Старосвітські батюшки та матушки

3

В той час, як Ба­ла­бу­ха їздив до Олесі та уви­вав­ся ко­ло неї, по се­лах пішла чут­ка, що Они­ся Про­ко­по­вичівна за­ру­чи­лась з Ха­ри­то­ном Мос­са­ковським. Ба­ла­бу­ши­на ма­ти бу­ла на яр­мар­ку в Бо­гус­лаві й при­вез­ла ту чут­ку в Хильки.

- Чи ти знаєш, си­ну, за ко­го по­да­ва­ла руш­ни­ки Ониська Про­ко­по­вичівна? - ска­за­ла ста­ра Ба­ла­бу­ши­ха, приїхав­ши з яр­мар­ку.

- За ко­го, ма­мо? - спи­тав син.

- За Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го, ка­ра­пи­шансько­го дя­ка, - ска­за­ла ма­ти.

- За Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го? За то­го ху­до­го, по­га­но­го? За ту ру­ду че­хо­ню? - крик­нув син.

- За ту че­хо­ню, за ту по­га­ну та­ра­ню, - ска­за­ла ма­ти.

- За дя­ку­са? І во­на да­ла мені гар­бу­за че­рез ту іржа­ву, су­ху че­хо­ню? 3а то­го дур­ня? За то­го дя­ку­са? - крик­нув син.

- Не за дя­ка-бо! Він сьогодні дяк, а мо­же, завт­ра бу­де по­пом на батько­во­му місці, бо йо­го гро­ма­да об­ра­ла за свя­ще­ни­ка на вільша­ницьку па­рафію, - ска­за­ла ма­ти.

- Одкаснулась од ме­не, сту­ден­та, ака­деміста, для то­го ру­до­го дур­ня, ко­то­рий навіть не був в гра­ма­тиці, не тільки що в філо­софії? - ре­пе­ту­вав Ба­ла­бу­ха, підняв­ши ру­ки вго­ру ви­ще од своєї го­ло­ви.

- Потривай, си­ну! Ти не кри­чи й не сердься, - ска­за­ла ма­ти. - Поїдь ти в Київ та поп­ро­си собі в мит­ро­по­ли­та Вільша­ни­цю, - па­рафія ве­ли­ка, по­ля ба­га­то, сіно-ко­су й оком не ски­ну­ти, сінокіс над са­мою Рос­сю, ще й ле­ва­да та­ка здо­ро­ва, що мож­на півсотні возів кар­топлі та ка­пус­ти ви­вез­ти в Бо­гус­лав на яр­ма­рок. Їй-бо­гу, си­ну, не гай ча­су, їдь до Києва! Не­хай тоді Ониська по­тан­цює з своєю че­хо­нею ци­ганської ха­лянд­ри. Не­хай ста­рий Про­ко­по­вич дає Ха­ри­то­нові свої Чай­ки, котрі мож­на в мішок уб­га­ти.

- Поїду в Київ! За­раз поїду! Вла­ди­ка дає ака­демістам па­рафії на вибір, - яку хоч ви­би­рай! Оце тобі, Онисько, гар­бу­зи! Дам і тобі гар­бу­за, що бу­деш пам'ята­ти до смерті.

Не дов­го ду­мав­ши, та­ки дру­го­го дня Ба­ла­бу­ха поїхав в Київ, пішов до мит­ро­по­ли­та й по­дав про­шен­ня на Вільша­ни­цю. Тільки що Ба­ла­бу­ха вий­шов од мит­ро­по­ли­та, про­ти йо­го йшов Ха­ритін Мос­са­ковський з вільша­ницьким ти­та­рем та з дво­ма ста­ри­ми па­рафіяна­ми. Мос­са­ковський ски­нув шап­ку, поз­до­ров­кав­ся з Ба­ла­бу­хою й ни­зенько йо­му пок­ло­нивсь, Ба­ла­бу­ха навіть не гля­нув на йо­го.

- Чи па­рафії шу­каєте, Мар­ку Пав­ло­ви­чу? Бо­же по­мо­жи на все доб­ре! - ска­зав Мос­са­ковський до Ба­ла­бу­хи.

- Нехай уже вам бог по­ма­гає, а мені вже поміг: я зай­няв ва­шу Вільша­ни­цю, - ска­зав гор­до Ба­ла­бу­ха й пішов собі ти­хою хо­дою в кон­сис­торію кінча­ти діло.

В Мос­са­ковсько­го та в вільша­ницьких дідів не­на­че вда­рив грім. Во­ни сто­яли й ди­ви­лись слідком за Ба­ла­бу­хою.

- Чи цей па­нич прав­ду ка­же, чи жар­тує? - про­мо­вив ти­тар.

- Мабуть, бре­ше на свою обихідку, - про­мо­вив один дід. - А хто ж йо­го оби­рав в Вільша­ниці за свя­ще­ни­ка?

- Чи по­дав­ся, чи не по­дав­ся він на Вільша­ни­цю, а ми та­ки ходім до вла­ди­ки. Що то нам вла­ди­ка ска­же! - про­мо­вив Мос­са­ковський.

Вони пішли в по­кої до вла­ди­ки. Мос­са­ковський по­дав од се­бе про­шен­ня, а ти­тар дру­ге од гро­ма­ди. Вла­ди­ка про­чи­тав, по­ду­мав та й ка­же:

- Опізнились ви. Я вже од­дав вільша­ницьку па­рафію дру­го­му. Ти вчив­ся в шко­лах? - спи­тав вла­ди­ка в Мос­са­ковсько­го.

- Ні, ва­ше ви­со­коп­ре­ос­вя­щенст­во: я вчив­ся вдо­ма в батька та в ка­ра­пи­шансько­го дя­ка: вив­чив час­ло­вець, псал­тир, вмію чи­та­ти апос­то­ла й єван­гелію, знаю доб­ре цер­ков­ний ус­тав, вмію співа­ти на гла­си: й на "Гос­по­ди воз­вах" і на "Бог гос­подь".

- Коли те­бе об­ра­ла гро­ма­да, то я дам тобі мен­шу па­рафію, а ве­ликі па­рафії я даю ака­демістам, - ска­зав мит­ро­по­лит. - Бо­же вас бла­гос­ло­ви! Йдіть собі!

- Коли ж ми, свя­тий вла­ди­ко, во­ли­мо, щоб у нас за свя­ще­ни­ка був та­ки син на­шо­го покійно­го па­нот­ця, царст­во йо­му не­бес­не. Ми Ха­ри­то­на знаємо з ма­лих літ; він зріс на на­ших очах. Гро­ма­дя­ни звик­ли до йо­го. Ми знаємо, що він нас не скрив­дить. По­ми­луй­те й по­жа­луй­те, свя­тий вла­ди­ко! Не­хай та­ки наш Ха­ритін бу­де в нас за свя­ще­ни­ка, - про­сив ти­тар.

- Не мож­на, ста­рий, не мож­на. Діло зроб­ле­но, а зроб­ле­но­го труд­но пе­реіна­чи­ти, - ска­зав вла­ди­ка.

Громадяни вий­шли од вла­ди­ки ні в сих ні в тих, а Мос­са­ковський сто­яв у при­хожій ні жи­вий ні мерт­вий. Йо­го делікат­не ли­це ста­ло біле, як крей­да. Ти­тар взяв йо­го за ру­ку й вивів надвір.

