Список Шиндлера

Розділ 17

Австрійський стоматолог на прізвище Седлачек прибув до Кракова і обережно випитував про Оскара Шиндлера. Він приїхав із Будапешта, маючи список імовірних контактів і, на другому дні валізи, певну суму в окупаційних злотих; оскільки генерал-губернатор заборонив великі купюри, то гроші займали непристойно багато місця.

Хоча він видавав свій приїзд за відрядження, насправді Седлачек був кур’єром сіоністської організації порятунку з Будапешта.

Навіть восени 1942 року сіоністи Палестини, не кажучи про людей решти світу, знали про події в Європі хіба що за чутками. Вони влаштували у Стамбулі бюро для збирання такої важкодоступної інформації. З квартири в районі Бейоглу три агенти розіслали листівки кожній групі сіоністів в окупованій Німеччиною частині Європи. У кожній листівці було написано: «Будь ласка, дайте знати, як ваші справи. Ерец скучає за вами». «Ерец» означало «земля», і для кожного сіоніста то був Ізраїль. Кожна листівка була підписана іменем одного з трьох агентів, дівчини на ім’я Сарка Мандельблатт, яка мала зручне турецьке громадянство.

Усі листівки пішли наче в прірву. На жодну не було відповіді. Це означало, що адресати були або в тюрмі, або в лісах, або в таборах, або в гетто, або ж загинули. Стамбульські сіоністи отримали у відповідь зловісну тишу.

Пізньої осені 1942 року вони нарешті отримали одну відповідь — листівку з краєвидом будапештського Бельвароша. У ній стояло: «Ми раді, що вам цікаво, як ми живемо. Дуже потребуємо Rahamim maher [термінової допомоги]. Будь ласка, не мовчіть».

Цю відповідь написав будапештський ювелір на ім’я Саму Шпрінґманн, який отримав лист від Сарки Мандельблатт і спочатку здивувався, що б це означало. Саму мав трохи більше за тридцять років, був маленьким і худеньким, жокейської статури. З тринадцяти років, незважаючи на свою вроджену порядність, він входив у довіру до чиновників, робив різні послуги дипломатам, давав хабарі жорстокій угорській таємній поліції. Тепер стамбульці дали йому знати, що хочуть, аби він їм допоміг передати гроші для порятунку в Райх і переказати у світ підтверджені дані про те, що відбувається з європейськими євреями.

В Угорщині під владою генерала Горті, союзника Гітлера, Саму Шпрінґманн і його товариші-сіоністи так само практично не мали вірогідних новин із-за польського кордону, як і їхні стамбульські колеги. Але він почав вербувати кур’єрів, які чи за відсоток від суми, чи за ідею були готові потрапити на території, окуповані Німеччиною. Серед таких кур’єрів був торгівець діамантами Еріх Попеску, агент угорської таємної поліції. Ще був Банді Ґрос, який займався контрабандою килимів і також співпрацював із таємною поліцією, але почав мати справу зі Шпрінґманном, щоб спокутувати те лихо, якого завдав своїй покійній матері. Третій — Руді Шульц, австрійський ведмежатник, агент управління гестапо в Штутґарті. У Шпрінґманна був особливий дар працювати з подвійними агентами на кшталт Попеску, Ґроса чи Шульца, граючи на їхній сентиментальності, жадібності, та й на принципах, якщо такі в них були.

Деякі з кур’єрів були справжніми ідеалістами. Седлачек, який розпитував про гера Шиндлера в Кракові наприкінці 1942 року, належав до цього різновиду. Він мав успішну стоматологічну практику у Відні і у свої приблизно сорок п’ять років не мав життєвої необхідності возити секретні валізи до Польщі. Але ось він приїхав зі стамбульським списком у кишені. І другим у списку стояло прізвище Оскара!

Це означало, що хтось — Іцхак Штерн, чи Ґінтер, чи доктор Александер Біберштейн — передав це прізвище палестинським сіоністам. Сам про це не підозрюючи, гер Шиндлер виявився записаним у праведники.

