Список Шиндлера

Розділ 38

У наступні години після промови Оскара есесівський гарнізон почав розбігатися. Усередині фабрики загонові будзинців та інших людей із уже колишніх в’язнів роздавали зброю, про яку подбав Оскар. Була надія роззброїти СС, а не зав’язувати з ними ритуальний бій. Було б нерозумно, пояснив Оскар, привертати до брами увагу яких-небудь озлоблених підрозділів, які відступають. Але якщо дійде до чогось уже зовсім неймовірного на зразок спланованих агресивних дій, то врешті-решт доведеться закидати вишки гранатами.

Однак правда полягала в тому, що загонам потрібно було лише організувати те роззброєння, про яке сказав Оскар. Вартові кого головної брами здали зброю майже радо. На темних сходах, що вели з бараків СС, Польдек Пфефферберґ разом із в’язнем на ім’я Юзек Горн роззброїли коменданта Моцека: Пфефферберґ приставив тому до спини палець, ну а Моцек — притомна людина за сорок, якій є куди йти, — став благати зберегти йому життя. Пфефферберґ узяв комендантового пістолета, і після недовгої затримки, під час якої Моцек кричав, щоб директор прийшов йому на допомогу, його випустили, і він пішов додому.

Ті вишки, про взяття яких Урі та інші стільки годин думали, розробляючи плани, як виявилося, вже спорожніли. Декого з в’язнів, які щойно отримали зброю від гарнізону, посадили нагору, щоб усі бачили: тут ще триває старий порядок.

Коли пробило північ, жодної есесівської душі в таборі вже не було видно. Оскар викликав до свого кабінету Банкєра і дав йому ключ від одного особливого складу. То був флотський склад, розташований, доки росіяни не ввійшли в Силезію, десь під Катовицями. Напевне, на ньому зберігалося те, що могло бути потрібним для команд патрульних катерів на річках і каналах, і Оскар дізнався, що Інспекція з озброєння хотіла б винайняти складські приміщення десь у менш небезпечному місці. Оскар дістав контракт на той склад — «за допомогою невеликих подарунків», як він висловиться потім. Так що вісімнадцять вантажівок курток, уніформ, матеріалу для теплої вовняної білизни, а також п’ять мільйонів котушок ниток і багато взуття привезли на зберігання до Брюннліцу. Штерн та інші стверджували, що Оскар знав, що той склад буде при ньому до кінця війни, маючи намір після війни роздати ті речі в’язням. У пізнішому документі Оскар говорить те саме. Він добув контракт, каже Шиндлер, «з наміром забезпечити одягом моїх єврейських протеже після війни… Експерти з текстилю серед євреїв оцінили мій склад у понад 150 тисяч доларів США (у валюті мирного часу)». У Брюннліці такі люди були: наприклад, Юда Дреснер, який колись торгував тканинами на Страдомській, чи Іцхак Штерн, який працював у текстильній компанії навпроти.

Під час ритуалу передачі цінного ключа Банкєрові Оскар разом з Емілією вбралися в смугасті роби в’язнів. Та зміна на протилежне, заради якої він працював від перших днів DEF, утілилася. Коли він вийшов у такому вигляді надвір попрощатися, усі подумали, що це просто легковажний маскарад, так що вони зможуть спокійно перевдягтись у звичайний одяг при зустрічі з американцями. Але з того, що вони вдяглися в ці грубі роби, все одно не виникало бажання так уже сміятися. Шиндлер у найглибшому розумінні слова назавжди залишиться заручником Брюннліцу й «Емалії».

Їхати з Оскаром і Емілією викликалися восьмеро в’язнів. Усі були дуже молоді, але серед них була і пара — Ричард і Анка Рехени. Найстаршим серед цих вісьмох був інженер Едек Ройбінський, але і той був на десять років молодший за Шиндлерів. Згодом він розповість про цю химерну подорож.

