Список Шиндлера

Розділ 20

Через два дні після візиту промисловців до Плашува Шиндлер завітав у тимчасовий кабінет коменданта Ґьота в місто, прихопивши з собою пляшчину бренді. На той момент звістка про вбивство Діани Райтер дійшла до адміністрації «Емалії» — і зміцнила переконаність Шиндлера, що переносити фабрику до Плашува не можна.

Два чималі чоловіки сіли навпроти і дивились один на одного з таким порозумінням у поглядах, як зовсім недавно — Ґьот і панна Райтер у своєму нетривалому контакті. Вони розуміли, що обоє прибули до Кракова заробити гроші; що, з огляду на це, Шиндлер готовий платити за послуги. На цьому рівні Оскар і комендант порозумілись ідеально. В Оскара був своєрідний комерційний талант поводитися з людьми, яких зневажав, так, наче вони були йому духовними братами, і це введе гера коменданта в таку глибоку оману, що він до кінця вважатиме Оскара другом.

Але, за словами Штерна та інших наближених до Шиндлера людей, очевидним є те, що від найперших зустрічей Оскару Ґьот був огидний як людина, що йде на катівську роботу так спокійно, як службовець до свого кабінету. Оскар міг вести бесіду з Амоном-адміністратором, Амоном-мислителем, а водночас усвідомлювати, що дев’яносто відсотків комендантового єства лежать десь поза нормальною розумовою природою людини. Ділові й соціальні зв’язки між Оскаром і Амоном працювали настільки злагоджено, що виникає спокуса припустити, ніби Оскар якимсь чином на свій лад був мимоволі зачарований тим, наскільки його візаві лихий. Але, по правді, ніхто з тогочасних і пізніших знайомців Оскара не бачив жодних ознак такої зачарованості. Оскар зневажав Ґьота найпростішим і найбільш пристрасним чином. Ця зневага зростала без меж, і подальші справи Оскара якнайвиразніше це покажуть. Водночас, важко, напевне, й уникнути міркування, що Амон був темним братом Оскара, тим шаленим і фанатичним катом, яким міг би стати Оскар у разі якоїсь недоброї зміни його життєвих орієнтирів.

Поставивши пляшку посеред столу, Оскар узявся тлумачити, чому він не бачить можливостей переносити свою справу до Плашува. Фабрика надто велика, щоб її можна було переносити. Може, його товариш Мадріч і збирається перевести своїх єврейських працівників, але в Мадріча все обладнання легше надається до перенесення, бо то здебільшого швацькі машини. Перевезення важких пресів для металу, кожен із яких, як складна система, має свої невеличкі індивідуальні вибрики, пов’язане з різноманітними проблемами. Його кваліфіковані працівники вже звикли до примх кожної машини. А на новому місці техніка демонструватиме абсолютно інший набір похибок. Будуть затримки, встановлення затягнеться на довший період, ніж у його шановного друга Юліуса Мадріча. Адже унтерштурмфюрер розуміє, що, коли Оскар має до виконання важливі військові контракти, DEF не може гаяти часу. Гер Бекманн, у якого виникла аналогічна проблема, узагалі звільняє всіх євреїв зі своєї «Корони». А він, Шиндлер, не хоче влаштовувати колотнечу з супроводом євреїв із Плашува вранці, а ввечері — назад. На жаль, у нього не на одну сотню більше кваліфікованих єврейських працівників, ніж у Бекманна. Якщо їх позбутися, доведеться натомість учити поляків — і це знов-таки призведе до виробничих затримок, навіть більших, ніж могли б виникнути, коли б він пристав на спокусливу пропозицію Ґьота перенести фабрику до Плашува.

Амон у душі підозрював: Оскар насправді хвилюється, що переїзд до Плашува може зашкодити його невеличким оборудочкам у Кракові. Тому комендант поспішив запевнити гера Шиндлера, що жодного втручання в роботу емалевої фабрики не відбуватиметься.

— Мене, — поважно мовив Шиндлер, — хвилюють суто виробничі проблеми.

Він не бажає створити якісь незручності комендантові, але буде дуже вдячний, — та й Інспекція з озброєння також — коли DEF отримає дозвіл залишатися на старому місці.

Мовою таких людей, як Ґьот і Шиндлер, слово «вдячність» мало аж ніяк не абстрактне значення. Вдячність — це конкретна віддяка. Вдячність — це напої та діаманти.

