Старосвітські батюшки та матушки

11

В неділю після служ­би приїхав до Ба­ла­бу­хи з візи­том ди­рек­тор са­харні Шмідт. То був здо­ро­вий, пле­чис­тий німець з ру­ся­вою бо­ро­дою, вже си­ву­ва­тою. Йо­го візит був ду­же ко­рот­кий. Ба­ла­бу­ха ви­пив з ним по чарці. Шмідт за­ку­сив на швид­ку ру­ку й не­на­че ха­пав­ся до­до­му. На розс­та­ванні, од­на­че, про­сив Ба­ла­бу­ху й йо­го сім'ю приїжджа­ти до йо­го в гості. Ба­ла­бу­ши­ха бу­ла ду­же ра­да. Во­на га­да­ла, як би знай­ти в са­харні гар­но­го же­ни­ха для своєї Нас­тусі. Семіна­рис­ти заїжджа­ли до Ба­ла­бу­хи, але Ба­ла­бу­ши­ха не ви­хо­ди­ла до їх і доч­ки не ви­во­ди­ла.

Через тиж­день Ба­ла­бу­ши­ха зібра­лась в гості в Ми­ронівку до Шмідта. Во­на за­ду­ма­ла те­пер вби­ра­ти Нас­тю, зро­би­ла для неї гар­ну сук­ню, а са­ма, як ли­чи­ло ма­тері, уб­ра­лась по-ста­речій в усе чор­не. Уби­ра­ючись пе­ред дзер­ка­лом, Ба­ла­бу­ши­ха приміти­ла нові сиві пас­ма на го­лові й важ­ко зітхну­ла.

"Час мені да­ти до­ро­гу Насті", - ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха, сто­ячи пе­ред дзер­ка­лом.

Вона прос­тяг­ла ру­ку до скриньочки з пуд­рою й сха­ме­ну­лась. Скриньочка ви­па­ла з її рук.

"3 ме­не вже бу­дуть лю­ди сміятись. І це мені те­пе­реч­ки не ли­чить. Час мені сха­ме­ну­тись, - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха, по­вер­та­ючись пе­ред дзер­ка­лом і ог­ля­да­ючи талію. - А ва­ти не по­вис­ми­кую з-під талії; моя талія круг­ленька й то­ненька; мо­же, хтось і за­ди­виться. Прит­ру­шу я ли­це пуд­рою, тільки тро­шеч­ки-тро­шеч­ки, щоб зда­ва­тись мо­лод­шою хоть на п'ять років".

Настя вбігла в за­лу, приб­ра­на в но­ву яс­ну сук­ню, й ки­ну­лась до дзер­ка­ла.

- Пустіть, ма­мо, ще ме­не до дзер­ка­ла. Че­рез вас мені не мож­на й вбра­тись га­разд пе­ред дзер­ка­лом, - ска­за­ла Нас­тя.

- Йди, йди, до­ню, ди­вись хоч до ве­чо­ра. Пот­ри­вай ли­шень, я при­че­пу­рю тобі го­ло­ву та почіпляю зо­лоті се­реж­ки, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Балабушиха при­че­пу­ри­ла свою доч­ку, поп­риш­пи­лю­ва­ла бан­ти­ки, почіпля­ла в ву­ха се­реж­ки, наділа їй на шию зо­ло­тий ме­дальйон, поп­ра­ви­ла на го­лові ло­ко­ни, потім обійшла кру­гом неї, ще раз поп­ра­ви­ла, що не­доб­ре ле­жа­ло, й поцілу­ва­ла Нас­тю. Ба­ла­бу­ха му­сив їха­ти з ни­ми.

Край Ми­ронівки на ши­ро­кий зе­ле­ний ви­гон вис­ту­пав ря­док но­вих му­ро­ва­них домків, зовсім по-го­ро­дянсько­му. То бу­ли квар­ти­ри фаб­рицьких офіціалістів. Над здо­ро­вим став­ком вни­зу чер­воніли стіни ма­сив­ної са­харні, не­на­че твер­дині. Ба­ла­бу­ха звелів по­го­ни­чеві ста­ти ко­ло най­більшо­го до­му, де жив ди­рек­тор са­харні.

Гості ввійшли в при­хо­жу. Че­рез од­чи­нені двері бу­ло вид­но в пе­карні на по­мості цілу ба­та­рею гле­чиків. Ди­рек­тор­ша, вже не­мо­ло­да німке­ня, су­хор­ля­венька та то­ненька, з дов­гою шиєю, зби­ра­ла з гле­чиків сме­та­ну. Її доч­ка, мо­ло­денька, ду­же делікат­на блон­дин­ка, пе­ре­ли­ва­ла з гле­чи­ка в мо­лоч­ник мо­ло­ко. На обох бу­ли де­ше­венькі, ря­бенькі, ку­ценькі сит­цеві сукні й білі хвар­туш­ки до са­мої шиї. Ба­ла­бу­шисі зда­лось, що то по­ра­ються ключ­ни­ця та нянька або гор­нич­на.

- Чи до­ма ди­рек­тор або ди­рек­тор­ша? - спи­та­лась їх Ба­ла­бу­ши­ха.

- Директора не­ма, по­шоль на фаб­рик, - обізва­лась ди­рек­тор­ша, й при тих сло­вах во­на од­чи­ни­ла двері в гос­тин­ну й поп­ро­си­ла до по­коїв гос­тей, мах­нув­ши ру­кою: во­на лед­ве вміла сту­ли­ти кілька ук­раїнських фраз, а її доч­ка бу­ла зовсім не­на­че німа, бо не вміла зовсім го­во­ри­ти ні по-руській, ні по-українській.

Гості увійшли в гос­тин­ну. По­кої бу­ли прос­торні й ду­же ви­сокі, з здо­ро­ви­ми вікна­ми, й чо­гось на­га­ду­ва­ли або фаб­ри­ку, або ка­зар­му. Стіни бу­ли чис­то ви­ма­зані вап­ною. В по­ко­ях бу­ло ма­ло ме­белі. По­кої зда­ва­лись по­рожніми. В гос­тинній сто­яла зібра­на на швид­ку ру­ку звідусіль прос­тенька мебіль. В другій кімнаті че­рез двері бу­ло вид­но не­по­мальовані та­бу­ре­ти й навіть прості му­жичі стільці, тільки чис­то-чис­то ви­миті. Тільки чу­дові заг­ра­ничні завіси на вікнах, чу­дові ки­ли­ми, роз­ки­дані на по­мості, розвішані на стінах, та розкішні ук­ри­ва­ла на ліжках, при­ве­зені з-за гра­ниці, на­тя­ка­ли на за­можність ди­рек­то­ра. На стінах висіли в чор­них ра­мах дві кар­ти­ни, на кот­рих бу­ли на­мальовані й роз­мальовані фар­ба­ми якісь мудрі ма­ши­ни.

Двері з при­хо­жої не­за­ба­ром од­чи­ни­лись, і в гос­тин­ну ввійшла ди­рек­тор­ша з доч­кою, вже без хвар­тушків. Ба­ла­бу­шисі й Насті все зда­ва­лось, що то слу­ги. Ко­ли це старіша да­ма про­сить гос­тей сіда­ти й са­ма сідає на ка­напі ря­дом з про­то­поп­шею. Ко­ло неї на стільці сіла пан­на. Тільки тоді гості до­га­да­лись, що то гос­по­ди­ня й її доч­ка.

Всі сиділи й мов­ча­ли. Ди­рек­тор­ша лед­ве вміла сту­ли­ти ук­раїнські фра­зи та ще й до то­го сил­ку­ва­лась го­во­ри­ти по-руській. Во­на дов­го до­би­ра­ла сло­ва й на­си­лу ви­мо­ви­ла, обер­та­ючись до Ба­ла­бу­ши­хи:

- Фи ду­же лю­бить му­зик? Фи учіль грать в фор­теп'ян?

- Я ду­же люб­лю му­зи­ку, я ар­тист­ка ду­шею, але нав­ряд чи вив­чусь. От моя доч­ка, - то вив­читься. А ви граєте на фор­теп'яні? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- О, я вже ста­рий. Я граль, та вже за­буль, - ска­за­ла ди­рек­тор­ша.

- А ви лю­би­те му­зи­ку? - спи­та­ла Нас­тя в ди­рек­торівни.

Директорівна тільки пле­чи­ма здвиг­ну­ла; во­на нічо­го не ро­зуміла.

- Вона доб­ре грат. Мосьє Га­нуш ду­же вчиль. Во­на лю­бит му­зик.

- Чи не скуч­но вам жи­ти ту­теч­ки на селі після заг­ра­ниці? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Я ніко­ли не скуч­но. Я маю ба­га­то ро­бить; о, ба­га­то ро­бить! Ра­но ро­бить, день ро­бить і по­ночі ро­бить. О, я не скуч­но. А фи не скуч­но в Бо­гус­лав?

- Нам в Бо­гус­лаві, ма­буть, нудніше, ніж вам тут на селі,- ска­за­ла Нас­тя.

- У вас в са­харні ба­га­то офіціалістів, та ще й з сім'ями: вам є до ко­го й в гості піти, є ко­го й в се­бе прий­ня­ти, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Ні, ні. В нас всі па­нич, не­ма жінка, не­ма доч­ка. Всі, всі па­нич. Фи ве­се­ло, я скуч­но, - ска­за­ла ди­рек­тор­ша.

"Ну, та й по­па­лись оце ми. Ма­буть, дов­го до­ве­деться слу­ха­ти та­ку лю­бу роз­мо­ву, - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха й тро­хи не позіхну­ла. - Ко­ли б хоч Га­нуш прий­шов та заг­рав на фор­теп'яні".

А Га­нуш не при­хо­див. Роз­мо­ва тяг­ла­ся ду­же нуд­на. І гості й гос­по­ди­ня - всі по­то­ми­лись. Ба­ла­бу­ши­ха заг­ля­ну­ла в вікно й по­ба­чи­ла квітки на пиш­них клум­бах.

- Скільки у вас квіток! Які гарні, розкішні клум­би. Чи в вас є й са­док? От піти б та по­ди­ви­тись! - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, лад­на втек­ти не тільки в са­док, але й далі за са­док.

- Прошу! Я бу­ду по­ка­зать вам квітка, - ска­за­ла ди­рек­тор­ша й вста­ла з ка­на­пи. За нею вста­ли й гості, і гос­по­ди­ня по­ве­ла їх у квітник. Ба­ла­бу­ха пішов за ни­ми, мовч­ки смок­чу­чи ци­бу­ка.

На чис­то­му повітрі гос­тям ста­ло ве­селіше. Го­род був розкішний, чис­то ви­по­ло­тий. Ко­ло до­му рос­ли три старі дикі груші, а ко­ло їх бу­ли роз­ки­дані клум­би, повні квіток. Клум­би бу­ли штуч­но об­ти­кані че­ре­пи­цею та обп­ле­тені дуб­ця­ми з ліщи­ни; зда­ва­лось, не­на­че хто роз­ки­дав по траві чу­дові ко­ши­ки, повні уся­ких квіток. На го­роді, поміж гряд­ка­ми бу­ряків, морк­ви й уся­кої го­ро­ди­ни, ви­ли­ся доріжки замість бо­ро­зен. Доріжки бу­ли скрізь об­сад­жені гірлян­да­ми квіток, обп­ле­тені ліскою. Ди­кий ща­вель, пе­ре­сад­же­ний на доб­ре виг­ноєну зем­лю, розрісся й ус­лав гряд­ки здо­ро­вецьким зе­ле­ним лис­том. Спар­жа, помідо­ри, су­ниці, по­лу­ниці, си­ня ка­пус­та, квітна ка­пус­та, са­ле­ра, шпи­нат ус­те­ля­ли гряд­ки, не­на­че ок­са­ми­то­вий ки­лим. Ніде не вид­но бу­ло ні бур'яни­ни. Це бу­ла культу­ра, за яку Олесі навіть і не сни­лось, і не при­вид­жу­ва­лось.