Доктор Седлачек мав приятеля в краківському гарнізоні, теж віденця зі знайомих пацієнтів. То був майор Франц фон Кораб з вермахту. У перший свій вечір у Кракові стоматолог покликав фон Кораба в бар готелю «Краковія». У Седлачка був невеселий день; він ходив до сірої Вісли і дивився на той берег, де Подґуже було перетворене на холодну фортецю з колючим дротом і високими стінами, обставленими мовби могильними плитами. Над некрасивим зимовим днем стояли похмурі хмари; за фальшивою східною брамою дощ здавався більш колючим; навіть поліцаї там мали приречений вигляд. Коли настав час іти на зустріч з фон Корабом, Седлачек радо пішов. У передмістях Відня завжди ходили чутки, що бабуся фон Кораба була єврейкою. Пацієнти ліниво ділилися цими чутками: у третьому райху балачки про походження вважалися такою самою прийнятною темою для світської бесіди, як і погода. Люди всерйоз обговорювали за чаркою, чи правда, що бабуся Райнгарда Гайдріха була заміжня за євреєм на прізвище Зюсс. Колись, усупереч будь-якому здоровому глузду, фон Кораб признався Седлачкові, що в його випадку люди кажуть правду. Таке зізнання було жестом довіри, і тепер настав час для жесту у відповідь. Отже, Седлачек спитав майора про деяких людей зі стамбульського списку. На прізвище Шиндлера фон Кораб зреагував поблажливим смішком. Він знає гера Шиндлера, обідав з ним. То показний чоловік, сказав майор, і гроші просто лопатою гребе. Він значно розумніший, ніж удає. Можу зателефонувати йому прямо зараз і призначити зустріч, сказав фон Кораб.

О десятій годині наступного ранку вони увійшли до контори «Емалії». Шиндлер прийняв Седлачка люб’язно, але уважно поглядав на фон Кораба, прикидаючи, наскільки можна довіряти стоматологові. За якийсь час Оскар став поводитися з незнайомцем тепліше, а майор відкланявся й не став лишатися на ранкову каву.

— От і гаразд, — сказав Седлачек, коли фон Кораб пішов. — Тепер я точно зможу вам сказати, звідки я приїхав.

Він не казав про привезені гроші, не казав і про те, що, ймовірно, надалі довірені особи в Польщі отримуватимуть невеликі суми з каси Єврейського об’єднаного розподільчого комітету[5]. Стоматолог хотів знати, не вдаючись у жодні фінансові питання, що знає і що думає Шиндлер про війну проти євреїв у Польщі.

Щойно Седлачек поставив це питання, Шиндлер завагався. У цю хвилину Седлачек уже очікував відмови. Фабрика Шиндлера розширювалася, там за есесівськими розцінками працювало п’ятсот п’ятдесят євреїв. Інспекція з озброєння гарантувала такій людині, як Шиндлер, постійні щедрі контракти; СС обіцяло йому за не більш ніж сім з половиною райхсмарок нескінченну кількість рабської сили. Не було б сюрпризом, якби він відкинувся на спинку свого шкіряного крісла і сказав, що нічого не знає і не хоче знати.

— Тут є така проблема, гере Седлачек, — промовив він своїм розкотистим голосом. — Ось яка. Вони з людьми в цій країні коять таке, що важко й повірити.

— Ви хочете сказати, — мовив доктор Седлачек, — що переймаєтеся, що ті, хто мене прислав, не повірять моїм словам?

— Та в мене самого це насилу в голові вкладається, — відповів Шиндлер.

Він підвівся, пішов до бару, налив два келихи коньяку і подав один з них докторові Седлачку. Сівши на своє місце з келихом, він зробив ковток, скоса подивився на якийсь рахунок, узяв келих знову, а тоді навшпиньках підкрався до дверей і різко їх розчахнув, немовби для того, щоб спіймати шпигуна. Він трохи постояв у дверях. Тоді Седлачек почув, як він спокійно щось каже секретарці-польці про той рахунок. За кілька хвилин, зачинивши двері, він повернувся до Седлачка, сів за стіл, зробив ще один великий ковток і став говорити.

Навіть у вузькому колі знайомих Седлачка, у його віденському антифашистському клубі, не уявляли настільки систематичних переслідувань євреїв. Те, що розповів Шиндлер, вражало не тільки морально: слід було повірити, що серед відчайдушних воєнних дій націонал-соціалісти виділяли тисячі солдатів, цінний ресурс залізниць, величезний вантажний простір, дорогі інженерні технології, досягнення науки й техніки, чималий бюрократичний апарат, цілий арсенал автоматичної зброї, безліч убивчих набоїв, — і все це на те, що мало не військові, не економічні, а суто психологічні підстави. Доктор Седлачек чекав звичайних жахіть: голоду, економічних обмежень, диких погромів у тому чи іншому місті, порушень права власності — типових для історії речей.