Емілія, Оскар і шофер мали сидіти в «мерседесі», усі решта — у вантажівці, навантаженій харчами, цигарками й напоями як мінною валютою. Здається, Оскару не терпілося вирушати. Одна з російських загроз, власовці, уже зникла: кілька днів тому вони пішли. Але друга, як очікувалося, могла дістатися Брюннліцу наступного ранку, а то й раніше. Із заднього сидіння «мерседесу», де Емілія з Шиндлером всілись у в’язничних робах — треба відзначити, не як в’язні, а скоріше як буржуа, що їдуть на бал-маскарад, — Оскар продовжував роздавати вказівки Штернові, Банкєру і Зальпетеру. Проте було помітно, що він уже хоче в дорогу. Але коли водій Долек Ґрюнгаут спробував завести авто, двигун мовчав. Оскар виліз із заднього сидіння й зазирнув під капот. Він був стривожений — уже не той чоловік, який виголосив ті впевнені слова кілька годин тому. «Що сталося?» — питав він. Ґрюнгаутові було важко розібратися в темряві. Він трохи пошукав несправність, і вона виявилася несподіваною. Хтось, кого лякав від’їзд Оскара, перерізав проводку.

Пфефферберґ із натовпу проводжальників побіг до зварювальної майстерні, приніс свої інструменти і взявся до роботи. Він пітнів, руки його, здається, слухалися погано: його хвилювало, що Оскар дуже поспішає. Шиндлер усе позирав на браму, немовби будь-якої секунди там можуть з’явитися росіяни. То не був такий уже безпідставний страх — інші люди у дворі також боялися, що все може так безглуздо скінчитись, — а Пфефферберґ занадто старався і працював задовго. Але нарешті Ґрюнгаут гарячково крутнув ключ — і двигун завівся.

«Мерседес» рушив, вантажівка за ним. Усі занадто хвилювалися, щоб якось урочисто попрощатися, але лист, у якому йшлося про заслуги Оскара та Емілії, підписаний Штерном і Зальпетером, Шиндлерам вручили. Кортеж виїхав із воріт і покотив понад залізницею, завернув праворуч на Гавлічкув Брод, туди, де лежала Європа, безпечніша для Шиндлерів. Було в цьому щось від весілля: Оскар, який приїхав до Брюннліцу зі стількома жінками, вирушав звідти зі своєю дружиною. Штерн та інші залишилися стояти у дворі. Після стількох обіцянок вони належали самі собі. Тепер вони самі мусили нести цю ношу і цю непевність.

Потім був триденний проміжок зі своїми історіями та небезпеками. Коли есесівці розбіглися, єдиним представником машини вбивства в Брюннліці залишився німецький капо, що приїхав із Ґрьосс-Розену з шиндлерівськими чоловіками. У самому Ґрьосс-Розені його знали як убивцю, нажив він собі ворогів і в Брюннліці. Гурт чоловіків потяг його з нар до цеху, і там капо енергійно й безжально повісили на одній з тих самих балок, на яких унтерштурмфюрер Ліпольд обіцяв перевішати всіх. Хтось із в’язнів намагався спинити той самосуд, але його учасники так лютували, що їх зупинити було неможливо.

Ця подія, це перше вбивство в мирний час, у багатьох людей Брюннліцу назавжди викликало огиду. Вони пам’ятали, як Амон Ґьот вішав бідолашного інженера Краутвірта на Аппельпляці в Плашуві, і бачити цю кару їм було відразливо до глибини душі, хоч і з іншої причини. Адже Амон — він і є Амон, його не зміниш. А ці кати були їхніми братами.

Коли капо вже припинив смикатись у зашморзі, його так і залишили висіти над мовчазними машинами. Це видовище людей аж ніяк не порадувало, а, навпаки, змусило замислитись і засумніватись. Нарешті хтось із тих, хто не брав участі в карі, перерізав мотузку і спалив тіло. Отаким химерним табором виявився Брюннліц: єдиним тілом, згодованим печам, призначеним для мертвих євреїв, став труп арійця.

Протягом наступного дня роздавали вміст флотського складу. Величезні рулони вовняної тканини ділилися на відрізи. Моше Бейський стверджує, що кожному в’язневі дісталося по три метри плюс повний комплект білизни і по кілька котушок ниток. Деякі жінки вже того самого дня взялися шити собі вбрання, щоб повертатися додому. Інші зберегли свої відрізи, щоб у хаосі найближчого майбутнього виживати, вимінявши їх на щось необхідне.

Роздали і ті «Еґіпскі» цигарки, які Оскар добув мародерством із палаючих брненських складів, кожному в’язневі дали по пляшці горілки зі складів Зальпетера. Мало хто її пив. Просто це була надто велика цінність, щоб її просто випити.

