Список Шиндлера

Розділ 27

Двадцять восьмого квітня 1944 року Оскар, поглянувши на себе в люстро збоку, міг сказати, що на тридцять шостий день народження він дещо розширився в талії. Але принаймні нині, коли він обіймав дівчат, ніхто не морочив йому голову й не доносив на нього. Будь-який інформатор з техніків-німців міг би опустити руки, побачивши, що СС випустили Оскара і з Поморської, і з Монтелюпі — впливовіших центрів годі й шукати.

Емілія, як завжди, надіслала йому вітання з Чехословаччини, а Інґрід і Кльоновська вручили подарунки. Його домашній устрій майже не змінився за ті чотири з половиною роки, які він провів у Кракові. Інґрід була неофіційною дружиною, Кльоновська — подружкою, Емілія — відсутньою зі зрозумілих причин законною дружиною. Що засмучувало й обурювало кожну з них — про те історія мовчить, але в цьому тридцять сьомому році життя Оскара стосунки з Інґрід дещо охолонуть; Кльоновській, вірному другу, цілком вистачатиме нечастих любовних побачень; а Емілія і далі вважатиме свій шлюб нерозривним. Ну а зараз усі привітали його і тримали свої думки при собі.

Інші теж долучилися до святкування. Амон дозволив Генрі Роснеру взяти свою скрипку на Липову ввечері, під охороною найкращого баритона українського гарнізону. Амон на той момент дуже тішився дружбою з Шиндлером. З огляду на суттєву підтримку табору «Емалії», незадовго до свята Амон попросив і отримав у постійне користування один із «мерседесів» Оскара — не отой брухт, який Шиндлер колись купив у Йона, а найелегантніший у гаражі «Емалії».

Концерт відбувся в кабінеті Оскара. Слухав тільки він. Було враження, що Оскар утомився від товариства. Коли українець вийшов до туалету, Оскар відкрився Генрі. Його дуже засмучують новини з війни. День народження припав на момент затишшя. Російську армію загальмували за прип’ятськими болотами в Білорусі і перед Львовом. Генрі не зрозумів, чого боїться Оскар. «Він що, не розуміє, — подумав скрипаль, — що коли росіян не втримають, то на тому буде кінець його роботи тут?»

— Я часто просив Амона, щоб він дозволив тобі приходити сюди постійно, — сказав Оскар Роснерові. — і тобі, і дружині, і синові. А він і чути про це не хоче. Він дуже тебе цінує. Але можливо…

Генрі був вдячний. Але він відчував, що його сім’я у Плашуві живе не в таких самих умовах, що й інші. Наприклад, його невістку Ґьот відправив був на страту за те, що вона курила на роботі. Але один із сержантів спробував донести до коменданта те, що ця жінка — пані Роснер, дружина акордеоніста Роснера.

— Ах, — сказав Амон і помилував її. — Ну пам’ятай, дівчинко, я куріння на роботі не потерплю.

Генрі сказав Оскарові того вечора, що саме ставлення Амона — Роснерів не чіпати, берегти талановитих музикантів — переконало його з Мансі взяти до табору свого восьмирічного сина Олека. Той переховувався у краківських друзів, але з кожним днем це ставало дедалі небезпечнішим. Опинившись у таборі, Олек змішався з невеличкою юрбою тамтешніх дітей, багато з яких не були зареєстровані в тюремних записах, на їхню присутність у Плашуві в’язні дивилися крізь пальці, а молодше табірне начальство терпіло. Але доправити туди Олека також було ризиковано. Польдек Пфефферберґ, який їздив вантажівкою по коробки з інструментами, провіз хлопчика на територію табору. Українці ледве не знайшли його коло брами, поки він ще був людиною ззовні і своїм життям порушував усі расові приписи генерал-губернаторства. Його ноги раптом виткнулися з коробки, яка лежала біля ніг Пфефферберґа. «Пане Пфефферберґ, пане Пфефферберґ! — почув Польдек, поки українці обшукували другий кінець кузова. — У мене ноги стирчать…»

Зараз Генрі вже міг посміятися з цієї пригоди, хоч і обережно, бо ще був не вечір. Але Шиндлер зреагував драматичним жестом, який, певно, походив із деякої алкогольної меланхолії, яка пойняла його ввечері у власний день народження. Він узяв свій стілець за спинку і замахнувся ним на портрет фюрера. На мить здалося, що він зараз розтрощить ікону. Але він розвернувся на п’ятах, опустив стілець так, щоб усі його ніжки були на однаковій відстані від підлоги, а тоді так поставив його на килим, що стіна затрусилася.

Тоді він спитав:

— Вони там спалюють тіла, правда?

Генрі скривився, немовби сморід від цього долинув до кабінету.

— Почали, — відзначив він.

