Старосвітські батюшки та матушки

9

Біда впа­ла на го­ло­ву от­ця Ха­ри­то­на нес­подіва­но. Отець Ха­ритін вже пос­тарівся, по­сивів і по­чав сла­бу­ва­ти. Він став блідий та ху­дий од кло­по­ту, од важ­ких дов­гих постів, що їх старі ба­тюш­ки дер­жа­ли сли­ве ас­ке­тич­но. Перші йо­го доч­ки пов­ми­ра­ли, а менші по­рос­ли й вже тро­хи за­сиділись в пан­нах. Отець Ха­ритін все ка­хи­кав, ко­ро­дивсь на живіт і жалівся на кольки в бо­ках і в гру­дях, - та й лічив­ся ор­данською во­дою й хе­ру­вимським ла­да­ном: це бу­ли одні в йо­го ліки.

Раз літом прой­шла чут­ка, що по па­рафіях бу­де їзди­ти архієрей, вікарій мит­ро­по­ли­та. Про­то­поп прис­лав от­цю Ха­ри­то­нові архієрей­ський марш­рут. В марш­руті сто­яла й Вільша­ни­ця.

- Ой бо­же мій! Ой гос­по­ди! От те­пе­реньки про­то­поп підста­вить мені стільчи­ка! - го­во­рив отець Ха­ритін, бідка­ючись. - Ка­жуть, архієрей оп­риш­ку­ва­тий і не лю­бить ста­рих ба­тю­шок.

- Чого ти бідкаєшся! Чи то ж ми зро­ду не ба­чи­ли архієреїв? - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна. - Як приїде, то й поїде.

- А як він ме­не пе­ре­же­не на ма­лу па­рафію, а в Вільша­ни­цю по­са­дить мо­ло­до­го, вче­но­го, - ска­зав отець Ха­ритін.

- Нехай пе­редніше ме­не зса­дить з па­рафії, та тоді са­до­вить ко­го іншо­го. А ме­не зса­дить не ле­генько, - ска­за­ла Они­ся.

- Архієрей їде! Архієрей вже в Бо­гус­лаві! В Бо­гус­лаві бу­де сніда­ти, а в Вільша­ниці обіда­ти! Го­туй­тесь, па­нот­че Ха­ри­то­не! Го­туй­те ве­ли­кий обід та ви­на, Онисіє Сте­панівно, для півчих, па­нотців та по­го­ничів! - такі звістки пе­ре­да­ва­ли бла­го­чинні, па­нотці, ста­нові, ска­чу­чи на ко­нях в Бо­гус­лав, за­во­зи­ли дя­ки й ди­яко­ни, вик­ли­кані про­то­по­пом в Бо­гус­лав.

- Ой бо­же мій! Ой що ж нам ро­би­ти! З ким по­ра­ди­тись? Де тих до­ро­гих вин дос­та­ти? - бідкав­ся отець Ха­ритін, хо­дя­чи по хаті та ка­хи­ка­ючи.

- Іди лиш до церк­ви та поп­ри­би­рай, а я за­ход­жусь обід ва­ри­ти. Та пош­ли до ти­та­ря, щоб дос­тав ри­би та поїхав в Бо­гус­лав за ви­ном: не пи­ти­ме ж архієрей на­шої ва­ре­ну­хи, - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна.

Прибігла ти­тар­ка; поп­рибіга­ли мо­ло­диці з усього кут­ка. В пе­карні за­кипіла ро­бо­та. На го­роді розк­ла­ли ба­гат­тя й прис­та­ви­ли здо­рові горш­ки. Мо­ло­диці по­наз­но­си­ли си­лу яєць, си­ру, сме­та­ни, ку­рей та по­ро­сят. На подвір'ї підняв­ся шум та гвалт. Обід го­ту­ва­ли на півсотні ротів: півчих, ди­яконів, поліцей­ських, бла­го­чин­них, па­нотців, ще й по­го­ничів. Пан і собі звелів зго­ту­вать обід на кож­ний ви­па­док.

На дзвіниці пос­та­ви­ли чо­ловіків виг­ля­дать й веліли дзво­ни­ти в усі дзво­ни, як тільки на бо­гус­лавсько­му шля­ху з'явиться архієрей­ський поїзд. Два вер­ховці бу­ли зад­ля то­го ж пос­тав­лені на шля­ху за се­лом.

Опівдні на шля­ху підня­лась здо­ро­ва ку­ря­ва, й з'яви­лись три здо­рові во­зи. Чо­ловіки вда­ри­ли в дзво­ни. Здо­ро­вий дзвін був роз­би­тий й гу­пав, не­на­че хто лу­пив мо­лот­ком в роз­би­тий ча­вун. Отець Ха­ритін надів ри­зи й вий­шов з прич­том за бра­му в цвин­тарі. Дзво­ни брен­ча­ли. На­род збігав­ся до церк­ви й за­лив цвин­тар, бо ще ніко­ли не ба­чив архієрея в Вільша­ниці, од­ко­ли сто­яла Вільша­ни­ця. Всі жда­ли. Отець Ха­ритін ізнемігся од ждан­ня й зблід. З дзвіниці крик­ну­ли, що три здо­рові по­воз­ки, які спус­ка­ються з гор­ба на греб­лю, - то бу­ли три жидівські през­до­рові ба­ла­гу­ли з жи­да­ми.

Дзвони за­мовк­ли. На­род засміявся. Отець Ха­ритін, блідий як смерть, вер­нув­ся в церк­ву.

Через дві го­ди­ни знов з дзвіниці наг­ляділи здо­ро­вий поїзд. Знов задз­во­ни­ли в дзво­ни. На­ро­ду зібра­лось ще більше. Отець Ха­ритін знов вий­шов з хрес­том за бра­му. З-за го­ри виїжджа­ли во­зи за во­за­ми. По­пе­ред усіх ка­тав на ко­нях бла­го­чин­ний, за бла­го­чин­ним про­то­поп, за про­то­по­пом справ­ник, за справ­ни­ком ста­но­вий, а там далі три во­зи з півчи­ми, один з ди­яко­на­ми, один з про­то­ди­яко­ном та з кон­тор­щи­ком. На кінці всього поїзду з'яви­лась блис­ку­ча ка­ре­та, зап­ря­же­на два­над­цятьма му­жи­чи­ми шка­па­ми. За ка­ре­тою тяг­ся дов­гий поїзд з па­нот­ця­ми, що про­вод­жу­ва­ли вла­ди­ку далі по трак­ту. Поїзд зас­та­вив увесь шлях ко­ло церк­ви, зай­няв ви­гон ко­ло цвин­та­ря. Ка­ре­та ста­ла ко­ло бра­ми. Про­то­поп з бла­го­чин­ним підбігли до ка­ре­ти, од­чи­ни­ли дверці й вхо­пи­ли попід ру­ки архієрея. Архієрей, ще не ста­рий, здо­ро­вий, ог­ряд­ний, ши­ро­кий в пле­чах та рум'яний на ви­ду, вий­шов з ка­ре­ти. На йо­му лисніла про­ти сон­ця шов­ко­ва фіоле­то­ва ря­са, а на гру­дях бли­ща­ла па­нагія та звізда. Про­то­поп щось ска­зав ти­хо архієреєві, ско­са пог­ля­да­ючи на от­ця Ха­ри­то­на. Отець Ха­ритін як гля­нув на вла­ди­ку, та й пе­ре­ля­кав­ся, зат­ру­сив­ся й сто­яв на од­но­му місці, на­че скам'янів.

- Що ж ти не підійдеш до ме­не з хрес­том? Ти п'яний чи тве­ре­зий? - ска­зав го­лос­но архієрей, так що ближчі па­рафіяни чу­ли.

Отець Ха­ритін пе­ре­ля­кав­ся на смерть. В йо­го но­ги зат­ру­си­лись, і він все сто­яв в брамі.

- Та підійди ж з хрес­том! Чи ти не­ду­жий, чи п'яний? Бла­го­чин­ний, візьми в йо­го хрест та підне­си мені, - ска­зав архієрей.

- Ні! Я чо­гось нез­ду­жаю, - обізвавсь о. Ха­ритін.

Благочинний взяв од от­ця Ха­ри­то­на хрес­та й підніс архієреєві. Архієрей поцілу­вав хрест і пішов у церк­ву. Дя­ки заспіва­ли "Дос­той­но єсть", - до їх прис­тав архієрей­ський хор. Дзво­ни дзе­ленька­ли, а ве­ли­кий дзвін хрипів, не­на­че ста­ра роз­би­та ско­во­ро­да.

- Чом ти не ку­пиш но­во­го дзво­на? Чуєш, як сту­кає твій дзвін, не­на­че роз­би­тий ка­зан, - ска­зав архієрей до от­ця Ха­ри­то­на.

- Я… в… ва­ше пре­ос­вя­щенст­во!.. Хлопці на ве­лик­день на ра­до­щах так дзе­ленька­ли, що дзвін тро­хи лус­нув, - ска­зав отець Ха­ритін.

- Що він ка­же? - спи­тав архієрей в бла­го­чин­но­го. Бла­го­чин­ний пе­ре­ло­жив сло­ва от­ця Ха­ри­то­на по-руській.