— Я розумію ваші проблеми, гере Шиндлере, — сказав Ґьот. — Буду радий після ліквідації гетто організувати охорону, яка супроводжуватиме ваших робітників із Плашува на Заблоче.

Іцхак Штерн, коли якось надвечір прийшов на Заблоче, побачив Оскара пригніченим і розпізнав у ньому небезпечне відчуття безсилості. Коли Кльоновська принесла каву, яку гер директор, як завжди, поєднував із коньяком, Оскар розповів Штернові, що він знову побував у Плашуві під приводом огляду, як він обладнаний, а насправді — щоб прикинути, коли його підготують для переселення людей з гетто. Він полічив бараки на терасах на дальшому пагорбі й дійшов висновку, що коли Амон збирався напхати в кожен по двісті жінок, — а виглядало на це, — то, схоже, зараз там є місце приблизно для шести тисяч жінок у верхній частині табору. Чоловічий сектор під горбом не мав аж стільки закінчених будівель, але за тої швидкості, з якою все робиться в Плашуві, буквально за кілька днів усе буде готово.

Кожен працівник фабричного цеху знає, до чого йдеться, сказав Оскар. І тепер немає сенсу нічній зміні пересиджувати тут, бо після цього разу їм уже не буде куди повертатися.

— І сказати я їм можу хіба що, — продовжив Оскар, знову приклавшись до коньяку, — щоб вони не ховалися, якщо не впевнені у своїй схованці.

Він чув, що план полягає і в тому, що гетто розберуть на шматочки після зачистки. Кожну порожнину за стіною промацають, кожен килимок на горищі піднімуть, кожну нішу відкриють, кожен підвал замурують.

— І сказати я їм можу тільки одне: не треба опиратися.

І виходило, отже, так, що Штерн, мішень майбутньої операції, сидів і намагався заспокоїти гера директора, котрий у цих подіях був усього-на-всього свідком. Уважність Оскара до своїх єврейських робітників тьмяніла на тлі більшої трагедії: гетто доживало останні дні. «Ну Плашув же — це установа, де працюють, — казав Штерн. — І, як будь-яку установу, його можна пережити. Це не Белжець, де смерть виробляють так, як Генрі Форд виробляє автомобілі. Так, шикуватися за командою в Плашуві — це принизливо, але то ще не кінець світу». Коли Штерн закінчив зі своїми аргументами, Оскар підклав великі пальці під скошену кришку свого столу, і на кілька секунд здалося, що він хоче її відірвати.

— Ви розумієте, Штерне, — сказав він, — що це, хай йому грець, нікуди не годиться!

— Та отож, — відказав Штерн. — Але це єдиний вихід.

І він далі щось аргументував, цитував, проводив якісь дрібні розрізнення, але сам був наляканий. Адже Оскар скидався на людину в кризовому стані. Якщо зневіриться Оскар, розумів Штерн, усіх євреїв буде звільнено з «Емалії», бо директор захоче вмити руки від усієї цієї нечистої справи.

Ще настане час зробити щось краще, запевняв його Штерн. Але нині зарано.

Припинивши намагання відірвати кришку від столу, Оскар знову знесилено відкинувся в кріслі.

— Ви знаєте цього Амона Ґьота, — сказав він. — У нього є своя привабливість. Він може зайти в кімнату й просто загіпнотизувати вас. Але він ненормальний.

Уранці останнього дня гетто — то виявилася субота, тринадцяте березня, — Амон Ґьот прибув на пляц Згоди в ту годину, яка за офіційним часом передувала сходу сонця. Низькі хмари стирали будь-яку чітку межу між ніччю і днем. Він бачив, що солдати зондеркоманд уже були на місці і стояли на закляклій землі у скверику посередині, курили і тихо посміювалися, щоб їхню присутність не помітили мешканці гетто на вулицях за аптекою Панкевича. Дороги, якими вони рухатимуться, були чисті, немов на макеті міста. Залишки снігу лежали брудними купами в риштаках і понад стінами. Можна з усією певністю уявити, як сентиментальний Ґьот відчув приплив батьківських почуттів, побачивши цю мирну сцену і дружність молодих людей, які чекали початку операції посеред площі.

