Ще в той час, коли Оскар Шиндлер повернувся вантажним потягом з Будапешта, де сказав, що гетто невдовзі згорнуть, унтерштурмфюрер СС на ім’я Амон Ґьот їхав з Любліна, щоб провести цю ліквідацію і прийняти командування табором примусової праці (Zwangsarbeitslager) в Плашуві, який мав стати результатом ліквідації гетто. Ґьот був молодший за Оскара Шиндлера на якісь вісім місяців, але мав з ним значно більше спільного, ніж тільки вік. Як і Оскар, він виховувався в католицькій родині і перестав дотримуватися церковних обрядів у 1938 році, коли розпався його перший шлюб. Як і Оскар, він після школи вчився в реальній гімназії, де вивчав інженерію, фізику, математику. Тож Амон Ґьот був людиною практичною, не великим мислителем, хоч і вважав себе філософом.
Віденець Амон вступив до націонал-соціалістичної партії рано, ще в 1930 році. Коли Австрійська Республіка стурбувалась і заборонила цю партію в 1933 році, він уже належав до її служби безпеки — СС. Пішовши в підпілля, Ґьот вийшов на віденські вулиці після аншлюсу в 1938 році у формі молодшого командира СС. У 1940 році його підвищили до обершарфюрера, а в 1941 році він дослужився до офіцерського звання, яке в СС було значно складніше одержати, ніж у вермахті. Після піхотних навчань його поставили керувати зондеркомандами під час операцій в багатолюдному люблінському гетто, і своїми стараннями там він отримав право зайнятися ліквідацією краківського.
Унтерштурмфюрер Амон Ґьот, який тоді мчав спеціальним вермахтівським потягом з Любліна до Кракова, щоб там прийняти командування випробуваними солдатами зондеркоманд, був подібний до Оскара не тільки роком народження, релігійними поглядами, слабкістю до алкоголю, але й потужною статурою. Обличчя в Ґьота було відкрите і приємне, дещо більш видовжене, ніж у Шиндлера. Його руки, великі й мускулясті, мали, проте, довгі пальці. Він сентиментально ставився до своїх дітей, дітей від другого шлюбу, яких через закордонну службу в останні три роки бачив дуже мало. Натомість він інколи виявляв уважність до дітей товаришів по службі. Міг він бути й сентиментальним коханцем, але, хоча він і був подібний до Оскара невгамовним сексуальним апетитом, його смаки були менш традиційними: інколи вони поширювалися на колег-есесівців, інколи Амон був схильний бити жінок. Обидві колишні дружини Амона Ґьота згадували, що коли хвиля одержимого захоплення минала, він починав підіймати на них руку. Він вважав себе чутливою людиною і сприймав за доказ цього родинну справу. Його батько й дід були друкарями і палітурниками, працювали з книжками з воєнної та економічної історії, і Амон любив писати про себе в офіційних паперах «Literat». І хоча на той момент він би сказав, що не може дочекатися свого керування ліквідаційною операцією — то був для нього великий шанс, котрий мав принести підвищення, — але, як видається, його участь у спецопераціях наклала серйозний відбиток на рух його нервових енергій. Уже два роки він страждав від безсоння і, коли мав таку можливість, не спав до третьої або четвертої години ночі, а тоді пізно вранці вставав. Він почав відчайдушно пити і вважав, що зараз йому п’ється навіть легше, ніж в юності. Знов-таки, як Оскар, він ніколи не мав похмілля, на яке заслуговував. Він був вдячний своїм працьовитим ниркам за таку перевагу.
Накази, якими Ґьотові було довірено ліквідацію гетто і зроблено його королем табору Плашув, датувалися 12 лютого 1943 року. Він сподівався після розмови зі старшими сержантами Вільгельмом Кунде, командиром караульного загону СС у гетто, і Віллі Гаазе, заступником Шернера, що буде можливість ліквідувати гетто в межах місяця від дати його призначення.
