Собор

Консервація

Чоловік Сенді не вставав із дивана, відколи три місяці тому його скоротили. Тоді, три місяці тому, він прийшов додому, блідий і переляканий, з усіма своїми інструментами у коробці.

— Із Днем святого Валентина, — сказав він Сенді й поклав на стіл коробку з цукерками у формі серця та пляшку «Джима Біма». Зняв капелюха й теж поклав на стіл. — Мене сьогодні турнули. Як гадаєш, що з нами тепер буде?

Сенді з чоловіком сиділи за столом, пили віскі та їли цукерки. Обговорювали, що ще він міг би робити, крім покривання чужих дахів. Але придумати нічого не могли.

— Щось знайдеться, — сказала Сенді. Хотіла його підбадьорити. Але їй теж було страшно.

Зрештою він сказав, що з цим треба переспати. Так і зробив. Увечері він постелив собі на дивані й саме там відтоді спав щоночі.

Наступного дня після скорочення треба було розібратися з виплатами по безробіттю. Він поїхав у місто заповнити папери й розпитати про іншу роботу. Та в його сфері, як і в будь-якій іншій, жодних вакансій не було. У нього на обличчі аж піт виступив, коли описував Сенді, який там був натовп. Того вечора він повернувся на своє диванне місце. Там він проводив увесь свій час, ніби, думала вона, це саме те, чим він тепер займається, відколи втратив роботу. Подеколи йому доводилося кудись ходити, обговорювати можливу роботу, і що два тижні він мав щось підписувати, щоб отримати свою допомогу по безробіттю.

Решту часу він лежав на дивані. «Він уже живе там, — думалося Сенді. — Живе у вітальні». Інколи він переглядав журнали, які вона приносила додому з продуктового магазину; і частенько вона, повернувшись додому, бачила, що він дивиться у велику книжку, яку вона отримала бонусом за вступ до книжкового клубу — називалася «Таємниці минулого». Перед собою він обома руками тримав книгу, схиливши голову над сторінками, ніби дуже зачитався.

Та згодом вона помітила, що він не просувався вперед; він залишався на тому ж місці — десь на другому розділі, прикинула вона. Одного разу Сенді взяла книжку й відкрила на закладці. Там було про людину, знайдену в Нідерландах: дві тисячі років вона пролежала у торф’яному болоті. На одній сторінці була фотографія. Чоловік із нахмуреним лобом, але блаженним виразом обличчя. У шкіряній шапочці, лежить на боці. Руки і ноги зморщені, а взагалі — у нього не такий і жахливий вигляд. Вона ще трохи почитала й поклала книжку на місце.

Чоловік тримав книжку на відстані витягнутої руки, на журнальному столику, який стояв перед диваном. Клятий диван! Їй не хотілося навіть сидіти на ньому. Вона не могла уявити собі, щоб вони ще коли-небудь займалися на ньому коханням.

Газети приносили щодня. Він читав їх від першої сторінки до останньої. Вона бачила, як він читає все, аж до некрологів і температури в найбільших містах, навіть розділ «Ділові новини», де розповідається про злиття компаній і процентні ставки. Вранці він уставав раніше за неї і йшов у ванну. Потім вмикав телевізор і робив каву. В ту пору дня він здавався радісним і енергійним. Але доки вона не пішла на роботу, він займав своє місце на дивані й уже дивився телевізор. Здебільшого він точно так само дивився телевізор, коли вона поверталася. Сидів або лежав на дивані, у тому одязі, який звик носити на роботу, — у джинсах і фланелевій сорочці. Але іноді телевізор був вимкнений і чоловік сидів із книгою в руках.

— Як справи? — питав він, упіймавши її погляд.

— Нормально, — казала вона. — А в тебе?

— Нормально.

Він завжди лишав їй на плиті теплу каву.

У вітальні вона сідала у велике крісло, він — на диван, і вони говорили про її день. Сиділи зі своїми чашками і пили каву, як нормальні люди, думала Сенді.

Сенді досі любила його, хоч і розуміла, що не все гаразд. Вона раділа, що принаймні в неї робота є, але й гадки не мала, що з ними буде далі й що взагалі буде з цим світом. У неї була на роботі подруга, якій вона якось розповіла про чоловіка, що той постійно лежить на дивані. А її подруга не побачила в цьому нічого дивного, навпаки, здивувалася, що Сенді це пригнічує. Подруга розповіла про свого дядька з Теннессі: коли йому виповнилося сорок, він ліг на ліжко й більше не вставав. І багато плакав — раз на день точно. Мабуть, боявся старості. Серцевого нападу чи ще чогось. Але йому вже шістдесят три і він досі дихає, сказала подруга. Сенді була шокована. Якщо ця жінка говорила правду, порахувала вона, то чоловік лежить у ліжку вже двадцять три роки. А чоловікові Сенді лише тридцять один. Тридцять один плюс двадцять три — п’ятдесят чотири.