Директорша во­ди­ла гос­тей і по­ка­зу­ва­ла не стільки квітки, скільки ого­ро­ди­ну та розкішні ще­пи шпа­нок-ви­шень, лу­то­вок, яб­лунь, мо­рель та груш.

- Та й ба­га­то ж у вас квіток! Більше, ніж у ме­не. Це ви дбаєте за квітки з доч­кою? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Ні, ні. Я маю ба­га­то ро­бо­та. То си­ни мої самі ко­пав, самі са­див. О, во­ни лю­бит квітку! - ска­за­ла ди­рек­тор­ша.

Довго кру­ти­лись во­ни на го­роді. Ди­рек­тор­ша по­ка­за­ла вже навіть усі гряд­ки ци­булі й пет­руш­ки. Гос­тям не хотілось вер­та­тись до ха­ти. Ба­ла­бу­ши­ха ну­ди­лась в дамсько­му, на­че німо­му то­ва­ристві й все виг­ля­да­ла Га­ну­ша. Ко­ли це од­чи­ни­лась хвіртка з фаб­рицько­го дво­ра. На доріжці з'явив­ся Шмідт з Га­ну­шем, а за ни­ми йшли два мо­лоді па­ничі. Ди­рек­тор­ша по­ве­ла гос­тей їм на­зустріч. Гості поз­до­ров­ка­лись. Ди­рек­тор по­ре­ко­мен­ду­вав своїх синів. То бу­ли мо­лоді гарні німчи­ки, з ли­ця схожі на паннів. Обид­ва бу­ли ви­сокі та тонкі, уб­рані в ле­генькі літні прос­тенькі кос­тю­ми. Але кмітли­ве око Ба­ла­бу­ши­хи прикміти­ло на їх тонкі со­роч­ки з гол­ландсько­го по­лот­на, такі тонкі й так вип­ра­су­вані, з та­ки­ми но­во­мод­ни­ми коміра­ми, яких во­на в Бо­гус­лаві не ба­чи­ла. Стар­шо­го зва­ли Гус­та­вом, мен­шо­го Гер­ма­ном.

"От би за­лу­чи­ти кот­ро­гось кра­су­ня для моєї Насті", - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Господар поп­ро­хав гос­тей до по­коїв. То­ва­рист­во ста­ло більше й ве­селіше. Па­ничі й ди­рек­тор вже доб­ренько вміли го­во­ри­ти по-українській, вив­чив­шись од фаб­рицьких робітників та робітниць. Ба­ла­бу­ши­ха поп­ро­си­ла Га­ну­ша заг­ра­ти на піаніні. Піаніно бу­ло гар­неньке, а ви­со­ка за­ла ма­ла чу­до­вий ре­зо­нанс, аж лу­на ля­ща­ла по світлиці. Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя по­ве­селіша­ли.

Тим ча­сом фаб­рицькі офіціалісти, по­ба­чив­ши коні й віз пе­ред ди­рек­торським до­мом і куп­ку дам в квітни­ку, до­га­да­лись, що в ди­рек­то­ра гості, й по­ча­ли забіга­ти з усіх усюдів. Бу­ло свя­то, день вільний. В за­лу увійшли два фран­цу­зи са­ха­ро­ва­ри, за ни­ми слідком прий­шли два по­ля­ки з кан­це­лярії, який­сь ста­рий ка­ва­лер, товс­тий німець Мон­таг і ме­ханік англіча­нин. За­ла ста­ла пов­на лю­дей уся­ких націй.

З од­ним фран­цу­зом прий­шла йо­го сест­ра, не­мо­ло­да пан­на, кот­ра не вміла го­во­ри­ти ні по-німецькій, ні по-українській і цілий вечір сиділа й мов­ча­ла, не­на­че німа. Фран­цу­зи й англіча­нин го­во­ри­ли по-німецькій так, як ди­рек­тор­ша по-українській. Вся збірна ком­панія хотіла роз­мов­ля­ти між со­бою й більше роз­мов­ля­ла на ми­гах, ніж на сло­вах. В залі бу­ло чу­ти всякі мо­ви, пе­ремішані, по­ла­мані, чу­дер­нацькі. Най­мич­ки внес­ли здо­ро­вий піднос, зас­тав­ле­ний скля­ни­ми кух­ля­ми з пок­риш­ка­ми, обк­ла­де­ни­ми сріблом. В кух­лях жовтіло пи­во. Вся ком­панія ки­ну­лась дуд­ли­ти пи­во й роз­ве­се­ли­лась. Усім хотілось ба­ла­ка­ти: всі кри­ча­ли, міша­ли німецьку мо­ву з фран­цузькою й ук­раїнською, й всім зда­ва­лось, що во­ни ро­зуміли од­но од­но­го.

"Ну, й зап­ро­ва­ди­ла ж ме­не жінка в ком­панію, зовсім не про­тоєрей­ську!" - ду­мав Ба­ла­бу­ха, ку­ря­чи си­га­ру й за­пи­ва­ючи пи­вом.

Балабушисі й Насті страх як спо­до­ба­лось та­ке оригінальне то­ва­рист­во. Нові лю­ди, не­ба­чені ти­пи, навіть чуд­на міша­на роз­мо­ва ма­ла для їх свою приємність. Їм зда­лось, що во­ни заїха­ли за три­дев'ять зе­мель од сво­го Бо­гус­ла­ва.

Надудлившись пи­ва, євро­пей­ські бур­жуа за­ду­ма­ли тан­цю­ва­ти. Во­ни по­са­ди­ли Га­ну­ша за фор­теп'ян. Ба­ла­бу­ши­ха пог­ля­да­ла, хто-то ви­бе­ре Нас­тю на кад­риль. До Насті підійшов Гус­тав, стар­ший ди­рек­торів син.

"Буде же­них для моєї Насті. Яко­го я гар­но­го та приємно­го зя­тя ма­ти­му!" - по­ду­ма­ла во­на, сто­ячи в кад­рилі про­ти Насті з ста­рим німцем сто­ля­ром Мон­та­гом.

Настя ста­ла з Гус­та­вом по­руч. Па­ра з їх вий­шла ду­же гар­на.

Густав був тон­кий, ви­со­ченький, з каш­та­но­ви­ми ку­че­ря­ми, синіми іде­альни­ми очи­ма й з чу­до­вим дов­гу­вас­тим ви­раз­ним ли­цем.

- Поздоровляю те­бе, Нас­те, - ска­за­ла ти­хенько ма­ти дочці, стрівшись з нею в танці.

- Поздоровляю й вас, ма­мо, з ка­ва­ле­ром, - од­ка­за­ла їй ще тихіше доч­ка, по­чер­вонівши.

Од Ба­ла­бу­ши­но­го ка­ва­ле­ра ду­же тхну­ло пи­вом та міцним ду­хом си­гар. Той важ­кий дух обвівав її ли­це й за­би­вав дух. Од­на­че Ба­ла­бу­ши­ха зно­си­ла неп­риємний дух і привітно роз­мов­ля­ла з ста­рим німцем. Гру­бий сто­ляр так ухо­пив і зду­шив її за талію, що ва­та під сук­нею зсу­ну­лась під йо­го пальця­ми, і тверді пальці сто­ля­ра при­щик­ну­ли талію, не­на­че залізні об­ценьки. Ба­ла­бу­ши­ха ти­хенько крик­ну­ла, але тан­цю­ва­ла, ніби­то мо­ло­денька.

Перегодя по­да­ли чай, на аг­лицький спосіб, з за­кус­ка­ми й ро­мом, а після чаю знов по­да­ли кухлі з пи­вом та пор­те­ром. Бур­жуа, на­ли­гав­шись ро­му та пор­те­ру, підня­ли та­кий гвалт, не­на­че в хаті ста­ло пек­ло. Всі кри­ча­ли, зма­га­лись на вся­ких мо­вах. По хаті роз­но­си­лись ла­мані урив­ки ла­ма­них чуд­них фраз. Роз­мо­ва ско­чи­ла на національний грунт. Німці вилічу­ва­ли прусські побіди й підніма­ли Пруссію тро­хи не до не­ба. Фран­цу­зи ре­пе­ту­ва­ли за свої побіди: Цорн­дорф! Ку­ненс­дорф! Се­вас­то­поль, Авс­терліц! Ва­тер­лоо! - роз­но­си­лось по всіх по­ко­ях. Кож­ний по­чав вих­ва­ля­ти своїх ге­роїв: Фрідріх, Пет­ро Ве­ли­кий, На­по­ле­он, Ней, Мю­рат! - тільки й бу­ло чуть на всю за­лу. Після роз­мо­ви за ге­роїв бур­жуа знов пішли в та­нець. Ка­ва­ле­ри по­ча­ли ду­же вільно по­во­ди­тись з да­ма­ми, на­че па­руб­ки з дівча­та­ми; ха­па­ли їх за талії, тро­хи не обніма­лись. Да­ми пру­ча­лись, втіка­ли та ви­ща­ли. Ка­ва­ле­ри га­ня­лись за ни­ми. Один п'яненький франт по­са­див собі Нас­тю на коліна; ста­рий сто­ляр не­на­ро­ком вщип­нув за пле­че Ба­ла­бу­ши­ху. Після танців заг­ра­ничні міща­ни по­ча­ли знов дуд­ли­ти пи­во та пор­тер і, на­пив­шись, ста­ли бра­та­тись, єдна­тись, кри­ча­ли, пи­ли на "бру­дер­шафт" один з дру­гим, зак­лав­ши навх­рест ру­ка з ру­кою з кух­ля­ми.

В кінці всього ста­рий Мон­таг став по­ка­зу­ва­ти фо­ку­си з хус­точ­кою та з ру­ка­вич­ка­ми, а далі ро­бив ру­ка­ми про­ти свічки зай­чиків та всякі інші шту­ки й ви­ро­бив з пальців обох рук та­ку пос­тать, що на білій стіні вий­шов ста­рий німець, - як ви­тов­ма­чив він, - сільський вчи­тель з за­па­ли­ми гу­ба­ми та з гост­рим, пти­чим но­сом; ста­рий німець на стіні так хи­мер­но роз­зяв­ляв ро­та й ки­вав та хи­тав го­ло­вою, а ста­рий Мон­таг так хи­мер­но приспіву­вав за йо­го пісні, що всі аж за бо­ки бра­лись од сміху.

Вже опівночі Ба­ла­бу­ха до­га­дав­ся, що йо­го жінка до­волі на­гу­ля­лась, і звелів зап­ря­га­ти коні. На про­щанні Ба­ла­бу­ши­ха зап­ро­шу­ва­ла до се­бе в гості ди­рек­то­ро­ву сім'ю й усіх її гос­тей.

