Собор

Цей сліпий, старий друг моєї дружини, мав у нас переночувати. У нього померла жінка, тож він поїхав до її родичів у Коннектикут. Моїй дружині він дзвонив звідти. Вони про все домовилися. Він мав приїхати поїздом — п’ять годин у дорозі, а моя дружина — зустріти його на вокзалі. Вони не бачилися, відколи вона працювала на нього в Сіетлі, влітку десять років тому. Але вони підтримували зв’язок. Записували касети й відправляли одне одному поштою. Я був не в захваті від того, що він приїде. Ми були геть не знайомі. А ще мене непокоїло, що він сліпий. Моє уявлення про сліпоту сформоване фільмами. У кіно сліпі рухалися повільно й ніколи не сміялися. Іноді ходили з собаками-поводирями. Сліпа людина в моєму будинку — не зовсім те, чого мені хотілося.

Того літа в Сіетлі вона шукала роботу. Грошей у неї не було взагалі. Наречений, із яким вона збиралася одружитися наприкінці літа, навчався в офіцерській академії. У нього грошей теж не було. Але вона кохала його, він кохав її, ну й так далі. Вона знайшла дещо в газеті: «Робота. Читання для сліпої людини» — і номер телефону. Вона зателефонувала, приїхала на місце, і її одразу найняли. Вона пропрацювала з цим сліпим усе літо. Читала йому різне: дослідження, звіти й інші подібні речі. Вона допомогла йому організувати свій маленький кабінет у місцевому відділі служби соціальної допомоги. Вони здружилися, моя дружина і цей сліпий. Звідки я це все знаю? Вона мені розповіла. І не тільки це. У її останній робочий день в офісі сліпий запитав, чи можна йому доторкнутися до її обличчя. Вона була не проти. Казала, що він обмацав кожен сантиметр її обличчя, носа й навіть шиї! Вона це добре пам’ятала. Навіть написала про це вірша. Вона постійно писала вірші. Вірш-два щороку, зазвичай після якоїсь дуже важливої події.

Коли ми почали зустрічатися, вона показала мені цей вірш. У вірші було про його пальці, як вони рухалися по її обличчю. У вірші вона розповідала, що відчувала в той момент і про що думала, коли сліпий торкався її носа та губ. Я пам’ятаю, що на мене вірш не справив враження. Звісно, їй я цього не сказав. Можливо, поезія просто не моє. Визнаю, це не перше, про що я згадую, коли вибираю щось почитати.

Цей чоловік, її перше захоплення, майбутній офіцер, — вона в нього була закохана ще з дитинства. Ну, коротше. Наприкінці літа вона дозволила сліпому поводити руками по її обличчю, попрощалася з ним, вийшла заміж за свого милого, який уже став офіцером, і переїхала з Сіетла. Але вони зі сліпим підтримували зв’язок. Уперше вона зв’язалася з ним близько року по тому. Зателефонувала якось увечері з бази військово-повітряних сил в Алабамі. Хотіла поговорити. Поговорили. Він попросив надіслати йому касету, щоб вона розповіла про своє життя. Вона це зробила. Надіслала касету. На касеті розповіла сліпому про свого чоловіка, про їхнє військове життя. Розказала, що любить свого чоловіка, але їй не подобається, як вони живуть і те, що він військовий. Розказала, що написала вірш, і там є про нього. Розказала, що зараз пише вірш про те, як бути дружиною офіцера військово-повітряних сил. Вірш іще не закінчений. Іще пише. Сліпий теж записав касету. І надіслав. Потім вона записала. І так роками. Офіцера відправляли то на одну базу, то на іншу. Вона надсилала касети з Муді, з Макгваєра, з Макконнела і, зрештою, з Тревіса поблизу Сакраменто, де їй одного вечора стало самотньо, вона почувалася відрізаною від усіх своїх друзів, утрачених через ці постійні переїзди. Вона відчувала, що більше не витримає. Пішла і ковтнула всі таблетки з аптечки й запила пляшкою джину. Залізла у гарячу ванну та відключилася.