- А що бу­де­мо ро­би­ти? - спи­тав ти­тар, обер­та­ючись до дідів.

- А те бу­де­мо ро­би­ти, що не пус­ти­мо то­го Ба­ла­бу­хи на па­рафію, от що! - ска­за­ли діди.

В Мос­са­ковсько­го тро­хи од­ляг­ло од сер­ця. Надія вер­ну­лась до йо­го, - надія дос­та­ти па­рафію й не втра­ти­ти Онисі.

Вони сіли на во­зи й поїха­ли на­зад в Вільша­ни­цю оповісти­ти гро­маді за цю подію.

- Не бу­де так, як вла­ди­ка хо­че! Не пус­ти­мо Ба­ла­бу­хи на па­рафію. Не­хай бу­де в нас за свя­ще­ни­ка та­ки Ха­ритін, та й годі - го­моніла гро­ма­да, зібрав­шись ко­ло церк­ви. - Пош­ле­мо знов вдру­ге про­шен­ня до вла­ди­ки, а як не доз­во­лить, пош­ле­мо втретє, а та­ки не­хай бу­де так, як гро­ма­да хо­че. Десь вид­рав­ся який­сь Ба­ла­бу­ха, не по­ка­зав очей в Вільша­ни­цю, не по­го­во­рив з гро­ма­дою, а преться до нас на па­рафію. Не пус­ти­мо Ба­ла­бу­хи!

Тим ча­сом як вільша­ницька гро­ма­да гри­ма­ла, та ремст­ву­ва­ла, та ла­го­ди­лась знов по­си­ла­ти ти­та­ря до вла­ди­ки, щас­ли­вий Ба­ла­бу­ха вер­нув­ся в Хильки.

- Що, си­ну, зіпхнув Ониську з па­рафії? - пер­ша спи­та­ла в Ба­ла­бу­хи ма­ти.

- Зіпхнув! Так і по­ко­ти­лась, як її гар­бу­зи з Хильківської го­ри, аж ку­ря­ва підня­лась, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- От те­пер не­хай знає, як клас­ти в віз та в ки­шені сту­ден­там гар­бу­зи! - ска­за­ла ма­ти. - А ти, си­ну, не гай ча­су, та вби­рай­ся до Тер­лецьких, та ще й сватів бе­ри. Тер­лецькі скупі, хоч і ба­гаті. Тре­ба виб­ра­ти в сва­ти доб­ро­го крутія, щоб вик­ру­тив в їх зай­ву сот­ню кар­бо­ванців.

- Кого ж би то поп­ро­си­ти в сва­ти? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

- Бери, си­ну, дядька, от­ця Мельхи­се­де­ка та при­хо­пи ще на прис­тяж­ку й тітку. Тітка ціка­ва на язик, та й дядько доб­рий то­рохтій: щось-та­ки та ви­то­рох­тять. Та не­хай доб­ре прип­руть Тер­лецько­го.

Балабуха заб­рав дядька то­рохтія й цо­ко­ту­ху тітку, приб­рав­ся й при­че­пу­рив­ся й поїхав до Тер­лецьких.

Терлецькі, по­ба­чив­ши, що Ба­ла­бу­ха приїхав не сам, а з дядьком та з тіткою, за­раз до­га­да­лись, що він приїхав з сва­та­ми.

В домі по­ча­лась нез­ви­чай­на біга­ни­на. Біга­ла важ­ка Тер­лецька, біга­ла Оле­ся, бігав сам Тер­лецький, біга­ла Ки­ли­на, навіть ба­ба в пе­карні за­ме­ти­лась тією по­шес­тю й вертілась, як му­ха в ок­ропі. Ба­ла­бу­ха оповістив, що він зай­няв Вільша­ни­цю Тер­лецький поз­до­ров­ляв йо­го, цілу­вав­ся з ним по де­сять раз, цілу­вав­ся з сва­том от­цем Мельхи­се­де­ком і навіть з ціка­вою йо­го жінкою. Оле­ся заш­ну­ру­ва­лась як тільки мож­на тісніше, так що їй бу­ло важ­ко ди­ха­ти, начіпля­ла чер­во­них стрічок на талію, на шию, на го­ло­ву і все кру­ти­лась по хаті пе­ред Ба­ла­бу­хою. Во­на зна­ла, що Ба­ла­бу­ха не жва­вий в роз­мові, й поп­ро­си­ла йо­го в са­док, де сподіва­лась по­чу­ти при по­етичній обс­таві те сло­во, кот­ро­го во­на вже жда­ла двад­цять три ро­ки з по­ло­ви­ною.

- Чи ба­чи­ли мої квітки? - спи­та­ла во­на в Ба­ла­бу­хи.

- Ні, не ба­чив, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Ходім, я вам по­ка­жу мої квітки! - ска­за­ла Оле­ся сміли­во й при­чеп­ли­во й тро­хи не по­тяг­ла йо­го за ру­ку.

Балабуха з ве­ли­кою нап­ру­гою підвівся з стільця й пішов слідком за Оле­сею в са­док.

Квітник в сад­ку був і справді гар­ний. Клум­би бу­ли повні лев­коїв та астр, але вже під осінь по­за­рос­та­ли тро­хи бур'яном.

- Дивіться, які чу­дові лев­кої, - ска­за­ла Оле­ся, наг­нув­шись над квітка­ми й зри­ва­ючи гілку лев­коя.

- А справді, гарні та па­хучі, - ска­зав і собі Ба­ла­бу­ха й наг­нув­ся над гряд­кою.

Олеся вир­ва­ла квітку й, не роз­хи­ля­ючись, ню­ха­ла її. Ба­ла­бу­ха й собі встро­мив ру­ку в гу­ща­ви­ну, але, пог­ля­да­ючи ско­са на Оле­син пов­ний стан, за­хо­пив в жме­ню бур'ян і по­чав і собі ню­ха­ти.

- Ви ню­хаєте щи­ри­цю! - крик­ну­ла Оле­ся, ви­ри­ва­ючи з йо­го рук бур'яни­ну, й за­ре­го­та­лась на увесь са­док. - Ось пот­ри­вай­те, я нар­ву вам бу­кет.

Вона нар­ва­ла чу­до­вих астр і по­да­ла Ба­ла­бусі. Ба­ла­бу­ха навіщось ню­хав їх, хоч во­ни зовсім не пах­ли.

- Ходім, по­ба­чи­те наш сад, - гук­ну­ла Оле­ся й побігла доріжкою по сад­ку до Росі.

Балабуха ки­нув­ся й собі бігти, але по­чу­тив, що йо­го но­ги мо­жуть тільки хо­ди­ти, а не біга­ти, й лед­ве дог­нав Оле­сю.

- А ви кош­ту­ва­ли, які на смак лев­кої? - спи­та­ла Оле­ся, сміючись. - А на­те, по­кош­туй­те!

Балабуха ме­ханічно взяв лев­кой, вки­нув у рот і по­чав жу­ва­ти, а далі не знав, чи вип­лю­ну­ти йо­го, чи з'їсти.

- А що, смач­ний?

- Де там! Гіркий, як по­лин.

