Список Шиндлера

Розділ 12

Дитину привели до Дреснерів, які мешкали у східній частині гетто, надвечір. Дівчинку привезло до Кракова польське подружжя, в якого вона жила на селі. Їм вдалося вмовити польську «Синю поліцію», щоб їх пропустили до гетто буцімто у справах, а дитина пройшла з ними як їхня рідна.

Цим порядним людям було соромно привозити дівчинку до краківського гетто. Вони дуже прив’язалися до своєї малої улюблениці. Але тримати єврейську дитину на селі ставало неможливим. Муніципальна влада — не кажучи вже про СС — призначила винагороду в п’ятсот злотих і вище за кожного виданого єврея. Видавали здебільшого сусіди. Хіба можна довіряти сусідам? А коли що, то біда буде не тільки дівчинці, а й усім нам. Єзус Марія, там же в деяких місцях селяни просто полюють на євреїв із косами й серпами!

Дівчинці, здається, жодним чином не докучала тиснява, яка панувала в гетто. Вона сиділа за маленьким столиком у перегородженій розвішеним пранням кухні і примхливо жувала окраєць хліба, який їй дала пані Дреснер. Вона спокійно приймала всілякі лагідні слова від жіночок на кухні. Пані Дреснер помітила, наскільки незвично стримана мала у своїх відповідях. Проте в неї були свої причини пишатися, і, як і більшість трирічних діточок, вона захоплено любила один колір. Це був червоний. Дівчинка сиділа на кухні в червоній шапочці, червоній кофточці і маленьких червоненьких черевичках. На селі її захоплення підтримували.

Пані Дреснер повела розмову про справжніх батьків дівчинки. Вони теж жили — точніше, переховувалися — на селі. Але, сказала пані Дреснер, вони хочуть незабаром приїхати до Кракова і жити тут із усіма. Дівчинка кивнула, але мовчала вона, як видається, не через сором’язливість.

У січні її батьків забрали за списками, які Спіра надав СС, і погнали в колоні на станцію Прокоцим. Дорогою вони проходили крізь натовп поляків, які глузували: «Бувайте, жидки!» Вони тихцем вислизнули з колони, а тоді, як порядне польське подружжя, що перейшло вулицю, щоб подивитися на депортацію ворогів суспільства, стали в натовпі, трохи й собі покричали, після чого з передмістя пішли на село.

Тепер батьки малої теж побачили, що життя там не є безпечнішим, і планували влітку таємно повернутися до Кракова. Мама Червоної Шапочки, як сини Дреснерів, щойно повернувшись із примусових робіт у місті, прозвали дівчинку, була двоюрідною сестрою пані Дреснер.

Невдовзі Данка, дочка пані Дреснер, теж повернулася з роботи: вона прибирала на повітряній базі Люфтваффе. Данка мала лише чотирнадцять років, але була висока на зріст, тож змогла отримати Kennkarte (картку праці), завдяки якій працювала за межами гетто. Вона зраділа потайній дівчинці й заходилася коло неї:

— Ґеню, я знаю твою маму Еву. Ми разом ходили купувати плаття, і вона мене пригощала тістечками в цукерні на Братській!

Мала не рушила з місця, не усміхнулася й дивилася просто перед собою:

— Пані помиляється. Мою маму звати не Ева, а Яша.

І дівчинка почала далі перелічувати вигадані імена своєї рідні за наукою батьків і селян. Це мало їй допомогти в разі допиту «Синьою поліцією» чи СС. Родичі невдоволено перезирнулися, заскочені такою недитячою хитрістю крихітки. Вони подумали, що це негарно, але не хотіли виказувати своїх думок, бо така навичка могла виявитися неабияким засобом виживання цими днями.