- Ти не дбаєш за дім бо­жий. В те­бе дзво­ни по­роз­би­вані, церк­ва ста­ра, ан­тимінс ста­рий, все ста­ре, - ка­зав сер­ди­то в ол­тарі архієрей на всю церк­ву. - В те­бе все ста­ре й не­чис­те. А то що? - Архієрей по­ка­зав пальцем на жертівник, де зо­ло­тий промінь сон­ця ви­дав кілька по­ро­шин.

- Дурак, ста­рий прос­тець, не­уч! - заг­римів архієрей на всю церк­ву.

В от­ця Ха­ри­то­на в душі по­хо­ло­ло.

- Чи чуєш, бра, як архієрей по­па лає! - го­моніли ниш­ком лю­ди в церкві.

- А мо­же, то він так чуд­но бо­гу мо­литься, - об­зи­ва­лись де­котрі чо­ловіки.

- В те­бе кни­ги несп­равні. Ти не вмієш пи­са­ти кни­жок. Де ти вчив­ся? - спи­тав архієрей.

- Я вчив­ся до­ма в батька, - лед­ве насмілив­ся про­мо­ви­ти отець Ха­ритін, - а на свя­ще­ни­ка ме­не ек­за­ме­ну­вав ду­хов­ник в Лаврі.

- Знаю я ваші ек­за­ме­ни. По­пе­ре­во­дять вас, ста­рих, на малі па­рафії, - су­во­ро ска­зав архієрей.

- Мене вільша­ницька гро­ма­да обібра­ла на па­рафію, - ти­хо обізвав­ся отець Ха­ритін, при­га­ду­ючи сло­ва Онисі.

- Що він ка­же? - спи­тав архієрей в бла­го­чин­но­го, не ро­зуміючи по-українській.

Благочинний пе­ре­ло­жив сло­ва от­ця Ха­ри­то­на по-руській. Архієрей спах­нув, аж по­чер­вонів.

- Яка там гро­ма­да! Яке має пра­во гро­ма­да нас­та­нов­ля­ти вас! Я вам по­ка­жу гро­ма­ду, ви, старі п'яниці, дурні, не­учі! Ми вас пе­ре­чис­ти­мо!

З ол­та­ря на ша­нов­ну гро­ма­ду так і си­па­лись сло­ва: "ду­рак", "бол­ван", "не­уч", "п'яни­ця". Мо­ло­диці ду­ма­ли, що то архієрей якось по-своєму мо­литься бо­гу, і по­ча­ли би­ти пок­ло­ни. Чо­ловіки го­моніли: "Чи ти ба, як архієрей лається в ол­тарі?"

- Благочинний, зніми з йо­го ри­зи й ря­су! - ска­зав сер­ди­то архієрей. - Я вам по­ка­жу гро­ма­ду.

Благочинний підско­чив до от­ця Ха­ри­то­на, зняв з йо­го ри­зи, підриз­ник, а потім ря­су. Па­нот­цеві зда­ло­ся, що архієрей вже за­бо­ро­нив йо­му слу­жи­ти служ­бу бо­жу. Отець Ха­ритін сто­яв, не­на­че гро­мом при­би­тий; він не чув, як йо­го ро­зоб­ла­ча­ли, зніма­ли з йо­го ри­зи; він зовсім охо­лов і зде­ре­венів.

Півчі гриміли. Церк­ва бу­ла повнісінька лю­дей. Архієрей вий­шов з царських врат, поб­ла­гос­ло­вив на­род і ска­зав кілька слів до лю­дей, що во­ни нед­бай­ливі, що в їх дзво­ни по­биті, церк­ва ста­ра й несп­рав­на.

- Що то він ка­же? - пи­та­ли один у дру­го­го лю­ди.

- Хто йо­го зна: чи нав­чає, чи до­ко­ряє за щось, - го­во­ри­ли лю­ди.

Благочинний торк­нув о. Ха­ри­то­на, щоб він зап­ро­сив архієрея на обід.

Отець Ха­ритін насмілив­ся прис­ту­пи­ти до вла­ди­ки й поп­ро­сив до се­бе на обід. Але в той час в церк­ву ввійшов польський пан дідич, з кот­рим архієрей ко­лись обідав в од­но­му селі в поміщи­ка. Архієрей зир­нув на йо­го і впізнав. Пан прис­ту­пив до царських врат, поцілу­вав хрес­та й зап­ро­сив архієрея до се­бе на обід. Архієрей по­ки­нув нав­ча­ти гро­ма­ду й пішов з па­ном з церк­ви. Тільки що во­ни вий­шли за поріг, архієрей тричі поцілу­вав­ся з па­ном, взяв­ся з ним попід ру­ки й пішов до ка­ре­ти.

- Чи ти ба! З па­ном аж тричі поцілу­вав­ся! - за­го­моніли лю­ди по всьому цвин­тарі. Мо­ло­диці осміхну­лись, а чо­ловікам ста­ло ніяко­во: во­ни очі пос­пус­ка­ли. В селі лю­ди не лю­би­ли па­на діди­ча.

Сідаючи з па­ном в ка­ре­ту, архієрей го­лос­но, зовсім не по-цер­ков­но­му роз­мов­ляв з па­ном і навіть за­ре­го­тав­ся. Гро­ма­да по­чу­ла й собі засміялась. Ка­ре­та по­ко­ти­ла в панський двір, і ні од­на ду­ша не пішла про­вод­жу­ва­ти архієрея до пансько­го дво­ру.

Зате на­род ру­шив за по­воз­ка­ми, котрі поїха­ли в ба­тю­щин двір. По­воз­ки зас­та­ви­ли сли­ве усе подвір'я і навіть тік. Півчі, ди­яко­ни, па­нотці, поліцей­ські, про­то­поп, а за ни­ми всіма по­го­ничі за­ли­ли по­кої, сіни й пе­кар­ню от­ця Ха­ри­то­на, По­зас­те­ля­ли сто­ли в усіх по­ко­ях, навіть в сінях. Вся ва­та­га ки­ну­лась до по­зас­те­ле­них столів. По­го­ничів по­са­ди­ли обіда­ти над­ворі під вікна­ми. Ку­ри, гу­си, по­ро­ся­та, інди­ки - все щез­ло в од­ну мить. Півчі кри­ча­ли: "Горілки!" Про­то­ди­яко­ни кри­ча­ли: "На­лив­ки!" По­го­ничі не хотіли їсти житнього хліба й ре­пе­ту­ва­ли: "Да­вай па­ля­ниць!" Па­ля­ниць не ста­ло, по­го­ничі сту­ка­ли лож­ка­ми в вікна, аж шиб­ки по­би­ли. Мо­ло­диці біга­ли, роз­но­си­ли стра­ву й все-та­ки не на­го­ду­ва­ли тієї са­ра­ни. На двір от­ця Ха­ри­то­на не­на­че набігла та­тарська ор­да, об'їла, об­пи­ла, ще й ви­ла­яла Они­сю Сте­панівну, що всього бу­ло ма­ло. На виїзді от­цю Ха­ри­то­нові до­ве­лось да­ва­ти ха­барі про­то­ди­яко­нові, півчим, кон­тор­щи­кові й ре­ген­тові. Пе­ред ве­чо­ром архієрей­ська ка­ре­та ру­ши­ла з пансько­го дво­ру, а за нею ру­шив увесь поїзд.

Отець Ха­ритін, вип­ро­ва­див­ши ор­ду, як упав на ліжко, та вже більше й не вста­вав. Він про­ле­жав місяць та й бо­гу ду­шу од­дав. Зос­та­лась Они­ся Сте­панівна удо­вою з дво­ма доч­ка­ми та си­ном. Ще пе­ред архієрей­ським приїздом Они­ся Сте­панівна по­хо­ва­ла батька й матір. А те­пер до­ве­лось хо­ва­ти й сво­го па­нот­ця. В домі підняв­ся ве­ли­кий плач: го­ло­си­ла Они­ся Сте­панівна, пла­ка­ли доч­ки. 3 се­ла пос­хо­ди­лись мо­ло­диці й ба­би, на­тов­пи­лись в по­кої й го­ло­си­ли на ввесь двір. От­ця Ха­ри­то­на пок­ла­ли в світлиці без риз і навіть без ря­си: це ще більше зав­да­ва­ло жа­лю й своїм, і чу­жим, і па­рафіянам.

- Де ж я те­пер дінусь? Ку­ди я го­ло­ву при­хи­лю з си­ро­та­ми? Ме­не ви­же­нуть з ха­ти, ви­ки­нуть з оселі. Те­пер же я не­щас­ли­ва й безп­ри­хильна навіки! - го­ло­си­ла Они­ся Сте­панівна. - Кру­гом ме­не во­ро­ги: не­ма в ко­го по­ра­ди шу­ка­ти.

Зібралась у двір вся вільша­ницька гро­ма­да. В го­роді за­па­ла­ло ба­гат­тя: гро­ма­да ста­ви­ла обід. Поз'їжджа­лись свя­ще­ни­ки й по­хо­ва­ли з гро­ма­дою ос­таннього виб­ра­но­го гро­ма­дою ба­тюш­ку. Свя­ще­ни­ки ра­ди­ли Онисі не га­яти ча­су, - їха­ти до Києва та про­си­ти мит­ро­по­ли­та, щоб він зос­та­вив па­рафію за си­ро­та­ми. Чет­вер­то­го дня після по­хо­ро­ну Они­ся Сте­панівна поїха­ла з про­шен­ням до вла­ди­ки.

