Старосвітські батюшки та матушки

7

Господарство в Ба­ла­бу­хи ве­ло­ся по­га­но; Ба­ла­бу­ха не лю­бив піклу­ва­тись ним, бо не був пок­лад­ний чо­ловік. Він більш за все лю­бив чи­та­ти книж­ки, ле­жа­чи в кімнаті. Па­рафіяни не хотіли пос­лу­ха­ти та по­ма­га­ти йо­му, не хотіли ні ора­ти, ні жа­ти, тільки по давньому ук­раїнсько­му зви­чаю зби­ра­ли сіно то­ло­кою. Ба­ла­бу­ха не лю­бив навіть їзди­ти на по­ле й зда­вавсь на най­митів та на робітників.

Настав га­ря­чий час - по­ча­ли­ся жни­ва. На полі тре­ба бу­ло ха­зяй­сько­го ока, а ха­зяй­ське око не лю­би­ло заг­ля­да­ти на по­ле та хоч по­ди­ви­тись на ро­бо­ту.

- Чом та­ки пак, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, ніко­ли не поїдеш на по­ле по­ди­ви­тись, що там роб­лять най­ми­ти та най­мич­ки? - го­во­ри­ла Оле­ся. - Во­ни й до­ма все од­ми­ку­ють од ро­бо­ти, а в полі - й потім.

- Коли не хо­четься: я та­ке ле­да­що. Поїдь ти та по­ди­вись та й мені ска­жеш.

- От ви­га­дав! Я не так по­ве­де­на, щоб на по­ле їзди­ти.

- Адже ж другі ма­туш­ки їздять. Он по­ди­ви­ся, як пра­цює Онисія Сте­панівна: са­ма на по­ле їздить, са­ма ва­рить їсти ко­са­рям, са­ма пря­де.

- А ти хо­чеш, щоб і я ва­ри­ла їсти на полі, підти­кав­ши по­ли, як ва­рить Мос­са­ковська? Ну, цього од ме­не не діждеш. Хіба бу­де гар­но, як твоя жінка за­па­литься та зас­ма­литься, як ци­ган­ка? Поїдь ли­шень сам, не лінуй­ся, - тобі тільки б з книж­кою в ру­ках ле­жа­ти, та й годі.

- А тобі тільки б з Бон­ковським базіка­ти. Ти мені ні в чо­му не по­ма­гаєш, ти ні до чо­го не здат­на, в гос­по­дарській справі не досвідна.

- Знов за­хо­див­ся! Мо­же, знов оце не бу­деш три дні го­во­ри­ти. Вдя­гай­ся, леж­ню, та їдь у по­ле. Он най­ми­ти лаш­ту­ють во­зи, щоб во­зи­ти пше­ни­цю: не поїдеш, то по­ба­чиш, скільки-то раз во­ни за день вер­нуться з по­ля з сно­па­ми.

Наймити й справді лаш­ту­ва­ли во­зи. Але як ба­тюш­ка спав тро­хи не до обіду, а ма­туш­ка до півдня, то най­ми­ти веш­та­лись по дворі, од­ми­ку­ва­ли од ро­бо­ти, все для­лись дур­нич­ки, а во­ли дурнісінько сто­яли в за­го­роді.

Виславши най­митів з дво­ру, Ба­ла­бу­ха звелів зап­ря­га­ти коні в по­воз­ку і, по­обідав­ши, опівдні поїхав на по­ле.

На полі ро­бо­та йшла, як мок­ре го­рить. Женців вий­шло ма­ло. Пе­рес­тиг­ла пше­ни­ця си­па­лась. Вже поспів овес, поспів і ячмінь. На по­ле вий­шов один ко­сар Прокіп.

Балабуха виїхав на по­ле й вглядів по­рожні во­зи. Вип­ря­жені во­ли пас­лись у пше­ниці; най­ми­ти спа­ли під во­зом. Прокіп прой­шов руч­ку на вівсі й, не роз­би­ра­ючи, що то він ко­сить, і роз­ма­хав­шись, ма­хав та ма­хав граб­ка­ми, до­ки не зай­шов в бур'ян і без тям­ки в го­лові ко­сив бур'яни, аж граб­ки дзвеніли.

Невважаючи на те, що в Про­ко­па бу­ли не всі вдо­ма, він ро­бив, як віл або мерт­ва ма­ши­на. Але як тільки, бу­ло, спи­ниться в ро­боті, то вже стоїть та й стоїть, витріщив­ши очі на од­не місце, до­ки йо­го хто-не­будь не сіпне за ру­кав. Так бу­ло й те­пер: Прокіп ма­хав граб­ка­ми, не роз­би­ра­ючи, що там у йо­го під граб­ка­ми: чи овес, чи сто­ко­лос, мітли­ця та уся­кий бур'ян.

Балабуха підійшов до Про­ко­па й гук­нув:

- Чи це ти, дур­ню, бур'ян ко­сиш?

- Га! - гак­нув Прокіп і спи­нивсь.

- Подивись лиш, що ти ото ко­сиш, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Овес ко­шу, ба­тюш­ко, а що ж мені ко­си­ти? - ска­зав Прокіп.

- Ти, ма­буть, зовсім здурів: ти ко­сиш бур'ян.

- А справді, бур'ян. Оце ди­во! А я собі ма­хаю та ма­хаю.

Балабуха по­бу­див най­митів і пог­нав їх до ро­бо­ти. Най­ми­ти по­нак­ла­да­ли во­зи, при­тяг­ли руб­ля­ми й ру­ши­ли до­до­му. Ба­ла­бу­ха обійшов по­ле, вир­вав жмені плос­коні, матірки та льону, по­ле­жав тро­хи під во­зом, до­ки прой­де піт, і поїхав за во­за­ми. Тільки що во­зи виїха­ли на до­ро­гу, один віз роз­си­пав­ся. Во­ли геть по­тяг­ли пе­редні ко­ле­са з війям. Сно­пи роз­си­па­лись на до­розі. Най­мит став і тільки ди­вив­ся на сно­пи. Не встиг дру­гий віз не­да­леч­ко од'їха­ти, трісну­ла вісь; ко­ле­со од­па­ло, - віз ліг набік.

- Чортова спра­ва ко­ло дідько­во­го во­за! - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Старі во­зи, то й по­роз­си­па­лись,- сум­но про­мо­вив най­мит і спе­ре­сер­дя по­чав лу­пи­ти пу­жал­ном бідні во­ли.

- Що ж те­пер у світі ро­би­ти? - бідкав­ся Ба­ла­бу­ха.

- А що ж ро­би­ти: їдьте, ба­тюш­ко, до­до­му та ви­си­лай­те ціліші во­зи, та ще вишліть зай­во­го во­за, щоб на віз поск­ла­да­ти во­зи.

Балабуха ба­чив, що най­мит ка­же прав­ду, що тут, ко­ли сер­ди­тись, то тре­ба сер­ди­тись пе­редніше за все на са­мо­го се­бе. Він сів на по­воз­ку й по­ка­тав до­до­му. Але ко­ло брич­ки бу­ла та­ка са­ма спра­ва, як і ко­ло возів, Ба­ла­бу­ха пе­реїжджав че­рез місто, за­че­пив­ся за стов­пець ко­ло жидівської крам­ниці. Вісь хрус­ну­ла, ко­ле­со од­па­ло, а за ко­ле­сом роз­па­лась і брич­ка; Ба­ла­бу­ха ви­пав з брич­ки й прос­тяг­ся на руїнах влас­но­го гос­по­дарст­ва. Од суші все по­роз­си­ха­лось.

- Пху на те­бе, са­та­но, з твоїм гос­по­дарст­вом!

Балабуха плю­нув на ста­ре цур­пал­ля й пішов пішки до­до­му. Він пос­лав Ки­ли­ну за ти­та­рем, а сам ліг на ка­напі, взяв книж­ку й по­чав з до­са­ди чи­та­ти.

Прийшов ти­тар. Ба­ла­бу­ха роз­ка­зав йо­му за свою при­го­ду.

Бери собі, ти­та­рю, й по­ле, й хліб чи з по­ло­ви­ни, чи за тре­тю ски­бу, як хоч, тільки б мені не ма­ти кло­по­ту. Цур йо­му, пек йо­му, то­му гос­по­дарст­ву! Шу­кай возів та їдь на по­ле за­би­ра­ти сно­пи, що ва­ля­ються по шля­ху.

- А що ж бу­де з ва­шою брич­кою!

- Нехай по­го­нич про ме­не тяг­не брич­ку до дво­ру, а ти швид­ше їдь про­ти най­митів.

Титар пішов кло­по­та­тись, і не­за­ба­ром за­худ­жені, мир­шаві коні при­тяг­ли без­щас­ну брич­ку в двір.

"Мене тут і ку­ри зак­лю­ють", - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха. Він взяв книж­ку й пішов у са­док, щоб не чу­ти й не ба­чи­ти то­го гос­по­дарсько­го кло­по­ту. Ти­хенько він йшов чис­тенькою доріжкою з го­ри до альтан­ки, кот­ру Оле­ся звеліла збу­ду­ва­ти над са­мою Рос­сю над ске­ля­ми.

Олеся, зос­тав­шись са­ма, по­ча­ла ну­ди­тись; во­на не втерпіла - на­пи­са­ла до ста­но­во­го, Тро­хи­ма Мак­си­мо­ви­ча Ло­ма­чевсько­го, щоб він прий­шов одвіда­ти її.

Рудий Бон­ковський вже тро­хи об­рид Олесі; за Бон­ковсько­го прий­шлось Ба­ла­бусі не го­во­ри­ти до Олесі стільки днів, що як­би їх полічи­ти, то вий­шло б кілька доб­рих місяців. Олесі це усе вже ос­то­гид­ло, й во­на йшла на прис­туп на ста­но­во­го. Ло­ма­чевський був вже літній, тро­хи підтоп­та­ний ка­ва­лер, але здо­ро­вий, пле­чис­тий, чор­ня­вий, з ши­ро­ким ло­бом, з товс­ти­ми здо­ро­ви­ми ву­са­ми та з ве­ли­ки­ми ка­ри­ми очи­ма. Оле­ся навіть нев­ва­жа­ла на йо­го кир­па­тий ніс, кот­рий ще тро­хи й за­ди­равсь вго­ру. Сміливість і ве­селість Ло­ма­чевсько­го більше од усього при­тя­гу­ва­ли до йо­го Оле­сю.

Олеся взя­ла в ру­ки книж­ку й ма­леньку ро­бо­ту, пішла в са­док і жда­ла Ло­ма­чевсько­го в альтанці; во­на роз­гор­ну­ла книж­ку, але не мог­ла чи­та­ти. На­ни­зу по камінні шуміла во­да й пе­ре­ба­ран­ча­ла їй чи­та­ти. Во­на по­ча­ла ви­ши­ва­ти собі комірець, але й та ро­бо­та їй ос­то­гид­ла. Гус­то оп­ле­те­ний ди­кий ви­ног­рад не пус­кав світу в альтан­ку й зак­ри­вав не­бо й виг­ляд на Рось. Оле­ся не лю­би­ла сидіти са­ма в тем­них за­кут­ках і вий­шла виг­ля­да­ти Ло­ма­чевсько­го.

Незабаром Ло­ма­чевський з'явив­ся на горі, з люлькою в зу­бах. Оле­ся ста­ла на ка­мені над во­дою й за­ма­ха­ла до йо­го хус­точ­кою. Ло­ма­чевський вглядів її, прий­шов і привітав­ся до неї.

- Чом ви так дов­го не при­хо­ди­ли? А я зос­та­лась са­ма й тро­хи не вмер­ла з нудьги. Мар­ко Пав­ло­вич поїхав на по­ле, - ідіть та по­хо­ди­мо по сад­ку.

Ой поїхав мій ми­ленький Та й у по­ле, в степ; А я свою ку­де­ли­цю Та й об зем­лю геп! - про­мо­вив Ло­ма­чевський, сміючись.

Ломачевський став з нею по­руч на ка­мені. Поміж камінням ви­лась ма­ленька сте­жеч­ка, ку­дою Прокіп ви­но­сив, мо­же, кілька ти­сяч відер во­ди по­ли­ва­ти Оле­сині квітки та де­ре­ва.

- Як би мені хотілось піти по цій доріжці та по­хо­ди­ти по зе­леній траві по­над са­мою во­дою, - про­мо­ви­ла ко­кет­но Оле­ся. - Ой бо­юся впас­ти! - крик­ну­ла Оле­ся, сту­па­ючи на ду­же кру­тий спуск між здо­ро­вим камінням.

- Дайте мені ру­ку, я вас зве­ду, - ска­зав Ло­ма­чевський, ха­па­ючи Оле­сю під ру­ку.

- Ой упа­ду! Яка кру­та го­ра! - крик­ну­ла Оле­ся й, по­су­нув­шись скобзьки­ми че­ре­вич­ка­ми на­низ по дрібних камінцях, впа­ла на ру­ки Ло­ма­чевсько­го. Ло­ма­чевський вхо­пив її обо­ма ру­ка­ми й звів на­низ. Оле­ся за­ко­ти­ла очі під лоб і зовсім спус­ти­лась на йо­го ру­ки. Місце бу­ло гар­не, але ди­ке й зак­ри­те з трьох боків; то бу­ло гли­бо­ке узьке міжгір'я; по обид­ва бо­ки сто­яли круті ко­со­го­ри, не­на­че стіни; на од­но­му ко­со­горі роз­рос­лась гус­та-пре­гус­та де­ре­за, те­рен та шип­ши­на, не­на­че тон­ке зе­ле­не ру­но. Над тим ру­ном з са­мо­го вер­ху стриміли гострі скелі, а вни­зу рос­ла ку­па розкішних верб; вни­зу на плис­ко­ва­то­му зе­ле­но­му бе­резі бу­ло роз­ки­да­не каміння, не­на­че йо­го хто зу­мис­не на­вер­нув на зе­ле­ну тра­ву й по нег­ли­бокій воді; во­да ли­ла­ся між камінням і че­рез каміння й ти­хо-ти­хо шуміла, не­на­че гра­лась та ла­щи­лась до гла­денько­го каміння, до зе­ле­них бе­режків. Се­ред річки стримів кам'яний острів, че­рез кот­рий би­ла­ся по щіли­нах сер­ди­та хви­ля, а за Рос­сю знов стримів ске­лис­тий бе­рег, під кот­рим сто­яв тем­ний млин з п'ятьма чор­ни­ми здо­ро­ви­ми ко­ле­са­ми.

Олеся ско­чи­ла на зе­ле­ний, як шовк, бе­ре­жок і по­ча­ла ле­генько стри­ба­ти з ка­ме­ня на камінь. Ста­но­вий ки­нув­ся й собі стри­ба­ти, щоб впійма­ти Оле­сю.

- Отже не впіймаєте, - ска­за­ла Оле­ся, пе­рест­ри­бу­ючи ще далі од бе­ре­га.

- Ба впіймаю! - ска­зав ста­но­вий і пе­рес­ко­чив че­рез шум.

Але Оле­ся бу­ла лег­ша на ско­ки; во­на пе­реліта­ла з ка­ме­ня на камінь, мов ко­за, підібрав­ши поділ сукні. Її но­ги зачіпа­ли кущі шерст­кої осо­ки та во­дя­них півників; кущі ше­лестіли; Оле­ся вско­чи­ла в та­ке місце, де ле­жа­ло каміння в ви­со­ких ку­щах та­тарсько­го зілля та оче­ре­ту; во­на присіла за осо­кою, виг­ля­да­ла звідтіль, і тільки її го­ло­ва чорніла та бли­ща­ли ясні, вак­ха­нальні очі.

Важкий ста­но­вий роз­горівся, стри­бо­нув че­рез два ка­мені, пос­кобз­нув­ся й шу­бовс­нув но­гою в во­ду. Оле­ся за­ре­го­та­лась і за­ляс­ка­ла в до­лоні. Місце бу­ло, од­на­че, мілке; ста­но­вий за­мо­чив тільки чо­бо­ти, ско­чив, як тигр, в оче­рет і вхо­пив Оле­сю за талію.

Олеся зви­ну­лась лег­ким ста­ном, пе­рес­ко­чи­ла че­рез осо­ку; осо­ка за­ше­лестіла по її сукні. Оле­ся вис­ко­чи­ла на бе­рег.

- А що, впійма­ли? - кри­ча­ла Оле­ся, сто­ячи на зе­ле­но­му бе­резі. - Ой яка гар­на жаб­ка! Впіймай­те мені оцю жаб­ку, то я са­ма дам­ся вам у ру­ки.

- Хіба ви зро­ду не ба­чи­ли жаб? - кри­чав ста­но­вий з осо­ки.

- Я по­див­люсь, які в жа­би зу­би,- ска­за­ла Оле­ся.

- В якої ж пак жа­би ви ба­чи­ли зу­би?

- В та­кої, як ви. Впіймай­те, - я по­див­люсь, чи в жа­би такі зу­би, як у вас? - кри­ча­ла Оле­ся.

Становий за­ка­чав ру­ка­ви й по­чав пе­че­ру­ва­ти жа­бу; бідна жа­ба ки­ну­лась стри­ба­ти по камінцях, пірна­ла, ви­ри­на­ла. Ста­но­вий га­няв­ся за нею, знов за­мо­чив чо­бо­ти, але та­ки на­ла­пав жа­бу під ка­ме­нем і виніс її на бе­рег, підняв­ши ви­со­ко вго­ру. Оле­ся крик­ну­ла й ки­ну­лась бігти, але не на го­ру, а в вер­би. Ло­ма­чевський гнав­ся за нею, дер­жа­чи ви­со­ко в руці жа­бу за ла­пу, й дог­нав Оле­сю під ске­лею; далі вже не бу­ло ку­ди бігти: зос­та­лось хіба лізти на ске­лю. Оле­ся при­ту­ли­лась до скелі, кри­ча­ла то­неньким го­лос­ком і тріпа­ла ру­ка­ми. Ло­ма­чевський, зас­ту­кав­ши її, взяв за талію й по­ка­зу­вав жа­бу.

- Ну, те­пер дивіться, чи є в жа­би зу­би, - жар­ту­вав ста­но­вий, ти­ка­ючи до Олесі жа­бою. Оле­ся вип­ру­ча­лась і ки­ну­лась бігти бе­ре­гом. Ло­ма­чевський пог­нав­ся за нею навз­догінці.

- Киньте жа­бу, бо вте­чу до­до­му! - ве­ре­ща­ла Оле­ся.

Ломачевський ки­нув жа­бу в во­ду; жа­ба булькну­ла й схо­ва­лась.

Олеся од стра­ху втер­ла сльози хус­точ­кою й присіла на плис­ко­ва­то­му ка­мені. Ло­ма­чевський сів ко­ло неї й од­са­пу­вав.

- Ой які гарні жовті квіточ­ки он рос­туть на скелі. Полізьте та нарвіть мені з їх бу­кет, - ска­за­ла Оле­ся, граціозно підвівши очі на ске­лю.

- Знайшли квітки! Та то бур'ян, а не квітки! За­хотілось вам в петрівку мерз­ло­го.

- То на ваші очі бур'ян, а на мої - то чу­дові квіточ­ки. Підіть-бо нарвіть!

Ломачевський встав і, ви­ти­ра­ючи мок­ре ли­це хус­точ­кою, по­дер­ся на кру­ту ске­лю, де, не­на­че на стіні кан­де­лябр, при­че­пив­ся в щілині коріння­ми гус­тий кущ жов­тих квіток. На кру­то­му, як стіна, боці го­ри поміж здо­ро­вим камінням ріс те­рен та кущі де­ре­зи, ма­те­рин­ка та чеб­рець. Ло­ма­чевський про­дер­ся че­рез ко­лю­чий те­рен, вид­рав­ся по ви­зуб­нях та за­зуб­нях на кру­ту ске­лю й смик­нув кущ квіток. Дрібні камінці та пісок по­си­па­лись йо­му на го­ло­ву та на плечі. Оле­ся ди­ви­лась зни­зу на йо­го ви­со­ку здо­ро­ву пос­тать, кот­ра ніби висіла над ске­лею, до по­ло­ви­ни прик­ри­та зе­ле­ни­ми ку­ща­ми, й ду­ма­ла:

"Ану, чи схо­жий він хоч тро­хи на прин­ца Ібрагіма в "Вол­шеб­ниці"?

Ломачевський обер­нув­ся з ку­щем квіток в ру­ках. Оле­ся вгляділа йо­го блис­кучі очі та пог­ляд, що па­дав на неї звер­ху, вгляділа йо­го ку­ций ніс і смуг­ля­вий вид і зітхну­ла.

"Схожий, але не зовсім! Тільки очі бли­щать, як у прин­ца Ібрагіма", - по­ду­ма­ла Оле­ся й лег­ко зітхну­ла.

Ломачевський вер­нув­ся з квітка­ми в ру­ках, комічно став на тра­ву од­ним коліном і по­дав Олесі по­га­ненькі квітки; на йо­му вся оде­жа бу­ла мок­ра; во­лос­ся на вис­ках поп­ри­ли­па­ло до ли­ця; ли­це аж пашіло. Ло­ма­чевський впав на хо­лод­ний камінь і не міг од­сап­ну­ти. Оле­ся взя­ла квітки, по­ню­ха­ла й ки­ну­ла в во­ду.

- Пхе, як пас­куд­но пах­нуть бур'яном! Це такі квітки, як ви, - ска­за­ла Оле­ся.