- Ой, ве­се­лий вечір сьогодні був у ди­рек­то­ра! - го­во­ри­ла Оле­ся, приїхав­ши до­до­му. - Як у їх все прос­то, на­ту­рально, й без це­ре­монії, й зви­чай­но. Всі ве­се­ляться та за­бав­ля­ються, як ко­му при­па­ло до впо­до­би.

- Але вже ду­же без це­ре­монії, геть-то по-міщанській. Ця ком­панія зовсім не про­то­попська, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

- А хіба ж ве­селіше бу­ває в вашій ду­ховній ком­панії? А од ва­ших ка­ва­лерів і комплімен­та не до­бу­деш, - ска­за­ла Оле­ся.

Балабуха тро­хи не ска­зав, що жінці вже ми­нув час для ка­ва­лерських компліментів, але при­ку­сив язи­ка. Він вже звик мов­ча­ти та ко­ри­тись своїй жінці.

Балабуха пішов у свій кабінет спа­ти, а Оле­ся й Нас­тя ще дов­го не спа­ли та все роз­мов­ля­ли за вечір у ди­рек­то­ра.

- А що, Нас­те? Кот­ро­го б ти ди­рек­то­рен­ка виб­ра­ла собі за же­ни­ха, чи Гус­та­ва, чи Гер­ма­на? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Не вга­даю, ма­мо. Обид­ва гарні, але стар­ший Гус­тав не­на­че кра­щий, - в йо­го ку­чері на го­лові темніші. Гер­ман вже ду­же білий, не­на­че пан­на.

- Як на ме­не, то й я б виб­ра­ла Гус­та­ва: в йо­го чу­дові каш­та­нові ву­си­ки, й ніс дов­гий, і ли­це мужнє; з йо­го вий­де здо­ро­вий пос­тав­ний та по­каз­ний чо­ловік. Та й на вда­чу він ти­хий, спокійний. Він і з батьком го­во­рить з по­ша­ною й матір по­ва­жає та час­то в ру­ку цілує. Ви­би­рай Гус­та­ва.

- Я, ма­мо, приміти­ла, що Гер­ман тро­хи не­покірли­вий і навіть пал­кий, сер­ди­тий: раз та­ки доб­ре гук­нув на свою сест­ру, - ска­за­ла Нас­тя, ля­га­ючи в постіль.

- Це по­га­но, ко­ли чо­ловік не­покірли­вий, та сер­ди­тий, та на­ту­рис­тий - над та­ким ду­же труд­но вер­хо­во­ди­ти.

Нам луч­че, ко­ли чо­ловік бу­де та­кий, як з клоч­чя батіг, - нав­ча­ла ма­ти доч­ку.

- Але, ма­мо, як я лю­би­ти­му сво­го чо­ловіка, а він ме­не лю­би­ти­ме, то на­що зда­ло­ся те вер­хо­водіння? Ми бу­де­мо по­ва­жа­ти од­но од­но­го, бу­де­мо го­ди­ти од­но од­но­му, й ніко­ли не бу­де між на­ми ні зма­ган­ня, ні свар­ки та ко­лот­нечі, - обізва­лась Нас­тя, по­тя­га­ючись в пос­телі.

- Еге, еге! Не знаєш ти, до­ню, тих чо­ловіків. Він бу­де й ти­хий, і те­бе лю­би­ти­ме, а все-та­ки бу­де стя­га­ти гроші в скри­ню, а ти бу­деш йо­му ди­ви­тись в ру­ки. Всі во­ни якісь зли­денні, все гре­буть навіщось гроші та за­ми­ка­ють в скри­ню. А ти ска­чи ко­ло йо­го, як він тобі ска­же! Чи для то­го ж нам бог дав жи­вот­тя, щоб ми кож­ну копійку ви­ка­ню­чу­ва­ли в їх, як стар­чи­хи? Жи­вот­тя для то­го, до­ню щоб по­жи­ти всмак і по­ве­се­ли­тись, - нав­ча­ла ма­ти Нас­тю.

- А це й прав­ду ви ка­же­те: яке пак жит­тя на­шої сусіди, Онисі Сте­панівни? Цілий вік тов­четься ко­ло ро­бо­ти, як Мар­ко по пеклі, - обізва­лась Нас­тя. - Не жи­ве, а тільки жи­вотіє, хто йо­го зна для чо­го й на­що.

- А ти б ста­ла на її місце?

- Ой бо­ро­ни бо­же! Я не люб­лю то­го гос­по­дарст­ва, як і ви, ма­мо.

- То знай же: як вий­деш заміж, то не по­ту­рай чо­ловікові: вхо­пи віжки в свої ру­ки та­ки од пер­шо­го дня, то й бу­деш пра­ву­ва­ти чи соб чи ца­бе, як схо­чеш, - ска­за­ла ма­ти.

- Воно справді доб­ре сми­ка­ти за віжки та по­га­ня­ти; ба­га­то кра­ще, ніж самій по­пас­тись у віжки, - ска­за­ла Нас­тя.

Балабушиха ба­ла­ка­ла з доч­кою до світу, й тільки світом во­ни пос­ну­ли й спа­ли до півдня.

Через тиж­день в неділю Ба­ла­бу­ши­ха з доч­кою сподіва­лись візи­та од Шмідтів: обидві при­че­пу­ри­лись, наділи кра­щенькі сукні, й все сиділи в залі та виг­ля­да­ли в вікна. Во­ни не по­ми­ли­лись. За ворітьми за­гур­котів віз. Проз вікна май­нув фа­етон. В фа­етоні сиділа ди­рек­тор­ша з доч­кою, а про­ти їх Гус­тав і Гер­ман з здо­ро­ви­ми бу­ке­та­ми в ру­ках, так що Насті зда­лось, ніби во­ни ве­зуть пов­ний фа­етон квіток.

- Гості їдуть! - гук­ну­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Та ще й з бу­ке­та­ми! - пис­ну­ла Нас­тя й за­чер­вонілась, як ро­жа.

- Тікаймо з за­ли та вий­де­мо до гос­тей з кімна­ти; бу­де якось ефектніше, - за­ше­потіла Ба­ла­бу­ши­ха. Обидві во­ни бігцем побігли з за­ли й ки­ну­лись до дзер­ка­ла.

- Я вий­ду по­пе­ре­ду, а ти за­раз ви­ходь за мною, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха. - Але ти, Нас­те, не вмієш ефект­но ви­хо­ди­ти до гос­тей: ти пе­ред­раж­нюєш ме­не, й во­но ви­хо­дить ду­же вже з по­ва­гом. Мені так ли­чить ви­хо­ди­ти, бо я вже літня лю­ди­на. На мені й чор­на сук­ня з шлей­фом. Я вий­ду ось як!

Балабушиха пішла в опо­чи­вальню й в од­чи­нені обидві по­ло­ви­ни две­рей вий­шла солідною хо­дою, з по­ва­гом, якось по-те­ат­рально­му.

- Ану, Нас­те, ви­ходь ти й привітай­ся до ме­не, ніби до гос­тей. Ти ви­ходь шви­денько, жва­во, ніби пус­ту­ючи, навіть на­че вибіжи, підска­ку­ючи.

Настя вий­шла в опо­чи­вальню й вибігла звідтіля рис­тю, ве­се­ло осміха­ючись. Во­на по­да­ла ру­ки ма­тері, виг­нув­ши граціозно талію. Ма­ти вхо­пи­ла свою пе­ще­ну єди­ни­цю до­ло­ня­ми за що­ки й поцілу­ва­ла.

- Легше та зручніше, до­ню, ви­ги­най талію. А як візьмеш бу­кет, то знов виг­ни талію. З ди­рек­тор­шею поцілуй­ся раз, з Амалією двічі або й тричі, та не по­ми­ляй­ся ча­сом, - не поцілуй­ся з па­ни­ча­ми. Ви­ходь же за­раз за мною. Ки­ли­но! Встав у піч кофій та пош­ли в льох зібра­ти до кофію з гле­чиків вер­шеч­ки.

- Коли ж ко­ти вночі геть чис­то поз'їда­ли гле­чи­ки й один пе­ре­ки­ну­ли; дірка в приг­ре­биці вже з місяць не­за­роб­ле­на, - ска­за­ла Ки­ли­на.

- Бодай ті ко­ти ви­щез­ли й по­виз­ди­ха­ли. Біжи на місто до жи­да та за­раз, за­раз дос­тань вер­шечків, - ти­хо ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Килина оббіга­ла по­ло­ви­ну жидівських хат, до­ки знай­шла вер­шечків до кофію.

В залі гості за­ша­руділи но­га­ми, за­ше­лестіли сук­ня­ми.

- Візьму я папіро­су, - бу­де більше ши­ку, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха. І, взяв­ши в зу­би папіро­су, во­на ти­хо-ти­хо по­во­лок­ла дов­гий чор­ний шлейф у за­лу. Тільки що во­на пе­рецілу­ва­лась з да­ма­ми, в за­лу дрібненькою хо­дою, не­на­че вко­ти­лась на коліща­тах, вбігла Нас­тя, зро­би­ла граціозний за­гальний поклін і поцілу­ва­лась з да­ма­ми. До неї підсту­пив Гус­тав і по­дав їй бу­кет. Нас­тя виг­ну­ла талію, як ма­за­на кицька ви­ги­нає спин­ку, й взя­ла бу­кет. Гер­ман по­дав бу­кет Ба­ла­бу­шисі. Во­на осміхну­лась і не­на­че по­мо­лод­ша­ла. Бу­ке­ти бу­ли скла­дені з чу­до­вих ор­гиній, астр та лев­коїв. На бо­ках бу­кетів бу­ли вик­ла­дені з білих дрібненьких квіто­чок по­чат­кові бук­ви ймен­ня й фамілії Насті й Ба­ла­бу­ши­хи. Нас­тя приміти­ла ті бук­ви, ки­ну­ла ка­ри­ми очи­ма на Гус­та­ва, і в неї по­чер­воніли не тільки що­ки й лоб, але навіть кінчи­ки вух.

- Ограбували ви свій квітник на бу­ке­ти, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, поп­ро­сив­ши гос­тей сісти й ско­са пог­ля­да­ючи на чис­тенькі, але прос­тенькі кос­тю­ми на німке­нях.

- В нас ду­же квіток. Ми всі лю­би­мо квіток, - ска­за­ла ди­рек­тор­ша.

- Я сам ко­паю, сію й сад­жу цілу вес­ну, - ска­зав Гус­тав.

- І я так са­мо: ціле літо по­ли­ваю са­ма й по­лю, - ска­за­ла Нас­тя.

Вона лю­би­ла тільки рва­ти квітки та ро­би­ти бу­ке­ти, але зро­ду їх не са­ди­ла й не по­ло­ла.

Настя пок­ла­ла бу­ке­ти на фор­теп'яні. По залі пішли тонкі па­хощі од ре­зе­ди та лев­коїв.

- А ваш муж здо­ро­вий? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха в ди­рек­торші.

- Мус здо­ро­вий, здо­ро­вий! Вже пог­на­ли пас­тись в тра­ву, - ска­за­ла ди­рек­тор­ша, змішав­ши му­жа з ко­нем, кот­рий звав­ся Му­сом і кот­рий і справді не­дав­но тро­хи не здох.

Герман і Гус­тав за­ре­го­та­лись і пе­ре­ло­жи­ли ма­тері Ба­ла­бу­шині сло­ва по-німецькій. Ди­рек­тор­ша й собі за­ре­го­та­лась.