Олеся ре­го­та­лась, чер­во­на, як пов­на ро­жа. Во­ни прий­шли на кінець сад­ка, на при­го­рок над Рос­сю. На­ни­зу по камінні шуміла во­да. За Рос­сю сто­яла пиш­на ске­ля, не­на­че стіна, вся об­ли­та сон­цем; за нею на го­рах зе­ленів ліс, а вго­ру, по до­лині Росі бу­ло вид­но роз­ки­ну­тий Бо­гус­лав, об­си­па­ний яс­ним світом.

- Тепер далі нам вже ніку­ди йти, хіба в во­ду або на ске­лю, - ска­за­ла Оле­ся, на­во­дя­чи Ба­ла­бу­ху на дум­ку.

- А справді не­ма ку­ди, хіба в во­ду або на ске­лю, - ска­зав ти­хо Ба­ла­бу­ха.

- А ви полізли б на ске­лю? - ко­кет­но спи­та­ла Оле­ся.

- Ні, не ви­де­русь, бо ду­же кру­та та стрімка.

- А як­би я вас поп­ро­си­ла, то полізли б? - драж­ни­ла йо­го Оле­ся.

- Поліз би, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, гля­нув­ши прос­то в вічі Олесі.

В Олесі очі бли­ща­ли, на­че дві зорі. Її га­ря­че ли­це аж па­ла­ло: а Ба­ла­бу­ха все-та­ки мов­чав.

- Правда в нас у Хохітві гар­но? Кра­ще, як у вашій Вільша­ниці.

- Краще, як у Вільша­ниці, але… але, як­би ви бу­ли зо мною в Вільша­ниці, то во­на б мені зда­лась кра­щою од Хохітви, - лед­ве ви­мо­вив Ба­ла­бу­ха й по­чер­вонів.

"Насилу! Сла­ва тобі, гос­по­ди. От-от ска­же!" - по­ду­ма­ла Оле­ся.

- Як же б я там бу­ла? Чи поїха­ла з ва­ми, чи що? - спи­та­ла Оле­ся.

- Ні, як­би ви за ме­не пішли заміж, бо я… я… бо Купідон про­ни­зав наскрізь моє сер­це стрілою. Амур не лю­бив так Псіхеї, як я люб­лю вас, - ска­зав Ба­ла­бу­ха че­рез си­лу.

Олеся зна­ла з ро­манів про то­го Купідо­на та Аму­ра, й ті сло­ва ду­же при­па­ли їй до сма­ку. Во­на лю­би­ла ро­ман­тичність, бо чи­та­ла ста­ро­давні, пе­ре­ло­жені по-мос­ковській німецькі ро­ман­тичні повісті. Тільки все-та­ки їй хотілось Аму­ра, кра­що­го од Ба­ла­бу­хи: не та­ким во­на собі уяв­ля­ла сво­го Аму­ра, та ніде бу­ло дітись. Оле­ся ти­хо про­мо­ви­ла зви­чай­ну фра­зу, спус­тив­ши очі до­до­лу: "Як батько та ма­ма ска­жуть, - я згод­жу­юсь!"

Балабуха взяв Оле­си­ну ру­ку й поцілу­вав. Во­ни по­вер­ну­лись і пішли ти­хою хо­дою до ха­ти.

В той час, як мо­лоді гу­ля­ли по сад­ку, отець Мельхи­се­дек з жінкою, не дов­го ду­ма­ючи, не­на­че до стіни при­тис­ну­ли Тер­лецько­го й Тер­лецьку й по­ча­ли го­во­ри­ти за при­да­не.

- А що, от­че Пет­ре! Ска­за­ти прав­ду, ми оце приїха­ли сва­та­ти ва­шу доч­ку, Оле­сю, - ска­зав отець Мельхи­се­дек. - Чи од­дас­те, чи не­хай підрос­те?

- Ми з жінкою ладні од­да­ти. Ба­ла­бу­ха чо­ловік вче­ний, при­го­жий, має вже па­рафію. Не знаю, що доч­ка ска­же, - про­мо­вив Тер­лецький.

- Коли вже, дя­ку­ва­ти вам, та­ка ва­ша во­ля, то тре­ба й да­ри­ти дітей. Що ж ви ду­маєте да­ти за доч­кою? - ска­за­ла прос­то Мельхи­се­де­ко­ва жінка, Мар­та Та­расівна.

Терлецький гля­нув на жінку й ска­зав:

- Дамо сто кар­бо­ванців.

- Сто кар­бо­ванців гроші, то прав­да, - за­то­рохтів отець Мельхи­се­дек, - але, ска­за­ти прав­ду, не ве­ликі.

- Авжеж не ве­ликі, - за­то­рохтіла Мельхи­се­де­ко­ва жінка. - Гроші грішми, але тре­ба чо­гось і до гро­шей. На гос­по­дарстві тре­ба й корів, тре­ба й волів, тре­ба й возів, тре­ба ко­ней, тре­ба й до ко­ней. Тре­ба мис­ки й лож­ки, тре­ба чо­гось і до лож­ки. І вже, гос­по­ди, що то й ка­за­ти! Ви самі, здо­ро­венькі, знаєте, чо­го тре­ба на гос­по­дарстві, та ще й но­во­му та мо­ло­до­му, ча­сом не­обмірко­ва­но­му…

Терлецька сер­ди­то гля­ну­ла на цю прос­ту, в намітці, сва­ху, кот­ра жеб­ра­ла, не­на­че ста­ра ци­ган­ка.

- Та вже, сва­хо, Оле­ся на­ша доч­ка. Ми не випх­не­мо її бо­су з ха­ти з по­рожніми ру­ка­ми та скри­ня­ми, - ска­за­ла Тер­лецька.

- Борони бо­же! Я й са­ма ма­ти й маю до­чок: хва­ли­ти бо­га, я вже над­ба­ла повні скрині вся­ко­го доб­ра для своїх до­чок: в ме­не го­то­ва їм і оде­жа, й плах­ти, й за­пас­ки, й намітки, і ска­терті. Я вже наз­на­чи­ла їм і ко­ро­ви, й те­лиці, й ка­ба­ни, й льохи, й гу­си, й інди­ки… Де вже! Що то й ка­за­ти! Пев­но, й ви над­ба­ли для Олесі вся­ко­го доб­ра. Чи ба­га­то корівок та во­ликів ду­маєте да­ти? - спи­та­ла сва­ха.

- Дві па­ри волів та ко­ро­ву,- ска­зав Тер­лецький. - Ма­ло, - ска­зав Мельхи­се­дек.

- Їй бо­гу, сер­це моє, ма­ло! Дво­ма па­ра­ми не по­тяг­неш плу­га на полі. Тре­тя па­ра не заш­ко­дить. Та з однієі ко­ро­ви не наз­би­раєш ні си­ру, ні мас­ла. Тре­ба, сва­хо, дві ко­ро­ви, до­ко­неч­не дві, бо ви самі, здо­ро­венькі, знаєте, що з однієї ко­ро­ви не наїстись мас­ла та си­ру. Во­но б доб­ре бу­ло й мас­ла та си­ру наїстись, ще й на яр­ма­рок вис­ла­ти на про­даж. Що то й ка­за­ти! А ска­тертів ба­га­то ду­маєтє да­ти? - спи­та­ла сміли­во сва­ха.