Але вона не померла — їй просто стало погано. Проблювалася. Її офіцер — нащо його називати по імені, він був її дитячим коханням, цього хіба мало? — приїхав звідкись додому, знайшов її і викликав «швидку». Вона все це записала на касету й надіслала сліпому. Роками записувала на касети все підряд і бігла з ними на пошту. По-моєму, разом зі щорічним написанням віршів це був її основний вид відпочинку. На одній касеті вона сказала сліпому, що хоче якийсь час пожити окремо від свого офіцера. На іншій касеті розповіла, що розлучилася. Ми з нею почали зустрічатися, і про це вона теж, звісно, розповіла. Вона розповідала йому все, принаймні мені так здавалося. Якось запитала мене, чи не хочу я послухати останній запис від сліпого. Це було рік тому. На касеті було про мене, сказала вона. Я сказав: гаразд, послухаємо. Приніс нам випити, ми всілись у вітальні. Приготувалися слухати. Спершу вона вставила касету в плеєр і щось підкрутила. Потім натиснула на кнопку. Касета заскрипіла, хтось голосно заговорив. Вона зробила тихіше. Після кількох хвилин невинної балаканини я почув своє ім’я з уст цього незнайомця, сліпого, якого я навіть не знав! А далі таке: «З усього, що ви про нього розповідали, я можу лише зробити висновок, що…». Нас перебили: хтось постукав у двері, а потім ми так і не вернулися до тієї касети. Може, воно й на краще. Я почув усе, що хотів.

Тепер цей сліпий приїде ночувати до мене в будинок.

— Я можу зводити його в боулінг, — сказав я дружині. Вона стояла біля сушарки, чистила картоплю. Відклала ніж і обернулася до мене.

— Якщо ти любиш мене, — сказала вона, — ти зможеш зробити це заради мене. Якщо не любиш — гаразд. Але якби в тебе був друг, який завгодно, і він прийшов би в гості, я би зробила так, щоби йому було комфортно.

Вона витерла руки об рушник.

— У мене немає сліпих друзів, — сказав я.

— У тебе взагалі немає друзів, — відповіла вона. — Так, годі. Взагалі-то, чорт забирай, у нього померла дружина! Ти не розумієш? Він втратив дружину!

Я не відповів. Вона розповіла мені трохи про дружину сліпого. Її звали Б’юла. Б’юла! Кольорове ім’я.

— У нього була чорна дружина? — запитав я.

— Ти геть дурний? Головою вдарився, чи що? — вона підібрала картоплину, яка впала й закотилася під плиту. — Що з тобою? Ти не п’яний?

— Я просто запитав.

Тоді моя дружина вирішила ввести мене в курс справ набагато глибше, ніж мені того хотілося. Я налив собі й сів на кухні за стіл слухати. Окремі уривки історії почали склеюватися докупи.

Влітку, після того як моя дружина перестала працювати у сліпого, на її місце прийшла Б’юла. Невдовзі Б’юла зі сліпим повінчалися. Весілля було маленьке — хто ж на таке весілля прийде? — вони удвох, плюс священник із дружиною. Але це все одно було справжнє вінчання. Так хотіла Б’юла, сказав він. Щоправда, вже тоді у Б’юли, найімовірніше, був рак мигдалин. Після нерозлучних восьми років — це моя дружина так сказала, «нерозлучні», — стан Б’юли різко погіршився. Коли вона померла в лікарні Сіетла, сліпий сидів біля ліжка, тримаючи її за руку. Вони одружилися, жили і працювали разом, спали разом, — і сексом займалися, звісно, — і тепер сліпому довелося її поховати. Все це при тому, що він навіть не бачив, як, чорт забирай, та жінка виглядала. Оце мені не вкладалося в голові. Коли я це почув, мені на мить стало шкода сліпого. Але потім я подумав, яке ж нікчемне життя, напевно, було в цієї жінки. Уявіть собі жінку, що й гадки не мала, якою її бачить кохана людина. Жінка, яка жила, не отримуючи жодного компліменту від коханого. Жінка, чоловік якої ніколи не читав виразу на її обличчі, нещасним воно було чи щасливим. Вона могла фарбуватися, а могла й не фарбуватися — яка йому різниця? Вона могла хоч зеленими тінями намазатись і ходити в жовтих штанях із фіолетовими туфлями й сережкою в носі — і нічого. А потім взяти й померти, за руку зі сліпим; із його очей котяться сльози, — це я так уявляю, — а вона перед смертю думає: він же так і не дізнався, як я виглядаю, — і прямісінько в могилу. Робертові залишився невеликий страховий поліс і половинка мексиканської монетки у двадцять песо. Іншу половину він поклав їй у труну. Так мило.

