Список Шиндлера

Розділ 34

У Krankenstube працювали лікарі Гільфштейн, Гандлер, Левкович і Біберштейн. Усі вони переймалися через імовірність епідемії тифу. Адже тиф не лише становив загрозу для здоров’я. Він міг стати, відповідно до наказу, приводом закрити Брюннліц, загнати інфікованих ним людей до вагонів для худоби, після чого їх би залишили помирати в Біркенау в бараках, позначених написом «ACHTUNG TYPHUS!». Під час одного з візитів Оскара до шпиталю, приблизно через тиждень після приїзду жінок, Біберштейн повідомив йому, що серед них є дві, в кого від підозрює тиф. Головний біль, лихоманка, загальна слабкість, болі в усьому тілі — усі ці симптоми. Біберштейн очікував, що за кілька днів у цих пацієнток буде й характерний для тифу сип. Їх потрібно десь ізолювати.

Біберштейн не дуже інформував Оскара про тиф. Цю хворобу переносять воші. В’язням докучала неконтрольована кількість цих паразитів. Інкубаційний період недуги становить приблизно два тижні. У цей момент носіями тифу може бути і десять, і сто людей. Навіть якщо поставити нові нари, усе одно пацієнти розташовані занадто близько. Коханці переносять заражених паразитів, коли зустрічаються — швидко, таємно — в якихось тихих закутках фабрики. Тифозні воші шалено мігрують. Тепер здавалося, що вони своєю енергією можуть звести всі старання Оскара нанівець.

Тож коли Оскар віддав розпорядження влаштувати блок боротьби з паразитами: душові, пральня, де можна виварювати одяг, відділ дезінсекції — це було зроблено не для годиться. У дезінсекційну мала подаватися гаряча пара з котельні. Зварювальники працювали у дві зміни. Вони виконували цю роботу охоче, адже ця охота була характерною для «таємного» виробництва Брюннліцу. Ну а офіційне виробництво символізували, мабуть, машини «Hilo», які височіли на свіжій бетонній підлозі цеху. Правильно встановити ці машини було в інтересах самих в’язнів і Оскара, як потім розповідав Моше Бейський, — адже вони створювали переконливий фасад усьому підприємству. Але насправді мала значення ніде не записана діяльність. Жінки плели одяг із вовни, яка позалишалася в мішках після Гоффманів. Вони переривали цю працю і починали скидатися на заводських працівниць тільки тоді, коли який-небудь сержант чи офіцер СС ішов через фабрику до кабінету гера директора чи коли Фухс і Шонбрун, тупуваті цивільні інженери («Куди їм до наших!» — потім скаже один із в’язнів) виходили зі своїх кабінетів.

У Брюннліці Оскар залишався тим самим Оскаром, якого пам’ятають старожили «Емалії», — невиправним бонвіваном. Мандель із Пфефферберґом наприкінці зміни, пропітнівши після роботи над зварюванням парових труб, подалися драбинами і переходами до резервуару з водою високо під стелею цеху. Там вода була тепла, і коли вже залізти в резервуар, то знизу тебе зовсім не видно. Проте, видершись до резервуару, зварювальники виявили, що басейн уже зайнятий. Там плавав голий і величезний Оскар. Також у резервуарі була білява есесівка, та сама, яку Реґіна Горовиць колись підкупила брошкою; її перса, як поплавці, колихалися на поверхні. Оскар відчув присутність робітників і подивився на них чесними очима. Для нього сексуальна сором’язливість була десь таким поняттям, як екзистенціалізм, — дуже цінним, але геть недоступним для розуміння. Оголеною, відзначили зварювальники, дівчина була вельми апетитна.

Вони перепросили й пішли, похитавши головами, присвиснувши і хіхікаючи, як школярі. Над їхніми головами Оскар розважався, як Зевс.