Розповідь Оскара про події в Польщі переконала Седлачка саме з огляду на те, ким був Шиндлер. Він мав успішну справу за окупації, ось він сидить у серці власного мурашника з коньяком у келиху. У ньому поєднуються зовнішній спокій і глибокий внутрішній гнів. Оскар справляв враження людини, яка, на превеликий свій жаль, не змогла не повірити в найгірше. Було помітно, що він не мав схильності перебільшувати.

— Якщо я оформлю вам візу, — сказав Седлачек, — чи зможете ви прибути до Будапешта й передати те, що розповіли мені, тим, хто мене прислав, та іншим людям?

Шиндлер, здається, на мить здивувався.

— Ви можете написати доповідь, — сказав він. — Та й ви, звичайно, вже чули те саме з інших джерел.

Але Седлачек відповів, що не чув: до нього доходили окремі історії, деталі тої чи іншої події. Повної картини він не має.

— Приїжджайте до Будапешта, — просив Седлачек. — Тільки майте на увазі, це може виявитися не зовсім зручно.

— Ви маєте на увазі, — спитав Шиндлер, — що я муситиму перетинати кордон пішки?

— Ні, не настільки, — відказав стоматолог. — Можливо, доведеться їхати товарним потягом.

— Приїду, — відказав Оскар Шиндлер.

Доктор Седлачек запитав Оскара про інші імена зі стамбульського списку. У самій горі там було, наприклад, прізвище краківського стоматолога.

— До такого лікаря зайти не важко, — сказав Седлачек, — адже в кожної людини на землі є принаймні один надійно нездоровий зуб.

— Ні, — відповів гер Шиндлер. — До нього не ходіть. Він скомпрометований СС.

Перш ніж виїхати з Кракова й повернутися до пана Шпрінґманна в Будапешт, доктор Седлачек ще раз зустрівся з Шиндлером. У кабінеті Оскара на «Емалії» він вручив йому майже всю валюту, яку йому доручили передати до Польщі. Був певний ризик, з огляду на очевидний гедонізм пана Шиндлера, що він спустить ці гроші на коштовності з чорного ринку. Але ні Шпрінґманн, ні Стамбул не вимагали жодних гарантій. Вони не тішили себе надіями на гру в аудиторську перевірку.

Варто відзначити, що Оскар повівся з грошима бездоганно й віддав їх своїм надійним знайомим з єврейської громади, щоб витрачали на те, що вважатимуть за потрібне.

Мордехай Вулкан, котрий, як і пані Дреснер, у свій час іще вийде на Оскара Шиндлера, за фахом був ювелір. Наприкінці цього року до нього додому зайшов один з працівників політичного відділу Спіри. Цього разу нічого такого, запевнив Мордехая поліцай. Звичайно, Вулканові було чим перейматися. За рік до того його взяло ОД за продаж валюти на чорному ринку. Коли він відмовився працювати агентом Бюро валютного контролю, його побили есесівці, а пані Вулкан мусила піти до вахтмайстра Бека в поліцейський відділок гетто й дати хабар, щоб її чоловіка випустили.

У червні того року Вулкана схопили й мали відправити до Белжця, але тут приїхав його знайомий працівник ОД і вивів Мордехая просто з двору «Оптіми». Адже й в ОД траплялися сіоністи, незважаючи на те, що їхні шанси побачити Єрусалим були мізерні.

Поліцай з ОД, який прийшов до нього цього разу, був не сіоніст. СС, пояснив він Вулканові, терміново потрібні четверо ювелірів. Симхе Спіра дав йому три години на пошуки. Таким чином, четверо ювелірів: Герцоґ, Фріднер, Ґрюнер і Вулкан — були зібрані у відділі ОД. Їх вивели з гетто до старої Технічної академії, а нині складу Головного економічно-адміністративного бюро СС.

Вулкан одразу помітив, наскільки серйозно охоронялося це місце. Біля кожних дверей стояв вартовий. У вестибюлі офіцер СС наказав чотирьом ювелірам нікому не розповідати про ту справу, яку вони зараз робитимуть, — інакше їх чекатиме табір. Вони повинні кожного дня приносити сюди з собою набори для оцінювання діамантів, обладнання для визначення проби золота.