- Гарний у вас фор­теп'ян, - ска­зав Гус­тав.

- Фортеп'ян не по­га­ний, та з ме­не не ве­ли­ка му­зи­кант­ша. Я по­га­ненько граю, хоч ду­же люб­лю му­зи­ку, - ска­за­ла Нас­тя.

Густав одс­ло­нив віко фор­теп'яна й взяв кілька акордів.

- Сідайте та заг­рай­те без це­ре­монії! - прип­ро­шу­ва­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Густав сів і заг­рав яко­гось прос­тенько­го вальса. Ди­рек­тор­ша й Амалія пох­ва­ли­ли фор­теп'ян. Нас­тя поп­ро­си­ла Амалію пог­ра­ти. Амалія опи­на­лась, трош­ки за­чер­вонілась і несміли­во прог­ра­ла якусь п'єску, лед­ве до­тор­ка­ючись пальця­ми до клавішів. Па­ничі поп­ро­си­ли Нас­тю заг­ра­ти. Нас­тя й собі дов­генько опи­на­лась, це­ре­мо­ни­лась, од­на­че сіла й не­по­га­но заг­ра­ла варіацію. Мо­лоді гра­лись фор­теп'яном, не­на­че цяцькою.

- Мосьє Шмідт, сідай­те, та заг­раємо в чо­ти­ри ру­ки, - ска­за­ла Нас­тя, обер­та­ючись до Гус­та­ва. - Я бу­ду гра­ти польку, а ви бу­де­те мені аком­па­ну­ва­ти. Я вам по­ка­жу акор­ди.

Полька вий­шла в чо­ти­ри ру­ки ду­же ефект­на й го­лос­на. Амалія присіла ко­ло фор­теп'яна по­руч з Нас­тею. За ни­ми сто­яв Гер­ман. Ба­ла­бу­ши­ха за­ди­ви­лась на чу­до­ву куп­ку мо­ло­дих голів і Гус­та­ва та Насті, котрі виг­ля­да­ли з-за цілої го­ри квіток, пок­ла­де­них на фор­теп'яні. Мо­лоді го­ло­ви, рум'яні що­ки та гу­би зма­га­лись кра­сою з свіжи­ми розкішни­ми квітка­ми бу­кетів.

- Мадам Шмідто­ва, гляньте, яка чу­до­ва куп­ка за фор­теп'яном! Одні бу­ке­ти квіток на фор­теп'яні, другі за фор­теп'яном. Бу­ке­ти, пан­ни й па­ничі! Чи є що кра­ще на світі?

Мадам Шмідто­ва гля­ну­ла бай­дуж­ни­ми очи­ма на гру­пу й сен­ти­мен­тально зітхну­ла, підняв­ши очі вго­ру.

- От чу­до­ва гру­па! Я б ви­ши­ла її на по­душці га­ру­сом, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха. - Прав­да, бу­ла б чу­до­ва по­душ­ка?

- Ой мій бо­же! - знов со­ло­деньким го­ло­сом про­мо­ви­ла Шмідто­ва й за­ко­ти­ла очі під лоб, хоч не доб­ре зро­зуміла Ба­ла­бу­шині сло­ва.

"Гарного зя­тя бу­ду ма­ти, - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха. - Ко­лись приїду до доч­ки в гості та хоч на­див­лю­ся на йо­го, коч обійму, а мо­же, ко­ли й поцілу­юсь по пра­ву ма­тері".

Килина при­нес­ла кофій. Вер­шеч­ки тхну­ли цвілим жидівським льохом. Ди­рек­тор­ша й Амалія пи­ли кофій і тро­хи поск­рив­ля­лись. Ба­ла­бу­ши­ха приміти­ла ті гри­ма­си й по­ча­ла за­го­во­рю­ва­ти.

- Чогось в на­ших корів по­га­не мо­ло­ко. Який­сь та­кий не­гар­ний дух од йо­го. Навіть мас­ло з їх чимсь од­го­ниться. Чи не на­ра­яли б ви мені, ма­дам Шмідто­ва, де-не­будь ку­пи­ти ко­ро­ву?

- Може, ваші ко­ро­ви па­сут на гіркий траві: є та­кий гіркий тра­ва, ду­же смер­дить, і як той смер­дя­чий тра­ва ззіст ко­ро­ву, то й мо­ло­ко бу­де смер­дит, - ка­за­ла ди­рек­тор­ша.

Після кофію гості трош­ки по­сиділи й поп­ро­ща­лись. Во­ни про­си­ли до се­бе в гості Ба­ла­бух. Гості сіли в фа­етон й ще раз поп­ро­ща­лись. Ба­ла­бу­ши­ха сто­яла на ган­ку й ще раз гук­ну­ла:

- Не за­бу­вай­те ж нас! Приїжджай­те до нас як мож­на частіше!

Вернувшись у за­лу, Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя за­раз ки­ну­лись до бу­кетів.

- Мені привіз бу­кет Гус­тав. Ось і підпис є. Чи ви ба­чи­те, ма­мо?

- А мені привіз Гер­ман. Чи ти ба! Ось і мій підпис, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, за­був­ши, що їй швид­ко бу­де п'ятде­сят років.

- Ой ма­моч­ко! Та й гар­ний же Гус­тав! - крик­ну­ла Нас­тя. - В чор­но­му уб­ранні він ще кра­щий од Га­ну­ша.

- О, ні! Га­нуш кра­щий. В Га­ну­ша темні карі очі й пос­тать повніша й пос­тавніша, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- А в Гус­та­ва сині очі, на­че не­бо. Я люб­лю сині очі, - ска­за­ла Нас­тя, ню­ха­ючи бу­кет.

- Буде, бу­де твій Гус­тав! Тре­ба, до­ню, справ­ля­ти бал.

- Треба, ма­мо, та ще як мож­на швид­ше. Ой як мені хо­четься по­тан­цю­ва­ти!

Балабушиха вхо­пи­ла Нас­тю до­ло­ня­ми за що­ки й по­ча­ла її цмо­ка­ти.

- Золото моє до­ро­ге! Як я бу­ду жи­ти без те­бе, як за­ве­зе те­бе Гус­тав десь да­ле­ко? Ти моя под­ру­га, моя то­ва­риш­ка, моя ма­зу­ха, моя єди­нич­ка! - го­во­ри­ла Ба­ла­бу­ши­ха, обніма­ючи та цілу­ючи Нас­тю.

В Насті на очах вис­ту­пи­ли сльози, не­на­че во­на вже зби­ра­лась виїжджа­ти з Гус­та­вом в да­ле­кий край, за гра­ни­цю.

- Які-то сукні ми спра­ви­мо собі на бал, - по­ча­ла вже кло­по­та­тись Ба­ла­бу­ши­ха. - В яко­го кольору сук­ню я те­бе при­бе­ру, моя до­ню?

- Мабуть, в ро­же­ву, ле­геньку ба­ре­жо­ву, - ска­за­ла Нас­тя.

- О, ні! Тре­ба те­бе вбра­ти в якусь до­рож­чу. Я ду­маю зро­би­ти тобі ат­лас­ну білу: білий кольор прис­тає най­кра­ще тобі до ли­ця, бо ти чор­ня­ва; в ро­же­во­му ти бу­деш бліда.

- То не­хай бу­де біле ат­лас­не, а до гру­дей й до пле­чей приш­пи­ли­мо рожі в зе­ле­но­му листі. Ой як бу­де гар­но!

- А я ду­маю по­ши­ти собі зе­ле­ну сук­ню, як не ат­лас­ну, то при­най­мні по­по­ло­вині з шов­ком. Прав­да, мені зе­ле­ний кольор прис­тає до ли­ця? - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Вам, ма­мо, най­кра­ще в чор­но­му або в сіро­му.

- Ще що ви­га­дай! Хіба ж пак я та­ка вже ста­ра, щоб уби­ра­тись в чор­не? Мій кольор зе­ле­ний, і я по­шию собі шов­ко­ву зе­ле­ну сук­ню.

- Але чи дасть па­па гро­шей? На такі сукні гро­шей тре­ба ду­же ба­га­то.

- Ми па­пи не звик­ли пи­та­ти. Тре­ба, то й нас­та­чай! А нам тре­ба по­ка­за­ти те­бе Гус­та­вові в усій красі. Мо­же, він по­ве­зе те­бе й за гра­ни­цю.

- Ой ма­моч­ко моя! - крик­ну­ла Нас­тя й ки­ну­лась цілу­ва­ти матір. Дов­го хо­ди­ли во­ни по залі, поб­рав­шись попід ру­ки й ма­ха­ючи розкішни­ми бу­ке­та­ми, до­ки не прий­шов Ба­ла­бу­ха і Ки­ли­на по­да­ла обід.

Балабушиха ду­ма­ла спра­ви­ти бал во­се­ни, як спа­де жа­ра, щоб не бу­ло важ­ко тан­цю­ва­ти. Щоб не бра­ла нудьга, до­ки нас­та­не те свя­то, Ба­ла­бу­ши­ха з Нас­тею за­ду­ма­ли для роз­ва­ги ви­ши­ва­ти. Нас­тя роз­по­ча­ла ви­ши­ва­ти собі покрівчик на стільчик до фор­теп'яна, а Ба­ла­бу­ши­ха тре­тю по­душ­ку на ка­на­пу, та­ку са­му, яку во­на ви­ши­ла Га­ну­шеві. За ви­ши­ван­ням во­ни при­ду­му­ва­ли собі кос­тю­ми на бал і вилічу­ва­ли, що бу­дуть кош­ту­ва­ти рожі, ат­ласні білі че­ре­вич­ки, гірлян­ди та сукні. Во­ни налічи­ли більше сотні кар­бо­ванців і пос­та­но­ви­ли при­че­пи­тись до Ба­ла­бу­хи.

- Марку Пав­ло­ви­чу! А ми оце з доч­кою за­ду­ма­ли спра­ви­ти бал. Гус­тав, здається, за­ли­цяється до на­шої Насті. Партія бу­ла б ду­же гар­на. Я ду­маю поп­ро­си­ти на бал на­ших фаб­рицьких знай­омих.

- Кого? Отих міщан? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

- Яких міщан? Поп­ро­си­мо ди­рек­то­ра з сім'єю та двох-трьох йо­го знай­омих, кра­щеньких, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Ти не ду­же їх нап­ро­шуй: і так па­рафіяни вже го­мо­нять, що до нас в дім їздять тільки ля­хи та німці. Ти знаєш, що наші ду­ховні див­ляться на фаб­рицьких па­ничів, як на прой­дисвітів та бур­лак. Нам потрібна доб­ра сла­ва для Насті. Бог відає, які там лю­ди на са­хар­нях. Семіна­рис­ти об­ми­на­ти­муть нас, за­го­во­рять, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Нехай го­во­рять! Я за ду­хов­но­го не ду­маю да­ва­ти своєї доч­ки, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Так па­рафіяни од­вер­нуться од свя­ще­ників; а хіба це гар­но? - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Ото й доб­ре. Я й са­ма дав­но од їх од­вер­ну­лась. Але не об тім мо­ва. Тре­ба Насті спра­ви­ти сук­ню, як не шов­ко­ву, то білу ат­лас­ну; та й собі я ду­маю по­ши­ти но­ве уб­ран­ня.

- Атласну білу сук­ню? Та й ще вечір? А скільки ж во­на кош­ту­ва­ти­ме?