За те, що епідемії не сталося, Біберштейн був вдячний блокові боротьби з паразитами. Коли відступила й дизентерія, він був вдячний фабричній кухні. У розповідях, що зберігаються в архівах «Яд Вашему», Біберштейн стверджує, що на початку існування табору харчі давали кожному в’язневі понад дві тисячі калорій на день. В усій нещасній Європі тільки брюннліцькі євреї їли такий поживний харч. Серед мільйонів знедолених тільки тисяча людей на фабриці Шиндлера мала густий суп.

Була і каша. Якщо трохи пройти дорогою від табору, то біля струмка, куди механіки Оскара не так давно поскидали напої з чорного ринку, стояв млин. Озброївшись робочою перепусткою, хтось із в’язнів міг пройтися туди на замовлення того чи іншого відділення DEF. Мундек Корн згадує, як прийшов до табору, навантажений харчами. На млині треба було просто зав’язати штани на кісточках і послабити пояс. Тоді товариш бере лопату й насипає тобі повні штани вівсяної крупи. Тоді знову затягуєш пояс і вертаєшся до табору — дещо клишоного проходиш зі своїм великим безцінним запасом повз вартових перед прибудовою. Усередні люди розв’язують тобі холоші внизу — і з них у казанки сиплеться овес.

У креслярському відділенні молодий Моше Бейський із Йозефом Бау вже почали підробляти в’язничні перепустки, які мали дозволити людям із фабрики запускати млин. Одного разу до них зазирнув Оскар і показав Бейському документи з печаткою продовольчого відділу генерал-губернаторства. Поки що найкращі зв’язки з чорним ринком харчів Оскар мав у Кракові й навколо. Про поставки він міг домовлятися по телефону. Однак на моравському кордоні слід було показати документи, що підтверджували сплату мита, від відділу продовольства і сільського господарства генерал-губернаторства. Оскар показав на печатку на папері у себе в руках.

— Ви могли б зробити таку печатку? — спитав він Бейського.

Моше Бейський був ремісником. Він міг багато працювати і мало спати. Тепер він вручив Оскарові першу з тих численних офіційних печаток, яких потребував Оскар. Робив їх Моше за допомогою лез для бритви і всіляких тонких різців. Його печатки стануть символом власної авантюрної бюрократії Брюннліцу. Він зробив печатку генерал-губернаторства, моравського губернатора, печатки, які оздоблювали фальшиві дозволи на вільне пересування, щоб в’язні могли вести вантажівку до Брно чи Оломоуца й привезти звідти хліб, бензин із чорного ринку, борошно, тканину чи цигарки. Леон Зальпетер, краківський фармацевт, який колись був членом юденрату Марека Біберштейна, керував брюннліцьким складом. Там трималися жалюгідні подачки, що їх Гассебрьок пересилав із Ґрьосс-Розену, а на додачу до них овочі, борошно, крупи, які Оскар добував силою майстерно виконаних печаток Бейського з бездоганним орлом і свастикою.

— Не слід забувати, — зауважив один з мешканців табору Оскара, — що в Брюннліці було нелегко. Але порівняно з будь-яким іншим табором там був рай!

Здається, в’язні усвідомлювали, що з харчами сутужно всюди: навіть на волі мало хто був ситий.

А Оскар? Він також харчувався стримано, на такому рівні, як в’язні?

У відповідь пролунав поблажливий сміх.

— Оскар? З якої це речі Оскар мав себе обмежувати? Він же був директором. Хто ми такі, щоб мати претензії до того, що він їсть? — А тоді суворий погляд: може, вам здається, що це рабське ставлення? — Ви не розумієте. Ми були йому вдячні за те, що ми опинилися саме там. Нам більше не було б куди податися.

Як і в перші місяці свого шлюбу, Оскар і далі був схильний десь бурхливо загулювати і міг по кілька днів не бувати в Брюннліці. Траплялося, що Штерн, який мав розповісти директору про важливі події дня, чекав його цілу ніч. В Оскаровій квартирі Іцхак з Емілією, бувало, сиділи так, чуваючи. Учений бухгалтер завжди знаходив якнайшляхетніше пояснення моравським мандрам Оскара. Через кілька років він скаже у своїй промові:

— Він їздив день і ніч не лише добувати харчі для євреїв брюннліцького табору — за допомогою паперів, які підробляв один із в’язнів, — але ще запасався зброєю та боєприпасами на випадок, якщо есесівці, відступаючи, вирішать нас убити.