У пору вечері прийшов Ідек Шиндель, молодий лікар зі шпиталю гетто, що на Венгерській, дядечко Ґені. Він був із таких вигадливих, з підколкою, але щиро люблячих дядьків, які саме потрібні кожному малюкові. Побачивши його, Ґеня стала справжньою дитиною: підскочила зі стільця і помчала до нього. Коли він тут і каже, що оце — її двоюрідні, то, значить, так і є. Тепер уже можна й зізнатися, що маму звати Ева, а дідуся з бабусею — Людвік і Софія.

А тоді повернувся пан Юда Дреснер, голова відділу закупівель на заводі Боша, — і нарешті все товариство зібралося.

Двадцять восьмого квітня був день народження Шиндлера, і в 1942 році він гуляв його, як справжнє дитя весни, бучно і галасливо. На DEF було справжнє свято. Пан директор добув, незважаючи на ціну, дефіцитного білого хліба й видав усім робітникам до супу в обід. Піднесений настрій вихлюпувався в контори й аж до самих цехів. Оскар Шиндлер, промисловець, святкував час розквіту сил.

Цей тридцять четвертий його день народження почався на «Емалії» рано. Шиндлер сповістив про нього, йдучи через контору з трьома пляшками коньяку під пахвою, — і наливав інженерам, бухгалтерам, креслярам. Працівникам бухгалтерії та кадрового відділу він надавав цигарок, і до середини ранку його щедрі дарунки поширилися аж до фабричних цехів. Із цукерні було принесено торт, і Оскар нарізав його на столі Кльоновської. До його кабінету потяглися делегації польських і єврейських робітників з привітаннями, і він від душі поцілував дівчину на прізвище Кухарська, чий батько до війни був у польському Сеймі. Потім підтяглися єврейські дівчата, прийшли чоловіки потиснути йому руку, навіть Штерн якимсь дивом примудрився проскочити з заводу «Прогрес», де він тоді працював, щоб офіційно потиснути Оскарові руку, — і опинився в його ведмежих обіймах.

Того дня надвечір хтось — можливо, той самий доброзичливець, що й минулого разу, — зв’язався з Поморською і доніс про расово неприпустиму поведінку Шиндлера. Може, його звітність цілком і відповідає дійсності, але ніхто не міг заперечити, що він цілував особу єврейської національності.

Цього разу арешт був влаштований професійніше. Зранку двадцять дев’ятого квітня «мерседес» знову перегородив вхід на фабрику, і двоє гестапівців, здається, впевненіші за попередній дует, перестріли Шиндлера у дворі. Його звинувачено, повідомили вони, в порушенні приписів Акту про раси й переселення. І сказали йому йти з ними. Хоча ні, спочатку треба зайти до його кабінету.

— Ви маєте ордер? — спитав Шиндлер.

— Нам ордер не потрібен, — відповіли гестапівці.

Він посміхнувся до них. Панове мають розуміти, що коли вони заберуть його без ордеру, то згодом про це пошкодують.

Він промовив це легко, але з поведінки офіцерів зрозумів, що від часів торішнього, майже пародійного арешту загрозливість у них зміцніла і сконцентрувалася. Минулого разу мова на Поморській ішла про економічні питання і про те, чи є порушення. Цього разу йшлося про гротескний закон, закон із нижчого відділу кишечника, укази з чорної зони мозку. Страх як серйозно.

— Ну що ж, ми ризикнемо, — сказав один з офіцерів.

Він оцінив їхню впевненість, їхню ризиковану байдужість до нього, чоловіка з активами, якому щойно стукнуло тридцять чотири.

— Весняного ранку, — повідомив він їм, — можу трошки й покататися.

Він заспокоював себе тим, що його, мабуть, знову посадять у ту вишукану камеру на Поморській. Але коли вони на Колейовій повернули праворуч, Оскар зрозумів, що цього разу його везуть на Монтелюпі.

— Я хочу поговорити з адвокатом, — сказав він офіцерам.

— Свого часу, — відказав водій.