"І приніс не­чис­тий оцю ци­ган­ку! Во­на за­бе­ре в ме­не всі ко­ро­ви, гу­си й інди­ки", - по­ду­ма­ла Тер­лецька.

- Та що там, жінко, ска­терті. За гроші мож­на всього цього на­ку­пи­ти. Я все, бач­те, про гроші. От­че Пет­ре, їй-бо­гу, ма­ло сотні кар­бо­ванців! Що те­пер сто кар­бо­ванців? То ко­лись мож­на бу­ло за сот­ню тро­хи не ціле се­ло ку­пи­ти. Тре­ба дві або й три сотні та ще й з хвос­ти­ком, - ска­зав Мельхи­се­дек.

- Подумаємо-погадаємо. В нас не од­на доч­ка, самі знаєте, - ска­зав Тер­лецький.

- Та й пан­щан­них лю­дей та­ки дай­те дітям,- ска­за­ла сва­ха. - В вас та­ки ба­га­тенько лю­дей. Дай­те хоч од­ну сім'ю!

- Де ті лю­ди в ме­не? Чис­то всі по­розбіга­лись, не­на­че їх який не­чис­тий києм по­роз­га­няв! Тільки й зос­та­лась са­ма каліч: од­на ба­ба та гор­ба­та Ки­ли­на, та там…

- З тієї гор­ба­тої - ро­бо­ти, як з ца­па мо­ло­ка, - ска­за­ла сва­ха, - во­на тільки хліб дур­но збав­ля­ти­ме. Дай­те та­ки здо­ро­веньких та міцненьких, бо міцний чо­ловік, як міцний гор­щик, не роз­ки­пить на жа­ру.

- Але ж все-та­ки Ки­ли­на глядіти­ме дітей, бу­де за няньку, - ска­за­ла Тер­лецька. - Ки­ли­ну да­мо, а більше лю­дей не да­мо!

- І за Ки­ли­ну спа­сибі! Але при­киньте ще хоч ба­бу. Ба­ба не ба­га­то за­ва­жить, а все-та­ки бу­де поміч в гос­по­дарстві: хоч гу­си та гу­се­ня­та пас­ти­ме. Доб­ра ба­ба в хаті, як доб­ра квоч­ка: во­на й дітей дог­ля­дить, і кур­ча­та доб­ре ви­си­дить, і кур­ча­та доб­ре ви­лу­пить, - та­ра­ба­ни­ла сва­ха, зап­лу­ту­ючись в дум­ках.

Мельхиседек сер­ди­то гля­нув на свою жінку; во­на до­га­да­лась, що вже на­го­во­ри­ла сім мішків гре­ча­ної вов­ни, й при­ку­си­ла язи­ка.

- Як же оце во­но бу­де? - ска­зав отець Мельхи­се­дек. - Чи на сло­вах умо­ви­мось, чи на­пи­ше­мо на па­пері?

- На па­пері, сер­денько, на па­пері кра­ще бу­де, - за­то­рохтіла сва­ха, - бо ска­за­но: як на­пи­са­но пе­ром, то не ви­ве­зеш во­лом. На па­пері, на па­пері! Так і бог велів!

Свати го­во­ри­ли, по­ки не ви­го­во­ри­ли зай­ву сот­ню кар­бо­ванців, ще од­ну ко­ро­ву, тре­тю па­ру волів, ще й Ки­ли­ну, хоч Ки­ли­ни не спи­та­ли, чи схо­че во­на ки­дать батька й матір та їха­ти в чу­же се­ло. Сва­ха все пог­ля­да­ла ско­са в вікна, чи ба­га­то на дворі ку­рей, гу­сей та індиків. Во­на ду­же лю­би­ла гу­ся­ти­ну, лю­би­ла м'які пу­хові по­душ­ки й усе всто­юва­ла, щоб Тер­лецька да­ла Олесі ба­га­то гу­сей.

- Гуска, моя сваш­ко, в гос­по­дарстві, то свя­та ху­до­ба, все од­но, що вівця або сви­ня, ви­ба­чай­те в цім слові: з неї м'ясце, з неї сма­лець, з неї пір'я, з неї пух, з неї яй­ця, з неї сир, з неї мо­ло­ко, з неї вов­на, з неї ков­ба­са…

Сваха за­мовк­ла, бо до­га­да­лась, що вже геть-то вбре­ха­лась. Во­на сту­ли­ла ро­та, як тільки дійшла до ков­ба­си, бо до­га­да­лась, що ков­ба­си зовсім не сто­су­ються до гус­ки. Тер­лецька осміхну­лась, але здер­жа­ла гу­би. Отець Мельхи­се­дек знов су­во­ро зир­нув на жінку. По­ки старі до­го­во­рю­ва­лись, в світли­цю ввійшли мо­лоді. Ба­ла­бу­ха був чер­во­ний, не­на­че пікся на жа­ру. Оле­ся бу­ла спокійна, не­на­че во­на тільки по­хо­ди­ла, по­гу­ля­ла по сад­ку та на­ди­ви­лась на квітки.

- Чи скінчи­ли ви своє діло? - спи­та­ла сва­ха в мо­ло­дих.

Олеся засміялась, крут­ну­лась сю­ди-ту­ди по хаті і впа­ла-сіла на стілець. Ба­ла­бу­ха про­мо­вив: "Скінчи­ли, сла­ва бо­гу".

- Поздоровляємо вас! Да­руй же вам, бо­же, щас­тя та здо­ров'я! - крик­ну­ла сва­ха.

- Роди вам, бо­же, жи­то й пше­ни­цю, а в запічку дітей ко­пи­цю, - ска­зав не­це­ре­мон­но отець Мельхи­се­дек, цілу­ючись з Ба­ла­бу­хою.

Всі по­ча­ли поз­до­ров­ля­ти та цілу­ва­ти мо­ло­дих.

- Коли скінчи­ли, то і ми скінчи­ли, - за­цо­котіла сва­ха, - те­пер, сва­те, мож­на й на па­пері на­шу роз­мо­ву на­пи­са­ти, - ска­за­ла ціка­ва сва­ха Мар­та.

Терлецький пок­ру­тив­ся, по­вертівся, му­сив діста­ти па­пе­ру. Ки­ну­лись до пер, - пер не бу­ло; ки­ну­лись до ка­ла­ма­ря, а в ка­ла­марі чор­ни­ло ви­сох­ло, тільки зос­та­лась якась чор­на ква­ша.

Принесли во­ди, роз­ве­ли чор­ни­ло. Ки­ли­на побігла на двір, впійма­ла гус­ку, вис­мик­ну­ла в неї з кри­ла двоє пер і при­нес­ла в ха­ту. Ба­тюш­ки дов­го чи­ни­ли пе­ра й на­пи­са­ли на па­пері Мар­ти­ну роз­мо­ву. Пер­ший підпи­сав­ся Тер­лецький, а за ним ієрей Мельхи­се­дек, раб бо­жий, за се­бе й за свою не­письмен­ну жінку, ра­бу бо­жу Мар­ту, ру­ку при­ло­жив.

- А що, от­че Пет­ре, те­пер мож­на прис­ту­пи­ти й до за­ру­чин, - ска­зав отець Мельхи­се­дек.