Коменданта Ґьота на центральному краківському вокзалі зустріли сам Кунде і високий молодик на ім’я Горст Піларжик, котрий тимчасово відповідав за табори в Прокоцимі й Величці. Вони втрьох завалилися на заднє сидіння «мерседеса» і подалися дивитися гетто й місце нового табору. День був морозяний, і коли вони переїжджали Віслу, пішов сніг. Унтерштурмфюрер Ґьот з радістю хильнув шнапсу із запропонованої Піларжиком фляжки. Крізь псевдосхідний портал вони поїхали трамвайними коліями по Львівській, яка ділила гетто на дві скрижанілі частини. Жвавий Кунде, який у цивільному житті був митником і мав досвід доповідання начальству, виклав коротку інформацію про гетто. Ліворуч від машини — гетто В, пояснив Кунде. Його мешканці — приблизно дві тисячі осіб — уникли попередніх операцій або ж перед їхнім початком отримали роботу на промисловості. Але тепер випущено нові посвідчення з відповідними скороченнями: або W для тих, хто працює на армію, або Z для тих, хто працює на цивільну владу, або R для робітників на необхідному виробництві. У мешканців гетто В немає таких нових посвідчень, тож їх відвезуть на Sonderbehandlung (особливе поводження). Зачистку гетто може бути доцільним почати з цієї частини, хоча остаточне рішення з цього приводу, звичайно ж, винесе гер комендант.
Більша частина гетто лежить праворуч від машини, там ще мешкає десять тисяч людей. Звичайно, вони будуть першою робочою силою в таборі Плашув. Очікувалося, що підприємці й відповідальні — Бош, Мадріч, Бекманн, отой судетець Оскар Шиндлер — забажають перенести повністю чи частково своє виробництво з міста на територію табору. Крім того, лише за півмилі від того місця є кабельний завод, робітників можна буде туди водити кожного дня.
— Чи не бажає гер комендант, — спитав Кунде, — проїхати ще кілька кілометрів далі й оглянути табір?
— О так, — відказав Амон, — гадаю, це буде доцільно.
Вони звернули з шосе у двір кабельного заводу з притрушеними снігом величезними котушками; там починалася вулиця Єрусалимська. Амон Ґьот кинув оком на кілька групок згорблених закутаних жінок, що тягли деталі для споруд — частину стінної панелі, секцію карниза — через дорогу і далі Єрусалимською в бік залізничної станції Краків-Плашув. То жінки з табору Прокоцим, пояснив Піларжик. Коли Плашув буде готовий, Прокоцим, звичайно, розформують, і ці працівниці перейдуть під керівництво гера коменданта.
Ґьот оцінив відстань, яку жінки долали з будівельним матеріалами, як приблизно три чверті кілометра.
— І все на гору, — зауважив Кунде, повільно похитавши головою: мовляв, це цілком задовільна форма дисципліни, але будівництво від цього уповільнюється.
Табору буде потрібна залізнична гілка, зауважив унтерштурмфюрер Ґьот. Він звернеться до управління Східної залізниці.
Вони проминули синагогу праворуч із моргом при ній, і крізь діри в напівзруйнованому мурі показалися могильні камені, наче зуби, які люто вишкірила зима. Частина території табору ще місяць тому була єврейським цвинтарем. «І чималим», — додав Вільгельм Кунде. Гер комендант видав дотеп, котрий лишатиметься в нього на вустах весь час, поки він житиме в Плашуві: «Недалеко їм буде ходити, щоб поховали».
Праворуч стояв будинок, котрий цілком годився на роль тимчасової резиденції пана коменданта, а поряд — велика нова будівля, в котрій могла розташовуватись адміністрація. Морг синагоги, вже частково підірваний динамітом, стане табірною стайнею. Кунде зауважив, що дві каменоломні, звідки можна брати вапняк, навіть видно з території майбутнього табору. Одна — на дні видолинка, а друга — на пагорбі за синагогою. Гер комендант, мабуть, помітив колії для вагонеток, в яких возитимуть каміння. Щойно негода минеться, будівництво колій продовжиться.