Приїхала во­на в Київ, взя­ла про­шен­ня, взя­ла в ру­ки здо­ро­ву па­ля­ни­цю й пішла в Софійське до вла­ди­ки. Але, йду­чи до Софії, гля­ну­ла на Ми­хай­лівський мо­нас­тир, де жив архієрей, і в неї в душі за­кипіло: в неї про­ки­ну­лась при­род­же­на зав­зятість.

- Зігнав з світу мо­го па­нот­ця! Вко­ро­тив йо­му віку! Піду та хоч ви­лаю. Я не по­див­лю­ся, що він архієрей: є в Києві й стар­ший над ним.

Онися Сте­панівна пос­то­яла се­ред Софійсько­го май­да­ну, по­ду­ма­ла од­ну хви­ли­ну й замість Софійсько­го пішла до Ми­хай­лівсько­го. Во­на в до­розі не вис­па­лась, ду­же здо­ро­жи­лась, бу­ла розд­ра­то­ва­на, увійшла в при­хо­жу, пок­ла­ла па­ля­ни­цю на вікні, сіла й жда­ла своєї чер­ги, по­ки її пок­ли­чуть в зал, де сидів архієрей.

Прийшла чер­га до неї. Ке­лей­ник мах­нув до неї ру­кою.

Онися вся в чор­но­му, в чорній довгій сукні, вни­зу об­шитій білою стьожкою, в чорній хустці на го­лові, ви­со­ка, рівна й су­ха, ввійшла в зал і поцілу­ва­ла архієрея в ру­ку.

- Що ска­жеш? Чо­го про­сиш? - спи­тав архієрей. - Звідкіля ти?

- Я, вла­ди­ко, удо­ва, ма­туш­ка з Вільша­ниці. Не про­си­ти прий­шла я, - прий­шла по­зи­ва­тись, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна.

Архієрей не розібрав га­разд тих слів і знов спи­тав:

- Чого ти про­сиш? Де твоє про­шен­ня?

- Я не з про­шен­ням прий­шла, - я прий­шла спи­та­ти, на­що ви за­па­гу­би­ли па­нот­ця? Він че­рез вас вмер, - ска­за­ла Они­ся сер­ди­тим го­ло­сом.

Архієрей ці сло­ва зро­зумів. Сер­ди­тий тон так йо­го вра­зив, що він встав з крісла.

- Що ти? Що з то­бою? - пи­тав архієрей. - Чи ти су­ма­шед­ша, чи бо­жевільна?

- Хвалити бо­га, я ще не су­ма­шед­ша. Ви, свя­тий вла­ди­ко, ос­ла­ви­ли мо­го небіжчи­ка, здійня­ли з йо­го ри­зи й ря­су. Він че­рез вас пе­ре­пе­ча­ливсь, зас­лаб од стра­ху й вмер.

Онися все підніма­ла го­лос, а з ос­таннім сло­вом не ви­дер­жа­ла й за­ри­да­ла го­лос­но на увесь зал, так, що лу­на пішла попід ви­со­кою сте­лею. Архієрей сто­яв і тільки ди­вив­ся на Они­сю Сте­панівну.

Онися пе­реп­ла­ка­ла, пе­ре­ве­ла дух, і її очі знов су­во­ро блис­ну­ли.

- Якби не ви, мій па­но­тець був би й досі жи­вий. Я на вас бу­ду пла­ка­ти з си­ро­та­ми ввесь свій вік. Ви пос­лу­ха­ли Ба­ла­бу­хи; а про­то­поп дав­но злий на нас че­рез свою по­га­ну жінку. Во­ни нас знес­ла­ви­ли, об­го­во­ри­ли. Хіба я вин­на, що про­то­поп­ша од­би­ва­ла од ме­не най­мич­ку Ма­ру­сю?

- Про яку Ма­ру­сю ти ото вер­зеш? Що ти вер­зеш? Ти п'яна, - ска­зав архієрей, при­га­дав­ши те­пер Вільша­ни­цю й ста­ро­го от­ця Ха­ри­то­на.

- Ні, я не п'яна, - я тве­ре­за; я чес­на ха­зяй­ка, а не п'яни­ця; я не тіка­ла з гу­са­ра­ми, як на­ша про­то­поп­ша; ме­не не кра­ли гу­са­ри. То про­то­поп­ша сиділа в гу­са­ри­на на однім коліні, а на дру­го­му жидівка Хай­ка. Все ли­хо скоїлось че­рез про­то­поп­шу. А ви пой­ня­ли їм віри та й здійня­ли ря­су з мо­го без­щас­но­го покійни­ка.

- Вийди геть! - крик­нув архієрей.

- Ба не вий­ду. Я приїха­ла по­зи­ва­тись, а не про­ха­ти. Де я, безп­ри­тульна, те­пер дінусь? Ку­ди я го­ло­ву при­хи­лю? Де я діну сиріт?

Онися роз­лю­ту­ва­лась і вже кри­ча­ла на увесь зал.

- Я бу­ду жаліти­ся мит­ро­по­ли­тові. На вас бу­де суд бо­жий на тім світі! Те­пе­реч­ка мені хіба тільки вто­пи­тись з си­ро­та­ми! Ой я без­та­лан­на! Прок­ля­тий той час, ко­ли я на світ на­ро­ди­лась…

Онися Сте­панівна знов за­ри­да­ла на увесь зал. Архієрей ба­чив, що од неї труд­но од­че­пи­тись, пішов у дру­гу кімна­ту й двері при­чи­нив. Они­ся ще дов­го го­ло­си­ла й про­мов­ля­ла, а далі мах­ну­ла ру­кою, вий­шла з по­коїв і пішла до мит­ро­по­ли­та.

Онисю Сте­панівну впус­ти­ли до мит­ро­по­ли­та. Мит­ро­по­лит був ду­же ста­рий, ду­же доб­рий, ти­хий на вда­чу чо­ловік і ве­ли­кий ас­кет. Він сидів в кріслі ко­ло сто­ла в чорній скуфії. Они­ся увійшла з па­ля­ни­цею в ру­ках, взя­ла бла­гос­ло­вен­ня, по­да­ла, по ста­ро­давньому зви­чаю, па­ля­ни­цю й про­шен­ня. В неї з очей і досі тек­ли сльози.

- Спасибі за свя­тий хліб, дар бо­жий! Чо­го ти пла­чеш? - спи­тав лас­ка­вим го­ло­сом мит­ро­по­лит. - Чи те­бе хто зо­би­жає, чи що?

- Де вже пак мені не пла­ка­ти, свя­тий вла­ди­ко! Архієрей звів з світу мо­го па­нот­ця, - ска­за­ла Они­ся, впав­ши вла­диці в но­ги.

- Як то? - про­мо­вив зди­во­ва­ний мит­ро­по­лит. Він аж ус­тав з крісла й пе­рех­рес­тив­ся. - Встань, го­во­ри! Ти удо­ва?

- Звів з світу!. - го­во­ри­ла Они­ся, вти­ра­ючи сльози хус­тин­кою.

- Де? Як? Чи вже ж цьому прав­да? Си­ли не­бесні! Що ти го­во­риш?

- Святий вла­ди­ко! Архієрей зняв з мо­го па­нот­ця ри­зи й ря­су при всій гро­маді, а він з пе­ре­ля­ку як ох, та й ох! та че­рез місяць і вмер, - ска­за­ла Они­ся.

- Ой бо­же мій! Ой який ве­ли­кий гріх вчи­нив­ся! Си­ли не­бесні! Мо­же, твій па­но­тець вчи­нив щось не­доб­ре? Мо­же, прос­ту­пив­ся?

- А що ж він вчи­нив? Ска­за­ти прав­ду, не він ви­нен, а я: я по­ла­ялась з про­то­поп­шею за най­мич­ку, а про­то­поп­ша на­мо­ви­ла про­то­по­па, і він на­го­во­рив архієреєві на мо­го па­нот­ця. Та вже ж як там не бу­ло, не­хай вже їх бог су­дить, а я зіста­лась си­ро­тою з дітьми.

- Не плач, я зос­тав­лю за си­ро­та­ми па­рафію, а тобі не­хай зять одділить тре­ти­ну жа­лу­ван­ня й при­но­син до церк­ви і ого­ро­ду.

- Чи не мож­на, свя­тий вла­ди­ко, одділи­ти по­ло­ви­ну? В ме­не дві доч­ки, ще й си­нок в школі вчиться.

- Не мож­на. Бу­де з те­бе й тре­ти­ни. Шу­кай дочці же­ни­ха, та йди здо­ро­ва, та мо­лись бо­гу. І я за те­бе по­мо­люсь і за твоїх сиріт. Бо­же, бла­гос­ло­ви те­бе!

Онися пе­рес­та­ла пла­ка­ти, втер­ла сльози, поцілу­ва­ла в ру­ку вла­ди­ку, по­дя­ку­ва­ла й поїха­ла до­до­му.