Їй теж буде вже за п’ятдесят. Боже мій, людина ж не може прожити решту свого життя в ліжку або на дивані. Якби її чоловік був поранений або хворий, або покалічився в автокатастрофі — це інша річ. Вона могла би це зрозуміти. Якби трапилося щось подібне, вона змогла би це перенести. Якби йому довелося жити на дивані, а їй — носити йому їжу, можливо, навіть годувати з ложечки, у цьому була би навіть якась романтика. Та коли її чоловік, молодий здоровий чоловік, отак поселився на дивані й не встає нікуди, тільки у ванну чи до телевізора — ввімкнути вранці й вимкнути вночі, — це зовсім інакше. Їй було соромно; й, окрім того одного разу, вона ні з ким про це не говорила. Вона більше не обговорювала це зі своєю подругою, у якої дядько зліг двадцять три роки тому і, наскільки Сенді зрозуміла, досі не вставав.

Якось під вечір вона прийшла з роботи додому, припаркувала машину і зайшла в будинок. З кухні вона почула, що телевізор у вітальні ввімкнений. Кава була на плиті, на маленькому вогні.

Із кухні, де вона стояла зі сумочкою в руках, їй було видно диван і екран телевізора. На екрані рухалися люди. З одного боку дивана звисали босі ноги чоловіка. З іншого, на подушці, яка лежала на бильці, виднілася маківка. Він не ворушився. Може, спав, а може, й ні; може, чув, як вона ввійшла, а може, й не чув.

Але вона вирішила, що це не має значення. Поклала гаманець на стіл і пішла до холодильника взяти йогурт. Коли вона відчинила дверцята, на неї ринуло тепле застояне повітря. Вона не могла повірити в те, що коїлося всередині. Морозиво розтало й натекло в залишки рибних паличок і овочевий салат. Воно накрапало в миску з рисом і на дні холодильника зібралося в калюжу. Все було в морозиві. Вона відчинила морозильну камеру. Її обдало гидким смородом, вона ледь не виблювала. Морозиво покрило дно відсіку й калюжею оточило кілограмову упаковку фаршу. Вона надавила пальцем на целофан, і палець опустився в м’ясо. Свинячі котлети теж розмерзлися. Все розмерзлося, включно з рибними паличками, пакетом стейків і двома обідами з китайського ресторану. Хотдоги, домашній соус для спагеті. Вона зачинила дверцята в морозилку й дістала з холодильника свій йогурт. Відкрутила кришку, понюхала. І почала кричати на чоловіка.

— Що таке? — він визирнув з-за спинки дивана. — Агов, що вже не так?

Він потріпав собі волосся рукою. Вона не розуміла, він спав увесь цей час чи що?

— Наш клятий холодильник зламався, — сказала Сенді. — Ось що.

Чоловік встав із дивана й зменшив гучність на телевізорі. Потім вимкнув його взагалі й вийшов на кухню.

— Дай я гляну, — сказав він. — Ого, нічого собі.

— Бачиш? — сказала вона. — Тепер усе зіпсується.

Чоловік зазирнув у холодильник і зробив дуже серйозне обличчя. Потім щось потикав у морозилці, подивився, що там і як.

— Лише цього бракувало, — сказав він.

Купа думок несподівано пронеслася у неї в голові, проте вона нічого не сказала.

— Чорт забирай, — сказав він, — як не одне, то друге. Капець, цьому холодильнику ж не більше десяти років. Ми його майже новим купили. Слухай, у моїх старих холодильник прослужив двадцять п’ять років. Вони його братові ще віддали, як він одружився. І нічого. А що ж це з нашим коїться?

Він зазирнув у щілину між холодильником і стіною.

— Не розумію, — сказав він, хитаючи головою. — У розетку ввімкнений.

Потім він похитав його туди-сюди. Вперся плечем і відіпхнув на кілька сантиметрів від стіни. Всередині щось упало з полиці й розбилося.

— От зараза, — буркнув він.

Сенді усвідомила, що все ще тримає в руках йогурт. Вона підійшла до урни, підняла кришку і викинула коробку.

— Сьогодні треба все приготувати, — сказала вона. Сенді уявила, як смажить м’ясо на плиті, щось мішає в каструлях, у духовці.

— Нам потрібен новий холодильник, — сказала вона.

Він промовчав. Іще раз зазирнув у морозильну камеру й гарненько все роздивився.

Вона стала перед ним і почала викладати продукти з полиць на стіл. Він допомагав. Вийняв із морозилки м’ясо, поклав на стіл пакети. Потім дістав інші продукти і склав поруч. Він повиймав усе і почав протирати всередині серветками.

