Список Шиндлера

Розділ 16

СС працювало в гетто до вечора суботи. Вони діяли з такою методичністю, яку побачив Оскар під час їхніх операцій на вулиці Кракуса. Їхні дії було важко передбачити, і ті, хто втік у п’ятницю, потрапляли їм до рук у суботу. Проте Ґеня пережила цей тиждень через свою ранню обдарованість умінням мовчати і бути непомітною в червоному.

Тим часом на Заблочі Шиндлер не наважувався повірити, що дитя в червоному пережило ті операції. З розмови з Тоффелем та іншими знайомими зі штаб-квартири поліції на Поморській йому було відомо, що гетто зачистили на сім тисяч людей. Чиновник гестапо з Відділу єврейських справ був радий підтвердити такі результати зачистки. Там, угорі, на Поморській, серед паперових душ червнева операція була проголошена тріумфом.

Оскар тепер володів точнішою інформацією. Наприклад, він знав, що головним організатором операцій є такий собі Вільгельм Кунде, а відбувалися вони під керівництвом оберштурмфюрера СС Отто фон Маллотке. Оскар не вів жодних досьє, але готувався до такого часу, коли матиме повністю все доповісти — коли не Канарісу, то світові. Усе сталося раніше, ніж він очікував. У той час він дізнавався подробиці того, що раніше сприймав як тимчасове божевілля. Важкі новини він дізнавався від знайомих у поліції і від розумних євреїв, наприклад Штерна.

Розвіддані передавалися до гетто з інших частин Польщі частково через аптеку Панкевича партизанами Армії Людової. Долек Лібескінд, очільник групи спротиву Akiva Halutz, також приносив відомості з інших гетто завдяки відрядженням зі своєї офіційної роботи в «Єврейській комунальній самопомочі», організації, якій німці, дещо озираючись на Червоний хрест, дозволили існувати.

Приносити такі новини в юденрат сенсу не мало. Єврейська рада не вважала суспільно доцільним розповідати мешканцям гетто будь-що про табори. Це б збентежило людей, почався б безлад на вулицях, який би закінчився покараннями. Завжди краще дати людям змогу слухати дикі чутки, вважати їх перебільшенням і сподіватися далі. Так вважала більшість членів ради на чолі з порядним Артуром Розенцвейгом.

Але Розенцвейг зник. Продавець Давид Ґуттер завдяки своєму німецькому імені й прізвищу невдовзі став головою юденрату. Продовольчі картки тепер розподіляли не тільки певні функціонери СС, а й Ґуттер і нові радники, чиїм повноважним представником на вулиці був Симхе Спіра у своїх чоботях. Тож юденрат тепер не бачив необхідності повідомляти мешканців гетто про їхню подальшу долю, бо члени ради були переконані, що їх самих нікуди не повезуть.

Початок таких знань для людей гетто і вражаючі новини для Оскара приніс до Кракова молодий аптекар Бахнер, повернувшись через вісім днів по тому, як його загнали до вагона на Прокоцимі. Ніхто не знав, як він пробрався в гетто і чому повернувся туди, звідки СС його просто може знову відправити назад. Але, звичайно, Бахнера привабило додому тяжіння рідного і знайомого.

Він розповів те, що бачив, усій Львівській і всім вуличкам за площею Згоди. Він казав, що бачив той жах, яким усе закінчується. Очі в Бахнера були шалені, а волосся за коротку відсутність посивіло. На початку червня всіх, кого привезли з Кракова, доправили до табору Белжець біля Росії. Коли поїзди прибули на станцію, людей з вагонів вигнали українці з кийками. Там страшенно смерділо, але есесівець лагідно сказав людям, що це через дезінфекцію. Усіх поставили перед двома великими складами, на одному було написано «Роздягальня», а на другому — «Цінності». Новоприбулим наказали роздягтись, і маленький єврейський хлопчик ходив у натовпі, роздаючи мотузки, щоб зв’язувати попарно взуття. Окуляри й персні треба було зняти. Тоді в’язням поголили голови в перукарні, а сержант СС сказав, що їхнє волосся потрібне, щоб робити щось для екіпажу підводних човнів. Воно відросте, сказав він, і далі підтримуючи міф про їхню подальшу корисність.

