Список Шиндлера

Розділ 31

У певний момент будь-якої розмови про Шиндлера живі друзі гера директора починали моргати й хитати головами і бралися майже математично вираховувати суму його мотивів. Адже одне з найпоширеніших почуттів євреїв Шиндлера щодо його дій і зараз можна передати так: «Я не знаю, навіщо він це робив». Можна говорити, що Оскар був азартною людиною; що був сентиментальний і любив відкрито й просто чинити добро; що Оскар був за вдачею анархіст і любив глузувати з системи; що за його великим життєлюбством лежала здатність до глибини душі обурюватися людською жорстокістю, діяти у відповідь і не здаватись. Але все це разом узяте не пояснює тієї наполегливості, з якою він восени 1944 року готував остаточний притулок для тих, кого забрали з «Емалії».

І не лише для них. На початку вересня він поїхав на Подґуже й навідав Мадріча, у якого на швацькій фабриці на той момент працювало понад три тисячі в’язнів. Фабрику також мали розформувати. Мадрічеві віддадуть його швацькі машинки, а його працівники зникнуть. Але якщо взятися разом, то можна визволити більш як чотири тисячі, казав йому Оскар. І моїх, і твоїх. Можна їх перевести в якесь більш-менш безпечне місце. До Моравії.

Мадріча завжди заслужено шанували ті його в’язні, яким пощастило вижити. Хліб і курятину, що їх контрабандою проносили для них на фабрику, він оплачував зі своєї кишені і дуже ризикував. Він видавався більш поміркованим і стабільним чоловіком, ніж Оскар. Не такий яскравий, не такий підвладний усіляким захопленням. Його ніколи не заарештовували. Але у своєму гуманізмі він був близький до небезпечної межі, і коли б не його розум та енергійність, закінчив би в Аушвіці.

Тепер Оскар виклав йому свою ідею табору Мадріча — Шиндлера де-небудь у Високих Єсеніках; таке собі задимлене тихе промислове селище.

Мадрічеві ця думка сподобалася, але погоджуватися він не поспішав. Він розумів, що війну програно, що система СС стала не менш, а більш жорстокою. Він слушно вважав, що, на жаль, протягом ближчих місяців в’язнів Плашува розвезуть і знищать по західних таборах смерті. Адже, коли Оскар такий затятий, то не менш затяті люди сидять і в Головному управлінні СС, і на теплих місцях табірних комендантів.

Але Мадріч не став і відмовлятися. Йому треба було подумати над цим. Хоча він і не міг зізнатися в цьому Оскарові, але, ймовірно, побоювався керувати фабрикою разом із таким демонічним шибайголовою, як пан Шиндлер.

Не отримавши ніякої конкретної відповіді від Мадріча, Оскар поїхав. Він подався до Берліна і почастував обідом у ресторані полковника Еріха Ланґе. Я цілком можу перейти до виробництва снарядів, сказав Еріхові Оскар. Можу перевезти важку техніку.

Ланґе виявився молодцем. Контрактів гарантувати він не міг, але міг написати душевну рекомендацію, якої потребував Оскар, до Комітету з евакуації і німецьких чиновників у Моравії.

Згодом Оскар скаже про цього загадкового офіцера, що той надавав суттєву допомогу. Ланґе і далі перебував у стані піднесеного відчаю та моральної відрази, який був у багатьох, хто працював у тій системі, але не завжди на користь системи. Ми все зможемо, запевнив його Ланґе, тільки гроші треба. Не мені. А щоб дати.

Через Ланґе Оскар поговорив із членом Комітету з евакуації в OKH на вулиці Бендлера. Цілком може бути, сказав той чиновник, що евакуацію в принципі підтримають. Але є серйозна перешкода. Губернатор-ґауляйтер Моравії, який керує нею з Ліберецького замку, провадить таку політику, яка не допускає єврейських таборів праці в його провінції. Ні СС, ні Інспекція з озброєння досі не змогли вплинути на цю його думку. Підхожа людина, з якою можна обговорити цей складний момент, — можливо, інженер вермахту з відділення Інспекції з озброєння в Троппау, чоловік середніх років на прізвище Зюссмут. Оскар може ще і з цим Зюссмутом поговорити про місця в Моравії, куди можна було б перевезти фабрику. А поки що гер Шиндлер може розраховувати на підтримку Головного комітету з евакуації.