Коли стемніло того другого вечора, з боку Цвіттау під’їхав німецький танковий підрозділ. Лютек Файґенбаум, сидячи з гвинтівкою за кущем коло брами, відчував бажання почати стрілянину, щойно до табору наблизиться перший танк. Але подумав, що то було б необачністю. Танки прогуркотіли повз. Канонір на одному з останніх танків у колоні, видно, подумав про те, що вишки й огорожа означають, що там засіли єврейські злочинці, — і, розвернувши дуло вбік, дав два залпи в табір. Один снаряд вибухнув у дворі, другий — на жіночому балконі. Це був раптовий вияв озлоблення: озброєні в’язні чи то з розсудливості, чи просто з подиву не відповіли на нього.

Коли останній танк зник удалині, табірний загін почув з двору жіночий плач нагорі. Одну з дівчат поранило осколком. Поранена перебувала в шоковому стані, а вигляд її ран спричинив виплеск усього того горя, яке її сусідки стримували в собі останні роки. Жінки плакали, а тим часом брюннліцькі лікарі оглянули дівчину і виявили, що поранення є поверховим.

Оскар із компанією перші години їхали у хвості колони вантажівок вермахту. Опівночі такі ризиковані переїзди ще були цілком виправдані, ніхто не тривожив пасажирів «мерседеса». Позаду було чути, як німецькі інженери підривають динамітом військові споруди, вряди-годи лунали інші віддалені звуки: на когось нападали з засідки чеські підпільники. Біля містечка Гавлічкув Брод вони, певне, відстали від тієї колони, бо їх зупинили чеські партизани, ставши посеред дороги. Оскар почав грати роль утікача:

— Ми з цими добродіями тікаємо з концтабору. Есесівці всі розбіглися, а з ними і гер директор. Це його автомобіль.

Чехи стали питати, чи мають вони зброю. З вантажівки виліз Ройбінський і долучився до обговорення. Він признався, що має гвинтівку.

— Гаразд, — сказали чехи, — краще дайте-но нам, що у вас є. Якщо вас переймуть росіяни і знайдуть зброю, вони можуть не зрозуміти, звідки вона. Ваші роби вас захистять.

У тому містечку на південний схід від Праги ще була ймовірність зустріти яких-небудь озлоблених німецьких вояків. Партизани направили Оскара та інших до штабу Чеського Червоного Хреста на центральній площі. Там вони можуть безпечно провести решту ночі.

Але в місті представники Червоного Хреста сказали, що, з огляду на непевність миру, найбезпечніше їм буде у міській в’язниці. Машини були поставлені на площі перед штабом Червоного Хреста, а Оскар, Емілія та їхні восьмеро попутників забрали свій невеликий багаж і пішли спати в незамкнених камерах у поліцейському відділку.

Коли вранці вони повернулися, то побачили, що обидві машини розпотрошили. З «мерседеса» позривали всю оббивку, діаманти зникли, з вантажівки познімали шини, повиривали двигуни. Чехи ставилися до цього філософськи: «Таке в подібні неспокійні часи може статися з кожним». Може, вони навіть підозрювали світлошкірого і блакитноокого Оскара, що він насправді перевдягнений есесівець.

Компанія залишилася без транспорту, але звідти на південь їхав потяг на Капліце, і вони, досі у своєму смугастому, на нього сіли. Ройбінський стверджує, що вони проїхали «до лісу, а тоді пішли пішки». Десь у тих прикордонних лісах, на північ від Лінца, вони сподівалися натрапити на американців.

Ідучи лісовою дорогою, вони зустріли двох молодих американців, які сиділи біля кулемета і жували жуйку. Один з Оскарових в’язнів звернувся до них англійською.

— Наказ нам не дозволяє нікого пропускати цією дорогою, — сказав один з них.

— А лісом обійти можна? — спитав в’язень.

Солдат жував. Ну й дивний народ — жує і жує!

— Гадаю, ні, — нарешті відказав американець.

Тож вони пішли лісом назад і за півгодини зустріли на дорозі піхотну батарею: солдати марширували на північ колоною по двоє. Вони спробували поговорити і з цими розвідниками через того самого знавця англійської. Сам командир, який їхав на джипі, зліз і став їх допитувати. Вони чесно йому розповіли, що Оскар — гер директор, а вони самі євреї. Вони вважали, що будуть у безпеці, адже з новин BBC знали, що у війську США служить чимало людей німецького і єврейського походження.