Пішла чут­ка по се­лах, що мит­ро­по­лит зос­та­вив па­рафію за си­ро­та­ми. Во­се­ни по­ча­ли їзди­ти до сиріт семіна­рис­ти, а пе­ред пок­ро­вою за На­де­зю пос­ва­тав­ся мо­ло­дий семіна­рист Пет­ро Завіновський. Він був не ду­же гар­ний з ли­ця: біля­вий, товс­тий, тро­хи кир­па­тий; але На­дезі, як си­роті, не бу­ло чо­го гар­бу­зу­ва­ти. Во­на да­ла сло­во, за­ру­чи­лась, і після пок­ро­ви Они­ся Сте­панівна спра­ви­ла весілля. Весілля бу­ло сирітське: без му­зик, без танців. Гості по­ве­че­ря­ли та й роз'їха­лись.

Онися Сте­панівна обділи­ла доч­ку й зя­тя всім, що бу­ло потрібно на гос­по­дарстві: да­ла три па­ри волів, дві ко­ро­ви й те­ли­цю, па­ру ко­ней, да­ла тро­хи гро­шей, і са­ма пе­рей­шла з мен­шою доч­кою Па­ла­зею в но­ву, пе­ре­роб­ле­ну з сіней, кімна­ту.

Онися Сте­панівна, як ста­ра гос­по­ди­ня в домі, й не ду­ма­ла ви­пус­ка­ти з своїх рук гос­по­дарських віжок. Во­на заб­ра­ла в свої ру­ки всі ключі - од ко­мо­ри, од льоху, навіть од во­зовні. Зя­теві во­на да­ла тільки ключі од стайні, а мо­ло­да гос­по­ди­ня На­де­зя зос­та­лась зовсім без гос­по­дарсько­го порт­фе­ля. Ця річ ду­же не спо­до­ба­лась На­дезі. На­де­зя вда­лась на вда­чу в свою ма­му: лю­би­ла вер­хо­во­ди­ти. Зять був так са­мо са­мостійний і за­по­пад­ний; по­ча­лось зма­ган­ня в сім'ї, потім ко­лот­не­ча.

Онися Сте­панівна за­ду­ма­ла го­ду­ва­ти зя­тя, по ста­ро­му зви­чаю, бор­щем та ка­шею. Зя­теві схотіло­ся кра­щої харчі. Він звелів ста­ви­ти вранці й уве­чері са­мо­вар, їздив в Бо­гус­лав та ку­пу­вав м'ясо та питльова­не бо­рош­но на па­ля­ниці. Они­ся по­ча­ла до­ко­ря­ти зя­теві. По­ча­лась в гос­поді зви­чай­на тя­га­ни­на за гос­по­дарське пра­во двох ха­зяй­ок в хаті.

Раз На­де­зя взя­ла ключі од ко­мо­ри й не од­да­ла ма­тері. Они­ся Сте­панівна лап­ну­ла ру­кою ко­ло по­яса, де в неї завж­ди висів здо­ро­вий пу­чок ключів, і не знай­шла ключів. Во­на побігла в На­де­зи­ну кімна­ту.

- Надезю! Чи це ти не од­да­ла мені ключів, чи я їх де згу­би­ла? - спи­та­ла Они­ся Сте­панівна.

- Ні, не од­да­ла, - ска­за­ла На­де­зя.

- То дай їх сю­ди, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна.

- Нащо вам, ма­мо, ключі? Я бу­ду ви­да­ва­ти харч до пе­карні на по­жи­вок для всіх!

- А то навіщо? - крик­ну­ла Они­ся Сте­панівна.

- Та тим, що ви го­дуєте нас бор­щем та ка­шею, - обізвав­ся зять, по­чер­вонівши.

- Ото ве­ликі па­ни по­наїзди­ли в Вільша­ни­цю! Як за­ба­гатієте, тоді бу­де­те їсти пун­ди­ки. Пе­редніше прид­бай­те доб­ра, та тоді й ко­вер­зуй­те. В ме­не зай­ви­ни та збитків не бу­ло й не бу­де, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна.

Зять спах­нув. Йо­го ли­це по­чер­воніло. Він підняв го­ло­ву вго­ру.

- Коли ска­за­ти по правді, то гос­по­ди­ня в домі - моя На­де­зя, а не ви, - ска­зав гор­до­ви­то зять.

- Хто? На­де­зя, а не я? Я трид­цять років тут гос­по­ди­нею! Мої ко­мо­ри, моє й доб­ро в ко­мо­рах! На­оріть, насійте, та тоді й бу­де­те гос­по­да­ря­ми. Дай сю­ди ключі! - крик­ну­ла Они­ся до На­дезі й ки­ну­лась до її ки­шені, де бряж­ча­ли схо­вані ключі.

- Надезю, не да­вай! - крик­нув зять. - В ко­морі яй­ця, сир, мас­ло, вся­ке доб­ро, а ви нас го­дуєте ка­шею з са­лом, - ска­зав зять.

- Не ва­ше мас­ло, не ваш сир! Я сир про­дам та собі гро­шей за­роб­лю. В ме­не доч­ка пан­на, в ме­не син, - ска­за­ла Они­ся.

- Дочка при нас жи­ти­ме й хар­чу­ва­ти­меться, й ви бу­де­те при нас. Хіба ми вас ви­же­не­мо з ха­ти, чи що? - обізва­лась На­де­зя.

- А ти ду­ма­ла ще ме­не з ха­ти виг­на­ти? О, не діждеш цього! Я тут гос­по­ди­ня, а не ти. Як за­ход­жусь та на­ва­жусь, то й ха­та піде упе­ре­кидь, а ви ви­ле­ти­те з Вільша­ниці.

- Ба я тут гос­по­ди­ня! - ска­за­ла На­де­зя. - Тут на па­рафії мій чо­ловік, а я йо­го жінка.

- Овва! Яка гос­по­ди­ня! Це дім мій - йо­го ста­вив твій дід Мос­са­ковський. А ко­ли хо­че­те ко­вер­зу­ва­ти, то не­хай вам гро­ма­да ста­вить дру­гу, опрічню ха­ту, - ска­за­ла Они­ся.

- Хоч дім - ваш, та він стоїть на цер­ковнім грунті, тим він і наш, - ска­зав зять.

- Земля цер­ков­на. Оріть свою част­ку го­ро­ду, а дім мій. Я тут бу­ла й бу­ду гос­по­ди­нею, а вам не хо­чу в ру­ки ди­ви­тись. Дай, На­де­зю, ключі! - крик­ну­ла Они­ся.

Надезя не ду­ма­ла од­да­ва­ти ключі. Они­ся без це­ре­монії за­су­ну­ла свою ру­ку в ки­ше­ню й ви­хо­пи­ла ключі так швид­ко, що На­де­зя й нез­чу­лась і не опам'ята­лась. Они­ся гурк­ну­ла две­ри­ма й пішла в свою кімна­ту, при­ка­зу­ючи: "От і прав­да, як співа­ють: "Ой піду я до доч­ки, на­бе­ру­ся бідоч­ки; ой піду я до си­на - ли­ха моя го­ди­на!"

Змагання то за се, то за те ви­ни­ка­ли сли­винь щод­ня. Ста­ра біга­ла ла­ятись до мо­ло­дих, а зять взяв мо­лот­ка й цвяшків і за­бив двері в те­щи­ну кімна­ту, щоб те­ща до їх не хо­ди­ла сли­винь щод­ня зма­га­тись та ла­ятись.

- Забивайте, за­би­вай­те двері од ма­тері. А я й че­рез двері дос­та­ну до вас. Я вас ви­же­ну з Вільша­ниці, як не бу­де­те покірливі мені, - кри­ча­ла Они­ся Сте­панівна че­рез двері. - Це бу­де най­кра­ща діля­ни­ця!

Од то­го ча­су зять з На­де­зею пи­ли чай в своїй кімнаті й ку­пу­ва­ли до сто­лу м'ясо за свої гроші. Они­ся про­да­ва­ла сир та мас­ло з своїх корів і хо­ва­ла гроші в свою скри­ню. Од то­го ча­су в пе­карні бу­ла од­на най­мич­ка ма­те­ри­на, а дру­га зя­те­ва. Ста­ли навіть обіда­ти нарізно: ма­ти з Па­ла­зею ра­но, по-ста­росвітській, а зять з На­де­зею пізно, опівдні. Они­ся дер­жа­ла ключі в скрині під зам­ком і са­ма хо­ди­ла в ко­мо­ру та в льох.

Настала вес­на. Завіновський по­чав піддоб­рю­ва­тись до тещі та все за­го­во­рю­вав, щоб во­на од­да­ла йо­му свою тре­ти­ну го­ро­ду.

- Нащо вам, ма­мо, той клопіт! Я ви­орю, й зра­лю, і зас­ко­род­жу, й посію, й вас про­хар­чую. На­що вам роз­во­ди­ти ті во­ли та плу­ги: ви вже старі, - та­кої співав зять.

- Так, зя­тю, так. А як ви ме­не не схо­че­те го­ду­ва­ти хлібом, чим я тоді жи­ви­ти­мусь? Луч­че-та­ки й без­печніше, ко­ли я ма­ти­му свій хліб та не бу­ду ніко­му ди­ви­тись на старість в ру­ки. Як­би пак ви обоє бу­ли стат­ко­виті лю­ди, а то!.. Ет! - го­во­ри­ла Они­ся.