- Треба спов­ни­ти за­кон, - ска­зав Тер­лецький.

Терлецька вий­шла з світлиці й швид­ко вер­ну­лась з вос­ко­ви­ми свічка­ми. 3асвіти­ли свічки й пос­та­ви­ли в кут­ку на сто­ли­ку, засвіти­ли лам­пад­ку, що висіла пе­ред об­ра­зом.

Килина з ба­бою при­нес­ли са­мо­роб­ний ки­лим і розс­те­ли­ли в кут­ку пе­ред сто­ли­ком. Мо­лоді ста­ли, по­би­ли пок­ло­ни, поцілу­ва­ли об­раз і поміня­лись перс­ня­ми. Ба­ла­бу­ха був солідний, по­важ­ний. Оле­ся роз­чер­вонілась од пок­лонів: уся кров з її пов­но­го тіла з-під шну­ро­виць по­ли­лась до го­ло­ви. Тер­лецький хотів спом'яну­ти дав­ни­ну й по­чав ра­цею до ака­деміста зя­тя, але зап­лу­тав­ся на пер­ших сло­вах і за­мовк. За­те ж ска­за­ла ра­цею сва­ха Мар­та! "Щас­ти вам, бо­же, на все доб­ре, на ввесь ваш вік, на ввесь рід, на ва­ших дітей, на ва­ших унуків і прав­нуків. Да­руй, бо­же, щоб ва­ше жит­тя бу­ло со­лод­ке, як ли­по­вий мед, та ве­се­ле, як вес­на крас­на!"

Старі й мо­лоді пе­рецілу­ва­лись і посіда­ли, не­на­че по­то­ми­лись після важ­кої праці. Отець Мельхи­се­дек ждав, що хоч те­пер ви­не­суть по чарці, але гос­по­ди­ня зак­ло­по­та­лась і за­га­ялась, він не ви­терпів і по-прос­тацькій ска­зав:

- А що, панімат­ко-гос­по­ди­не! Час би поб­риз­ка­ти на мо­ло­дих!

Паніматка до­га­да­лась, і на столі з'явив­ся ма­ленький гра­фин­чик з горілкою й ма­ленька ча­роч­ка. Отець Мельхи­се­дек і йо­го жінка Мар­та сер­ди­то по­ди­ви­лись на такі злидні, на та­ку дрібну по­су­ди­ну й згля­ну­лись од­но на од­но­го.

Випили по чарці. Ви­нес­ли са­мо­вар і по­ча­ли час­ту­ва­ти гос­тей чаєм. Ко­ли це двері рип­ну­ли, і в світли­цю влетів па­нич, хохітвянський еко­ном Сигізмунд Бон­ковський. То був мо­ло­дий, розкішний блон­дин, з здо­ро­ви­ми ву­са­ми, з розкішни­ми ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми на го­лові й з сіри­ми яс­ни­ми очи­ма та з ро­же­ви­ми пух­ки­ми гу­ба­ми. Йо­го повні що­ки за­горіли, але лоб білів, як у пан­ни, а од ли­ця, од усієї пос­таті так і пашіло здо­ров'ям. По­ба­чив­ши в Тер­лецько­го дві брич­ки, він до­га­дав­ся, що в йо­го гості. Він знав, що в Тер­лецько­го не бу­ва­ють ду­ховні, а тілько пан­ки, й до­га­ду­ючись, що приїха­ли які-не­будь сусідні еко­но­ми або їх доч­ки, забіг на ча­сок по­ба­ла­ка­ти та по­ро­ман­су­ва­ти.

Бонковський вско­чив у ха­ту, цок­нув за­каб­лу­ка­ми, привітав­ся до гос­по­да­ря, поцілу­вав Тер­лецьку в ру­ку, а потім і Оле­сю, і впав на стілець ко­ло Олесі. Оле­ся до йо­го за­го­во­ри­ла по-польській.

- Як ва­ше здо­ров'я? Як вам цю ніч спа­лось? які квітки сни­лись? - по­чав ще­бе­та­ти ве­се­лий па­нич.

- Спалося доб­ре й нічо­го не сни­лось, - од­ка­за­ла Оле­ся, ско­са пог­ля­да­ючи на Бон­ковсько­го ко­кет­ли­ви­ми очи­ма.

- Чи вже ж вам і квітки не сни­лись? - спи­тав Бон­ковський.

- Мені квітки не сняться, а ко­ли сняться, то з людськи­ми го­ло­ва­ми, - од­ка­за­ла Оле­ся.

- От і мені такі квітки сняться, тільки з па­нянськи­ми го­лов­ка­ми та з ка­ри­ми очи­ма, - за­ле­пе­тав Бон­ковський.

Бонковський та Оле­ся ле­пе­та­ли, драж­ни­ли од­но од­но­го, жар­ту­ва­ли, не­на­че Ба­ла­бу­хи і в хаті не бу­ло. Мельхи­се­дек тільки пог­ля­дав на Мар­ту, а Мар­та на Мельхи­се­де­ка.

- Що це за намітка си­дить в вас за са­мо­ва­ром? - спи­тав ти­хе­сенько в Олесі Бон­ковський.

- Це сва­ха: приїха­ла ме­не сва­та­ти, - ска­за­ла по­шеп­ки Оле­ся.

- То ви піде­те за цю намітку заміж? - за­ше­потів Бон­ковський й за­ре­го­тав­ся на всю ха­ту.

Олеся лед­ве вдер­жа­ла сміх, аж гу­би при­ку­си­ла. Гості пе­рег­ля­да­лись, роз­мов­ля­ючи за чаєм. Ба­ла­бу­ха сидів, на­дув­шись.

- Хочете по­ди­ви­тись на мої квітки? - ска­за­ла Оле­ся, схо­пив­шись з стільця.

- Чом і не по­ди­ви­тись! Квітки й гарні пан­ни - мені при­на­да, - ска­зав ти­хенько Бон­ковський, ви­хо­дя­чи за Оле­сею в сіни.

Балабуха при­га­дав, що Оле­ся го­во­ри­ла йо­му ті самі сло­ва, й по­ду­мав, чи не ду­має во­на вдру­ге за­ру­чи­тись з цим па­ни­чем. Він встав, взяв кар­ту­за й вий­шов у са­док слідком за Оле­сею.

Олеся побігла по доріжці до квіток і ще­бе­та­ла на льоту, як пти­ця. Бон­ковський біг за нею слідком, а солідний Ба­ла­бу­ха лед­ве дог­нав їх ко­ло гря­док фіалок та астр.

- Гляньте, па­не Бон­ковський, які чу­дові мої квіточ­ки! - ска­за­ла Оле­ся, на­хи­ля­ючись над гряд­кою й ви­ри­ва­ючи фіалки. Бон­ковський наг­нув­ся й собі ко­ло неї так, що їх ру­ки й плечі при­ту­ли­лись, і по­чав рва­ти квітки. Оле­ся вир­ва­ла фіалку й да­ла ню­ха­ти Бон­ковсько­му.

"Дає ню­ха­ти дос­то­ту так, як і мені да­ва­ла ню­ха­ти. Ану, чи за­га­дає во­на й йо­му їсти квітки, як мені за­га­ду­ва­ла?" - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха.