Після цього всього жертв погнали переходом, обнесеним колючим дротом, до бункерів, позначених мідними зірками Давида і написами на дахах: «Лазні й інгаляційні кімнати». Есесівці всю дорогу казали в’язням, щоб ті дихали глибше: мовляв, це чудовий спосіб дезінфекції. Бахнер бачив, як маленька дівчинка впустила браслет на землю, а трирічний хлопчик підняв його і, граючись ним, пішов до бункера.

У бункері, розповів Бахнер, людей потруїли газом. Потім послали спеціальний загін розбирати гору трупів і відносити їх на поховання. Цей процес тривав майже два дні, розповів молодий аптекар, — за той час усі загинули, крім нього. Чекаючи в огорожі на свій час, він якось пробрався до відходка й заліз у вигрібну яму. Там він пробув три дні, стоячи по шию в людських фекаліях. Його обличчя повністю обсіли мухи. Він спав стоячи, втиснувшись у заглибину, боячись потонути. Урешті уночі він виліз нагору.

Якимсь чином він вибрався з Белжця понад залізницею. Усі розуміли, що цей чоловік врятувався саме через те, що був не при своєму глузді. Тож його хтось відмив, — мабуть, якась співчутлива селянка — і дав чистий одяг, щоб він повернувся туди, звідки його забрали.

Навіть тоді дехто в Кракові вважав історію Бахнера небезпечною чуткою. З Аушвіцу надходили листівки від родичів. Тож якщо історія про Белжець і правдива, то в Аушвіці не так. Але чи вірогідна вона? На скупому емоційному раціоні гетто люди виживали, чіпляючись за те, у що воліли вірити. Шиндлер знав із власних джерел, що камери Белжця були завершені в березні того року під керівництвом гамбурзької інженерної фірми й інженерів СС з Оранієнбурґа.

За свідченнями Бахнера, три тисячі убивств на день — цілком у можливостях такої техніки. Крематорії, які мали зробити так, аби застарілі методи утилізації трупів не гальмували новий метод знищення, ще будувалися. Та сама компанія, що працювала в Белжці, поставили аналогічне обладнання в Собіборі, також в околицях Любліна. Тендери були прийняті, і будівництво активно йшло також у Треблінці неподалік Варшави.

Усі камери й печі працювали також в основному таборі Аушвіц і великому таборі Аушвіц-2 за кілька кілометрів від Біркенау. За даними спротиву, десять тисяч смертей на день не були чимось неймовірним для Аушвіцу-2. Крім того, неподалік Лодзі був табір Хелмно, також обладнаний за новою технологією.

Писати такі речі сьогодні — банально стверджувати загальновідомі історичні факти. Але дізнатися про таке у 1942 році було як грім серед ясного червневого неба, глибоким емоційним струсом, відчуттям розладу в тій зоні мозку, де зібрано стійкі уявлення про людство і його можливості. По всій Європі того літа мільйони людей, у тому числі і Оскар, і мешканці краківського гетто, болісно пристосовували економіку власних душ до думки про Белжець і подібні місця серед польських лісів.

Того літа Шиндлер також уладнав ситуацію зі збанкрутілим підприємством «Рекорд» і за постановою Польського комерційного суду, отримав його внаслідок своєрідного формального аукціону на володіння фабрикою. Хоча німецька армія вже перейшла Дон і рухалася в бік нафтових родовищ Кавказу, Оскар розсудив за подіями на вулиці Кракуса, що вони остаточної перемоги не здобудуть. Тож настав час максимально узаконити своє володіння фабрикою на Липовій. Він і далі сподівався, майже по-дитячому, — історія згодом на цю надію не зважить, — що падіння лихого короля не забере в нього цю власність, що і в новій ері він залишиться успішним сином Ганса Шиндлера з Цвіттау.