— Ані руш! — сказав командир. Він поїхав геть, нічого не пояснюючи, залишивши їх серед дещо знічених молодих піхотинців, які стали частувати їх цигарками з вірджинського тютюну. І ті цигарки, і джип, і форма, і спорядження — все було якесь ледь не святкове, зроблене на якомусь великому, блискучому, вільному і неерзацному виробництві.

Хоча Емілія і в’язні хвилювалися, що Оскара можуть заарештувати, сам він сидів собі на травичці, схоже, нічим не переймався і дихав свіжим лісовим повітрям. У нього був лист івритом, а в Нью-Йорку, як він знав, та мова аж ніяк не є незнаною. Минуло півгодини, прийшли якісь солдати, уже не рівними лавами, а юрбою. То була група єврейських піхотинців і польовий рабин. Вони були дуже збуджені й не приховували своїх емоцій. Кинулися обіймати всіх, у тому числі й Оскара з Емілією.

— Ви, — сказали солдати, — перші люди, що пережили концтабір, яких ми зустріли!

Після бурхливого привітання Оскар дістав свій лист, рабин прочитав його і розплакався. Він переповів його іншим американцям. Знову були оплески, потиски рук, обійми. Молоді американські солдати здавалися такими щирими, галасливими, дитинними. Їхній рід лише одне чи два покоління тому ще жив у Центральній Європі, проте Америка наклала на цих хлопців такий потужний відбиток, що Шиндлери і в’язні чудувалися цим людям не менше, ніж вони їм.

Так що компанія Шиндлера прогостювали два дні на австрійському кордоні в полкового командира і рабина. Пили пречудову каву, якої справжні в’язні в цьому гурті не куштували ще від часів заснування гетто. З апетитом їли.

Минуло два дні, рабин подарував їм трофейну машину «швидкої допомоги», і вони поїхали до міста Лінц у Верхній Австрії.

У Брюннліці минув другий день миру, а росіяни так і не з’явилися. Табірний загін переймався необхідністю й далі сидіти в таборі. Вони згадали, що єдиний раз, коли есесівці на їхній пам’яті помітно злякалися (крім стривоженості Моцека і його колег протягом останніх трьох днів) — це коли в таборі з’явився тиф. Так що вони всюди на дротах повісили попередження щодо тифу.

До брами підійшли троє чеських партизанів і поговорили з вартовим через паркан. Там уже все скінчилося, казали вони. Можете спокійно йти куди хочете.

Почекаємо росіян, сказали чергові. До того часу всі тут посидимо.

У їхній відповіді відчувалася ота в’язнична хвороба — підозра, що, виходячи з-за ґрат, опинишся в небезпечному місці, і виходити треба поступово. Але їхня обачність тут також була помітна. Вони ще не пересвідчилися, що останні німецькі підрозділи звідти пішли.

Чехи знизали плечима і пішли собі.

Тої ночі, коли Польдек Пфефферберґ стояв на вахті, на дорозі почулося гудіння мотоциклів. Вони їхали не мимо, як ті танки, а, судячи зі звуку, прямували до самого табору. П’ять мотоциклів зі знаками «мертвої голови» виникли з темряви і з гудінням стали наближатися до огорожі. Поки есесівці — дуже молоді, згадує Леопольд — вимикали двигуни, злізали з мотоциклів і йшли до брами, по той бік озброєні люди палко сперечалися, чи варто одразу перестріляти незваних гостей.

Головний у групі мотоциклістів, здається, розумів ризикованість ситуації. Він став на віддалі від дротів, витягнувши руки вперед. Нам потрібен бензин, сказав він. Він гадав, що на таборі при фабриці бензин є.

Пфефферберґ порадив, що краще вже дати їм бензину і відпустити, ніж створювати собі проблеми, розпочинаючи стрілянину. Неподалік можуть бути їхні колеги, які приїдуть, коли почують постріли.

Так що есесівців усе ж пропустили в браму, кілька в’язнів пішли до гаража по бензин. Сержант СС був обережний і всі перемовини вів з табірною вартою: ті у своїх синіх комбінезонах скидалися на варту у формі чи принаймні на німців-капо — так що він не вбачав нічого дивного в ситуації, що озброєні в’язні захищають табір ізсередини.

— Сподіваюся, ви розумієте, що в нас тут тиф, — мовив Пфефферберґ німцеві, показуючи на плакати.