- Ми полічи­ли з Нас­тею, й ви­хо­дить на всі убо­ри тро­хи більше сотні кар­бо­ванців або й усіх дві.

- Сто кар­бо­ванців або й двісті!.. - крик­нув Ба­ла­бу­ха й ско­чив з стільця, нев­ва­жа­ючи на свою пос­тать, вже зовсім об­важнілу.

Він по­чав хо­ди­ти по хаті, пе­рех­няб­лю­ючись на ході.

- Сто кар­бо­ванців! В ме­не в ки­шені не­ма й двад­ця­ти.

- То ми на­бе­ре­мо на­бор у Волька, - Волько дасть на кви­ток, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- А хіба в нас і без то­го ма­ло тих квитків: ми ж не­дав­но зап­ла­ти­ли за фор­теп'ян; пла­ти­мо ска­жені гроші Га­ну­шеві за Нас­тині уро­ки му­зи­ки, - го­во­рив з сер­цем Ба­ла­бу­ха, аж жінка й доч­ка зди­ву­ва­лись.

- Вже як хоч, а нам тре­ба но­вих су­конь. Тре­ба бра­ти на квит­ки.

- То про­же­ни Га­ну­ша - мен­ше бу­де тра­ти. На­що нам та му­зи­ка? Нас­тя вже вив­чи­лась гра­ти; бу­де з неї.

Балабушиха по­ду­ма­ла, що во­на більше не ба­чи­ти­ме Га­ну­ша двічі на тиж­день, і ска­за­ла:

- Ні, ще тре­ба бра­ти уро­ки. Я вмру без му­зи­ки. А ти нам та­ки дай гро­шей.

- А як не­ма? Лег­ко ска­за­ти - дай. От міща­ни зби­ра­ються по­зи­ва­ти ме­не в мит­ро­по­ли­та за ве­ли­ку пла­ту на тре­би; сам чув сьогодні на ба­зарі, як ме­не ла­яли.

- Нехай ла­ють, а гроші не­хай пла­тять. А Насті та­ки тре­ба приб­ра­тись, - во­на вже на порі ста­ла, вже до­рос­ла дівчи­на.

- Про ме­не, як хо­чеш, а я гро­шей не дам, бо не маю. Та й той бал не кар­бо­ван­цем од­бу­деш.

Балабуха підняв го­лос так, що Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя тільки очі по­витріща­ли на йо­го. Ба­ла­бу­ха знав, що те­пер йо­го жінку не вкра­де той ста­рий німець сто­ляр, що щи­пав її за плечі в ди­рек­то­ра; знав, що во­на не вте­че до батька в Хохітву, бо батько й ма­ти по­мер­ли, - й став сміливіший.

- Як не да­си нам гро­шей, то ми й самі на­бе­ре­мо на­бор на уб­ран­ня в Волька, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- А як я ска­жу Волькові, щоб він вам нічо­го не да­вав, бо я не бу­ду пла­тить?

- О, ти цього не зро­биш і не ро­би. Це бу­де скан­дал, а в те­бе - доч­ка.

- А як зроб­лю? Де я вам на­бе­ру тих гро­шей? Не до­мо­ви­ки ж мені но­сять гроші!

- Господи! Я не знаю, що ти за лю­ди­на. Як­би не бу­ло тре­ба, я б тобі не го­во­ри­ла й не про­си­ла. А ми все-та­ки по­шиємо собі ат­ласні сукні.

Балабуха хо­див по хаті й сопів. В йо­го ли­це на­ли­лось кров'ю, а потім зблідло. Вид­но бу­ло, що він не жар­ту­вав. Нас­тя по­ду­ма­ла, що вже й не бу­де ба­лу, й по­ча­ла пла­ка­ти. За нею по­ча­ла го­во­ри­ти крізь сльози й ма­ти. Доч­ка так вже звик­ла ма­ри­ти за білу ат­лас­ну сук­ню, що їй зда­ва­лось, ніби та сук­ня вже при­рос­ла до неї. Ба­ла­бу­ши­ха спа­ла й ба­чи­ла се­бе й в снах в зе­леній блис­кучій сукні в кад­рилі з Га­ну­шем або хоч з німцем сто­ля­ром. Во­ни підня­ли гвалт крізь сльози.

- Ти хо­чеш, щоб твоя доч­ка вби­ра­лась, як стар­чи­ха, зос­та­лась ста­рою дівкою? Це безг­луз­дя! - ре­пе­ту­ва­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Хто ж цього хо­че? Але мені здається, що мож­на вий­ти заміж і без ат­лас­ної сукні, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

- Еге! Спро­буй вий­ди заміж в пістрьовій сукні! - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Мені заміж не ви­хо­ди­ти, а Нас­тю ніхто ж не вби­рає в пістрю. Справ для неї якусь де­шев­шу сук­ню, са­ма вбе­рись в ста­ру; хіба ж в те­бе ма­ло су­конь?

- Ти хо­чеш за­на­пас­ти­ти вік своїй ди­тині, хо­чеш за­пер­ти її в мо­нас­тир! Ти нас хо­чеш по­ро­би­ти чер­ни­ця­ми, про­хач­ка­ми! - ре­пе­ту­ва­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Балабуха мах­нув ру­кою й втік в кабінет. Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя дов­го сиділи й мов­ча­ли.

- Знаєш що, Нас­те? Замк­ну я ша­фу й не дам йо­му горілки. Не бійсь, на горілку для се­бе не шко­дує гро­шей: що бо­жо­го дня хи­лить по дві чар­ки пе­ред чаєм, по дві до обіду, ще й після обіду од­ну.

- А чай па­па усе п'є з ро­мом. Хіба ма­ло йде гро­шей на ром? - обізва­лась Нас­тя, вти­ра­ючи сльози.

- А не дам я йо­му й ро­му й горілки! Доб­ре, що ти при­га­да­ла, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Вона побігла шви­денько до ша­фи, замк­ну­ла й ключі схо­ва­ла в ки­ше­ню. Нас­тав час обіду. Посіда­ли за стіл.

Балабуха оки­нув очи­ма стіл і примітив, що на столі не­ма гра­фи­на з горілкою.

- А чом це ви не пос­та­ви­ли на стіл горілки? - спи­тав Ба­ла­бу­ха в дам.

Балабушиха й Нас­тя сиділи, спус­тив­ши очі, й мов­ча­ли.

- Насте, встань та по­дай гра­фин! - ска­зав Ба­ла­бу­ха. Нас­тя сиділа й мов­ча­ла.

Балабуха роз­сер­див­ся, встав з стільця, пішов до ша­фи, смик­нув, пошк­ря­бав пальця­ми дверці. Ша­фа бу­ла замк­ну­та.

- Олесю, де ключі од ша­фи? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

Олеся мов­ча­ла й сер­ди­то ди­ви­лась в тарілку. Во­на тро­хи не за­ре­го­та­лась. Нас­тя осміхну­лась, вти­ра­ючи сльози хус­точ­кою.

- Насте, по­шу­кай ключів в се­бе в ки­шені, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

Настя й пальцем не во­рух­ну­ла.

Балабуха комічно сто­яв се­ред ха­ти й ждав. Обидві да­ми по­на­ди­ма­лись і мов­ча­ли.

- Чи на вас сьогодні нас­ла­но, чи ви поніміли? - спи­тав Ба­ла­бу­ха, роз­во­дя­чи ру­ка­ми. Да­ми мов­ча­ли й навіть не гля­ну­ли на йо­го. Ба­ла­бу­ха зро­зумів жінчині шту­ки, зітхнув і сів за стіл. Без горілки йо­му не йшов на ду­шу обід. За обідом ніхто й сло­ва не про­мо­вив. Нас­тя нічо­го не їла. По обіді він знов поп­ро­сив ключів од ша­фи. Оле­ся й Нас­тя мов­ча­ли й навіть не ди­ви­лись на йо­го. Ба­ла­бу­ха пішов в кабінет, гурк­нув, хрьопнув две­ри­ма й за­чи­нив­ся. Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя пе­рег­ля­ну­лись і осміхну­лись.

Настав вечір. На стіл по­да­ли са­мо­вар. Нас­тя на­ли­ла чай. Ба­ла­бу­ха гля­нув на стіл: на столі не бу­ло гра­фин­чи­ка з ро­мом.

- А чом ви оце не по­да­ли до чаю ро­му? - спи­тав Ба­ла­бу­ха вже м'якішим то­ном.

Балабушиха й Нас­тя сиділи, по­на­ди­мав­шись, і мов­ча­ли. Ба­ла­бу­ха встав, пішов до ша­фи, пошк­ря­бав у дверці. Ша­фа замк­ну­та. Вранці Ба­ла­бу­ха по­чу­тив, що в йо­го живіт чо­гось не­на­че по­рожній. Він вга­ду­вав, що пе­ред обідом знов бу­де те са­ме, що й вчо­ра, пішов у пе­кар­ню й пос­лав Ки­ли­ну до жи­да по горілку.

Балабушиха чу­ла, як він рип­нув две­ри­ма в пе­карні, як Ки­ли­на вис­ко­чи­ла й побігла че­рез сіни, й зра­зу за все до­га­да­лась. Во­на по­са­ди­ла Нас­тю ко­ло вікна сте­рег­ти Ки­ли­ну, як во­на бу­де вер­та­тись з горілкою.

"Які чудні віжки ви­ду­ма­ла ма­ма на та­та, - ду­ма­ла Нас­тя. - Нев­же во­на по­вер­не ни­ми та­та, ку­ди нам тре­ба? Од­на­че тре­ба й собі мо­та­ти це на вус: мо­же, ко­лись при­го­диться".

Килина за­ту­потіла в сінях. Нас­тя да­ла зна­ти ма­тері: Ба­ла­бу­ши­ха ста­ла за две­ри­ма й жда­ла. Ки­ли­на увійшла в сто­ло­ву й пос­та­ви­ла на стіл горілку. В Ба­ла­бу­хи заг­ра­ло нут­ро, не­на­че в йо­му заг­ра­ли цим­ба­ли. Тільки що Ба­ла­бу­ха од­чи­нив двері з кабіне­ту й хотів взя­ти пляш­ку, Ба­ла­бу­ши­ха ско­чи­ла з-за две­рей, за­гар­ба­ла пляш­ку в ру­ки й замк­ну­ла в ша­фу. Ба­ла­бу­ха тільки тоді зог­лядівся, як дзенькнув за­мок і Оле­ся вибігла з сто­ло­вої. Він стов­пом став. В йо­го нутрі не­на­че ра­зом всі стру­ни пор­ва­лись.

Постоявши на од­но­му місці, Ба­ла­бу­ха пе­ресвідчив­ся в то­му, що жінка не жар­тує й об­ве­ла йо­го та­ким кор­до­ном, че­рез який і Ки­ли­на з пляш­кою не прос­ко­чить. Час обіду наб­ли­жав­ся. Ба­ла­бу­ха по­чу­вав, що дов­ше не ви­дер­жить. Він одімкнув ко­мо­ду, взяв ос­танні п'ятнад­цять кар­бо­ванців, виніс в за­лу, де сиділа жінка з доч­кою за п'яльця­ми, й ки­нув гроші на стіл.

- Оце вам ос­танні гроші! Про ме­не, що хо­че­те, те й робіть! Цілуй­тесь з тією на­во­лоч­чю! - ска­зав Ба­ла­бу­ха й вий­шов з ха­ти.