- А я та­ки ви­орю й засію увесь го­род, - го­во­рив зять.

- А я не дам. Го­ро­ду зро­ду-звіку не дам ніко­му, - й не просіть, і не ка­нюч­те в ме­не.

Настала вес­на. Завіновський най­няв чо­ловіка й вис­лав плу­га ора­ти го­род. Го­род був на ле­ваді ду­же здо­ро­вий. Чо­ловік ви­орав зя­те­ву по­ло­ви­ну. Зять звелів ора­ти й те­щи­ну част­ку.

Онися вибігла на го­род і підня­ла гвалт.

- Не ори моєї част­ки, бо я тобі плу­га по­ру­баю, - кри­ча­ла во­на на чо­ловіка.

- Коли ба­тюш­ка звеліли ора­ти увесь го­род! - го­во­рив чо­ловік і пог­нав во­ли на Они­си­ну част­ку.

- Не ори, ка­жу тобі, бо підеш під суд. Це моя част­ка. Геть з мо­го го­ро­ду! - гук­ну­ла Они­ся й при тих сло­вах вхо­пи­ла обіруч здо­ро­ву па­ли­цю й да­вай лу­пи­ти во­ли по мор­дах. Во­ли зак­ру­ти­ли го­ло­ва­ми.

- Не бий­те-бо ху­до­би! Що во­на вам вин­на? - гук­нув му­жик, роз­сер­див­шись за без­вин­ну ху­до­бу. - Гей, сірі!.. Ос­тупіться, ма­туш­ко! Не нівеч­те мені ху­до­би на­да­рем­но!

- Оступись сам, а я не ос­туп­люсь! - ре­пе­ту­ва­ла Они­ся й розп'яла ру­ки пе­ред са­ми­ми во­ла­ми.

Завіновський з На­де­зею вибігли на го­род і кри­ча­ли, щоб му­жик орав увесь го­род. Они­ся сто­яла пе­ред во­ла­ми, роз­чепірив­ши ру­ки.

- Поганяй во­ли! Чо­го ти стоїш та ди­виш­ся? - гук­нув зять на чо­ловіка.

Чоловік пог­нав во­ли. Они­ся ляг­ла на зем­лю впо­пе­рек пе­ред са­ми­ми во­ла­ми.

- Передніше пе­ре­ореш ме­не по­по­ло­вині! Під суд підеш і ти, й твій дур­ний піп! - кри­ча­ла Они­ся, ле­жа­чи на землі.

- Одколи жи­ву на світі, ще не орав по­падь! - гук­нув му­жик, ки­нув ба­то­га та й пішов до­до­му.

Онися вста­ла, звер­ну­ла во­ли на зя­те­ву по­ло­ви­ну й пог­на­ла їх по ріллі. Во­ни по­тяг­ли плу­га по го­роді, збиті з пан­те­ли­ку.

- Це ка­ра гос­под­ня, а не те­ща! - гук­нув Завіновський.

- Геть з моєї гос­по­ди, щоб і дух твій тут не смердів, - гу­ка­ла Они­ся до зя­тя. - Зап­ря­гай коні та виїжджай з Вільша­ниці, бо я тобі не дам тут жи­ти. Я тобі по­ка­жу, як одніма­ти у сиріт шма­ток хліба! Або я вас од­се­лю звідсіль геть, оту­ди над став! - ре­пе­ту­ва­ла Они­ся на увесь го­род.

Полаявшись з зя­тем, Они­ся пішла на цвин­тар на мо­ги­лу от­ця Ха­ри­то­на поп­ла­ка­ти. Во­на пла­ка­ла й при­ка­зу­ва­ла: "Все кру­гом ме­не во­ро­ги! Тільки ти один був для ме­не доб­рий цілий вік; тільки ти ме­не жа­лу­вав і не крив­див!"

- Твоя ма­ма - чис­та са­та­на. Во­на не дасть мені спо­кою цілий вік! Ой, шкульно ж мені! - го­во­рив зять до На­дезі.

Онися Сте­панівна та­ки всто­яла на своєму: пок­ли­ка­ла мо­ло­диць і са­ма з мо­ло­ди­ця­ми ско­па­ла всю свою част­ку го­ро­ду, засіяла й за­са­ди­ла. Після виз­во­лен­ня се­лян од пан­щи­ни мо­ло­диці знов при­гор­ну­лись до ста­рої ма­туш­ки-удо­ви, по­ча­ли за­хо­ди­ти до неї в гості й по­ма­га­ти їй в ро­боті. Они­ся Сте­панівна жалілась їм на сво­го зя­тя. Во­ни наст­рен­чи­ли й своїх чо­ловіків про­ти мо­ло­до­го ба­тюш­ки.

Забравши тре­ти­ну го­ро­ду, Они­ся Сте­панівна одділи­ла собі й тре­тю част­ку сад­ка, част­ку най­кра­щу, де рос­ло ста­ре де­ре­во. Нас­та­ло літо. Они­ся Сте­панівна вип­ро­ха­ла собі місце прос­кур­ниці, та­ки в Вільша­ниці, й вже ма­ла свою прос­кур­ницьку част­ку по­ля. Знай­шов­ши собі в селі суп­ря­жи­ча, в суп­рязі з ним ви­орю­ва­ла й засіва­ла свою част­ку по­ля.

Настало літо. Они­ся Сте­панівна по­ло­ла гряд­ки й усе кміти­ла та сте­рег­ла свою част­ку сад­ка. Але Завіновський з На­де­зею по­таєнці без це­ре­монії рва­ли вишні та че­решні на ма­те­риній частці. Па­ла­зя підгляділа й ска­за­ла за це ма­тері. Они­ся Сте­панівна од то­го ча­су сиділа в сад­ку, пле­ла пан­чо­хи й сте­рег­ла сво­го сад­ка. Але на ва­кації приїха­ли до зя­тя два малі бра­ти шко­лярі.

Од шко­лярів труд­но бу­ло всте­рег­ти стиглі чер­воні вишні та че­решні. Як тільки Они­ся йшла в ха­ту гос­по­да­рю­ва­ти, шко­лярі лізли на вишні й гос­по­да­рю­ва­ли по-своєму. Они­ся ла­яла, кри­ча­ла, але це нічо­го не по­ма­га­ло. Нар­вав­ши че­ре­шень, шко­лярі втіка­ли, не­на­че прудкі ко­зи, в бе­рег у вер­би, так що їх і ко­нем не мож­на бу­ло дог­на­ти.

Онися да­лась на хит­рощі. Во­на сіла під виш­ня­ми, пок­ла­ла ко­ло се­бе тич­ку, а далі ляг­ла на траві в хо­лод­ку й вда­ва­ла, ніби спить: роз­ки­да­ла ру­ки, зсу­ну­ла тро­хи з го­ло­ви хуст­ку, вис­ми­ка­ла собі пас­ма ко­си й хроп­ла на ввесь сад. Шко­лярі зак­ра­лись, вгляділи, що ба­бу­ся спить; один виліз на виш­ню, дру­гий на че­реш­ню та да­вай рва­ти ба­бу­сині ягідки. Як ско­чить ба­бу­ся з місця та за тич­ку, та до шко­лярів:

- А, ви, сякі-такі! По­па­лись? А злазьте сю­ди! Я те­пер вам дам джо­су! - гу­ка­ла ба­бу­ня.

Вона вхо­пи­ла тич­ку та да­вай лу­пить то­го хлоп­ця, що сидів на вишні. Хло­пець ве­ре­щав не своїм го­ло­сом, а далі ско­чив і втік. Онисія ки­ну­лась до дру­го­го. Але дру­гий сидів на че­решні. Че­реш­ня бу­ла здо­ро­ва, як дуб. Шко­ляр поліз вго­ру. Они­ся ма­ха­ла тич­кою й ніяк не мог­ла йо­го діста­ти. Шко­ляр дер­ся вго­ру, сів на са­мо­му верш­ку й спокійненько їв ягідки та драж­нив­ся з ба­бу­сею, шпур­ля­ючи кістки до­до­лу та влу­ча­ючи ба­бу­ню то в лоб, то в ніс.

- Еге, не діста­не­те! Еге, не влу­чи­те! Нев­луч­на в вас ру­ка. Отут же я наїмся ягідок всмак, - гу­кав вгорі шко­ляр, а потім по­чав драж­ни­тись, роз­ка­зу­ючи ба­буні каз­ку за Змію та Іва­си­ка Те­ле­си­ка: "3мія ка­чається під ду­бом та ка­же: "По­ко­чу­ся, по­ва­лю­ся, Іва­се­во­го м'ясця наївшись". А Іва­сик си­дить звер­шеч­ку та співає: "Гу­си, гу­си-ле­бе­дя­та! візьміть ме­не на кри­ля­та!"

Онися на­ро­би­ла гвал­ту на ввесь са­док, побігла до зя­тя, ви­ла­яла зя­тя й На­де­зю, а потім вже ля­го­ма, щоб ніхто не ба­чив, пішла на цвин­тар на мо­ги­лу й вип­ла­ка­ла свої сльози й свою злість.