Оскар мав надійну інформацію від одного з товаришів по пляшці, що Яґеллонський інститут анатомії отримує трупи з цієї в’язниці.

Стіна тяглася довгим кварталом, і зловісна однаковість вікон на третьому й четвертому поверхах уже була помітна з гестапівського «мерседеса». За першою брамою, проминувши арку, вони підійшли до того кабінету, де есесівці говорили пошепки, так, ніби від гучного звуку вузькими коридорами може піти оглушлива луна. В Оскара вилучили готівку, але сказали, що під час затримання видаватимуть її по п’ятдесят злотих на день. Ні, сказали йому офіцери, які його привели, адвоката кликати ще не час.

Тоді вони пішли ліворуч, і в коридорі, під вартою, він наслухав, чи не чути приглушених криків, які в цій монастирській тиші можуть просочуватись у вічка на стінах. Його повели вниз сходами до клаустрофобічного тунелю повз ряд замкнених камер, одна з яких мала ґрати зовні. Там сиділо з півдюжини в’язнів в одязі з короткими рукавами, кожен на окремому сидінні, розвернувшись до стіни, так що їхніх облич не було видно. Оскар помітив в одного з них порване вухо. Хтось шморгав, але чомусь не наважувався витерти ніс. «Кльоновська, Кльоновська, чи ти вже телефонуєш, золотко моє?»

Відчинили камеру, і Шиндлер увійшов. Він трохи нервував, що там буде багато людей. Але в камері був тільки один в’язень — солдат у шинелі, якою закутався, щоб зігрітися, по самі вуха. Він сидів на одних із двох нар у камері — на кожних лежав солом’яний матрац. Умивальника, звичайно, не було. Відро з водою і помийне відро. Сусід виявився штандартенфюрером Ваффен-СС (аналог звання полковника), зарослим легкою щетиною, в несвіжій сорочці без ґудзиків під шинеллю і брудних черевиках.

— Ласкаво прошу, пане, — криво посміхнувся офіцер, підіймаючи руку в привітанні.

То був красивий чоловік, на кілька років старший за Оскара. Він міг виявитися підсадною качкою. Але було дивно, чого він тоді у формі й при такому високому званні. Оскар глянув на годинник, сів, устав, подивився на високі вікна. У камеру трохи просочувалося світла з двору для прогулянок, але з такого вікна не визирнеш, щоб розрядити незручну близькість двох нар, на яких сидиш обличчям до сусіда, склавши руки на колінах.

Урешті-решт вони почали розмову. Оскар був обережний, а штандартенфюрер розбалакався. Як його звати? Філіп. Він не вважає, що в тюрмі слід називати прізвища. Понад те, саме тут люди згадують про те, що в них є ім’я. Якби ми раніше почали називати одне одного на ім’я, ми б зараз були щасливішим народом.

Оскар зрозумів, що цей чоловік — не підставна особа, що з ним стався якийсь зрив — може, воєнний невроз.

Він воював у Південній Росії, і його батальйон допомагав усю зиму втримувати Новгород. Тоді він отримав відпустку, поїхав до своєї подружки в Краків, там, як висловився, «вони загубилися одне в одному», і через два дні по закінченні відпустки його заарештували в неї вдома.

— Мабуть, я вирішив, — сказав Філіп, — не сильно носитися з точними датами, коли побачив, як усяка наволоч, — він махнув рукою вгору, маючи на увазі планувальників СС, бухгалтерів, бюрократів, — коли я побачив, як живуть оці. Не те що я навмисно дезертирував. Просто я відчув, що мені належиться певна, чорт забирай, свобода.

Оскар спитав, чи не краще йому було на Поморській. Ні, сказав Філіп, краще я тут буду. Поморська на готель схожа.

Зате в цієї наволочі тут камера смертників, уся в блискучих хромованих ґратах. Але, без жартів, що такого зробив Оскар?

— Поцілував єврейку, — признався той. — Свою працівницю. Отакі підозри.