— Фреон витік, — сказав він, зробивши паузу. — От воно що. Я відчуваю. Потік фреон. Щось сталося, і він потік. Я, до речі, таке вже якось бачив.

Він заспокоївся. І знову взявся протирати.

— Це фреон, — повторив він.

Вона завмерла, подивилася на нього.

— Нам потрібен новий холодильник, — сказала вона.

— Ти вже казала. Де ми його візьмемо? Вони ж на деревах не ростуть.

— Але нам треба, — повторила вона. — Чи ні? Може, й ні. Можемо тримати все, що швидко псується, на підвіконні, як у гуртожитках роблять. Чи купимо холодильний ящик і щодня носитимемо лід.

Вона поклала голівку салату та кілька помідорів на стіл поруч із фаршем. Потім сіла на стілець і закрила обличчя руками.

— Буде в нас новий холодильник, — сказав чоловік. — Аякже. Нам же треба, ну? Без нього не обійдемося. Питання тільки в тому, де ми його візьмемо і яку суму можемо собі дозволити. В оголошеннях мільйон людей продає холодильники. Чекай, зараз глянемо, що є в газеті. Я ж фахівець із оголошень, — сказав він.

Вона прибрала руки від обличчя й подивилася на нього.

— Сенді, зараз знайдемо нам гарненький уживаний холодильничок, — не змовкав він. — Більшість холодильників роблять на все життя. А цей наш, прости господи, не знаю, що з ним таке. Це лише другий холодильник у моєму житті, який накрився.

Він знову глянув на холодильник:

— От, бляха, не щастить.

— Неси газету, — сказала вона. — Подивимося, що там є.

— Зараз.

Він вийшов до журнального столика, перебрав стопку газет і повернувся на кухню з оголошеннями. Вона відсунула їжу, розклала газету на столі. Він узяв собі стілець.

Сенді глянула на газету, потім на розмерзлу їжу.

— Сьогодні потрібно буде посмажити відбивні, — сказала вона. — І з фаршем щось треба зробити. А ще стейки з рибними паличками. І китайські обіди.

— Клятий фреон, — сказав він. — Аж смердить.

Вони почали проглядати оголошення. Він провів пальцем по одній колонці, потім по іншій. Швиденько проскочив розділ із вакансіями. Біля деяких стояли галочки, та жінка не роздивилася, що саме він позначив. Яка різниця. Після рубрики «Туристичні товари» вони знайшли те, що шукали: «Побутові прилади: нові та вживані».

— Ось, — сказала вона, тицьнувши в газету. Він посунув її палець.

— Покажи, — сказав він.

Вона поставила палець на місце.

— «Холодильники, посудомийні машини, пральні машини, сушарки тощо», — прочитала вона. — «Павільйон-аукціон». Це що за павільйон такий? — вона продовжила читати. — «Нові й уживані прилади та багато іншого, щочетверга. Початок аукціону о сьомій годині». Це сьогодні. Сьогодні четвер. Аукціон сьогодні ввечері. І це не дуже далеко. На Пайн-стріт. Я там сто разів проїжджала. І ти теж. Ти ж знаєш, де це. Неподалік від «Баскін-Роббінс».

Чоловік промовчав. Він дивився на це оголошення. Він ущипнув себе за нижню губу.

— «Павільйон-аукціон», — повторив він. Сенді уважно на нього подивилася.

— Поїхали. Що скажеш? Тобі корисно з хати вийти, заразом і холодильник пошукаємо. Уб’ємо двох зайців, — сказала вона.

— Я ніколи в житті не був на аукціоні, — відповів він. — І щось не дуже хочеться.

— Давай, — сказала Сенді. — Ну чого ти? Там весело. Я вже сто років на аукціоні не була, ще з дитинства. Ми з батьком удвох ходили.

Їй раптом дуже захотілося піти на цей аукціон.

— Із батьком, — сказав він.

— Так, із батьком, — вона глянула на чоловіка, чекаючи, що він іще щось скаже. Хоч щось. Але він мовчав.

— Аукціони — це весело, — сказала вона.

— Можливо, та я не хочу їхати.

— Мені ще світильник треба, — продовжувала вона. — А там точно мають бути світильники.

— Та нам багато чого потрібно. Проте зараз я без роботи, пам’ятаєш?

— Я їду на аукціон, — сказала вона. — Чи з тобою, чи сама. Якщо хочеш — приєднуйся. Але мені однаково. Якщо щиро, то це взагалі несуттєво. Все одно поїду.

— Я з тобою. Хто сказав, що я не поїду? — він подивився на неї, проте швидко відвів погляд. Узяв газету, перечитав рекламу. — Ні чорта про аукціони не знаю. Але в житті треба спробувати все. Хто б міг подумати, що ми поїдемо по холодильник на аукціон?

— Ніхто, — відповіла вона. — Але ми однаково поїдемо.

