Старосвітські батюшки та матушки

Повість-хроніка

Широко роз­ки­ну­лось се­ло Вільша­ни­ця, не­да­ле­ко од Росі, по зе­ле­них гор­бах та до­ли­нах. Се­ред се­ла в до­лині лиснів дов­гий ста­вок. Ко­ло са­мої греблі про­ти мли­на на при­гор­ку сто­яла ста­ра ду­бо­ва церк­ва з п'ятьма ба­ня­ми, а ко­ло неї, не­на­че вгніздив­шись в гус­то­му виш­ни­ку, сто­яла ще старіша за церк­ву, при­сад­ку­ва­та, ши­ро­ка дзвіни­ця з стовп­чи­ка­ми навк­ру­ги. Про­ти церк­ви че­рез до­ро­гу бу­ла осе­ля вільша­ницько­го свя­ще­ни­ка; за ста­рим до­мом зе­ленів ста­рий са­док. І при­гор­ки, й довгі до­ли­ни, й зе­лені ле­ва­ди в вер­бах по­над став­ком - усе зе­леніло й лисніло на ве­се­ло­му сонці, а білі чисті ха­ти скрізь біліли в сад­ках, ніби чи­ясь ве­ред­ли­ва ру­ка, гра­ючись, роз­ки­да­ла їх в по­етич­но­му без­ладді по гор­бах та до­ли­нах.

На південь за по­ло­ги­ми ле­ва­да­ми та сіно­жа­тя­ми, за ку­па­ми вільхи та вер­бо­ло­зу, про­ти синього не­ба яс­но вирізу­ва­лась ла­ма­на сму­га го­ря­но­го бе­ре­га Росі. По го­рах та за­па­ди­нах мріли ліси; поміж ліса­ми ніби то­ну­ли в срібній імлі то там, то там се­ла, бли­ща­ли хрес­ти на білих ба­нях цер­ков, мріли на при­гор­ках білі ха­ти. Ви­со­кий бе­рег, опо­ви­тий про­зо­рим ту­ма­ном, мрів в да­ле­чині, не­на­че по­етич­ний міраж в про­зо­ро­му синьому небі.

Дія діялась в двад­ця­тих ро­ках ХІХ віку. Бу­ло літо. Вже зай­шли жни­ва. Вже нас­тав га­ря­чий робітній час. Сто­яла го­ди­на, ще й до то­го був бу­день, - а в дворі й за дво­ром в свя­ще­ни­ка стов­пи­лась си­ла на­ро­ду: в Вільша­ниці тільки що по­хо­ва­ли ста­ро­го свя­ще­ни­ка, Пет­ра Мос­са­ковсько­го. Уся гро­ма­да зійшлась в йо­го двір на по­ми­нальний обід.

Усе ши­ро­ке подвір'я суспіль бу­ло зас­тав­ле­не не сто­ла­ми, а дош­ка­ми, пок­ла­де­ни­ми на пеньках та око­рен­ках. Впо­довж цих до­шок сиділи долі дов­ги­ми ряд­ка­ми па­рафіяни покійно­го па­нот­ця. За подвір'ям стов­пи­лась си­ла дітей, хлопців та дівчат і заг­ля­да­ла в двір че­рез тин. Діти по­ви­ла­зи­ли на тин і обсіли йо­го, не­на­че го­робці. На го­роді па­ла­ло троє ба­гаттів, а кру­гом їх веш­та­лись мо­ло­диці, сно­ви­га­ли ба­би. В ле­генько­му ди­му од ба­гат­тя бу­ло вид­но з де­ся­ток здо­ро­вих золійників та горшків з уся­кою стра­вою для обіду. Не­за­ба­ром мо­ло­диці по­ча­ли на­си­па­ти в здо­рові мис­ки та ян­до­ли стра­ву й ста­ви­ли по дош­ках; другі ви­но­си­ли з ха­ти в ряд­нах і розк­ла­да­ли по сто­лах пок­ра­яний на скиб­ки хліб та книші. Ко­ло самісінько­го по­ро­га дов­ги­ми ряд­ка­ми посіда­ли за обід старці та стар­чи­хи сли­ве з усіх ближ­чих сіл. На­ро­ду бу­ло си­ла. Місця для всіх не ста­ва­ло: одні ряд­ки, по­обідав­ши, вста­ва­ли, другі сіда­ли на­томість. Після чо­ловіків сіда­ли мо­ло­диці та ба­би.

Прислуговуючі най­мич­ки та мо­ло­диці на­си­лу нас­та­ча­ли стра­ви. Тут обіда­ло все се­ло, обіда­ли про­хожі, проїжджачі; старці пос­хо­ди­лись з усієї око­лиці… Горілка ви­хо­ди­ла відра­ми, та й ще не мож­на бу­ло нас­та­чи­ти на всіх.

Чотири си­ни небіжчи­ка от­ця Пет­ра - два свя­ще­ни­ки, один ди­якон і один дяк - з здо­ро­ви­ми пляш­ка­ми в ру­ках хо­ди­ли поміж сто­ла­ми і підряд час­ту­ва­ли усіх.

Найщедріше час­ту­ва­ли во­ни па­рафіян сво­го па­нот­ця, бо зна­ли, що гро­ма­да за­раз по обіді поч­не ви­би­ра­ти зас­туп­ни­ка на місце ста­ро­го покійно­го па­нот­ця. А їм усім од­на­ко­во ба­жа­лось зай­ня­ти батько­ве місце в рідно­му, здо­ро­во­му й ба­га­то­му селі.

На причілку, в хо­лод­ку, під ви­со­ки­ми че­реш­ня­ми, бу­ли по­нак­ри­вані сто­ли для ду­хо­венст­ва та значніших па­рафіян-гос­по­дарів. Невістки покійни­ка віта­ли гос­тей.

Сонце ста­ло на вечірньому прузі. Свя­ще­ни­ки вста­ли з-за столів, а за ни­ми ра­зом повс­та­ва­ли усі лю­ди на всьому ши­ро­ко­му дворі. Гомін стих од­ра­зу. Нас­та­ла та­ка ти­ша, не­на­че на всьому дворі не бу­ло жи­вої душі. Ста­ло чуть, як ще­бе­та­ли в сад­ку пташ­ки. Ста­рий си­вий свя­ще­ник, обер­нув­шись до церк­ви, по­чав пра­ви­ти здо­ро­вим ба­сом па­рас­тас. Йо­го го­лос роз­ля­гав­ся по всьому подвір'ї. Ста­рий ба­тюш­ка нап­рикінці па­рас­та­са підняв го­лос і го­лосніше пок­лик­нув "вічную пам'ять" небіжчи­кові. І все ду­хо­венст­во, яке тут бу­ло, заспіва­ло "вічная пам'ять!". А в той час ти­тар, си­вий, аж білий, з дов­ги­ми ву­са­ми, тричі навх­рест підійняв вго­ру здо­ро­вий по­лив'яний чер­во­ний жбан си­ти, при­дер­жу­ючи звер­ху ру­кою хліб, кот­рим був нак­ри­тий жбан. Усі лю­ди, що сто­яли в дворі і за дво­ром, по­ча­ли хрес­ти­тись та кла­ня­тись до церк­ви: сотні рук за­ма­ха­ли, сотні голів то на­хи­ля­лись, то підніма­лись, сотні уст ше­потіли не ду­же ти­хо: "Вічная пам'ять! вічная пам'ять!" І нес­подіва­но не­на­че схо­пив­ся се­ред тиші в дворі вітер, і не­на­че за­ше­лестів на вітрі лист в сад­ку на де­реві. І той ше­лест по­ма­леньку сти­хав, до­ки зовсім не стих… і знов в дворі і на причілку ста­ло ти­хо-ти­хо, аж мерт­во…

Сини покійни­ка з усім ду­хо­венст­вом пішли в по­кої. Чо­ловіки поздійма­ли дош­ки й пов­но­си­ли в повітку; по­од­ко­чу­ва­ли під тин пеньки та око­рен­ки. Си­ла лю­дей роз­си­па­лась по дворі. Мо­ло­диці та старці по­ви­хо­ди­ли з дво­ру за во­ро­та. 3іста­лась в дворі са­ма гро­ма­да. По­ча­лись ви­бо­ри но­во­го свя­ще­ни­ка.

Громада за­го­моніла й за­гу­ла, не­на­че за­гу­ли бджо­ли в пасіці пізнього літнього ве­чо­ра після важ­ко­го га­ря­чо­го дня; по всьому дворі лю­ди поз­би­ва­лись в куп­ки й сти­ха роз­мов­ля­ли. На­си­лу бу­ло чу­ти то там, то там: "А хто пак оце бу­де в нас за свя­ще­ни­ка? Ко­го нам оби­ра­ти?" Одні ра­ди­ли, що най­кра­ще бу­ло б обібра­ти на па­рафію од­но­го з стар­ших синів покійни­ка, котрі вже бу­ли свя­ще­ни­ка­ми в сусідніх се­лах; другі об­зи­ва­лись за третього си­на - ди­яко­на; але ще тихіше хо­див гомін, що старші си­ни покійно­го па­нот­ця не ду­же ми­рять з своїми па­рафіяна­ми, а ди­якон п'є по корч­мах горілку й б'ється не тільки з людьми, але ча­сом і з жи­да­ми, навіть з жидівка­ми.

- Панове гро­ма­до! - спокійним, але твер­дим го­ло­сом про­мо­вив ста­рий ти­тар, кру­гом кот­ро­го стов­пи­лись такі ж самі старі діди. - З-поміж чо­тирьох цих нас­то­ятелів на па­рафію оберімо собі за свя­ще­ни­ка най­мен­шо­го покійни­ко­во­го си­на Ха­ри­то­на. Він зріс на на­ших очах; ми йо­го доб­ре знаємо. І чо­ловік він доб­рий, бо­го­бо­ящий, не гор­дий; ча­сом вря­ди-го­ди вип'є з на­ми по чарці, але не п'янствує, не ти­няється по корч­мах; він і до лю­дей привітний та лас­ка­вий, і гор­тань має доб­ру. Не­ма що й ка­за­ти! З йо­го бу­де доб­рий свя­ще­ник. На­пишімо про­шен­ня до вла­ди­ки, дай­мо йо­му підво­ду та гро­шей на до­ро­гу, та й не­хай з бо­гом ру­шає до Києва. Чи так, па­но­ве гро­ма­до?

- Так, так! Ти­тар доб­ре ра­дить! - за­го­моніли діди кру­гом ти­та­ря, і ця гад­ка, не­на­че стріла­ми, по­летіла по всьому дворі.

Титар вий­шов з сво­го кру­га, прой­шов вздовж і впо­пе­рек по дворі поміж гро­ма­дя­на­ми та пи­тав в усіх і в кож­но­го, чи прис­та­ють во­ни на йо­го дум­ку за цього од­но­го з чо­тирьох те­перішніх нас­то­ятелів на вільша­ницьку па­рафію. Пе­ред ти­та­рем лю­ди розс­ту­па­лись; го­ло­ви без ша­пок ко­ли­ва­лись, і од кінця до кінця скрізь бу­ло чуть: "Так, так! Це прав­да! Не­хай Ха­ритін бу­де в нас за свя­ще­ни­ка!"

Титар пішов в по­кої і оповістив свя­ще­ни­кам і са­мо­му Ха­ри­то­нові, що па­рафіяни обібра­ли йо­го на па­рафію. Стар­шим си­нам покійни­ка оче­ви­дяч­ки ста­ло ніяко­во. Ха­ритін пок­ло­нив­ся покірненько й по­дя­ку­вав за честь.

- Вийдіть же, па­не дя­че, до гро­ма­ди! - ска­зав ти­тар, ле­генько кла­ня­ючись Ха­ри­то­нові.

Харитін вий­шов на га­нок. Слідком за ним вий­шли свя­ще­ни­ки, окрім братів. Гомін в гро­маді од­ра­зу стих. Ти­тар з сходів го­лос­но спи­тав:

- Чи згод­жуєтесь, па­но­ве гро­ма­до, щоб ма­ти доб­родія Ха­ри­то­на в се­бе за свя­ще­ни­ка на нашій па­рафії?

- Згода, зго­да! - гук­ну­ла гро­ма­да як один чо­ловік. - Не­хай він бу­де в нас за свя­ще­ни­ка!

Харитін низько пок­ло­нив­ся й по­дя­ку­вав гро­маді.

- Волимо Ха­ри­то­на! Ха­ритін не­хай бу­де в нас за па­нот­ця! - знов за­гу­ло з усіх боків.

Харитін знов пок­ло­нив­ся й хотів щось ска­за­ти, щоб по­дя­ку­ва­ти гро­маді, але вже й пер­ших йо­го слів не мож­на бу­ло по­чу­ти. Підняв­ся шум та гам, яким зви­чай­но кінча­ються усі гро­мадські збо­ри. Гро­ма­да гу­ла, не­на­че вітер в лісі. Задні ла­ви за­ко­ли­ва­лись і по­су­ну­ли з дво­ру. Не­на­че во­да в здо­ро­ву за­ли­ву, що нес­подіва­но од­ра­зу про­ри­ває греб­лю, во­ни пог­на­ли по­пе­ред се­бе ку­пи дітво­ри, хлопців та мо­ло­диць, котрі вис­ли ко­ло воріт. За­во­ру­ши­лось і все стов­пи­ще в дворі і ши­ро­кою хви­лею по­ли­лось з воріт на ули­цю. В дворі ста­ло по­рожньо й ти­хо.

На ган­ку все ще сто­яв щас­ли­вий Ха­ритін, ви­со­кий, тон­кий, рівний ста­ном, біло­ви­дий, з гус­ти­ми ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми, що спа­да­ли тро­хи не до пле­чей. Він пильно ди­вив­ся на гус­ту ма­су чор­них ша­пок, схо­жу на чор­ну ріллю, до­ки й ос­танній чо­ловік не вий­шов з дво­ра. В йо­го на делікат­но­му ви­ду зай­нявсь рум'янець, як він, провівши очи­ма всіх до ос­тан­ку, вер­тав­ся в світли­цю се­ред сусідів свя­ще­ників, котрі, оче­ви­дяч­ки, спо­чу­ва­ли до йо­го й бу­ли при­хильніші до йо­го, ніж до братів.

- Поздоровляємо вас, Ха­ри­то­не Пет­ро­ви­чу! - перші за­го­моніли про­ворні ма­туш­ки. - Те­пе­реч­ки ж шу­кай­те собі десь гар­ну панімат­ку, та й не­хай вам бог бла­гос­ло­вить на па­рафію сісти.

Харитонів брат, ди­якон, гля­нув сер­ди­то на ма­ту­шок, не­на­че п'ята­ка їм ки­нув, і про­мо­вив:

- В батька ще й но­ги не за­хо­ло­ли, а ви вже й про весілля…

- Та що ж, бра­те! Жи­вий жи­ве й га­да! - обізвав­ся най­стар­ший брат. - Вже батька не вер­не­мо з до­мо­ви­ни. А от вий­дуть со­ро­ко­ви­ни, то й щас­ти, бо­же, Ха­ри­то­нові й од­ру­жи­тись, і вис­вя­ти­тись.

- Оце прав­да! Це муд­ре сло­во! Хіба ж в нас не знай­деться з ким од­ру­жи­тись, чи що? А га­ятись те­пе­реньки з цим та­ки не ви­па­дає, - задріботіли ма­туш­ки.

Вони вже не­на­че й за­бу­ли за по­хо­рон і по­ча­ли пе­ре­би­ра­ти та при­га­ду­ва­ти усіх знай­омих паннів в око­лиці. Од­на ма­туш­ка зга­да­ла між інши­ми пан­на­ми за Они­сю Про­ко­по­вичівну. По­чув­ши це ймен­ня, Ха­ритін лип­нув за­со­ром­ле­ни­ми очи­ма й знов спус­тив їх до­до­лу. Пе­ред ним в од­ну мить, не­на­че блис­кав­ка, блис­нув Они­син вид. Він зга­дав її й - за­був навіть на той час за смерть і по­хо­рон батька. Раз він ба­чив її в Бо­гус­лаві на яр­мар­ку й од то­го ча­су не міг її за­бу­ти. І те­пер він не­на­че по­ба­чив її се­ред яр­мар­ко­во­го на­тов­пу, на яс­но­му сонці, в шов­ко­во­му чер­во­няс­то­му гор­сеті, в кар­татій плахті, в со­рочці з ме­ре­жа­ни­ми ру­ка­ва­ми, в квітках та ме­реж­ках, об­си­па­ну га­ря­чим сон­цем - не­на­че се­ред яр­мар­ко­во­го стов­пи­ща, шу­му та га­му десь узя­ла­ся рай­ська пти­ця, при­ли­ну­ла і впа­ла се­ред чор­них та білих сви­ток, се­ред сму­ше­вих чор­них ша­пок.

Хоч гості вже й по­обіда­ли й доб­ре ви­пи­ли, але по ста­рин­но­му зви­чаю на столі знов пос­та­ви­ли здо­рові пляш­ки нас­той­ки та на­ли­вок. Гості все пи­ли по чарці та сти­ха ба­ла­ка­ли. Роз­мо­ва йшла по­важ­на, не­го­лос­на. Гості оче­ви­дяч­ки ша­ну­ва­ли пам'ять небіжчи­ка й го­во­ри­ли сти­ха, ніби небіжчик ще й те­пер ле­жав на лаві, або не­на­че ще й досі не скінчив­ся по­хо­рон. Тільки вря­ди-го­ди якась там ду­же го­лос­на та пруд­ка ма­туш­ка, за­був­ши за по­хо­рон, дзе­ленька­ла, не­на­че в го­лос­ний дзво­ник дзво­ни­ла.

Харитін сидів, по­хи­лив­ши го­ло­ву й пох­ню­пив­шись а ду­ми сну­ва­лись в йо­го в го­лові, як нит­ки на снівниці. І по­хо­рон, і ви­бо­ри, й нес­подіва­на батьківська па­рафія, й за­висність йо­го братів - все це во­ру­ши­лось в йо­го ду­мах. Він на­си­лу чув гомін в по­ко­ях, не роз­би­рав навіть ні слів, ні тям­ки роз­мо­ви в то­му гус­то­му го­моні. І чо­гось йо­му по­чув­ся інший гус­тий гомін: не в по­ко­ях, а десь-інде, десь не­на­че на бо­гус­лавсько­му яр­мар­ку. Чо­гось йо­го ду­ми знов пе­ре­летіли до Бо­гус­ла­ва, й він не­на­че по­ба­чив яр­мар­ко­вий на­товп, яр­мар­ко­ве веш­тан­ня. Лю­ди сно­ви­га­ють між во­за­ми, між крам­ни­ця­ми, між ят­ка­ми, не­на­че ко­маш­ня. Він навіть по­чу­тив га­ря­чий од сон­ця яр­мар­ко­вий дух ку­ря­ви, возів, коліс, па­хощі од тра­ви та пе­реїдів сіна на во­зах. А з то­го на­тов­пу знов виг­ля­ну­ла до йо­го Они­ся, вся в квітках та ме­реж­ках. Він ніби вглядів її чу­дові темні очі: на йо­го ніби впав з тих очей гост­рий пог­ляд. І щось ми­ле, не­ви­раз­но приємне та привітне од­ра­зу спов­ни­ло йо­го сер­це. Він по­чу­вав, що й досі пам'ятає той гар­ний ве­се­лий Они­син вид, що й досі не за­був за ті темні очі.

- Харитоне Пет­ро­ви­чу! Чо­го це ти так на­пин­дю­чив­ся та за­ду­мав­ся й по чарці не п'єш? - ска­зав до йо­го стар­ший брат.

Харитін опам'ятав­ся й сха­ме­нувсь.

"Ой, що ж це мені вер­зеться в го­лові? Це ж грішні дум­ки та ще й на батько­во­му по­хо­роні! Батька тільки що за­си­па­ли зем­лею, а я вже грішу грішни­ми дум­ка­ми. Цур їм, пек їм, тим дум­кам!"

Але ті грішні дум­ки все чо­гось нас­тир­ли­во лізли йо­му в го­ло­ву. Він зга­дав, як хо­ва­ли батька, як співа­ли "вічну пам'ять", а грішні ду­ми все во­ру­ши­лись в йо­го серці. А пиш­ний вид в стрічках та в квітках все мрів пе­ред ним навіть в ле­генько­му ди­му ка­ди­ла, в про­зо­ро­му повітрі спо­рожніло­го дво­ра та сад­ка, в важ­ко­му повітрі не­ве­лич­ких по­коїв покійно­го па­нот­ця. Че­рез не­давній спів "вічної пам'яті" по батькові йо­му по­чув­ся дзвінкий Они­син го­ло­сок на яр­мар­ку.

"Ой грішу! От­же ж грішу! - по­ду­мав Ха­ри­тон. - А все оті цо­ко­ту­хи роз­во­ру­ши­ли мої дум­ки, зга­да­ли мені про Они­сю. А бо­дай вас ли­ха го­ди­на взя­ла! Це ж гріх! Це ж гріх!"

А той гріх в квітках та стрічках все ма­ня­чив пе­ред ним і не­на­че драж­нив йо­го бо­го­бо­ящу ду­шу.

Надвечір один по од­но­му роз'їха­лись усі сусіди й знай­омі небіжчи­ка Мос­са­ковсько­го. Си­ни, не зма­га­ючись, спокійно поділи­лись батьківським доб­ром; старші бра­ти, взяв­ши собі де­що з батьківсько­го доб­ра на пам'ятку про батька, зос­та­ви­ли Ха­ри­то­нові, як най­мен­шо­му в сім'ї, по на­род­но­му зви­чаю на Ук­раїні, усе не­ру­хо­ме доб­ро й гос­по­дарст­во. Во­ни поп­ро­си­ли од­но­го ста­ро­го свя­ще­ни­ка, кот­рий вже не мав па­рафії, "наб­лю­да­ти" вільша­ницьку па­рафію, до­ки Ха­ритін вис­вя­титься на свя­ще­ни­ка, а самі поспіша­ли до гос­по­ди, бо вже зай­шли жни­ва.

Настав вечір. І в по­ко­ях, і в дворі ста­ло по­рожньо й не­на­че мерт­во після здо­ро­во­го на­тов­пу, вибірчо­го га­му та веш­тан­ня. І дім, і двір не­на­че вмер­ли ра­зом з по­мер­шим гос­по­да­рем, ста­рим па­нот­цем. Зістав­ся в сум­них по­ко­ях сам Ха­ритін з своїми ду­ма­ми та мріями про свя­щенст­во та про Они­сю в квітках, та стрічках, та в чер­во­них че­ре­вич­ках.

Дуже по­ма­лу тяг­ли­ся для Ха­ри­то­на дні до со­ро­ко­вин. А тим ча­сом до Онисі час­то заїжджа­ли же­ни­хи, а най­частіше од дру­гих вча­щав Мар­ко Пав­ло­вич Ба­ла­бу­ха, філо­соф. Він тільки що по­ки­нув не­дав­но пе­ред тим ре­фор­мо­ва­ну дав­ню Київську ака­демію, щоб піти на се­ло на па­рафію.

Онися Сте­панівна бу­ла од­ним од­на доч­ка ста­ро­го свя­ще­ни­ка в селі Чай­ках. Чай­ки бу­ли за двад­цять верс­тов од Вільша­ниці. Во­ни роз­ки­ну­лись на го­ря­но­му ви­со­ко­му пра­во­му бе­резі Росі. Ви­со­кий бе­рег був ніби по­пе­рерізу­ва­ний по­пе­рек узеньки­ми за­па­ди­на­ми та яра­ми й по­де­ку­ди по­над Рос­сю за­ки­да­ний ске­лис­ти­ми те­ра­са­ми. Розкішні за­па­ди­ни та до­лин­ки, мальовничі те­ра­си пи­ша­лись, ніби за­ки­дані й зас­те­лені чу­до­ви­ми сад­ка­ми. То там, то там, од бе­ре­га до са­мо­го вер­ху гір біліли чис­тенькі хат­ки, то ніби хо­ва­ючись од сон­ця та завірюх попід ске­ля­ми, то по­то­па­ючи в до­ли­нах, в зе­ле­них сад­ках. По обид­ва бо­ки се­ла, як дві зе­лені стіни, сто­яв гус­тий ду­бо­вий ліс. По­се­ред се­ла ніби стриміла на що­ло­поч­ку на най­вищій те­расі й не­на­че пи­ша­лась ду­бо­ва церк­ва з п'ятьма біли­ми ба­ня­ми. Ко­ло церк­ви при­ту­лив­ся до­мок свя­ще­ни­ка Про­ко­по­ви­ча. Од йо­го по крутій горі до са­мо­го бе­ре­га Росі не­на­че спа­дав зе­ле­ни­ми ру­на­ми розкішний ста­рий са­док. Про­ти се­ла, по­над Рос­сю, на де­сят­ки верс­тов скрізь бу­ло вид­ко се­ла на по­ло­гих лу­ках, на по­долі та рівнині, по­цяцько­ва­них то жов­ти­ми ни­ва­ми, то зе­ле­ни­ми лу­га­ми та гай­ка­ми, то ле­ва­да­ми.