Філіп розреготався:

— Ой-йой-йой! Що, в тебе не стояв?

Весь вечір штандартенфюрер Філіп лаяв СС на всі заставки. Злодії і розпусники, казав він. Просто не віриться, які гроші деякі з тих смердюків мають. А починали ж як страшне непідкупні. Уб’ють якогось поляка нещасного за контрабанду кіла шинки, а самі, в дідька, живуть, як ганзейські барони.

Оскар поводився так, ніби це все було для нього новиною, немовби сама думка про продажність серед райхсфюрерів болісно вражала його провінційну судетську наївність, через яку він ото забувся й приголубив єврейську дівчину. Нарешті Філіп, втомившись від бурхливого вияву почуттів, задрімав.

Оскару захотілося випити. Чарка-друга допомогла б йому збавити час, зробила би штандартенфюрера кращим товариством, якщо він не підставний, а в протилежному разі — пошила б його в дурні. Оскар дістав десять злотих і написав на купюрі прізвища й телефонні номери — цього разу вже з десяток. Він дістав решту чотири купюри, пом’яв їх в руках і постукав у вічко. На нього звідти визирнула серйозна фізіономія середніх літ, яка належала сержантові СС. Цей чоловік не скидався на ката, який заганяв поляків до смерті чи відбивав комусь нирки чобітьми, — але, звичайно, в цьому й сила тортур: ніколи не чекаєш такого від людини з лицем сільського дядечка.

— Чи можна замовити п’ять пляшок горілки? — спитав Оскар.

— П’ять пляшок, пане? — перепитав сержант. Він би міг дати слушну пораду недосвідченій молодій людині, яка ще не вміє пити. Але й міркував, що Оскар може доповісти його начальству.

Ми тут із генералом, пояснив Оскар, випили би по пляшечці до гарної розмови. А ви з колегами можете взяти собі решту з моїми найкращими побажаннями. Також гадаю, сказав Оскар, що людина вашого статусу має право здійснювати дрібні телефонні дзвінки за в’язня. Бачите, там номери… Так, на десятці. Вам не треба телефонувати на всі номери. Але перекажіть їх моїй секретарці, добре? Так, вона перша у списку.

То дуже впливові люди, пробурмотів сержант.

— Дурна твоя голова, — сказав Філіп Оскарові. — Вони тебе розстріляють за підкуп варти.

Шиндлер по-домашньому невимушено всівся.

— То така дурість, як єврейок цілувати, — сказав Філіп.

— Побачимо, — мовив Оскар. Але злякався.

Урешті сержант вернувся і приніс, крім двох пляшок, іще й передачу з чистими сорочками та спіднім, книжками, пляшкою вина. Це все зібрала Інґрід удома на Страшевського і принесла до брами в’язниці. Філіп з Оскаром славно посиділи того вечора, хоча разок вартовий постукав до них, вимагаючи, щоб вони припинили співати.

І навіть тоді, хоча пиття додало камері простору, а балаканині штандартенфюрера — несподіваної переконливості, Шиндлер наслухав, чи не чути віддалених криків угорі або спроб перестукуватися абеткою Морзе від якого-небудь нещасного в’язня по сусідству. Тільки раз істинна природа того місця перемогла силу горілки. Поряд із його нарами, частково закритий матрацом, читався дрібний напис червоним олівцем. Філіп розшифровував його кілька секунд — польську він знав значно гірше, ніж Оскар.

— Боже мій, — прочитав він, — як мене б’ють! Що ж, тут чудовий світ, чи не так, мій любий Оскаре?