— Гаразд, — сказав він.

— Добре. Але тільки якщо ти дійсно хочеш.

Він кивнув.

— Тоді я починаю готувати. Зараз посмажу ті кляті відбивні й поїмо. А решта — не терміново. Потім приготую. Повечеряємо і на аукціон. Але треба ворушитися. У газеті написано: о сьомій годині.

— О сьомій, — повторив він. Підвівся з-за стола й пішов у вітальню. На хвилину задивився у вікно, що виходило на затоку. Вулицею повз будинок проїхала машина. Він провів пальцями по губах. Сенді дивилася, як він сідає на диван і бере свою книгу. Розгортає на звичному місці. Проте вже за хвилину він її відклав і відкинувся на спинку. Вона спостерігала, як його голова опускається на подушку на бильці. Він її поправив, склав руки за головою. І лежав. Незабаром його руки теж опустилися донизу.

Вона склала газету. Встала з крісла і тихенько пройшла у вітальню глянути на диван. Очі в нього були заплющені. Груди ледь помітно піднімалися й опускалися. Повернувшись на кухню, вона поставила на плиту сковороду. Ввімкнула пальник, налила в сковороду олії. Почала смажити свинячі відбивні. Вона ходила на аукціони з татом. Здебільшого на них продавали худобу. Все, що вона пам’ятала, — це як тато постійно продавав телят, а іноді й сам купував. Часом на аукціонах було якесь сільськогосподарське обладнання чи щось для побуту. Але здебільшого худоба. Пізніше, коли тато з мамою розлучилися і Сенді залишилася з мамою, тато писав, що сумує за їхніми походами на аукціони. В останньому листі, коли вона вже була доросла й жила з чоловіком, він написав, що купив божественну машину на аукціоні за двісті доларів. Якби вона була там, писав він, то і їй би теж купив. За три тижні посеред ночі телефоном їй повідомили, що він помер. У новому автомобілі чадний газ просочився крізь підлогу, й батько відключився за кермом. Він жив у селі. Двигун продовжував працювати, поки в баку не закінчився газ. Так і пролежав у машині, поки через кілька днів його не знайшли.

Сковорода задиміла. Вона долила олії й увімкнула вентилятор. Двадцять років вона не була на аукціонах, а сьогодні піде. Тільки спершу треба обсмажити відбивні. Шкода, звісно, що їхній холодильник накрився, та Сенді вже не могла дочекатися цього аукціону. Вона засумувала за татом. Навіть за мамою засумувала, хоча вони постійно гиркалися, поки Сенді не познайомилася з чоловіком і не почала з ним жити.

Вона стояла біля плити, перевертаючи м’ясо, і з сумом згадувала батьків.

Із такими думками в голові вона взяла прихватку і прибрала з плити сковороду. Дим ішов у витяжку. Вона підійшла зі сковородою до дверей і зазирнула у вітальню. Сковорідка все ще диміла, і бризки олії розліталися в усі боки. У кімнаті було темно, але вона розгледіла голову чоловіка та його босі ноги.

— Іди їсти, — сказала вона. — Вечеря готова.

— Іду, — відгукнувся він.

Вона побачила, що він підвів голову, й поставила сковороду назад на плиту. Дістала з шафи тарілки, поклала їх на стіл. Вона поклала одну відбивну на тарілку. М’ясо було несхожим на м’ясо. Швидше на якусь стару лопату.

Але Сенді знала, що це відбивна, вона взяла інший шматок зі сковороди і теж поклала на тарілку.

За хвилину чоловік прийшов на кухню. Він іще раз оглянув холодильник, який стояв із відчиненими дверцятами. А потім в око впали свинячі відбивні. Він аж рота роззявив, але промовчав. Сенді чекала, що він щось скаже, хоч щось, але він не сказав. Вона поставила сіль з перцем на стіл і сказала:

— Сідай.

Подала йому тарілку із залишками відбивної.

— Оце треба з’їсти, — сказала вона. Він узяв тарілку і втупився в неї. Вона відвернулася накласти відбивних і собі.

Сенді прибрала газету й відсунула їжу на інший бік стола.

— Сідай, — повторила вона.

Він переклав тарілку з однієї руки в іншу. Проте не зрушив з місця. Раптом вона побачила на столі калюжу води. Вона чула воду. Чула, як крапає зі стола на лінолеум.

Вона глянула вниз на чоловікові босі ноги. Ноги, а біля них цілий басейн. Вона точно знала, що у житті більше нічого настільки дивного не побачить. Але не знала, що з цим зробити. Найкраще, мабуть, нафарбувати губи, вдягти пальто й поїхати на аукціон. Але вона не могла відвести очей від чоловікових ніг. Вона поставила тарілку на стіл і дивилася, доки ноги не вийшли з кухні назад у вітальню.