Одначе Оле­ся не за­га­да­ла Бон­ковсько­му пас­тись на квітках, тільки побігла по доріжці в са­док, співа­ючи ве­се­лої пісеньки. Бон­ковський пог­нав­ся слідком за нею, а Ба­ла­бу­ха й собі по­тю­пав слідком за ни­ми.

"Їй-богу, ве­де па­ни­ча ту­ди, ку­ди й ме­не во­ди­ла. Ану, чи за­га­дає во­на цьому пан­кові лізти на скелі? - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха. - Як тільки за­га­дає, то, ма­буть, во­на сьогодні вдру­ге ста­не на за­ру­чи­ни з цим па­ни­чем".

Олеся добігла до кінця сад­ка, гля­ну­ла на Рось, на скелі, пок­ру­ти­лась на всі бо­ки, заспіва­ла пісеньки, од­на­че не за­га­да­ла Бон­ковсько­му лізти ні в во­ду, ні на скелі. Ба­ла­бусі ста­ло лег­ше на душі. Він ми­лу­вав­ся, як Оле­ся біга­ла, вертілась, навіть ска­ка­ла й ти­хо співа­ла ве­се­лої пісеньки. Бон­ковський ле­пе­тав і не дав Ба­ла­бусі сло­ва про­мо­ви­ти до Олесі.

- Це мій же­них, - шеп­ну­ла Оле­ся до Бон­ковсько­го, - я йду за йо­го заміж.

- Ой ма­ти бо­жа! - ти­хо про­мо­вив Бон­ковський, прик­лав­ши трагічно ру­ку до сер­ця й підвівши со­лодкі очі до не­ба.

- Чого ви так піднімаєте очі до не­ба? - за­ше­потіла Оле­ся.

- Чого, чо­го?.. Ой ви, пан­ни! Ой ви, квітки! Ви не знаєте, чо­го ми піднімаємо очі до не­ба! - ти­хо ше­потів Бон­ковський. - Ко­ли б ви зна­ли, що те­пер діється в моєму серці! - го­во­рив він, од­ки­нув­ши од­ну ру­ку, а дру­гу прик­лав­ши до сер­ця. - Я ско­чу з цієї скелі в во­ду!

- Ану, стри­бай­те, а я по­див­люсь! Я зро­ду не ба­чи­ла, як па­ничі стри­ба­ють з скель у во­ду, - ска­за­ла Оле­ся, осміха­ючись.

- Ой ви, пан­ни! Ох! - зітхнув Бон­ковський й за­мовк, вглядівши Ба­ла­бу­ху, кот­рий дог­нав їх.

Балабусі хотілось пхну­ти пан­ка з скелі в во­ду. Йо­му зда­лось, що па­нок хо­че од­би­ти од йо­го Оле­сю.

Олеся по­ба­чи­ла, що Ба­ла­бу­ха на­дув­ся й на­су­пив бро­ви, до­га­да­лась, що тре­ба пе­рес­та­ти за­ли­ця­тись до Бон­ковсько­го.

Вона за­мовк­ла, сил­ку­ва­лась бу­ти по­важ­ною, але не зуміла.

Бонковський си­пав комплімен­ти, жар­ту­вав, а Оле­ся не ви­дер­жа­ла й по­ча­ла знов ре­го­та­тись. Щоб здер­жа­ти се­бе, во­на по­да­ла Ба­ла­бусі ру­ку. Він взяв її під ру­ку, й во­ни поп­лен­та­лись до ха­ти.

В хаті старі ба­ла­ка­ли про свої спра­ви й по­ча­ли зго­во­рю­ва­тись про день весілля.

- Весілля одк­ла­да­ти на дов­ший час зовсім не го­диться. Че­рез тиж­день або че­рез два роз­по­чи­най­мо весілля. В су­бо­ту печіть шиш­ки та ко­ро­вай, а в неділю й до вінчан­ня, а то ще Ха­ритін одніме па­рафію, - ска­за­ла сва­ха Мар­та.

- Які шиш­ки? Ми не ду­маємо пек­ти ши­шок, - ска­за­ла Тер­лецька. - Це ду­же прос­тий зви­чай.

- А як же во­но бу­де, моє сер­денько! - крик­ну­ла Мар­та. - Це бу­де не по-модньому й не по-бо­жо­му. Де ж та­ки справ­ля­ти весілля без ши­шок! В су­бо­ту ми приїде­мо, ко­ли поп­ро­си­те, та спе­че­мо ко­ро­вай та шиш­ки, та й по­гу­ляємо й по­тан­цюємо по-ста­ре­чо­му, - до­по­ми­на­лась сва­ха.

Терлецька тільки ру­кою мах­ну­ла. Мар­та зціпи­ла зу­би й на­ду­лась.

А Бон­ковський, нев­ва­жа­ючи на сватів, то­чив ба­ля­си й ре­го­тав­ся до Олесі. Сва­ти ско­са пог­ля­да­ли то на Бон­ковсько­го, то на Оле­сю й пе­рег­ля­да­лись між со­бою. Мар­та зо­би­ди­лась за шиш­ки й по­ча­ла про­ща­тись. Ба­ла­бу­ха встав з місця й оче­ви­дяч­ки з ве­ли­кою нап­ру­гою зби­рав­ся в до­ро­гу. Йо­му не хотілось зос­тав­ля­ти Оле­сю з Бон­ковським. Од­на­че гості по­го­во­ри­ли, по­ба­ла­ка­ли, сто­ячи, пос­та­но­ви­ли день весілля й, не жду­чи доб­рої ве­чері, розп­ро­ща­лись.

- Але ж ти, Мар­то, й справді ве­ли­ка бре­ху­ха, - вже ду­же роз­пус­ка­ла язи­ка! - ска­зав Мельхи­се­дек до своєї жінки. - Де ж та­ки плес­ти та­ке, - що з гус­ки сир, і мо­ло­ко, й вов­на, ще й ков­ба­си.

- А все ж та­ки, хоч я й бре­ху­ха, а виб­ре­ха­ла не­бо­жеві дві сотні кар­бо­ванців, три па­ри волів, дві ко­ро­ви, два де­сят­ки гу­сей, ще й Ки­ли­ну з ба­бою на при­да­чу.

Балабуха з сва­та­ми приїхав до­до­му, й Мар­та ти­хенько на ву­хо роз­ка­за­ла Ба­ла­бу­шисі, що Оле­ся ви­роб­ля­ла на за­ру­чи­нах з па­ном Бон­ковським. Ма­ти все пе­ре­ка­за­ла си­нові й ра­ди­ла, щоб він та­ки доб­ре дер­жав Оле­сю в ру­ках і не по­пус­кав віжок.

Балабушиха зна­ла, шо сва­ти приїдуть од Тер­лецьких го­лодні, й по­да­ла ве­че­рю. Мельхи­се­дек з Мар­тою та з Мар­ком Пав­ло­ви­чем ки­ну­лись на ве­че­рю, як вов­ки на ба­ра­на.

- Як оже­ниш­ся, си­ну, з Оле­сею, то вив­чи її, як віта­ти гос­тей та не ви­пус­ка­ти їх з дво­ру го­лод­ни­ми, - ска­за­ла ма­ти си­нові, кот­рий уплітав ве­че­рю на всі зас­тав­ки, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло.

Оповістили день весілля.