Есесівці перезирнулися.

— Ми вже втратили дві дюжини людей, — вів далі Леопольд. — Ще п’ятдесят ізольовані в підвалі.

Ця заява, здається, справила неабияке враження на людей із «мертвою головою». Вони стомилися. Вони тікають. Цього з них уже досить. Ще бактеріальної загрози їм тільки бракувало.

Коли їм винесли п’ятигалонові каністри з бензином, есесівці подякували, вклонились і вийшли за браму. В’язні дивилися, як вони наповнюють баки і тактовно залишають біля огорожі ті каністри, які не вмістилися в мотоциклетні коляски. Вони вдягли рукавички, завели двигуни і поїхали, не сильно розганяючись, бо обачно не хотіли витрачати новий бензин на витребеньки. Гудіння їхніх моторів віддалилося на південний захід, де стояло село, і затихло. Для вартових ця люб’язна зустріч була останнім випадком, коли вони бачили людей у формі лихого легіону Генріха Гіммлера.

На третій день табір було звільнено, і зробив це лише один російський офіцер. Він верхи на коні з’явився у вузькому проході, який з’єднував браму Брюннліцу з дорогою і залізничною станцією. Коли він під’їхав, стало видно, що коник під цибатим офіцером — звичайний поні, і худі ноги в стременах майже волочаться по дорозі: він кумедно підігнув їх під худий живіт тварини. Здавалося, він приніс до Брюннліцу особисту, важко здобуту свободу, бо форма на офіцері була потерта, шкіряний ремінь від гвинтівки розлізся від поту, морозів і війни, аж довелося почепити гвинтівку на мотузку. Вуздечка в коника теж була мотузяна. Офіцер був білявий і, як завжди росіяни в очах поляків, безмірно чужий і безмірно близький.

Після короткої розмови польсько-російським суржиком вартовий впустив його. Балконами другого поверху пронеслася чутка про приїзд. Офіцер зліз із коня, і його поцілувала пані Крумгольц. Він усміхнувся і двома мовами попросив собі стілець. Хтось із молодих хлопців приніс його.

Він став на той стілець, який додавав йому зросту (з огляду на те, що він був вищий за більшість в’язнів, це йому було не дуже й треба). Офіцер виголосив російською щось ніби типову промову радянського визволителя. Моше Бейський зміг вловити її основний сенс. Їх звільняють славні Совєти. Вони можуть тепер іти до міста і пересуватися, куди захочуть. Адже під владою Совєтів, як у раю, немає ні юдея, ні елліна, ні чоловіка, ні жінки, ні невільника, ні вільного. Їх просили не влаштовувати актів дешевої помсти в місті. Союзники знайдуть їхніх гнобителів і призначать їм суворе і справедливе покарання. Хай сама свобода тепер буде для них над усе.

Він спустився зі стільця і всміхнувся, мовляв, я свою промову закінчив, можете ставити питання. Бейський і ще хтось звернулися до нього, а офіцер показав на себе і рипучим білоруським ідишем (таку мову переймають навіть не від батьків, а від бабусі з дідусем) повідомив, що він єврей. Тепер розмова набула більш невимушеного звучання.

— Ви були в Польщі? — питав його Бейський.

— Так, — відказав офіцер. — Я саме з Польщі сюди прибув.

— Чи лишилися там євреї?

— Жодного не бачив.

Навколо юрмилися в’язні, перекладаючи і переказуючи розмови одне одному.

— Звідки ви? — питав офіцер Бейського.

— Краків.

— Я був у Кракові два тижні тому.

— Аушвіц? Що чути про Аушвіц?

— Чув, що там ще трохи євреїв лишилося.

В’язні замислилися. Цей росіянин описав їм Польщу як просто-таки якийсь вакуум, і якщо вони повернуться до свого Кракова, то самотньо торохкотітимуть там, як сухі горошини в банці.

— Чи можу я щось для вас зробити? — спитав офіцер.

Кілька голосів попросили їжі. Офіцер гадав, що зможе дати їм віз хліба і, можливо, трохи конини. До заходу сонця мають підвезти.

— Але вам варто подивитися, що тут є в місті, — запропонував офіцер.

То була радикальна думка — отак просто вийти за ворота і піти на закупи до Брюннліца. Для декого досі таке було годі уявити.