— Але ви ж розумієте: з огляду на те, у яких вони обставинах, на те, як війна вплинула на їхнє приватне життя, вони, напевне, дадуть вам швидку відповідь, якщо ви підійдете до них делікатно. У нас, бідолашних міських жителів, у дефіциті шинка, сигари, добрі напої, тканини, кава, всяке таке…

Здається, чиновник думав, що Оскар носить із собою половину того добра, яке Польща виробляла за мирного часу. А насправді подарунок для комітетського панства він збирав за цінами берлінського чорного ринку. Літній чоловік на рецепції готелю «Адлон» знав, де можна дешево дістати чудового шнапсу — близько 80 райхсмарок за пляшку. А панству з комітету негоже передавати менше, ніж десяток пляшок. Кава взагалі була на вагу золота, і гаванські сигари продавалися за шалені гроші. Оскар закупив усього скільки треба і поклав у кошик. Шановним панам, напевне, доведеться попітніти, щоб домовитися з губернатором Моравії.

У самому розпалі переговорів Оскара було заарештовано Амона Ґьота.

Мабуть, хтось на нього доніс. Чи то заздрісник із молодших офіцерів, чи стурбований громадянин, який, побувавши на віллі, був шокований розкішним життям Амона. Старший слідчий СС на прізвище Екерт став придивлятися до фінансових операцій Амона. Те, що Амон стріляв по в’язнях із балкона, слідства не стосувалося. Інша річ — привласнення майна і оборудки на чорному ринку, а також скарги молодших есесівців на жорстоке поводження з ними.

Амон був у відпустці у Відні, вдома у свого батька-видавця, коли СС його заарештувало. Також поліцаї обшукали квартиру, яку гауптштурмфюрер винаймав у місті, і знайшли близько вісімдесяти тисяч райхсмарок готівкою, походження яких, на їхню радість, він пояснити не зміг. Також у сховку під стелею було виявлено близько мільйона цигарок. Як видавалося, віденська квартира Амона виконувала роль скоріше складу, ніж житла на батьківщині.

На перший погляд здається дивним, що СС — чи, радше, чиновники Бюро V Головного управління безпеки Райху — так хотіли заарештувати такого дієвого служаку, як гауптштурмфюрер Ґьот. Але вони вже провели розслідування порушень у таборі Бухенвальд і намагалися притиснути його коменданта Коха. Вони навіть пробували зібрати свідчення, щоб заарештувати відомого Рудольфа Гьосса, і допитували віденську єврейку, котра, як підозрювали, була вагітна від цієї зірки табірної системи. Тож Амон, який лютував у своїй квартирі, коли її обшукували, не мав підстав сподіватися великої недоторканності.

Його відправили до Бреслау й посадили до в’язниці СС, де він чекав слідства і суду. Вони продемонстрували цілковиту необізнаність у тому, що насправді відбувалось у Плашуві, бо пішли на віллу і заарештували Гелену Гірш, підозрюючи, що вона причетна до оборудок Амона. У найближчі місяці її двічі водили до камер під плашувськими бараками СС на допити. Її закидали питаннями про зв’язки Амона на чорному ринку: хто були його агенти, як працювала ювелірна майстерня у Плашуві, кравецьке ательє, фабрика м’яких меблів. Її ніхто ні разу не вдарив, не погрожував. Але вони були переконані, що вона належала до тої банди, яка її мучила. Якщо Гелена колись мріяла про дивовижне і чудове спасіння, то їй і не снилося, що Амона заарештують його ж колеги. Але вона відчувала, що втрачає глузд, коли на цих допитах її намагалися прикувати до Амона.

Вам би Хілович тут став у пригоді, казала вона їм. Але Хіловича вже немає.