Тепер Плашув був — мовою бюрократів — концентраційним табором, і його в’язні відчули, що мати справу з Амоном стало безпечніше. Начальство з Оранієнбурґа забороняло кару на місці. Ті дні, коли повільних чистильників картоплі могли розстріляти на місці, минули. Їх не можна було просто знищити і все. Мало бути слухання, мав надсилатися звіт до Оранієнбурґа. Вирок повинен був завізувати на тільки генерал Ґлюкс, а й також Відділ W генерала Поля (економічні підприємства). Бо якщо комендант уб’є необхідного працівника, то може виявитися, що Відділу W почнуть надходити вимоги щодо компенсації.

Керівництво фабрики художньої порцеляни «Allach» у Мюнхені, яка використовувала працю рабів Дахау, нещодавно надіслало заяву на компенсацію в 31 800 райхсмарок, бо «внаслідок епідемії тифу, яка сталась у січні 1943 р., у нашому розпорядженні не було робочої сили в’язнів від 26 січня 1943 року до 3 березня 1943 року. На нашу думку, ми заслуговуємо на компенсацію за пунктом 2 з фонду компенсацій підприємствам…».

Відділу W, ймовірно, доводилося часто надсилати компенсації, якщо втрата цінної робочої сили була спричинена надмірними стараннями якого-небудь любителя постріляти з офіцерів СС.

Тож, щоб не морочити собі голову паперами й формальностями, Амон більшу частину часу стримувався. Люди, які з’являлися біля нього навесні й на початку літа 1944 року, якось відчували, що це стало безпечніше, хоч і не знали нічого про відділ W та генералів Поля і Ґлюкса. Для них це полегшення було таким самим таємничим, як і шаленство Амона.

Однак, як Оскар уже сказав Генрі Роснеру, тепер у Плашуві спалювали тіла. Готуючись до російського вторгнення, СС закривало свої заклади на сході. Треблінку, Собібор і Белжець евакуювали попередньої осені. Ваффен-СС, які керували ними, отримали наказ підірвати камери й крематорії, щоб не залишалося слідів, а тоді цих військових було направлено до Італії воювати з тамтешніми партизанами. Величезний комплекс Аушвіц у безпечній Верхній Силезії має виконати своє велике завдання на сході, а тоді крематорії зрівняють із землею. Адже без крематоріїв у мертвих не буде жодних свідчень — стануть просто шурхотом вітру, незвичайним пилом на осиковому листі.

Плашув був не таким простим, адже його мерці лежали кругом у ньому і навколо нього. В угарі весни 1943 року тіла — зокрема й тих, кого вбили в гетто протягом останніх його двох днів — абияк повкидали у масові могили в лісах. Тепер Відділ D вимагав від Амона всіх знайти.

Приблизні цифри, скільки їх було, дуже різняться. Польські дослідження, які спираються на роботу Головної комісії з розслідування нацистських злочинів у Польщі та інші джерела, стверджують, що сто п’ятдесят тисяч в’язнів, чимало з яких перевозили в інше місце, пройшли через Плашув і його п’ять філій. З них, за даними поляків, вісімдесят тисяч загинуло там у розстрілах на Хуйовій-Ґурці чи в епідеміях.

Ці цифри жахають тих, хто пережив Плашув і пам’ятає страшну роботу зі спалювання тіл. Вони кажуть, що відкопано було вісім-десять тисяч тіл — ця цифра страшна сама собою, і вони не мають жодного бажання її перебільшувати.

Відстань між двома версіями не здаватиметься аж такою великою, якщо згадати, що більшу частину того року на Хуйовій-Ґурці та в інших місцях побіля табору продовжували розстрілювати поляків, циган і євреїв, а есесівці взяли за правило спалювати тіла одразу після масових убивств на австрійських шанцях. До того ж Амонові не вдалося знайти в лісах абсолютно всі тіла. Ще тисячі загиблих буде знайдено по війні, і в передмістях Кракова неподалік Плашува їх і зараз знаходять, коли риють котловани.

Оскар бачив вогонь з-за цехів, коли саме напередодні дня народження побував у таборі. Коли він повернувся через тиждень, ця діяльність посилилася. Викопували тіла в’язні-чоловіки, які працювали в масках і все одно ледве витримували сморід. На простирадлах, у візках, на ношах із гілля трупи приносили на місце спалення і клали на штабелі дров. Так шар за шаром закладалося вогнище, і коли висота купи сягала плеча людини, усе поливали бензином і підпалювали. Пффеферберґ із жахом бачив, як вогонь тимчасово немовби оживлює тіла: мерці сідали, розкидали колоди, їхні руки тяглися вперед, роти розкривалися, немовби в останньому крику. Молодий есесівець зі станції дезінсекції бігав між вогнищ, махаючи пістолетом, і викрикував якісь безглузді накази.

Попіл померлих сідав на волосся, на білизну, що сушилась у дворах на віллах молодших офіцерів. Оскар був вражений, побачивши, що офіцери сприймали дим так, ніби ці клапті в повітрі — то якісь чесні й неминучі промислові відходи. І крізь тумани Амон їздив кататися верхи з Майолою, і обоє спокійно трималися в сідлі. Лео Йон ходив із дванадцятирічним сином на болота в ліс ловити пуголовків. Вогонь і сморід не відволікали їх від повсякденного життя.