Вони рушили на південний схід майбутнього табору і поїхали дорогою, яка ледве читалася в снігу. Закінчувалася вона там, де раніше було австрійське військове земляне укріплення: круглий насип із великим заглибленням з одного боку. Для артилериста це місце являло собою важливий редут, звідки легко наводити гармати, щоб прострілювати шлях із Росії. Для унтерштурмфюрера Ґьота це було вдале місце для дисциплінарного покарання.
Звідти було видно весь табір. То була сільська місцевість — два пагорби, урізноманітнені єврейським цвинтарем. За такої погоди це місце являло собою дві сторінки величезної книжки, розкритої і розгорнутої під кутом до спостерігача на вершечку укріплення. Сіре кам’яне сільське житло стояло на самому вході в долину, і повз нього понад далеким схилом і серед кількох добудованих бараків рухалися групи жінок, чорні, як ноти, в химерному світлі зимових сутінків. Виходячи з крижаних провулків за Єрусалимською, вони під наглядом охорони з українців тягли свою ношу вгору і складали блоки там, де наказували інженери СС у фетрових капелюхах і цивільному одязі.
Такий темп роботи накладає обмеження, відзначив унтерштурмфюрер Ґьот. Мешканців гетто не можна, звичайно, переселити сюди, доки не побудують бараки й не поставлять загородження й вишки. Щодо швидкості, з якою працювали в’язні на далекому пагорбі, він зауважень не мав, про що тихо сказав своїм супутникам. Насправді він у глибині душі був вражений, що уже в таку неранню годину, в таку неприємну погоду есесівці й українці на далекому схилі не дають думці про вечерю й теплі бараки сповільнити темп праці.
Горст Піларжик запевнив його, що завершення ближче, ніж здається: землю розрівняли терасами, котловани вирито, незважаючи на мороз, і багато будівельних блоків доправлено зі станції. Гер унтерштурмфюрер зможе поговорити з підприємцями завтра: зустріч призначено на десяту ранку. Але сучасні методи в поєднанні з великою кількістю робочої сили означали, що табір можна збудувати майже блискавично.
Піларжику здавалося, що Ґьот може бути прикро вражений. Насправді Амон був у захваті. У побаченому він уже розгледів остаточний вигляд того, що будувалося. За огорожі він не хвилювався. Паркани будуть скоріше психологічним засобом для в’язнів, ніж необхідним застережним об’єктом. Бо після того, як на Подґужі СС застосує встановлену методу ліквідації гетто, люди ще й будуть вдячні за плашувські бараки. Навіть ті, хто має арійські папери, ще приповзуть сюди в пошуках темного койкомісця вгорі на сирих, вкритих інеєм дошках. Більшості з них дріт потрібен лише як декорація, щоб вони переконали себе, що перебувають в ув’язненні проти власної волі.
Зустріч із місцевими господарями фабрик і тройгендерами відбувалася в кабінеті Юліана Шернера в центрі Кракова вранці наступного дня. Амон Ґьот прибув, по-братньому всміхаючись, у новенькій формі Ваффен-СС, пошитій точно на його велетенську фігуру, з виглядом великого начальника. Він був переконаний, що вмовить незалежних осіб: Боша, Мадріча, Шиндлера — перевести свою єврейську робочу силу за табірний дріт. До того ж дослідження, проведене серед мешканців гетто, виявило в них чимало таких навичок, які зробили би Плашув надзвичайно вигідною справою. Там були ювеліри, майстри з м’яких меблів, кравці, яких можна використовувати на особливих підприємствах під орудою коменданта, виконуючи замовлення СС, Вермахту, заможних німецьких чиновників. Буде швацька фабрика Мадріча, емалева — Шиндлера, той металевий завод, який пропонується створити, фабрика щіток, склад, де перероблятимуть ношену, пошкоджену чи забруднену форму вермахту з російського фронту, ще один склад, де робитимуть те саме з одягом євреїв, захопленим у гетто, щоб потім постачати ним німецькі родини, постраждалі від бомбардувань. Він знав з досвіду справ з есесівськими складами хутра і коштовностей в Любліні, бачивши своїх начальників у ділі й одержавши свою частку, що з більшості отих тюремних підприємств матиме особистий відсоток. Амон Ґьот досяг того щасливого моменту кар’єри, коли обов’язок і фінансові можливості збігалися. Життєрадісний шеф поліції СС Юліан Шернер за вчорашньою вечерею говорив Амонові про те, які великі можливості відкриває Плашув перед молодими офіцерами — перед ними обома.