Вони були поліцаї за фахом і за якийсь час вирішили, що від Гелени можна отримати хіба що інформацію про розкішну кухню на віллі Ґьота. Могли б іще запитати її про шрами, але садизм Амонові вони закинути не могли. Коли проводилося слідство щодо садизму в таборі Захсенгаузен, поліцаїв витурила з території озброєна охорона. У Бухенвальді вони знайшли суттєвого свідка з сержантського складу, який був готовий давати покази проти коменданта, але сержанта знайшли мертвим у камері. Голова слідчої комісії наказав, щоб зразки отрути, знайденої в шлунку свідка, дали чотирьом в’язням-росіянам. Він побачив, як вони померли, і тим отримав докази проти коменданта і табірного лікаря. Навіть з огляду на те, що їх звинуватили в убивстві й садистській практиці, то була дуже дивна справедливість. Передусім таке слідство змушувало персонал табору зімкнути лави і позбутися живих свідків. Так що чоловік із Бюро V не питав Гелену про її травми. Вони розслідували присвоєння майна, тож врешті-решт дали їй спокій.

Допитували і Мєтека Пемпера. Він повівся мудро, не надто багато говорячи про Амона і, звичайно, не про його злочини стосовно людей. Про незаконні операції Амона до нього доходили хіба чутки. Він грав роль нейтрального і добре вихованого друкаря несекретних матеріалів.

— Гер комендант зі мною такого не обговорював, — раз у раз повторював він.

Але поза цією виставою він так само шалено не вірив у те, що відбувалось, як і Гелена Гірш. Коли щось на світі могло дати йому шанс вижити, то це арешт Амона. Адже межа його життя в іншому разі буде чітко визначена: коли росіяни дійдуть до Тарнова, Амон надиктує свої листи — і пристрелить друкаря. Тож Мєтек хвилювався, що Ґьота зашвидко випустять.

Але їх цікавили виключно спекуляції Амона. Судді-есесівцю, який допитував Пемпера, обершарфюрер Лоренц Ландсдорфер розповів, що гауптштурмфюрер Ґьот давав стенографу-єврею друкувати директиви і плани для плашувського гарнізону на випадок нападу партизанів. Амон, пояснюючи Пемперові, як ці плани мають виглядати, навіть показував йому як зразки подібні плани для інших концентраційних таборів. Суддя так стривожився таким поводженням із таємними документами, що наказав заарештувати Пемпера.

Пемпер провів два неприємні тижні в камері під бараками СС. Його не били, але регулярно допитували різні слідчі Бюро V і два судді суду СС. Як він пригадує, в їхніх очах читалося, що найбільш безпечний вихід — пристрелити його. Одного разу під час допиту щодо екстрених планів Плашува Пемпер спитав слідчих:

— Навіщо мене тримати тут? Тюрма є тюрма. У мене, в кожному разі, пожиттєве ув’язнення.

Цим аргументом він розраховував отримати якесь остаточне рішення щодо себе: його або випустять, або розстріляють. Після того допиту Пемпер кілька годин провів у тривожному чеканні, і нарешті двері відчинилися. Його вивели з камери і повернули до бараку. Але це ще був не останній раз, коли його допитували про справи коменданта Ґьота.

Як видавалося, підлеглі коменданта Ґьота після його арешту не поспішали його вигороджувати. Вони діяли обережно. Вичікували. Бош, який стільки всього випив у домі коменданта, сказав унтерштурмфюреру Йону, що небезпечно намагатися підкупити цих рішучо налаштованих слідчих з Бюро V. А якщо говорити про начальство Амона, то Шернера не було в місті, його відправили ловити партизанів, та й урешті потім уб’ють із засади в лісі коло Неполомиць. Амон потрапив у руки людям з Оранієнбурґа, які ніколи не обідали на його віллі — або ж, коли навіть обідали, то були шоковані чи позаздрили.

Коли Гелену Гірш відпустило СС, вона, працюючи вже на нового коменданта гауптштурмфюрера Бюхера, отримала дружнього листа від Амона: він просив передати йому одяг, трохи любовних романів і детективів і чого-небудь випити, щоб йому легше сиділося в камері. Гелена подумала, що то був немовби лист від родича. Ґьот писав: «Чи не була б ти ласкава зібрати для мене…», а в кінці стояло: «Сподіваюся, скоро зустрінемось».