Амон хильнув коньяку, чекаючи на штурмбанфюрера Віллі Гаазе, який керував сьогоднішньою операцією стратегічно, але не тактично. Сьогодні гетто А — на захід від пляцу Згоди — те місце, де мешкають усі євреї, які працюють (зберігають здоров’я, надію, власну думку), буде зачищено. У гетто В, маленькій, на кілька кварталів території в східній частині гетто, мешкали старі люди — останні з безробітних. Їх вичистять звідти за сьогодні, у крайньому разі до завтра. Їхнє місце призначення — великий табір знищення під орудою коменданта Рудольфа Гьосса, в Аушвіці. Гетто В — то була прямолінійна, чесна робота. Гетто А натомість являло собою виклик.

Кожен хотів бути тут цього історичного дня. Єврейський Краків простояв щонайменше сім століть — і ось цього вечора чи в крайньому разі завтра ті сім століть стануть поголоском, чуткою, і Краків буде judenrein (очищеним від євреїв). І кожен дрібний функціонер із СС хотів мати змогу сказати, що на власні очі бачив, як це сталося. Навіть Ункельбах, тройгендер ножової фабрики «Прогрес», який мав якесь там резервне звання СС, вбрався в сержантську форму й пішов у гетто з одним із загонів. Так що шановний Віллі Гаазе, офіцер, який брав участь в організації дійства, мав повне право теж долучитися до нього особисто.

Амон відчував, як завжди, легкий головний біль і деяку спустошеність після гарячкового безсоння, яке після півночі його не відпускало. А проте він теж був тут і відчував деякий професійний захват. Який великий дар зробила Націонал-соціалістична партія есесівцям, даючи їм змогу йти до бою без фізичного ризику, отримати почесті без тих прикрих пригод, які трапляються в справах, пов’язаних зі стріляниною. Психологічної ж безкарності досягти було важко. У кожного офіцера СС серед знайомих були самогубці. Навчальні документи СС, складені для запобігання цим марним втратам, наголошували, що великою простодушністю є вважати, що коли єврей не має жодної видимої зброї, то він позбавлений зброї соціальної, економічної, політичної. А насправді він озброєний до зубів. Будь сталевим, казали ті документи, адже єврейська дитина — це культурна міна вповільненої дії, єврейка — це біологія зради, а єврей — то ворог такого рівня непримиренності, яка й не снилася жодному росіянину.

Амон Ґьот зробив себе сталевим. Він знав про власну недоторканність і від самої цієї думки відчував таке вишукане, марафонське хвилювання, передчуваючи подію, якої він був цілком певен. Амон щиро зневажав тих чиновників, які, не бажаючи бруднити рук, доручили справу своїм солдатам і сержантам. Він відчував, що така поведінка в чомусь може бути небезпечніша, ніж узятися до діла самому. Він покаже їм шлях, як тоді з Діаною Райтер. Він знав, яка ейфорія наростатиме протягом дня, задоволення більшатиме разом зі смаком коньяку дедалі швидше після полудня. Навіть під цими тісними хмарами Ґьот розумів, що то один з його найкращих днів, і коли він постаріє, а ця раса загине, допитлива молодь цікавитиметься в нього, як це було.

Менш ніж за кілометр від того місця доктор Г. у реабілітаційній лікарні гетто сидів у темряві серед своїх останніх пацієнтів, радий бодай із того, що вони отак ізольовані зі своїм болем і лихоманкою на верхньому поверсі лікарні, високо над вулицею.

Адже на вулицях кожен чув, що сталося в інфекційній лікарні неподалік площі Згоди. Загін СС на чолі з обершарфюрером Альбертом Гуяром увійшов до лікарні, щоб її закрити, і вони побачили там доктора Розалію Блау, котра стояла серед ліжок пацієнтів зі скарлатиною і туберкульозом, кажучи, що їм не можна вставати. Дітей із кашлюком відправили додому раніше. Але хворих на скарлатину було надто небезпечно виводити з лікарні — як для самих пацієнтів, так і для оточення, а туберкульозні хворі були заслабкі, щоб узагалі вийти з приміщення.

Оскільки скарлатина — підліткова хвороба, то більшість хворих у палаті доктора Блау становили дівчата від дванадцяти до шістнадцяти років. Дивлячись в обличчя Альберту Гуяру, доктор Блау обґрунтувала свій професійний висновок, вказуючи на тих дівчат, які лежали в лихоманці з широко розплющеними очима.