Єрет із фабрики ящиків і далі намагався вплинути на нього з тим, щоб збудувати собі безпечну хатинку на своїй частині пустки. Оскар отримав відповідні дозволи в бюрократів. Його легендою була необхідність зони відпочинку для нічної зміни. Дерево для цього він мав: його надав сам Єрет. Коли будівлю було завершено восени, вона видавалася крихкою і ненадійною спорудою. Обшивка мала сирий вигляд і скидалася на пакувальні ящики; здавалося, вона скоро почорніє, розсохнеться і пропускатиме сніг у хуртовину. Але під час операції в жовтні це було надійне місце, де сховалося подружжя Єретів, робітники з фабрики ящиків, з радіаторного заводу і нічна зміна Оскара.

Оскар Шиндлер, який виходить зі свого кабінету морозяного ранку в день операції поговорити з есесівцем, з українським найманцем, із «Синьою поліцією», з працівниками ОД, які прийшли з Подґужа, супроводжуючи додому нічну зміну; Оскар Шиндлер, який, п’ючи каву, телефонує в кабінет вахтмайстра Боско біля гетто і щось бреше про те, що нічна зміна має залишитися на Липовій уранці, — такий Оскар Шиндлер ставив себе під ризик понад усяку межу обережної ділової діяльності. Та впливова особа, яка двічі випустила його з в’язниці, не може робити це нескінченно, навіть якщо Оскар щедро обдаровуватиме її на день народження. Цього року впливових людей відправляють до Аушвіцу. А якщо такий чоловік помирає там, його вдові приходить суха і безжальна телеграма від коменданта: «Ваш чоловік помер у концтаборі Аушвіц».

Сам Боско був високий і худіший за Оскара. Голос мав хрипкий, і, так само як Оскар, німець Боско походив із Чехії. Його родина, як і в Оскара, була консервативною і трималася старих німецьких цінностей. Він ненадовго відчув пангерманське піднесення, коли Гітлер щойно пішов угору, достоту так само, як Бетховен відчув потужну хвилю європейського захоплення Наполеоном. У Відні, де Освальд вивчав богослов’я, він приєднався до СС — частково вбачаючи в цьому альтернативу запису до вермахту, частково у швидкоплинному пориві. Тепер він про цей порив шкодував навіть сильніше, ніж Оскар знав, — і навіть повніше, ніж Оскар, спокутував його. Усе, що Оскар розумів щодо Боско, — це те, що Освальдові завжди приємно зруйнувати плани операції. Зоною відповідальності Боско був периметр гетто, і зі свого кабінету за його стінами цей офіцер дивився на операції в гетто, відчуваючи однозначний жах: Боско, як і Шиндлер, почувався потенційним свідком.

Оскар не знав, що в час жовтневої операції Боско таємно переправив десятки дітей за межі гетто в картонних коробках. Оскар також не знав, що вахтмайстер забезпечив аж десять загальних перепусток для єврейських підпільників. У Кракові активно діяла Єврейська бойова організація. Складалася вона тут здебільшого з членів молодіжних клубів, особливо «Аківи» (цей клуб називався на честь легендарного рабі Аківи бен Юзефа, який вивчав Мішну). Керували в організації подружжя Шимон і Ґуста Дранґери (щоденник Ґусти стане класичним документом спротиву) і Долек Лібескінд. Членам руху опору було потрібно вільно заходити в гетто й виходити з нього — щоб приймати нових людей, переносити валюту, підробні документи, розносити підпільну газету.

У єврейських підпільників були зв’язки з лівим крилом польської Армії Людової, яка базувалася в лісах довкола Кракова. Її партизанам теж були потрібні документи, і їх оформлював Боско. Самих тільки контактів із єврейськими та польськими партизанами було достатньо, щоб Боско повісили; але все ж він у душі ставився до себе іронічно-зневажливо, а ще — не сприймав половинчатості у справах порятунку. Боско насправді хотів врятувати всіх, і невдовзі він спробує це зробити, через що й загине.