Образ невтомного гера директора, який про всіх дбає, завдячує вірності й любові Іцхака. Проте Емілія, мабуть, розуміла, що не кожна відсутність її чоловіка вдома пов’язана з шиндлерівським гуманним шахрайством.

Під час однієї з таких Оскарових поїздок дев’ятнадцятирічного Янека Дреснера було звинувачено в саботажі. Насправді Дреснер геть не вмів працювати з металом. У Плашуві він боровся з паразитами: вішав рушники для есесівців, які приходили в душову чи сауну, виварював вошивий одяг, знятий із в’язнів. (Від укусу воші він заразився тифом і вижив лише завдяки тому, що його двоюрідний брат доктор Шиндель поклав його до шпиталю буцімто з ангіною.)

Так званий акт саботажу стався через те, що інженер-німець Шонбрун перевів хлопця від верстата до одного з великих металевих пресів. Інженери налаштовували ту машину цілий тиждень, але щойно Дреснер натиснув на «пуск» і запустив прес, проводи закоротило, і одна з пластин тріснула. Шонбрун вичитав хлопця і пішов до свого кабінету писати нищівний рапорт. По екземпляру скарги Шонбруна було відправлено до Секцій D і W в Оранієнбурзі, до Гассебрьока в Ґрьосс-Розені й в кабінет унтерштурмфюрера Ліпольда біля брами фабрики.

Настав ранок, а Оскара все не було вдома. Так що Штерн замість того, щоб відправляти скарги, витяг їх із мішка з поштою адміністрації і сховав. Скаргу до Ліпольда, однак, передали особисто, але той принаймні чітко виконував правила організації, до якої належав, і не міг повісити Янека, доки не отримає вказівки з Оранієнбурґа і від Гассебрьока. Минуло два дні, а Оскара й далі не було на місці. «Ото розгулявся!» — казали одне одному цехові дотепники. Шонбрун якимось чином довідався, що Іцхак притримав його листи. Він прибіг до кабінету бухгалтера і став лютитися й кричати, що зараз напише скаргу на самого Штерна. Як видається, врівноваженості Штернові було не позичати, бо коли Шонбрун викричався, бухгалтер сказав інженерові, що вийняв скарги з пошти, бо вважав, що пана директора годиться спершу повідомити про зміст листів — і тільки тоді відсилати. Гер директор, сказав Штерн, звичайно, буде прикро вражений, коли дізнається, що в’язень спричинив збиток у десять тисяч райхсмарок, вивівши з ладу машину. Було б тільки справедливим, якщо він додасть у рапорт щось від себе.

І от нарешті Оскар в’їхав у браму. Його тут же перейняв Штерн і розповів про пригоду зі скаргами Шонбруна. Унтерштурмфюрер Ліпольд також чекав на Шиндлера і мав охоту під приводом історії з Янеком показати директорові, хто насправді головний на фабриці.

— Я буду головувати на слуханні, — сказав Ліпольд Шиндлерові. — А ви, гере директоре, надасте заяву з вашим підписом про розмір завданої шкоди.

— Хвилиночку, — сказав Оскар. — Зламалася моя машина. Тож головуватиму я.

Ліпольд став сперечатися: мовляв, в’язень підпорядкований Секції D. А машина, відказав Оскар, мені була надана Інспекцією з озброєння. До того ж, він не дозволить влаштовувати судилище на фабриці. Коли б у Брюннліці була швацька чи там хімічна фабрика, то це б не так уже вплинуло на виробництво. Але тут зброярська фабрика, тут роблять секретні деталі!

— Я не хочу, щоб моїх працівників турбували, — сказав Оскар.