Настала осінь. Завіновський зібрав з по­ля хліб і пе­ре­мо­ло­тив. На­де­зя зібра­ла го­ро­ди­ну. Тре­ба бу­ло хліб зси­па­ти в ко­мо­ру, го­ро­ди­ну скла­да­ти в льох. Они­ся да­ла ключі од ко­мо­ри та льоху, але як тільки Завіновський по­хо­вав своє доб­ро, Они­ся Сте­панівна знов хотіла за­гар­ба­ти ключі в свої ру­ки. На­де­зя не од­да­ва­ла ключів. Ма­ти з доч­кою тро­хи не по­би­лись за ключі се­ред дво­ра, але все-та­ки Они­ся ви­дер­ла ключі в доч­ки. Завіновський їздив жалітись на те­щу до Ба­ла­бу­хи. Ба­ла­бу­ха вже бо­яв­ся зачіпа­ти Они­сю Сте­панівну й ра­див 3авіновсько­му пе­рей­ти на дру­гу па­рафію. Завіновський так і зро­бив. Ви­ла­яв­шись з те­щею на до­ро­гу, він поїхав до Києва й пе­реп­ро­сив­ся на дру­гу па­рафію.

- Отак би й дав­но зро­бив, - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна. - Це не Завіновський, а прав­ди­ва завіна! Підож­ду дру­го­го зя­тя: мо­же, тра­питься доб­рий чо­ловік.

Завіновський виїхав з Вільша­ниці. Они­ся од­би­ла двері до своєї кімна­ти й знов ста­ла гос­по­ди­нею на всю гу­бу, - й на все подвір'я, й на ввесь дім. Во­на поїха­ла до Києва й вип­ро­си­ла в мит­ро­по­ли­та вільша­ницьку па­рафію для своєї мен­шої доч­ки Па­лазі.

Палазя бу­ла й кра­ща за На­де­зю, й не та­ка на­ту­рис­та, як На­де­зя. За неї швид­ко пос­ва­тав­ся мо­ло­дий семіна­рист Ва­силь Ло­па­тинський. Они­ся вип­ро­ха­ла собі в мит­ро­по­ли­та тре­тю част­ку го­ро­ду й для се­бе, й ра­ди си­на, що вчив­ся в семінарії.

Лопатинський був чо­ловік ти­хий, спокійний й по­мир­ли­вий. Він по­ва­жав Они­сю Сте­панівну й го­див їй, а це ду­же по­до­ба­лось Онисі. Мен­ший зять лю­бив чи­та­ти книж­ки, сидів до­ма й не ду­же вми­кав­ся в гос­по­дарст­во. Они­ся взя­ла в свої ру­ки всю гос­по­дарську спра­ву: ко­ман­ду­ва­ла най­мич­ка­ми й най­ми­та­ми, як за жи­вот­тя от­ця Ха­ри­то­на. Во­на все ора­ла свою част­ку го­ро­ду й зби­ра­ла та про­да­ва­ла овощі з своєї част­ки сад­ка навіть тоді, як її син вий­шов з шко­ли, оже­нив­ся й став на па­рафії. Дру­гий зять не спе­ре­чавсь з те­щею, мов­чав собі та чи­тав книж­ки. Па­ла­зя бу­ла спокійна й не зма­га­лась з матір'ю, ко­ри­лась їй. Они­ся жи­ла, як ри­ба в воді. Всі ключі висіли в неї ко­ло по­яса. Вдосвіта, як зять і доч­ка ще спа­ли, во­на вста­ва­ла, бу­ди­ла най­ми­чок та най­митів і товк­ла­ся в пе­карні, як Мар­ко по пеклі. Влітку во­на їзди­ла са­ма на по­ле до ко­сарів, до гро­ма­дильників, до женців і кміти­ла за ни­ми, як доб­рий оса­ву­ла. Во­на зна­ла, ко­ли най­мич­ки лю­би­ли в полі спа­ти, й не­на­ро­ком наїжджа­ла в по­ле й луп­цю­ва­ла сон­них най­ми­чок ба­то­гом.

Наймички й най­ми­ти не­на­виділи її, бо зна­ли, що все-та­ки не во­на гос­по­ди­ня в домі. Один най­мит вструг­нув-та­ки Онисі шту­ку з до­са­ди, щоб хоч тро­хи помс­ти­тись над нею.

Раз Они­ся поїха­ла в по­ле, щоб спо­ло­ха­ти сон­них най­ми­чок. По­бу­див­ши їх, по­бив­ши й по­ла­яв­ши, во­на сіла на візок і звеліла па­руб­кові по­га­ня­ти до­до­му.

- Їдьмо, ма­туш­ко, навп­рос­тець, то швид­ше приїде­мо до­до­му, - ска­зав па­ру­бок.

- Про ме­не, по­га­няй навп­рос­тець, бо справді до­ма ба­га­то діла, - ска­за­ла Они­ся.

Парубок по­вер­нув ме­жа­ми та су­го­лов­ка­ми. Прос­тий візок був труський і по­чав підска­ку­ва­ти на ме­жах. Они­ся вхо­пи­лась обо­ма ру­ка­ми за по­луд­раб­ки й ге­ца­ла на возі, на­че ко­зач­ка тан­цю­ва­ла.

Погонич зу­мис­не гнав коні з усієї си­ли. Візок ска­кав по груд­ках та ме­жах. Най­мит сміявся в ру­кав, аж спи­ну згор­бив.

- Та не же­ни так ко­ней, бо з ме­не дух вип­ре! Як тільки бу­де ме­жа, або бо­роз­на, або ро­зо­ра, ска­жи мені, то я вхоп­люсь ру­ка­ми за по­луд­раб­ки та й підве­дусь, бо я са­ма вже не­до­ба­чаю! - гу­ка­ла Они­ся. - Чи чуєш?

- Та чую, чую! Підведіться, ма­туш­ко, бо ось-ось за­раз бу­де по­пе­реч­на бо­роз­на, - го­во­рив по­го­нич.

До пе­рех­рес­ної межі бу­ло ще з доб­рий са­жень. Они­ся підве­лась, вхо­пив­шись за по­луд­раб­ки, й висіла на возі, аж гой­да­лась, не­на­че гой­дал­ка. Во­на ду­ма­ла, що вже по­ми­ну­ли ме­жу, й сіла, опус­тив­ши ру­ки. Са­ме тоді візок пот­ра­пив на ме­жу й підско­чив вго­ру. Они­сю так підки­ну­ло, що во­на аж гек­ну­ла й тро­хи не вис­ко­чи­ла з во­за.

- А бо­дай тобі в печінках так гек­ну­ло, як оце я гек­ну­ла, - ска­за­ла Они­ся.

- Стережіться, ма­туш­ко, бо ось за­раз бу­де знов бо­роз­на, - крик­нув най­мит.

Матушка знов вхо­пи­лась ру­ка­ми за по­луд­раб­ки й гой­да­лась на повітрі на своїх ру­ках, як на ре­со­рах. Тільки що во­на пус­ти­ла ру­ки, віз знов ско­чив вго­ру. Ма­туш­ка аж гик­ну­ла.

- Бий те­бе си­ла бо­жа! Ме­не аж ги­кав­ка на­па­ла. Не поїду я з то­бою більше зро­ду-звіку, - ска­за­ла Они­ся. - Луч­че са­ма бу­ду по­га­ня­ти, а з то­бою не поїду ніко­ли в світі.

По обіді во­на сіла на візок і поїха­ла вже са­ма без по­го­ни­ча в Бо­гус­лав, на ба­зар за гле­чи­ка­ми. На­ку­пи­ла во­на пов­ний візок гле­чиків, прик­ри­ла їх сіном, сіла й по­ма­леньку поїха­ла до­до­му.

Онися дер­жа­ла в одній руці віжки, а в другій - батіг. Гле­чи­ки, пов­ти­кані в сіно в пе­ред­ку, по­ча­ли вис­ка­ку­ва­ти. Они­ся все прик­ри­ва­ла їх сіном, щоб ча­сом лю­ди або й, бо­ро­ни бо­же, відьми не вгляділи та не нав­ро­чи­ли ко­ро­ви. А гле­чи­ки все-та­ки вис­ка­ку­ва­ли й виг­ля­да­ли на світ бо­жий. Они­ся кля­ла їх в батька-матір. Тра­пи­лось в однім місці з'їжджа­ти з го­ри в чиємусь ху­торі. Они­ся не здер­жа­ла з го­ри візка. Ко­ня­ка по­пер­ла з усієї си­ли. Гле­чи­ки по­ча­ли тан­цю­ва­ти на возі й вис­ка­ку­ва­ли на­верх. Они­ся пус­ти­ла віжки й по­ча­ла прик­ри­ва­ти їх сіном, бо са­ме тоді йшли мо­ло­диці на­зустріч. Візок нас­ко­чив на гор­бок і пе­ре­ки­нув­ся. Они­ся ви­па­ла з во­за, а на неї по­си­па­лись гле­чи­ки.

- Ой бідна моя го­ло­вонько! - гук­ну­ла Они­ся й замість то­го, щоб до­га­ня­ти ко­ня­ку, во­на вхо­пи­ла в'язку сіна й ки­ну­ла на гле­чи­ки. Але то бу­ло на­да­рем­но. Они­ся прик­ри­ла сіном самі за се­бе че­реп­ки.

Якийсь чо­ловік впіймав ко­ня­ку на греблі й поп­ра­вив візок. Они­ся взя­ла од­ним од­но­го гле­чи­ка й з ним приїха­ла до­до­му.