І от, як вони й домовлялися, моя дружина поїхала зустрічати його на вокзал. Не придумавши нічого ліпшого, ніж просто почекати їх, — звісно, це була його провина, — я пив перед телевізором, аж раптом почув, як до будинку під’їхала машина. Я підвівся з дивана зі склянкою в руці й підійшов до вікна подивитися.

Я бачив, що моя дружина сміялася, паркуючи машину. Потім вийшла з авто й зачинила двері. І все ще всміхалася. Нічого собі. Обійшла машину до сліпого, він уже почав вилазити. Цей сліпий, уявіть собі, був із бородою! Борода у сліпого! Це вже занадто, якщо чесно. Сліпий нахилився до заднього сидіння і витягнув валізу. Моя дружина взяла його за руку, зачинила двері і, розмовляючи про щось, повела до будинку й угору сходинками на ґанок. Я вимкнув телевізор. Допив, сполоснув склянку, витер руки. І пішов до дверей.

Моя дружина сказала:

— Любий, це Роберт. Роберте, це мій чоловік. Я тобі про нього багато розповідала.

Вона аж сяяла від радості. Сліпого вона тримала за рукав пальта.

Сліпий поставив валізу і протягнув руку. Я теж. Він добряче стиснув мою руку, трохи потримав і відпустив.

— У мене враження, що ми вже знайомі, — прогудів він своїм басом.

— У мене теж, — я не знав, що ще сказати. — Ласкаво просимо. Я багато про тебе чув.

Ми повільно, нашою маленькою групою рушили з ґанку до вітальні, моя дружина вела його за руку. В іншій руці сліпий ніс свою валізу. Дружина казала:

— Наліво, Роберте. Правильно. Тепер обережно, там крісло. Отак. Сідай. Це диван. Ми його недавно купили, два тижні тому.

Я розкрив рота щось сказати про наш старий диван. Він мені подобався. Але промовчав. Потім мені захотілося сказати щось інше, просто поговорити, наприклад, про мальовничий Гудзон, який він проїжджав дорогою до нас. Коли їдете до Нью-Йорка, краще сидіти з правого боку поїзда, а коли з Нью-Йорка — зліва.

— Як доїхав? — запитав я. — З якого боку поїзда, до речі, сидів?

— Що це за питання — з якого боку? — здивувалася моя дружина. — Хіба є різниця, з якого боку?

— Я просто запитав.

— Справа, — відповів сліпий. — Я поїздом не їздив майже сорок років. Востаннє ще в дитинстві було. З батьками. Давненько. Майже забув, як це. А тепер уже борода сива, — сказав він. — Ну, принаймні, мені так казали. Я маю солідний вигляд, люба? — запитав сліпий мою дружину.

— Дуже солідний, Роберте, — відповіла вона. — Роберте. Я така рада тебе бачити.

Моя дружина нарешті відірвалася від сліпого й подивилася на мене. По-моєму, їй не сподобалось те, що вона побачила. Я знизав плечима.

Я ніколи не бачився й особисто не був знайомий зі сліпими людьми. Цьому чоловікові було під п’ятдесят — збитий, лисуватий і сутулий, ніби постійно носив щось важке. Він був у коричневих штанах, коричневих черевиках, світло-коричневій сорочці з краваткою і піджаку. При параді. Ну й, звісно, борода. Зате без палички й темних окулярів. А я завжди думав, що в темних окулярах ходять усі сліпі. Чесно кажучи, краще б і він так ходив. На перший погляд його очі були, як у всіх. Але, якщо придивитися, щось було не так. По-перше, забагато білого в райдужці, та й зіниці, здавалося, бігали самі собою, він не контролював їх. Моторошна штука. Я придивився уважно й побачив, як ліва зіниця повернулася до носа, а інша намагалася втриматися на місці. Але не вдалося — око зажило власним життям, не питаючи у свого власника.