Тим часом Оскар подався до торговельного міста Троппау до інженера Зюссмута. Він прихопив із собою напоїв і діамантів, але вони йому не знадобилися. Зюссмут сказав Оскарові, що він уже пропонував поставити які-небудь маленькі єврейські табори праці в прикордонних містечках Моравії — хай би постачали товари для Інспекції з озброєння. Такі табори, звичайно, перебуватимуть під центральним контролем Аушвіцу або Ґрьосс-Розену, оскільки сфери впливу тих великих концентраційних таборів перетинають польсько-чесхословацький кордон. Але в’язням було значно безпечніше в маленьких таборах, ніж у тому величезному некрополі, яким був Аушвіц. Зюссмут, звичайно, так ні до чого й не домовився. У Ліберецькому замку пропозицію відкинули. В інженера ніколи не було своїх важелів. А от Оскар, якого підтримує полковник Ланґе і панове з Комітету з евакуації, — це вже скидалося на важіль.

Зюссмут у своєму кабінеті мав список місць, на яких можна було б розташовувати підприємства, евакуйовані з зони бойових дій. Біля рідного Оскарового Цвіттау, на краю села Брюннліц, стояла велика текстильна фабрика, яку тримали віденські брати Гоффмани. У себе вдома вони вже почувались як сир у маслі, але прийшли до Судетів за легіонами (так само як Оскар до Кракова) і стали текстильними магнатами. Ціла прибудова від їхньої фабрики гуляє, її використовують просто як склад для старих прядильних машин. Подібне місце може обслуговуватися залізничним депо Цвіттау, де за вантажні склади відповідав шваґро Оскара. А залізнична петля проходила близько до брами. Брати люблять грошики, посміхнувшись, сказав Зюссмут. За ними стоїть місцева партія — окружна рада і голова райкому в них у кишені. Зате за вами стоїть полковник Ланґе. Я прямо зараз напишу до Берліна, пообіцяв Зюссмут, і порекомендую використання прибудови Гоффманів.

Оскар знав те німецьке село Брюннліц із дитинства. Його національний склад був помітний уже з назви, бо чехи назвали б село Брненець, так само як у чехів Цвіттау перетворилося на Світаву. Мешканці Брюннліца не дуже хотіли бачити по сусідству тисячу чи більше євреїв. Мешканцям Цвіттау, з яких була й частина працівників Гоффманів, теж це б не сподобалося — таке забруднення, ще й під час війни, їхнього селянсько-промислового закутка.

У кожному разі, Оскар поїхав швидко оглянути місце. До адміністрації братів Гоффманів він не ходив, адже це викликало б певні підозри в упертішого брата, котрий очолював компанію. Але Шиндлер зміг забрести до прибудови так, що його ніхто не зупинив. То були старомодні двоповерхові промислові споруди, посередині між якими був двір. Перший поверх мав високу стелю і був заставлений старими машинами та ящиками вовни. Верхній поверх, напевне, мали займати контори і легше обладнання. Великі преси там ставити, напевне, не можна. Унизу місця цілком вистачить для нових цехів DEF, контор, а десь у кутку може бути квартира директора. Угорі будуть бараки для в’язнів.

Оскар був у захваті від цього місця. Він поїхав до Кракова, і йому вже не терпілося цим зайнятися, заплатити за що слід, знову поговорити з Мадрічем. Адже Зюссмут міг знайти місце і для Мадріча, може, навіть у цехах Брюннліцу.