- Ми реш­ту й на­бор до­бе­ре­мо, як на що не ста­не цих гро­шей, - обізва­лась Ба­ла­бу­ши­ха.

Балабуха вий­шов до сто­лу на обід. На столі, на ста­ро­му місці, сто­яв гра­фин з горілкою. Ба­ла­бу­ши­ха по­ча­ла лю­бенько за­го­во­рю­ва­ти з чо­ловіком. Нас­тя ста­ла ве­се­ла: во­на вже не­на­че роз­по­ча­ла гу­ля­ти на ба­лу й вже ма­ри­ла про білу ат­лас­ну сук­ню. Але Ба­ла­бу­ха на­дув­ся, мов­чав і три дні потім не го­во­рив до жінки.

По обіді ма­та й доч­ка побігли в крам­ни­цю до Вольчи­хи. Ба­ла­бу­ши­ха виб­ра­ла собі зе­ле­ної ма­терії на сук­ню; біло­го доб­ро­го ат­ла­су не знай­шли в усіх крам­ни­цях. Вольчи­ха ма­ла їха­ти не­за­ба­ром до Києва, й Ба­ла­бу­ши­ха звеліла їй при­вез­ти ат­ла­су на сук­ню й ат­ласні білі че­ре­вич­ки, гірлян­ду й білі ру­ка­вич­ки для Насті.

Вольчиха поїха­ла до Києва й ба­ри­лась та для­лась, не­на­че поїха­ла по свою смерть. Цілий тиж­день Нас­тю бра­ла не­терп­ляч­ка, щод­ня во­ни біга­ли до Волька на­пе­ремінку, щоб спи­та­ти, чи не вер­ну­лась Вольчи­ха з Києва. Аж дру­го­го тиж­ня Вольчи­ха приїха­ла й при­нес­ла за­куп­ки.

Балабушиха розс­те­ли­ла ма­терію в залі на столі. Свіжий блис­ку­чий ат­лас пе­ре­ли­вав­ся делікат­ни­ми сутінка­ми, спа­да­ючи аж до по­мос­ту фал­да­ми. Нас­тя пос­та­ви­ла на столі білі че­ре­вич­ки, роз­ки­да­ла на ка­напі на ви­ши­ва­них по­душ­ках ру­ка­вич­ки, блон­ди, рожі й не мог­ла на їх на­ди­ви­тись. Ба­ла­бу­ши­ха, як зви­чай­но, по­ход­жа­ла по залі й фан­та­зу­ва­ла, ку­ря­чи папіро­су.

- Сідай, Нас­те, за фор­теп'ян та заг­рай, щоб твої че­ре­вич­ки доб­ре тан­цю­ва­ли на ба­лу, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Настя сіла за фор­теп'ян і, пог­ля­да­ючи на уб­ран­ня, пе­рег­ра­ла до ру­ка­ви­чок чо­ти­ри польки та до че­ре­вичків тро­па­ка. Во­на зга­да­ла Гус­та­ва й заспіва­ла гар­ненький ро­манс "Что это за серд­це? Что же за та­кое, что ни днем, ни ночью не да­ет по­кою?".

Награвшись і наспівав­шись, Нас­тя пос­ла­ла за крав­цем Мош­ком і звеліла йо­му при­нес­ти кар­тин­ки з мод­но­го жур­на­лу. Мош­ко прий­шов і приніс зас­мальцьовані кар­тин­ки мод; во­ни втрьох вчи­ни­ли ра­ду, як ши­ти сукні.

- Тобі, Нас­те, тре­ба ши­ти сук­ню де­кольте, як на оцій фігурі, а я собі одс­ло­ню тільки шию та трош­ки пле­чей, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Настя гля­ну­ла на за­яло­зе­ну кар­тин­ку. На фігурі бу­ли одс­ло­нені всі плечі, гру­ди до по­ло­ви­ни й ру­ки тро­хи не під пах­ви.

- Ой ма­моч­ко, мені зда­ва­ти­меться, що я го­ла! - крик­ну­ла Нас­тя.

- Ото й доб­ре! Ти, нівро­ку, тілис­та собі. В те­бе плечі й ру­ки пов­ненькі й біленькі, - їх вар­то одс­ло­ни­ти.

- І зро­ду-звіку не хо­чу! Мені бу­де со­ром вий­ти до гос­тей…

- Дурненька ти! Гус­тав швид­ше ста­ростів заш­ле, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха Насті на вуш­ко.

Настя спах­ну­ла, але все-та­ки зго­ди­лась одс­ло­ни­ти ту при­на­ду: чи­ма­ло пле­чей та ру­ки по лікті.

Мошка по­са­ди­ли ши­ти сукні в се­бе в по­ко­ях, щоб він ча­сом не вкрав ма­терії та не вко­ро­тив шлейфів. Че­рез тиж­день сукні бу­ли го­тові. Ба­ла­бу­ши­ха з Нас­тею поїха­ли до Шмідта й поп­ро­си­ли всю йо­го сім'ю на бал, а з нею ра­зом і всіх своїх но­вих фаб­рицьких знай­омих.

Балабуха, на­ди­вив­шись, як йо­го жінка й доч­ка тя­га­ли­ся з ти­ми убо­ра­ми та при­би­ран­ням на бал, сів за свій діяріуш і на­пи­сав: "3апястія й оже­релія, або жіно­ча суєта". Пофіло­софст­ву­вав­ши на цю те­му, зга­дав, скільки пе­ре­терпів, не пив­ши два дні горілки та пун­шу, й на­пи­сав бай­ку про доб­ро­го чо­ловіка Ми­ки­ту та ли­ху жінку Феську, кот­ра не да­ва­ла йо­му пи­ти, а са­ма щод­ня хи­ли­ла горілку в корчмі.

Настав день ба­лу. Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя ще за­вид­на пов­би­ра­лись і по­ход­жа­ли по залі, ог­ля­да­ючи се­бе кру­гом в дзер­калі. Нас­тя роз­пус­ти­ла по пле­чах розкішні чорні ло­ко­ни. В ло­ко­нах білів пу­чок білих тро­янд, кот­рий чу­до­во прис­та­вав до її чор­них брів та ма­то­во­го делікат­но­го ли­ця. Ро­жеві пу­чеч­ки, приш­пи­лені на пер­сах і ко­ло пле­чей, ко­кет­ли­во зміня­ли од­но­тонність ціло­го убо­ру. Нас­тя вся бли­ща­ла в делікат­них то­нах і сутінях, кру­ти­лась, вертілась ко­ло дзер­ка­ла й гри­ма­ла на сон­це за те, що во­но так дов­го не за­хо­дить.

Зайшло й сон­це. В по­ко­ях посвіти­ли лам­пи й свічки. Вже прий­шли жид­ки й заг­ра­ли в сінях "на доб­ри­вечір". Ко­ли це в дворі за­гур­котіло, не­на­че хто ко­тив гар­ма­ти під са­ми­ми вікна­ми. В сінях за­ту­потіла та­ка си­ла ніг, не­на­че ціла гро­ма­да ври­ва­лась в дім.

- Іди, Нас­те, в свою кімна­ту та вий­деш тоді, як усі гості вже пов­хо­дять в за­лу. Я ска­жу, що ти вби­раєшся, - ска­за­ла ма­ти.

Настя дрібненько вибігла з за­ли й при­чи­ни­ла двері. Дов­го туп­ця­ли гості в при­хожій, дов­го роз­дя­га­лись та че­пу­ри­лись. В кінці всього двері з при­хо­жої од­чи­ни­лись, і в за­лу вско­чив Га­нуш, не­на­че актьор на сце­ну. Він був у фра­ку, в пальових ру­ка­вич­ках, в ла­ки­ро­ва­них бо­тин­ках, на­по­мад­же­ний, па­ху­чий, рівний, як то­по­ля. Ба­ла­бу­шисі зда­лось, що в залі звідкільсь зійшло сон­це. Во­на тро­хи не ки­ну­лась йо­му на шию.

За Га­ну­шем влетіли в за­лу Гус­тав і Гер­ман, так са­мо уб­рані. Їх мо­лоді рівні че­пурні пос­таті чу­до­во виз­на­ча­лись в фра­ках і в пансько­му чор­но­му уб­ранні.

За Гус­та­вом та Гер­ма­ном увійшла ди­рек­тор­ша і її доч­ка, уб­рані прос­тенько, зовсім не по-бально­му. На ди­рек­торші бу­ла чор­на вов­ня­на сук­ня. Ба­ла­бу­ши­ха тро­хи на­су­пи­лась.

"3нать, ме­не не по­ва­жа­ють оці німкені: пов­би­ра­лись, не­на­че на по­хо­рон", - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

З при­хо­жої вхо­див дов­гий ряд гос­тей, дов­гий, не­на­че йо­му й кінця не бу­ло. Увійшов фран­цуз, потім ста­рий німець Мон­таг, а за ним ще який­сь мо­ло­дий німець, три са­ха­ро­ва­ри з сусідньої хохітвянської са­харні та три по­ля­ки. В кінці всього увійшли несміли­во якісь два сто­ля­ри, старі німці в за­яло­зе­них сюр­ту­ках і в та­ких ста­ро-мод­них узеньких шта­не­ня­тах, що їх сухі тонкі но­ги бу­ли схожі на ца­пині. Здо­рові чо­бо­ти прос­тої ро­бо­ти бу­ли обх­ва­чені штриб­ка­ми. Че­рез узькі ру­ка­ви стриміли гострі лікті.

В за­лу всу­ну­лась вся ми­ронівська са­хар­ня, пок­ли­кав­ши з со­бою свою близьку сусіду, хохітвянську са­хар­ню. Ми­ронівські офіціалісти ре­ко­мен­ду­ва­ли ха­зяй­ці своїх знай­омих з хохітвянської са­харні. Ба­ла­бу­ши­ха бу­ла ра­да й привітно по­да­ва­ла ру­ку навіть ста­рим сто­ля­рам в ку­цих шта­не­ня­тах на штриб­ках.

Вийшов Ба­ла­бу­ха й привітав­ся до гос­тей. Гості за­шуміли, спов­нив­ши всю за­лу, за­го­моніли на уся­ких мо­вах. Ба­ла­бу­ши­ха сіла ко­ло ди­рек­торші й роз­мов­ля­ла з нею. В залі сто­яв який­сь гомін, навіть клекіт, чуд­ний для ву­ха. Убогі сто­ля­ри-німці несміли­во посіда­ли ряд­ком і, пок­лав­ши ру­ки на колінах, мов­ча­ли. Ще за­гур­котіло над­ворі, й в за­лу увійшов англіча­нин з своїм при­яте­лем з хохітвянської са­харні. В кінці всього в од­чи­нені двері увійшов ба­тюш­ка з дру­гої міської церк­ви з си­ном семіна­рис­том. Ба­ла­бу­ши­ха не про­си­ла на вечір ні од­но­го ба­тюш­ки, ні однієї ма­туш­ки. Во­на за­чу­ду­ва­лась от та­кої нес­подіва­ної дис­гар­монії на ба­лу й гля­ну­ла на Ба­ла­бу­ху ду­же сер­ди­то.

Балабуха знав, яка ком­панія бу­де в йо­го домі, й ти­хенько од жінки зап­ро­сив до се­бе ба­тюш­ку, щоб бу­ло при­най­мні з ким роз­мов­ля­ти.