Хіба я пах­ну бур'яном? - крик­нув Ло­ма­чевський. - Пот­ри­вай­те, ось я од­ди­шу! Я знов впіймаю вам жа­бу й уки­ну вам у ки­ше­ню.

Олеся крик­ну­ла й ки­ну­лась бігти на го­ру. Ло­ма­чевський пог­нав­ся за нею; во­на вско­чи­ла в альтан­ку, ви­тяг­ла з ки­шені ро­бо­ту, сіла й по­ча­ла ви­ши­ва­ти.

- Ви каз­на-що шиєте; по­киньте оте пас­кудст­во! - ска­зав Ло­ма­чевський, сіда­ючи по­руч з Оле­сею.

- Як-то каз­на-що? По­шию та при­бе­ру­ся, то й пок­ра­щаю.

- Ви й так гарні. Дай­те сю­ди, я вам по­мо­жу, - ска­зав Ло­ма­чевський, вир­вав­ши з Оле­си­них рук ро­бо­ту й ки­нув­ши її в бур'ян.

Олеся хотіла вхо­пи­ти ро­бо­ту й вста­ла. Ло­ма­чевський вхо­пив її за талію й по­чав га­ря­че цілу­ва­ти в що­ку, аж од­ляс­ки йшли на ввесь са­док.

Тим ча­сом Ба­ла­бу­ха, по­ба­ла­кав­ши з ти­та­рем, взяв книж­ку й пішов у са­док, щоб спо­чи­ти в альтанці й по­ле­жа­ти з книж­кою в ру­ках на лавці в хо­лод­ку. Він ба­чив, як Ло­ма­чевський га­няв­ся за Оле­сею, як во­ни вбігли в альтан­ку, по­чув од­ляс­ки га­ря­чих поцілунків і про­жо­гом ки­нув­ся до альтан­ки. Оле­ся й Ло­ма­чевський, по­чув­ши, що хтось ше­ле­пається по доріжці, за­мовк­ли й пе­рес­та­ли пус­ту­ва­ти. Оле­ся мит­тю дос­та­ла з бур'яну комірчик і ки­ну­лась до ро­бо­ти так пильно, не­на­че во­на ха­па­лась скінчи­ти її до­кон­че до ве­чо­ра. Ло­ма­чевський встав і по­дав Ба­ла­бусі ру­ку. Ба­ла­бу­ха ду­же бай­дуж­но привітав­ся до йо­го й сів на лаві. Оле­ся навіть не підве­ла очей од ро­бо­ти.

Всі мов­ча­ли. Ба­ла­бу­ха ку­рив люльку, на­су­пив­ши бро­ви; вся йо­го ду­ша збу­ри­лась до дна, - йо­му хотілось пхну­ти Ло­ма­чевсько­го з скелі в во­ду, але він, зро­ду несміли­вий і делікат­ний, не смів навіть Ло­ма­чевсько­му й сло­ва ска­за­ти в вічі.

- Здається, час вже чай пи­ти, - несміли­во й со­ло­денько про­мо­ви­ла Оле­ся й вста­ла.

За нею повс­та­ва­ли з лав­ки Ба­ла­бу­ха з Ло­ма­чевським. Оле­ся вий­шла з альтан­ки й пішла на го­ру; слідком за нею мовч­ки пішов Ло­ма­чевський, а за ним Ба­ла­бу­ха. Ло­ма­чевський роз­по­чав ве­се­лу роз­мо­ву, не­на­че нічо­го та­ко­го й не тра­пи­лось. Оле­ся усе ду­ма­ла, чи примітив Ба­ла­бу­ха, що во­на жар­ту­ва­ла з Ло­ма­чевським та за­ли­ця­лась до йо­го, чи, мо­же, нічо­го то­го не ба­чив? Прий­шли до­до­му й сіли за чай. Ло­ма­чевський й Оле­ся роз­мов­ля­ли ве­се­ленько, не­на­че між ни­ми нічо­го й не тра­пи­лось.

Балабуха ку­рив люльку й не об­зи­вав­ся ані сло­веч­ком. Оле­ся усе пог­ля­да­ла на йо­го на­суп­лені бро­ви й при­да­ла собі ще більше ве­се­лості, але її ве­селість бу­ла підроб­ле­на, якась черст­ва й навіть чуд­на. Во­на сміялась чуд­ним сміхом, як сміються ак­тор­ки на сцені. Чим далі, тим во­на більше й швид­ше го­во­ри­ла, ско­ком пе­рес­ка­ку­ва­ла ду­же чуд­но з однієї те­ми на дру­гу. Ло­ма­чевський до­га­ду­вавсь, що па­но­тець де­що підглядів; він примітив, що по­чи­нається щось не­до­лад­не, ви­пив чай і швид­ко зник з світлиці.

Олеся до­пи­ва­ла чай і ско­са пог­ля­да­ла на Ба­ла­бу­ху.

- Чи це ти об­ла­мав­ся в до­розі, що се­ред дво­ра стоїть по­ла­ма­на на­то­чан­ка? - спи­та­ла во­на не­на­ту­рально ви­со­ким то­ном. Ба­ла­бу­ха мов­чав і пив чай.

- Титар ска­зав мені в ган­ку, що во­зи з сно­па­ми по­роз­па­да­лись по до­розі. Чи то пак прав­да? - знов спи­та­ла Оле­ся.

Балабуха навіть не гля­нув і мовч­ки пив чай.

- Чом це ти не об­зи­ваєшся? Чи ти сер­ди­тий, чи що? - вже сер­ди­то й на­ту­рально спи­та­ла Оле­ся.

Балабуха на­си­пав тю­тю­ну в люльку, ліг на ка­напі й взяв в ру­ки книж­ку. Але він не чи­тав її, бо й листків не пе­ре­гор­тав.

- Чи вже все жи­то ви­жа­ли? - спи­та­ла більше для своєї про­би Оле­ся. Ба­ла­бу­ха буцімто чи­тав і не об­зи­вав­ся.

- Та го­во­ри-бо, чо­го ти мов­чиш? - вже крик­ну­ла Оле­ся.

- Біжи спи­тай в Ло­ма­чевсько­го! - не втерпів Ба­ла­бу­ха, щоб не обізва­тись.

- Я й уга­да­ла, що так бу­де. Без­та­лан­на я лю­ди­на з та­ким чо­ловіком! - крик­ну­ла Оле­ся.

- Вона ду­ма­ла, що Ба­ла­бу­ха не все ба­чив і не все чув.

- Добра без­та­лан­на, що цмо­ка­лась з ста­но­вим на ввесь са­док, - од­ру­бав Ба­ла­бу­ха.

- Чорзна-що ви­га­дуєш; ма­буть, тобі в ву­хах цмо­ка­ло. Та то, пев­но, сви­ня гар­буз їла: он по­ди­вись, плиг­ну­ла че­рез пе­ре­лаз в двір.

- Може, сви­ня й жа­би пе­че­ру­ва­ла в Росі, - од­ру­бав Ба­ла­бу­ха.

Олеся до­га­да­лась, що Ба­ла­бу­ха усе ба­чив з го­ри з-за кущів; її взя­ла злість.

- А хоч би й жа­би пе­че­ру­ва­ла! Що ж у то­му по­га­но­го? По­ка­рав ме­не гос­подь то­бою: вмієш за ку­ща­ми підстеріга­ти, а за во­за­ми не підстерігаєш. Он твої во­зи по­роз­па­да­лись се­ред ба­за­ру жи­дам на смішки. Доб­рий гос­по­дар! До­ве­деться самій хо­ди­ти ко­ло возів.

- Не бу­деш хо­ди­ти ко­ло возів, ко­ли й за твоїм хатнім гос­по­дарст­вом хо­дить Ки­ли­на, - ти­хо обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

- То бу­ло тобі бра­ти Они­сю, - та б тобі й во­ли по­га­ня­ла, й за плу­гом хо­ди­ла. Я не в та­ко­му домі зрос­ла, не так ви­хо­ва­на, як твоя Они­ся. Без­та­лан­на я! Не мож­на з людьми й го­во­ри­ти.

Олеся впа­ла на стілець і за­ли­лась слізьми. Во­на пла­ка­ла; Ба­ла­бу­ха ніби чи­тав книж­ку.

- Кинь книж­ку, а то я те­бе по­ки­ну! - крик­ну­ла Оле­ся на всю ха­ту.

Балабуха чи­тав та смок­тав люльку; на душі в йо­го ніби ле­жав камінь.

- Кинь книж­ку та го­во­ри, - ка­жу тобі! Ба­ла­бу­ха ніби пе­ре­гор­нув лис­ток, хоч він не міг і сло­ва розібра­ти.

Олеся ско­чи­ла з місця, од­чи­ни­ла двері й крик­ну­ла:

- Погоничу, зап­ря­гай коні!

Але во­на зга­да­ла, що се­ред дво­ра стримів тільки ди­шель з пе­редніми ко­ле­са­ми, на ко­то­рих бу­ло б не зовсім догідно їха­ти; во­на вхо­пи­ла ка­пе­люш, на­ки­ну­ла на го­ло­ву пе­ред дзер­ка­лом, на­тяг­ла ру­ка­вич­ки, вхо­пи­ла в ру­ки зон­тик і, не поп­ро­щав­шись з Ба­ла­бу­хою, вибігла надвір. Ба­ла­бу­ха навіть не гля­нув на неї.

Олеся прой­шла попід вікна­ми, вий­шла за двір і ог­ля­ну­лась на га­нок; во­на сподіва­лась, що Ба­ла­бу­ха побіжить за нею слідком, бу­де її пе­реп­ро­шу­ва­ти, бла­га­ти, а Ба­ла­бу­ха ле­жав собі на ка­напі. Оле­ся пішла ули­цею, пе­рей­шла Рось че­рез греб­лю, спи­ни­лась, обер­ну­лась, - Ба­ла­бу­хи не бу­ло вид­но. Во­на пішла стеж­кою по­над Рос­сю навп­рос­тець, ми­ну­ла мо­нас­тир, вий­шла на лу­ки й знов ог­ля­ну­лась, - ніко­го не бу­ло вид­но, а во­на сподіва­лась, що Ба­ла­бу­ха пош­ле за нею навз­догінці хоч Ки­ли­ну або най­ми­та, але нікогісінько не бу­ло вид­но, тільки од­на ко­ро­ва плен­та­лась че­рез греб­лю.

Олеся пос­ва­ри­лась зон­ти­ком до сво­го до­му, ко­то­рий бу­ло вид­но на горі, й знов пішла ти­хою хо­дою по­над са­мою во­дою. Стеж­ка по­ви­лась на го­ру, де вже бу­ло вид­но Хохітву. Оле­ся вий­шла на го­ру, сіла на тра­ву й за­ду­ма­лась.

Сонце сто­яло вже ни­зенько над са­мим Бо­гус­ла­вом. Вни­зу, по до­лині, ви­ла­ся Рось по зе­ле­них лу­ках, як си­ня стрічка по зе­леній сукні. З-за Росі тяг­ли­ся ря­ди гір, вкри­тих гус­тим лісом. Да­ле­ко про­ти сон­ця вид­но бу­ло ви­со­кий шпиль - горб з мо­нас­ти­рем звер­ху, а під гор­бом шумів по камінні шум; во­да біліла про­ти сон­ця, як сніг; бриз­ки в шумі бли­ща­ли, як би­те скло. На взгір'ї вид­но бу­ло Бо­гус­лав, за­си­па­ний зо­ло­тим ти­хим світом сон­ця. Во­на ду­ма­ла про не­дав­ню подію, й ду­ша її знов за­ба­жа­ла щас­тя, га­ря­чо­го щас­тя, яко­го во­на ще не заз­на­ла, бо ще не лю­би­ла всім сер­цем, прав­ди­вим, щи­рим ко­хан­ням, ще не ви­яви­ла всієї пал­кої душі, всього ко­хан­ня, що за­таїло­ся в її серці гли­бо­ко-гли­бо­ко, на са­мо­му дні.

Олеся зітхну­ла, гля­ну­ла на лу­ки, - лу­ки лисніли зе­ле­ним ки­ли­мом про­ти сон­ця. На стежці не вид­но бу­ло ні жи­вої душі, - за Оле­сею ніхто не ду­мав бігти та її про­си­ти. Во­на обер­ну­лась до Хохітви, - над Рос­сю бу­ло вид­но батько­ву ха­ту й са­док. Оле­ся пішла до батька.

Балабуха все ле­жав на ка­напі й ду­му ду­мав. Вже зай­шло сон­це, вже й смерк­ло. В хаті ста­ло по­ночі. Ба­ла­бу­ха сподівавсь, що от-от рип­нуть двері, і ввійде Оле­ся - двері не од­чи­ня­лись; Оле­ся не прий­шла.

Балабуха до­га­давсь, що Оле­ся чкур­ну­ла пішки в Хохітву до батька. Він встав, засвітив свічку, одімкнув ко­мо­ду, ви­тяг здо­ро­ву книж­ку в до­ща­них па­ля­тур­ках, та­ку завбільшки, як цер­ков­на мінея, - то був йо­го діяріуш. В то­му діяріуші він за­пи­су­вав, по зви­чаю вче­них лю­дей то­го ча­су, ще як він був сту­ден­том, - то кан­ти, то всякі вірші, то пісні, то ла­тинські фра­зи, так на­пи­сані квад­ра­том, що їх мож­на бу­ло чи­та­ти на всі чо­ти­ри бо­ки з усіх боків і вго­ру і вниз - і ви­хо­ди­ла та са­ма фра­за; то бу­ли по­за­пи­су­вані квад­ра­ти з цифр так, що на всіх стовп­чи­ках ви­хо­ди­ло од­на­ко­ве чис­ло. Став­ши свя­ще­ни­ком, Ба­ла­бу­ха по­чав за­пи­су­ва­ти ту­ди за по­го­ду, за уро­жаї хліба й сіна, за­пи­су­вав, де про­яви­лась яка чу­дов­на іко­на, за­пи­су­вав ча­сом свої дум­ки, свої пог­ля­ди, навіть ком­по­ну­вав вірші, хоч і по­га­ненькі, на усякі ви­пад­ки з сво­го жит­тя. Ба­ла­бу­ха за­пи­сав рік і чис­ло міся­ця, й за­пи­сав всі ви­пад­ки то­го дня, за­пи­сав, як він їздив на по­ле, як роз­си­па­лись во­зи й сно­пи, як на­то­чан­ка об­ла­ма­лась ко­ло ба­за­ру. Ба­ла­бу­ха обсміяв са­мо­го се­бе як по­га­но­го гос­по­да­ря й спи­нив­ся: річ до­хо­ди­ла до Олесі, до ви­падків в сад­ку. Ба­ла­бу­ха тер­ся, м'явся, не смів наз­ва­ти Олесі й ста­но­во­го на ймен­ня й пок­лав собі за­пи­са­ти ніби історію Дафніса та Хлої. "Сьогодні, в п'ятій го­дині пе­ред ве­чо­ром, я підглядів з-за кущів, як Дафніс та Хлоя ло­ви­ли жа­бу. Хлоя втікла в альтан­ку. Дафніс дог­нав її; Хлоя з Дафнісом…" Ба­ла­бу­ха був на­пи­сав, що Хлоя з Дафнісом цілу­ва­лись, але за­ма­зав сло­во "цілу­ва­лись" і на­пи­сав: "Хлоя з Дафнісом їли си­ро­го гар­бу­за в альтанці. Гос­по­ди, прос­ти навіже­ну Хлою, на­ве­ди її на ро­зум і сок­ру­ши реб­ра Дафнісові! Прис­корб­на ду­ша моя навіть до смерті. Гос­по­ди, дай мені си­ли й терпіння, да не за­ги­ну до кінця!"

Балабуха ще дов­го ви­ли­вав свої ду­ми та сен­тенції, до­ки йо­го сон не зміг. Ки­ли­на до­жи­да­ла гос­по­дині, та не діжда­лась; во­на по­да­ла Ба­ла­бусі ве­че­рю й роз­пи­та­ла, що ва­ри­ти на завт­ра на обід. Ба­ла­бу­ха од­дав Ки­лині ключі од ко­мо­ри, ска­зав ва­ри­ти, що во­на схо­че, по­га­сив світло й ліг на ліжко. Але сон не брав йо­го. Він не спав усю ніч; тільки пе­ред світом зас­нув міцним, важ­ким сном і прос­пав до півдня. Про­ки­нув­шись, Ба­ла­бу­ха вий­шов до пе­карні й спи­тав у Ки­ли­ни, чи не приїха­ла ма­туш­ка. Ма­туш­ки не бу­ло. Ба­ла­бу­ха мах­нув ру­кою, сів за обід, по­обідав і ліг на ка­напі з книж­кою в ру­ках. Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі, вже по­ча­ло ве­чоріти, вже й сон­це зай­шло й над­ворі су­теніло, а Оле­ся не вер­та­лась. Ба­ла­бу­ха мах­нув ру­кою й ліг спа­ти.

А Оле­ся, прий­шов­ши в Хохітву до батька, роз­ка­за­ла, який до неї Ба­ла­бу­ха не­доб­рий, ніби й розп­ла­ка­лась, але про­ли­ла, од­на­че, всього дві сльози, і все сподіва­лась, що Ба­ла­бу­ха приїде її про­си­ти. День ми­нув, а Ба­ла­бу­ха не приїжджав. Во­на пе­ре­но­чу­ва­ла в батька й на дру­гий день знов сподіва­лась чо­ловіка, а йо­го не бу­ло. Ста­рий Тер­лецький до­га­давсь, що Ба­ла­бу­ха не приїде, й хотів сам од­вез­ти Оле­сю.

- Не поїду, та­ту, до йо­го, по­ки не ми­не три дні: він по три дні не го­во­рить зо мною, - хоч го­во­ри з стіна­ми! - ска­за­ла Оле­ся.

Минув третій день. Ба­ла­бу­ха не приїжджав. Тер­лецький звелів зап­ря­га­ти коні й сам повіз Оле­сю. Щоб по­ми­ри­ти зя­тя з Оле­сею, Тер­лецький ви­ря­див в Бо­гус­лав для йо­го два новісінькі во­лові во­зи.

Балабуха привітав­ся до Тер­лецько­го й Олесі спокійно, не­на­че між ним і жінкою нічо­го не тра­пи­лось. Ні Оле­ся, ні Ба­ла­бу­ха навіть не спом'яну­ли за Данфіса й Хлою й роз­ве­ли роз­мо­ву про на­то­чан­ку, кот­ра й досі ле­жа­ла се­ред дво­ра, за­дер­ши ди­шель уго­ру. Щоб до­го­ди­ти Ба­ла­бусі, Оле­ся по­ча­ла хо­ди­ти до пе­карні й по­ряд­ку­ва­ти ко­ло печі. Але од то­го вий­шло більше шко­ди, ніж ко­ристі: Ки­ли­на більше тя­ми­ла в ку­хо­варстві, ніж Оле­ся, - Оле­ся тільки псу­ва­ла стра­ву. Раз Оле­ся на­го­ту­ва­ла та­ко­го бор­щу, що Ба­ла­бу­ха вхо­пив лож­ку в рот, скри­вив­ся, як се­ре­да на п'ятни­цю, й більше й лож­ки не вмо­чив. Са­ма Оле­ся не вмо­чи­ла й лож­ки в стра­ву й зап­риміти­ла свою по­мил­ку: во­на знов зда­лась на Ки­ли­ну й пе­рес­та­ла заг­ля­да­ти в пе­кар­ню.

Помирившись з чо­ловіком, Оле­ся на ра­до­щах спра­ви­ла після жнив об­жин­ки: зап­ро­си­ла на бал своїх знай­омих і між ни­ми Ло­ма­чевсько­го. Ло­ма­чевський знов по­чав бу­ва­ти в гос­тях в Ба­ла­бу­хи, але, гу­ля­ючи з Оле­сею по сад­ку, все ози­рав­ся на кущі…

Восени прой­шла чут­ка, що в Бо­гус­лав приїдуть на квар­ти­ри гу­са­ри. Ввесь го­род ждав гу­сарів. Оле­ся все виг­ля­да­ла в вікно, кож­но­го дня при­би­ра­лась та че­пу­ри­лась, не­на­че на свят­ки.

Раз од­но­го яс­но­го осіннього дня на ба­зарі прой­шла звістка, що гу­са­ри вже йдуть. Оле­ся уб­ра­лась у но­ву сук­ню, при­че­са­лась, по­надіва­ла на всі пальці персні й не од­хо­ди­ла од вікон. За Рос­сю по­чув­ся військо­вий ор­кестр: то всту­па­ли в го­род гу­са­ри, пря­му­ючи до по­ро­на. Довгі ря­ди ко­ней з синіми гу­са­ра­ми спус­ти­лись з го­ри на дов­гу гат­ку. По­пе­ре­ду їха­ли півчі, за ни­ми їха­ли му­зи­ки з здо­ро­ви­ми мідни­ми тру­ба­ми, на білих бас­ких ко­нях. Тру­би бли­ща­ли на сонці, як зо­ло­то, й при білих ко­нях на­да­ва­ли кар­тині щось ду­же пікант­не й ге­роїчне. Сині мун­ди­ри, чер­воні но­ги, блис­кучі жов­то­га­рячі кар­ту­зи з чор­ни­ми ки­тич­ка­ми звер­ху за­ся­ли яс­ни­ми фар­ба­ми, не­на­че на­мальовані на кар­тині. Ду­жий ор­кестр гримів в до­лині, й важ­кий гук роз­ля­гав­ся по­над Рос­сю, між ске­ля­ми гуч­ною лу­ною. Баскі коні гра­ли під гу­са­ра­ми.