- От те­пер смійтесь з ме­не: при­вез­ла з яр­мар­ку од­но­го ціло­го гле­чи­ка, - ска­за­ла Они­ся.

- А тре­ба ж бу­ло та­ки до­кон­че са­мим їха­ти, - ска­за­ла доч­ка.

- Еге, доч­ко: доб­ре, що ви си­ди­те та тільки кни­жеч­ки чи­таєте.

Восени Они­ся зібра­ла го­ро­ди­ну з своєї част­ки й са­ма по­вез­ла на ба­зар про­да­ва­ти ка­пус­ту, кар­топ­лю та морк­ву. Оле­ся їха­ла че­рез ба­зар, вгляділа Они­сю, засміялась їй в вічі, прий­шла до во­за й по­ча­ла тор­гу­ва­ти морк­ву, хоч їй морк­ви зовсім бу­ло не потрібно. Они­ся од­вер­та­ла го­ло­ву, але та­ки доб­ре тор­гу­ва­лась і не спус­ти­ла Олесі й ша­га. Оле­ся посміялась, посміялась та й пішла, нічо­го не ку­пив­ши.

Зять довідав­ся, що про­то­поп­ша на­ро­би­ла смішків з йо­го тещі, й більше не пус­тив Онисі на яр­ма­рок.

- Нащо вам здав­ся той клопіт. Та й не ли­чить вам сидіти на ба­зарі. Чи ми вам хліба жа­луємо, чи що? - го­во­рив зять.

- За це не ска­жу, не по­жаліюсь, але мені час і на смерть дба­ти: я не хо­чу, щоб ме­не по­хо­ва­ли за чужі гроші, а не на мої: не хо­чу й з до­мо­ви­ни ди­ви­тись ко­мусь в ру­ки, - го­во­ри­ла Они­ся. - Не­хай ме­не й по­хо­ва­ють на мої тру­да, й обід по мені справ­лять, і пом'януть мою ду­шу по смерті на мої тру­да, а не на чужі.

Придбавши гро­шей, Они­ся роз­да­ва­ла ми­лос­ти­ню стар­цям що­неділі, але ви­би­ра­ла черст­вий хліб і такі черстві пи­ро­ги, що й най­мич­ки не їли. Во­на, пев­но, хотіла прид­ба­ти собі царст­во не­бес­не ду­же еко­номічно. Старці вже зна­ли її ми­лос­ти­ню і з не­охо­тою прос­тя­га­ли до неї ру­ки під церк­вою.

Раз в ве­ли­ку су­бо­ту най­мич­ка спек­ла пас­ку для слуг і пішла в гли­ни­ще по гли­ну. Гли­ни­ще за­ва­ли­лось, і гли­на вби­ла дівку. Они­ся одібра­ла од­ну пас­ку, спе­че­ну тією най­мич­кою, й ду­ма­ла од­да­ти її стар­цям за ду­шу покійниці. Але ми­нув пер­ший день ве­ли­кодніх свят. Они­ся по­ди­ви­лась, що пас­ка ду­же здо­ро­ва, й пош­ко­ду­ва­ла од­да­ва­ти стар­цям. Вже ми­нув тиж­день, а пас­ка все ле­жа­ла в хижці. Они­ся, що гля­не на пас­ку, то їй все ста­не шко­да од­да­ва­ти. Нас­та­ли про­во­ди. Они­ся по­ба­чи­ла, що вже миші проїли в пасці дірку, й са­ма од­нес­ла пас­ку під церк­ву. Під церк­вою сто­яв ста­рець Три­ко­за, кри­вий на од­ну но­гу, вид­ро­окий, але гор­дий дід, як давній кум Они­син, Шмид.

- На ж тобі, стар­че бо­жий, цю пас­ку, та розділи по скибці всім стар­цям, та по­мо­лись за ду­шу на­шої най­мич­ки Пріськи, - ска­за­ла по­важ­ним го­ло­сом Они­ся, пи­ша­ючись та­кою щед­рою ми­лос­ти­нею.

Трикоза взяв пас­ку, але з не­довірою по­ди­вив­ся на Они­сю. Од­на­че пас­ка бу­ла здо­ро­ва, жов­та, звер­ху по­ма­за­на яй­ця­ми. Три­ко­за тільки ско­са зир­нув на дірку в дні пас­ки.

Всі старці пішли слідком за Три­ко­зою. Три­ко­за вий­шов за дзвіни­цю, сів на траві, прос­те­лив хуст­ку, взяв но­жа, щоб пок­ра­яти на скиб­ки й поділи­ти пас­ку. Старці посіда­ли кру­гом і жадібни­ми очи­ма слідку­ва­ли за но­жем.

- Ой, чо­гось пас­ка ду­же лег­ка, - прох­рипів Три­ко­за.

- Мабуть, з доб­ро­го бо­рош­на, та ще й на яй­цях, - про­мо­ви­ли старці, заз­да­легідь сма­ку­ючи.

Ніж пірнув в пас­ку. Три­ко­за пе­рек­ра­яв її по­по­ло­вині й роз­ло­мив. Пас­ка бу­ла сли­ве по­рож­ня і все­ре­дині зацвіла, ще й, не­на­че на сміх, з неї вис­ко­чи­ла ми­ша й по­ши­лась в тра­ву.

- Господи, Йсу­се Хрис­те! Це Па­рас­чи­на ду­ша хо­ва­лась в пасці, - про­мо­ви­ли пе­ре­ля­кані старці.

- От тобі й пас­ка! Я та­ки вга­ду­вав, що во­но щось та є! - ска­зав Три­ко­за. - А бо­дай ти на тім світі їла такі пас­ки!

Всі старці поск­рив­ля­лись, що дур­но розд­раж­ни­ли смак, схо­пи­лись з місця та й повтіка­ли з пе­ре­ля­ку од Па­рас­чи­ної душі.

- Та од­несіть же кот­рий та хоч у во­ду вкиньте! - кри­чав Три­ко­за.

Але старці вже то­го й не чу­ли й швид­ко да­ли дра­ла. Кри­вий Три­ко­за му­сив зібра­ти в хуст­ку скиб­ки та шмат­ки свя­че­но­го й шку­тильга­ти доб­ру верст­ву до став­ка, щоб, по хрис­ти­янсько­му зви­чаю, уки­ну­ти в во­ду свя­че­не.

Трикоза вер­тав­ся од став­ка й ішов проз ба­тю­щин двір. На ган­ку сиділа Они­ся й уг­ляділа йо­го. Во­на роз­доб­ри­лась ра­ди праз­ни­ка й хотіла ще по­да­ти йо­му ми­лос­ти­ню грішми.

- Старче бо­жий, а хо­ди ли­шень сю­ди! Ось я тобі по­дам ми­лос­ти­ню грішми.

- Спасибі вам за ту пас­ку, що я оце вки­нув у ста­вок, бо її миші зовсім пе­рет­ру­би­ли все­ре­дині. А як по­дас­те на ми­лос­ти­ню гро­шей "ма­няків", тих ста­ро­давніх, що ніхто їх і не бе­ре, то й за це спа­сибі, - ска­зав Три­ко­за й тільки ру­кою мах­нув.

Онися ви­би­ра­ла з своєї тор­би­ни з грішми старі гроші, ще ви­биті за Пет­ра III, за Ка­те­ри­ни II та за польських ко­ролів, і роз­да­ва­ла їх стар­цям. Старці но­си­лись з ти­ми грішми по жи­дах, але їх ніхто не брав.

Сім'я дру­го­го зя­тя по­ча­ла більша­ти. Він прис­та­вив до ста­ро­го до­му дві кімна­ти, а Па­ла­зя, по­був­ши рік в пансіоні, за­ду­ма­ла приб­ра­ти світли­цю по-євро­пей­ській. Світли­ця бу­ла зас­тав­ле­на, по-давньому, ста­ри­ми об­ра­за­ми під самісіньку сте­лю. Па­ла­зя бо­ялась зо­би­ди­ти матір і пішла на хит­рощі.

- Мамо, в вашій кімнаті ма­ло об­разів; пе­ре­не­су я до вас з світлиці кілька об­разів, щоб вам бу­ло кра­ще мо­ли­тись, - ска­за­ла Па­ла­зя.

- То й по­пе­ре­нось, але не ба­га­то, щоб у світлиці не бу­ли голі стіни, - ска­за­ла Они­ся.

Палазя пе­ре­нес­ла в ма­те­ри­ну кімна­ту де­сять об­разів, а че­рез тиж­день схо­ва­ла ще в дзвіниці де­сять. Че­рез місяць во­на пе­ре­нес­ла ще в пе­кар­ню п'ять, а в дзвіни­цю знов за­нес­ла де­сять. Ло­па­тинський по­на­во­зив з Києва кар­тин, на яких бу­ли на­мальовані пан­ни з ко­ти­ка­ми, пан­ни з кро­ли­ка­ми і навіть пан­ни з со­бач­ка­ми, й почіпляв їх по стінах. Они­ся все сиділа в своїй кімнаті й рідко хо­ди­ла в світли­цю. Але раз якось у неділю вранці во­на пішла в світли­цю, щоб по­мо­ли­тись бо­гу, гля­ну­ла на стіни й зди­ву­ва­лась. Об­ра­зи зіста­лись тільки по кут­ках. На стінах висіли пан­ни з со­бач­ка­ми та з ко­ти­ка­ми.