Данка Дреснер, двоюрідна сестра Ґені — Червоної Шапочки, мала чотирнадцять років і вже виросла з тих надійних дитячих інстинктів, які вивели її крихітну родичку з очеплення на площі Згоди. Хоча вона й працювала прибиральницею на базі Люфтваффе, правда полягала в тому, що до осені всіх дівчат віком до п’ятнадцяти років і жінок, старших за п’ятдесят років, у кожному разі могли забрати в табори.

Тому того ранку, коли зондеркоманди і загони ОД посунули на Львівську, пані Дреснер повела Данку на Домбровського, до знайомої, яка мала сховок. Це була жінка під сорок, яка працювала в їдальні гестапо біля Вавелю, тож могла очікувати якоїсь пільги. Але в неї були літні батьки, які автоматично перебували в ризикованому становищі. Тож вона відгородила цегляною стіною шістдесятисантиметрове приміщення для батьків. То був дорогий проект, оскільки цеглини провозили в гетто контрабандою на дні візків із легальними товарами: ганчір’ям, дровами, засобами дезінфекції. Бог знає, скільки коштував їй цей цегляний сховок: може, п’ять тисяч злотих, а може, й десять.

Вона кілька разів казала про це пані Дреснер. У разі операції пані Дреснер могла прийти сама і привести Данку. Так що того ранку Данка і пані Дреснер, почувши за рогом вулиці Домбровського моторошний галас: гавкання далматинців і доберманів, ревіння обершарфюрерів, підсилене мегафоном, — поспішили до друзів.

Піднявшись сходами до потрібної квартири, вони побачили подругу, не на жарт налякану тим галасом.

— Судячи з усього, справи погані, — сказала жінка. — Мої батьки вже там. Дівчинку впустити можу, а вас уже ні.

Данка заніміло подивилася на стіну з брудними шпалерами. Там, замуровані, з посиленими темрявою чуттями, сидять старенькі батьки цієї жінки — і, можливо, в них під ногами метушилися щурі.

Пані Дреснер розуміла, що подруга діє раціонально. «Дівчинку можу, вас не можу», — повторювала вона. Немовби якщо есесівці потраплять за стіну, то присутність там легшої Данки буде вважатися меншим злочином. Пані Дреснер стала пояснювати, що вона не така вже й товста, що есесівці, схоже, зосередилися саме на цьому боці Львівської, що їй більше немає куди іти. І що вона теж може поміститися. Данка — дівчина надійна, сказала пані Дреснер, але з мамою їй там буде безпечніше. Навіть на око видно, що в застінку може вміститися четверо людей у ряд. Але постріли у двох кварталах звідти знищили в приятельки останній глузд.

— Дівчину можу! — закричала вона. — А ви йдіть!

Пані Дреснер розвернулася до Данки й сказала їй іти ховатися. Згодом Данка сама не розумітиме, як це вона так мовчки й покірно пішла до сховку. Жінка провела її на горище, відгорнула килим, підняла кілька дощок у підлозі. Данка спустилася за стіну. Там не було зовсім темно: батьки палили недогарок свічки. Данка опинилася поряд із якоюсь жінкою — чужою матір’ю, але поза важким духом немитого тіла вона так само тепло, безпечно пахла материнством. Жінка коротко усміхнулася до неї. Її чоловік стояв на віддалі з заплющеними очима і пильно наслухав зовнішні звуки.

За якийсь час мати приятельки запросила Данку сісти, коли вона хоче. Данка нахилилася вбік і знайшла зручне місце на підлозі сховку. Ніякі щурі її не турбували.

Вона не чула жодного звуку — ні її мати, ні приятелька за стіною нічого не казали. Попри все дівчинка почувалася несподівано безпечно. А водночас лаяла себе, що послухалася матір і механічно пішла сюди, немов дерев’яна, і боялася за маму, яка лишилася отам, у світі, де шаленіє операція.