Олеся вибігла на га­нок і ста­ла в граціозній позі. Гу­са­ри пе­ре­вез­лись че­рез Рось і усе наб­ли­жа­лись. От роз­ляг­ла­ся го­лос­на пісня по Росі й усе наб­ли­жа­лась; от виїха­ли на го­ру півчі, й їх пісня вже доліта­ла ви­раз­но до Оле­си­них вух. Се­ред хо­ру ви­со­ко стриміло кру­жа­ло, уб­ра­не в чер­воні та сині довгі стрічки, обвіша­не бряз­котьола­ми; кру­жа­ло підска­ку­ва­ло, тан­цю­ва­ло над гу­сарськи­ми го­ло­ва­ми. Пісня за­мер­ла. Заг­римів чу­до­вий ор­кестр, аж повітря зад­ри­жа­ло. Гу­са­ри проїха­ли ву­ли­цею попід са­мим го­ро­дом. Збо­ку їха­ли офіце­ри, виг­ра­ва­ючи на бас­ких ко­нях. Оле­ся підве­ла го­ло­ву й уп'ялась очи­ма в офіцерів. Офіце­ри бу­ли рослі, стрункі, здо­рові, сто­личні, розкішно ви­ко­хані. Між ни­ми виз­на­чу­вав­ся один мо­ло­дий офіцер-кра­сунь, з панським делікат­ним білим ли­цем, з чор­ни­ми, нез­ви­чай­но чу­до­ви­ми бро­ва­ми, з чор­ни­ми здо­ро­ви­ми ву­са­ми, струн­кий та тон­кий ста­ном; йо­го тонкі, цупкі но­ги га­дю­ка­ми об­ви­ва­ли бас­ко­го чор­но­го ко­ня; ко­ро­тенький синій мун­дир, об­ши­тий срібни­ми шнур­ка­ми, не­на­че при­лип до мо­ло­до­го тіла й по­ка­зу­вав всі чу­дові йо­го фор­ми. Темні очі блис­ну­ли на Оле­сю з-під ко­зир­ка. Кінь став диб­ки, граціозно зігнув­ши шию. Оле­ся вгляділа - й дух при­таїла, не­на­че за­мер­ла. Та­ка див­на граціозна пос­тать тільки при­вид­жу­ва­лась їй у сні та в га­ря­чих мріях.

Жиди збіглись з усього містеч­ка й обс­ту­пи­ли ла­ва­ми гу­сарів.

Олеся ба­чи­ла тільки чорні ківе­ри та сиві плечі че­рез гус­ту стіну чор­них жидівських кап­танів, але не зво­ди­ла очей з див­них рівних пле­чей, котрі од­ра­зу при­ча­ру­ва­ли її. Во­на бу­ла лад­на бігти слідком, при­мог­ла б - летіла за мо­ло­дим гу­са­ри­ном. Швид­ко гу­са­ри спус­ти­лись з гор­ба в до­ли­ну, тільки бу­ло вид­но чорні лис­нючі ківе­ри та блис­кучі підко­ви. Оле­ся важ­ко зітхну­ла й пішла в по­кої.

По обіді Оле­ся сіла бли­зенько ко­ло Ба­ла­бу­хи, опо­ви­ла йо­го шию ру­ка­ми й по­ча­ла про­мов­ля­ти со­ло­деньким го­лос­ком, дер­жа­чи в обнімоч­ку.

- Знаєш що, сер­це Мар­ку Пав­ло­ви­чу! Тре­ба мені спра­ви­ти но­ву білу сук­ню; до нас наїха­ли пе­тер­бурзькі лю­ди, а в ме­не ж не­ма ні однієї но­вої сукні; піду я в крам­ниці та на­бе­ру на но­ву сук­ню. Чи так, чи інак, а до­ве­деться з ни­ми зна­тись; мо­же, во­ни й до нас прий­дуть! - Ба­ла­бу­ха був тро­хи го­но­ро­ви­тий; йо­му хотілось поч­ва­ни­тись пе­ред гу­са­ра­ми своєю жінкою. Оле­ся зна­ла, що він са­мо­люб­ний, хоч на взір ніби й апа­тич­ний та мля­вий. Але Оле­ся вже розт­ру­си­ла ба­га­то гро­шей.

- Нема гро­шей ні ша­га, ко­ли б ти зна­ла, моя го­луб­ко, - ска­зав він, зітхнув­ши.

- То я на­бе­ру набір, на кви­ток, - чи вже ж пак жи­ди нам не повірять? - ви­хо­пи­лась Оле­ся.

Про ме­не, бе­ри набір; бу­дуть гроші, то зап­ла­ти­мо, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, ля­га­ючи на бік на ка­на­пу.

Олеся цмок­ну­ла Ба­ла­бу­ху й побігла в крам­ниці; їй хотілось спра­ви­ти сук­ню до­кон­че на неділю: во­на сподіва­лась в церкві по­ба­чи­ти гу­сарів і се­бе по­ка­за­ти, сподіва­лась, що гу­са­ри до­ко­неч­не зай­дуть з церк­ви на чар­ку горілки та на за­кус­ку.

До неділі біла літня сук­ня, об­ля­мо­ва­на шов­ко­ви­ми ро­же­ви­ми стрічка­ми, вже бу­ла го­то­ва. Оле­ся звеліла в су­бо­ту побілу­ва­ти при­хо­жу й світли­цю, - при­че­пу­ри­ла світли­цю як на ве­лик­день; підло­гу ви­ша­ру­ва­ли жов­тим піском. В неділю, приб­рав­шись по-літньому, нез­ва­жа­ючи на осінь, во­на побігла до церк­ви. Гу­са­ри офіце­ри сто­яли ко­ло кри­ла­су. Всі пані й пан­ни, скільки їх бу­ло в Бо­гус­лаві, позбіга­лись до церк­ви по­ди­ви­тись на гу­сарів.

Олеся прий­шла після їх усіх, нап­рикінці служ­би, прой­шла проз гу­сарів, за­ше­лестіла білою сук­нею й ста­ла по­пе­ред усіх ко­ло царських врат так, щоб мож­на бу­ло ско­са пог­ля­да­ти на гу­сарів. Поп­рав­ля­ючи сук­ню, во­на ніби не­зу­мис­не ог­ля­ну­лась набік. По­пе­ред усіх гу­сарів сто­яв мо­ло­дий, ви­со­кий, чу­до­вий офіцер-кра­сунь. Во­на за­раз впізна­ла то­го, що не­дав­но вра­зив її в са­ме сер­це; впізна­ла йо­го чу­до­вий тон­кий стан, об­тяг­ну­тий синім ку­ценьким мун­ди­ром, впізна­ла йо­го чорні густі бро­ви, чу­дові сміливі темні очі, біле ли­це, ро­жеві повні ус­та, прик­риті тем­ни­ми чор­ни­ми ву­са­ми, дов­го­об­ра­зе, мужнє, але делікат­не ли­це. Оле­ся зат­ру­си­лась і лед­ве всто­яла на но­гах; во­на аж зблідла; дух за­бив­ся; во­на не чу­ла, що співа­ли в церкві, нічо­го не ба­чи­ла пе­ред со­бою. На­си­лу во­на опам'ята­лась, і сер­це ніби заг­ра­ло; во­на не­на­че по­чу­ла десь якісь дивні ме­лодії або чу­дові па­хощі; який­сь див­ний рай од­ра­зу роз­гор­нув­ся пе­ред її ду­шею.

Служба бо­жа скінчи­лась. Офіце­ри прис­ту­пи­ли цілу­ва­ти хрес­та… Пе­ред нею ще раз май­нув чис­тий, тон­кий профіль, чор­не во­лос­ся, розкішна го­ло­ва. Офіце­ри вий­шли з церк­ви. Оле­ся сто­яла ніби в ча­ду; їй чо­гось за­ма­ну­лось не то тан­цю­ва­ти, не то співа­ти, не то пла­ка­ти.

Вона побігла до­до­му, ки­ну­лась до дзер­ка­ла, поп­ра­ви­ла сук­ню, при­че­са­ла го­ло­ву й сіла ко­ло вікна. Пе­ред вікна­ми по улиці йшли вал­кою з церк­ви лю­ди, пе­ремішані з прос­ти­ми синіми гу­са­ра­ми. Во­на за­див­ля­лась на кож­но­го мос­ка­ля, впізна­ва­ла, шу­ка­ла ми­ло­го, але то все бу­ли прості гу­са­ри. Лю­ди пе­рей­шли.

На улиці з'яви­лась ог­ряд­на пос­тать Ба­ла­бу­хи. Оле­ся аж зблідла, - во­на жда­ла, що слідком за Ба­ла­бу­хою по­ка­жуться офіце­ри; офіцерів не бу­ло; за Ба­ла­бу­хою йшов сто­рож з клю­ча­ми.

Балабуха увійшов в по­кої. Ки­ли­на по­да­ла са­мо­вар, Оле­ся за­си­па­ла й за­ли­ла чай, сіла ко­ло сто­ла й за­ду­ма­лась…

Балабуха сам на­пивсь чаю, Оле­ся не пи­ла чаю й все до­жи­да­ла. Вже са­мо­вар по­тух; чай в чай­ни­ку пе­рес­то­яв, а Оле­ся сиділа й не пи­ла чаю. Гу­са­ри не прий­шли. Оле­ся вста­ла, з до­са­ди й чаю не пи­ла.

Аж че­рез два тижні після служ­би офіце­ри та­ки зай­шли до Ба­ла­бу­хи на чар­ку горілки, як тоді ка­за­ли. Оле­ся тро­хи не вмер­ла, як уг­ляділа мо­ло­до­го офіце­ра під своїми вікна­ми.

Світлиця Оле­си­на на­че за­ся­ла од синіх з сріблом мун­дирів, од епо­летів, шнурків, ак­сельбантів та ор­денів. Гу­са­ри ре­ко­мен­ду­ва­лись, цо­ка­ли за­каб­лу­ка­ми, сту­ка­ючи но­гою об но­гу. Після вже не­мо­ло­до­го пос­тав­но­го пол­ков­ни­ка з куд­ла­тою го­ло­вою, після чо­тирьох офіцерів з пе­ле­ха­ти­ми бур­ця­ми та ву­са­ми до Олесі прис­ко­чив мо­ло­дий кра­сунь, цок­нув підківка­ми, лед­ве зігнув гнуч­кий стан і про­мо­вив, по­да­ючи ру­ку:

- Поручик Іван Ва­сильович Ка­зан­цев.

Олеся вгляділа, як одк­ри­лись йо­го чу­дові, ви­раз­но об­ве­дені, чер­воні, як ка­ли­на, ус­та, й блис­ну­ли рівні білі зу­би; йо­го довгі чорні очі так і сип­ну­ли на неї ог­нем, а низький, але гуч­ний та м'який го­лос задз­венів у неї на­че в са­мо­му серці.

"Ой зомлію, ой ум­ру! - май­ну­ла в Олесі дум­ка. - Яка радість на­ли­ває моє сер­це!"

Полковник та старіші офіце­ри сіли ко­ло Ба­ла­бу­хи й роз­по­ча­ли по­важ­ну роз­мо­ву. Ка­зан­цев з дво­ма мо­лод­ши­ми сіли ко­ло Олесі. Оле­ся ніко­го й не ба­чи­ла, ніко­го й не слу­ха­ла, окрім од­но­го Ка­зан­це­ва; во­на уп'ялась в йо­го ли­це своїми очи­ма.

Подали чай і ра­зом з чаєм горілку й за­кус­ку. Горілка роз­ве­се­ли­ла й без то­го ве­се­лих гу­сарів. В світлиці роз­ля­гав­ся гомін, клекіт. Оле­ся то пур­ха­ла по по­ко­ях, як пташ­ка, то сиділа в ве­личній позі; во­на приміча­ла, що по­до­бається мо­ло­дим гу­са­рам; її чорні бро­ви, темні очі, натх­нуті ко­хан­ням, ду­же ви­раз­но ма­лю­ва­лись при білій сукні й ро­би­ли ве­ли­кий ефект; на що­ках заг­ра­ли рум'янці; розкішний бюст та гар­на пос­тать дра­ту­ва­ли мо­ло­дих хлопців; ве­селість роз­ли­ла на її лиці, на очах при­на­ду.

- Будете ви, па­но­ве, доб­ре-та­ки сидіти та ну­ди­тись в на­шо­му Бо­гус­лаві; в нас то­ва­рист­во ма­леньке; мо­ло­дих дам та паннів ма­ло, - ска­за­ла Оле­ся, не зво­дя­чи очей з Ка­зан­це­ва.

- О, не візьме нас нудьга, ко­ли ви в Бо­гус­лаві! - од­ру­бав Ка­зан­цев комплімент.

- Потривайте, ось нас­та­не зи­ма! Я взим­ку тро­хи не вми­раю з нудьги, - ска­за­ла Оле­ся. - Пов­ми­раєте й ви ту­теч­ки з нудьги.

- Нам не пер­вин­ка жи­ти в та­ких ма­лих містах.

- Будемо за­во­ди­ти ве­чо­ри з тан­ця­ми, бу­де­мо про­ка­ту­ва­тись кіньми; да­мо собі ра­ди! - крик­ну­ли мо­лоді офіце­ри.

- Коли я не вмію їзди­ти вер­хи,- ска­за­ла Оле­ся.

- Ми вас вив­чи­мо, - ска­зав Ка­зан­цев. - Поп­ро­си­мо дру­гих го­ро­дянських дам, да­мо свої коні та бу­де­мо проїжджа­тись юр­бою вер­хи.

- Наші бо­гус­лавські да­ми зро­ду не їзди­ли вер­хом і зро­ду не ся­дуть на ко­ней; наші бо­гус­лавські да­ми засміяли б ме­не, як­би я поїха­ла вер­хи, - ска­за­ла Оле­ся.

- Як ви дас­те привід, то й інші ся­дуть на ко­ней. А ви вив­чи­тесь їзди­ти вер­хи? - спи­тав Ка­зан­цев.

- Атож! Я знаю, що ту­тешнє то­ва­рист­во підніме на сміх, але я на це не ду­же вва­жа­ти­му, - ска­за­ла Оле­ся, за­ки­нув­ши но­гу на но­гу по-ка­ва­лерсько­му.

І Оле­ся вже ма­ри­ла, як то во­на бу­де їзди­ти на бас­ко­му гу­сарсько­му коні, а Ка­зан­цев її вчи­ти­ме. Во­на ско­чи­ла з місця й по­ча­ла по­ход­жа­ти по світлиці. Ка­зан­цев встав і собі, за ним дру­гий мо­ло­дий офіцер, і обид­ва прис­та­ли до Олесі з обох боків.

- О, ми роз­во­ру­ши­мо ваш Бо­гус­лав! - гук­нув Ка­зан­цев, кру­тя­чи ву­са. - Ми за­ве­де­мо клуб, за­ве­де­мо ба­ли, стяг­не­мо всіх до­ку­пи.

- Хто ж піде в твій клуб? - обізвав­ся пол­ков­ник з-за сто­ла. - Хіба Мош­ки з жінка­ми та доч­ка­ми.

- Ми поп­ро­си­мо от­ця бла­го­чин­но­го, от­ця про­тоєрея, ісправ­ни­ка, ста­но­во­го, док­торів, - ма­рив Ка­зан­цев.

- Схаменись! Ду­ховні осо­би не підуть в твій клуб, бо їм не доз­во­ле­но, - знов обізвав­ся пол­ков­ник.

Ні Оле­ся, ні бла­го­чин­ний навіть не ро­зуміли, що то за клуб.

- Чи так, чи інак, а ми не да­мо вам про­па­да­ти з нудьги; ми ви­тяг­не­мо ва­ших дам з зат­во­ру на світ, за­ве­де­мо танці, ра­ути, пікніки, - го­во­рив дру­гий мо­ло­дий офіцер По­го­жаєв.

"Ой ко­ли б, гос­по­ди, во­ни ви­тяг­ли ме­не з зат­во­ру, та ще й швид­ше!" - ду­ма­ла Оле­ся, уп'явшись очи­ма в чу­дові ма­ли­нові пухкі гу­би Ка­зан­це­ва.

- Я люб­лю ве­чо­ри з тан­ця­ми, та шко­да, що в нас не­ма гар­но­го ор­кест­ру, - наші жид­ки як заг­ра­ють, то ви не схо­че­те й тан­цю­ва­ти, - ска­за­ла Оле­ся.

- Наш пол­ко­вий ор­кестр ла­ден вам, пані, слу­жи­ти хоч і щод­ня, - обізвав­ся пол­ков­ник.

- От і доб­ре! Ду­же дя­куємо! Нам тільки цього бра­ку­ва­ло. В та­ко­му разі сподіва­юсь не­за­ба­ром і до се­бе на вечір! - ска­за­ла Оле­ся, навіть не гля­нув­ши на сво­го чо­ловіка.

Балабуха здриг­нув­ся, - Оле­ся ду­же вже швид­ко про­си­ла гос­тей на вечір.

- Я поп­ро­шу на вечір на­ших дам, - по­ди­ви­тесь, яке на­ше бо­гус­лавське то­ва­рист­во, - ска­за­ла Оле­ся, підморг­нув­ши ле­генько на Ка­зан­це­ва.

- Як во­но хоч тро­хи схо­же на вас, то ми зовсім щас­ливі, - ска­зав Ка­зан­цев, бряз­нув­ши шпар­ко підко­ва­ми.

Олеся спус­ти­ла вії на що­ки й спа­лах­ну­ла на ви­ду. Пол­ков­ник встав; за ним вста­ли другі офіце­ри й по­ча­ли про­ща­тись.

- Не за­бу­вай­те зай­ти на наш вечір! - про­си­ла Оле­ся.

Гусари по­дя­ку­ва­ли й розп­ро­ща­лись.

Олеся по­чу­ва­ла, що її нер­ви не­на­че заг­ра­ли. В світлиці ста­ло по­рожньо, тільки хма­ра­ми висів гус­тий дим от до­ро­гих си­гар. Во­на не­на­че ба­чи­ла в то­му ди­му сині та чер­воні блис­кучі пос­таті, ба­чи­ла чу­до­ве ли­це Ка­зан­це­ва; йо­го пишні очі на­че світи­лись і те­пер, ма­ли­нові ус­та сміялись, а м'який ни­зо­вий ба­ри­тон ла­щив­ся до її душі і все ще лу­нав гли­бо­ко-гли­бо­ко в серці. Цілий день Олесі хотілось співа­ти, гра­ти, слу­ха­ти му­зи­ку; мрії роєм ви­ли­ся в го­лові, як бджо­ли в маї; якесь див­не, гли­бо­ке щас­тя об­хо­пи­ло її ду­шу… Скільки во­на лю­би­ла до цього ча­су, - не вар­то бу­ло однієї хви­ли­ни то­го но­во­го щас­тя, яким те­пер на­ли­лась вщерть її ду­ша. Оле­ся та­ки впро­ха­ла му­жа, щоб поп­ро­си­ти на вечір гос­тей та гу­сарів в неділю.

Настала ба­жа­на неділя. Оле­ся звеліла заріза­ти три ос­танні гус­ки й два інди­ки, що зос­та­лись на гос­по­дарстві, уб­ра­лась в но­ву білу сук­ню з шов­ку, яко­го мож­на бу­ло діста­ти в Бо­гус­лаві, й жда­ла гос­тей. Приїха­ли над­вечір усі бо­гус­лавські пан­ки з си­на­ми, приїха­ли Оле­сині сест­ри. Після всіх на­ос­тан­ку прий­шли офіце­ри. Над­ворі за­шумів ор­кестр; він був та­кий здо­ро­вий, що йо­го не мож­на бу­ло вмісти­ти ні в сінях, ні навіть в цілій світлиці. Вечір був ти­хий та теп­лий, сли­ве літній. По­од­чи­ня­ли вікна в світлиці й пос­та­ви­ли ор­кестр під вікна­ми. Ніч бу­ла тем­на та чор­на. Му­зи­ки розс­та­ви­ли свої пюпітри, по­розк­ла­да­ли но­ти й посвіти­ли ліхтарі. Ши­рокі мідні тру­би заб­ли­ща­ли на чор­но­му фоні ночі фан­тас­тич­ним сяєвом. Ор­кестр заг­римів, аж тахлі в вікнах задз­веніли. Оле­ся гля­ну­ла в вікно на не­ба­че­ну кар­ти­ну й сто­яла, не­на­че при­ча­ро­ва­на; обер­ну­лась во­на на­зад, - світли­ця аж ся­ла, аж пи­ша­лась гу­сарськи­ми синіми ку­ценьки­ми мун­ди­ра­ми, епо­ле­та­ми, шнур­ка­ми та ор­де­на­ми. Ко­ло Олесі вив­ся Ка­зан­цев, приг­лад­же­ний, при­че­са­ний, в до­рогій блис­кучій одежі, - чу­до­вий чор­няв­чик, як гвоз­дик. Старіші офіце­ри сіли гра­ти в кар­ти, мо­лоді пішли в та­нець. Оле­ся за­бу­ла вже Ло­ма­чевсько­го. Бон­ковський сидів в кут­ку, скор­чив­ся в три по­ги­белі й дов­го не смів пе­ред гу­са­ра­ми вис­ту­па­ти в та­нець; йо­го ку­че­ря­ва здо­ро­ва го­ло­ва, круг­ле, пов­не та за­горіле ли­це зда­ло­ся те­пе­реч­ки Олесі схо­жим на здо­ро­во­го ру­до­го гар­бу­за в кар­топлі.