Шернер почав зустріч із розмови про людей на фабриках. Він гордо просторікував про «концентрацію праці», немовби то був великий економічний принцип, щойно винайдений функціонерами СС. У вас уся робота буде прямо на місці, наголошував він. Увесь поточний ремонт і технічне обслуговування фабрик вам не коштуватиме і гроша, не буде й орендної плати. І всі панове запрошуються подивитися місце майбутніх цехів у Плашуві сьогодні ж по обіді.
Відрекомендували нового коменданта. Він сказав, що йому надзвичайно приємно мати справу з оцими діловими людьми, чий вагомий внесок у підтримку фронту широко відомий.
Амон показав на мапі табору місце, виділене під фабрики. Поряд стояв чоловічий табір; жінки, з невимушеною милою усмішкою сказав він, матимуть пройти до цехів трохи далі, сто-двісті метрів під гору. Він запевнив шановне панство, що його головне завдання — стежити, щоб табір працював злагоджено, тож він не бажає втручатись у внутрішню політику кожної фабрики чи якось змінювати ту автономію керування ними, яку господарі мали в Кракові. Його інструкції, як міг підтвердити гер Шернер, недвозначно забороняли йому таке втручання. Але оберштурмфюрер коректно вказав на взаємну вигоду перенесення промисловості в табір. Господарі фабрик не матимуть платити за вищеназване, а він, комендант, не буде зобов’язаний надавати охорону для супроводу в’язнів до міста й назад. Вони ж мають розуміти, як негативно довгий похід і ворожість поляків стосовно колони євреїв може зменшити цінність працівників.
Говорячи, комендант Ґьот поглядав на Мадріча й Шиндлера — цих двох він особливо бажав прибрати до рук. Він знав, що вже може покладатися на знання й поради Боша. Але в гера Шиндлера, наприклад, був зброярський відділ, і то на стадії розробки. З іншого боку, коли вже його перенести до Плашува, то він надасть табору великої ваги в очах Інспекції з озброєння.
Гер Мадріч слухав, задумливо нахмурившись, а гер Шиндлер дивився на Ґьота напівусміхнено, з виглядом людини, яка не налаштована протестувати. Комендант Ґьот інстинктивно відчував навіть до того, як скінчив свою промову, що Мадріча доцільно перетягти до себе, а Шиндлер відмовиться. Важко було точно сказати, хто мав потужніші батьківські почуття щодо своїх працівників-євреїв: чи то Мадріч, готовий піти зі своїми в табір, чи то Шиндлер, який бажав утримати своїх робітників на «Емалії».
Оскар Шиндлер, з тим самим виразом скупої зговірливості на лиці, пішов з усіма дивитися майбутній табір. Плашув уже був схожий на табір — щойно погода покращиться, можна буде зібрати бараки; коли земля підтане, з’явиться можливість вирити ями під нужники і стовпи. Польська будівельна компанія встановила кількакілометрову загорожу по периметру. Вишки на товстих опорах стояли понад обрієм до самого Кракова, а також на вході в долину з боку вулиці Велицької, на далекому краї табору, і вгорі на східному пагорбі, де група офіційних осіб під австрійським фортом на пагорбі дивилася на масштабні роботи над новим витвором. Оскар помітив, як жінки тягли брудні рейки в бік залізниці, склавши на них, як на ноші, важкі частини майбутніх бараків. Унизу, з найнижчої точки долини і по всьому дальшому схилу, стояли бараки на терасах, зібрані в’язнями-чоловіками, котрі будували, працюючи руками й молотками, так енергійно, що з відстані здавалося, ніби вони виконують цю роботу охоче.