Молодий поїхав кли­ка­ти на весілля ро­дичів та сусід. Ро­дичі й сусіди дя­ку­ва­ли й од­ма­га­лись. Він поїхав до Мельхи­се­де­ка. Мельхи­се­дек був ра­дий їха­ти, але тільки Мар­та ста­ла диб­ки:

- Не поїду ніза­що в світі! - ре­пе­ту­ва­ла во­на. - Це бу­де не весілля, а бог зна що. Не пе­чуть ко­ро­ваю, не пе­чуть ши­шок. Обсміяли ме­не, ста­ру, хоч я й сва­ха, й хва­лить бо­га, не впер­ше бу­ла оце сва­хою.

- Та що ж, ко­ли во­ни жи­вуть по-панській, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Нехай жи­вуть, як хо­тять, але не­хай хоч сватів на­го­ду­ють по людсько­му зви­чаю. В їх і горілки не п'ють, і чар­ки бог зна які. Ма­буть, ви­пи­са­ли з-за гря­ниці, чи що! - ре­пе­ту­ва­ла Мар­та.

Одначе во­на зго­ди­лась їха­ти на весілля. Че­рез тиж­день Тер­лецькі спра­ви­ли весілля. На весіллі й справді тільки й бу­ло ду­хов­них, що мо­ло­дий з батька­ми та з дядьком Мельхи­се­де­ком і тіткою Мар­тою, та ще один сусіда ба­тюш­ка з доч­ка­ми. Реш­та бу­ла все пан­ки та уряд­ни­ки з Бо­гус­ла­ва. Оле­ся бу­ла уб­ра­на в білу сук­ню, в вінок з білих рож і цілий вечір тан­цю­ва­ла з пан­ка­ми та з уряд­ни­ка­ми. Ба­ла­бу­ха тільки сидів в ака­демічній позі, в білій жи­летці та в білій хустці на шиї й ди­вив­ся, як Оле­ся тан­цю­ва­ла трамб­лян-польки та кра­ков'яка з Бон­ковським. Ма­туш­ки сиділи мовч­ки та тільки тор­ка­ли од­на дру­гу ліктя­ми.

Довго бо­гус­лавські жид­ки гра­ли, дов­го пан­ни та па­ничі тан­цю­ва­ли. По­ча­ли роз­но­си­ти гос­тям чай, потім яб­лу­ка, груші, кон­фе­ти, горіхи. Ба­тюш­кам та ма­туш­кам хотілось по чарці, хотілось доб­ре по­поїсти та по­по­пи­ти, але пля­шок та ча­рок ніде не бу­ло вид­но. Їм зос­та­ва­лось тільки сидіти та ди­ви­тись. Сва­ха Мар­та по­ча­ла дріма­ти, все ку­ня­ла, си­дя­чи на стільці, й тро­хи не зас­ну­ла. Ба­ла­бу­ши­ха торк­ну­ла її під бік і по­ча­ла су­ди­ти Тер­лецьких.

- Це не весілля, а якась ди­тя­ча па­на­хид­ка з ма­ков­ни­ка­ми та кор­жи­ка­ми, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха до Мар­ти.

- Ні ко­ро­ваю тобі, ні ши­шок, ні весільних пісень по ста­ро­му зви­чаю,- обізва­лась ниш­ком Мар­та. - Ко­ли б ти зна­ла, я так хо­чу їсти, що далі не ви­дер­жу!

- А я б вже й по чарці ви­пи­ла, - обізва­лась Ба­ла­бу­ши­ха, - ме­не аж за печінки тяг­не. Ди­вись, сест­ро, як Бон­ковський стри­бає, - аж ву­са тря­суться. Бий йо­го си­ла бо­жа! Не­на­че ска­же­ний цап.

Вже в глу­пу північ по­ча­ли нак­ри­ва­ти сто­ли. На сто­лах по­нас­тав­ля­ли ба­га­то тарілок, ба­га­то ста­канів та ча­рок, а наїдків та на­поїв бу­ло тро­хи, та й те пан­ки та уряд­ни­ки швид­ко роз­ха­па­ли. Ба­тюш­ки та ма­туш­ки вста­ли з-за сто­лу го­лод­ни­ми й зовсім не п'яни­ми, про­ти ста­ро­го весільно­го зви­чаю.

- Ой сест­ро, я зовсім го­лод­на! - ти­хо ше­потіла Мар­та до Ба­ла­бу­ши­хи.

- Цить, сест­ро, бо й я го­лод­на, - обізва­лась Ба­ла­бу­ши­ха, - бу­ду дов­го пам'ята­ти си­но­ве весілля. Не­хай же приїдуть до ме­не сва­ти! Я їм по­ка­жу, як віта­ти гос­тей! Я їх і на­го­дую, й на­пою. Од ме­не не поїдуть го­лод­ни­ми та тве­ре­зи­ми.

- Їдьмо до­до­му! - за­ше­потів ста­рий Ба­ла­бу­ха до жінки. - Цур йо­му, цьому весіллю.

- Їдьмо, - про­мо­ви­ла Ба­ла­бу­ши­ха, - бо, здається, більше вже нічим не пок­ре­пи­мось, - хіба тан­ця­ми та му­зи­ка­ми. Ко­ли б ли­шень Тер­лецький не обділив і си­на та­ким при­да­ним, як нас оцією ве­че­рею.

Батюшки та ма­туш­ки розп­ро­ща­лись з гос­по­да­рем і виїха­ли. Тер­лецька не ду­же й зап­ро­шу­ва­ла їх зос­та­тись.

Одбувши весілля, Мар­ко Пав­ло­вич поїхав до Києва й вис­та­рав­ся на свя­ще­ни­ка. Він заїхав до бла­го­чин­но­го й ра­зом з бла­го­чин­ним поїхав в Вільша­ни­цю, щоб всту­пи­ти на па­рафію.

Благочинний пок­ли­кав ста­рос­ту і звелів одімкну­ти дім свя­ще­ни­ка й оповісти­ти гро­маді, що дру­го­го дня в неділю бу­де пра­ви­ти служ­бу но­вий свя­ще­ник.

- Я не маю пра­ва од­ми­ка­ти до­му, - ска­зав ста­рос­та, - бо то дім не гро­мадський, а покійно­го ба­тюш­ки. Йо­го син Ха­ритін по­за­ми­кав ха­ти, ще й пе­чат­ки поп­рик­ла­дав.

- А де ж бу­де жи­ти ваш но­вий свя­ще­ник? - спи­тав бла­го­чин­ний.

- Де схо­тять, там і жи­ти­муть, - ска­зав по­ну­ро ста­рос­та.

- То не­хай гро­ма­да дасть йо­му ква­ти­ру, - ска­зав бла­го­чин­ний.

- Не ми обібра­ли собі цього свя­ще­ни­ка, не ми бу­де­мо й ква­ти­ру йо­му да­ва­ти, - ска­зав ста­рос­та. - Гро­ма­да обібра­ла за свя­ще­ни­ка си­на покійно­го па­нот­ця, Ха­ри­то­на, й хо­че, щоб він був у Вільша­ниці свя­ще­ни­ком.

- Коли ж вла­ди­ка прис­лав вам дру­го­го свя­ще­ни­ка! - ска­зав бла­го­чин­ний.