Уранці Шиндлер устав з легкою головою. Похмілля його ніколи не мучило, і він дивувався, чому інші люди приділяють йому стільки уваги. А от Філіп прокинувся блідим і нещасним. Уранці його вивели, а тоді він повернувся по свої речі. Він мав по обіді постати перед трибуналом, але його вже переводять до виправної колонії у Штуттгофі, тож він певен, що його не розстріляють за дезертирство. Він узяв з нар шинель і пішов давати пояснення щодо своїх польських забав. Залишившись на самоті, Оскар цілий день читав книжку Карла Мая, передану Інґрід, а надвечір поговорив з адвокатом, судетським німцем, який відкрив практику в Кракові два роки тому. Оскара бесіда заспокоїла. Причина арешту справді була саме така: його міжрасова ніжність стала приводом для затримання й перевірки його справ.

— Але, може, дійде до суду СС, і вас запитають, чому ви не в армії.

— Тут причина очевидна, — сказав Оскар. — Я важливий військовий промисловець. Генерал Шиндлер те саме скаже.

Оскар читав поволі й смакував книжку Карла Мая: мисливець і мудрий індіанець на Дикому Заході, гідність стосунків. У кожному разі, він не поспішав у читанні. Суд може початися й за тиждень. Адвокат казав, що може бути промова голови суду про поведінку, не гідну представника німецького народу, і буде накладено суттєвий штраф. Так тому й бути. Він вийде з суду обережнішим.

На п’ятий ранок Шиндлер уже випив півлітра ерзац-кави, яку йому принесли на сніданок, і тоді по нього прийшов сержант і двоє вартових. Повз мовчазні двері його провели нагору в один із кабінетів. Там він побачив знайомого йому з вечірок оберштурмбанфюрера Рольфа Чурду, голову краківського СД. У гарному костюмі Чурда скидався на ділову людину.

— Оскаре, Оскаре, — наче давній друг, дорікнув він. — Ми тобі даємо тих єврейських дівчат за п’ять марок на день. Ти нас маєш цілувати, а не їх.

Оскар пояснив, що то був його день народження. Пригода сталася від повноти почуттів. Він був напідпитку.

Чурда похитав головою.

— Ніколи не думав, що ти така знаменитість, Оскаре, — сказав він. — Навіть із Бреслау телефонували, від наших товаришів з абверу. Звичайно, було би безглуздо не пускати тебе до роботи лише за те, що ти якусь єврейку помацав.

— Як ви все добре розумієте, гере оберштурмбанфюрере, — сказав Оскар, відчуваючи, що Чурда бажає якоїсь подяки. — Якщо я буду в силах якось віддячити вам за ваш ліберальний жест…

— По правді кажучи, — сказав Чурда, — у моєї старої тітоньки розбомбили квартиру…

Знову стара тітонька. Шиндлер співчутливо клацнув язиком і сказав, що Чурда може будь-коли прислати свого представника на Липову, щоб той вибрав потрібні речі серед продукції фабрики. Але не варто все ж давати такій людині, як Чурда, сприймати його звільнення як абсолютну послугу і посуд як скромну дяку від щасливо звільненого в’язня. Коли Чурда сказав, що він може йти, Оскар заперечив.

— Я зараз не можу викликати свою машину, гере оберштурмбанфюрере. Та й у паливі я обмежений.

Чурда спитав, чи не думає Оскар, що СД доправить його додому.

Оскар знизав плечима.

— Але ж я живу на далекому краї міста, — сказав він. — Іти далеко.

Чурда засміявся.

— Оскаре, я попрошу одного з моїх шоферів тебе підвезти.

Але коли лімузин було подано до ґанку, мотор гудів, а Шиндлер, озираючись на порожні вікна за спиною, чекав якогось знаку від цієї окремої республіки, царства тортур, безумовного ув’язнення — пекла за ґратами, де ніхто не вимінює речі за каструльки й кухлики, — Рольф Чурда притримав його за лікоть.

— Без жартів, любий мій Оскаре. Ти був би дурнем, коли б поволочився за якоюсь єврейською спідницею. У них немає майбутнього, Оскаре. Це не старомодне мислення антисеміта, запевняю тебе. Це політика.