У цій суперечці Оскар переміг, бо Ліпольд урешті здався. Унтерштурмфюрер побоювався зв’язків Оскара. Так що суд відбувся вночі на DEF в цеху з металорізальними верстатами, і слухали справу гер Оскар Шиндлер (він головував), гер Шонбрун і гер Фухс. Молоденька німкеня вела протокол, і коли Дреснера привели, він побачив перед собою суворий суд у повному складі. Відповідно до указу Секції D від 11 квітня 1944 року, Янек проходив першу й вирішальну стадію процесу, який, коли Гассебрьок відправить рапорт і отримає відповідь з Оранієнбурґа, мав закінчитися повішенням саботажника в цеху перед усіма в’язнями Брюннліцу, у тому числі власними батьками й сестрою.

Янек помітив, що того вечора Оскар не виявляв ані краплі звичної фамільярності. Гер директор зачитав рапорт Шонбруна про саботаж. Янек знав про Оскара здебільшого зі слів інших людей, особливо батька, і не розумів, що означало те, що Шиндлер уголос зачитує звинувачення. Йому справді дуже шкода поламаної машини? Чи, може, це просто вистава?

Зачитавши рапорт, гер директор почав ставити запитання. Дреснер не дуже спромігся на них відповісти. Він виправдовувався, що був зовсім не знайомий із тим пресом. Його важко було налаштовувати, признався Янек. Він дуже хвилювався і припустився помилки. Він запевняв пана директора, що не мав жодної підстави чи бажання навмисне ламати обладнання.

— Коли ви не маєте навичок такої праці, — сказав Шонбрун, — то вам тут не місце! Гер директор запевнив мене, що всі ви, в’язні, маєте досвід у зброярській промисловості. А тут ви, Häftling Дреснер, стверджуєте, що не знаєте і не вмієте?

Із сердитим жестом Шиндлер наказав в’язневі детально розповісти, що саме він зробив у вечір, коли все сталося. Дреснер почав про те, як він готувався запускати машину, налаштовував її, про пробний запуск, про те, як вмикав живлення, як механізм раптово розігнався й машина поламалася. Гер Шиндлер дедалі більше нервував, слухаючи розповідь Дреснера і, сердито зиркаючи на хлопця, пішов на нього. Дреснер описував, як він змінив якесь із налаштувань, і тут Шиндлер зупинився, стиснувши м’ясисті кулаки, гнівно блискаючи очима.

— Що ти сказав?! — спитав він юнака.

Дреснер повторив:

— Я налаштував тиск, гере директоре.

Оскар підійшов до хлопця і вдарив його в щелепу. Голова Дреснера смикнулася, але він почувався переможцем: Оскар, спиною до решти суддів, підморгнув йому — Янек не міг помилитися. Тоді директор відпустив його і замахав величезними руками:

— Що ви за чортові ідіоти! — кричав він. — Повірити не можу!

Він розвернувся до Шонбруна з Фухсом, немовби то були його єдині спільники.

— Якби ж то їм хоч розуму вистачало влаштувати саботаж! Тоді б я вже їм голови повідривав! Та що з них взяти? Тільки час ото гаємо.

Шиндлер знову стиснув кулак, і Дреснер сахнувся, очікуючи ще одного замашного удару.

— Забирайся!! — закричав на нього Оскар.

Виходячи, Дреснер почув, як Оскар каже всім решті, що краще забути про цей інцидент.

— У мене там нагорі є гарний «мартелл», — додав директор.

Може, таке хвацьке розв’язання ситуації й не влаштувало Ліпольда з Шонбруном. Адже суд не мав офіційних наслідків, жодного присуду винесено не було. Зате вони не могли поскаржитися, що Оскар уникав суду чи був занадто поблажливим. Пізніше Дреснер скаже, що в Брюннліці, напевне, життя в’язнів підтримувалося серіями майстерних імпровізацій — настільки раптових, що вони здавалися чимось майже надприродним. Ну а коли вже казати правду, то весь Брюннліц — і сам табір, і його промислова діяльність — являли собою буквально суцільну карколомну авантюру.