- Коли вла­ди­ка прис­лав йо­го, то не­хай вла­ди­ка й ква­ти­ру йо­му дає, - одрізав ста­рос­та.

Балабуха сто­яв ні в сих ні в тих. Він не сподівав­ся та­кої при­ти­чи­ни, щоб йо­му до­ве­лось ма­ти тя­га­ни­ну з гро­ма­дою.

- Вже, ста­рос­то, як гро­ма­да схо­че, а но­во­го свя­ще­ни­ка не­хай прий­має, - до­во­див своє бла­го­чин­ний.

- Ба, не прий­ме­мо! Не ми об­би­ра­ли, не нам йо­го й прий­ма­ти, - знов одрізав ста­рос­та.

- Але ж но­вий свя­ще­ник бу­де в вашій церкві служ­бу бо­жу пра­ви­ти, - ска­зав бла­го­чин­ний, - він бу­де в вас за свя­ще­ни­ка.

- Нехай прав­лять: то бо­же діло, а гро­ма­да ква­ти­ри не дасть, - ска­зав ста­рос­та.

Благочинний з Ба­ла­бу­хою заїха­ли на ніч до дя­ка й там пе­ре­но­чу­ва­ли. Дру­го­го дня во­ни пішли ло церк­ви, й Ба­ла­бу­ха одс­лу­жив служ­бу бо­жу. Щоб спо­до­ба­тись гро­маді, він слу­жив по­ма­леньку, по-київсько­му, по-мо­нас­тирсько­му, дер­жав лю­дей в церкві дов­го, бив пок­ло­ни, знімав ру­ки та очі до не­ба, па­дав нав­колішки, а в кінці служ­би вий­шов го­во­ри­ти про­повідь. Про­повідь бу­ла дов­га, на давній, цер­ковній слов'янській мові, пе­ре­си­па­на текс­та­ми й та­ки­ми сло­ва­ми, як: по­не­же, по­ко­ли­ку, по­то­ли­ку. Чес­на гро­ма­да слу­ха­ла, слу­ха­ла й нічогісінько нев­тя­ми­ла. Ба­ла­бу­ха го­во­рив го­лос­но, ду­же жалібним го­ло­сом. Де­які ба­би тро­хи роз­жа­ло­би­лись од то­го смут­но­го то­ну й по­ча­ли го­лос­но зітха­ти. Але Ба­ла­бу­ха за­го­во­рив­ся, й од ста­ро­го ака­демічно­го зви­чаю з йо­го язи­ка по­ча­ли зри­ва­тись ла­тинські сло­ва. Гро­ма­да очі витріщи­ла. Ба­ла­бу­ха сха­ме­нув­ся, що він го­во­рить не в ака­демії, а в сільській церкві пе­ред му­жи­ка­ми, й вдер­жав язи­ка…

Служба скінчи­лась. На­род вий­шов з церк­ви й по­чав го­во­ри­ти про но­во­го свя­ще­ни­ка.

- Та й дов­го ж дер­жить цей піп у церкві. Вже, ма­буть, і обід пе­рес­то­яв! - го­моніли ба­би.

- Що то пак він го­во­рив? Чи про пан­щи­ну, чи про щось бо­же? - го­моніли лю­ди.

- Ат, верз щось та­ке, що й ку­пи не дер­житься; ще й на кінці за­кувікав! - го­во­рив ти­тар. - Бог з ним, з цим неп­ро­ха­ним по­пом. Не­хай собі їде, звідкіль приїхав!

Громада зібра­лась ко­ло церк­ви. Вий­шов бла­го­чин­ний і по­чав вмов­ля­ти, щоб гро­ма­да прий­ня­ла но­во­го свя­ще­ни­ка й да­ла йо­му квар­ти­ру або спла­ти­ла дім ста­ро­го свя­ще­ни­ка.

- Не хо­че­мо, ба­тюш­ко! Й ква­ти­ри не да­мо, й не спла­ти­мо грун­ту покійно­го ба­тюш­ки, - за­го­моніла гро­ма­да, - ми бу­де­мо та­ки до­ма­га­тись у вла­ди­ки, щоб Ха­ритін був в нас за свя­ще­ни­ка.

- Про ме­не, - як хо­че­те, а я не маю пра­ва зміни­ти, що пос­та­но­вив вла­ди­ка, - ска­зав бла­го­чин­ний, - но­вий свя­ще­ник зос­та­неться в вас на па­рафії.

- Воля ва­ша! Не­хай зос­тається, але ми не бу­де­мо да­ва­ти йо­му по­мочі.

Благочинний вго­во­рю­вав, вмов­ляв гро­ма­ду й нічо­го не вдіяв. Ба­ла­бу­ха зос­тав­ся до кот­ро­го ча­су в дя­ковій хаті й пе­ресвідчивсь, що йо­му при­хо­диться по­га­но. Він хрес­тив, хо­вав, вінчав, а лю­ди або не пла­ти­ли йо­му нічо­го, або пла­ти­ли ма­ло, а де­котрі навіть но­си­ли хрес­ти­ти дітей до сусідніх свя­ще­ників. Гро­ма­да знов на­ря­ди­ла пос­ланців в Київ до вла­ди­ки про­си­ти за Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го.

Тим ча­сом Ба­ла­бу­ха привіз у Вільша­ни­цю й свою жінку. Оле­ся вбра­лась у сук­ню, пішла до церк­ви й ста­ла по­пе­ред усіх лю­дей пе­ред іко­нос­та­сом, а не в ба­бинці, де ста­ва­ли старі ма­туш­ки з доч­ка­ми. Гро­ма­да за­гу­ла.

- Що це во­но за пані! Прий­шла прос­то­во­ло­са, не­на­че дівка. Чи на­ду­ла спідниці, чи на­мос­ти­ла об­ручів під сук­ню, що та­ка товс­та; й не по­ва­жає гро­ма­ди, й гос­по­да зне­ва­жає: ви­пер­лась по­пе­ред усіх лю­дей пе­ред самі царські вра­та, ма­буть, щоб піп на неї ди­вив­ся, а во­на на по­па!

- Ми по­ла­маємо на їй ті об­ручі! - за­гу­ла гро­ма­да. - Це якась чи панія, чи полька, чи, мо­же, якась невіра!

Балабуха кру­тив­ся, кру­тив­ся й нічо­го не вдіяв. Вже він і ти­та­ря за­год­жу­вав, і дідів за­год­жу­вав, й го­во­рив про­повіді, кот­рих ніхто не ро­зумів, - і все нічо­го не по­мог­ло. Гро­ма­да ста­ла гоп­ки про­ти йо­го. Лю­ди не цілу­ва­ли йо­го в ру­ку, об­ми­на­ли на ву­лиці, а що за все гірше - не да­ва­ли йо­му гро­шей. Оле­ся по­жи­ла з тиж­день на черствім хлібі в дя­ковій хаті й поїха­ла в Хохітву до батька. Ба­ла­бу­ха по­ба­чив, що в йо­го ру­ках і ключі од церк­ви, й ри­зи, і кро­пи­ло, й ка­ди­ло, та тільки не бу­ло чо­го їсти. Йо­му до­во­ди­лось або го­ло­да­ти, або шу­ка­ти іншої па­рафії.