Казанцев за­ряд­жу­вав тан­ця­ми: після кад­рилі завів рон­до, пра­ву­вав по-фран­цузькій, хоч йо­го, са­мо по собі, ніхто не ро­зумів, і при­ча­ру­вав усіх бо­гус­лавських паній та паннів. Офіце­ри по­во­ди­лись делікат­но, об­хо­ди­лись з то­ва­рист­вом прос­то, не вда­ва­лись в сто­лич­ну пи­ху, жар­ту­ва­ли, го­во­ри­ли да­мам комплімен­ти з лег­ким насміхом, котрі во­ни прий­ма­ли за щи­ру прав­ду. Ма­тері пов­би­ра­ли своїх до­чок, як ляльок, - кож­на сподіва­лась за­лу­чи­ти же­нихів для до­чок. Але мо­лоді офіце­ри най­більше уви­ва­лись ко­ло Олесі: во­на бу­ла сміливіша й ве­селіша од усіх і тан­цю­ва­ла кра­ще од усіх.

- Як вам спо­до­бав­ся наш вечір, на­ше то­ва­рист­во? Ма­буть, бу­де­те навпісля сміятись з нас, - спи­та­ла Оле­ся ти­хо в Ка­зан­це­ва.

- Ох, бо­ро­ни бо­же! З ко­го, з ко­го, а вже з вас не до­ве­деться мені сміятись, - ска­зав Ка­зан­цев, ско­са пог­ля­да­ючи на тон­ку Оле­си­ну шию.

- От вже й за­раз та­ки смієтесь з ме­не! Хіба ж пак тут не­ма кра­щих од ме­не? - поп­рос­ту спи­та­ла Оле­ся.

- Од вас, ма­дам, труд­но знай­ти кра­щих і деінде, - за­ше­потів Ка­зан­цев тро­хи не над са­мим Оле­си­ним ву­хом.

Він лед­ве вдер­жав­ся, щоб не вхо­пи­ти її за талію й поцілу­ва­ти в ма­леньке ву­хо.

- В вас чу­до­ве ма­леньке вуш­ко, - ще тихіше про­мо­вив Ка­зан­цев, - як­би не при лю­дях, то я б вас поцілу­вав у вуш­ко.

Олеся за­ре­го­та­лась од ра­дості на всю світли­цю.

- Я не зна­ла, що ви та­кий… - ти­хо ска­за­ла Оле­ся.

- В вас гар­ненька круг­ленька талія, - ще тихіше про­мо­вив Ка­зан­цев.

- Ви оче­ви­дяч­ки смієтесь з ме­не; ба­чи­ли ж ви кращі талії та ву­ха в Пе­тер­бурзі, - ще тихіше обізва­лась Оле­ся.

- Я вам ска­жу, і в Пе­тер­бурзі та­ких ма­ло, - ска­зав Ка­зан­цев.

Олеся прий­шла до од­чи­не­но­го вікна й пок­ла­ла ру­ку на одвірок. Ма­ленька пов­ненька ру­ка забіліла на тем­но­му одвіркові, як мра­мор; зо­лоті персні бли­ща­ли м'яким світом. Ка­зан­цев став по­руч з Оле­сею й з жа­до­бою пант­ру­вав на білу руч­ку.

- Яка в вас чу­до­ва руч­ка! Я вас поцілую в руч­ку, - ска­зав Ка­зан­цев, зас­ту­пив­ши вікно й пок­лав­ши свою до­ло­ню на її ру­ку.

Олеся лед­ве примітно по­ве­ла очи­ма на­зад.

Під вікна­ми, се­ред чор­ної ночі, бли­ща­ла сли­ве фан­тас­тич­на кар­ти­на. Ся­ли блис­кучі тру­би, - ор­кестр грав якусь арію.

Олеся лед­ве чу­ла му­зи­ку; во­на тільки по­чу­ва­ла га­ря­чу до­ло­ню на своїй руці й ско­са роз­див­ля­лась на гла­денький ма­то­вий лоб Ка­зан­це­ва, об­ра­мо­ва­ний зби­ти­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми, та на чу­дові чорні бро­ви, під кот­ри­ми горіли дві іскри в тем­них очах. Га­ря­ча ру­ка, ду­жий гук му­зи­ки стра­шен­но дра­ту­ва­ли її нап­ру­жені нер­ви, хви­ля­ми збу­рю­ва­ли кров, - во­на лед­ве вдер­жа­лась, щоб не ки­ну­тись на шию Ка­зан­це­ву, не вп'ястись п'явкою ус­та­ми в йо­го чу­дові бро­ви.

- Розкажіть мені за Пе­тер­бург, - які там лю­ди, зви­чаї, які там до­ми та ба­ли, - спи­та­ла Оле­ся.

- О, в нас, в Пе­тер­бурзі, такі ди­ва, за які в каз­ках роз­ка­зу­ють: в нас за­ли всі в зо­лоті, дзер­ка­ла од по­мос­ту до стелі і навіта на стелі; в нас на ба­лах за­ра­зом тан­цює не сто пар, а грає по п'ять ор­кестрів на хо­рах.

- Хіба ж у ва­ших за­лах і хо­ри є, не­на­че в церк­вах?

- Аякже! Хо­ри кру­гом усієї за­ли, а над хо­ра­ми ще другі хо­ри, такі зав­виш­ки сли­ве, як лаврська дзвіни­ця. Звідтіля ди­виться та публіка, що не тан­цює, ба­би, діди та вся­ка не­чисть. Наші да­ми прос­то при лю­дях обніма­ються й цілу­ються з ка­ва­ле­ра­ми при фан­тах, в іграш­ках.

- Невже! - крик­ну­ла Оле­ся, обер­нув­ши до йо­го ли­це.

- Їй богу, прав­ду ка­жу, - цілу­ються: є та­кий фран­цузький та­нець - як ско­ман­дує один, то всі да­ми ки­да­ються на шию своїм ка­ва­ле­рам та цмок їх у гу­би! - ска­зав Ка­зан­цев.

Олеся тро­хи не підско­чи­ла, - їй страх як схотіло­ся по­гу­ля­ти на та­ких вольних ба­лах, од­на­че во­на не зовсім пой­ня­ла віри то­му.

- Ви, пев­но, жар­туєте, - ма­буть, глу­зуєте над на­ми, се­ля­на­ми.

- Їй-богу, ма­дам, не жар­тую! На те в нас сто­ли­ця. Наші да­ми не такі бла­го­чес­тиві, як ваші, - самі хо­дять в гос­ти­ниці та в трах­тирі, з ким хо­тять, їдять, п'ють, з па­ни­ча­ми обніма­ються; наші да­ми хи­лять ви­но й навіть ліке­ри незгірше нас.

Казанцев за­мовк. Оле­сю по­тяг­ли ду­ми в ті щас­ливі краї.

- Чи не час би вже сто­ли зас­те­ля­ти? - спи­тав Ба­ла­бу­ха, прис­ту­пив­ши до Олесі.

- Може, й час, - ска­за­ла Оле­ся й вий­шла роз­по­ряд­жа­тись.

Столи по­зас­те­ля­ли. Гості посіда­ли. Оле­ся сіла між Ка­зан­це­вим та По­го­жаєвим. Чує во­на, - під сто­лом ша­ру­дить і хтось тор­кає її чо­бо­том в но­гу то з од­но­го бо­ку, то з дру­го­го. Оле­ся брик­ну­ла за­каб­лу­ком По­го­жаєва раз, а далі дру­гий і ти­хенько нас­ту­пи­ла че­ре­ви­ком на но­гу Ка­зан­це­ва. Ка­зан­цев ки­нув на неї дов­гий-дов­гий пог­ляд, на­ла­пав під ска­тер­тею її ру­ку й зда­вив так, що Оле­ся лед­ве не крик­ну­ла. Дов­го тяг­ла­ся ве­че­ря; дов­го всі цо­котіли й пи­ли.

- Ваша ве­че­ря смачніша од на­ших; в нас як ча­сом по­да­дуть на стіл цілу сер­ну або пе­че­но­го вед­ме­дя, то не знаєш, як і од'їстись. Але нам вже проїлись ті пе­чені вед­меді, - ваші гу­си смачніші.

- Невже в вас їдять вед­медів? І так-та­ки по­да­ють на стіл ціло­го пе­че­но­го вед­ме­дя? - спи­та­ла Оле­ся.

- Цілісінького! Ле­жить мов жи­вий.

- Ну, ви, па­но­ве, ма­буть, залізли в хма­ри, - я б зро­ду не їла пе­че­но­го вед­ме­дя!

- Якби по­куш­ту­ва­ли, то б і їли: там та­кий доб­рий, як кон­фе­та з ва­рен­ням, - бре­хав Ка­зан­цев.

- Хіба ведмідь со­лод­кий? - спи­та­ла Оле­ся.

- Авжеж, со­лод­кий! З од­но­го бо­ку со­лод­кий, а з дру­го­го кис­лий, - до­дав По­го­жаєв.

- А з третього? - спи­та­ла Оле­ся, сміючись.

- А з третього шин­ка, чи "вет­чи­на", вед­ме­дя­ча "вет­чи­на" - це ж шик! - до­дав Ка­зан­цев.

Невважаючи на пе­че­них вед­медів, офіце­ри вкла­ли в ко­пи три пе­чені гус­ки, інди­ка й кілька ку­рок і по­ча­ли дуд­ли­ти чу­до­ву на­лив­ку ста­ка­на­ми.

Казанцев на­лив Олесі чар­ку на­лив­ки. Щоб не одс­та­ти од пе­тер­бурзьких дам, во­на стук­ну­ла чар­ку, а потім дру­гу; во­на те­пер са­ма на­ла­па­ла ру­ку Ка­зан­це­ва під сто­лом і гла­ди­ла її.

На столі не зос­та­лось ні рісоч­ки; пляш­ки сто­яли по­рожні. Гості вста­ли з-за сто­ла. Знов по­ча­ли­ся танці. Ка­зан­цев прис­ту­пив до дам і при­че­пивсь при­че­пою, щоб во­ни вив­чи­лись в йо­го їзди­ти вер­хи. Всі да­ми од­мов­ля­лись, од­на Оле­ся зго­ди­лась, си­дя­чи на стільці й за­ки­нув­ши но­гу за но­гу, але все-та­ки не насміли­лась бра­ти на­уку їзди в Ка­зан­це­ва, - во­на тро­хи бо­ялась людсько­го по­го­во­ру. Гості роз'їха­лись вже пе­ред світом.

Після Ба­ла­бу­хи му­сив да­ти бал офіце­рам ісправ­ник, після ісправ­ни­ка - док­тор. З по­чат­ку зи­ми приїха­ла пол­ков­ни­ця й да­ла в се­бе бал Оле­ся бу­ва­ла на ба­лах і хотіла, щоб та­ке жит­тя хоч би й до смерті тяг­ло­ся.

Щоб роз­ва­жи­ти се­бе й дам, офіце­ри за­ду­ма­ли про­ко­ти­тись, як ви­пав сніг. Ста­ла пер­ша сан­на до­ро­га. Офіце­ри на­ла­го­ди­ли сан­ки, по­зап­ря­га­ли трой­ки ко­ней, з мальова­ни­ми ду­га­ми, з бряз­ка­ла­ми, з дзво­ни­ка­ми, і раз по обіді по­за­би­ра­ли всіх знай­омих міських дам і по­вез­ли про­ка­ту­ва­ти в ліс. Офіце­ри по­па­ру­ва­лись з да­ма­ми, кож­ний по своїй впо­добі. Ка­зан­цев сів з Оле­сею. Поїзд ру­шив з міста; дзво­ни задз­веніли, бряз­котьола заб­ряж­ча­ли. Всі жи­ди позбіга­лись на місто, щоб ди­ви­тись; діти бігли за саньми за са­мий го­род; пе­ре­куп­ки вста­ва­ли й по­витріща­ли очі. Баскі гу­сарські коні, за­ги­на­ючи го­ло­ви набік, як на кри­лах, по­ли­ну­ли по чу­довій м'якій до­розі. Ка­зан­цев звелів своєму по­го­ни­чеві зіста­тись по­зад усіх. До­ро­га по­ви­ла­ся по­над Рос­сю, по ко­со­го­ру.

По обид­ва бо­ки Росі сто­яли круті гор­би, по­пе­рерізу­вані й пе­ре­тяті гли­бо­ки­ми, узьки­ми яр­ка­ми; і до­ли­ни, й го­ри бу­ли за­си­пані свіжим білим снігом, не­на­че ле­бе­ди­ним пу­хом; не­бо бу­ло вкри­те білим про­зо­рим ту­ма­ном; че­рез ту­ман лив­ся срібний, ти­хий світ вечірнього сон­ця. Над­ворі бу­ло ти­хо, мерт­во… На кру­тих гор­бах мрів гус­тий ста­рий ду­бо­вий та гра­бо­вий ліс, вкри­тий інеєм.

Довгий поїзд летів до лісу по чу­довій місцині; дзво­ни­ки дзвеніли; гук рознісся по до­ли­нах, по го­рах; лу­на вда­ри­ла в го­ри, в ліс. Поїзд виїхав на не­ве­лич­кий луг. По­над Рос­сю, в лузі сто­яли рідко роз­ки­дані розкішні старі ду­би з рідким роз­кид­час­тим гіллям, не­на­че по­роз­пи­на­ли сотні рук на всі бо­ки. Кож­на гілка бу­ла вкри­та ши­ро­кою, на два пальці смуж­кою інею. Уз­лу­ваті суч­ки та гілки стриміли вго­ру, на­че роз­чепірені пальці рук, висіли вниз, як па­зурі на пти­чих но­гах; на суч­ках, на гілках біліли та світи­лись наскрізь ніби довгі гу­сячі пе­ра з дрібненьки­ми зуб­чи­ка­ми, котрі стриміли то вго­ру, то вниз, то скла­да­лись пуч­ка­ми, бу­ке­та­ми, звішу­ва­лись вниз, пе­реп­лу­ту­ва­лись, пе­рех­ре­щу­ва­лись чуд­ни­ми взор­ця­ми й світи­лись наскрізь.

За лу­гом на го­рах по­чав­ся гра­бо­вий ліс. Дві ви­сокі ніби фан­тас­тичні стіни лісу обс­ту­пи­ли білу пу­хо­ву до­ро­гу; тон­ке, як чорні нит­ки, мо­ло­де гра­бо­ве гілля спус­ка­лось звер­ху до са­мо­го до­лу на м'який сніг; дрібний іній об­си­пав йо­го ніби тон­ким пу­хом та дрібни­ми ал­ма­за­ми; іній бли­щав, світив­ся, пе­ре­ли­вав­ся ма­то­вим білим світом.

Дорога по­ви­ла­ся в се­ре­ди­ну лісу. В ста­ро­му лісі кар­ти­на ста­ла ще кра­ща - обидві стіни лісу, по бо­ках до­ро­ги, ста­ва­ли вищі й густіші. На розкішні білі завіси лісу ніби бу­ли по­чеп­лені бу­ке­ти з дов­го­го стра­усо­во­го пір'я. На са­мий сніг по обид­ва бо­ки до­ро­ги позвішу­ва­лись ніби довгі білі завіси та гірлян­ди з ши­ро­ких білих стрічок; од­на дов­га гірлян­да прик­ри­ва­ла дру­гу, не­на­че нав­мис­не по­чеп­ле­на людською ру­кою.

Ліс сто­яв, не­на­че мо­ло­да під вінцем в до­ро­го­му біло­му уборі, яко­го не ви­га­дає ні од­на людська дум­ка.

І все те ди­во світи­лось наскрізь, бли­ща­ло, си­па­ло іскра­ми, брильянта­ми, пе­ре­ли­ва­лось то різким, то ма­то­вим світом. Ні од­на кар­ти­на при­ро­ди влітку не мо­же прирівня­тись до тієї пиш­ної фан­тас­тич­ної кар­ти­ни мерт­вої зи­ми: то був ти­хий, мрійний, фан­тас­тич­ний сон зас­нув­шої землі.

Дорога спус­ка­лась в гли­бо­кий вузький яр, знов підніма­лась на гор­би, то знов за­па­да­ла в до­ли­ни. Се­ред лісу за­ма­ня­чи­ла корч­ма, прик­ри­та білим товс­тим ша­ром м'яко­го снігу, за­чорнів вивід на покрівлі, за­чорніли вікна, не­на­че темні пля­ми. Ко­ло корч­ми бу­ла про­га­ли­на: на то­му місці не­на­че хто роз­ки­нув пиш­ний фан­тас­тич­ний квітник: кру­жа­ло гус­то­го тер­ну бу­ло ніби вит­ка­не з па­ву­тин­ня та срібних ни­ток; роз­ки­дані ку­щи­ки со­ба­чої бу­зи­ни, па­по­роті та бур'яну ста­ли схожі на не­ви­дані квітки, ви­ко­вані з срібла; ви­со­ка од­ним од­на бе­ре­за спус­ти­ла до са­мо­го до­лу розкішні тонкі гілки, не­на­че роз­че­сані довгі ко­си, при­си­пані срібним пи­лом.

Олеся сиділа попліч з Ка­зан­це­вим і лед­ве приміча­ла ту фан­тас­тич­ну кра­су лісу; во­на роз­мов­ля­ла з ми­лим і ми­лу­ва­лась йо­го очи­ма, йо­го бро­ва­ми. Тільки що коні вибігли на рівни­ну, - се­ред лісу заг­римів ор­кестр. Оле­ся іздриг­ну­лась; Ка­зан­цев засміявсь.

- Де це грає му­зи­ка? - спи­та­ла Оле­ся.

- Мабуть, ру­сал­ки гра­ють, - во­ни зна­ли, що ти приїдеш гу­ля­ти в ліс, - ска­зав Ка­зан­цев.

Одначе то гра­ли не ру­сал­ки, а гу­са­ри. Під корч­мою заб­ли­ща­ли здо­рові тру­би, за­синіли ря­ди гу­сарів; бідні мос­ка­ли­ки му­си­ли впе­ред пішки ди­ба­ти з тру­ба­ми, щоб по­ба­ви­ти панів. Му­зи­ка роз­бу­ди­ла сон­ний ліс; лу­на роз­ляг­ла­ся по гор­бах, по до­ли­нах, не­на­че за­ра­зом заг­ра­ло десь кілька ор­кестрів, - ефект був ве­ли­кий!

Коні спи­ни­лись ко­ло корч­ми. Усі повс­та­ва­ли з са­нок. Офіце­ри про­си­ли дам до корч­ми, але жод­на да­ма не схотіла йти в корч­му. Пол­ков­ник взяв пол­ков­ни­цю під ру­ку й повів у корч­му; за пол­ков­ни­цею, як вівці за ба­ра­ном, так і по­тяг­лись усі бо­гус­лавські панії.

Корчма бу­ла не­чис­та; дов­гий стіл, довгі ос­ло­ни та лав­ки бу­ли за­ма­зані й чорніли, як зем­ля. Ко­ло по­ро­га сто­яло ба­ри­ло горілки. В прос­торній хаті тхну­ло горілкою, шин­ком. Обідра­ний жид в яр­мулці веш­тав­ся по хаті. Офіце­ри пов­но­си­ли в корч­му си­лу пля­шок з шам­панським та хуст­ки з пи­рож­ним і кон­фе­та­ми. Але дух у корчмі був та­кий про­тив­ний, що всі да­ми по­вис­ка­ку­ва­ли надвір; де­котрі кри­ча­ли, що во­ни мліють, ха­па­лись за вис­ки. Тоді офіце­ри ви­нес­ли стіл надвір і пос­та­ви­ли під ста­ри­ми ли­па­ми, що рос­ли за корч­мою: стіл зас­те­ли­ли ска­тер­тею; ко­ло сто­ла пос­та­ви­ли ос­ло­ни й по­нак­ри­ва­ли ки­ли­ма­ми; да­ми посіда­ли кру­гом сто­ла під білою сте­лею інею. За­тич­ки бах­ну­ли: шам­панське по­ли­лось в чар­ки річкою. Ор­кестр заг­рав. Офіце­ри крик­ну­ли віват за здо­ров'я дам, - да­ми му­си­ли ви­пи­ти до дна. Знов за­бах­ка­ли проб­ки, знов по­ли­лось ви­но; ви­пи­ли за здо­ров'я гу­сарів, далі по­ча­ли пи­ти за здо­ров'я пол­ков­ниці, потім за здо­ров'я кож­ної да­ми, - пішла доб­ра сот­ня кар­бо­ванців з офіцерських ки­шень!

Надворі смер­ка­ло. Офіце­ри ку­ри­ли, да­ми за­ку­шу­ва­ли гос­тин­ця­ми. Му­зи­ка гра­ла ве­селі ме­лодії. Гу­лян­ка бу­ла ефект­на, ве­се­ла, хоч і до­ро­га. Всім бу­ло гар­но, ве­се­ло, - ніко­му не хотілось їха­ти до­до­му; посіда­ли в сан­ки й поїха­ли про­ка­ту­ва­тись далі в ліс.