Я сказав:

— Принесу випити. Що бажаєте? У нас є всього потроху. Це наше хобі.

— Слухай, старий, я скотч люблю, — прогудів він своїм басом.

— Ага, — сказав я. «Старий» — нічого собі! — Звісно. Я так і знав.

Він помацав свою валізу, що стояла біля дивана. Знайомився з простором. Ну нехай.

— Я віднесу її до тебе в кімнату, — запропонувала моя дружина.

— Ні, не треба, — голосно відповів сліпий. — Я потім сам віднесу.

— У скотч додати трохи води? — запитав я.

— Трошки, — відповів він.

— Так і знав.

Він додав:

— Граминку. Знаєте такого ірландського актора — Баррі Фіцджеральда? Я — як він. «Коли я п’ю воду, — казав Фіцджеральд, — я п’ю воду. Коли п’ю віскі — я п’ю віскі».

Моя дружина засміялася. Сліпий поклав руку під бороду. Повільно її підняв і відпустив.

Я налив нам три великі склянки скотчу, потроху води в кожній. Ми зручненько всілися і почали говорити про те, як Роберт доїхав. Спершу довгий рейс із Західного узбережжя в Коннектикут — це ми обговорили. Потім із Коннектикуту поїздом сюди. На цей маршрут у нас пішло ще по склянці.

Я десь читав, що сліпі не курять, бо не бачать диму. Мені здавалося, це єдине, що я знаю про сліпих людей. Але наш сліпий скурив цигарку до пальців і підкурив іще одну. Накурив нам повну попільничку — дружині довелося викидати. Коли сіли за стіл вечеряти, випили ще по одній. Дружина наклала Робертові на тарілку стейк, гору картоплі з цибулею та зеленої квасолі. Я намазав йому маслом дві скибочки хліба:

— Ось вам хліб із маслом.

Я випив трохи зі своєї склянки.

— А тепер помолимося, — сказав я. Сліпий опустив голову, а дружина аж рота роззявила. — Господи, зроби так, щоби телефон не задзвонив і їжа не охолола.

Ми взялися до їжі. З’їли все, що можна було з’їсти на столі. Ми їли, як востаннє. Ми не розмовляли. Ми їли. Ми жерли. Все до останньої крихти. Ми поставилися до цього серйозно. Сліпий без проблем знаходив свою їжу: він точно знав, що і де на тарілці. Я захоплено спостерігав, як він ріже м’ясо ножем і виделкою. Відрізав два шматочки м’яса, на вилку — і до рота, потім перейшов до картоплі з цибулею, потім квасоля, потім відірвав шматок хліба з маслом і теж з’їв. І гарненько запив молоком. Брати їжу пальцями він теж не гребував.

Ми вм’яли все, і ще половину полуничного пирога на додачу. Потім якийсь час просто сиділи, як причмелені. Аж спітніли. Зрештою ми повставали з-за стола, а брудні тарілки так і лишили. Хай стоять. Ми пішли у вітальню і всілися на свої місця. Роберт із моєю дружиною на дивані. А я в кріслі. Ми випили ще по дві-три склянки, поки вони розказували, що нового трапилося за останні десять років. Я здебільшого просто слухав. Час від часу щось вставляв. А то він би ще подумав, що я вийшов, чи їй би могло здатися, що мені самотньо. Вони говорили про те, що сталося з ними — з ними! — за останні десять років. Я даремно чекав, що почую своє ім’я з милих уст дружини: «А тоді мій коханий чоловік з’явився у моєму житті» — щось подібне. Але нічого такого не почув. Більше говорили про Роберта. Роберт, здавалося, робив усього потроху — типовий сліпий майстер на всі руки. Останнім часом вони з дружиною розповсюджували «Емвей» і цим, наскільки я зрозумів, заробляли на життя як могли. А ще сліпий був радіолюбителем. Своїм гучним голосом він переповідав розмови з колегами-радіолюбителями з Гуаму, Філіппін, Аляски й навіть Таїті. Казав, що у нього багато друзів на випадок, якщо колись захоче відвідати ці місця. Час від часу він повертав своє сліпе обличчя до мене, клав руку під бороду й щось запитував. Скільки я вже працюю на своїй посаді? (Три роки.) Чи подобається мені робота? (Ні, не подобається.) Чи працюватиму я далі? (А які ще є варіанти?) Зрештою, коли мені здалося, що запас його запитань добігає кінця, я встав і ввімкнув телевізор.