Їх провели вниз, до підвалу. Понад стінами стояли полиці, завалені нерівними стосами великих і малих валіз: на кожній з них старанно, але марно господар написав власне прізвище. Під високими вікнами стояв ряд дерев’яних ящиків. Коли четверо ювелірів розташувалися посередині приміщення, два есесівці зняли одну з валіз зі стосу, важко понесли її до Герцоґа — і витрусили перед ним її вміст. Друга валіза призначалася Ґрюнерові. Цілий каскад золота пролився перед Фріднером, а тоді перед Вулканом. То було старе золото: персні, брошки, браслети, годинники, лорнети, портсигари. Ювеліри мали визначити пробу золота, розсортувати золоті й позолочені речі. Потрібно було оцінити діаманти й перли. Належало класифікувати все за цінністю й пробою і розікласти в окремі купки.

Спочатку вони брали кожну окрему річ обережно, але, коли далися взнаки давні звички, робота пішла жвавіше. У міру того як золото та інші коштовності ділилися на купи, есесівці розкладали їх у відповідні ящики. Щойно ящик наповнювався, на ньому чорною фарбою позначали місце призначення: «SS REICHSFÜHRER BERLIN». Тим райхсфюрером СС був сам Гіммлер, на чиє ім’я конфісковані в Європі коштовності складалися в Райхсбанку. Було чимало дитячих перстеників: оцінювальнику доводилося тримати себе в руках і не замислюватися про те, яким чином вони сюди потрапили. Єдиний раз ювеліри здригнулися — коли есесівці відкрили валізу, і з неї висипалися закривавлені золоті зуби. Із цієї гори біля ніг Вулкана тисячі мертвих ротів волали: стань на наш бік, підведись, пожбур своє приладдя в далекий куток, скажи про те, що це неправедне золото! Та після паузи Герцоґ і Ґрюнер, Вулкан і Фріднер знову взялися до праці, тепер уже розуміючи цінність будь-якого власного золотого зуба і жахаючись, що СС готується колись накласти руку й на нього.

Шість тижнів розбирали вони скарби в Технічній академії. Коли скінчилося золото, їх перевели в гараж, перетворений на склад срібла. Оглядові ями були вщерть повні срібних речей: персні й каблучки, підвіски, пасхальні тарелі, указки яд, наперсники, вінці, свічники. Ювеліри відділяли срібні речі від посріблених, зважували їх. Відповідальний офіцер СС поскаржився, що деякі з цих речей було непросто спакувати, і Мордехай Вулкан запропонував йому розглянути варіант переплавлення срібла. Вулкану, хоча він і не був надзвичайно побожною людиною, чомусь здавалося, що так краще: буде чимось на зразок перемоги, якщо Райхові дістанеться срібло, позбавлене юдейської форми. Але чомусь есесівець не схотів так робити. Можливо, речі призначалися для якогось дидактичного музею в Райху. А, можливо, есесівцю подобалося, як зроблене срібне приладдя для синагоги.

Коли роботу з оцінювання було завершено, Вулкан знову не знав, де і як йому працювати. Він мусив регулярно виходити за межі гетто, щоб добувати достатньо їжі для своєї сім’ї, особливо для дочки, хворої на бронхіт. Якийсь час він працював на заводі металевих виробів на Казімєжі, познайомившись там з есесівцем помірних поглядів обершарфюрером Ґолою. Ґола знайшов йому роботу техніка в казармах СА поблизу Вавелю. Коли Вулкан зайшов до їдальні зі своїми гайковими ключами, він помітив над дверима напис: «FÜR JUDEN UND HUNDE EINTRITT VERBOTEN» («Євреям і собакам вхід заборонено»). Цей напис разом із сотнею тисяч зубів, які він був змушений оцінювати в Технічній академії, переконував його, що врешті-решт його не врятує раптова допомога обершарфюрера Ґоли. Ґола пив тут, не помічаючи оголошення, не помітить він колись і відсутності родини Вулкана, коли їх буде забрано до Белжця чи якогось аналогічного місця. Тож Вулкан, як пані Дреснер і ще близько п’ятнадцяти тисяч інших мешканців гетто, знав, що його врятує тільки надзвичайна щаслива нагода. Тоді вони не вірили, що така нагода їм трапиться.