- Насте, ви­ходь вже в за­лу! Всі гості з'їха­лись, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, увійшов­ши в кімна­ту, де сиділа Нас­тя. - Ну та й гос­тей нак­ли­ка­ла я тобі! А який гар­ний Га­нуш, який уб­ра­ний! Яка йо­го пос­тать у фра­ку!

- А Гус­тав у фра­ку чи ні? - спи­та­ла Нас­тя.

- Атож! Там у залі чис­та заг­ра­ни­ця. Мені зда­лось, що я не в Бо­гус­лаві, а десь в Па­рижі або в Римі.

- Ой піду й я мерщій в ту заг­ра­ни­цю! - ска­за­ла Нас­тя.

- Але ко­ли б ти зна­ла моє го­ре: в за­лу при­пер­ся за­ро­сянський по­пи­ще та ще й з си­ном. Оце так оказія!

- Невже? По­га­ний знак при ви­ході з по­пом стріну­тись! - ска­за­ла Нас­тя й за­ду­ма­лась.

- От і ви­га­да­ла, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха й за­ту­ли­ла Насті ро­та пальця­ми.

Музики заг­ра­ли марш.

- Виходь, Нас­те: са­ме доб­рий час, - му­зи­ки гра­ють марш. Більше бу­де ефек­ту!

Настя увійшла в за­лу про­вор­ненько, але не ду­же швид­ко, са­ме так, як прис­та­ва­ло до сукні з шлей­фом. Клекіт в залі в од­ну мить за­тих. Всі обер­ну­ли очі на Нас­тю. Старі сто­ля­ри в ку­цих на­тяг­ну­тих рей­ту­зах схо­пи­лись з місця й ви­тяг­лись, не­на­че пе­ред ди­рек­то­ром. Нас­тя привіта­лась з да­ма­ми й ста­ла ко­ло сто­ла. До неї по­тяг­ла­ся дов­га про­цесія з двох са­ха­рень. Одні по­да­ва­ли їй ру­ки, бідніші німці цілу­ва­ли її в білу ру­ка­вич­ку. Жи­ди уро­чис­то дер­ли смич­ка­ми по скрип­ках; конт­ра­бас прих­кав, не­на­че хто гу­пав довб­нею в дош­ку. Му­зи­ки пе­ре­но­си­ли дум­ку в корч­му; зда­ва­лось, ніби десь за стіною дівча­та й хлопці тан­цю­ють ко­зач­ка.

- Та й гу­пає ж Янкіль! Ця му­зи­ка тоді най­кра­ще грає, як не грає, - обізвав­ся ба­тюш­ка, в кот­ро­го нер­ви бу­ли ду­же слабкі.

Настя привіта­лась до всіх і сіла ко­ло Амалії. Во­ни обидві мов­ча­ли й тільки ди­ви­лись од­на на дру­гу, бо Амалія бу­ла для Насті німа, а Нас­тя для Амалії - так са­мо німа. В залі підняв­ся клекіт на вся­ких мо­вах. Нас­тя ог­ля­ну­ла за­лу, й їй зда­лось, що во­на й справді за гра­ни­цею. По­да­ли чай. Гості розб­ре­лись по залі. Нас­тя, на­мов­чав­шись всмак з Амалією, тро­хи не позіхну­ла й вста­ла. До неї підійшов Гус­тав. Нас­тя оки­ну­ла оком йо­го пос­тать і тро­хи не вмер­ла. Во­ни по­ча­ли гу­ля­ти по залі.

- Ваша Нас­тя бу­де ко­роль ба­лу, - про­мо­ви­ла ди­рек­тор­ша до Ба­ла­бу­ши­хи.

Балабушиха осміхну­лась, оки­ну­ла оком за­лу й тоді тільки приміти­ла, що па­ничів бу­ла пов­на за­ла, а дам всього п'ять, при­да­ючи до гур­ту й ста­ру ди­рек­тор­шу.

"Боже мій! Ад­же ж моїй Насті не бу­де над ким ко­ро­лю­ва­ти, хіба над ста­рою ди­рек­тор­шею та німою фран­цу­жен­кою. З ким же бу­дуть тан­цю­ва­ти мої ка­ва­ле­ри? От тобі бу­де бал!"

Балабушиха вста­ла, кив­ну­ла на Нас­тю, й во­ни вий­шли з за­ли.

- Моя ми­ла Нас­те! Чи ти знаєш, що на на­шо­му балі не­ма дам?

- І справді! А я й не приміти­ла, - ска­за­ла Нас­тя.

- Ти, сер­це, за своїм Гус­та­вом ніко­го не примічаєш. Їй-бо­гу, за­бу­ла поп­ро­си­ти на бал дам. І навіщо бог сот­во­рив тих гид­ких дам? Чом на світі не одні тільки ка­ва­ле­ри? - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Та ко­ли вже бог сот­во­рив дам, то тре­ба й їх про­си­ти на бал. Пишіть за­раз, ма­мо, до двох док­торів, до ста­но­вої та до… ма­туш­ки.

- Ой, до ма­туш­ки не хо­чу пи­са­ти. В од­но­го док­то­ра три старі пан­ни, в дру­го­го - дві, так са­мо вже підтоп­тані та до­ход­жалі, та, мо­же, прий­де ста­но­ва з доч­кою, - та й бу­де, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха. - Але сядь, до­ню, та са­ма на­пи­ши, бо я за­бу­ла й пе­ро в ру­ках дер­жа­ти.

Настя сіла ко­ло сто­ли­ка й на­пи­са­ла лис­ти. Ба­ла­бу­ши­ха підпи­са­лась і на­ро­би­ла гра­ма­тич­них по­ми­лок в підписі тро­хи не в кожній букві.

- Ну, це бу­ла б шту­ка! Доб­ре, що ви, ма­мо, зав­ча­су зга­да­ли, - ска­за­ла Нас­тя, вста­ючи з-за сто­ли­ка.

Через го­ди­ну поп­риїжджа­ли да­ми. Після чаю Гус­тав звелів заг­ра­ти вальс, об­хо­пив за талію Нас­тю гнуч­кою ру­кою, й лег­ким вітром по­летіла мо­ло­да чу­до­ва па­роч­ка по залі. Білі Нас­тині ніжки ми­готіли, не­на­че вес­ня­на блис­кав­ка в лег­ких хма­рах ат­лас­но­го шлей­фа. Каш­та­но­ва ку­че­ря­ва го­ло­ва Гус­та­ва гар­монізу­ва­ла з чор­ни­ми дрібни­ми ло­ко­на­ми кла­сич­ної Нас­ти­ної го­лов­ки. Її біла ма­то­ва шия пе­ре­ли­ва­лась чу­до­ви­ми сутіня­ми, як ат­лас її білої сукні. Граціозна пос­тать мо­ло­до­го верт­ко­го та жва­во­го хлоп­ця в чор­но­му уб­ранні бу­ла ніби висіче­на з тем­но­го мра­мо­ру. Па­ра ка­рих блис­ку­чих ве­ли­ких очей бриз­ка­ла іскра­ми; па­ра синіх очей ти­хо світи­лась, не­на­че ран­ня зірка: зда­ва­лось, ніби яс­ний пал­кий день об­няв­ся з ти­хою зо­ря­ною ніччю, ніби вечірня зо­ря в тем­но­му небі зійшлась до­ку­пи з ранньою зо­рею в біло­му світі но­во­го дня, в бу­кеті ро­же­вих лег­ких хма­рок.

- Правда, чу­до­ва па­роч­ка! - про­мо­ви­ла Ба­ла­бу­ши­ха до ди­рек­торші, зро­бив­ши со­лод­ку міну й з щи­рим по­чу­ван­ням по­ка­зу­ючи на Нас­тю та Гус­та­ва.

Директорша тільки по­хи­та­ла го­ло­вою, ніби го­во­ря­чи: "Ой гарні во­ни обоє, ой які гарні!"

Густав по­дя­ку­вав Насті. До неї за­раз при­летів Га­нуш і вхо­пив її в свої довгі дужі ру­ки; йо­го ве­лич­на го­ло­ва з ціли­ми хви­ля­ми яс­них ку­черів яс­но виріза­лась про­ти білих стін. Ви­со­кий лоб заб­ли­щав. Муж­ня пос­тать, кот­ра вже на­ли­ва­лась і зміцніла, ще ясніше вис­ту­пи­ла се­ред прос­тор­ної за­ли, не­на­че на освіченій сцені. В йо­го ру­хах бу­ло більше грації, плав­кості, ніж в Гус­та­ва. Ба­ла­бу­ши­ха за­ди­ви­лась на йо­го ду­жу стать і граціозний стан і зітхну­ла з са­мої гли­би­ни.

"Чом я не та­ка мо­ло­да, як Нас­тя, як я бу­ла ко­лись? Чом лю­ди­на не повік мо­ло­да, не повік цвіте? На­що одцвіта­ються пишні квітки?" - ду­ма­ла во­на, схи­лив­ши го­ло­ву.

Вона гля­ну­ла, як Га­нуш об­няв тон­кий Нас­тин стан, як йо­го довгі пальці вп'ялись в її талію, й во­на жал­ку­ва­ла, по­за­ви­ду­ва­ла Нас­тиній красі й мо­ло­дості.

По залі за­во­ру­ши­лись па­ри. Фаб­рицькі ка­ва­ле­ри з нудьги не­на­че ха­па­лись на­тан­цю­ва­тись. Вся прос­тор­на за­ла не­на­че зак­ру­ти­лась, за­вертілась. Семіна­рист підійшов до Насті. Нас­тя не пішла з ним у та­нець. Старі сто­ля­ри дов­го сиділи, але в кінець усього й їх узя­ла охо­та до танців. Один ста­рий насмілив­ся-та­ки підійти до Насті й прос­тяг до неї тонкі сухі ру­ки, не­на­че ца­пині ніжки. Нас­тя пішла з ним тан­цю­ва­ти. Ста­рий ніби бри­кавсь своїми тон­ки­ми но­га­ми та здо­ро­ви­ми чобітьми ко­ло Насті, не­на­че ху­дий жидівський цап сп'явся до граціозної Нас­ти­ної пос­таті, як до пиш­но­го ку­ща рож.

"Ой яка кар­люч­ка тан­цює зо мною! - по­ду­ма­ла Нас­тя. - Але хоч і кар­люч­ка, а все-та­ки заг­ра­нич­на, - й це мені приємно".

В кінці ба­лу та кар­люч­ка поп­ро­си­ла Ба­ла­бу­ши­ху на кад­риль. Ба­ла­бу­ши­ха по-царській по­ход­жа­ла з кар­люч­кою в кад­рилі, хоч за­ту­ля­ла ніс хус­точ­кою: од ста­ро­го німця ду­же тхну­ло та­ба­кою. Після ста­ро­го німця Га­нуш зми­ло­сер­див­ся над Ба­ла­бу­ши­хою й пішов з нею в кад­риль. Ба­ла­бу­ши­ха не­на­че ожи­ла й за­ся­ла, і по­ду­ма­ла собі: "А мо­же! А мо­же! Всього бу­ває на світі!" Ба­ла­бу­ши­ха тан­цю­ва­ла й очей не зво­ди­ла з Насті. Нас­тя най­більше й най­частіше тан­цю­ва­ла з Гус­та­вом. 3да­ва­лось, ніби він не ви­пус­кав її з рук.