Оскар, відкинувшись на водійському кріслі у своєму BMW, зачинивши всі вікна, затуливши ніс і рот носовичком, міркував, що там тепер разом з усіма горить родина Спіри. Він був вражений, коли стратили всіх поліцаїв гетто і їхні сім’ї минулого Різдва, щойно Симхе Спіра закінчив керувати демонтажем гетто. Їх зібрали всіх, із дружинами й дітьми, сірого вечора і стратили, щойно сіло холодне сонце. Розстріляли і найвірніших (Спіру та Целлінґера), і тих, хто найбільше нарікав і уникав деяких обов’язків.

Спіра і його мовчазна дружина, його не вельми обдаровані діти, яких терпляче навчав Пфефферберґ, — усі вони стояли голі серед кільця гвинтівок, тремтіли, тулились одне до одного. Наполеонівська поліцейська форма Спіри тепер лежала купою ганчір’я, скинута біля входу на форт, її чекає переробка. А Спіра й далі переконував усіх, що такого бути не може.

Цей розстріл вразив Оскара, бо показав, що жоден послух чи уклін не здатний гарантувати євреєві порятунку. І тепер Спір спалювали анонімно, так само невдячно, як і розстріляли.

Навіть Ґуттерів! Це сталося після вечері в Амона рік тому. Оскар пішов звідти додому рано, але почув, що сталося по тому. Йон із Нойшелем заходилися дражнити Боша. Вони вважали його слабким і гидливим. Він так носиться з тим, що, мовляв, є ветераном, сам сидів в окопах. Але щось ніхто не бачив, щоб він когось розстрілював. І так годинами — то був жарт вечора. Врешті-решт Бош наказав розбудити Давида Ґуттера і його сина в їхньому бараку, а Ґуттерову жінку з дочкою — в другому. Знов-таки, то були вірні слуги. Давид Ґуттер був останнім президентом юденрату і йшов на будь-яку співпрацю — він ніколи не бував на Поморській, не починав жодних суперечок щодо масштабів операцій СС чи кількості людей, які мали відправлятися до Белжця. Ґуттер підписував усе і вважав будь-яку вимогу обґрунтованою. До того ж Бош використовував Ґуттера як агента поза Плашувом, посилав його до Кракова з вантажівками нових м’яких меблів чи з повними кишенями коштовностей для продажу на чорному ринку. І Ґуттер усе робив — і тому, що загалом був негідником, але передусім заради безпеки своїх дружини й дітей.

О другій годині після тієї полярної півночі єврейський поліцай Цаудер, товариш Пфефферберґа і Штерна, якого згодом розстріляє п’яний Піларжик, стояв на варті біля воріт до жіночої частини табору і все чув: Бош заганяв Ґуттерів у заглибину біля жіночої частини табору. Діти благали співчуття, а Давид і його жінка стоїчно мовчали, розуміючи, що на це немає ради. І тепер Оскар бачив — усі свідки: Ґуттери, Спіри, партизани, священики, діти, красиві дівчата з фальшивими арійськими паперами — повертаються на цей божевільний пагорб, щоб бути викресленими з пам’яті на випадок, якщо до Плашува прийдуть росіяни і дуже цим зацікавляться.

Надалі, писали Амонові з Оранієнбурґа, з тілами померлих слід поводитись обережно, і задля цього ми надсилаємо вам представника гамбурзької інженерної фірми, який вибере місце для крематоріїв. А до того часу, коли їх збудують, усі трупи належить тримати в добре позначених місцях поховання.

Коли під час наступних відвідин Оскар побачив, як над Хуйовою Ґуркою піднялося полум’я, першим його пориванням було лишитися в машині, в притомному німецькому механізмі, і помчати додому. Натомість він пішов шукати по цехах знайомих, зайшов до контори Штерна. Він думав, що, коли до вікон летить клаптями оцей попіл, люди у Плашуві можуть думати й про самогубство.

А проте найбільш засмученим видавався сам Шиндлер. Він не питав, як завжди: «Ну то що, пане Штерне, коли Бог створив людей за своїм образом, то котра раса найбільш Його нагадує? Хто більш подібний до Бога — поляк чи чех?» Ніяких подібних штучок тепер не було. Натомість він бурчав крізь зуби: «Ну про що всі думають?» Штерн відповідав, що в’язні як в’язні: роблять свою справу і сподіваються вижити.

— Хочу витягти вас звідси, — раптом буркнув Оскар. Він стукнув кулаком по столу. — Хочу вас усіх звідси витягти.

— Усіх? — не втримався від питання Штерн. Такі масштабні, біблійні спасіння були явно не в дусі часу.

— Вас у кожному разі, — сказав Оскар. — Вас!