Дружина роздратовано зиркнула на мене. За крок до скандалу. Потім подивилася на сліпого і сказала:

— Роберте, а у вас є телевізор?

Сліпий відповів:

— Дорогенька, у мене два телевізори. Один кольоровий, інший чорно-білий — раритетний. Це смішно, але якщо я вмикаю телевізор, — а я постійно його вмикаю, — то це кольоровий. Смішно, правда?

Я не знав, що на це сказати. Взагалі. Нічого. Тож я просто дивився новини і намагався слухати, що говорить диктор.

— Це кольоровий телевізор, — сказав сліпий. — Не питайте мене, як, але я можу відрізнити.

— Недавно новий купили, — підтвердив я.

Сліпий іще раз ковтнув віскі. Підняв бороду, занюхав і опустив. Він нахилився вперед. Поставив попільничку на журнальний столик, підкурив цигарку. Потім відкинувся на диван і схрестив ноги.

Моя дружина прикрила рота, позіхаючи. Потягнулася.

— Я, мабуть, піду нагору й візьму халат. Треба перевдягнутися, — сказала вона. — Роберте, будь як удома.

— Я і так, як удома, — відповів сліпий.

— Хочу, щоб тобі було комфортно в цьому будинку, — сказала вона.

— Мені комфортно, — відповів сліпий.

Після того як вона вийшла з кімнати, ми послухали прогноз погоди й почався якийсь матч. Її довгенько не було, я навіть не знав, чи повернеться вона взагалі. Може, спати лягла. Краще б вона прийшла. Мені не хотілося лишатись наодинці зі сліпою людиною. Я запитав, чи хоче він іще випити, він відповів: звісно. А потім я запитав, чи не хоче він покурити зі мною трави. Я сказав, що вже скрутив косяк. Це була неправда, але я подумав, що швидко впораюсь.

— Я би трохи спробував, — сказав він.

— Ну от, — сказав я. — Оце діло.

Я налив нам іще випити й сів до нього на диван. Скрутив два жирні косяки. Підкурив один і дав йому. Підніс прямо йому до пальців. Він узяв і затягнувся.

— Тримай, скільки зможеш, — сказав я. Було помітно, що він у цьому не розбирається.

Дружина повернулася до нас у рожевому халаті й рожевих капцях.

— А що це пахне? — запитала вона.

— Ми вирішили трошки курнути, — відповів я.

Вона глянула на мене, як на ворога. Потім подивилася на сліпого:

— Роберте, а я не знала, що ти куриш.

— Тепер курю, сонце. Все буває вперше. Але я поки нічого не відчуваю.

— Воно доволі легеньке, — сказав я. — М’яке. У голову не б’є, — сказав я. — Від цієї трави нічого поганого не буде.

— Ага, це точно, — засміявся він.

Моя дружина сіла між нами на диван. Я дав їй косяк. Вона затягнулася й віддала назад.

— Чия черга? — запитала вона. Потім додала: — Мені не слід курити. І так вже очі злипаються. Вечеря мене добила. Не треба було так наїдатися.

— Це все полуничний пиріг, — сказав сліпий. — Це він винен, — він голосно засміявся. Потім похитав головою.

— Пиріг, до речі, ще лишився, — сказав я.

— Хочеш іще, Роберте? — запитала дружина.

— Може, трохи пізніше, — відповів він. Ми зосередилися на телевізорі. Дружина знову позіхнула.

— Якщо захочеш спати, Роберте, то ліжко вже застелене. У тебе, мабуть, був важкий день. Скажеш, як захочеш лягати, — вона посмикала його за руку. — Роберте?

Він здригнувся і протараторив:

— Мені все дуже сподобалося. Так веселіше, ніж слухати касети, правда?

— Потихеньку бере, — промовив я і вклав косяк йому між пальці. Він вдихнув, затримав дим і випустив. Таке враження, що з дев’яти років це робив.