Молоді люди, такі як Пемпер і Бейський, пішли за офіцером, який уже збирався назад. Коли в Польщі не залишилося євреїв, то їм немає куди йти. Вони не хотіли від нього вказівок, але відчували, що мають обговорити цю непросту ситуацію з ним. Росіянин зупинився, відв’язуючи коня.

— Не знаю, — відповів він, дивлячись їм в обличчя. — Не знаю, куди вам іти. На схід не ходіть — це я вам точно скажу. Але й на захід теж не ходіть, — його пальці знову взялися розплутувати вузол. — Нас ніде не люблять.

За порадою росіянина, в’язні Брюннліцу нарешті вийшли за браму, щоб уперше обережно зустрітись із зовнішнім світом. Першими спробували молоді. Данка Шиндель вийшла назовні наступного дня після звільнення і піднялася на лісисту гірку за табором. Починали розквітати лілії та анемони, з Африки летіли перелітні птахи. Данка якийсь час посиділа на пагорбі, смакуючи цей день, а тоді скотилася вниз і лягла на траву біля підніжжя, вдихаючи пахощі й дивлячись у небо. Її не було так довго, що батьки думали, чи не потрапила вона в якусь біду чи з місцевими, чи з росіянами.

Ґольдберґ теж вийшов рано: може, взагалі першим — подався по свої краківські багатства. Він потім чимшвидше емігрує до Бразилії.

Більшість старших в’язнів залишилася в таборі. Тепер росіяни в’їхали до Брюннліца, офіцери розквартирувалися у віллі на горі над селом. Вони привезли до табору тушу коня: в’язні жадібно їли м’ясо, декому воно здавалося навіть занадто ситним після харчування хлібом, овочами й кашею від Емілії.

Лютек Файґенбаум, Янек Дреснер, молодший Штернберґ пішли до села по харчі. Село патрулювали чеські партизани, так що і брюннліцькі німці ставилися до звільнених в’язнів обережно. Бакалійник сказав хлопцям, що вони можуть узяти скільки хочуть цукру з мішка в нього на складі. Молодший Штернберґ не витримав, нахилився над мішком і став наминати цукор жменями. Потім у нього люто болів живіт. До нього дійшло те, що група Шиндлера зрозуміла в Нюрнберзі й Равенсбурзі: до свободи і достатків треба підходити поступово.

Головною метою походу до міста був хліб. Файґенбаум, як член табірного загону, був озброєний пістолетом і гвинтівкою, і коли пекар сказав, що хліба немає, хтось із компанії сказав: «А ти йому гвинтівку покажи». Адже цей чоловік був судетським німцем і теоретично підтримував усю ту кривду. Файґенбаум навів гвинтівку на пекаря і пішов крамницею до кімнат у глибині, шукаючи схованого борошна. У вітальні він побачив дружину і двох дочок пекаря, які настрашено забилися в куток. Вони були такі перелякані, що їх не можна було б відрізнити від якої-небудь краківської сім’ї під час операції СС. Лютекові стало жахливо соромно. Він кивнув жінкам, немовби просто зазирнув на хвилинку, і пішов.

Так само соромно стало Мілі Пфефферберґ, коли вона вперше прийшла до села. Коли вона вийшла на площу, чеський партизан зупинив двох молоденьких судетських німкень і змусив їх роззутися, щоб Міла, яка мали лише дерев’яні шкарбуни, могла вибрати собі кращу пару взуття. Міла зашарілася, знічена таким поводженням, і, сівши на хідник, вибрала котрісь із черевиків. Партизан віддав Мілині шкарбуни хазяйці тих черевиків і пішов далі. Тоді Міла розвернулася, догнала ту дівчину і повернула їй взуття. Німкеня, згадує Міла, навіть не подякувала.

Вечорами росіяни навідувалися до табору в пошуках жінок. Пфефферберґ мусив приставити пістолет до голови якогось солдата, який пробрався до жіночого гуртожитку і схопив пані Крумгольц. (Потім пані Крумгольц роками жартівливо сварилася на Пфефферберґа: «У мене був такий шанс утекти з молодим чоловіком, а цей негідник усе зіпсував!») Більш чи менш добровільно з табору вивели трьох дівчат. За три дні вони повернулися, стверджуючи, що добре повеселилися.