Повернувшись, Шиндлер дізнався, що бомбардувальник союзників, підбитий винищувачем Люфтваффе, упав на два крайні бараки у дворі фабрики. Його покривлений обгорілий фюзеляж лежав на сплющених бараках. На «Емалії» залишилася тільки невелика група в’язнів, щоб згортати виробництво й доглядати фабрику. Вони бачили, як палаючий літак падав. Усередині було двоє людей, їхні тіла обгоріли. Представники Люфтваффе, які прийшли їх забрати, сказали Адамові Ґарде, що бомбардувальник був «стірлінгом» і його пілоти — австралійцями. В одного з них залишилася в руках обгоріла Біблія англійською мовою — напевне, він тримав її, коли літак падав. Ще двоє стрибнули з парашутами десь у передмістях. Одного з них знайшли: він помер від ран, за спиною в нього залишався парашут. Другого підібрали партизани і десь переховували. Ті австралійці займалися тим, що скидали допомогу для партизанів у дикі ліси східніше від Кракова.

Якщо Оскар хотів якогось знаку, що він усе робить правильно, то ось воно й було. Ці люди, напевне, прибули з якихось містечок австралійського бушу, які навіть уявити годі, щоб пришвидшити кінець усього цього в Кракові. Він одразу зателефонував до чиновника, який відповідав за рухомий склад в адміністрації начальника Східної залізниці Гертайса, і запросив його пообідати й поговорити про потенційну потребу DEF у залізничних платформах.

Тиждень по тому Оскар поговорив із Зюссмутом, а панове в берлінському Комітеті з озброєння дали розпорядження губернаторові Моравії, що зброярське підприємство Оскара буде розташоване в прибудові прядильної фабрики Гоффманів у Брюннліці. Чиновники губернатора нічого вже не вдіють, сказав Зюссмут Оскарові телефоном — хіба що затримають із паперами. Але Гоффмани та інші партійці Цвіттау вже радились і виносили резолюції проти Оскарового підприємства в Моравії. Голова районного комітету партії у Цвіттау написав до Берліна, скаржачись, що єврейські в’язні з Польщі становитимуть загрозу для здоров’я моравських німців. Висипний тиф, дуже ймовірно, може з’явитись у регіоні уперше за сучасну історію, а маленький зброярський завод Оскара, цінність якого для воєнних дій сумнівна, ще й приваблюватиме бомбардувальники союзників — у результаті збитків зазнає важлива фабрика Гоффманів. Кількість єврейських злочинців у пропонованому Шиндлером таборі переважить мале добропорядне населення Брюннліца і стане раковою пухлиною на порядному суспільстві Цвіттау.

Такі протести були марними, бо йшли просто до берлінського кабінету Еріха Ланґе. Скарги до Троппау перехоплював чесний Зюссмут. Однак на стінах Оскарового рідного міста тут і там висіли плакати: «Не пустимо єврейських злочинців».

І Оскар платив. Платив Комітету з евакуації в Кракові, який допоміг прискорити отримання дозволу на перевезення обладнання. Економічний відділ у Кракові треба було стимулювати, щоб отримати потрібні дозволи. У ті дні валюта була не дуже у фаворі, тож Шиндлер платив натурою: кілограмами чаю, парами шкіряного взуття, килимами, кавою, рибними консервами. Після обіду він подовгу крутився в провулках біля краківського ринку, виторговуючи те, чого бажали бюрократи. В іншому випадку, він був певен, вони змусять його чекати, доки останнього з його євреїв не заберуть до Аушвіцу.

Саме Зюссмут сказав йому, що до Інспекції з озброєння пишуть із Цвіттау, звинувачуючи Оскара в операціях на чорному ринку.

— Коли вже вони пишуть мені, — продовжив він, — то можна закладатися, що такі самі листи йдуть до шефа моравської поліції оберштурмфюрера Отто Раша. Вам слід познайомитися з Рашем і показати, який ви симпатяга.

Оскар був знайомий із Рашем, коли той був шефом поліції в Катовицях. За щасливим збігом обставин Раш був головою «Ferrum AG» в Сосновці, компанії, у якої Оскар закуповував сталь. Але вирушаючи до Брно, щоб перешкодити намірам інформаторів, Оскар не покладався на таку нетривку матерію, як взаємна дружба. Він прихопив із собою діамант і використав його під час зустрічі. Коли коштовність перейшла на ту половину столу, де сидів Раш, то вона зміцнила брненський фронт Оскара.