— Дякую, старий, — сказав він. — Але, по-моєму, мені вже досить. Здається, я вже починаю щось відчувати.

Він протягнув розкурений косяк моїй дружині.

— Я так само, — сказала вона. — Аналогічно. Я теж, — вона віддала косяк мені. — Я можу просто трохи з вами посидіти, із заплющеними очима. Тільки щоб я нікому не заважала, гаразд? Нікому. Якщо я вам заважаю, то скажіть. А якщо ні — то посиджу трошки із заплющеними очима, поки ви не захочете лягати, — сказала вона. — Якщо захочеш спати, Роберте, то я тобі вже постелила. Це поряд із нашою кімнатою нагорі. Ми тебе проведемо, коли будеш готовий. І розбудіть мене, хлопці, якщо засну.

Вона договорила, заплющила очі й заснула.

Новини по телевізору закінчились. Я встав і перемкнув канал. Сів назад на диван. Шкода, що дружина вийшла з гри. Вона лежала головою на спинці дивана, з роззявленим ротом. І так повернулася, що халат сповз із ніг, оголивши соковите стегно. Я потягнувся рукою поправити халат, але раптом глянув на сліпого. Якого біса! І відкинув халат назад.

— Скажеш, як захочеш іще полуничного пирога, — сказав я.

— Обов’язково, — відповів він.

Я запитав:

— Ти втомився? Відвести тебе до ліжка? Покимариш?

— Поки ні, — сказав він. — Ні, я посиджу з тобою, старий. Якщо ти не проти. Я можу сидіти, доки ти не захочеш спати. Ми ж так і не побалакали. Правда? По-моєму, ми з нею монополізували весь вечір.

Він підняв бороду, опустив. Узяв цигарки й запальничку.

— Усе гаразд, — сказав я. — Дякую за компанію.

Якщо чесно, я справді був вдячний. Я щовечора накурювався й сидів скільки міг, доки не засинав. Навряд чи ми з дружиною хоч раз лягли спати одночасно. Коли я все ж засинав, мені снилося всяке дурне. Бувало, що прокидався від тих снів у поту, і серце вискакувало з грудей.

По телевізору показували щось про церкву й Середньовіччя. Нетипово для телебачення. Я хотів подивитися щось інше. Поклацав по інших каналах. Але там теж не було нічого цікавого. Коротше, я вибачився й перемкнув назад на перший канал.

— Старий, усе нормально, — сказав сліпий. — Мені ж однаково. Дивися що хочеш. Я постійно вчуся. Навчання — воно безкінечне. І сьогодні не завадить чогось повчитися. Вуха ж у мене нікуди не ділися, — сказав він.

Якийсь час ми помовчали. Він нахилився вперед, повернувши голову до мене, а праве вухо до телевізора. Не дуже приємно. Час від часу він кліпав. Час від часу прочісував пальцями бороду, ніби в задýмі про те, що розповідали в передачі.

На екрані групу чоловіків у чернечих сутанах мучили інші чоловіки в костюмах демонів і скелетів. На чортах були чортячі маски, роги й довгі хвости. Це видовисько було частиною маскараду. Англієць, який начитував текст за кадром, сказав, що таке організовують в Іспанії раз на рік. Я спробував пояснити сліпому, що відбувається.

— Скелети, — промовив він. — Скелети я знаю, — він кивнув.

По телевізору показали один собор. Потім довгим повільним планом показали інший. Зрештою картинка перескочила на той відомий собор у Парижі з кам’яними контрфорсами і шпилями до небес. Камера від’їхала, показуючи весь собор, який височів над горизонтом.

Іноді англієць, який начитував текст, затикався і камера сама рухалася довкола соборів. Або показувала природу, пастухів, які йдуть полем за волами. Я чекав, скільки міг. Але потім треба було щось сказати.

— Зараз показують собор зовні. Гаргульї. Такі статуї маленькі, як монстри на вигляд. Тепер вони, по-моєму, в Італії. Ага, в Італії. Тут церква з розписаними стінами.

— Може, це фрески, старий? — запитав він, сьорбаючи віскі.