На найкращій, найрівнішій ділянці землі, яку бачила внизу делегація, вже стояли кілька довгих дерев’яних споруд, призначених для виробництва. Цементну підлогу можна буде почати заливати, коли буде потрібно встановити великі машини. Перенесенням всього обладнання заводів займеться СС. Дорога, що обслуговувала цю зону, треба визнати, мало чим відрізнялася від сільського шляху, але адміністрація вже звернулася до інженерної фірми Клуґа з тим, щоб вони зробили центральну вулицю табору, а Східна залізниця пообіцяла зробити спеціальну гілку до брами табору, до каменоломні он там праворуч. Вапняк із каменоломень і могильні плити, про які Ґьот казав, що вони «сплюндровані поляками», будуть перетворені на бруківку для внутрішніх доріг. Шановному панству не треба хвилюватися щодо доріг, казав Ґьот, адже він має серйозний намір утримувати постійно сильну команду з видобування каменю й брукування доріг.
Невеличку колію прокладено для вагонеток із камінням. Вона починалася з-за будівлі адміністрації і великих кам’яних бараків, побудованих для есесівців та українського гарнізону. Вагонетки з камінням, по шість тонн кожна, пересували жінки групами по тридцять п’ять — сорок осіб; вони тягли за троси по обидва боки вагонетки, щоб компенсувати нерівність колії. Якщо котрась із них перечіпалась і падала, то на неї наступали або ж вона відкочувалася вбік з дороги, бо в команд був власний ритм і жодна окрема людина не могла його порушити. Споглядаючи цю таємну єгипетську працю, Оскар відчув напад нудоти; таке млосне поколювання в усьому тілі в нього було тоді, на пагорбі над вулицею Кракуса. Ґьот тоді вважав, що ділові люди — цілком надійні глядачі для таких сцен, що вони є його духовними братами. Його ця дика праця внизу жодним чином не знічувала. Як тоді, на вулиці Кракуса, перед Оскаром постало питання: чого взагалі можуть соромитися есесівці? Чого може соромитись Амон?
Енергія будівельників бараків, навіть для такого обізнаного спостерігача, як Оскар, оманливо скидалася на намагання чоловіків побудувати дах над головою для своїх жінок. Але, хоча Оскар цього ще не знав, того ранку Амон влаштував показовий розстріл на очах у цих людей, тож тепер вони мали повне уявлення про умови своєї праці. Після ранкової зустрічі з інженерами Амон прогулювався Єрусалимською і дійшов до бараків СС, де роботами керував відмінний старший сержант, якого невдовзі мали підвищити до офіцера, — Альберт Гуяр. Гуяр підійшов до Амона стройовим кроком і доповів про стан справ.
— Частина фундаментів бараку обвалилася, — повідомив, почервонівши, Гуяр.
Водночас Амон побачив молоду жінку, яка ходила навколо недобудови, розмовляла з групами будівельників, спрямовувала їх, давала вказівки.
— Це хто така? — спитав він Гуяра.
— В’язень Діана Райтер, — відповів Гуяр, — інженер-архітектор, їй доручили проектування бараків. Вона сказала, що котловани було неправильно вирито, і вимагає, щоб усе каміння й цемент розкопали й почали будувати все з нуля.
Подивившись на обличчя Гуяра, Ґьот зрозумів, що той мав гарячу суперечку з жінкою. По суті, Гуяр закінчив тим, що став кричати на неї: «Ти тут бараки будуєш, а не гребучий готель “Європа”!»
Тепер Амон злегка посміхнувся до Гуяра. «Ми не будемо сперечатися з цими людьми», — немовби пообіцяв він. Наказав привести її.