Оскар пізніше оцінював витрати на організацію перевезення до Брюннліцу в сто тисяч райхсмарок (майже сорок тисяч доларів). Ті, хто пережив лихоліття завдяки йому, погоджуються з такою цифрою, хоча дехто, хитаючи головою, сумнівався: «Та ні, більше! Певне, що це більше коштувало».

Він уклав так званий підготовчий список і передав його в адміністрацію Плашува. У ньому була понад тисяча імен: і ті, хто працював у таборі при «Емалії», і нові люди. У ньому вже з’явилася Гелена Гірш, і Амон був далеко й заперечувати не міг.

І список би ще побільшав, коли б Мадріч погодився переїхати з Оскаром до Моравії. Тож Оскар далі обробляв на цей предмет Тіча, свого спільника, який міг би вмовити Мадріча. Ті в’язні з Мадрічевої фабрики, які були наближені до Тіча, знали, що список укладається, що вони могли б туди потрапити. Тіч їм сказав прямо: «Вам необхідно туди потрапити. У всьому морі паперів Плашува певне майбутнє є тільки в тих, хто буде на десятку сторінок Оскарового списку».

Але Мадріч усе ніяк не наважувався, чи хоче він об’єднатися з Оскаром, чи додаватиме до загальної кількості людей три тисячі своїх.

І знов-таки, датування Оскарового списку оповите туманом, тож навколо нього можливі легенди. Хоча самого існування списку туман не стосується: екземпляр цього документа можна побачити сьогодні в архівах «Яд Вашем».

Немає ніяких сумнівів щодо імен, які Оскар і Тіч згадали в останній момент і внесли в офіційний папір. Імена в списку є безсумнівними. Але обставини породжують легенди. Проблема в тому, що список згадують настільки активно, що він від цього немовби розпливається. Список — це абсолютне добро. Список — це життя. Але за його пом’ятими краями лежить провалля.

Деякі, чиї імена з’явились у списку, кажуть, що на віллі Ґьота була вечірка, зустріч есесівців і підприємців, де вони згадували весь той час, який із приємністю провели разом. Дехто навіть вважає, що в ній брав участь і сам Ґьот, але, оскільки його під заставу не випустили, то такого бути не могло. Інші гадають, що гуляли у квартирі Оскара над його фабрикою. Оскар понад два роки влаштовував там чудові бенкети. Один із в’язнів «Емалії» пам’ятає, як тоді в 1944 році стояв на нічній вахті, а о першій ночі з квартири вийшов Оскар — відпочити від галасу нагорі, — і приніс йому два тістечка і двісті цигарок, іще й пляшку його товаришу по вахті.

На «прощальному вечорі» Плашува, хоч би де він відбувався, серед гостей були доктор Бланке, Франц Бош і, дехто каже, оберфюрер Юліан Шернер, який узяв відпустку зі своїх партизанських ловів. Були там також Мадріч і Тіч. Тіч потім скаже, що там Мадріч уперше скаже Оскару, що не поїде з ним у Моравію. «Я зробив для євреїв усе, що міг», — сказав Мадріч. Це було обдумане рішення; Тіч цілими днями бував у нього, але переконати так і не зміг.

Мадріч був людиною чесною і справедливою. Пізніше його за це вшанують. Він просто не вірив, що моравський план щось дасть. А якби повірив, то, за всіма ознаками, долучився б.

Ще про цей вечір відомо, що в ньому був певний елемент терміновості: списку Шиндлера треба було дати хід того вечора. Цей елемент є в усіх версіях історії, яку розповідають ті, хто вижив.

Вони можуть переказувати і доповнювати цю історію лише в тому разі, коли спочатку чули її від Оскара, який міг зі смаком дещо прикрасити. Але на початку 1960-х років Тіч сам визнав правдивість цієї версії. Можливо, новий тимчасовий комендант Плашува гауптштурмфюрер Бюхер сказав Оскару: «Годі вже тягти кота за хвіст, Оскаре! Треба нарешті закінчити формальності і взятися до перевезення». Може, якийсь інший останній строк виставила залізниця, з огляду на доступність транспорту.