Небо про­яс­ни­лось; легкі, тонкі хмар­ки летіли пруд­ко, не­на­че літом після за­ли­ви; синє не­бо лед­ве світи­лось че­рез тон­кий ту­ман; місяць об­си­пав лег­ким світом вер­хи лісу. Поїзд летів. Кар­ти­ни міня­лись, ніби де­ко­рації в те­атрі. По­чи­нав­ся ста­рий ду­бо­вий та бе­рес­то­вий ліс. До­ро­га по­ши­лась в гу­ща­ви­ну; ви­сокі де­ре­ва зовсім прик­ри­ли до­ро­гу, що кру­ти­лась не­на­че вузькою стеж­кою, об­ми­на­ла товсті ду­би. В лісі бу­ло по­ночі, тільки чорніли товсті ду­би. Але місяць підняв­ся вго­ру, вий­шов з-за хмар, - і кар­ти­на зміни­лась, - якісь ча­ри роз­ли­ли­ся по лісі!

Тихий світ міся­ця заг­рав по вер­хах дубів, ще вкри­тих лис­том, на кот­ро­му ма­са­ми за­дер­жав­ся вгорі пух­кий сніг, а далі роз­лив­ся по лісі, по ярах, по до­ли­нах, роз­лив­ся в самі да­лекі за­кут­ки, об­лив кож­не де­ре­во, кож­ну гілку; на суч­ках, на роз­ло­жис­то­му гіллі не­на­че хто на­ло­жив про­зо­рої ва­ти. Ти­хий світ лив­ся че­рез сніг, че­рез іній, не­на­че че­рез тон­кий про­зо­рий криш­таль, і об­ли­вав де­ре­ва з вер­ху, з боків най­делікатнішим ма­то­вим блис­ком; од­ни­зу од свіжо­го снігу лив­ся вго­ру ще тихіший, ще делікатніший ма­то­вий світ; усе в лісі бу­ло освіче­не з усіх боків; од де­ре­ва не бу­ло вид­но навіть тіні. Світ був тро­хи си­ню­ва­тий. Ліс став якимсь фан­тас­тич­ним, - зда­ва­лось, ніби то який­сь див­ний за­ча­ро­ва­ний храм, зас­тав­ле­ний тем­ни­ми ко­ло­на­ми, прик­ри­тий нез­ви­чай­ною криш­та­ле­вою покрівлею. Чорні товсті пеньки, прик­риті снігом, бу­ли схожі на ве­ле­тенські гри­би; кущі па­по­роті, дро­ку сто­яли не­на­че квітки в яко­мусь фан­тас­тич­но­му, за­ча­ро­ва­но­му са­ду.

Передні сан­ки да­ле­ко побігли впе­ред. Ка­зан­цев зос­тав­ся з Оле­сею по­за­ду. Ви­но роз­во­ру­ши­ло обох. Оле­ся вп'яла­ся очи­ма в гар­не ли­це Ка­зан­це­ва, освіче­не ма­то­вим світом. Ку­чері йо­го чорніли на вис­ках. Ка­зан­цев взяв Оле­сю за ру­ку й поцілу­вав.

- Чи лю­биш ти ме­не, Оле­сю, так, як я те­бе люб­лю? - спи­тав він над са­мим ву­хом в Олесі.

Олеся зат­ру­си­лась, вхо­пи­ла йо­го ру­ка­ми за що­ки, при­тяг­ла до сво­го ли­ця, вп'яла­ся в йо­го ус­та га­ря­чи­ми ус­та­ми й не­на­че за­мер­ла; во­на тільки приміти­ла, що срібні хвилі де­ре­ва ніби за­гай­да­лись, за­во­ру­ши­лись, і зомліла, й ніби при­рос­ла до м'яких га­ря­чих уст Ка­зан­це­ва, потім зго­дом цілу­ва­ла йо­го в що­ки, в бро­ви, в очі, об­ня­ла йо­го за шию, впа­ла на пле­че й за­ри­да­ла, як ди­ти­на.

- Олесю, чо­го ти пла­чеш? - ще тихіше спи­тав Ка­зан­цев.

- Тим, що те­бе люб­лю. Те­пер тільки я втя­ми­ла, що до цього ча­су ніко­го не ко­ха­ла; мені тільки зда­ва­лось, що я лю­би­ла, але я тільки са­ма се­бе ду­ри­ла. Як ти ме­не пе­рес­та­неш лю­би­ти, я за­ги­ну, вмру, за­па­губ­лю се­бе.

Казанцев тро­хи стри­во­жив­ся; та­ка пал­ка лю­бов тро­хи йо­го зля­ка­ла, - йо­му за­ма­ну­лось тільки тро­хи по­жар­ту­ва­ти з нудьги, для роз­ва­ги.

Олеся знов ки­ну­лась Ка­зан­це­ву на шию, знов уп'ялась в йо­го ус­та, не­на­че влип­ла, так що йо­му бу­ло важ­ко ди­ха­ти. По­пе­ред їх са­нок задз­веніли дзво­ни­ки, - поїзд вер­тав­ся на­зад. Оле­ся роз­ня­ла ру­ки й сіла на своє місце. Сан­ки шу­га­ли проз їх, як птиці. Ліс аж тріщав од гуч­ної лу­ни. Поїзд по­ка­тав на­зад, і во­ни знов поїха­ли ти­хо, по­волі. Оле­ся при­ту­ли­лась що­кою до ви­ду Ка­зан­це­ва. В лісі ста­ло ти­хо. Білий світ ще ясніше роз­лив­ся по лісі; м'яке повітря про­хо­лод­жу­ва­ло га­ря­че ли­це; фан­тас­тич­ний си­ню­ва­тий світ три­во­жив фан­тазію, бу­див мрії в га­ря­чо­му серці. Оле­ся бу­ла без краю, без міри щас­ли­ва: їй ба­жа­лось їха­ти, летіти без спи­ну, без кінця. Гли­бокі до­ли­ни та за­па­ди­ни в яснім світі міся­ця пе­ре­со­ву­ва­лись, не­на­че гарні де­ко­рації. Оле­ся по­чу­ва­ла, що її сер­це на­ли­лось щас­тям вщерть, що лю­бов за­ли­ла всю її ду­шу, як вес­ня­на во­да за­ли­ває лу­ги та лу­ки. От засвіти­лись вікна в корчмі; з чор­но­го ди­ма­ря вив­ся клуб­ка­ми дим. Корч­ма май­ну­ла пе­ред очи­ма, не­на­че на­мальова­на на кар­тині. До­ро­га знов то за­па­да­ла в до­ли­ни, то підніма­лась вго­ру. Оле­ся нез­чу­лась, як коні вибігли з лісу й убігли в гус­тий бе­рез­няк; че­рез рідкі срібні па­чо­си беріз за­лисніли ніби брильянтові зорі. От сто­ять ду­би, ніби об­ти­кані пе­ра­ми, а он­деч­ки вже світиться в вікнах огонь. Во­ни в'їха­ли в місто.

На ули­цях веш­та­лись лю­ди; в вікнах світив­ся огонь. Олесі зда­лось, що їй снив­ся див­ний, со­лод­кий, як радість, сон; во­на те­пер не­на­че про­ки­ну­лась. Поїзд став пе­ред квар­ти­рою Ка­зан­це­ва. Всі вікна бу­ли яс­но освічені. В хаті заг­рав ор­кестр. Сан­ки тов­пи­лись під до­мом; тов­пи­лась попід вікна­ми си­ла жидків та жи­де­нят. До Ка­зан­це­ва наїха­ли офіце­ри з сіл та місте­чок; зда­ва­лось, ніби в домі гра­ють весілля. Олесі зда­лось, що во­на вер­тається з церк­ви од вінця, що во­на оце тільки що повінча­лась з Ка­зан­це­вим. Во­на хотіла йня­ти то­му віри, навіть пой­ня­ла віри… Її го­ло­ва бу­ла ніби по­ви­та якимсь чарівни­чим ту­ма­ном… Во­ни приїха­ли ос­танні. Ка­зан­цев взяв Оле­сю на ру­ки й поніс в свою квар­ти­ру.

Гусари всклад­ку да­ва­ли вечір для своїх бо­гус­лавських знай­омих і за­вез­ли дам тро­хи не си­лою прос­то на вечір. Квар­ти­ра Ка­зан­це­ва, най­ба­гатішо­го між усіма офіце­ра­ми, бу­ла най­прос­торніша. Вечір був в йо­го квар­тирі. За Ба­ла­бу­хою й за дру­ги­ми па­на­ми пос­ла­ли мос­калів.

Казанцев увів Оле­сю під ру­ку в по­кої. Ор­кестр грав в при­хожій; не­ве­ли­ка при­хо­жа бу­ла ніби на­чи­не­на гу­са­ра­ми та здо­ро­ви­ми тру­ба­ми. Оле­ся роз­дяг­лась й увійшла в світли­цю. Прос­тор­на жидівська ха­та бу­ла уб­ра­на по-ка­ва­лерській; на двох стінах висіли здо­рові чу­дові ки­ли­ми; на по­рожніх білих стінах висіли, по­начіплю­вані бу­ке­та­ми та зо­ря­ми, руш­ниці, пісто­ле­ти, шаблі. Убогі жидівські ка­нап­ки бу­ли зас­те­лені ки­ли­ма­ми та шмат­ка­ми чер­во­ної ки­тай­ки; на сто­лах сто­яли ста­ка­ни з чаєм, сто­яли тарілки з за­кус­ка­ми. Да­ми сиділи кру­гом столів, пе­ремішані з синіми мун­ди­ра­ми. Ка­зан­цев по­са­див Оле­сю за сто­лом і сам сів по­руч з нею. Оле­ся не­на­че зацвіла, роз­чер­вонілась, як квітка; на­литі щас­тям очі блис­ка­ли, не­на­че зорі; ли­це аж пашіло. Во­на об­пер­лась ліктем об спин­ку ка­на­пи, вп'ялась очи­ма в ли­це Ка­зан­це­ва й нічо­го не ба­чи­ла, нічо­го не чу­ла.

"3олото моє, щас­тя моє! Те­бе я жда­ла, те­бе я шу­ка­ла, ли­ну­ла, літа­ла десь за то­бою, як си­ва зо­зу­ля, і та­ки те­бе знай­шла", - ду­ма­ла Оле­ся, див­ля­чись в вічі Ка­зан­це­ву.

Гості ви­пи­ли чай, за­ку­си­ли й знов взя­ли­ся за чай.

Після за­кус­ки при­нес­ли шам­панське. За­бах­ка­ли за­тич­ки; по­ли­лось річкою до­ро­ге ви­но. Офіце­ри цо­ка­лись чар­ка­ми з да­ма­ми, кри­ча­ли "ура!". Ор­кестр гримів; в по­ко­ях підняв­ся гвалт, ніби на битві. Після шам­пансько­го поп­рий­ма­ли сто­ли й пішли в та­нець. Офіце­ри, смик­нув­ши доб­ру порцію, по­ча­ли по­во­ди­тись з да­ма­ми тро­хи вільно. Ка­зан­цев прос­то-та­ки обнімав Оле­сю в тан­цях і при­гор­тав до се­бе. Да­ми те приміти­ли й по­ча­ли розбіга­тись до­до­му; од­на Оле­ся до­сиділась до півночі й бу­ла лад­на сидіти хоч і до світу, як­би Ба­ла­бу­ха си­ломіць не повів її до­до­му.

Пишну, ве­се­лу зи­му пе­ре­жи­ла Оле­ся. Во­на не чу­ла, як ішов час, нез­чу­лась, як ми­ну­ла пи­липівка й нас­та­ло різдво; та зи­ма зда­лась для неї якимсь га­ря­чим, пал­ким літом: для неї не­на­че гріло, як влітку, сон­це, цвіли па­хучі квітки, співа­ли со­ло­вей­ки. Ка­зан­цев з то­ва­ри­ша­ми за­хо­див до Ба­ла­бу­хи сли­ве щод­ня, зап­ро­шу­вав до се­бе в гості Ба­ла­бу­ху з жінкою. Оле­ся при­вез­ла до се­бе своїх сес­тер: во­на ду­ма­ла, мо­же, офіце­ри по­же­няться з сест­ра­ми; для неї са­мої зда­ва­лось, що во­на ще не вий­шла заміж, що во­на от-от повінчається з Ка­зан­це­вим. Що­тиж­ня Оле­ся справ­ля­ла вечірки для гу­сарів, тан­цю­ва­ла до світу й вит­ру­си­ла до дна ки­шені сво­го чо­ловіка на убо­ри та ве­чо­ри. Щоб гу­са­ри не ну­ди­лись, Оле­ся по­ча­ла во­зи­ти їх в гості до сусід свя­ще­ників: на різдво по­вез­ла їх до сво­го ро­ди­ча, о. Мельхи­се­де­ка, а на Но­вий рік за­ду­ма­ла по­вез­ти до Мос­са­ковсько­го.

- А поїдьмо в гості до близько­го на­шо­го сусіди, от­ця Ха­ри­то­на, - го­во­ри­ла Оле­ся до гу­сарів. - Я вам по­ка­жу дав­ню ко­хан­ку сво­го чо­ловіка. Онисія Сте­панівна - це лю­ди­на стат­ко­ви­та, - не та­ке ле­да­що, як я; во­на на­го­дує вас та­кою гу­ся­ти­ною та по­ро­ся­ти­ною, якої ви зро­ду не їли й в Пе­тер­бурзі; до­берімось ли­шень до її на­ли­вок та ва­ре­ну­хи!

Гусари по­зап­ря­га­ли свої баскі коні, по­са­до­ви­ли Оле­сю й усіх її сес­тер і мах­ну­ли по чу­довій санній до­розі в Вільша­ни­цю. Оле­ся по­тяг­ла-та­ки з со­бою й Ба­ла­бу­ху, щоб бу­ло ко­му роз­мов­ля­ти з гос­по­да­рем, от­цем Ха­ри­то­ном. Гу­са­ри розмісти­ли з со­бою по дамі в кож­них сан­ках, а Ба­ла­бу­ху по­вез­ли са­мо­го на задніх са­ноч­ках од­ним ко­ни­ком.

День був гар­ний, ти­хий і не ду­же хо­лод­ний; сан­на до­ро­га сла­ла­ся, не­на­че гла­деньке біле по­лот­но; коні ве­се­ло ка­та­ли в Вільша­ни­цю; ко­ло кож­них са­нок дзвеніли дзво­ни­ки. А тим ча­сом в Вільша­ниці ніхто не сподівавсь та­ких гос­тей. До от­ця Ха­ри­то­на зібра­лась своя сільська ком­панія; в йо­го бу­ла пов­на світли­ця чо­ловіків та мо­ло­диць навіть з ма­ли­ми дітьми на ру­ках. В гості прий­шов і ста­рець Шмид, кум от­ця Ха­ри­то­на. Се­ред світлиці сто­яв зас­те­ле­ний стіл; на столі сто­яли пляш­ки з горілкою, мис­ки з по­луд­нем, ле­жа­ли цілі ку­пи нак­ра­яно­го хліба. Чо­ловіки й мо­ло­диці, ви­пив­ши всмак ра­ди праз­ни­ка, го­моніли та гвал­ту­ва­ли на все подвір'я; дзвінкі мо­ло­дичі го­ло­си зли­ва­лись з чо­ловічи­ми, мов дрібні дзво­ни з здо­ро­ви­ми; в по­ко­ях кле­котіло, на­че в здо­ро­во­му ка­зані. Онисія Сте­панівна час­ту­ва­ла мо­ло­диць, отець Ха­ритін - чо­ловіків.

Коли це за дво­ром задз­венів один дзво­ник, а за ним дру­гий; в во­ро­та влетіли сан­ки, зап­ря­жені бас­ки­ми кіньми; за ни­ми вско­чи­ли другі, а далі треті; дзво­ни­ки зад­зе­ленька­ли під са­ми­ми вікна­ми. Всі гості ки­ну­лись до вікон і вгляділи повні сан­ки гу­сарів.

- Ой ли­шеч­ко! Ста­нові їдуть, - крик­ну­ла од­на мо­ло­ди­ця.

- Ой мос­калі! Та як їх ба­га­то! Це мос­ковська за­куція приїха­ла! - крик­нув ти­тар.

Всі гості от­ця Ха­ри­то­на схо­пи­лись з місця й про­жо­гом ки­ну­лись навтіка­ча: одні втіка­ли в сіни, другі в кімна­ту; де­які пе­ре­ля­кані мо­ло­диці по­ки­да­ли в світлиці дітей і ки­ну­лись втіка­ти, не­на­че спо­ло­хані птиці, то в пе­кар­ню, то на задвірок; де­які повтіка­ли в хиж­ку, а де­котрі дер­лись по дра­бині на го­ри­ще; ста­рець Шмид вхо­пив кос­ту­ра, мах­нув на задвірок че­рез задвіркові сінешні двері й схо­вав­ся в клу­ню; чо­ловіки роз­си­па­лись по го­роді, по­за­бу­вав­ши в світлиці шап­ки та ру­ка­виці; де­котрі мо­ло­диці зо­па­лу та знес­тям­ки ки­ну­лись че­рез сінешні двері в га­нок, прос­то між гу­сарів та паннів і тро­хи не поз­ва­лю­ва­ли їх з ніг.

Отець Ха­ритін, спо­ло­ха­ний на смерть, не знав, що ро­би­ти, й тільки бігав по хаті од кут­ка до кут­ка. Онисія вгляділа че­рез вікно Оле­сю се­ред гу­сарів і вда­ри­лась об по­ли ру­ка­ми: в світлиці був та­кий не­лад, що во­на не зна­ла, за що ха­па­тись; вхо­пи­ла пляш­ку горілки, вки­ну­ла в мис­ку з сме­та­ною, вис­ко­чи­ла в кімна­ту, ки­ну­ла мис­ку на пе­ри­ну, потім випх­ну­ла двох пе­ре­ля­ка­них мо­ло­диць з опо­чи­вальні в світли­цю й за­пи­ща­ла сли­ве ниш­ком:

- Беріть сто­ла та ви­носьте че­рез двері!

Молодиці вхо­пи­ли сто­ла з усім доб­ром і по­нес­ли не в кімна­ту, а в сіни.

Гусари й да­ми стріли в сінях, як стіл, що аж зах­ряс пляш­ка­ми та мис­ка­ми, заст­ряг у две­рях ра­зом з мо­ло­ди­ця­ми.

- Добра прик­ме­та! - не втерпів Ка­зан­цев. - Вид­но, що гос­по­дар і справді стат­ко­ви­тий, бо лю­бить віта­ти гос­тей.

- І стрічає нас хлібом-сіллю, - ти­хо обізва­лась Оле­ся.

- І з пляш­ка­ми та чар­ка­ми, - про­мо­вив Ба­ла­бу­ха, сту­па­ючи на сінешній поріг.

Молодиці ви­во­лок­ли в сіни сто­ла й да­ли до­ро­гу гос­тям.

Гості ввійшли в світли­цю. Світли­ця бу­ла схо­жа на по­ле після по­боїща: троє за­бу­тих му­жи­чих дітей ка­ча­лись під гру­бою й од пе­ре­ля­ку дер­лись не своїм го­ло­сом; се­ред ха­ти ва­ля­лись шмат­ки хліба, ка­ча­лась пляш­ка, зва­ле­на з сто­ла, ва­ля­лись шап­ки та ру­ка­виці. Отець Ха­ритін зби­рав шап­ки, Онисія вхо­пи­ла ра­зом за ру­ки троє дітей, ви­во­лок­ла їх в кімна­ту й при­чи­ни­ла двері.

Балабуха з жінкою, три Оле­сині сест­ри й де­сять гу­сарів спов­ни­ли всю світли­цю. Гос­по­дар став стов­пом се­ред ха­ти, а за две­ри­ма в кімнаті бу­ло чу­ти та­кий ор­кестр, яко­го гу­са­рам не до­ве­лось чу­ти й в Пе­тер­бурзі.

- Вибачайте! Ма­буть, ми не в доб­рий час приїха­ли, - ска­зав Ка­зан­цев до гос­по­да­ря.

Господар сто­яв се­ред ха­ти мовч­ки й тільки ди­вив­ся, як роз­дя­га­лись гу­са­ри, як заб­ли­ща­ли їх епо­ле­ти та коміри, йо­му бу­ло оче­ви­дяч­ки ніяко­во. Ба­ла­бу­ха підсту­пив до о. Ха­ри­то­на, тричі поцілу­вав­ся з ним, поз­до­ров­ля­ючи з Но­вим ро­ком.

- Ой зомлію - так смер­дить горілка на всю ха­ту! - го­во­ри­ла по­шеп­том Оле­ся Ка­зан­це­ву над ву­хо.

- Здається, ми розігна­ли ве­се­лу ком­панію, - ти­хо обізвав­ся Ка­зан­цев до Олесі.

- Давня лю­бов Мар­ка Пав­ло­ви­ча круж­ля­ла горілоч­ку з мо­ло­ди­ця­ми, - ти­хо обізва­лась Оле­ся.