Пані Дреснер не вийшла з дому одразу. Есесівці саме були на вулиці Домбровського. Вона подумала, що, в принципі, з таким самим успіхом може й залишитися в квартирі. Коли її заберуть, то для приятельки це не буде великою втратою. А то, можливо, й допоможе їй. Якщо з її квартири виведуть жінку, то, ймовірно, відчувши, що справу зроблено, есесівці не стануть занадто уважно досліджувати стан шпалер.

Але приятелька вже переконала себе, що в разі обшуку в присутності пані Дреснер нікому не жити. І пані Дреснер розуміла, що за такої налаштованості хазяйки саме так і буде.

Тож вона встала, тримаючи свій відчай при собі, і пішла. «Вони знайдуть мене на сходах чи в коридорі. Чому не на вулиці?» — думала пані Дреснер. Було немовби таке неписане правило: мешканцям гетто треба сидіти й труситися по домівках, доки до них не прийдуть, а кожен, хто в час операції йде сходами, якимсь чином опирається системі.

Фігура в кашкеті не дала їй вийти. Поліцай з’явився на ґанку, поглянув у темний коридор, мружачись після холодного блакитного світла надворі. Пані Дреснер і поліцай зустрілися поглядами і впізнали одне одного. То був знайомий її старшого сина, але жінка не знала, чи це могло допомогти; хтозна, що загрожує хлопцеві з ОД, якщо він не виконає наказу. Він зайшов у під’їзд і наблизився до неї.

— Пані Дреснер, — сказав він, вказуючи на сходовий колодязь, — вони за десять хвилин уже підуть. А ви посидьте під сходами. Ну ж бо. Ходіть під сходи!

Так само механічно, як її допіру послухалася Данка, пані Дреснер виконала вказівку хлопця з ОД. Вона скоцюрбилася під сходами, хоча й розуміла, що користі від того мало. Осіннє світло знадвору видавало її з головою. Якщо вони надумають шукати у дворику чи на чорних сходах, то її побачать. Оскільки по суті було все одно, стояти чи присісти, пані Дреснер стала. З парадних сходів зазирнув поліцай ОД і жестом наказав їй лишатися на місці. Тоді він пішов. Пані Дреснер почула крики, накази і благання — здається, усе діялося просто в сусідньому будинку.

Нарешті поліцай повернувся з іншими солдатами. Вона почула тупіт чобіт на парадних сходах. Почула, як хлопець німецькою повідомив, що обшукав перший поверх і там нікого немає вдома. А нагорі хтось у кімнатах є. Він настільки прозаїчно поговорив про це з есесівцями, що їй здався невиправдано великим той ризик, на який ішов цей хлопець. Він поставив власне життя на карту проти цілком імовірного шансу, що після роботи на Львівській і нижче вулицею Домбровського есесівці не розслабляться й обшукають поверх самі, знайшовши під сходами ледве йому знайому пані Дреснер.

Врешті вони не стали перевіряти його роботу. Пані Дреснер зі свого сховку почула, як вони йдуть по сходах, як хряскають дверми на другому поверсі, відчиняючи їх, як тупочуть їхні чоботи. Вона почула гучний, незадоволений голос приятельки: «…Ну звичайно, я маю дозвіл! Я ж працюю на кухні гестапо, я всіх там знаю…» Почула, як вони повели вниз когось із другого поверху — не одну людину: подружжя чи, може, сім’ю. «Викуп за мене», — подумає вона потім. Немолодий чоловічий голос, в якому відчувався бронхіт, говорив: «Але, панове, можна ж одяг узяти?» — таким тоном, як питають у носія на вокзалі про час відправлення поїздів. Есесівець польською відповів: «Не треба. Там усе видадуть».

Голоси віддалилися. Пані Дреснер почекала. Другої хвилі не було. Буде завтра чи післязавтра. Тепер вони отак ходитимуть і ходитимуть, проріджуватимуть гетто. Те, що в червні здавалося вершиною страхіття, в жовтні уже стало ледь не буденністю. І хоч як вона була вдячна тому молодому поліцаєві, але, йдучи нагору по Данку, усвідомлювала, що, коли вбивство є настільки повсякденним, систематичним, поставленим на конвеєр, як нині в Кракові, навряд чи можна тихим героїзмом відвести шаленство цієї системи. Більш ортодоксальні мешканці гетто жили за гаслом: «І година життя — все одно життя». Хлопець із ОД подарував їй таку годину. Вона знала, що більшого їй ніхто не зможе подарувати.