Сидіння в Брюннліці нічого не давало, тож за тиждень в’язні почали залишати табір. Дехто, чиї сім’ї були знищені, подався просто на захід, не бажаючи повертатися до Польщі. Брати Бейські, використовуючи тканину й горілку як валюту, доїхали до Італії і сіоністським пароплавом попливли до Палестини. Дреснери пішли через Моравію і Богемію до Німеччини, де того ж року Янек став одним із перших десятьох студентів, що вступили до Баварського університету Ерланґен, щойно він відкрився.

Мансі Роснер повернулася на Подґуже, де вони з Генрі домовилися зустрітися. Сам Генрі Роснер, який разом з Олеком звільнився з Дахау, зайшов до громадського туалету в Мюнхені й побачив там ще одного клієнта в смугастій в’язничній формі. Він спитав чоловіка, де той сидів.

— У Брюннліці, — відказав той.

У Брюннліці лишилися живими всі, крім однієї старої бабці, розповів Роснеру цей чоловік (як виявилося, він дещо помилявся). Мансі ж почула про те, що Генрі лишився живий, від двоюрідної сестри, котра зайшла в кімнату на Подґужі, яку, чекаючи, винаймала Мансі. Вона розмахувала польською газетою, де були надруковані імена тих, кого звільнили з Дахау.

— Мансі, — сказала двоюрідна. — Поцілуй мене! Генрі живий, і Олек теж.

Подібну зустріч призначила і Реґіна Горовиць. Разом з Нюсею вони три тижні діставалися з Брюннліцу до Кракова. Вони винайняли кімнату завдяки запасам, отриманим з флотського складу, — і стали чекати на Долека. Коли він приїхав, вони стали шукати Ричарда, але новин не було. Одного дня того літа Реґіна побачила фільм про Аушвіц, який зняли росіяни і безкоштовно показували полякам. Побачила вона й відомі кадри з дітьми табору, які визирали з-за дротів і яких черниці виводили з Аушвіцу-І. Ричард, малий і симпатичний, фігурував у більшості тих кадрів. Реґіна з криком підскочила і вибігла з кінозалу. Директор кінотеатру і перехожі намагалися надворі її заспокоїти. «Там мій син, мій син!» — кричала жінка. Тепер вона знали, що Ричард живий, що його визволили росіяни і передали одній із організацій з порятунку євреїв. Оскільки вважалося, що батьки хлопчика загинули, рятівники передали його під опіку старих знайомих Горовиців, людей на прізвище Ліблінґ. Реґіні дали адресу, і коли вона підійшла до квартири Ліблінґів, то вже почула присутність сина: за дверми він барабанив по каструлі й кричав:

— Сьогодні буде суп для всіх!

Коли жінка постукала в двері, Ричард погукав пані Ліблінґ.

Отак малий до неї повернувся. Але після того як він бачив шибениці в Плашуві й Аушвіці, мама більше не могла спокійно водити його на дитячі майданчики: коли хлопчик бачив раму для гойдалки, в нього починалася істерика.

У Лінці про групу Оскара доповіли тамтешньому американському командуванню, там їх випустили з ненадійної машини «швидкої» і повезли фургоном на північ до Нюрнберґа, великого центру, де збирали колишніх в’язнів таборів. Виявилося, як вони й підозрювали, що звільнятися — то не така вже безпосередня справа.

У Ричарда Рехена була тітка в Констанці, за озером на швейцарському кордоні. Коли американці спитали в групи, чи мають вони куди йти, вони назвали цю тітку. Восьмеро молодих в’язнів хотіли, коли це можливо, перевезти Шиндлерів через швейцарський кордон, на той випадок якщо раптом почнеться якесь насильство проти німців чи навіть в американській зоні впливу Шиндлерів незаслужено засудять до якогось покарання. До того ж усі восьмеро були потенційними емігрантами і вважали, що зі Швейцарії виїхати буде легше.

Ройбінський згадує, що їхні стосунки з американським комендантом у Нюрнбурзі були душевними, але чоловік не мав для них ніякого транспорту, щоб дістатися на південь до Констанца. Тож вони пішли через Чорний ліс, як могли — десь пішки, десь проїхали потягом. Біля Равенсбурґа вони пішли до місцевої в’язниці й поговорили з американським комендантом. Тут вони знов-таки погостювали кілька днів, відпочили і від’їлися на харчах армії Сполучених Штатів. Допізна розмовляли з комендантом, який мав єврейське походження, розповідали про Амона і Плашув, про Ґрьосс-Розен, Аушвіц, Брюннліц. Вони сподівалися, що він дасть їм транспорт до Констанца, можливо, фургон. Фургона він їм дати не міг, зміг дати автобус і трохи запасів на дорогу. Хоча в Оскара ще лишалися діаманти на понад тисячу райхсмарок і якась кількість валюти, але автобус вони, як видається, не купили, а отримали так. Після торгівлі й домовляння з німецькими бюрократами Оскарові важко було звикнути до такої взаємодії.