Гуяр особисто, діючи за повноваженнями, отриманими тиждень тому від Амона Ґьота, пустив лікарці кулю в лоба. Інфекційних пацієнтів, що дехто з них намагався підвестися в ліжках, а хтось лежав, заглибившись у власні марення, було розстріляно з автоматів. Коли загін Гуяра зробив свою справу, наряд людей з гетто послали нагору дати раду з трупами, зібрати закривавлену постіль, помити стіни.

Реабілітаційна лікарня була розташована в будівлі довоєнного відділку поліції. Протягом усього існування гетто її три поверхи були переповнені пацієнтами. Директором лікарні був шанований терапевт доктор Б. На сірявому світанку тринадцятого березня доктори Б. і Г. залишили в лікарні лише чотирьох хворих, лежачих. Один з них був молодий робітник із швидким перебігом туберкульозу; другий — талановитий музикант із хворобою нирок у термінальній стадії. Докторові Г. здавалося важливим уберегти їх від передсмертного жаху дикої стрілянини. А ще більше йому було шкода сліпого, паралізованого інсультом чоловіка і старого дідуся, якому нещодавно видалили кишкову пухлину, після чого він лежав ослаблений і з колостомією.

Працівники в лікарні, не виключаючи й доктора Г., були найвищого ґатунку. У цій убого обладнаній лікарні було вперше в Польщі описано еритробластну хворобу Вайля (хворобливий стан кісткового мозку), і синдром Вольфа — Паркінсона — Вайта. Проте цього ранку доктора Г. турбувало питання ціаніду.

Усвідомлюючи ймовірність самогубства, Г. створив запаси розчину синильної кислоти. Він знав, що інші лікарі теж так учинили. Ця депресія за минулий рік стала ендемічною хворобою гетто. Заразився нею і доктор Г. Він був молодий і мав чудове здоров’я. А проте, здається, сама історія була хвора. Знання, що під рукою є ціанід, заспокоювало доктора Г. у найтяжчі дні. На той пізній момент історії гетто це був один із препаратів, який у нього та інших лікарів був у наявності. Сульфаніламіди з’являлися зрідка. Блювотне, ефір і навіть аспірин позакінчувалися. Ціанід був єдиним складним препаратом, який залишався в їхньому розпорядженні.

Того ранку перед п’ятою годиною доктор Г. прокинувся у своїй квартирі на вулиці Віта Ствоша від гуркотіння вантажівок, що їхали за стіною. Визирнувши з вікна, він побачив бійців зондеркоманд, які збиралися біля річки, і зрозумів, що вони планують якісь рішучі дії в гетто. Він помчав до лікарні і зустрів там доктора Б. та всіх медсестер уже на роботі з тієї самої причини, що й він: вони організовували, щоб кожного хворого, котрий може рухатися, спустили вниз і забрали додому рідні або друзі. Коли розібрали всіх, крім чотирьох людей, доктор Б. наказав усім медсестрам піти, і всі його послухалися, крім однієї старшої медсестри. Тепер вона і два доктори, Б. і Г., залишилися з чотирма останніми пацієнтами в майже порожній лікарні.

Лікарі небагато говорили, чекаючи. Доступ до ціаніду був у них обох, і невдовзі Г. зрозумів, що доктор Б. теж печально міркує над тим самим. Так, звичайно, це самогубство. Але й евтаназія теж. Це поняття вразило Г. Він мав обличчя чутливої людини, в його погляді читалася делікатність. Він болісно мучився етичними питаннями, близькими йому так само, як його власні внутрішні органи. Він розумів, що лікар, який має здоровий глузд і шприц, може уявити перед собою й зіставити ці два варіанти: зробити всім укол ціаніду — чи покинути пацієнтів на поталу зондеркомандам. Проте Г. знав, що такі справи — не математичні задачки, що етика є вищою і болючішою за алгебру.

Іноді доктор Б. ходив до вікна і дивився, чи не почалася операція на вулицях, і розвертав до Г. обличчя з рівним, професійно спокійним поглядом. Г. розумів, що доктор Б. так само перебирає можливі варіанти, немовби раз у раз тасує колоду карт і витягає одну наздогад. Суїцид. Евтаназія. Синильна кислота. Один благородний вихід: стояти до кінця й померти в палаті, як Розалія Блау. Другий — прийняти ціанід самому і дати його пацієнтам. Г. схилявся до другого варіанта, який йому здавався не таким пасивним, як перший. До того ж, розчавлений трьома майже безсонними ночами, він уже відчував щось на зразок бажання швидкої отрути — немовби то були ліки чи та чарка, яка полегшує останню годину смертникові.