Приятелька нагорі була трохи знічена.

— Хай дівчинка приходить коли хоче, — сказала вона. Мовляв, ні, я вас не пустила не з боягузтва, просто такий принцип. І той принцип лишається. Вас не зможу сховати, а дочку — будь ласка.

Пані Дреснер не стала сперечатися: вона відчувала, що впертість цієї жінки — частина того самого рівняння, яке щойно врятувало її в під’їзді. Вона подякувала жінці. Данці ще може стати в пригоді її гостинність.

Тож, з огляду на своє міцне здоров’я і молодший за паспортні сорок чотири роки вигляд, пані Дреснер хотіла спробувати створити собі на цьому економічну базу для виживання: її сил може потребувати Інспекція з озброєння чи ще якась військова промисловість. Вона була не дуже певна цього. У ці дні кожен, хто мав хоч краплю глузду, розумів, що, на думку СС, смерть соціально неприйнятного єврея переважує будь-яку цінність, яку він може становити як робоча сила. І поставали питання. Хто врятує Юду Дреснера, відповідального за закупівлі на фабриці? Хто врятує Янека Дреснера, автомеханіка в гаражі вермахту? Хто врятує Данку Дреснер, прибиральницю на базі Люфтваффе, того ранку, коли СС урешті надумає не зважати на їхню економічну цінність?

У той час, коли поліцай з ОД виручав пані Дреснер у під’їзді будинку на Домбровського, молоді сіоністи з Halutz і ŻOB готували більш суттєвий акт спротиву. Вони добули собі форму Ваффен-СС і разом із нею — можливість ходити до зарезервованого для СС ресторану «Циганерія» на площі Святого Духа навпроти театру Словацького. У «Циганерії» вони заклали бомбу, так що столи вилетіли через дах, сімох есесівців розірвало на шматки, а ще сорок було поранено.

Коли Оскар почув про теракт, він подумав, що міг би й сам там опинитись, обробляючи яку-небудь поважну особу.

Шимон і Ґуста Дранґери та їхні товариші вирішили подолати прадавній пацифізм гетто й піти на абсолютний бунт. Вони замінували есесівський кінотеатр «Баґателла» на Кармелітській вулиці. У темряві залу Лені Ріфеншталь з миготливого екрана обіцяла ласку німецької жінки далекому від дому воякові, втомленому війною за націю в дикому гетто на дедалі небезпечніших вулицях польського Кракова, — і наступної секунди все накрив жовтий спалах.

За кілька місяців ŻOB потопить патрульні катери на Віслі, закладе бомби в різних військових гаражах по всьому місту, підготує дозволи на вільне пересування для тих, кому їх не видають, потай переправить паспортні фотографії до центрів, де їх вклеюватимуть до підробних арійських документів, скине з рейок елегантний суто арійський потяг, що ходив між Краковом і Бохнею, поширюватиме підпільні газети. Вони влаштують так, що два головні лейтенанти шефа ОД Спіри — Шпіц і Форстер — самі потраплять до засідки гестапо, у дусі старої студентської штуки. Один член підпілля, видаючи себе за інформатора, призначить цим двом поліцаям зустріч за межами Кракова. Водночас інший буцімто інформатор скаже гестапівцям, що двох очільників єврейського партизанського руху можна знайти в особливому місці зустрічі. І Шпіца, і Форстера застрелять при спробі втечі від гестапо.

Але все ж стиль опору мешканців гетто залишився таким самим, як і в Артура Розенцвейга, який, коли від нього в червні стали вимагати тисячного списку на депортацію, почав його з себе, дружини й дочки.

Тим часом на Заблочі, на задньому дворі «Емалії», пан Єрет і пан Шиндлер планували опір на свій взірець, проектуючи нові бараки.