Гусари й да­ми по­роз­дя­га­лись і на­ки­да­ли жуж­мом цілу ку­пу одежі на стільцях та на ка­напі. Ба­ла­бу­ха, привітав­шись до от­ця Ха­ри­то­на й Онисі, по­ре­ко­мен­ду­вав Ка­зан­це­ва. Ка­зан­цев бряз­нув за­каб­лу­ка­ми пе­ред Они­сею; йо­го за­каб­лу­ки про­ко­па­ли доб­рий рівчак на гли­ня­но­му долі. Після Ка­зан­це­ва прис­ка­ку­ва­ли до Онисі другі гу­са­ри, со­ва­ли за­каб­лу­ка­ми по долі й, не­на­че півні, виг­реб­ли чи­ма­лу яму на долівці. Якісь прізви­ща так і си­па­лись на Они­сю, не­на­че хто їх тру­сив з тор­би.

"Це Оле­ся на­вез­ла гу­сарів… І де во­на в біса наб­ра­ла їх стільки!" - ду­ма­ла Онисія Сте­панівна.

Олеся сіла на ка­напі й за­ту­ли­ла но­са на­па­ха­ною па­хо­ща­ми хус­точ­кою; її сест­ри пе­рег­ля­да­лись, пе­ре­мор­гу­ва­лись і осміха­лись од­на до од­ної. Гу­са­ри за­ре­готіли й за­хо­ди­ли по світлиці, як у се­бе вдо­ма. Кар­ти­на в світлиці зміни­лась не­на­че якимсь чарівницт­вом: замість сви­ток та гор­сетів - синіли ви­ши­вані сріблом мун­ди­ри, чер­воніли тонкі но­ги, бряж­ча­ли ост­ро­ги, чер­воніли й біліли па­нянські сукні. Гу­са­ри прис­та­ва­ли до гос­по­да­ря та до гос­по­дині, не­на­че во­ни з ни­ми вік звіку­ва­ли.

- Як ва­ше здо­ров'я? - прис­тав до Онисії Сте­панівни Ка­зан­цев.

- Спасибі вам! Сла­ва бо­гу, здо­ро­ва до кот­ро­го ча­су, - зне­хо­тя обізва­лась Они­ся.

А тим ча­сом во­на об­ве­ла очи­ма гос­тей і полічи­ла, скільки-то тре­ба спек­ти гу­сей та по­ро­сят для тієї Оле­си­ної ком­панії.

- А ваші діти здо­рові? Пев­но, у вас є діти? - при­ки­нув Ка­зан­цев.

- Слава бо­гу, є й усі здо­рові, - обізва­лась Они­ся, а тим ча­сом її дум­ка ра­ху­ва­ла: "По півгус­ки на кож­но­го мос­ка­лю­гу, на бла­го­чин­но­го півпо­ро­ся­ти, на бла­го­чин­ну півпо­ро­ся­ти, а на паннів хоч по ніжці".

- Чи ве­се­ло про­ве­ли свят­ки? Чи бу­ва­ли в гос­тях? - піддер­жу­вав роз­мо­ву Ка­зан­цев.

Онися вже йо­го й не слу­ха­ла та все ду­ма­ла: "По півгус­ки зже­руть, - мос­ка­ли­ща здо­рові! Ви­хо­дить: п'ять гу­сок і по­ро­ся, та тре­ба, ма­буть, за­ко­ло­ти здо­ро­ве по­ро­ся, бо цей Ба­ла­бу­ха доб­ре тро­щить по­ро­ся­ти­ну; та й бла­го­чин­на не спус­тить, бо ду­же лю­бить по­ро­ся­ти­ну".

- Ні, ще ніде не бу­ли в гос­тях, - ду­маємо їха­ти до батька після­завт­ра, - зне­хо­тя обізва­лась Они­ся.

"Ой, про­па­дуть мої го­до­вані гу­си! Приїде батько на во­дох­ре­ща, не по­поїсть гу­ся­ти­ни, - сну­ва­лась Они­си­на дум­ка. - Це Олеська на­вез­ла своїх прой­дисвітів, - ма­буть, не ма­ла чо­го да­ти їм по­поїсти на ве­че­рю та й при­пер­ла їх на мої гу­си. Це її спра­ва. А бо­дай ти бу­ла до­ро­гою го­ло­ву скру­ти­ла ра­зом з своїми мос­ка­лиська­ми".

Один гу­са­рин виг­ля­нув у вікно й вглядів у дворі здо­ро­ве ста­до гу­сей.

- Яка в вас си­ла гу­сей! їй-бо­гу, півдво­ра! - крик­нув гу­са­рин на всю ха­ту. - Я ще ніде не ба­чив так ба­га­то гу­сей! Ото бу­ла б доб­ра пе­че­ня!

"Так во­но й є! - по­ду­ма­ла Они­ся. - Це во­на на­вез­ла оцієї го­лод­ної га­личі на мої гу­си; ма­буть, во­ни за це до­ро­гою роз­мов­ля­ли. Ану, чи й за по­ро­ся­та до­по­ми­на­ти­меться?"

- Хвалити бо­га, цього ро­ку в нас гу­си доб­ре ве­лись, - піддер­жав отець Ха­ритін, - та й по­ро­сят вип­ло­ди­лось ду­же ба­га­то.

"Цей ду­рень сам ви­ка­же", - по­ду­ма­ла Они­ся.

- Слава бо­гу, вип­ло­ди­лось ба­га­то, та по­ло­ви­ну вов­ки ви­ха­па­ли в ча­га­рях, - обізва­лась Они­ся.

- Одначе не всіх ви­ха­па­ли: гос­пожі бла­го­чинній ще зос­та­лось на ве­че­рю, - піддоб­рю­вавсь отець Ха­ритін.

- Як я ба­чу, в вас вов­ки ду­же зви­чай­ні, - ска­зав Ка­зан­цев, - ко­ли зос­та­ви­ли й на ве­че­рю; в нас як поч­нуть ха­па­ти, то вже нічогісінько не зос­тав­лять.

- Як же ваші во­ли та ко­ро­ви? - спи­тав в от­ця Ха­ри­то­на один гу­са­рин, щоб ска­за­ти будлі-що.

- Слава бо­гу, всі цілі, тільки од­на без­ро­га, шу­та ко­ро­ва забігла десь в Бо­гус­лавський ліс та й досі не знай­шли.

- Чи знай­шли, чи й досі там гу­ляє? - спи­та­ла Оле­ся, пог­ля­да­ючи ско­са на Ка­зан­це­ва з осміхом.

Гострі Они­сині очі впійма­ли те пе­рег­ля­дан­ня.

"Вона з ме­не сміється з своїм пас­куд­ним ко­хан­цем, - ду­ма­ла Они­ся. - Пот­ри­вай же, - насміюся й я з те­бе й з тво­го ми­ло­го! Ка­зав мені жид кра­вець, що ти вве­чері бігаєш ниш­ком од сво­го Ба­ла­бу­хи на ква­ти­рю до сво­го гу­са­ри­на. Я ж те­бе об­не­су на ввесь повіт! Я ж тобі од­дя­чу!"

- Щось я ніяк не нагріюсь, а здається, над­ворі од­ли­га й не ду­же хо­лод­но, - го­во­рив один гу­са­рин, біга­ючи по хаті та тру­чи ру­ки.

- І я не­на­че змерз, - обізвав­ся дру­гий гу­са­рин, біга­ючи по хаті.

"Допоминаються по чарці", - по­ду­ма­ла Они­ся.

- Може б, по чарці та по другій, то за­раз і нагрієтесь, - обізвав­ся отець Ха­ритін.

- Як по чарці, то й по чарці, - пе­ред­раж­нив Ка­зан­цев от­ця Ха­ри­то­на по-українській.

Онися вий­шла в кімна­ту й ви­нес­ла здо­ро­ву пляш­ку горілки й мис­ку пи­рогів з на­чин­кою. Гу­са­ри на­ки­ну­лись на горілку й, без со­ро­му каз­ка, круж­ля­ли шин­ко­ву Шу­ли­мо­ву горілку. Мис­ка з пи­ро­га­ми в од­ну мить спо­рож­ни­лась. Кру­гом сто­ла підняв­ся клекіт, як за го­ди­ну пе­ред тим; гу­са­ри пи­ли горілку й гвал­ту­ва­ли, як пе­редніше му­жицька ком­панія. По хаті пішов свіжий горілча­ний дух, од­на­че Оле­ся вже не за­ту­ля­ла но­са хус­точ­кою й не ду­ма­ла зомліва­ти.

Гусари роз­ве­се­ли­лись і по­ча­ли ро­ман­су­ва­ти з пан­на­ми. Їм за­ма­ну­лось по­тан­цю­ва­ти.

- Чи не мож­на пак в вас діста­ти яких-не­будь му­зик? От ми б і по­тан­цю­ва­ли! - про­мо­вив Ка­зан­цев. - Шко­да, що ми не взя­ли сво­го ор­кест­ру.

- Де вже в нас діста­ти му­зик! Хіба пок­ли­ка­ти ста­ро­го стар­ця Шми­да з лірою, - про­мо­вив отець Ха­ритін.

- От і ви­га­дав лю­дям на сміх, - обізва­лась Они­ся.

Олеся за­ту­ли­лась хус­точ­кою й ре­го­та­лась. Они­ся гля­ну­ла на неї, не­на­че п'ята­ка да­ла.

- А чом же? - обізвав­ся отець Ха­ритін. - Там як ут­не ко­зач­ка на лірі, то й му­зик не тре­ба, - мож­на га­ца­ти й до ве­чо­ра.

- Ото-то! Дійсно ко­зач­ка! Це ду­же ціка­во!

- Це бу­де щось не­ба­че­не, ду­же ефект­не, - ска­зав Ка­зан­цев.

- А пок­лич­те справді! Я ще зро­ду не тан­цю­вав під ліру.

Отець Ха­ритін пос­лав за Шми­дом. Як по­чув Шмид, що йо­го кли­чуть до мос­калів, то вхо­пив шап­ку та дав дра­ла аж у Чай­ки.

Гусари по­ча­ли тан­цю­ва­ти та кру­ти­тись з пан­на­ми без му­зик. Они­ся пог­ля­да­ла на бла­го­чин­ну й прос­то сміялась їй в вічі.

- Що то в вас за на­пи­ток та­кий, - во­но зветься ва­ре­ну­хою, чи що? - спи­тав у от­ця Ха­ри­то­на Ка­зан­цев.

- Та еге ж! - ска­зав отець Ха­ритін. - Ва­ре­ну­хою ж! А ви ніко­ли не пи­ли? - спи­тав отець Ха­ритін.

- Зроду не пив! Це, ка­жуть, щось ду­же смач­не, - ска­зав Ка­зан­цев.

- О, смач­не й міцне, як уда­рить у го­ло­ву, то й за ніч не про­чу­маєшся. Ож зваріть, Онисіє Сте­панівно, ва­ре­ну­хи, - не­хай гості по­куш­ту­ють, - ска­зав отець Ха­ритін.

"Доведеться ти­тар­ку кли­ка­ти", по­ду­ма­ла Они­ся.

- Добре, зва­ри­мо та­ки за­раз, - ска­за­ла во­на го­лос­но.

Онися пішла в пе­кар­ню, звеліла сма­жи­ти три гус­ки й за­ко­ло­ти двоє по­ро­сят. Ти­тар­ка за­хо­ди­лась ва­ри­ти ва­ре­ну­ху, та ще й ду­же міцну.

Тим ча­сом, як ти­тар­ка сма­жи­ла гу­си та по­ро­ся­та, на селі скоївся пе­ре­ляк. Лю­ди роз­нес­ли по селі, що приїхав ста­но­вий, наїха­ла "мос­ковська за­куція" й бу­де вип­рав­ля­ти не­доп­лат по­даті. Лю­ди ки­ну­лись хо­ва­ти своє доб­ре: за­ко­пу­ва­ли в зем­лю на­мис­та, по­лот­на, руш­ни­ки, хо­ва­ли в оже­ре­дах свит­ки та ко­жу­хи; де­котрі повтіка­ли з се­ла за Рось, в Чай­ки, й по­за­би­ра­ли з со­бою, що бу­ло до­рож­чо­го з одежі; бідніші лю­ди пог­на­ли про­ти ночі в Чай­ки во­ли, ко­ро­ви та вівці. В селі не­на­че жда­ли та­тарсько­го на­па­ду; всі го­во­ри­ли, що за офіце­ра­ми йде з Бо­гус­ла­ва цілий полк мос­калів, що мос­калі за­бе­руть усе доб­ро, поб'ють по­суд, поріжуть і поїдять ку­ри, гу­си, свині й спро­да­ють то­вар.

Вже пізненько Они­ся нак­ри­ла сто­ли й по­да­ла ве­че­рю. Гу­са­ри ки­ну­лись на гу­си та на по­ро­ся­та, як го­лодні вов­ки на вівцю; кістки тріща­ли, гу­ся­ти­на ще­за­ла шма­ток за шмат­ком. Са­ма Они­ся пок­ла­ла по­ло­ви­ну по­ро­ся­ти пе­ред бла­го­чин­ним, дру­гу - пе­ред бла­го­чин­ною. Оле­ся ук­ла­ла в ко­пи увесь здо­ро­вий шмат і зос­та­ви­ла сест­рам тільки ніжки та хвос­тик. Гу­са­ри, неп­ро­хані, самі на­ли­ва­ли горілку й пи­ли. Після ве­чері по­да­ли ва­ре­ну­ху; гу­са­ри спро­бу­ва­ли, роз­куш­ту­ва­ли, що смач­на, й хи­ли­ли ціли­ми ста­ка­на­ми.

- Та й міцний же оцей ведмідь! - про­мо­вив Ка­зан­цев до гу­сарів. - Як вип'ємо всього, то й в двері не пот­ра­пи­мо.

Він ска­зав прав­ду: "ведмідь" міцно вда­рив в гу­сарські го­ло­ви; гу­са­ри роз­ве­се­ли­лись, по­за­па­лю­ва­ли си­га­ри, по­розстіба­ли мун­ди­ри й по­ча­ли рев­ти сол­датських пісень. По хаті підняв­ся страш­ний гвалт; всі го­лос­но го­во­ри­ли, й ніхто ніко­го не слу­хав; дим сто­яв та­кий, що лед­ве бу­ло вид­но свічки. П'яні офіце­ри лізли обніма­тись та цілу­ва­тись з гос­по­да­рем; де­котрі ду­же близько поп­ри­мо­щу­ва­лись ко­ло паннів і тро­хи не лізли цілу­ва­тись. Ка­зан­цев підійшов до Олесі, взяв її за талію й пок­лав го­ло­ву на пле­че…

Онисія Сте­панівна крик­ну­ла й про­тов­пом вибігла в кімна­ту; отець Ха­ритін спус­тив очі до­до­лу. Ба­ла­бу­ха ско­чив з стільця й витріщив очі; Оле­ся вир­ва­лась з рук Ка­зан­це­ва й одс­ко­чи­ла.

- Олександро Пет­ров­но, одя­гай­ся! Їдьмо до­до­му! - крик­нув Ба­ла­бу­ха й з ти­ми сло­ва­ми вис­ко­чив надвір і звелів зап­ря­га­ти коні.

Гусари не слу­ха­ли Ба­ла­бу­хи, по­за­би­ра­ли паннів і по­ча­ли тан­цю­ва­ти, - підко­вані за­каб­лу­ки ко­лу­па­ли діл, гли­на летіла на стільці. Ба­ла­бу­ха пов­би­рав жінку, паннів і вивів на га­нок. Гу­са­ри му­си­ли й собі ви­ряд­жа­тись в до­ро­гу, на­ки­ну­ли ши­нелі, розп­ро­ща­лись з ха­зяїна­ми. Ка­зан­цев взяв Оле­сю під ру­ку й хотів по­са­ди­ти з со­бою в сан­ки.

- Олесю, сідай зо мною! - гук­нув Ба­ла­бу­ха, вхо­пив­ши Оле­сю за ру­ку й по­тяг­нув­ши її до своїх са­но­чок.

Гусари на­си­лу розмісти­лись по сан­ках і ру­ши­ли з дво­ру. Цілу до­ро­гу Ба­ла­бу­ха не про­мо­вив сло­ва до Олесі. Оле­ся й собі мов­ча­ла; мовч­ки доїха­ли во­ни до­до­му.

Випровадивши неп­ро­ха­них гос­тей, гос­по­дарі вер­ну­лись в по­кої. Они­ся взя­ла свічку й посвіти­ла на діл. Діл був увесь ско­лу­па­ний, по­ко­пир­са­ний, не­на­че на йо­му три дні сто­яла че­ре­да на стиглі. Де­які стільці ле­жа­ли по­пе­ре­ки­дані.

- Ну, та й на­ро­би­ла ж бла­го­чин­на! Не­на­че зап­ро­ва­ди­ла прав­ди­ву за­куцію, не­на­че сто­яла на стиглі з та­бу­ном гу­сарських ко­ней! - крик­ну­ла Они­ся. - А той мос­ка­ли­ще при всіх її обніма! Чорт­ма їй со­ро­му!

Отець Ха­ритін, згор­нув­ши ру­ки, пог­ля­дав на стіл, на ку­пи кісток; на столі не­на­че вов­ки тільки що ба­ра­на обг­риз­ли.

Другого дня Они­ся поїха­ла в Чай­ки до батька і все роз­ка­за­ла ма­тері; з Чайків во­на поїха­ла до о. Мельхи­се­де­ка й роз­ма­лю­ва­ла Оле­сю най­гарніши­ми фар­ба­ми.

Отець Мельхи­се­дек не втерпів: за­раз поїхав до Ба­ла­бу­хи й роз­ка­зав Олесі, що за неї го­во­ри­ла Они­ся. Приїхав­ши до­до­му, Они­ся роз­ка­за­ла ще крав­цям жи­дам все до­чис­та за бла­го­чин­ну; жид­ки роз­нес­ли ті вісті по ціло­му повіті.

Приїхавши до­до­му, Ба­ла­бу­ха ввійшов в Оле­си­ну кімна­ту, при­чи­нив двері й на цей раз вже не змов­чав, - прис­ту­пив до жінки з до­ко­ра­ми. Оле­ся роз­сер­ди­лась і на­ду­лась.

- Як ти сер­диш­ся на ме­не, то три дні мов­чиш; луч­че зро­биш, як і те­пер мов­ча­ти­меш, - ска­за­ла Оле­ся з гнівом, - хіба я вин­на, що п'яний Ка­зан­цев при­че­пив­ся до ме­не?

- Якби не бу­ла вин­на, то б він не чіпляв­ся до те­бе: не дур­но ж ти все тяг­неш ме­не до йо­го в гості, не дур­но за ним наші двері ніко­ли не за­чи­ня­ються; я йо­го не пу­щу в свою ха­ту.

- Казанцев хоч го­во­рить до ме­не, а ти по тиж­ню мов­чиш і сло­ва до ме­не не про­мо­виш.

- Я тих гу­сарів з ха­ти по­ви­га­няю!

- Не ро­би цього, бо вий­де скан­дал; та гу­сарів не­без­печ­но й зачіпа­ти, - ска­за­ла Оле­ся, - во­ни й тобі бо­ро­ду обс­ку­буть, - це митці на всякі шту­ки.

- Я те­бе більше не пу­щу проїжджа­тись з Ка­зан­це­вим на бас­ких ко­нях.

- Я й са­ма поїду, гу­са­ри не вов­ки: ме­не не з'їдять.

- З'їдять не з'їдять, а все-та­ки я не хо­чу, щоб ти ко­ха­лась та за­ли­ця­лась з якимсь прой­дисвітом та вво­ди­ла ме­не й се­бе в сла­ву.

- Ет! Не­ма нам чо­го го­во­ри­ти - йди кра­ще спа­ти! - крик­ну­ла Оле­ся й по­вер­ну­лась до йо­го спи­ною.

Балабуха хрьопнув, гурк­нув две­ри­ма й пішов спа­ти. Дру­го­го дня ба­тюш­ка й ма­туш­ка цілий день не го­во­ри­ли між со­бою. Ба­ла­бу­ха сидів в кабінеті й ку­рив люльку; Оле­ся ни­ка­ла мовч­ки по залі й цілий день хо­ди­ла на­ду­та й на­суп­ле­на. Ми­нув дру­гий день; Оле­ся все мов­ча­ла, не хо­ди­ла в пе­кар­ню, нічо­го не ро­би­ла й тільки по залі по­ход­жа­ла. Са­ма Ки­ли­на ва­ри­ла й пек­ла, що хотіла. Мов­чав і Ба­ла­бу­ха. Третього дня прий­шов Ка­зан­цев з то­ва­ри­ша­ми. Оле­ся за­го­во­ри­ла, не­на­че воск­рес­ла: при­га­да­ла Вільша­ни­цю, ва­ре­ну­ху-вед­ме­дя, ли­хос­ло­ви­ла й сміялась з Онисі. Ба­ла­бу­ха взяв шап­ку, вий­шов з ха­ти, пішов до сусіда-ба­тюш­ки за Рось, прий­шов до­до­му опівночі й сів пи­са­ти свій діяріуш. Не­ве­селі лист­ки ввійшли в діяріуш за ті смутні дні! Од то­го ча­су в діяріуші час­то ста­ли з'явля­тись йо­го вірші: "О злих же­нах", "О жені", "О без­раз­суд­ной жені", "Про жінку п'яни­цю". Ба­ла­бу­ха пи­сав ті бай­ки й вірші, встав­ля­ючи прізви­ща чо­ловіків та мо­ло­диць, він і сам на­си­лу до­га­ду­вав­ся, що пи­ше влас­ти­ву історію за се­бе й за свою Оле­сю.