Для такої серйозної людини, як доктор Г., це спокусливе бажання не було переконливою причиною для того, щоб вдаватися до отрути. Його уявлення про самогубство були закладені в шкільні роки, коли батько прочитав йому в Йосифа Флавія про масове самогубство зилотів Мертвого моря, вчинене, щоб не потрапити в полон до римлян. Принцип полягає в тому, що смерть не повинна сприйматися як така собі тиха гавань. Вона має бути однозначним бажанням не здаватися. Принцип є принцип, звичайно, але інша річ — терор похмурого весняного ранку. Але Г. був людиною принциповою.

А ще він мав дружину. Вони з дружиною мали інший шлях до відступу, і він це знав. Цей шлях пролягав через каналізацію на розі Пивної і Кракуса. Через каналізацію, а тоді — ризикований перехід до лісів коло Ойцува. Він боявся цього більше ніж легкого ціаністого забуття. Якби, однак, його зупинили «Сині поліцаї» чи німці й стягли з нього штани, він би легко пройшов перевірку, завдяки доктору Лахсу. Лахс був видатним пластичним хірургом, який навчив деяких молодих краківських євреїв, як розтягнути крайню плоть без операції: прив’язувати собі перед сном пляшку з водою, поступово збільшуючи її вагу. У такий спосіб, казав Лахс, євреї рятувалися ще за часів римських переслідувань, і активність краківських операцій СС останні півтора року схиляла Лахса до відродження цієї давньої практики. Лахс навчив цього свого молодшого колегу доктора Г., і оскільки спосіб був застосований доволі успішно, то Г. мав менші підстави для самогубства.

На світанку медсестра, спокійна жінка приблизно сорока років, прийшла до доктора Г. доповісти про ранковий обхід. Молодий робітник спокійно відпочивав, а сліпий чоловік, судячи з його мови, нервував. У музиканта й пацієнта з анальною норицею була важка ніч. Тепер, однак, у лікарні було надзвичайно тихо: пацієнти посопували у своєму останньому сні чи сам-на-сам із власним болем; доктор Г. вийшов на холодний балкон над внутрішнім двориком покурити й далі обміркувати ситуацію.

Минулого року доктор Г. був у старій інфекційній лікарні на Ренкавці, коли СС вирішило закрити цю частину гетто й перенести лікарню в інше місце. Вони вишикували весь персонал понад стіною і потягли пацієнтів донизу сходами. Г. бачив, як стара пані Рейсман зачепилася ногою за балюстраду і есесівець, який тяг її за другу ногу, навіть не спинився її відчепити, а тяг, доки почувся хрускіт: застрягла нога зламалася. Отак переносили хворих до гетто. Але минулого року ніхто й не думав про милосердне вбивство. Усі сподівалися, що вже після такого далі буде краще.

Нині ж, навіть коли вони з Б. ухвалять рішення, Г. не знав, чи стане йому мужності дати ціанід хворим або дивитися, як це зробить хтось інший, із професійною безпристрасністю. Хоч як абсурдно, але це нагадувало ситуацію з юності, коли не знаєш, як підійти до дівчини, в яку закоханий. Навіть коли наважишся, все одно це ще нічого не означає. Треба ще зробити це.

Стоячи на балконі, він почув перші звуки: шум долинав зі східної частини гетто. Крики «Raus, raus!»[6] із мегафонів, звична брехня про багаж, у яку ще хтось волів вірити. На порожніх вулицях, серед завмерлих будинків, можна було почути від самої бруківки пляцу Згоди і понад річкою на Надвіслянській вулиці нерозбірливе, жахне бурмотіння, від якого в Г. все похолонуло всередині.

Тоді він почув першу автоматну чергу, яка цілком могла розбудити пацієнтів. І після того, як стихли постріли, — мегафонний рев у відповідь на протяжний жіночий крик; а тоді лемент розірвали нові постріли, почулось інше голосіння, знедолених людей погнали вулицями повз ревіння мегафонів СС, стривожених поліцаїв ОД, повз сусідів, і хвиля невимовного горя покотилась і згасла в далекому кінці гетто, де колись була брама. Лікар усвідомлював, що весь цей галас може пробитися навіть крізь передкоматозне забуття музиканта, в якого відмовили нирки.