Я потягнувся за склянкою. Вона була порожня. Я спробував згадати те, що знав.

— Фрески, кажеш? Хороше запитання. Не знаю.

Камера показувала собор під Лісабоном. Відмінності між португальським собором, французьким та італійським були не дуже помітними. Але вони були. Переважно в інтер’єрі. Раптом до мене дещо дійшло.

— Я тут подумав. А ти взагалі маєш уявлення, що таке собори? Ну тобто як вони виглядають? Розумієш? Коли тобі хтось каже «собор», ти маєш поняття, про що вони говорять? Знаєш різницю між собором і баптистською церквою, наприклад?

Він випустив дим з рота.

— Я знаю, що на будівництво собору потрібні сотні робітників і п’ятдесят, а то й сто років, — відповів він. — Це диктор щойно сказав. Я знаю, що цілі покоління однієї сім’ї могли працювати над одним собором. Це я теж почув. І люди, які розпочинали будувати собор, ніколи не доживали до завершення своєї роботи. Так, як і всі ми, правда, старий? — він засміявся. Його повіки знову опустилися. Голова нахилилася вниз. Здається, засопів. Може, уявляв себе в Португалії. По телевізору показували ще один собор. Німецький. Диктор знову забубонів.

— Собори, — промовив сліпий. Він сів рівно й покивав. — Щиро кажучи, старий, я більше нічого про них і не знаю. Крім того, що щойно сказав. Що почув від нього. Але, може, ти б міг мені описати? Було б чудово. Я б із задоволенням послухав. Бо я дійсно гадки не маю, що воно таке.

Я пильно придивився до собору в телевізорі. Ну, і як його описувати? З чого почати? Але уявімо, що від цього залежить моє життя. Уявімо, наприклад, що якийсь навіжений погрожує мене вбити, якщо я цього не зроблю.

Я ще трохи пороздивлявся собор, потім картинка знову змінилася на природу. Не допомогло. Я повернувся до сліпого й сказав:

— Перш за все вони дуже високі, — я озирнувся навкруги, шукаючи, за що б його зачепитися. — Вони тягнуться дуже високо. Високо-високо. До самого неба. І бувають такі величезні, що їм треба опори. Щоби підтримувати їх, так би мовити. Ці опори називаються контрфорсами. Вони мені чомусь нагадують віадуки. Але ти, мабуть, і про віадуки не чув. Іноді в соборах стоять різні чудовиська, висічені з каменю. А іноді всякі лорди й королеви. Тільки не запитуй, навіщо вони там.

Він кивнув. Здавалося, вся верхня частина його тіла коливалася вперед-назад.

— У мене не дуже вдається, так? — запитав я.

Він перестав кивати і нахилився вперед, підсунувшись на край дивана. Він слухав мене, прочісуючи пальцями бороду. Було очевидно, що мої описи йому не допомагали. Але він все одно чекав, поки я продовжу. Він кивнув, намагаючись мене підбадьорити. А я думав, що ще сказати.

— Вони дуже великі. Величезні. Вибудувані з каменю. Іноді з мармуру. У ті стародавні часи, коли люди будували собори, їм хотілося бути поруч із Богом. У ті часи Бог був важливою частиною їхнього життя. Це видно по тому, як собори будували. Вибач, — сказав я, — але, мабуть, краще в мене вже не вдасться. Це просто не моє.

— Усе гаразд, старий, — сказав сліпий. — Слухай. Сподіваюся, ти не будеш проти, якщо я в тебе дещо запитаю. Можна? Це просте запитання — так чи ні. Мені просто цікаво, без жодних образ. Я ж у тебе в гостях. Але скажи, будь ласка, ти релігійна людина? Не проти, що я таке питаю?

Я похитав головою. Тільки він цього не побачив. Сліпому що підморгуй, що кивай.

— Мені здається, я не вірю. Ні у що. Тільки іноді це буває важко. Розумієш?

— Звичайно, розумію, — відповів він.

— Ну от, — сказав я.

Англієць досі щось розповідав. Дружина зітхнула уві сні. Потім глибоко вдихнула, але не прокинулась.

— Вибачай, — сказав я. — Але не вийде в мене описати собор. Не данó мені. Я старався.