У кінці списку Оскара Тіч тепер додав над офіційними підписами прізвища працівників Мадріча. Додалося майже сімдесят імен, які вписав Тіч зі своєї та Оскарової пам’яті. Серед них була і сім’я Файґенбаумів — дочка-підліток із невиліковним раком кісток, юний син Лютек із такими-сякими навичками ремонту швацьких машин. Тепер під пером Тіча вони всі перетворилися на кваліфікованих працівників зброярського відділу. У квартирі співали, голосно розмовляли, сміялися, дим від цигарок затуманював усе, а Оскар і Тіч у куточку перепитували одне в одного імена, мучилися правописом польських прізвищ.

Урешті, Оскар поклав руку на зап’ястя Тіча. Усе, більше не можна. Вони і з такою кількістю вже можуть нам відмовити. Тіч і далі пригадував імена, і наступного ранку прокинувся, кленучи себе, бо запізно пригадав одну людину. Тепер уже все, він досяг межі й вимучився роботою. Він був блюзнірськи близький до того, щоб воскресити людей самою згадкою про них. Він не скупився на згадки. Ось яке послання до світу це було — послання, складене в душній, накуреній квартирі Шиндлера, де Тічеві було важко дихати.

Список був не бездоганний, однак новий комендант Бюхер, який перебував на своїй посаді лише для того, щоб згорнути табір, сам не цікавився б, хто там записаний, хіба що звертав би увагу на його чисельність. А от чиновник, який займався персоналом, Марсель Ґольдберґ, мав змогу трохи почаклувати над документом. В’язні знали, що Ґольдберґ бере. І Дреснери знали. Юда Дреснер, дядечко Ґені — Червоної Шапочки і чоловік пані Дреснер, яку колись подруга відмовилася ховати за стіною, батько юних Янека і Данки, — цей Юда Дреснер про те знав. Родина пояснювала свою присутність у списку Шиндлера просто: «Він заплатив Ґольдберґу». Що саме він йому дав, вони так і не дізналися. Ювелір Вулкан, імовірно, аналогічним чином вніс до списку себе, дружину і сина.

Польдек Пфефферберґ почув про список від сержанта СС на ім’я Ганс Шрайбер. Шрайбер, молодик років двадцяти п’яти, мав у Плашуві таку саму лиху славу, як і решта тамтешніх есесівців, але Пфефферберґові до певної міри симпатизував; такі стосунки між конкретним есесівцем і конкретним в’язнем були не рідкістю для тієї системи. Ця своєрідна дружба почалася, коли Пфефферберґ, староста групи свого бараку, отримав доручення помити вікна. Шрайбер оглянув роботу, помітив десь патьок і почав залякувати Пфефферберґа в стилі, який часто передував страті. Пфефферберґові урвався терпець, і він сказав Шрайберові: мовляв, ми обидва знаємо, що вікна помиті як слід, а коли Шрайбер шукає приводів його розстріляти, то хай бере і стріляє, а не морочить йому голову. Парадоксально, але цей спалах Шрайбера повеселив — і тепер він час від часу зупинявся поговорити з Пфефферберґом, спитати, як ся мають він і його дружина, а іноді давав Леопольдові яблуко для Міли. Улітку 1944 року Польдек відчайдушно звернувся до нього, благаючи зняти Мілу з потяга, яким жінок із Плашува відсилали до страшного табору Штуттгоф на Балтиці. Міла вже стояла в шерензі тих, кого саджали до вагонів для худоби, аж тут прибіг Шрайбер, розмахуючи якимсь папірцем, і відкликав її. Іншого разу, однієї неділі, він п’яним прийшов до бараку Пффеферберґа і перед ним та ще кількома іншими в’язнями розплакався, каючись у «жахливих речах», які він коїв у Плашуві. Шрайбер сказав, що хоче це спокутувати і піде на Східний фронт. Так він урешті й зробить.