Повернувшись до палати, Г. зрозумів, що за ним стежать усі, навіть музикант. Він радше відчув, ніж побачив, як їхні тіла завмерли на ліжках, і старий із колостомією над силу застогнав.

— Лікарю, лікарю! — вигукнув хтось.

— Прошу! — відповів доктор Г., маючи на увазі: я тут, і ще не вечір.

Він поглянув на доктора Б., який замружився від шуму вигнання, що знову долинув з відстані десь трьох кварталів. Доктор Б. кивнув молодшому колезі, підійшов до маленької замкненої шафи біля стіни палати й вийняв звідти пляшечку синильної кислоти. Доктор Г. якусь мить повагався і став на бік колеги. Так, він міг просто стояти і лишити цю справу докторові Б., розумів-бо, що цей чоловік має силу зробити все сам, не чекаючи підтримки колег. Але Г. подумав, що соромно лишитись осторонь, не взяти на себе бодай частку його тягаря. Доктор Г., хоч і молодший за Б., усе ж таки спеціаліст, мислитель, пов’язаний з Ягеллонським університетом. Він бажав підтримати доктора Б.

— Ну що ж, — мовив доктор Б., швидким рухом продемонструвавши пляшечку Г.

Його слова майже заглушив жіночий лемент надворі, гучні наказові викрики з дальшого краю Юзефінської вулиці. Доктор Б. покликав медсестру.

— Дайте кожному пацієнтові по сорок крапель у воді.

— Сорок крапель, — повторила медсестра. Вона знала, що то за ліки.

— Так, так, — підтвердив доктор Б.

Доктор Г. також подивився на сестру. Він хотів сказати: я тепер маю силу, я можу це дати їм сам! Але коли б він так учинив, то налякав би пацієнтів. Кожен пацієнт звик, що медсестра роздає ліки.

Сестра готувала розчин, а Г. пройшовся палатою і взяв за руку старого дідуся.

— Я дещо маю для вас, Романе, вам стане легше, — сказав лікар.

Доктор Г. з подивом зрозумів, що дотиком долоні відчуває все життя цього чоловіка. На мить немовби спалахом висвітлився перед ним молодий Роман, який ріс на Галичині Франца-Йосифа, красень-серцеїд у солодкій цукерочці міста, цього маленького Відня, віслянської перлини, Кракова. Ось він в австро-угорській військовій формі йде в гори на весняні навчання. Ось він, шоколадний солдатик, гуляє Головним Ринком із дівчатами з Казімєжу, в місті цукерень і мережив. Ось вони підіймаються на курган Костюшка і цілуються, ховаючись серед кущів. «Як міг світ так змінитися за одне людське життя?» — питає той юнак, що живе у старому Романі. Від Франца-Йосифа до якогось сержанта, якому дано право розстріляти лікарку разом із дівчатами, хворими на скарлатину?

— Будь ласка, Романе, — лікар попросив старого випростатися.

Він гадав, що зондеркоманди будуть у лікарні за годину. Доктор Г. опирався спокусі видати секрет цьому пацієнтові. Доктор Б. ліберально визначав дозування. Кілька секунд задиханості й деякого подиву для Романа не будуть ні новиною, ні мукою.

Коли сестра принесла чотири скляночки з ліками, ніхто не став питати, що там. Доктор Г. ніколи не дізнається, чи хтось із них зрозумів це. Відвернувся і поглянув на годинник. Боявся, що коли хворі вип’ють своє, буде чути щось страшніше, ніж звичайні для лікарні звуки важкого подиху чи блювання. Він чув лагідний голос сестри: «Оце для вас». Чув, як хтось глибоко вдихнув — чи то пацієнт, чи медсестра. «Героїчна жінка», — подумав Г.

Коли він знов озирнувся, медсестра підходила до пацієнта з хворими нирками — сонного музиканта — і дала йому склянку. Із далекого кутка палати на цю сцену дивився доктор Б. в чистому білому халаті. Доктор Г. підійшов до старого Романа і помацав йому пульс. Серце не билося. У ліжку на другому кінці палати музикант над силу влив у себе мікстуру з мигдалевим запахом.

Усе відбулося так мирно, як сподівався Г. Поглянув на них: роти відкриті, але не непристойно широко, очі скляні й невразливі, закинуті голови, підборіддя спрямовані вгору — з такою заздрістю мешканець гетто дивиться на втікачів.