Написавши в діяріуші бай­ки, Ба­ла­бу­ха впав нав­колішки пе­ред об­ра­за­ми й мо­лив­ся до півночі. Свічка бли­ща­ла на ко­со­му сто­ли­ку в ку­точ­ку й лед­ве освічу­ва­ла де­рев'яний хрест з розп'ятим Хрис­том і вер­шок Гол­го­фи, на котрій сто­яв на сто­ли­ку хрест. А про­ти блідо­го зму­че­но­го Хрис­та світи­лось ще блідніше ли­це Ба­ла­бу­хи, мріли чорні на­суп­лені бро­ви та бліді гу­би. До півночі мріла про­ти світла по­хи­ле­на вниз йо­го го­ло­ва; все бла­гав у бо­га, щоб він по­вер­нув Оле­сю на доб­ру путь і пос­лав мир та зго­ду в йо­го ха­ту.

Замість ба­жа­но­го ми­ру й зго­ди Ка­зан­цев привів у неділю в Ба­ла­бу­ши­ну ха­ту гу­сарський ор­кестр. Оле­ся зап­ро­си­ла до се­бе своїх сес­тер та знай­омих і роз­ве­ла бал. Ба­ла­бу­ха опус­тив ру­ки; він по­чав впа­да­ти в апатію, сідав в кабінеті з дов­гим ци­бу­ком в ру­ках, мов­чав і ку­рив люльку. В залі роз­ля­гав­ся клекіт, гам, сміхи, му­зи­ки, - Ба­ла­бу­ха не­на­че нічо­го й не чув, нічо­го й не ба­чив; йо­го ду­ми хо­ва­лись десь гли­бо­ко в душі, за­ти­ха­ли й не­на­че за­ми­ра­ли; на йо­го ніхто навіть не звер­тав ува­ги, не­на­че йо­го й в хаті не бу­ло.

Але не­за­ба­ром нес­подіва­но на го­ло­ву Олесі спа­ло ве­ли­ке ли­хо. Ка­зан­цев з то­ва­ри­ша­ми наг­лядів в ви­нарні жидівоч­ку Хай­ку; Хай­ка бу­ла доч­ка Шму­ля - ха­зяїна ви­нарні, мо­ло­денька, шістнад­ця­ти років, і нап­ро­чуд гар­на з ли­ця. Ве­ликі чорні очі бли­ща­ли ма­то­вим світлом, не­на­че до­ро­гий ок­са­мит; повні при­надні гу­би вис­ту­па­ли впе­ред, - ро­жеві, як май­ська ро­жа; ок­са­ми­тові бро­ви бу­ли не­на­че пенз­лем ви­ве­дені на чис­то­му ма­то­во­му лобі. Ка­зан­цев примітив її в ви­нарні, й Оле­си­на зо­ря по­ча­ла зга­са­ти на небі. Од то­го ча­су Ка­зан­цев та гу­са­ри по­ча­ли рідше бу­ва­ти в Олесі й час­то забіга­ли в ви­нар­ню, щоб по­ди­ви­тись на чу­до­ву Хай­ку. Хай­ка по­ти по­да­ва­ла гу­са­рам ви­но та пи­во, по­ки на смерть за­ко­ха­лась в Ка­зан­це­ва.

Цілий тиж­день Ка­зан­цев не по­ка­зу­вав очей, - цілий тиж­день Оле­ся не ба­чи­ла йо­го. Во­на сиділа ко­ло вікна, дур­но жда­ла, виг­ля­да­ла йо­го, а він не при­хо­див. Оле­сю бра­ла страш­на нудьга. В хаті бу­ло ти­хо, Ба­ла­бу­ха ле­жав в своєму кабінеті й завсіди чи­тав книж­ку. Оле­ся на­ки­ну­ла на се­бе шу­бу й пішла на місто; во­на сподіва­лась вглядіти Ка­зан­це­ва й зак­ли­ка­ти до се­бе на вечір. На місті сто­яв ще ба­зар. По один бік сто­яли гон­чарі, - ве­ли­ка си­ла горшків бу­ла розс­тав­ле­на над са­мою ули­цею; по дру­гий бік сиділи пе­репічай­ки та си­ду­хи з буб­ли­ка­ми, па­ля­ни­ця­ми; сто­яли сто­ли з ме­дя­ни­ка­ми, ма­ков­ни­ка­ми, а далі чорнів ряд шап­ликів з дьогтем. Сині гу­са­ри сно­ви­га­ли по місті, нес­ли на пле­чах в'язки сіна; їх чер­во­на й си­ня оде­жа зак­ра­шу­ва­ла сірий ба­зар­ний тон, як снігурі зак­ра­шу­ють чор­ний сум­ний зимній ліс.

Олеся вгляділа синіх та чер­во­них мос­калів, і їй на душі ста­ло ве­селіше. Тільки що во­на вий­шла на се­ре­ди­ну міста, про­ти неї з-за жидівської шко­ли ви­су­ну­лась ка­валька­да офіцерів і ка­та­ла прос­то на неї як ви­хор. Во­на лед­ве встиг­ла вско­чи­ти між горш­ки, як Ка­зан­цев, кот­рий дер­жав пе­ред, ні з сього ні з то­го по­вер­нув ко­ня прос­то на горш­ки і пос­ка­кав по дов­гих ря­дах по­су­ду; за ним по­вер­ну­ли інші офіце­ри, - горш­ки, мис­ки, по­лу­мис­ки затріща­ли під кінськи­ми ко­пи­та­ми, на­че тріски; здо­рові макітри та золійни­ки зас­тог­на­ли; гор­ня­та-близ­ню­ки й гле­чи­ки зас­ка­ву­ча­ли й за­пи­ща­ли, як цу­це­ня­та; че­реп­ки летіли на всі бо­ки й об­си­па­ли Оле­сю кру­гом. Задній офіцер за­ду­мав струг­ну­ти ще кра­щу шту­ку й по­вер­нув ко­ня на шап­ли­ки з дьогтем та на буб­ли­ки: шап­ли­ки по­пе­ре­ки­да­лись; чорні бриз­ки по­летіли на жидів, на буб­лей­ниць та пе­репічай­ок; дьоготь по­лив­ся по біло­му снігу й потік потьока­ми. Пе­реп­ро­ду­хи, си­ду­хи та кра­марі ки­ну­лись нав­те­ки; жи­ди й жидівки за­вей­ка­ли не своїм го­ло­сом. На ба­зарі підняв­ся гвалт, гомін, - лю­ди кри­ча­ли, бідка­лись, пла­ка­ли. Буб­ли­ки й ме­дя­ни­ки по­си­па­лись в дьоготь. Бідні си­ду­хи пла­ка­ли на ввесь ба­зар; гон­чарі й дігтярі кля­ли гу­сарів.

Олеся ма­ха­ла на Ка­зан­це­ва хус­точ­кою. А Ка­зан­цев по­вер­нув прос­то в ви­нар­ню до Хай­ки; за ним по­си­па­лась уся ка­валька­да. Увесь ба­зар ки­нув­ся бігти до пол­ков­ни­ка, пра­ви­ти пла­ту, але дурнісінько: крам про­пав і по цей день! Оле­ся прой­шла попід ви­нар­нею, заг­ля­ну­ла в вікна: Ка­зан­цев пив з гу­са­ра­ми. Вже над­вечір він вий­шов з ви­нарні. Оле­ся все гу­ля­ла по місті й вже над­вечір підсте­рег­ла йо­го й зап­ро­ва­ди­ла до се­бе. Цілий вечір во­ни ре­го­та­лись з тих пус­тощів, які вструг­ну­ли гу­са­ри на місті.

Але це бу­ла ос­тан­ня гу­сарська роз­ва­га в Бо­гус­лаві. Нас­та­ла вес­на; за­зе­леніли вер­би над Рос­сю; за­зе­леніла тра­ва над бе­ре­га­ми. Ка­зан­цев раз якось од­но­го дня приніс Олесі страш­ну звістку: гу­са­ри ма­ли вес­ною вис­ту­па­ти з Бо­гус­ла­ва.

Олеся зблідла, аж по­по­лотніла як смерть, потім тро­хи одійшла, за­ри­да­ла й впа­ла Ка­зан­це­ву на гру­ди; во­на об­хо­пи­ла йо­го ру­ка­ми так міцно, не­на­че бо­ялась, що її от-от ки­нуть з мос­ту в во­ду.

Казанцев сидів, на­че ви­те­са­ний з ка­ме­ня, - він ду­мав за свою Хай­ку.

- Мій ми­лий, мій до­ро­гий! Як ти поїдеш, я вмру за то­бою; я не пе­ре­жи­ву однієї го­ди­ни без те­бе. Цей дім, цей Бо­гус­лав, - усе бу­де для ме­не гірше за смерть, гірше за пек­ло, - го­во­ри­ла Оле­ся, ри­да­ючи.

- Не плач, не жу­рись, моє сер­це! Я те­бе не за­бу­ду, ніко­ли не за­бу­ду, - втішав її Ка­зан­цев.

- Та що мені з то­го, що ти не за­бу­деш, ко­ли я те­бе більше не ба­чи­ти­му.

- Я тобі по­ки­ну свій порт­рет, а дасть бог, я до те­бе приїду, то й по­ба­чи­мось.

- Приїдеш… Поїдеш та й за­бу­деш ме­не. Я те­бе ніза­що в світі не по­ки­ну; я лад­на їха­ти за то­бою! Я піду пішки слідком за то­бою!

"Оце при­че­пи­лось ли­хо! Ще справді побіжить за мною слідком навз­догінці!" - ду­мав Ка­зан­цев, усе га­да­ючи-ду­ма­ючи за свою Хай­ку.

- Я лад­на йти з то­бою на край світу! Піду за то­бою, де сту­пить твоя но­га; бу­ду їзди­ти з то­бою й ди­ви­тись на те­бе. Сер­це моє, не ки­дай ме­не, бо я вмру за то­бою! Я те­бе од­но­го по­лю­би­ла щи­ро, га­ря­че, як ніко­го в світі ніко­ли не лю­би­ла! Візьми ме­не з со­бою! - крик­ну­ла Оле­ся й знов ки­ну­лась ми­ло­му на гру­ди, зда­ви­ла йо­го в своєму обнімоч­ку.

Казанцев сидів і тільки пог­ля­дав на двері, - він бо­яв­ся, щоб ча­сом бла­го­чин­ний не надійшов і не зас­ту­кав йо­го в такій позі.

- Милий мій, моя ри­бонько! Я поїду з то­бою! Візьми ме­не, бо я побіжу слідком че­рез ба­зар за твоїм ко­нем.

"Оце на­пасть, та й годі! - ду­мав Ка­зан­цев, кот­ро­му Хай­ка вже да­ла пев­ну обіцян­ку, що вте­че з ним від батька. - Як же оце я бу­ду вик­ра­да­ти їх за­ра­зом?"

- Добре, доб­ре, моя ри­бонько! Я те­бе візьму з со­бою: під'їду кіньми під са­док пізненько, а ти вий­деш до ме­не че­рез сад, та й по­ли­не­мо да­ле­ко-да­ле­ко!

- Далеко-далеко, моє ми­ле сер­це! Там тільки я бу­ду навіки щас­ли­ва з то­бою!

Олеся ско­чи­ла з місця, страш­но за­ре­го­та­лась, по­ча­ла біга­ти по світлиці, ла­ма­ла ру­ки, за­ки­да­ла на­зад го­ло­ву, ки­да­лась Ка­зан­це­ву на гру­ди, ри­да­ла й знов біга­ла по хаті й ре­го­та­лась. Ка­зан­це­ву зда­лось, що во­на збо­же­воліла, зовсім зійшла з ума. Він виг­ля­нув у сіни, при­чи­нив двері й усе по­лох­ли­во ог­ля­дав­ся на всі бо­ки, до­ки Оле­ся втих­ла. Во­на сіла ко­ло йо­го, пок­ла­ла го­ло­ву на пле­че й не­на­че зас­ну­ла.

Сінешні двері рип­ну­ли: то Ба­ла­бу­ха прой­шов в свій кабінет че­рез сіни. Ка­зан­цев ти­хенько підвів Оле­си­ну го­ло­ву, взяв шап­ку й ти­хо, по-ко­тячій, вис­лиз­нув з ха­ти.

"Ну, на­пи­тав собі біду! - ду­мав Ка­зан­цев, вер­та­ючись в ви­нар­ню до чу­до­вої Хай­ки. - Це якась і справді ска­же­на по­па­дя: во­на й справді бігти­ме за мною се­ред дня че­рез увесь Бо­гус­лав, бігти­ме слідком за на­ши­ми гу­са­ра­ми. Насміється з ме­не увесь полк. Пот­ри­вай же, ма­туш­ко! Я тобі вструг­ну шту­ку".

Минув тиж­день, ми­нув дру­гий. Зацвіли са­ди. Заспіва­ли со­ло­вей­ки в ло­зах та в са­дах по­над Рос­сю. Вес­на роз­пиш­ни­лась, як мо­ло­да дівчи­на. Оле­ся по­ход­жа­ла по своєму сад­ку й тільки й ду­ма­ла та ма­ри­ла про той день, ко­ли во­на виїде з Бо­гус­ла­ва з своїм ми­лим. Тільки що во­на спус­ти­лась по стежці до Росі, її дог­нав Ка­зан­цев.

- Завтра світом ми вис­ту­паємо, - ска­зав він на са­ме ву­хо Олесі, - не спи та жди ме­не. Я се­ред ночі ти­хо під'їду під твоє вікно й пос­ту­каю в шиб­ку. Од­чи­няй вікно й будь го­то­ва. Я те­бе зве­лю од­вез­ти в ту корч­му, що стоїть в лісі по до­розі на Кор­сун, - там ме­не жда­ти­меш. Я вер­нусь до пол­ка, бо мені тре­ба ра­ненько вис­ту­па­ти з пол­ком, а потім пош­лю впе­ред фур­гон. Ти сідай в той фур­гон і по­завішуй вікна. Я тоді ся­ду з то­бою, й по­ка­таємо по світі вдвох, моя ми­ла! А потім приїде­мо в Пе­тер­бург; по­ба­чиш наші па­ла­ци; бу­де­мо тан­цю­ва­ти на на­ших ба­лах. Бу­де­мо щод­ня пи­ти шам­панське, чорт би йо­го взяв!..

В Олесі зат­ру­си­лись но­ги. Во­на по­ве­ла за ру­ку Ка­зан­це­ва в гу­ща­ви­ну з верб та ви­шень, де на за­ході сон­ця роз­ли­ва­лись пісня­ми со­ло­вей­ки. Во­ни сіли на ка­мені над са­мою во­дою. Ши­ро­ка Оле­си­на сук­ня впа­ла на мо­ло­денький оче­рет, кот­рий ви­ти­кав­ся з во­ди кру­гом ка­ме­ня, як зе­ле­не ру­но. Оле­ся ки­ну­лась Ка­зан­це­ву на гру­ди.

- Годі, годі, моє сер­це, обніма­тись! Мені час до­до­му, - тре­ба зібра­тись в до­ро­гу.

Казанцев поцілу­вав Оле­сю, схо­пив­ся й побіг на го­ру. Оле­ся сиділа на ка­мені не­на­че не­жи­ва, потім вста­ла й ти­хо вий­шла на го­ру. Спи­нив­шись ко­ло альтан­ки, во­на об­ве­ла очи­ма Рось, свій са­док. Вечір горів ти­хим по­лум'ям на ске­лис­то­му бе­резі за Рос­сю, на гус­то­му сад­ку; горів чер­во­ну­ва­тим світом на ви­со­ко­му шпилі вни­зу по Росі, де сто­яв мо­нас­тир, на білих стінах мо­нас­ти­ря. Оле­ся гля­ну­ла на всю ту кра­су, зга­да­ла сво­го му­жа й по­чу­ва­ла, шо їй не жаль ки­да­ти ніко­го й нічо­го. Дітей в неї не бу­ло, сво­го му­жа во­на не лю­би­ла.

"Тебе тільки, мій ми­лий, я люб­лю, те­бе од­но­го на всьому світі! Те­бе од­но­го мені жаль!" - ду­ма­ла Оле­ся, до пізньої ночі гу­ля­ючи по сад­ку.

Олеся по­ве­че­ря­ла з Ба­ла­бу­хою й за ве­че­рею до йо­го й сло­ва не про­мо­ви­ла. Ба­лабуха звик до то­го й не ди­ву­вав­ся. За­чи­нив­шись в своїй спальні, Оле­ся по­вий­ма­ла з скрині свої кращі сукні та де­яку оде­жи­ну, зав'яза­ла в здо­ро­ву хуст­ку, по­га­си­ла свічку й, не роз­дя­га­ючись, ляг­ла на ліжко й прик­ри­лась ук­ри­ва­лом. Во­на жда­ла й прис­лу­ху­ва­лась. Од страш­ної нап­ру­ги фан­тазії во­на то хо­ло­ла, то пашіла ог­нем, не­на­че в про­пас­ниці. Го­дин­ник в залі продз­во­нив два­над­цять, а Ка­зан­це­ва не бу­ло. Час тяг­ся, як важ­ка хо­ро­ба. Вже вда­ри­ло пер­шу го­ди­ну, над­ворі бу­ло ти­хо й мерт­во. Ко­ли це, чує Оле­ся, щось ти­хо сту­ко­тить на улиці; віз під'їхав і спи­нив­ся. Щось зах­ру­ща­ло ко­ло ти­ну. Оле­ся ско­чи­ла з ліжка. Кров уда­ри­ла їй у го­ло­ву. Уся ха­та не­на­че освіти­лась блис­кав­кою. В очах в Олесі не­на­че по­си­па­лись іскри, за­ми­готіли й забіліли й десь роз­си­па­лись. Во­на ки­ну­лась до вікна; під вікном бу­ло знать тем­ну, рівну, тон­ку пос­тать. Оле­ся впізна­ла Ка­зан­це­ва й од­чи­ни­ла вікно. Ка­зан­цев вхо­пив її попід ру­ки й ви­тяг че­рез вікно.

- Там за вікном ле­жить на стільці моя оде­жа, - за­ше­потіла Оле­ся, - ви­тяг­ни її.

Казанцев на­си­лу на­ла­пав і ви­пер че­рез вікно здо­ро­вий узол і швир­го­нув че­рез тин, на віз; потім пе­ре­са­див Оле­сю че­рез тин і пе­реп­лиг­нув сам. Во­ни сіли на лег­кий візок. Ка­зан­цев вхо­пив віжки й вда­рив по ко­нях; коні, як змії, по­нес­ли візок з го­ри, а потім вбігли в ліс.

Дві темні стіни де­ре­ва сто­яли по обид­ва бо­ки до­ро­ги. На сході вже чер­воніла ро­же­ва пля­ма. Ка­зан­цев гнав коні з усієї си­ли. Оле­ся об­хо­пи­ла йо­го шию ру­ка­ми, щоб не впас­ти з візка до­до­лу.

- Чи пам'ятаєш, сер­це, як ми летіли цим шля­хом зі мною, як ти впер­ше ска­зав тут, що лю­биш ме­не? - про­мо­ви­ла Оле­ся до Ка­зан­це­ва.

Казанцев гнав коні й мов­чав.

- Чи пам'ятаєш, який див­ний іній висів тоді на де­реві, як див­но світив тоді місяць в лісі!.. Я усе пам'ятаю. Пам'ятаю той вечір, те місце в лісі, де ти приз­нав­ся, що ме­не лю­биш… А ти пам'ятаєш? - пи­та­ла Оле­ся.

Казанцев мов­чав і тільки лу­пив ба­то­гом коні, - він ха­пав­ся: йо­му ще тре­ба бу­ло вик­рас­ти Хай­ку, а не­бо вже по­чи­на­ло чер­воніти.

Під тем­ною стіною лісу забіліла корч­ма.

- А ось і та корч­ма, де грав ор­кестр! А ось за корч­мою й ті бе­ре­зи, де ми пи­ли шам­панське! - про­мо­ви­ла Оле­ся.

Казанцев підко­тив під корч­му й спи­нив коні. Коні ста­ли мов уко­пані. Ка­зан­цев ско­чив з во­за, зняв Оле­сю й зас­ту­кав у двері. Корч­мар спав як уби­тий. Ка­зан­цев тор­го­нув две­ри­ма так, що тро­хи їх не вис­та­вив.

В корчмі по­чув­ся го­лос жидів: "Хто там? Ось за­раз, за­раз!" - обізвав­ся жид.

В вікні блис­нув світ. Рип­ну­ли двері. Зас­па­ний жид вий­шов з две­рей.

- Нехай у те­бе в хаті по­си­дить оця пані, - че­рез го­ди­ну я заїду, - ска­зав Ка­зан­цев.

- Про ме­не, не­хай си­дить хоч і цілий день. Мо­же, тре­ба ко­ням вівса або сіна? - спи­тав корч­мар.

- Нічого не тре­ба, - ска­зав Ка­зан­цев, всту­па­ючи в корч­му з Оле­сею під ру­ку.

Жид пос­та­вив на столі ма­ленький не­до­га­рок в мідно­му підсвічни­кові, пішов у кімна­ту, за­чи­нив двері, ліг спа­ти. Ка­зан­цев об­няв Оле­сю, поцілу­вав і, вис­ту­па­ючи за поріг, про­мо­вив: "Про­щай і жди! Я не­за­ба­ром при­бу­ду!" Двері за­чи­ни­лись. Віз знов стра­шен­но за­гур­котів і не­на­че вих­ром по­летів на­зад. Стукіт по­ма­лу за­ти­хав, за­ти­хав - і вмер. Оле­ся пок­ла­ла па­ку­нок на ла­ву й са­ма сіла кінець сто­ла. В корчмі ста­ло ти­хо, тільки жи­ди в кімнаті соп­ли.

