро сам дізнається. Наступного ранку Бетті відправляє до нас малого. Він передає записку. Там написано, що їй шкода, але вони мають виїхати. Також вона написала адресу сестри в Індіо й попросила вислати туди решту від орендної плати. Нагадує, що вони виїжджають на вісім днів раніше оплаченого терміну. Вона сподівається, що ми не проти повернути гроші, хоч вони й не повідомили про виїзд за місяць. «Дякую за все. І за ту зачіску теж». І підпис: «З повагою, Бетті Холіц».

— Тебе як звати? — запитую малого.

— Біллі.

— Біллі, передай мамі, що мені дуже шкода.

Харлі читає записку. Каже, що швидше рак на горі свисне, ніж «Фултон Террес» поверне гроші. Він не розуміє цю сімейку.

— Поводяться, наче їм усі винні.

Харлі питає мене, куди вони переїжджають. Звідки я знаю. Може, назад у Міннесоту. Але це тільки здогадки. Хоча навряд чи вони повернуться туди. Напевно, шукатимуть щасливішого життя деінде.

Конні Нова та Коротун сидять біля басейну. З різних боків, як завжди. Поглядають, як малі Холіців пакують коробки у фургон. Виходить Холіц, на плечі в нього якийсь одяг. Конні Нова і Коротун гукають і махають йому. Холіц дивиться на них, наче вперше бачить. Потім піднімає вільну руку. Підняв і просто тримає. Вони махають. Тоді махає і він. Махає, навіть коли вони вже перестали. Спускається Бетті. Кладе йому руку на плече. Вона не махає. Навіть не дивиться на них. Щось каже Холіцу, і вони йдуть до машини. Конні Нова розляглася на шезлонгу і тягнеться до свого радіо. Коротун притримує окуляри і проводжає поглядом Холіца з Бетті. Потім поправляє окуляри. Вмощується зручніше й далі смажиться на сонці.

Нарешті вони все спакували і готові їхати. Хлопці сидять позаду, Холіц за кермом, Бетті поруч. Так, як і приїхали.

— Що ти там видивляєшся? — питає Харлі.

Він відпочиває. Розкинувся у кріслі, дивиться телевізор.

Але зараз встає й підходить до вікна.

— А, їдуть уже. Напевно, самі не знають куди і чого. Цей швед бахнутий на всю голову.

Я бачу, як вони виїжджають із парковки і повертають на дорогу, яка веде до шосе. Потім знову дивлюся на Харлі. Він всівся назад у крісло. У руках, як завжди, содова, на голові — солом’яний капелюх. Нічого не змінилося.

— Харлі?

Він не чує. Я підходжу і стаю перед ним. Він здивований. Не розуміє, у чім річ. Відкидається в кріслі й дивиться на мене.

Дзвонить телефон.

— Ти візьмеш? — питає.

Я не відповідаю. А навіщо?

— Ну то хай дзвонить, — каже він.

Я йду за шваброю, ганчірками і відром. Телефон затих. Харлі досі сидить у кріслі. Але телевізор вимкнув. Я беру ключ, виходжу назовні й іду до сімнадцятої квартири. Відчиняю двері, через вітальню проходжу до кухні — це була їхня кухня.

Полиці витерті, раковина й шафи теж чисті. Ну й добре. Кладу ганчірки на плиту і йду до ванни. Там усе чисто, хіба щіткою трохи потерти. Потім відчиняю двері у спальню, де вікна виходять на басейн. Жалюзі підняті, постіль складена. Підлога сяє.

— Дякую, — кажу вголос. Куди б вона не їхала, щасти їй.

— Щасти, Бетті.

Одна з шухляд комода висунута. Я підходжу її закрити. У глибині шухляди бачу вуздечку, яку він ніс, коли вони приїхали. Так поспішали, що забули. Може, спеціально залишив.

— Вуздечка, — кажу я.

Підношу її до вікна й роздивляюся на світлі. Проста стара вуздечка з вицвілої шкіри. Я в них не дуже тямлю. Знаю, що оце вставляють у рота. Вудила називається. Вони залізні. Повід іде наверх, за голову. Вершник його тримає, і коли смикає, коняка повертає, куди треба. Все просто. Вудила важкі і холодні. Коли тримаєш таку штуку в роті, швидко розумієш, що до чого. Тягнуть — значить, пора. Пора кудись іти.