"Слава бо­гу, сла­ва бо­гу! Не про­па­ла ат­лас­на сук­ня, не про­па­ли ат­ласні че­ре­вич­ки", - ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Опівночі по­да­ли ве­че­рю. Гос­тей бу­ло ба­га­то. Ввесь на­товп не помістивсь за сто­лом. Па­ничі по­па­ру­ва­лись у залі з пан­на­ми й при­но­си­ли їм ту­ди стра­ву. Гус­тав сів з Нас­тею уд­вох ко­ло ма­ленько­го сто­ли­ка під дзер­ка­лом. Ба­ла­бу­ши­ха гля­ну­ла че­рез двері й морг­ну­ла очи­ма на Нас­тю. Нас­тя приж­му­ри­ла оч­ки до ма­тері.

"Слава бо­гу: не дур­но-та­ки Ба­ла­бу­ха два дні горілки не пив. Чу­до­во­го зя­тя бу­ду ма­ти", - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Гості з го­лод­ни­ми шлун­ка­ми пот­ро­щи­ли ве­че­рю до ос­таннього шмат­ка хліба, до рісоч­ки й після ве­чері пішли знов в та­нець, вже зовсім не по-заг­ра­нич­но­му. Од­на кар­люч­ка за­че­пи­лась за­каб­лу­ком за Нас­ти­ну сук­ню й роз­дер­ла її вни­зу. Дру­га кар­люч­ка нас­топ­та­ла Ба­ла­бу­шисі за­каб­лу­ком на пальці з мо­год­зу­ля­ми так, що во­на аж ухо­пи­лась ру­кою за но­гу. В кінець усього сто­ляр Мон­таг по­ка­зав на стіні зай­чиків і ста­ро­го сільсько­го вчи­те­ля-німця. Гості роз'їха­лись вже світом. Дру­го­го дня Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя спа­ли цілий день до са­мо­го ве­чо­ра.

Цілу зи­му їзди­ли Гус­тав та Гер­ман в гості до Ба­ла­бу­хи як близькі сусіди. На різдво й в м'ясниці Ба­ла­бу­ши­ха да­ва­ла ра­ди Гус­та­ва ве­чо­ри. Діло не­чеб­то зовсім ішло вже до вінця, як зда­ва­лось Ба­ла­бу­шисі.

Але раз після ве­ли­код­ня Ба­ла­бу­ши­ха поїха­ла з Нас­тею в гості до Шмідта. Вес­на сто­яла у всій красі. Нас­тя аж па­лах­котіла од ко­хан­ня до Гус­та­ва. Ба­ла­бу­шисі хотілось хоч всмак на­ди­ви­тись на Га­ну­ша. З-за лісу за­чорнів ви­со­кий стовп са­харні. Пиш­на вес­ня­на го­ди­на спри­яла їх ве­се­лим по­чу­ван­ням і гар­монізу­ва­ла з ни­ми.

- Коли б ти, Нас­те, зна­ла: як уг­ляд­жу я са­хар­ню, то не­на­че п'яни­ця вгля­дить корч­му, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха тро­хи вульгар­но.

- А я як уг­ляділа той чор­ний стовп, то мені зда­ло­ся, що він заквітча­ний ро­жа­ми. Мені чо­гось здається, що тут десь пах­не ре­зе­да, - ска­за­ла Нас­тя.

Вони в'їха­ли на фаб­рицький двір і ста­ли ко­ло ди­рек­то­ро­во­го дво­ра.

- Мабуть, вже зацвіли вес­няні квітки в ди­рек­то­ровім квітни­ку, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха. - Отам, ма­буть, са­ме кра­су­ються чу­дові квітни­ки на зе­леній тра­виці, повні тюльпанів, нар­цисів та півоній… Ой які там гарні клум­би! Я б їх ви­ши­ла на по­душці. А ти, Нас­те?

- І я б ви­ши­ла. А побіжім та хоч гляньмо че­рез час­токіл.

Вони побігли й заг­ля­ну­ли че­рез час­токіл в квітник. Квітник був навіть не ско­па­ний. Зем­ля на гряд­ках чорніла, й доріжки вже за­рос­та­ли бур'яном. Ко­ши­ки-клум­би бу­ли по­рожні. Тюльпа­ни та лелії бу­ли навіть по­ви­ко­пу­вані. Хвіртка бу­ла од­чи­не­на. В клум­бах без­кар­но ри­ли зем­лю свині.

- Що це за ди­во? Чом це Гус­тав та Гер­ман не опо­ря­ди­ли й досі квітни­ка? - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Вони увійшли в при­хо­жу, роз­дяг­ли­ся, повіша­ли оде­жу на кілоч­ках і про­жо­гом убігли в за­лу. Нас­тя ду­ма­ла стріну­ти Гус­та­ва, Ба­ла­бу­ши­ха - Га­ну­ша.

Зала бу­ла по­рож­ня, не­на­че пуст­ка. З дру­гої кімна­ти вий­шов сто­рож, який­сь дід, не­чу­пар­ний, ще й вид­ро­окий.

- Що це за ди­во? - крик­ну­ла Нас­тя й по­чу­ти­ла, що її сер­це затріпа­лось в гру­дях, не­на­че з пе­ре­ля­ку.

- Де ділись Шмідти? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха в сто­ро­жа.

- Вчора виїха­ли чи за гра­ни­цю, чи в Вар­ша­ву; бог йо­го знає ку­ди. Тут заїжджав до ди­рек­то­ра наш пан, та як по­ча­ли швар­готіти, та як по­ча­ли кри­ча­ти та зма­га­тись, та тро­хи не по­би­лись. А дру­го­го дня ди­рек­тор зняв­ся з місця та й виїхав по­хап­цем з сім'єю десь да­ле­ко за гра­ни­цю, чи що, - ска­зав сто­рож.

Настя, як сто­яла, так і впа­ла до­до­лу, зомлівши. Ба­ла­бу­ши­ха, си­дя­чи на низько­му одвіркові на вікні, схи­ли­ла го­ло­ву до стіни.

- Води! При­не­си, діду, мерщій во­ди! - крик­ну­ла во­на з вікна. Дід по­чим­чи­ку­вав і приніс ку­холь во­ди. Ба­ла­бу­ши­ха на­пи­лась, потім прис­ну­ла з ро­та во­дою в ли­це Насті. Нас­тя розп­лю­щи­ла очі. Ба­ла­бу­ши­ха ви­ве­ла її попід ру­ки й по­са­ди­ла на по­воз­ку. Во­ни вер­ну­лись, пря­му­ючи "з-за гра­ниці" в Бо­гус­лав, вбиті го­рем.

- Поїхали й навіть з на­ми не поп­ро­ща­лись, - за­го­во­ри­ла Ба­ла­бу­ши­ха вже аж під лісом.

Настя й сло­ва не ска­за­ла, тільки пла­ка­ла.

А був­ший на ба­лу в Ба­ла­бу­ши­хи семіна­рист, сер­ди­тий на заг­ра­нич­ний Ба­ла­бу­шин бал, поїхав до Києва й в класі з ка­фед­ри оповістив усім то­ва­ри­шам за той бал і за те, як Нас­тя й її ма­ти нех­ту­ва­ли семіна­рис­та­ми й гу­ля­ли з фаб­рицьки­ми па­ни­ча­ми та з сто­ля­ра­ми-німця­ми. Од то­го ча­су до Ба­ла­бу­хи в ха­ту не заг­ля­нув ні один семіна­рист.

Настя дов­го після то­го жда­ла же­нихів. Ще вісім років Ба­ла­бу­ши­ха ва­ри­ла з Нас­тею ва­рен­ня, ви­ши­ва­ла усякі квітки та чи­та­ла "Соб­ра­ние иност­ран­ных ро­ма­нов". З го­ря та з ве­ли­кої нудьги за ми­лим Гус­та­вом Нас­тя нав­чи­лась ку­рить, а сусіди ти­хе­сенько го­во­ри­ли, що во­на по­таєнці навіть пи­ла з ма­мою пунші з ро­мом, тільки ле­ге­сенькі. В довгі зимні ве­чо­ри Нас­тя виг­ра­ва­ла на фор­теп'яні усякі фан­тазії, а ма­ти хо­ди­ла по залі, слу­ха­ла му­зи­ку й пе­ре­ду­му­ва­ла все своє жит­тя, свої ра­дощі й свої при­го­ди. Че­рез вісім років в Бо­гус­лав приїхав не­мо­ло­дий ста­но­вий, удівець, та ще й з трьома дітьми. Нас­тя йо­му спо­до­ба­лась, і ста­но­вий зас­лав до неї ста­ростів. Ба­ла­бу­ши­ха, при­дер­жу­ючись ви­що­го то­ну, не звеліла справ­ля­ти сільсько­го буч­но­го весілля з му­зи­ка­ми й тан­ця­ми. Мо­лоді прий­шли од вінчан­ня, ви­пи­ли шам­пансько­го, по­ве­че­ря­ли в ма­ленькій ком­панії рідні, й пішла Нас­тя на го­то­ву сім'ю вже літнього прис­тар­ку­ва­то­го удівця. Ви­ряд­жа­ючи з до­му Нас­тю, Ба­ла­бу­ши­ха гірко пла­ка­ла.

- Прощай, моя до­ро­га до­ню, моя при­ятелько! Те­пе­реч­ки я зос­та­нусь са­ма в хаті, як би­ли­на в полі. Я з твоєю мо­лодістю не­на­че вдру­ге пе­ре­жи­ла й пе­ре­бу­ла свою мо­лодість, - го­во­ри­ла Ба­ла­бу­ши­ха, ви­ряд­жа­ючи Нас­тю.

Балабуха не спромігся да­ти за Нас­тею при­да­но­го ні мідно­го ша­га й тільки на­да­рив своїм бла­гос­ло­вен­ням на до­ро­гу.

Балабуха по­сивів і став аж білий. Ба­ла­бу­ши­ха по­марніла й зсох­лась, як опеньок, але й в ста­рості зос­та­лась про­вор­ною та го­во­рю­чою. На сьомо­му де­сят­кові во­на по­чу­ва­ла, що її си­ли слабіша­ють, фан­тазія зга­сає і за­ми­рає, сон тікає од неї. Во­на про­ки­да­лась вночі, в чет­вертій, навіть в третій го­дині, а щоб підси­ли­ти свої нер­ви й прог­на­ти нудьгу, чо­ти­ри ра­зи на день пи­ла чай. Най­мич­ка ча­сом став­ля­ла для неї са­мо­вар в глу­пу північ. Здається, Оле­ся тільки й жи­ла чаєм та тю­тю­ном. Папіро­си во­на ку­ри­ла сли­ве цілий день. І те­пер во­на лю­бить ве­се­лу мо­ло­ду ком­панію, цілі ве­чо­ри ди­виться, як тан­цю­ють та бав­ляться мо­лоді па­ничі та пан­ни, слу­хає му­зи­ку та все чи­тає ро­ма­ни. Не­важ­ка на­ука, без­робітне жит­тя на дов­гий час збе­рег­ли її си­ли. Ба­ла­бу­ха вже ог­лух, але ще й досі доб­ре ба­чить. В Ба­ла­бу­ши­хи навіть цілі усі зу­би. Во­на ду­же не лю­бить ні го­во­ри­ти, ні навіть слу­ха­ти за смерть.

1881