Західніше від Констанца, на шведському кордоні й у французькій зоні окупації, вони поставили свій автобус у селі Кройцлінґен. Рехен пішов там до господарчої крамниці і купив пару кусачок для дроту. Здається, купував він ті кусачки ще у в’язничній формі. Мабуть, коли касир продав йому товар, він міркував якось так: або це в’язень, і коли я йому відмовлю, то він може погукати французів, щоб вони його захистили; або це перевдягнений німецький офіцер, який тікає і потребує допомоги.

Прикордонна огорожа проходила через центр Кройцлінґена і охоронялася з німецького боку французькою вартою з «Sûreté Militaire». Утікачі підійшли до бар’єру на краю села і, перерізаючи дроти, перечекали, поки вартовий відійде на другий кінець патрульованої ділянки, а тоді проскочили до Швейцарії. На жаль, якась селянка помітила їх з-за повороту і побігла до кордону здіймати тривогу до французів і швейцарців. На тихому швейцарському сільському майдані, дзеркальному відображенні німецької частини, навколо втікачів зібралася швейцарська поліція, а Ричард із Анкою відірвалися від решти, і їх наздогнала патрульна машина. У межах півгодини всіх відправили назад на французький бік, де їх одразу обшукали, знайшли гроші й діаманти, відвезли до колишньої німецької в’язниці, де позамикали в окремих камерах.

Ройбінський розумів: тепер усіх підозрюють, що вони — колишні охоронці концентраційного табору. Тут далося взнаки, що в американців вони повід’їдались і не виглядали такими змореними, як тоді, коли виходили з Брюннліцу. Їх допитували кожного окремо про їхню подорож, про цінності, що в них знайшли. Кожен міг розповісти щось правдоподібне, але не знав, чи те саме казали всі інші. Здається, вони боялися того, чого не сталося тоді в американців: що коли французи дізнаються, хто такий Оскар і яку посаду він обіймав у Брюннліці, його, безумовно, віддадуть під суд.

Ухиляючись від відповіді заради Оскара та Емілії, вони так просиділи тиждень. Самі Шиндлери достатньо знали про юдаїзм, щоб пройти очевидний культурний іспит. Але манерами і статурою Оскар не дуже скидався на недавнього в’язня СС. На жаль, лист івритом залишився в Лінці серед американських паперів.

Едека Ройбінського, як головну особу в гурті, допитували особливо часто, і на сьомий день його ув’язнення він, прийшовши в кімнату для допиту, виявив там ще одного чоловіка в цивільному, який розмовляв польською, — той мав перевірити, чи справді Ройбінський з Кракова. З якоїсь причини — чи тому, що поляк співчував йому в ході розмови, чи тому, що почув знайому мову — у Ройбінського раптом здали нерви, він заплакав і розказав усе як було, живою польською. Тоді по одному викликали всіх решту, їм наказували розповісти їхню версію польською. Коли пізно вранці покази почали збігатись, усю групу, у тому числі Шиндлерів, зібрали в кімнаті для допитів — і обидва слідчі стали їх обіймати. Француз, розповідає Ройбінський, розплакався. Усі були в захваті від цього небувалого дива: поліцай, який веде допит, плаче. Коли той узяв себе в руки, то наказав принести обід йому, його колезі, Шиндлерам і їхнім вісьмом супутникам.

По обіді він допоміг їм перебратися до Констанца в готель на березі озера, де вони жили кілька днів коштом французького військового уряду.

Коли вони сіли вечеряти в готелі з Емілією, Ройбінським, Рехенами та іншими, власність Оскара відійшла до Совєтів, а рештки його коштовностей і валюти загубилися в хитросплетіннях визволительської бюрократії. Він був практично без гроша, але їв, як годиться, в пристойному готелі зі своєю «родиною». Усе це буде в його житті й надалі.