Дивлячись на її ходу, Амон уже міг уявити собі ту фальшиву елегантність, яку їй прищепили заможні батьки, європейські манери, які вони в ній виховали, посилаючи дочку, котру чесні поляки не прийняли б до університету, до Відня чи Мілана по професію, яка мала б дати їй захист. Вона підійшла до нього так, ніби його і її посади об’єднали б їх у боротьбі проти тупого сержанта і неякісної роботи якогось есесівського інженера, який наглядав за риттям котлованів. Вона не знала, що він ненавидів її найдужче як людину, яка вважає — навіть попри очевидність його есесівської форми, попри те, що саме тут будується, — ніби її національність не помітна.
— Ви посперечалися з обершарфюрером Гуяром, — сказав Ґьот, немовби констатуючи факт.
Діана рішуче кивнула: мовляв, гер комендант її зрозуміє, незважаючи на те, чого не розуміє цей ідіот Гуяр.
— Усі котловани з цього боку необхідно вирити заново, — енергійно сказала вона.
Звичайно, Амон розумів, що «вони» такі — схильні спеціально розтягувати роботу, щоб зберегти робочу силу в безпеці, поки процес триває.
— Якщо не перекопати заново, — сказала Діана, — то, як мінімум, зсунеться південний бік бараку. Тоді все розвалиться.
Вона пояснювала далі, Амон кивав і гадав, що вона, напевно, бреше. Перший принцип — ніколи не слухати єврейського спеціаліста. Єврейські спеціалісти всі на один копил: прихильники Маркса, який наголошував на цілісності керівництва, і Фрейда, який замахнувся на цілісність арійської душі. Амон вважав, що дівчина-архітектор своїми аргументами загрожує його особистій цілісності.
Він викликав Гуяра. Той неохоче прийшов. Він гадав, що йому зараз накажуть робити, як радить архітектор. Те саме думала й Діана.
— Розстріляти її, — сказав Амон Гуярові.
Звичайно, запала пауза: сержант намагався перетравити наказ.
— Розстріляти! — повторив Амон.
Гуяр узяв дівчину під лікоть і зібрався відвести кудись, щоб розстріляти без свідків.
— Тут! — сказав Амон. — Розстріляти на місці! Це моє розпорядження.
Гуяр знав, як це робиться. Він схопив її за лікоть, підштовхнув перед себе, витяг із кобури маузер і вистрілив їй у потилицю.
Звук пострілу вразив усіх, хто працював на тій ділянці, здається, крім катів і самої панни Діани Райтер. Помираючи, вона опустилася на коліна й підвела очі: «Це вам не допоможе», — казав цей погляд. Знання, яке стояло в її очах, вжахнуло Амона, виправдало, піднесло його. Він не знав і не повірив би, що такі душевні стани, як у нього, мають клінічні назвиська. По суті, він гадав, що піднесення до нього обов’язково приходить, коли він чинить акт політичної, расової чи моральної справедливості. А проте, отримавши своє, ввечері після повноти переживання цього моменту Ґьот відчув таку порожнечу, яку, щоб не бути знесеним вітром, немов порожня оболонка, він намагався заповнити, збільшуючи власний розмір і стійкість їжею, алкоголем, контактом із жінками.
Крім цих міркувань, розстріл Діани Райтер, таке собі скасування її західноєвропейського диплома, мав практичну цінність: жоден із тих, хто будує бараки й дороги в Плашуві, не повинен вважати себе незамінним — якщо панну Діану Райтер не врятував її професіоналізм, то єдиний шанс давала тільки сумлінна анонімна праця. Тож ті жінки, які тягли блоки зі станції Краків-Плашув, робітники каменоломень, чоловіки на будівництві бараків — усі вони енергійно працювали, засвоївши урок панни Райтер.
А Гуяр і його колеги тепер дізналися, що розстріл на місці в Плашуві є дозволеним заходом.