Тепер він сказав Пфефферберґові, що в Шиндлера є список і хай Польдек зробить усе можливе, щоб у ньому опинитися разом із Мілою. Останні півтора року Шиндлер часто навідував Леопольда в гаражі й щоразу обіцяв його врятувати. Однак Польдек став таким вправним зварювальником, що керівники гаража, яким була життєво необхідна високоякісна робота, ніколи б його не відпустили. Тепер Ґольдберґ сидів зі списком у руках — себе він туди вже записав, — ну а Леопольд, давній товариш Оскара, колись частий гість у квартирі на Страшевського, гадав, що його заради старої дружби туди вже записано.

— Діаманти є? — спитав Ґольдберґ Пфефферберґа.

— Ви серйозно? — перепитав Польдек.

— Цей список, — відказав Ґольдберґ, чоловік, який випадково отримав неймовірну владу, — вартий діамантів!

Тепер, коли віденський меломан гауптштурмфюрер Ґьот сидів у в’язниці, брати Роснери, придворні музиканти, могли спокійно прокладати собі шлях до списку. І Долек Горовиць, який раніше прилаштував дружину й дітей на «Емалію», тепер переконував Ґольдберґа внести туди себе і всю сім’ю. Горовиць весь цей час працював на центральному складі і примудрився назбирати деякі цінності. Тепер він віддав їх Марселеві Ґольдберґу.

Були у списку і брати Бейські — Урі та Моше, офіційно схарактеризовані як налаштувальник машин і кресляр. Урі розумівся на зброї, а Моше мав хист підробляти документи. Список формувався за таких туманних обставин, що неможливо сказати, чи саме за ці таланти брати були в нього внесені.

Йозеф Бау, галантний жених, у якийсь момент теж до списку потрапив, сам того не знаючи. Ґольдберґу було зручно не розголошувати, хто туди записаний. З огляду на його вдачу, Бау, коли б ходив до Ґольдберґа, просив би одночасно і за себе, і за матір, і за дружину. Але він уже надто пізно зрозуміє, що до списку на Брюннліц внесено лише його.

Ну а Штерна пан директор записав одразу. Штерн був єдиним отцем-сповідником Оскара, його думка для директора дуже важила. З першого жовтня жодного єврейського в’язня не випускали з Плашува — ні на кабельний завод, ні будь-куди ще. Водночас довірені особи польської тюрми запровадили охорону бараків, щоб єврейські в’язні припинили вимінювати хліб у поляків. Ціна на нелегальний хліб підскочила настільки, що її вже важко було визначити в злотих. Колись можна було виміняти хлібину за запасну куртку, а двісті п’ятдесят грамів — за чисту спідню сорочку. А тепер, як і в Ґольдберґа, хліб був вартий діамантів.

Протягом першого тижня жовтня Оскар і Банкєр для чогось приїхали до Плашува і, як завжди, пішли до Штерна в бауляйтунґ. Кабінет Штерна був далі коридором за кабінетом відсутнього Амона. З ним можна тепер було говорити вільніше, ніж будь-коли до того. Штерн розповів Шиндлеру про підвищення ціни на житній хліб. Оскар розвернувся до Банкєра і неголосно сказав:

— Подбайте, щоб Вайхерт отримав п’ятдесят тисяч злотих.

Доктор Міхаель Вайхерт був головою колишньої єврейської комунальної Самопомочі, яку тепер перейменували на Бюро допомоги євреям. Йому і його установі було дозволено існувати задля годиться, а ще — з огляду на потужні зв’язки Вайхерта з німецьким Червоним Хрестом. Хоча багато польських євреїв у таборах дивилися на нього зі зрозумілою підозрою, і через ці підозри він потрапить під суд після війни — його виправдають, — Вайхерт був саме тією людиною, яка може швидко знайти хліба на п’ятдесят тисяч злотих і доправити його у Плашув.

Розмова між Штерном і Оскаром тривала далі. Ті п’ятдесят тисяч злотих були лише побіжним моментом у їхній бесіді про непевні часи і про те, як Амонові сидиться в Бреслау. Того ж тижня хліб із чорного ринку пронесуть до табору під вантажами тканини, вугілля, металобрухту. І протягом дня ціна впаде до звичайного рівня.

Такий приємний приклад злагоджених дій Оскара і Штерна був далеко не останнім.