Недогарок лед­ве бли­мав на столі. Оле­ся сиділа, спер­шись ліктем на стіл і підпер­ши до­ло­нею го­ло­ву. Лед­ве примітний світ па­дав на її чер­во­не га­ря­че ли­це, на чорні бро­ви. Темні очі бли­ща­ли нез­ви­чай­ним світом. Оле­ся сиділа, не­на­че вмер­ла; во­на ди­ви­лась на не­до­га­рок; всі її дум­ки по­летіли на­зад, слідком за ми­лим, - їй все зда­ва­лось, що во­на не­на­че си­дить на возі по­руч з ним, обнімає йо­го га­ря­чу шию, по­чу­ває йо­го ди­хан­ня на своїй щоці; коні ле­тять, як змії; в неї за­би­ває дух, ніби од стра­шен­но­го швид­ко­го ру­ху. Во­на й не приміча­ла здо­ро­во­го чор­но­го ба­ри­ла з горілкою, що сто­яло ко­ло по­ро­га, не­на­че здо­ро­вий чор­ний ведмідь, не чу­ла важ­ко­го, гни­ло­го горілча­но­го ду­ху в корчмі. Ко­ли це нес­подіва­но не­до­га­рок спах­нув, затріщав, впав у підсвічник і од­ра­зу по­гас. Оле­ся ки­ну­лась, підве­ла­ся з ла­ви й знов упа­ла на ла­ву. В корчмі ста­ло тем­но, як у пог­ребі. Оле­ся опам'яту­ва­лась.

- Боже мій! Де це я?.. Що це зо мною діється?.. Я їха­ла… летіла з ним, як пти­ця, на яки­хось пруд­ких ко­нях… потім ми спи­ни­лись… потім він ус­тав з во­за й зса­див ме­не… Кру­гом чор­ний ліс… корч­ма, який­сь жид… Бо­же мій! Я втек­ла з ним; я опи­ни­лась в корчмі… Їй в од­ну мить ста­ло сум­но й страш­но. Оле­ся ог­ля­ну­лась кру­гом. Вікна на­си­лу сіріли та мріли в стра­шенній тем­ряві. Стіл, лав­ки, стіни, ба­ри­ло - все бу­ло вкри­те чор­ною тем­ря­вою; тільки здо­ро­ва біла гру­ба вис­ту­па­ла з кут­ка й лед­ве мріла з чор­ни­ми двер­ця­ми. Оле­ся зга­да­ла, що во­на жде Ка­зан­це­ва. Во­на по­вер­ну­ла очі до вікна й знов нап­ру­ди­ла фан­тазію, нас­то­ро­чи­ла ву­ха й по­ча­ла прис­лу­ха­тись, чи не за­гур­ко­тить віз на шля­ху.

І знов Оле­сині дум­ки по­ча­ли пе­реп­лу­ту­ва­тись, не­на­че в про­пас­ниці. Їй зда­лось, що во­на си­дить в своїй темній спальні й жде ми­ло­го. Пе­ред нею сіріє вікно. Під вікном май­ну­ла тем­на рівна пос­тать. Оле­ся ки­ну­лась до вікна, й пос­тать зник­ла. Їй ста­ло нез­ви­чай­но сум­но. Во­на жда­ла Ка­зан­це­ва, - ко­ли це їй здається, що ліс шу­мить, а че­рез шум десь да­ле­ко за­гур­котів віз та все наб­ли­жається до корч­ми; під корч­мою май­ну­ли ви­сокі коні; хтось встає з во­за й біжить до две­рей; двері в корчмі ти­хо од­чи­ня­ються, й на по­розі став Ка­зан­цев.

Олеся зня­лась з місця й ки­ну­лась до две­рей. Ка­зан­цев зник, і во­на вда­ри­лась ру­ка­ми об чорні двері. Оле­ся ог­ля­ну­лась на ха­ту, - чор­не ба­ри­ло за­во­ру­ши­лось, за­во­ру­ши­лась гру­ба, чорні дверці ко­ло гру­би не­на­че од­чи­ни­лись… Оле­ся крик­ну­ла й вибігла надвір. Над­ворі вже світа­ло. Чер­во­не не­бо на сході по­верх лісу роз­го­рю­ва­лось чу­до­ви­ми ро­же­ви­ми та жов­ти­ми пас­ма­ми. Свіжий хо­лод­ну­ва­тий ра­нок обвіяв Оле­си­не га­ря­че ли­це. Во­на опам'ята­лась і по­ча­ла ог­ля­да­тись кру­гом се­бе. Вер­хи лісу вже ясніли про­ти чис­то­го про­зо­ро­го не­ба; вже бу­ло примітно ши­ро­кий би­тий шлях.

- Серце моє, ми­лий мій! Чо­го ж ти так за­ба­рив­ся? На­що ти так му­чиш ме­не? - ше­потіла Оле­ся, хо­дя­чи ти­хо попід ви­со­ки­ми бе­ре­за­ми.

А над­ворі видніша­ло та про­яс­ню­ва­лось. Со­ло­вей­ки аж ля­ща­ли вни­зу над Рос­сю, а ліс сто­яв і не­на­че че­рез лег­ку дрімо­ту слу­хав ті дивні співи та ди­вив­ся на ро­же­ве блис­ку­че не­бо.

Олеся сіла на призьбу й по­хи­ли­ла го­ло­ву. Пе­ред нею сто­яли чорні стіни лісу; дві стіні схо­ди­лись за корч­мою до­ку­пи, й до­ро­га пірна­ла, не­на­че в чор­ний льох. Оле­ся гля­ну­ла на ту чор­ну пля­му, і їй знов ста­ло страш­но. Роз­би­ша­ки, вов­ки, відьми, ру­сал­ки й усякі ди­ва при­хо­ди­ли їй на дум­ку. Во­на од­ве­ла очі од тієї тем­ної про­дух­ви­ни й по­вер­ну­ла го­ло­ву на дру­гий бік. 3бо­ку ко­ло корч­ми сто­яли ви­сокі бе­ре­зи; під ни­ми чорніла та­ка са­ма чор­на ніч. Во­на зга­да­ла всі страшні оповідан­ня за цвіт па­по­роті, за те, як не­чис­та си­ла сте­ре­же па­по­роть, яким страхіттям во­на ля­кає лю­дей. Їй прий­шли на дум­ку чорні ро­гаті дідьки з страш­ни­ми чор­ни­ми ца­пи­ни­ми мор­да­ми. Олесі зда­лось, що під бе­ре­за­ми в тем­ряві блис­ну­ли, як жар, якісь очі. Во­на ско­чи­ла з призьби й вибігла на се­ре­ди­ну шля­ху, що про­ля­гав се­ред не­ве­лич­кої га­ля­ви­ни. Ви­ще лісу вже вид­но бу­ло яс­ну ро­же­ву сму­гу, - той ти­хий світ прог­нав всі стра­хи. Оле­ся підве­ла очі, зир­ну­ла на той знак ве­се­ло­го ран­ку й наб­ра­лась в йо­му сміли­вості, не­на­че по­ба­чи­ла жи­вих лю­дей.

Ранок яснішав та виднішав. Ліс сто­яв, об­си­па­ний важ­кою ро­сою. На ви­со­ко­му дубі зацвірінька­ла якась пташ­ка, затріпа­ла крильця­ми й стру­си­ла важкі краплі ро­си. Десь узяв­ся го­ро­бець і пурх­нув на покрівлю. Оле­ся зовсім опам'ята­ла­ся і по­ча­ла про­ход­жу­ва­тись по ши­ро­ко­му шля­ху.

"От-от за­гур­ко­тить ша­ра­бан, ми­нуть стра­хи та жа­хи, й я бу­ду навіки щас­ли­ва!" - ду­ма­ла Оле­ся, пог­ля­да­ючи на шлях.

А ша­ра­бан не за­гур­котів. Тільки пташ­ки за­ще­бе­та­ли в лісі та по лу­гах над Рос­сю й спов­ни­ли місци­ну своїми пісня­ми.

Небо за­па­ла­ло. Ліс ста­ло зовсім вид­но. Че­рез ву­зеньку бал­ку на Рось не­бо за­ся­ло, як жар, і се­ред то­го по­лум'я бриз­ну­ли з-за го­ри не­на­че роз­пе­чені в огні чер­воні спи­си та стріли. Десь да­ле­ко в місті заг­рав ор­кестр. Тихі да­лекі од­гу­ки ме­лодій по­ли­лись по до­лині Росі й зли­лись з пісня­ми со­ло­вей­ків. Оле­ся по­чу­ла ті ме­лодії, як че­рез сон, і вся зат­ру­си­лась.

"Гусари вис­ту­па­ють з міста!" - по­ду­ма­ла Оле­ся й засміялась. Во­на ки­ну­лась в корч­му, вхо­пи­ла за­виніння й побігла шля­хом на­зустріч гу­са­рам.

"От-от вис­ко­чать з-за го­ри во­роні баскі коні! От-от за­гур­ко­тить ша­ра­бан!" - ду­ма­ла Оле­ся, спус­ка­ючись в до­лин­ку.

Вона вий­шла на го­ру, а ко­ней і ша­ра­ба­на ніде не бу­ло вид­но. Зійшла во­на в дру­гу до­ли­ну й знов вий­шла на горб; ніхто ні йшов, ні їхав. Оле­ся вто­ми­лась і за­ди­ха­лась. Во­на ки­ну­ла важ­кий узол і впа­ла на йо­го. Сон­це підня­лось на не­бо. Ліс горів на ранньому сонці. Му­зи­ки дав­но за­тих­ли. За гор­бом за­гур­котів віз. Оле­ся схо­пи­лась і побігла на­зустріч.

З го­ри ко­тив­ся дра­бин­час­тий візок, а на візку сидів му­жик.

- Тебе пос­лав сю­ди Ка­зан­цев? - спи­та­ла в йо­го Оле­ся.

- Мене ніхто не по­си­лав. Я сам собі їду до­до­му, - обізвав­ся чо­ловік, спи­ня­ючи ко­няч­ку.

- Чи да­ле­ко їдуть гу­са­ри? - спи­та­ла Оле­ся.

- А хіба я знаю! Во­ни вий­шли київським шля­хом, - ска­зав чо­ловік.

- Київським? - крик­ну­ла Оле­ся не своїм го­ло­сом. - А мо­же, ти стрівся з яким гу­сарським офіце­ром? Не їдуть сю­ди ча­сом які гу­сарські офіце­ри? Чи не ба­чив ти чор­но­го ша­ра­ба­на?

- Всі офіце­ри й ша­ра­ба­ни поїха­ли київським шля­хом, - ска­зав чо­ловік і вда­рив по ко­нячці.

Олеся впус­ти­ла узол і впа­ла на йо­го. Страш­ний здо­гад прий­шов їй в го­ло­ву: "А мо­же, він підду­рив ме­не, насміявся з ме­не? Але ні! Чи він же не ко­хав ме­не? Чи він же не кляв­ся, не при­ся­гав­ся?"

Олеся підня­ла важ­кий узол і вже не нес­ла, а тяг­ла йо­го за со­бою. Си­ла й нап­ру­га од­ра­зу впа­ли. Во­на вий­шла ще на од­ну гор­ку. Вже бу­ло вид­но між рідки­ми ду­ба­ми Бо­гус­лав. По шля­ху сно­ви­га­ли лю­ди й во­зи. Ніде не бу­ло вид­но ні од­но­го синього мун­ди­ра.

Олеся знов упа­ла на узол і за­ри­да­ла. Во­на ри­да­ла го­лос­но, ла­ма­ла ру­ки, при­па­да­ла го­ло­вою до землі; й тільки гус­тий ліс ба­чив ті страшні її му­ки та сльози. Сон­це вже ви­со­ко підби­лось вго­ру.

- Що ж мені на світі бо­жо­му те­пе­реньки ро­би­ти? - го­лос­но про­мов­ля­ла Оле­ся, не­на­че про­си­ла по­ра­ди в зе­ле­но­го лісу. - Де мені подіти свій со­ром? Йти до батька в Хохітву - со­ром. Тре­ба вер­та­тись до­до­му: ані вик­ру­ти­тись, ані вип­ру­ча­тись з біди.

З лісу виїхав який­сь чо­ловік візком. Оле­ся відря­ди­ла йо­го до Бо­гус­ла­ва, сіла на віз і поїха­ла.

Олеся в'їха­ла в місто. По місті сно­ви­га­ли, веш­та­лись і кри­ча­ли жи­ди як не­са­мо­виті. Ко­ло ви­нарні чорніла здо­ро­ва ку­па жидів та жидівок, не­на­че здо­ро­вий рій бджіл. Ту­ди збігся усей ка­гал, кри­чав, ве­ре­щав на все місто. Жидівки вей­ка­ли й пла­ка­ли. Оле­ся приїха­ла в свій двір. Про­ти неї вий­шов Прокіп.

- Слава бо­гу, що ви вер­ну­лись. А ми ду­ма­ли, що ви втек­ли з офіце­ром. Ба­тюш­ка побігли кіньми до­га­ня­ти гу­сарів. А той чор­ня­вий гу­са­рин, що хо­див до нас, ук­рав Шму­ле­ву Хай­ку.

- Хайку! - крик­ну­ла Оле­ся на ввесь двір. "Ме­не проміняв на Хай­ку! Будь же ти тричі прок­ля­тий, - тричі й довіку!" - по­ду­ма­ла Оле­ся, вста­ючи з во­за. Во­на ввійшла в ха­ту, сіла в спальні ко­ло вікна й на­че скам'яніла. Її ли­це осу­ну­лось і зблідло; очі ста­ли ве­ликі й бли­ща­ли хо­ро­ви­тим ог­нем; під очи­ма ляг­ли сині сму­ги; гу­би побіліли, як крей­да. Оле­ся сиділа як смерть бліда, аж жов­то-си­ня, нічо­го не чу­ла, нічо­го не ба­чи­ла; увесь світ, з Бо­гус­ла­вом, з до­мом, з му­жем, не­на­че про­ва­лив­ся для неї в бе­зод­ню. Во­на по­чу­ва­ла, ніби си­дить в яко­мусь по­рожньому прос­торі, де не­ма лю­дей, не­ма світу, не­ма повітря, не­ма не­ба й сон­ця.

Килина зас­те­ли­ла стіл, по­да­ла обід і поп­ро­си­ла Оле­сю до сто­лу. Оле­ся не чу­ла, що го­во­ри­ла Ки­ли­на, не ба­чи­ла її.

Опівдні рип­ну­ли двері в спальню, - увійшов блідий як смерть Ба­ла­бу­ха, з роз­пат­ла­ною го­ло­вою, нев­ми­тим ли­цем. Він спи­нив­ся се­ред ха­ти, і йо­го ли­це не­на­че про­яс­ни­лось.

- Ти до­ма? - крик­нув він го­лос­но й ки­нув­ся до Олесі. - Ти не втек­ла з Ка­зан­це­вим?

Олеся підня­ла на йо­го ка­ла­мутні, мертві очі й про­мо­ви­ла: "Хотіла втек­ти, та він ме­не підду­рив і по­ки­нув", - і з ти­ми сло­ва­ми во­на впа­ла з стільця до­до­лу як не­жи­ва.

Балабуха ки­нув­ся до неї, підняв її, пок­лав на ліжко, побіг за во­дою, прис­нув на її ли­це, прик­лав по­мо­че­ну хус­точ­ку до її го­ло­ви. Оле­ся ле­жа­ла як мерт­ва, біла, як по­лот­но. Прий­шов док­тор, звелів її роз­дяг­ти й пок­лас­ти на постіль, пос­та­вив гор­чич­ни­ки. Оле­ся ле­жа­ла як труп і тільки пе­ред ве­чо­ром по­ча­ла важ­ко зітха­ти та ди­ха­ти, не розп­лю­щу­ючи очей. Ба­ла­бу­ха хо­див ко­ло неї, пла­кав і тільки ди­вив­ся на її гар­не бліде ли­це, на повні ру­ки, не­на­че ви­то­чені з сло­но­вої кості й прис­тав­лені до пле­чей. Вже над­ворі ве­чоріло, вже й смерк­лось. Ба­ла­бу­ха не вста­вав з місця, цілий день нічо­го не ївши, і все дер­жав Оле­си­ну ру­ку в своїй руці.

Настала ніч. Посвіти­ли свічки. Оле­ся не розп­лю­щу­ва­ла очей. Її бліде ли­це стемніло й по­чер­воніло. Жар роз­лив­ся в тілі. В домі все за­тих­ло. Го­дин­ник в гос­тинній ви­би­вав го­ди­ну, од­ну за дру­гою. Вже вда­ри­ло північ. Го­ди­ни тяг­ли­ся для Ба­ла­бу­хи, як ли­хо. Оле­ся по­ча­ла белько­та­ти без­тямні сло­ва.

- Олесю! Оле­сю! Опам'ятай­ся! - про­мов­ляв Ба­ла­бу­ха, підніма­ючи її важ­ку га­ря­чу ру­ку.

Олеся нес­подіва­но розп­лю­щи­ла очі, схо­пи­лась і сіла на пос­телі. Її ве­ликі очі бу­ли без­тямкі, сонні, як у мер­ця.

- Ти приїхав? Ти не по­ки­нув ме­не? Ми­лий мій, сер­це моє! Я тро­хи не вмер­ла за то­бою! Швид­ше, мерщій їдьмо, бо вже світає. Он, ба­чиш, місяць злетів з не­ба й сів на де­реві. Сідлай коні! Станьмо пташ­ка­ми та по­летім в не­бо, щоб нас ніхто не впіймав, та тільки мерщій, мерщій, моє ми­ле сер­це!..

Олеся об­ня­ла Ба­ла­бу­ху й пок­ла­ла свою га­ря­чу го­ло­ву на йо­го пле­че. Ба­ла­бу­ха за­ри­дав: йо­го га­рячі сльози зак­ра­па­ли й по­ли­лись по Оле­си­них що­ках. Оле­ся знов упа­ла на по­душ­ки, як мерт­ва, і знов за­белько­та­ла в га­рячці.

- Ой не од'їжджай! Ой не по­ки­дай ме­не в цьому лісі!.. Он во­ру­шиться в тем­ряві стіл, во­ру­шиться гру­ба… З гру­би щось ди­виться на ме­не страш­ни­ми чер­во­ни­ми очи­ма… Ря­туй ме­не, мій ми­лий!

Олеся зак­ри­ча­ла. Ба­ла­бу­ха зняв хрес­та і при­ту­лив до її га­ря­чо­го ло­ба. Оле­ся зап­лю­щи­ла очі й знов ста­ла як мерт­ва.

- Боже мій! Чим я те­бе прогнівив! - мо­лив­ся Ба­ла­бу­ха, дер­жа­чи хо­лод­ний хрест над Оле­сею, хрес­тя­чи її ли­це, її ру­ки тим хрес­том.

Почало роз­вид­ню­ва­тись. Ро­же­вий ра­нок заг­ля­нув у вікно, - і по хаті роз­лив­ся ти­хий світ. Оле­ся знов зблідла на ви­ду і зас­ну­ла важ­ким сном. Ба­ла­бу­ха зас­ло­нив вікно, вий­шов з кімна­ти, вмив­ся, знов вер­нувсь і впав ко­ло Оле­си­но­го ліжка нав­колішки. Вже сон­це зійшло, вже за­ся­яв пиш­ний день, а Ба­ла­бу­ха все сто­яв нав­колішки та мо­лив­ся за Оле­сю, щоб гос­подь прос­тив їй гріх, вер­нув їй здо­ров'я, дав си­ли ви­терпіти важкі му­ки, важ­ку спо­ку­су.

Тиждень про­ле­жа­ла Оле­ся в пос­телі; тиж­день Ба­ла­бу­ха не од­хо­див од пос­телі, втішав Оле­сю, про­щав її про­ви­ну, бла­гав її ви­терпіти й з мужністю пе­ре­нес­ти го­ре. Тільки че­рез тиж­день вста­ла Оле­ся з ліжка. Во­на зів'яла, зсох­ла, як би­ли­на в спе­ку; ли­це зблідло, по­марніло, аж зчорніло; що­ки опа­ли, ясні очі не­на­че по­гас­ли.

Весна розцвіла й роз­пишнілась, а Оле­ся не приміча­ла її, не­на­че жи­ла в яко­мусь іншо­му світі. Її ду­шу, її сер­це не­на­че при­би­ли гострі мо­ро­зи. Во­на вда­ла­ся в ту­гу. Цілі дні сиділа мовч­ки то в світлиці, то в сад­ку, то над Рос­сю, ди­ви­лась в да­ле­кий простір, су­му­ва­ла і вда­ва­лась в сум­ну ме­лан­холію, до­ки во­се­ни не по­ро­ди­ла на світ доч­ки.

Балабуха знов взяв­ся за свій діяріуш, ду­мав, ду­мав, ду­мав і з ве­ли­кою ту­гою на серці тільки на­ма­лю­вав здо­ро­во­го хрес­та на цілий лис­ток, підпи­сав­ши під ним страшні ми­нувші вес­няні місяці.