Сліпий сидів тихенько, опустивши голову, й уважно мене слухав.

— Якщо чесно, мені ці собори якось по барабану, — сказав я. — Правда. Собори і собори. По телевізору хіба що можна подивитися. Та й усе.

Сліпий прокашлявся і щось дістав із кишені — хустинку; він прикрив нею рота.

— Я розумію, старий. Усе гаразд. Буває. Не переймайся, — сказав він. — Слухай. А можна тебе дещо попросити? Я придумав. Принесеш якийсь цупкий папір? І ручку. Дещо зробимо. Намалюємо собор разом. Принеси ручку й цупкий папір. Давай, старий, неси.

Я пішов нагору. Ноги були ватяні. Ніби щойно побігав. Я глянув у дружини в кімнаті. Знайшов на столі кілька кулькових ручок. А потім подумав, де б це взяти такий папір, як йому треба.

Внизу, на кухні, лежав пакет із магазину з цибулевим лушпинням на дні. Я витрусив його. Поніс у вітальню й сів із ним на підлогу біля ніг сліпого. Я розчистив місце й розгладив пакет на журнальному столику.

Сліпий зліз із дивана й сів поруч зі мною на килим.

Він провів пальцями по паперу. Пройшовся вгору й униз, із боків. І краї, навіть краї. Навіть кутики обмацав.

— Гаразд, — сказав він. — Ну, погнали.

Він намацав мою руку, в якій була ручка. Поклав свою долоню на мою.

— Давай, старий, малюй, — сказав він. — Малюй. Побачиш. А я слідуватиму за тобою. Все буде добре. Ти, головне, починай. І все вийде. Малюй, — сказав сліпий.

Тож я почав. Спершу намалював коробку, схожу на будинок. Може, навіть наш будинок. Потім зробив дах. І з кожного боку даху домалював шпилі. Хай бог милує.

— Шикарно, — сказав він. — Неймовірно. У тебе гарно виходить. Ніколи не думав, що щось подібне може трапитися у твоєму житті, правда? Ну, життя — дивна річ, це всім відомо. Ти продовжуй. Так тримати.

Я намалював у вікнах арки. Намалював кам’яні контрфорси. Почепив двері. Я не зупинявся. Ефір по телевізору вже закінчився. Я відклав ручку й розім’яв пальці. Сліпий помацав папір. Він водив кінчиками пальців по малюнку, по всьому, що я намалював, і кивав.

— Непогано, — сказав сліпий.

Я знову взявся за ручку, і він намацав мою руку. Я продовжив.

Я не художник. Але треба було довести справу до кінця. Моя дружина розплющила очі й подивилася на нас. Вона сиділа на дивані в розхристаному халаті.

— А що ви робите? — запитала вона. — Розкажіть, мені цікаво.

Я не відповів. Сліпий сказав:

— Ми малюємо собор. Удвох. Натискай сильніше, — сказав він до мене. — Отак. Так краще. Ага. У тебе вдалося, старий. Бачиш. А ти боявся. Вдалося, правда? Ти сьогодні в ударі. Розумієш, так? Ти нам зараз шедевр організуєш. Як рука, не втомилася? — запитав він. — Намалюй іще трохи людей. Що ж це за собор без людей, га?

— Що відбувається? — не зрозуміла дружина. — Роберте, що ви робите? Що відбувається?

— Усе гаразд, — відповів він їй. І сказав мені: — Заплющ очі.

Я зробив це. Заплющив очі, як він сказав.

— Заплющив? — перепитав він. — Тільки не махлюй.

— Заплющив, — сказав я.

— Так і сиди. Не зупиняйся. Малюй.

Ми продовжили. Його пальці рухалися папером на моїх пальцях. Нічого подібного раніше у моєму житті не було. Потім він сказав:

— Думаю, досить. По-моєму, вдалося. Глянь. Як тобі?

Але я не розплющив очі. Подумав, що посиджу так іще трохи. Мені здалося, що так буде правильно.

— Ну як? — запитав він. — Ти дивишся?

Мої очі все ще були заплющені. Я був удома. Без сумнівів. Але здавалося, що навколо нічого немає.

І я промовив: