Старосвітські батюшки та матушки

10

Олеся Ба­ла­бу­ши­ха після своєї при­го­ди з Ка­зан­це­вим не жи­ла, а чевріла, не­на­че гро­мом при­би­та. Во­на схуд­ла, зблідла, зчорніла й по­марніла; її кра­са одцвіла, але в неї вдер­жав­ся в душі по­тяг до всього гар­но­го, до ес­те­тич­но­го. Во­на по­ча­ла й се­бе прик­ра­шу­ва­ти, нак­ра­шу­ва­тись та набілю­ва­тись. Ба­ла­бу­ха по­сивів і на жінку тільки ру­кою мах­нув. Він став товс­тий, оти­лий, ро­бив усе, що йо­му при­ка­зу­ва­ла жінка. В ком­панії він сидів мовч­ки, ку­рив люльку та цілі ве­чо­ри по­тя­гав ду­же міцний пунш з ро­мом. Йо­му за все бу­ло бай­ду­же.

Олесина доч­ка Нас­тя підрос­ла й ста­ла ду­же гар­ною дівчи­ною. Во­на по­ча­ла вчи­тись гра­ти на фор­теп'яні в од­ної да­ми в пансіоні. Олесі те­пе­реч­ки до­во­ди­лось ку­пи­ти фор­теп'ян. Раз до Ба­ла­бу­хи заїхав Бон­ковський, кот­рий вже дав­ненько оже­нивсь з шлях­тян­кою. Оле­ся роз­ка­за­ла йо­му, що шу­кає ку­пи­ти собі фор­теп'ян.

- Купіть у ме­не, - моя жінка хо­че про­да­ти. Я не­до­ро­го візьму: сто кар­бо­ванців. 3араз-та­ки приїдьте, по­дивіться та й за­би­рай­те йо­го, - ска­зав Бон­ковський.

Олеся поїха­ла з доч­кою до Бон­ковсько­го, по­ди­ви­лась на фор­теп'ян звер­ху і все­ре­дині, хоч во­на в цьому ділі нічо­го не тя­ми­ла, й зап­ла­ти­ла гроші.

Через два дні дві па­ри волів впрос­тяж при­вез­ли до Ба­ла­бу­хи на подвір'я през­до­ро­ву ма­хи­ну. Фор­теп'ян лед­ве вліз у двері й зай­няв по­ло­ви­ну світлиці. Пу­за­тий, хвос­та­тий та но­га­тий фор­теп'ян був схо­жий на яко­гось до­по­топ­но­го звіра. Бон­ковський тро­хи йо­го по­ла­го­див, по­об­мо­ту­вав нит­ка­ми по­ла­мані мо­ло­точ­ки, поп­рик­ле­ював, що по­одс­та­ва­ло, й зіпхнув Олесі за добрі гроші ту цивілізацію, кот­ра вже го­ди­лась на дро­ва.

Ради тієї цивілізації Оле­ся звеліла обк­леїти за­лу біли­ми шпа­ле­ра­ми, кру­гом стін пос­та­ви­ла но­веньку мебіль. Але ста­рий фор­теп'ян швид­ко зра­див Олесі: че­рез рік нит­ки по­роз­мо­ту­ва­лись, мо­ло­точ­ки по­одс­ка­ку­ва­ли, стру­ни по­ча­ли рва­тись і дзиж­ча­ли, як гедзі в спасівку. Нас­тя сіда­ла бренька­ти, а під її пальця­ми тільки й бу­ло чу­ти цо­кан­ня та стукіт мо­ло­точків.

Балабушиха щоміся­ця кли­ка­ла нап­рав­щи­ка-органіста нап­рав­ля­ти фор­теп'ян та ла­го­ди­ти йо­го, скле­юва­ти мо­ло­точ­ки. Во­на ду­же лю­би­ла му­зи­ку, лю­би­ла слу­ха­ти, як доч­ка гра­ла не­мудрі вальси та ма­зур­ки або співа­ла руські ро­ман­си та ук­раїнські пісні.

Раз влітку Оле­ся пішла з Нас­тею в крам­ни­цю ку­пу­ва­ти стрічки. Во­ни увійшли в крам­ни­цю. Двері й од­ним од­но вікно бу­ли звер­ху завішені чер­во­ною ма­терією, кот­ра зак­ри­ва­ла до по­ло­ви­ни вікно й про­пус­ка­ла в крам­ни­цю чер­во­ну­ва­тий світ. Про­вор­на чор­ня­ва Су­ра Вольчи­ха при­су­ну­ла до при­лав­ка два стільці. Да­ми посіда­ли. Після знадвірнього ду­же яс­но­го сон­ця во­ни дов­го не мог­ли об­бу­тись з тем­ря­вою й нічо­го не ба­чи­ли в темній крам­ниці, на­че в пог­ребі. Але в тем­ряві жидівсько­го за­кут­ка задз­венів чу­до­вий ба­ри­тон. Ба­ла­бу­ши­ха обер­ну­лась і приміти­ла в дру­го­му кут­ку ма­га­зи­ну ко­ло при­лав­ка мо­ло­до­го блон­ди­на. Па­нич сто­яв, ви­со­кий, пос­тав­ний та рівний, як стру­на, й тор­гу­вав­ся з Вольком. Ку­ценький піджак об­хоп­лю­вав йо­го тон­кий, круг­лий, не­на­че ви­то­че­ний стан. Йо­го дов­го­об­ра­зе ли­це на­га­ду­ва­ло тро­хи німця, тро­хи по­ля­ка й бу­ло ду­же оригінальне. З пов­них щік спа­да­ли на гру­ди ру­сяві, м'які, як шовк, бурці. З-під м'яких, блис­ку­чих вус виг­ля­да­ли рум'яні, ма­ли­нові повні гу­би. Ви­со­кий лоб по­да­вав­ся на­зад, і по го­лові роз­си­па­лась і спа­да­ла на плечі розкішна зо­ло­тис­та гри­ва з лег­ки­ми ку­че­ря­ми на кінцях. Про­вор­ний блон­дин го­лос­но й дрібно тор­гу­вав­ся з Вольком. По йо­го ук­раїнській мові, пе­ремішаній з руською, по йо­го німецькій ви­мові примітно бу­ло, що то був чу­жо­зе­мець. Ба­ла­бу­ши­ха шви­денько спус­ти­ла ву­аль на ли­це.

Вольчиха на­ки­да­ла цілий при­ла­вок ко­ро­бок. В ко­роб­ках і по при­лав­ку ма­ня­чи­ли чер­воні, й зе­лені, й сині стрічки. Вольчи­ха роз­гор­та­ла стрічки, мо­ло­ла язи­ком, ніби млин, та вих­ва­лю­ва­ла свій крам. Ба­ла­бу­ши­ха не чу­ла ні од­но­го її сло­ва й нас­то­ро­чи­ла ву­ха в той ку­ток, де сто­яв мо­ло­дий чу­до­вий блон­дин.

Волько ле­пе­тав язи­ком незгірше своєї жінки, вих­ва­лю­вав ма­терії для літнього кос­тю­ма, роз­гор­ту­вав їх, розвішу­вав на при­лав­ку, до­ка­зу­вав, що во­ни міцні й не­ли­нючі, бо­жив­ся, при­ся­гав­ся, роз­тя­гав ма­терію ру­ка­ми, ку­сав зу­ба­ми й навіть сли­нив язи­ком. А тим ча­сом ціка­вий жи­док всти­гав про­ва­ди­ти зовсім побічну роз­мо­ву й роз­пи­ту­ва­ти по­куп­ця, не­на­че він сидів з ним десь у гос­тинній.

- Пане Га­нуш, на­беріть оцієї па­ру­си­ни - не бу­де­те жал­ку­ва­ти! Їй-бо­гу, це заг­ра­ниш­на. От по­дивіться, яка во­на гус­та та міцна, аж лу­щить, аж гу­де в ру­ках. Як же вам жи­веться в нашій сто­роні? Чи звик­ли до на­шої Ми­ронівки? - пи­тав Волько, сми­ка­ючи в ру­ках кінець па­ру­си­ни, не­на­че він хотів її пе­рер­ва­ти.

- Привикаю пот­ро­ху. Я бу­вав в світах, і ку­ди приїду, - за­раз при­ви­каю. Але, Вольку, по­ка­жи лиш кра­щої ма­терії, - ска­зав Га­нуш. - Я ваші но­ро­ви доб­ре знаю; ви по­ка­зуєте пе­редніше що най­по­ган­ше, а потім трош­ки кра­ще, а потім ще кра­ще… Ме­не не підду­риш.

Волько про­жо­гом ки­нув­ся до стільця, ско­чив на йо­го й дос­тав з по­лиці ще дві шту­ки ма­терії.

- Оце вже та­ка ма­терія, що й за гра­ни­цею рідко де мож­на знай­ти. Ай-ай! Що за ма­терія, що за ма­терія! Це аг­лицька ма­терія. Чи тільки до­чок ди­рек­то­ро­вих вчи­те на фор­теп'яні, чи й си­на? - при­ки­нув Волько, роз­гор­та­ючи шту­ку па­ру­си­ни.

- Вчу до­чок і синів, а ко­ли хоч, то й те­бе вив­чу. Але ти знов дос­тав та­ко­го, що го­диться но­си­ти по­го­ни­чам. А знай­ди ли­шень ще кра­що­го, - ска­зав Га­нуш.

- Їй-богу, кра­що­го вже не­ма на світі й не мо­же бу­ти. Яко­го вам ще кра­що­го тре­ба? Це вже фран­цузька ма­терія по­по­ло­вині з шов­ком. А чи до­ро­го вам пла­тить ди­рек­тор за дітей? - пи­тав Волько й ра­зом з тим про­вор­но ви­со­ло­пив язи­ка, по­ли­зав кінчик ма­терії й по­ка­зав Га­ну­шеві. - От по­дивіться: їй-бо­гу, не зли­няє до са­мої ва­шої смерті.

- О, ли­бонь, швид­ко до­ве­деться мені вмер­ти, - ска­зав Га­нуш. Ба­ла­бу­ши­ха й доч­ка осміхну­лись і пе­рег­ля­ну­лись з Га­ну­шем. Га­нуш ки­нув на дам своїми синіми ти­хи­ми очи­ма.

Тим ча­сом Вольчи­ха си­па­ла сло­ва­ми, на­че го­ро­хом:

- Пані, що я вам ска­жу! Беріть оці чер­воні стрічки. Це такі доб­рящі! Бо­дай мені на тім світі до­ве­лось вби­ра­тись в такі стрічки! Бо­дай мені та­ка смерть гар­на, як гарні оці стрічки! Це з Бер­ди­че­ва конт­ра­бан­да, - ска­за­ла Вольчи­ха Ба­ла­бу­шисі на са­ме ву­хо.

Балабушиха пе­ре­би­ра­ла в ру­ках стрічки й навіть не слу­ха­ла, що го­во­ри­ла Вольчи­ха. Во­на ми­лу­ва­лась чу­до­вою пос­тат­тю Га­ну­ша, слу­ха­ла йо­го му­зич­ний го­лос, ло­ви­ла очи­ма йо­го делікатні ма­не­ри, приміти­ла йо­го тонкі довгі пальці в зо­ло­тих перс­нях. З роз­мо­ви Волька во­на, до­га­да­лась, що то був вчи­тель му­зи­ки в ди­рек­то­ра ми­ронівської са­харні.

Волько ще раз поліз на по­лиці й про­вор­но ски­нув ще дві шту­ки ма­терії. Га­нуш виб­рав ма­терію. Волько вхо­пив ар­ши­на й так швид­ко ма­хав ним та на­тя­гу­вав ма­терію на ар­шин, що ма­терія аж лу­ща­ла в йо­го ру­ках. Волько та­ки вкрав на мірі пів-арши­на. Га­нуш взяв ма­терію під пах­ву, на­ки­нув на свої нас­тов­бур­чені ку­чері німецько­го кар­ту­зи­ка й вис­ко­чив з ма­га­зи­ну, приспіву­ючи якусь арію на ході.

Балабушиха те­пер тільки пе­ре­ве­ла дух і по­ча­ла приміча­ти чер­воні й сині, й усякі стрічки, стьожки, по­ча­ла ро­зуміти, що бре­ха­ла Вольчи­ха.

- Хто це та­кий? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха в кра­мар­ки.

- Цей чех вчить гра­ти на фор­теп'яні дітей в ди­рек­то­ра, в ми­ронівській са­харні, - ска­за­ла Вольчи­ха. - Ди­рек­тор оце приїхав з-за гра­ниці й привіз з со­бою цього па­ни­ча.

- Як йо­го про­зи­ва­ють? - спи­та­ла знов Ба­ла­бу­ши­ха.

- Його про­зи­ва­ють Га­нуш, - ска­за­ла Вольчи­ха, - він доб­рий па­нич, дає нам втор­гу­ва­ти. Вже не раз був в на­шо­му ма­га­зині з ди­рек­то­ром і з йо­го стар­ши­ми дво­ма си­на­ми. Які гарні па­ничі, які гарні! Та я ще та­ких зро­ду не ба­чи­ла, - ле­пе­та­ла Вольчи­ха, підійма­ючи очі вго­ру. - Оце не­дав­но ди­рек­тор­ша в ме­не наб­ра­ла стрічок та стьожок на п'ятнад­цять кар­бо­ванців. Візьміть, пані, оці стрічки та стьожки - са­ма ди­рек­тор­ша взя­ла їх цілу шту­ку.

Балабушиха на­ку­пи­ла тих стрічок та стьожок, які бра­ла ди­рек­тор­ша, й вий­шла з крам­ниці.

Тільки що ма­ти й доч­ка прий­шли до­до­му, Нас­тя побігла в за­лу й по­ча­ла мушт­ру­ва­тись пе­ред дзер­ка­лом. Во­на ог­ля­да­ла своє гар­не лич­ко, свої чорні бро­ви, обер­ну­лась бо­ком, зир­ну­ла на талію, та все ду­ма­ла за гар­но­го Га­ну­ша, приспіву­ючи ма­зур­ку.

Настя крут­ну­лась на одній нозі й вибігла з за­ли. Увійшла Ба­ла­бу­ши­ха, ста­ла пе­ред дзер­ка­лом і підня­ла з ли­ця ву­аль. Піт об­лив їй ли­це, при­си­па­не пуд­рою. Потьоки по­тек­ли по що­ках і на­ма­лю­ва­ли на її ви­ду ніби ге­ог­рафічну кар­ту з річка­ми, мо­ря­ми й острівця­ми.

Вона втер­лась хус­точ­кою, стер­ла пуд­ру, і в дзер­калі за­чорніло її ли­це, за­синіли поп­ру­ги та смуж­ки під очи­ма. Во­на при­ту­ли­ла ли­це тро­хи не до са­мо­го дзер­ка­ла й роз­див­ля­лась на свої ду­же при­ма­зані по­ма­дою ко­си. На го­лові світи­лись поміж чор­ни­ми пас­ма­ми сиві во­ло­син­ки. Ба­ла­бу­ши­ха гля­ну­ла на талію. Сіренька сук­ня об­вис­ла на бо­ках, бо­ки по­за­па­да­ли. Ба­ла­бу­ши­ха чо­гось при­га­да­ла собі су­хе тем­не ли­це Онисії Сте­панівни й іздриг­ну­лась… Во­на те­пер ста­ла чо­гось схо­жа на Они­сю Сте­панівну. А Га­нуш сто­яв пе­ред її очи­ма не­на­че жи­вий, з чу­до­вим, од­ки­ну­тим білим ло­бом, з гри­вою ле­ва на го­лові.

"Боже мій! Нев­же я йо­го люб­лю? - ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха, сто­ячи пе­ред дзер­ка­лом. - Чо­го це він стоїть пе­ред моєю ду­шею й не схо­дить в ме­не з дум­ки?"

Вона вхо­пи­ла пуд­ру й пот­ру­си­ла на ли­це. Ли­це од­ра­зу по­повніша­ло й пок­ра­ща­ло.

"Але ж талія моя не круг­ла… сук­ня по­об­ви­са­ла й теліпається, не­на­че на кілку", - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха, й во­на вий­шла з за­ли, вбігла в кабінет, роз­по­ро­ла підбійку в сукні, підмос­ти­ла ва­ти, за­ши­ла на жи­ву нит­ку й знов наділа.

Тим ча­сом Нас­тя знов ус­ко­чи­ла в за­лу й мушт­ру­ва­лась пе­ред дзер­ка­лом: при­ту­лю­ва­ла до ли­ця на­куп­лені стрічки, начіплю­ва­ла їх на го­ло­ву, зав'язу­ва­ла ни­ми шию. Нас­тя одійшла од дзер­ка­ла, ма­ти знов ста­ла пе­ред дзер­ка­лом і по­вер­та­ла свої бо­ки, не­на­че гріла їх ко­ло печі. Талія ста­ла те­пер круг­ла. Ба­ла­бу­ши­ха не­на­че по­мо­лод­ша­ла й осміхну­лась до се­бе в дзер­ка­ло. В за­лу знов влетіла Нас­тя й на ході приспіву­ва­ла й тро­хи аж при­танцьову­ва­ла.

- Настю, сер­це, а по­ди­вись, чи круг­ла в ме­не талія? Мені здається, що сук­ня по­об­ви­са­ла зза­ду на талії, - пи­та­ла ма­ти в доч­ки, вип­нув­ши бік пе­ред дзер­ка­лом.

- Чогось ста­ла ніби вип­ну­та навк­ру­ги, кругліша, ніж бу­ла пе­редніше, - ска­за­ла Нас­тя, заг­ля­да­ючи в дзер­ка­ло че­рез ма­те­ри­не пле­че.

Балабушиха зраділа й ти­хенько за­тяг­ла ма­зур­ку. Во­на хотіла дрібненько пе­ребігти че­рез за­лу, як доч­ка, але по­чу­ва­ла, що но­ги спо­ти­ка­ються, не­на­че на їх висіло залізне пу­то.

- Сядь, сер­це доч­ко, за фор­теп'ян та заг­рай, а я тро­хи пос­лу­хаю, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Настя сіла й по­ча­ла виг­ра­ва­ти всякі ма­зур­ки та вальси, а ма­ти по­ход­жа­ла по­ма­ле­сеньку по залі й ма­ри­ла про чу­до­во­го Га­ну­ша. Во­на по­чу­ва­ла, що в неї сер­це ще й досі не вмер­ло, хо­че лю­би­ти, мо­же лю­би­ти кра­су й мо­лодість.

Самовар па­ру­вав і кипів на столі. Ма­ти й доч­ка жда­ли Ба­ла­бу­ху з чаєм. Ба­ла­бу­ха пішов на тре­бу й дов­го не при­хо­див. Вже сон­це сіда­ло. Чер­во­ний світ жеврів на білих стінах, як жар, а далі згас. Доч­ка гра­ла й ма­ри­ла, ма­ти все по­ход­жа­ла по залі й собі ма­ри­ла. По­чу­ван­ня во­ру­ши­лись, ніби ожи­ва­ли.

Прийшов Ба­ла­бу­ха. Сіли пи­ти чай. Ба­ла­бу­ши­ха роз­ка­за­ла чо­ловікові, що ба­чи­ла в Волька в ма­га­зині Га­ну­ша.

- Знаєш що? - про­мо­ви­ла Ба­ла­бу­ши­ха до Ба­ла­бу­хи. - От нам трап­ляється вчи­тель му­зи­ки для на­шої Насті. Поїдь завт­ра з візи­том в Ми­ронівку до ди­рек­то­ра та поп­ро­си Га­ну­ша, чи не схо­че він вчи­ти на фор­теп'яні на­шу Нас­тю. Ми­ронівка за шість верс­тов од нас. За Га­ну­шем мож­на по­си­ла­ти коні двічі-тричі на тиж­день. На­ша Нас­тя має та­лант і охо­ту до му­зи­ки. Та й я ду­же люб­лю слу­ха­ти му­зи­ку. Та не за­будь поп­ро­си­ти до се­бе ди­рек­то­ра з сім'єю. В ди­рек­то­ра два си­ни, а я зро­ду-звіку не од­дам своєї Насті за ду­хов­но­го, за яко­гось пат­ла­ча та бо­ро­да­ня.

Настя по­чер­воніла, як маківка.

- Але ж той Га­нуш, мо­же, до­ро­го схо­че за уро­ки? - обізвав­ся несміли­во Ба­ла­бу­ха.

- А хоч би й до­ро­го! В нас од­ним од­на доч­ка, єди­ни­ця. Поїдь та­ки завт­ра, не гай­ся й не дляй­ся по своєму зви­чаю. Тре­ба ко­рис­ту­ва­тись ча­сом, бо Га­нуш, мо­же, ку­дись виїде. І не ду­май, і не го­во­ри нічо­го! Завт­ра вранці та­ки й поїдь, - вже нас­тир­ли­во крик­ну­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Балабуха за­мовк. Він те­пер мов­чав і чи­нив усе, що за­га­ду­ва­ла йо­му жінка.

Другого дня вранці Ба­ла­бу­ха поїхав в Ми­ронівку. Га­нуш зго­див­ся да­ва­ти уро­ки Насті. Ба­ла­бу­ха не­са­мохіть зап­ро­сив до се­бе в гості ди­рек­то­ра з сім'єю, бо так якось во­но ви­па­да­ло.

Вирядивши чо­ловіка в Ми­ронівку, Ба­ла­бу­ши­ха взя­ла ро­ман "Сім гріхів смер­тельних" і пішла в са­док чи­та­ти. Во­на ви­пи­су­ва­ла "Соб­ра­ние иност­ран­ных ро­ма­нов" і з ран­ку до ве­чо­ра човп­ла цілі здо­ро­вецькі то­ми фран­цузьких ро­манів, а найбільш ро­ман­тич­них. На ни­зині, не­да­леч­ко од бе­ре­га Росі, роз­рос­лась, як ліс, ма­ли­на. Ба­ла­бу­ши­ха зай­шла в ма­ли­ну, наїлась всмак ягід, сіла в гульбищі й по­ча­ла чи­та­ти ро­ман. Гульби­ще бу­ло тем­не. Ди­кий ви­ног­рад, пе­реп­лу­та­ний кру­че­ни­ми па­ни­ча­ми, вкри­вав прос­тор­не гульби­ще ціли­ми гнізда­ми. Над­ворі сто­яла ти­ша. Ба­ла­бу­ши­ха за­чи­та­ла­ся і в думці все ста­ви­ла се­бе на місце ге­роїні ро­ма­ну, а на місце ге­роя - Га­ну­ша. Во­на на ча­сок од­во­ди­ла вря­ди-го­ди очі од книж­ки, а її дум­ка все літа­ла ко­ло чу­до­вої пос­таті мо­ло­до­го хлоп­ця. Во­на все при­га­ду­ва­ла собі йо­го делікат­не ли­це та зо­ло­тисті бурці.

- Остобісіло мені вже чи­та­ти. Що б тут ро­би­ти? "А зва­рю ли­шень я свіжо­го ва­рен­ня з ма­ли­ни", - по­ду­ма­ла во­на. Ба­ла­бу­ши­ха ду­же лю­би­ла ла­сощі й в ку­хо­варстві тільки й тя­ми­ла, що ва­ри­ти ва­рен­ня. Во­на пішла до ха­ти, звеліла Ки­лині ви­нес­ти таз в бе­рег, пог­на­ла Нас­тю рва­ти ма­ли­ну. Ки­ли­на розікла­ла ба­гат­тя з трус­ку та трісок в тіні ви­со­ко­го ка­ме­ня, ко­ло кот­ро­го рос­ли ви­сокі вер­би. Таз був та­кий не­чис­тий, як у ос­танньої бо­гус­лавської жидівки. Ки­ли­на дов­го тер­ла йо­го цег­лою, ша­ру­ва­ла піском у бе­резі, по­ки таз не за­лиснів. Ба­ла­бу­ши­ха сіла на стільчи­ку ко­ло три­но­жок, в хо­лод­ку, пок­ла­ла книж­ку на камінь і все чи­та­ла та пог­ля­да­ла на таз. Че­рез кожні де­сять хви­лин во­на про­бу­ва­ла ва­рен­ня, зби­ра­ла півблю­деч­ка піни, виїда­ла все до­чис­та, ще й ло­жеч­ку об­ли­зу­ва­ла. По­ки скипіло ва­рен­ня, во­на виїла йо­го та­ки чи­ма­ло.

За та­кою ро­бо­тою час ми­нув швид­ко. Пе­ред обідом вер­нув­ся Ба­ла­бу­ха й привіз звістку, що Га­нуш приїде по обіді.

Зараз-таки по обіді Ба­ла­бу­ши­ха ки­ну­лась до ша­фи, виб­ра­ла но­ву, свіженьку гар­ну сук­ню й по­ча­ла при­би­ра­тись та че­пу­ри­тись. Об­ди­вив­шись кру­гом талію, во­на, по­тай од доч­ки, за­пер­лась в опо­чи­вальні, підмос­ти­ла на талії трош­ки ва­ти, наділа сук­ню, пот­ру­си­ла пуд­рою ли­це й підпра­ви­ла бро­ви. Тільки що во­на вий­шла з кімна­ти, ди­виться, а Нас­тя й собі ви­тя­гує з ша­фи но­ву най­кра­щу сук­ню.

- А навіщо ти, Нас­те, ви­тя­гуєш но­ву сук­ню? - спи­та­ла во­на в доч­ки.

- Надіну. Ад­же ж до нас приїде гость, - ска­за­ла Нас­тя.

- От і ви­га­да­ла. Цей гость бу­де приїжджа­ти до те­бе двічі на тиж­день. 3араз мені по­кинь но­ву сук­ню та надінь ста­реньку, бу­ден­ну, бо ти те­пе­реч­ки шко­ляр­ка.

- Адже ж ви, ма­мо, наділи но­ву оде­жу. Чом же пак мені не мож­на? - ска­за­ла Нас­тя крізь сльози.

- Я гос­по­ди­ня в домі, а ти ще шко­ляр­ка; тобі тре­ба вчи­тись, а не при­би­ра­тись: ти ще ма­ла, - ска­за­ла ма­ти.

- Яка ж я ма­ленька? Мені шістнад­цять років ми­ну­ло.

Настя на­су­пи­лась. Во­на пішла в за­лу й по­ча­ла пла­ка­ти, але, по­ду­мав­ши, що в неї бу­дуть чер­воні очі, а Га­нуш не­за­ба­ром над'їде, во­на втер­ла сльози, пе­рес­та­ла пла­ка­ти й пішла в са­док.

Тим ча­сом Ба­ла­бу­ши­ха уб­ра­лась, гус­то на­ма­за­ла по­ма­дою сиві пас­ма кіс, опус­ти­ла завіси на ті вікна, в котрі ся­га­ло сон­це, сіла в крісло й по­ча­ла чи­та­ти "Сім гріхів смер­тельних". Во­на чи­та­ла та все зир­ка­ла та пог­ля­да­ла в вікно, ку­ря­чи папіро­су: в ос­танній час во­на вив­чи­лась ку­ри­ти й з нудьги ку­ри­ла незгірше сво­го чо­ловіка.

Через го­ди­ну за­ту­потіли коні, за­гав­ка­ли со­ба­ки. Пе­ред ган­ком ста­ла ле­генька по­во­зоч­ка, блис­ку­ча та гар­ненька, як цяцька. З по­воз­ки зско­чив Га­нуш, увесь за­ку­та­ний в білий, дов­гий до землі ба­ла­хон, з відло­гою на го­лові. Ба­ла­бу­ши­ха гук­ну­ла в кімна­ту на Ба­ла­бу­ху й ухо­пи­лась, по давньому зви­чаю, за сер­це, але сер­це вже не ки­да­лось та не тріпа­лось по-давньому…

Рипнули двері, й в за­лу ввійшов Га­нуш. Ба­ла­бу­ши­ха вста­ла й ду­же тон­но до йо­го привіта­лась. За­раз вий­шов Ба­ла­бу­ха, й роз­мо­ва ста­ла за­гальною. Га­нуш був уб­ра­ний в чор­ну оде­жу. На гру­дях в йо­го бли­ща­ла біла, як сніг, со­роч­ка. Він те­пер здав­ся Ба­ла­бу­шисі ще кра­щим, ніж пе­редніше. Во­на витріщи­ла на Га­ну­ша очі й ми­лу­ва­лась йо­го чу­до­вим ве­се­лим ли­цем та здо­ро­вою пос­тат­тю. Га­нуш за­го­во­рив своїм му­зич­ним го­ло­сом, ніби заспівав, і за­ла спов­ни­лась для Ба­ла­бу­ши­хи ніби му­зи­кою.

- А де ж моя уче­ни­ця? - спи­тав Га­нуш, ог­ля­да­ючись кру­гом се­бе.

- Здається, гу­ляє в сад­ку, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Покликали Нас­тю. Нас­тя увійшла, пок­ло­ни­лась і за­чер­вонілась, як маківка. Їй бу­ло со­ром, що во­на не уб­ра­на в но­ву сук­ню.

- Ваш фор­теп'ян ста­ро­давній, але ча­сом в ста­рих фор­теп'янах бу­ває чу­до­вий го­лос, - ска­зав Га­нуш і про­вор­но од­чи­нив криш­ку фор­теп'яна, сів і вда­рив міцно по клавішах. Фор­теп'ян за­шипів і задз­венів, як роз­би­та бан­ду­ра. Га­нуш зро­бив кис­лу гри­ма­су й про­мо­вив:

- Фортеп'ян і доб­ре нап­рав­ле­ний, але ду­же вже роз­би­тий, ста­рий.

Щоб по­ка­за­ти своє ар­тис­тич­не май­стерст­во пе­ред да­ма­ми, Га­нуш роз­по­чав ве­се­лу шум­ну п'єсу. Він уда­рив фор­те. Бідний фор­теп'ян на­че зас­тог­нав під йо­го пальця­ми, ніби йо­го ка­ту­ва­ли. На по­ло­вині п'єси мо­ло­точ­ки по­ча­ли одс­ка­ку­ва­ти. Фор­теп'ян по­чав місця­ми кла­ца­ти, як вовк зу­ба­ми. Од­биті мо­ло­точ­ки підска­ку­ва­ли й зачіпа­ли ра­зом по кілька струн. Стру­ни по­ча­ли дзвеніти, як цим­ба­ли. Га­нуш уда­рив дрібну та дов­гу трель і пот­ра­пив на од­би­тий клавіш. Вий­шло щось схо­же на ті трелі, що ви­роб­лю­ють ле­ле­ки но­са­ми, сто­ячи в гніздах. В ба­сах лус­ну­ла стру­на й за­шипіла, не­на­че гу­сак. Га­нуш не вдер­жав­ся, за­ре­го­тав­ся й пе­рес­тав гра­ти. В Ба­ла­бу­ши­хи по­чер­воніли… ву­ха, а не що­ки… під щи­ка­тур­кою.

- Отець про­тоєрей! Тре­ба нам ку­пи­ти но­вий фор­теп'ян ра­ди та­ко­го вчи­те­ля, як мосьє Га­нуш, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Отець про­тоєрей лап­нув з пе­ре­ля­ку ру­кою за ки­ше­ню.

- Треба, тре­ба ку­пи­ти но­вий фор­теп'ян ра­ди моєї гар­ної уче­ниці, - ска­зав Га­нуш.

Настя по­чер­воніла. Отець про­тоєрей спи­тав:

- А скільки бу­де кош­ту­вать доб­рий фор­теп'ян?

- А кар­бо­ванців п'ятсот або шістсот, - ска­зав Га­нуш.

Отець про­тоєрей ви­пус­тив з ру­ки люльку й важ­ко зітхнув.

- Одначе мож­на знай­ти гар­ненький фор­теп'ян і за трис­та, - ска­зав Га­нуш.

В Ба­ла­бу­хи ста­ло лег­ше на душі. "До­ве­деться їха­ти по церк­вах, - по­ду­мав він, - або на­ки­ну­ти ще по п'ять кар­бо­ванців на вінчан­ня та на по­хо­ро­ни: во­се­ни бу­де ба­га­то весіллів…"

- Чи в вас в Бо­гус­лаві не знай­деться май­ст­ра, щоб поск­ле­ював мо­ло­точ­ки, по­ки ку­пи­те но­вий фор­теп'ян? - пи­тав Га­нуш.

- Є в нас ор­ганіст з костьолу. Він тим ча­сом по­ла­го­дить фор­теп'ян, по­ки ку­пи­мо но­во­го, - обізва­лась Ба­ла­бу­ши­ха.

- От я не­за­ба­ром поїду до Києва й, ко­ли схо­че­те, ви­бе­ру вам в ма­га­зині гар­ненький фор­теп'ян, - ска­зав Га­нуш.

- От за це ми вам по­дя­куємо, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, - я так люб­лю му­зи­ку, що не мо­жу жи­ти без му­зи­ки; я лад­на навіть са­ма вчи­тись на фор­теп'яні.

Балабуха й Га­нуш витріщи­ли на неї очі.

- Тепер я поп­ро­шу мою уче­ни­цю сісти за ро­яль, - ска­зав Га­нуш, обер­та­ючись до Насті, - ви­ба­чай­те, що я вам зроб­лю ма­ле­сенький ек­за­мен.

- Мені ніяко­во після вас сіда­ти за фор­теп'ян. Ви так чу­до­во граєте, а я сяк-так бренькаю, - ска­за­ла ко­кет­ли­во Нас­тя.

Вона пе­рей­шла за­лу, зовсім не по-шко­лярській виг­ну­ла гнуч­ку талію, хит­ну­ла граціозно го­ло­вою й сіла за фор­теп'ян. Га­нуш роз­гор­нув му­зич­ну "шко­лу" й поп­ро­сив її гра­ти га­ми, а потім де­які п'єси. Нас­тя ко­кет­ли­во хи­та­ла пле­чи­ма й про­вор­ни­ми пальця­ми пе­ребігла по клавішах по­ка­зані Га­ну­шем п'єси. Клавіші кла­ца­ли. Стру­ни дзиж­ча­ли. Нас­тя гра­ла й ре­го­та­лась.

- О, з вас бу­де ар­тист­ка! Та ще до то­го в вас чу­дові довгі пальчи­ки, не­на­че сот­во­рені для фор­теп'яна, - ска­зав Га­нуш, ско­са пог­ля­да­ючи то на пальчи­ки, то на рум'яне, гар­не Нас­ти­не лич­ко.

Балабушиха на­су­пи­ла бро­ви. Їй ду­же за­ма­ну­лось самій сидіти на Нас­ти­но­му місці й роз­мов­ля­ти з Га­ну­шем.

Балабушиха звеліла по­да­ти са­мо­вар в са­док, в гульби­ще. Їй хотілось обс­та­ви­ти се­бе як мож­на по­етичніше, щоб хоч тро­хи роз­во­ру­ши­ти сер­це в Га­ну­ша та при­вер­ну­ти йо­го до се­бе. Ки­ли­на прий­шла й оповісти­ла, що в гульбищі стіл нак­ри­тий і са­мо­вар вже го­то­вий. Ба­ла­бу­ши­ха поп­ро­си­ла гос­тя пи­ти чай в са­док. Во­ни вий­шли в га­нок.

Сонце світи­ло ко­сим промінням і об­ли­ва­ло сад і квітник чер­во­ним, га­ря­чим світом. Над­ворі бу­ло ти­хо й теп­ло. Доріжки пашіли теп­лом. По­литі квітки аж ся­ли в мок­рих клум­бах кру­гом ган­ку, що вис­ту­пав в са­док. Квітки ви­ли­ся дов­ги­ми гірлян­да­ми по обид­ва бо­ки ши­ро­кої стеж­ки вниз до са­мо­го бе­ре­га Росі.

- Яка в вас тут пиш­но­та! Скільки квіток! Які виг­ля­ди на річку й за річку! - крик­нув Га­нуш. - Ви тут жи­ве­те, як у раю.

- О, я люб­лю квітки. Ми з Нас­тею з ран­ку до ве­чо­ра туп­цяємо ко­ло клумбів, самі навіть по­ли­ваємо, - обізва­лась Ба­ла­бу­ши­ха.

Гануш, од­на­че, роз­ди­вив­ся на всі бо­ки й те­пер та­ки дог­лядівся, що в то­му раю, окрім квіток, бу­ло ба­гацько й бур'яну. За клум­ба­ми квіток, між виш­ня­ми та че­реш­ня­ми ріс та­кий бур'ян, що в йо­му тро­хи не ви­ли вов­ки. Ви­со­кий, на са­жень, чор­нобіль, розкішний ло­пух та бу­зи­на аж зак­ри­ва­ли гус­тою ма­сою ти­ни, набіга­ли все­ре­ди­ну сад­ка. Гілки во­лоських горіхів пха­лись в гу­ща­ви­ну з кро­пи­ви та бу­дяків. Берізка та хміль оп­лу­ту­ва­ли ти­ни та бур'яни. Все зли­лось в по­етич­ну, але ду­же не­гос­по­дарську зе­ле­ну ма­су. На кру­тих го­рах, під ске­ля­ми розрісся гус­тий жостір та ди­кий те­рен. Оле­ся ніко­ли й не заг­ля­да­ла в го­род.

В гульбищі сто­яв нак­ри­тий стіл, а на столі шипів са­мо­вар. Ба­ла­бу­ши­ха на­ли­ла чай й по­нак­ла­да­ла в скляні ваз­ки свіжо­го ва­рен­ня. Че­рез здо­рові двері ши­ро­ко­го, не­на­че шат­ро, гульби­ща бу­ло вид­но За­рос­ся з ске­ля­ми, вер­ба­ми й мли­на­ми.

- Ой, яку чу­до­ву кар­ти­ну вид­но за річкою че­рез двері! Зовсім ніби кар­ти­на, на­мальова­на штуч­ним пенз­лем і встав­ле­на в зе­лені ра­ми. Це, пев­но, ви, ма­дам, ви­би­ра­ли місце для гульби­ща, - ска­зав Га­нуш, обер­та­ючись до Ба­ла­бу­ши­хи.

- Вибирали всі гур­том, але місце по­ка­за­ла я, це прав­да, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, приж­му­рю­ючи очі до Га­ну­ша.

- Великий же в вас смак. Ви прав­ди­ва ар­тист­ка, - ска­зав Га­нуш.

- Чи не хо­че­те до чаю мо­го ва­рен­ня? Са­ма сьогодні на­ва­ри­ла, - прип­ро­шу­ва­ла Оле­ся.

- Коли ви самі ва­ри­ли, то спро­бую трош­ки, - ска­зав Га­нуш, пос­та­вив­ши ко­ло се­бе цілу ваз­ку з ма­ли­но­вим ва­рен­ням.

Одначе Га­нуш так пильно по­ка­зав свою по­ва­гу до праці Ба­ла­бу­ши­хи, що швид­ко в вазці зос­та­лось тільки дві ягідки на дні. Ба­ла­бу­ха звелів при­нес­ти пляш­ку ро­му. Празький міща­нин по­чав дуд­ли­ти пунш за пун­шем і по­ка­зав, що він ша­нує й дамську со­лод­ку пра­цю, й гірку - чо­ловічу. Ба­ла­бу­ха за­па­лив люльку, Оле­ся - папірос­ку, Га­нуш - си­га­ру. Со­лод­кий дух ма­ли­ни змішав­ся з па­хо­ща­ми си­га­ри й ро­му, нар­ко­тич­но за­лос­ко­тав старі нер­ви Ба­ла­бу­ши­хи. Во­на вхо­пи­ла пляш­ку й бурх­ну­ла й собі ро­му в свій ста­кан, щоб підійти під смак Га­нушів. Пунш розд­ра­ту­вав її, й во­на за­ба­жа­ла випх­ну­ти й Ба­ла­бу­ху, й Нас­тю з гульби­ща й зіста­тись тільки з са­мим Га­ну­шем.

Надворі смерк­лось. Гус­та тінь впа­ла на Рось, на скелі. Над­ворі бу­ло теп­ло, аж душ­но. Містеч­ко за­тих­ло. Тільки десь во­да на ло­то­ках поміж камінням шуміла не­го­лос­но й по­етич­но й гар­монізу­ва­ла з ти­хим ве­чо­ром, з яс­ни­ми зо­ря­ми й на небі, і в блис­кучій воді.

Принесли лам­пу й посвіти­ли свічки. Ба­ла­бу­ха та Га­нуш все ба­ла­ка­ли то за ми­ронівську са­хар­ню, то за ди­рек­то­ра. Га­нуш роз­ка­зу­вав за свою Пра­гу, за заг­ра­нич­не жит­тя. Ба­ла­бу­ха, пов­ний аж товс­тий, роз­ки­нув­ся на стільці й, ніби ту­рецький ба­ша, смок­тав дов­гий ци­бук, за­ки­нув­ши го­ло­ву на ви­со­ку спин­ку стільця.

- Настю, тобі, сер­це, час би вже й спа­ти. Йди до ха­ти та ля­гай спа­ти, - про­мо­ви­ла со­ло­денько Ба­ла­бу­ши­ха до доч­ки, ніби до ма­ленької.

А Насті ду­же не хотілось од­хо­ди­ти од Га­ну­ша. Во­на бу­ла лад­на сидіти й до світу і ди­ви­тись на Га­ну­ша.

- Йди-бо, йди, доч­ко, та роз­по­ря­дись у хаті прис­лу­гою, - знов ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха. - Не­хай ви­не­суть сю­ди за­кус­ку.

Настя зро­би­ла кис­лу міну, аж скри­ви­лась, і, пок­ло­нив­шись Га­ну­шеві, вий­шла з гульби­ща. Ба­ла­бу­ши­ха пе­ресіла з стільця на лав­ку й при­су­ну­лась ближ­че до Га­ну­ша. Дим од йо­го си­га­ри летів їй в ли­це. Во­на втя­гу­ва­ла йо­го в се­бе. Од­на­че во­на по­чу­ва­ла, що ні близьке сусідство при­над­но­го ка­ва­ле­ра, ні дим си­га­ри, ні пунш вже не за­па­лю­ють ко­лишнімсь ог­нем її сер­ця. Во­но не зак­ле­котіло, як ко­лись кле­котіло, а ти­хо жевріло, на­че гас­ну­чий жар.

Балабушиха ле­генько зітхну­ла. Га­нуш тільки для зви­чай­ності ча­сом про­мов­ляв до неї сло­во та все до­ли­вав ста­кан ро­мом. Ба­ла­бу­шисі так і не вда­лось за­ли­цян­ня.

Наймичка при­нес­ла ве­че­рю. Після ве­чері знов по­на­ли­ва­ли пунші, вже зовсім хо­лодні, й тільки опівночі Га­нуш зга­дав, що йо­му час їха­ти до­до­му. Всі вий­шли з гульби­ща. Га­нуш спіткнув­ся, а за ним Ба­ла­бу­ха.

- Ой, що за чу­дові виг­ля­ди тут у вас і на річку, й за річку! Які скелі, які мли­ни, яка чер­во­на во­да в Росі! Ди­во див­не! Зовсім чер­во­на во­да! - гу­кав Га­нуш, див­ля­чись на тем­ну річку, де в воді бли­ща­ли тільки зорі.

В го­лові в йо­го й справді чер­воніло. Він ішов на го­ру й все спо­ти­кав­ся об камінці й раз тро­хи не дав стор­ча­ка. Ба­ла­бу­ши­ха по­да­ла йо­му ру­ку й по­ве­ла на го­ру, міцно при­ту­лив­шись до йо­го. Ба­ла­бу­ха тільки сопів. Навіть в Ба­ла­бу­ши­хи гу­ло в го­лові.

Коні сто­яли ко­ло ган­ку. Ки­ли­на ви­нес­ла білий Га­нушів ба­ла­хон од по­ро­ху. Він узяв йо­го, розп­лу­ту­вав, роз­гор­ту­вав і ніяк не міг знай­ти ру­кавів; су­нув ру­кою в відло­гу, аж во­на затріща­ла. Ки­ли­на не­са­мохіть за­ре­го­та­ла, вхо­пи­ла ба­ла­хон і на­ки­ну­ла йо­му на плечі. Га­нуш сів на по­воз­ку, й коні ру­ши­ли з дво­ру вже ля­го­ма.

- Ой, що за гар­на лю­ди­на оцей Га­нуш! Вже чи сердься, чи не сердься, а він мені страх як при­пав до впо­до­би! - го­во­ри­ла Ба­ла­бу­ши­ха до Ба­ла­бу­хи.

- Га? Гм? Що та­ке? Гар­на лю­ди­на цей хир­ний чех! - ле­пе­тав важ­кий Ба­ла­бу­ха, пог­лад­жу­ючи си­ву бо­ро­ду.

Через два дні Га­нуш знов приїхав да­ва­ти Насті урок. Він був на­по­мад­же­ний, і на всю світли­цю роз­ли­ва­лись од йо­го па­хощі. Ба­ла­бу­ши­ха так на­пуд­ри­ла ли­це й на­рум'яни­ла що­ки, що най­мич­ки в пе­карні по­ча­ли го­во­ри­ти по­шеп­том: "Що це за ку­медія! На­ша панія цілий тиж­день чор­на, а двічі на тиж­день стає біла, як крей­да, та гар­на, як пи­сан­ка. Що то во­но за знак?"

Настя на цей раз, крадько­ма од ма­тері, та­ки вбра­лась в но­ву сук­ню й сіла з Га­ну­шем за фор­теп'ян. Ор­ганіст уже встиг вилічи­ти клавіші, але стру­ни ще хо­ру­ва­ли й хрипіли, не­на­че зас­туд­же­на пелька. Га­нуш жар­тов­ли­во й делікат­но брав Нас­тю за пальчи­ки й нап­рав­ляв на клавіші. Ба­ла­бу­ши­ха вгляділа те, і в її розтіпаній го­лові нес­подіва­но май­ну­ла дум­ка: їй за­ма­ну­лось і собі вчи­тись на фор­теп'яні в Га­ну­ша.

"Я бу­ду двічі на тиж­день сидіти з ним по­руч і попліч, чер­ка­тись пле­чем об йо­го пле­че. Він ме­не бу­де ла­па­ти за пальці, бра­ти за ру­ки", - ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха, же­ру­чи Га­ну­ша очи­ма.

Скінчився Нас­тин урок. Ба­ла­бу­ши­ха підійшла до Га­ну­ша й, див­ля­чись йо­му в вічі, про­мо­ви­ла:

- Мосьє Га­нуш, ви так чу­до­во вчи­те, а я так люб­лю му­зи­ку, що мені самій за­ба­жа­лось вчи­тись на фор­теп'яні. Вчіть ме­не ра­зом з Нас­тею. Ми бу­де­мо гра­ти в чо­ти­ри ру­ки.

Гануш тільки витріщив з ди­ва на неї очі й по­ду­мав, чи не здуріла во­на на старість. В Ба­ла­бу­хи аж очі вип­ну­лись з то­го ди­ва.

- Правда, ти, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, не пош­ко­дуєш для ме­не кілька кар­бо­ванців? Як я люб­лю му­зи­ку! І ска­за­ти, й вис­ло­ви­ти не мо­жу! Нас­тя бу­де гра­ти, а я бу­ду аком­па­ну­ва­ти; мені більше й не тре­ба. А ти бу­деш слу­ха­ти.

Бідний отець про­тоєрей зго­див­ся, важ­ко зітхнув­ши. Йо­му зда­ва­лось, що як він не зго­диться, то пані про­тоєрей­ша зніметься з місця й шуг­не шулікою ку­дись за три­дев'ять зе­мель, хоч би й до Ка­зан­це­ва або де-інде. Він зго­див­ся.

Гануш по­са­див Ба­ла­бу­ши­ху за фор­теп'ян і по­чав розк­ла­да­ти по клавішах її сухі, не­на­че тріски, пальці та по­ка­зу­ва­ти га­ми.

Настя сміялась в їх за спи­ною. Ба­ла­бу­ши­ха сту­ка­ла своїми міцни­ми нер­во­ви­ми пальця­ми по клавішах, не­на­че мо­ло­точ­ка­ми, а ско­са все пог­ля­да­ла на повні ма­ли­нові Га­ну­шеві гу­би. Га­ну­ша ду­шив у горлі сміх. Він лед­ве вдер­жав­ся, щоб не прис­ну­ти од сміху. Ба­ла­бу­ха ку­рив люльку й бай­дуж­но ди­вив­ся на свою жінку.

Цілу го­ди­ну мор­ду­вав­ся Га­нуш, нап­рав­ля­ючи на клавіші пальці своєї ста­рої уче­ниці. Старі одубілі пальці, не­на­че граблі, не слу­ха­лись і не гну­лись. Ба­ла­бу­ши­ха не ду­же пильно вва­жа­ла на свій урок. Їй не то­го бу­ло тре­ба. В кінці го­ди­ни Ба­ла­бу­ши­ха лед­ве змог­ла пе­ре­мог­ти од­ну га­му. Га­нуш встав з-за фор­теп'яна й втер піт на лобі хус­точ­кою. Ба­ла­бу­ши­ха пурх­ну­ла з стільця, на­че мо­ло­да дівчин­ка, й гук­ну­ла на Ба­ла­бу­ху:

- Ну, те­пер, па­нот­че, став нам мо­го­ри­ча: ми скінчи­ли важ­ку ро­бо­ту. 3ве­ли по­да­ти до чаю пляш­ку ро­му, а я ви­не­су своєму вчи­те­леві ва­рен­ня.

Пляшка ро­му й ва­рен­ня за­раз з'яви­лись на столі. Га­нуш вклав у ко­пи з півфун­та ва­рен­ня і по­чав хи­ли­ти пунші. Ба­ла­бу­ши­ха по­ве­селіша­ла й не­на­че по­мо­лод­ша­ла. Во­на ку­ри­ла папіро­си, їла ва­рен­ня та хи­ли­ла пунші незгірше сво­го вчи­те­ля.

Од то­го дня Ба­ла­бу­ши­ха зак­ла­ла в бе­резі під вер­ба­ми справдішню фаб­ри­ку ва­рен­ня, щоб до­го­ди­ти своєму вчи­те­леві й за­побігти в йо­го лас­ки. Ба­ла­бу­ши­ха роз­си­ла­ла най­ми­чок в сад­ки сусідніх панів та се­лян за гірки­ми че­реш­ня­ми, за аг­ру­сом, виш­ня­ми-лу­тов­ка­ми, мо­ре­ля­ми, су­ни­ця­ми, рай­ськи­ми яб­лу­ка­ми, пос­ла­ла хлопців наз­би­ра­ти ожи­ни в ло­зах по­над Рос­сю; на­ва­ри­ла су­хо­го ва­рен­ня з груш, яб­лук, з ка­вунів, з динь.

Балабушиха дов­генько ви­би­ра­ла та­кий ви­па­док, щоб зіста­тись уд­вох з Га­ну­шем на са­моті. На її щас­тя, та­кий час тра­пив­ся. Раз в Насті боліли зу­би, й во­на не мог­ла бра­ти уро­ка. Ба­ла­бу­ха пішов ко­гось сповіда­ти. Ба­ла­бу­ши­ха стовк­ла, не­на­че в ступі, од­ну га­му й поп­ро­си­ла Га­ну­ша пи­ти чай в са­док, в гульби­ще.

Вечір був чу­до­вий, ти­хий та яс­ний. По­ки най­мич­ка нас­тав­ля­ла са­мо­вар, Ба­ла­бу­ши­ха хо­ди­ла з Га­ну­шем по доріжках по­над бе­ре­гом Росі й роз­мов­ля­ла. Во­на вбра­лась в свіженьку сук­ню буз­ко­во­го кольору й заквітча­ла ко­си білою й синьою аст­ра­ми.

- Мосьє Га­нуш, ви щас­ли­ва лю­ди­на! Я вам за­ви­дую, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Перший раз за мо­го жит­тя чую, що я щас­ли­вий. Мо­же, ста­ну й щас­ли­вий з ва­шо­го лег­ко­го сло­ва, як з лег­кої ру­ки.

Балабушиха зраділа. Їй зда­лось, що Га­нуш на­тяк­нув на те, чо­го їй бу­ло тре­ба і до чо­го во­на пря­му­ва­ла в своїй роз­мові.

- Ви ба­чи­ли ба­га­то світу, бу­ва­ли в уся­ких містах, бу­ли в Па­рижі, жи­ли за гра­ни­цею. А ми, бідні, си­ди­мо оту­теч­ки в оцих по­га­них но­рах, не­на­че ті чер­ниці в мо­нас­тирі. Ви ба­чи­те, яке на­ше жит­тя? З ким нам зна­ти­ся? Кру­гом нас по се­лах прос­те ду­хо­венст­во; в Бо­гус­лаві самі за се­бе жи­ди. Ох, важ­ке на­ше жит­тя! Як по­ба­чиш просвіче­ну лю­ди­ну, то не на­ди­виш­ся й не на­го­во­риш­ся.

Балабушиха по­ди­ви­лась на Га­ну­ша со­ло­деньки­ми очи­ма. Га­нуш зга­дав ті темні й хо­лодні за­кут­ки, де йо­му до­во­ди­лось про­бу­ва­ти в Європі, й про­мо­вив:

- Правда, що на­ше жит­тя, жит­тя ар­тистів, ве­се­ле. Те­ат­ри та кон­цер­ти нам аж проїлись, аж ос­то­гид­ли! Ми, на­че ті птиці, все ще­бе­че­мо та співаємо.

- Шкода, що я не ро­ди­лась ар­тист­кою, а мо­же, й ро­ди­лась, та не вда­лась. Ви вольна лю­ди­на, вольна, як пти­ця; а в ме­не на шиї дім, гос­по­дарст­во, го­род, якісь во­ли та ко­ро­ви. Ой важ­ке на­ше жит­тя! Ми нидіємо та чевріємо отут. Не жи­ве­мо, а тільки жи­вотіємо в цій глу­шині.

Гануш при­га­ду­вав, чи ба­чив він ко­ли в її са­дибі во­ли та ко­ро­ви, та та­ки й не при­га­дав.

- А я б ра­дий вже будлі-де й осістись: мені вже тро­хи об­рид­ло бур­лацьке та ци­ганське жит­тя та блу­ка­ни­на.

"Як не мені, то, мо­же, хоч дочці він дос­та­неться. Вже ж я за свя­ще­ни­ка її не од­дам", - по­ду­ма­ла Оле­ся.

Чай був го­то­вий. Ба­ла­бу­ши­ха на­ли­ла чаю, сіла про­ти Га­ну­ша, спер­лась на стіл й пант­ру­ва­ла на Га­ну­шеві очі, як кіт на са­ло.

- Знаєте, як нас ви­да­ють заміж тут, на се­лах? Приїде па­нич двічі-тричі, по­ба­ла­кає з то­бою, та й ви­ходь за йо­го, бо, мо­же, інший і не тра­питься. Йдеш заміж без щи­ро­го га­ря­чо­го ко­хан­ня. Йдеш, аби вий­ти. Ет!

Дивлячись на сиві пас­ма ко­си в Ба­ла­бу­ши­хи, Га­нуш ду­мав, що во­на про­ва­дить мо­ву за свою доч­ку.

- От і я вий­шла за сво­го про­то­по­па: ду­ма­ла, що люб­лю йо­го, а потім вий­шло… ет! - ска­за­ла во­на, мах­нув­ши ру­кою.

Балабушиха мах­ну­ла ру­кою й важ­ко зітхну­ла й за­ду­ма­лась.

- Мосьє Га­нуш, ви лю­би­ли хоч раз на віку щи­ро, га­ря­че? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха зго­дом і ще ближ­че на­хи­ли­ла го­ло­ву че­рез стіл до Га­ну­ше­во­го ли­ця.

Гануша вра­зи­ли ті нес­подівані сло­ва; він аж підняв го­ло­ву.

- Я!.. Я?.. Бу­ло всього на віку, - ска­зав Га­нуш, кот­ро­му ті сло­ва з уст ба­би ста­ли тро­хи про­тивні, навіть гидкі. Ба­ла­бу­ши­ха ста­ла про­бу­ва­ти си­лу своїх очей і підсо­ло­ди­ла їх, не­на­че на­го­ду­ва­ла ва­рен­ням.

- Кажіть-бо сміли­во! Ми тут уд­вох. Нас ніхто не підслу­хає й не по­ба­чить. Що­до ме­не, то я без ко­хан­ня не мо­жу жи­ти. Ох, як важ­ко, як тяж­ко жи­ти без ми­ло­го! - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха й зітхну­ла, спус­тив­ши очі на стіл.

Гануш на­хильці мерщій до­пив чай, по­ки­нув навіть ва­рен­ня й дре­ме­нув з гульби­ща. Ба­ла­бу­ши­ха вис­ко­чи­ла слідком за ним.

- Вечір чу­до­вий. Хо­четься по­гу­ля­ти, по­хо­ди­ти, - ска­зав Га­нуш, приспіву­ючи якусь арійку.

- Скажіть-бо, мосьє Га­нуш, яких ви лю­би­ли: чи біля­вих, чи чор­ня­вих? - знов сміли­во й нас­тир­ли­во пи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Та так, як ви­па­да­ло: один рік біля­ву, а дру­гий - чор­ня­ву, - щоб не до­ку­чи­ло, - ска­зав Га­нуш, од­мов­ля­ючись жар­та­ми.

- Широке ж в вас сер­це. А які ж вам більше при­па­да­ють до впо­до­би: чи блон­дин­ки, чи брю­нет­ки?

- Разом уся­кові: і блон­дин­ки, і брю­нет­ки, аби бу­ли гарні та мо­ло­денькі.

Балабушиха по­вер­ну­ла по доріжці на­низ до бе­ре­га, між густі вер­би. Га­нуш пішов по­руч з нею.

- Чи не лю­би­ли ви ча­сом по три ра­зом? - спи­та­ла з жар­том Ба­ла­бу­ши­ха.

- Траплялось й по чо­ти­ри. Вранці по­ба­чу од­ну гар­ну дівчи­ну й за­ко­ха­юсь, уве­чері по­ба­чу ще кра­щу дру­гу, - знов за­ко­ха­юсь.

- Палка ж ви лю­ди­на! З ва­ми й гу­ля­ти страш­но.

- Зовсім не страш­но. Я спокійний, як яг­ня, й не ку­са­юсь; я вже з'їв свої зу­би, як ка­жуть про во­ли та коні.

- Зарані! А мо­же, то ви не при­ди­ви­лись доб­ре до своїх зубів, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, ку­са­ючи гу­би.

- Не знаю. От прий­де­мо до ха­ти, то я по­див­люсь на свої зу­би в дзер­ка­ло.

Ганушеві об­рид­ла та­ка роз­мо­ва. Ба­ла­бу­ши­ха са­ма взя­ла йо­го під ру­ку й ти­хе­сенько сту­па­ла по доріжці. Во­ни дійшли до бе­ре­га. Од доріжки по­вер­та­ла на кру­тий бік го­ри ма­ленька сте­жеч­ка поміж тер­ном та жостіром.

- Які гарні виг­ля­ди на Рось! От як­би ще вий­ти на той шпиль та вилізти на отой камінь, ста­ти й по­ди­ви­тись на За­рос­ся! - ска­зав Га­нуш, пус­ка­ючи ру­ку Ба­ла­бу­ши­хи. Він ки­нув­ся на стеж­ку й по­дер­ся на го­ру між тер­ном. Ба­ла­бу­ши­ха й собі ки­ну­лась бігти, але спіткну­лась на камінь і тро­хи не впа­ла од ста­рості літ. Во­на й собі по­дер­лась на кру­чу за Га­ну­шем; її сук­ня зачіпа­лась за гус­тий те­рен, шар­па­лась, лу­ща­ла й дер­лась, а во­на все лізла на го­ру, аж за­са­па­лась. Га­нуш виліз на камінь і ди­вив­ся на За­рос­ся. Ко­ли ог­ля­неться, аж ко­ло йо­го вже стоїть Оле­ся.

- О, й ви тут? - спи­тав Га­нуш.

- Я так люб­лю при­ро­ду, що ви й ме­не за­ма­ни­ли на цей по­га­ний шпиль. Бач­те, як я за­са­па­лась.

Ганушеві хотілось прос­то з ка­ме­ня стриб­ну­ти че­рез тин і втек­ти од нас­тир­ли­вої, при­чеп­ли­вої ба­би. Тим ча­сом на Росі з'явив­ся хист­кий чов­ник. В човні сиділа дівчи­на й га­ня­лась за кач­ка­ми, щоб заг­на­ти їх на бе­рег. Кач­ки, пев­но, вда­лись нес­лух­няні й кру­ти­лись по Росі між камінням. Чов­ник нат­рап­ляв на бист­ри­ну в шумі; во­да гой­да­ла йо­го, не­на­че трісоч­ку. Дівчи­на співа­ла чу­до­вим дзвінким го­ло­сом якусь пісню й кру­ти­лась чов­ном між камінням. Га­нуш за­ди­вив­ся на виг­ляд й слу­хав ве­се­лу ме­лодію. Нес­лух­няні кач­ки пе­реп­ли­ли в Ба­ла­бу­шин са­док. Дівчи­на по­вер­ну­ла чов­ник до бе­ре­га. Га­нуш ско­чив з ка­ме­ня й побіг з го­ри. Ба­ла­бу­ши­ха поп­лен­та­лась за ним. Во­ни прий­шли в бе­рег. Дівчи­на, чор­ня­ва та рум'яна, як ка­ли­на, вста­ла, щоб вис­ко­чи­ти на бе­рег. Га­нуш за­ди­вив­ся на неї й крик­нув:

- Замочишся, чор­ноб­ри­ва! Три­вай, я те­бе пе­ре­сад­жу на бе­рег!

Він ухо­пив дівчи­ну обо­ма ру­ка­ми за стан і пе­ре­ки­нув її на су­хе місце, ущип­нув­ши за що­ку.

- Мосьє Га­нуш! Що ви ро­би­те? Те­пер я пе­ресвідчи­лась, що ви лю­би­те чорні бро­ви та карі очі! - крик­ну­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Ви вга­да­ли. Ой карі очі, чорні брівки! Хто ж вас пак не лю­бить? - ска­зав Га­нуш, комічно зітха­ючи й див­ля­чись прос­то Ба­ла­бу­шисі в очі.

В Ба­ла­бу­ши­хи бу­ли чорні бро­ви й карі очі. Во­на ко­кет­ли­во спус­ти­ла очі до­до­лу, мовч­ки по­хи­ли­ла го­ло­ву й за­ду­ма­лась. Зга­да­ла во­на, як ко­лись в то­му са­мо­му бе­резі ста­но­вий ло­вив по її од­но­му сло­ву жа­бу, дер­ся на кру­тий шпиль за квітка­ми, й за­жу­ри­лась, що її чорні бро­ви вже навіки втра­ти­ли чарівни­чу си­лу. Ба­ла­бу­ши­ха ле­генько зітхну­ла й те­пер тільки по­чу­ти­ла, що по­ко­ло­ла тер­ном та бу­дя­ка­ми пальці й лит­ки.

Вони вер­ну­лись в по­кої мовч­ки. Оле­ся йшла зас­му­че­на.

Тим ча­сом Ба­ла­бу­ха вер­нув­ся до­до­му. Га­нуш ска­зав йо­му, що він завт­ра поїде до Києва й мо­же ку­пи­ти в ма­га­зині для Насті но­вий фор­теп'ян, навіть не за всі го­тові гроші, а на вип­лат. Ба­ла­бу­ха одлічив йо­му гроші, важ­ко зітха­ючи. З то­го ча­су він по­чав бра­ти з міщан та­ку ве­ли­ку пла­ту за тре­би, що міща­ни заг­вал­ту­ва­ли й по­ча­ли го­моніти, чи не по­да­ти б на йо­го про­шен­ня до вла­ди­ки. Од­на­че во­ни пос­тог­на­ли, по­го­моніли й та­ки му­си­ли пла­тить.

Вже пізненько розп­ро­щав­ся Га­нуш.

- Глядіть же, мосьє Га­нуш, ви­беріть для нас гар­ненько­го фор­теп'яна, - на­ка­зу­ва­ла Ба­ла­бу­ши­ха, сто­ячи на ган­ку.

- Для вас ви­бе­ру най­кра­що­го, яко­го тільки знай­ду в ма­га­зині, - крик­нув Га­нуш вже за ворітьми.

Балабуха пішов в ха­ту, а Ба­ла­бу­ши­ха сіла в ган­ку на лаві й об­пер­лась ліктем об по­рен­ча­та й дов­го ди­ви­лась вслід за Га­ну­шем, пе­ре­ду­му­ючи всі ви­пад­ки, які тільки що тра­пи­лись в бе­резі. Дум­ки нас­тир­ли­во йшли од­на за од­ною й все во­ру­ши­ли її пал­ку вда­чу, не да­ва­ли спо­кою… Оле­ся аж го­ло­ву по­хи­ли­ла.

"Коли я вже не при­ча­рую Га­ну­ша очи­ма та бро­ва­ми, то, мо­же, я при­ча­рую йо­го вірни­ми сло­ва­ми та лас­кавістю. Він лю­бить чорні бро­ви: не дур­но ж він за­ди­вив­ся на чор­ня­ву дівчи­ну в бе­резі. Мо­же… мо­же, і мої бро­ви ще не зли­ня­ли. Мо­же, я при­вер­ну йо­го до се­бе. Який би пре­зент йо­му зро­би­ти? Ви­шию ли­шень я йо­му по­душ­ку, гар­ну на про­ди­во. Він ду­же лю­бить квітки", - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха і з тією дум­кою пішла до Насті на по­ра­ду. Во­ни змо­ви­лись завт­ра вста­ти ду­же ра­но й роз­по­ча­ти ро­бо­ту, щоб по­душ­ка бу­ла го­то­ва, по­ки Га­нуш вер­неться з Києва.

І Ба­ла­бу­ши­ха, й Ба­ла­бу­ха, й Нас­тя зви­чай­но щод­ня спа­ли тро­хи не до півдня, а за гос­по­да­ря­ми спа­ли так са­мо й най­мич­ки. Але дру­го­го дня Ба­ла­бу­ши­ха схо­пи­лась з пос­телі тро­хи не при сході сон­ця. Во­на збу­ди­ла Нас­тю, побігла в пе­кар­ню, по­бу­ди­ла най­ми­чок, звеліла став­ля­ти са­мо­вар, біга­ла по кімна­тах та гур­ка­ла две­ри­ма. Ба­ла­бу­ха про­ки­нув­ся й спро­сон­ня стри­во­жив­ся: йо­му чо­гось прий­шло на дум­ку, що йо­го жінка вночі втек­ла з Га­ну­шем. Він ско­чив з пос­телі й вис­ко­чив в одній со­рочці в за­лу.

- Що тут тра­пи­лось? Чо­го це лю­ди біга­ють та ри­па­ють две­ри­ма? Що це за біга­ни­на? - пи­тав Ба­ла­бу­ха, ози­ра­ючись кру­гом сон­ни­ми пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма.

- Та це я так ра­но вста­ла, - обізва­лась з кімна­ти Ба­ла­бу­ши­ха.

- Чого ж це ти вста­ла вдосвіта? - до­пи­ту­вав­ся Ба­ла­бу­ха.

- Та тре­ба йти в крам­ниці, то й вста­ла. Ба­чиш, яка я гос­по­ди­ня! - го­во­ри­ла Ба­ла­бу­ши­ха, од­су­ва­ючи й за­су­ва­ючи шух­ля­ди ко­мо­ди.

- Чого це тобі при­па­ло так ра­но йти до крам­ниць? Ще й сон­це не схо­ди­ло.

- Глянь ли­шень у вікно: вже сон­це дав­но зійшло, а я й так зас­па­ла.

Балабуха позіхнув і знов упав на ліжко. Най­мич­ка при­нес­ла са­мо­вар і позіха­ла без со­ро­му на ввесь рот. Ба­ла­бу­ши­ха, ха­па­ючись, пи­ла чай, не­на­че ду­ма­ла виїжджа­ти в да­ле­ку до­ро­гу. Після чаю во­на з Нас­тею побігла в крам­ни­цю до Вольчи­хи. Ко­ло две­рей крам­ниці висів здо­ро­вий за­мок. Ба­ла­бу­ши­ха нер­во­во стук­ну­ла в за­перті двері ку­ла­ком. Вольчи­ха ще спа­ла.

- Та й спить же дов­го в своїх жидівських бе­бе­хах ка­пос­на жидівка! - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха до Насті.

Вольчиха, од­на­че, вста­ла, одімкну­ла двері й позіха­ла.

- Чого це ти, Вольчи­хо, так дов­го спиш? Ма­буть, вже всі лю­ди на світі повс­та­ва­ли, а ти од­на ка­чаєшся в пе­ри­нах, - ска­за­ла сер­ди­то Ба­ла­бу­ши­ха.

- Якби бу­ла зна­ла, що ви прий­де­те, я б удосвіта вста­ла, - ска­за­ла Вольчи­ха.

Настя роз­гор­ну­ла взір, на кот­ро­му бу­ла ви­мальова­на рай­ська пти­ця в гірлянді з чу­до­вих рож уся­ко­го кольору. Ба­ла­бу­ши­ха виб­ра­ла га­ру­су. Во­на з доч­кою вер­ну­лась до­до­му й та­ки за­раз засіла за ро­бо­ту й не од­ри­ва­лась од п'яльців. Оле­ся ще зро­ду так не пра­цю­ва­ла, як те­пер ко­ло тієї по­душ­ки.

Цілий тиж­день вста­ва­ла Ба­ла­бу­ши­ха раніше за най­ми­чок, пра­цю­ва­ла над по­душ­кою, гну­ла спи­ну. Че­рез тиж­день вже на ка­напі ся­яла по­душ­ка з блис­ку­чою рай­ською пти­цею по­се­ре­дині, в вінку з вип­ну­тих стри­же­них рож та гвоз­дичків. В неділю при­вез­ли но­вий гар­ненький ро­яль, а по обіді над­вечір приїхав Га­нуш. Ба­ла­бу­ши­ха піднес­ла йо­му на двох ру­ках пре­зент.

Презент ду­же спо­до­бав­ся ар­тис­тові. Він зви­чай­ненько по­дя­ку­вав.

Старий фор­теп'ян ви­нес­ли в во­зов­ню, й по йо­му вже хо­ди­ли ку­ри й стри­ба­ли го­робці. В за­лу внес­ли но­венький ро­яль. Га­нуш привіз з со­бою но­ти, щоб наг­ра­тись на доб­ро­му но­во­му ро­ялі. Він сів за ро­яль і по­чав виг­ра­ва­ти арії з опер, а потім со­на­ти Бет­хо­ве­на та Мо­цар­та. Ба­ла­бу­ши­ха сиділа в кріслі й зас­лу­ха­лась. Во­на од­ра­зу зро­зуміла пиш­ну кла­сич­ну му­зи­ку, ча­ру­ючі ме­лодії. Ба­гаті акор­ди, сим­па­тичні арії роз­во­ру­ши­ли її ар­тис­тич­ну вда­чу. Во­на по­ки­ну­ла ку­ри­ти, згор­ну­ла ру­ки на гру­дях і не­на­че за­мер­ла. Га­нуш грав з охо­тою, з ду­шею; йо­го зро­ду ар­тис­тич­на ду­ша по­ча­ла ви­ли­ва­тись в аріях. Він роз­хо­див­ся й заспівав своїх рідних чеських пісень. Не­ве­ли­кий, але м'який сим­па­тич­ний ба­ри­тон спов­нив не­ве­ли­ку за­лу то ве­се­ли­ми, то смут­ни­ми ме­лодіями. Ме­лодії взру­ши­ли фан­тазію в Ба­ла­бу­ши­хи. Пе­ред її очи­ма ніби ма­лю­ва­лись якісь кар­ти­ни, не­на­че вит­кані з ту­ма­ну, в душі за­во­ру­ши­лись якісь дивні мрії, при­надні й не­ясні, не­на­че сни.

Гануш заспівав ук­раїнської пісні. Оле­си­на ду­ша стре­пе­ну­лась, за­чеп­ле­на рідни­ми ме­лодіями.

Сонце зай­шло, й тільки чер­воні пля­ми жевріли на білих стінах. В кут­ках ста­ли тіні. В залі роз­лив­ся вечірній, сти­ха ро­же­вий світ. Га­нуш роз­фан­та­зу­вав­ся й в кінець всього заспівав ба­ла­ду Шу­бер­та "Лісо­вий цар". Йо­го м'який го­лос став не­на­че шов­ко­вий. Він ар­тис­тич­но й штуч­но уда­вав го­ло­сом, як ма­нить до се­бе ча­ра­ми по­таємний го­лос лісо­во­го ца­ря. Ба­ла­бу­ши­ха впер­ше на віку по­чу­ла справдішню ар­тис­тич­ну му­зи­ку, ар­тис­тич­ний спів. Її ду­ша ніби про­ки­ну­лась; во­на ніби по­ба­чи­ла очи­ма див­ний ліс при місяці, ввесь ук­ри­тий інеєм, за­ли­тий си­ню­ва­тим фан­тас­тич­ним світом. А з гу­ща­ви­ни то­го лісу, з гли­бо­кої до­ли­ни, за­ки­да­ної де­ре­вом в інії, во­на ніби по­чу­ла ча­ру­ючий, як ко­хан­ня, який­сь по­таємний го­лос, по­ба­чи­ла пиш­ний чийсь вид. З очей її ско­ти­лось дві сльози.

Гануш скінчив. Ба­ла­бу­ши­ха схо­пи­лась з крісла, прос­тяг­ла ру­ки, як прос­тя­га­ють на мо­литві. Її очі бли­ща­ли. Во­на швид­ко пе­ребігла за­лу й крик­ну­ла:

- Боже мій! Чом ме­не не вчи­ли гра­ти й співа­ти? Я бу­ла б цілий вік щас­ли­ва, щас­ли­ва!..

Вона тро­хи не крик­ну­ла, щоб Га­нуш вчив її співа­ти, але сха­ме­ну­лась і чо­гось за­со­ро­ми­лась. Їй те­пер од­ра­зу ста­ло со­ром за все те, що во­на тро­хи не приз­на­лась в ко­ханні, що во­на чіпля­лась до мо­ло­до­го хлоп­ця. Їй хотілось про­си­ти, щоб Га­нуш ви­ба­чив її за всі сло­ва, які во­на ска­за­ла йо­му ко­лись в са­ду; їй ста­ло со­ром, що во­на за­ду­ма­ла бра­ти уро­ки му­зи­ки на старість. Кров ки­ну­лась в її ли­це. Во­на хо­ди­ла по залі та все слу­ха­ла, як Га­нуш пе­рег­ра­вав п'єсу за п'єсою, до­ки не вто­ми­лась і впа­ла на крісло, за­ту­лив­ши очі до­ло­нею. В її вроді про­ки­ну­лась не тільки ро­ман­тич­на, а мо­же, й справді ар­тис­тич­на ду­ша, за­ки­ну­та в сільську глу­ши­ну, за­губ­ле­ний ви­щий дар бо­жий, заг­лу­ше­ний сільською мерт­во­тою.

Од то­го ча­су Ба­ла­бу­ши­ха час­то про­си­ла Га­ну­ша гра­ти й співа­ти, й лю­би­ла слу­ха­ти йо­го, си­дя­чи в кріслі. Во­на по­ки­ну­ла свої уро­ки му­зи­ки й го­ди­ла йо­му вже за йо­го ар­тис­тич­ну му­зи­ку та пісні.