- Палазю! А де це подіва­лись об­ра­зи? Що це за Іродіади ви­сять, по­чеп­лені на стінах? - спи­та­ла Они­ся в доч­ки.

- А я ж, ма­мо, пе­ре­нес­ла їх тро­хи в ва­шу кімна­ту, тро­хи в пе­кар­ню. Об­ра­зи вже старі й темні, - ска­за­ла Па­ла­зя.

- А, ти, не­чес­ти­ва! За­раз мені повішай об­ра­зи, бо я отих твоїх про­то­попш з ко­ти­ка­ми та со­ба­ка­ми геть к бісу пов­ки­даю в піч. Навіша­ла паннів, не­на­че ска­же­на Оле­ся. Чи тобі ж не тре­ба душі спасіння, чи, мо­же, й ти маєш на думці тіка­ти з гу­са­ра­ми? Ти хо­чеш, щоб я мо­ли­лась до тих Олесь з цу­ци­ка­ми та ко­ти­ка­ми, чи що?

Довго ла­ялась Они­ся, нев­ва­жа­ючи на неділю, а Па­ла­зя все-та­ки не поп­рий­ма­ла з стін Іродіад з цу­ци­ка­ми та ко­ти­ка­ми.

Оббувшись тро­хи з кар­ти­на­ми, Они­ся ча­сом та­ки ста­ва­ла пе­ред ни­ми, по­тай од усіх, як ніко­го не бу­ло в хаті, й дов­го роз­див­ля­лась на ко­тиків та кро­ликів.

- Та й гарні ж, хи­ря йо­го ма­тері, оті ко­ти­ки та кро­ли­ки - зовсім тобі не­на­че живі! Во­но бу­ло б зовсім гар­но, як­би тільки не голі плечі в тих про­то­попш бу­ли на­мальовані, - го­во­ри­ла Они­ся са­ма до доч­ки.

Онися ду­же лю­би­ла своїх онуків і гляділа їх як най­пильніша нянька. Во­на не спус­ка­ла їх з очей цілий день, са­ма го­ду­ва­ла їх, са­ма кла­ла спа­ти. Влітку цілий день сиділа з дітьми в сад­ку й сте­рег­ла вишні та груші од хлопців. Але во­на сте­рег­ла онуків так, як змія сте­рег­ла цілю­щу во­ду: з прис­лу­ги ніхто не смів і за­че­пи­ти дітей. Як тільки кот­ра най­мич­ка за­че­пить ди­ти­ну й ди­ти­на ча­сом зап­ла­че, Они­ся бра­ла па­ли­цю й лу­пи­ла най­ми­чок. Навіть Па­ла­зя не сміла пос­ва­ри­тись на своїх дітей. Они­ся за­раз кри­ча­ла на неї:

- А, ти, не­чес­ти­ва! Навіщо ти сва­риш­ся на своїх дітей? Ма­ло тобі, що об­ра­зи по­ви­ки­да­ла з ха­ти? Ще по­ви­ки­дай і дітей. Геть пішла з ха­ти. Не зачіпай мені дітей!

Мужичих дітей Они­ся не­на­виділа за те, що во­ни кра­ли в сад­ку груші та яб­лу­ка. Оце, бу­ло, візьме во­на в од­ну ру­ку гру­шу, а в дру­гу різку. Різку схо­ває за спи­ну, а гру­шею ма­нить будлі-яко­го хлоп­ця.

- На, сер­денько моє ми­ле, груш­ку: ти та­кий гар­ний хлоп­чик. На, моя ди­ти­но, на, візьми та з'їж, - так ду­ри­ла Они­ся хлоп­ця.

Хлопець йняв віри й прос­тя­гав ру­ку за гру­шею. Они­ся ха­па­ла йо­го за ру­ку, а дру­гою ру­кою лу­пи­ла дуб­цем по спині. Хлопці, по­куш­ту­вав­ши та­кої груші, об­ми­на­ли Они­сю де­ся­тою ули­цею.

Онися все старілась й ста­ва­ла сер­дитіша й лихіша. Во­на з ран­ку до ве­чо­ра ла­яла або най­ми­чок, або гриз­ла го­ло­ву своїй дочці Па­лазі. Най­мич­ки вже не бо­ялись її ані криш­ки, сміялись з неї в вічі. Во­на все дер­жа­ла ключі од хиж­ки в се­бе, за­ми­ка­ла ту­ди все, що зос­та­ва­лось од обіду, й ви­да­ва­ла аж на дру­гий день. Оце, бу­ло, як на­пе­чуть пи­рогів, Они­ся по обіді збе­ре їх в макітру, од­не­се в хиж­ку та й замк­не. Прий­де вечір, ону­ки про­сять ключів, доч­ка про­сить, а во­на не дає. Стар­ша ону­ка, вже чи­ма­ла дівчи­на, йшла вве­чері в ба­би­ну кімна­ту, сіда­ла на пос­телі в но­гах і ба­ла­ка­ла з нею, аж по­ки во­на зас­не. Тоді унуч­ка ти­хенько ви­тя­га­ла в ба­бусі ключі, од­ми­ка­ла хиж­ку й кра­ла макітру з пи­ро­га­ми. Зять му­сив, ти­хенько од Онисі, по­ро­би­ти другі ключі до хиж­ки й до вся­ких скринь в хижці. Доч­ка й най­мич­ка не сміли без по­ра­ди Онисі нічо­го зва­ри­ти й спек­ти й кож­ний раз хо­ди­ли в її кімна­ту бла­гос­ло­ви­тись.

Раз най­мич­ки, не спи­тав­ши Онисі, за­па­ри­ли собі ква­шу й пос­та­ви­ли гор­щик скраю на печі. Они­ся взя­ла сво­го кос­ту­ра й, по своєму зви­чаю, вий­шла з кімна­ти на ог­ля­ди­ни. Во­на ввійшла в пе­кар­ню й приміти­ла на печі здо­ро­вий гор­щик, нак­ри­тий хуст­кою. В пе­карні ніко­го не бу­ло.

- А це що за гор­щик? - про­мо­ви­ла Они­ся са­ма до се­бе. - Ма­буть, най­мич­ки щось за­ду­ма­ли спек­ти крадько­ма од ме­не.

Онися вже не зду­жа­ла вилізти на піч, щоб заг­ля­ну­ти в гор­щик, і своїм ціпком хотіла ски­ну­ти нак­рит­тя, щоб од ціка­вості хоч но­сом по­ню­ха­ти, що то там та­ке в гор­щи­ку. Але во­на од злості так штурх­ну­ла па­ли­цею в гор­щик, що він пе­ре­ки­нув­ся, й ква­ша ли­ну­ла річкою з печі на ле­жан­ку, а з ле­жан­ки до­до­лу. Они­ся по­ба­чи­ла, що на­ро­би­ла шко­ди, та шви­денько й по­ди­ба­ла з пе­карні, щоб утек­ти в свою кімна­ту, а потім звер­ну­ти про­ви­ну на най­ми­чок, ще й ви­ла­яти їх всмак.

Аж тут рип­ну­ли сінешні двері, і в пе­кар­ню вско­чи­ла най­мич­ка та й уг­ляділа потьоки квашні.

- Чи це ви, ма­туш­ко, пе­ре­ки­ну­ди ква­шу? - крик­ну­ла най­мич­ка вслід Онисі. - Чи це ви на­ро­би­ли шко­ди?

- Ще що ви­га­дай! Мо­же, там кішка ла­зи­ла по печі. А ти, вра­жа доч­ко, та­ка не­помірко­ва­на, що ста­виш гор­щик на са­мо­му краєчку! Вкра­ла бо­рош­на, ще й ква­шу за­па­ри­ла, ме­не не пи­та­ючись.

- Але ж, ма­туш­ко, кішки й в хаті не­ма, - крик­ну­ла най­мич­ка з пе­карні з сміхом. - Їй-бо­гу, це ви пе­ре­ки­ну­ли ква­шу: за ваші ж вчин­ки та ме­не лаєте та гри­маєте на ме­не.

- Я тобі як дам оцим кос­ту­ром по спині, то не бу­деш більше на ме­не звер­тать, - за­го­моніла Они­ся з своєї кімна­ти.

Онися пішла жаліти­ся на най­мич­ку дочці та зя­теві й тро­хи не пла­ка­ла.

- Всі ме­не тут зо­би­жа­ють, всі ла­ють, всі крив­дять, всі кри­чать на ме­не, хоч за­раз ля­гай в до­мо­ви­ну. Як не впи­ни­те та не при­бор­каєте тих неп­ри­ка­яних най­ми­чок, то я вас по­ки­ну та поїду до си­на, - бідка­лась Они­ся, - їй-бо­гу, піду! Пішки піду!

Од то­го ча­су, як тільки трап­ля­лась Онисі яка не­до­го­да, во­на все ре­пе­ту­ва­ла та нах­ва­ля­лась, що по­ки­не зя­тя й поїде до си­на.

А до­го­дить їй бу­ло труд­но, а най­більше в їжі. В неї по­ви­па­да­ли зу­би, й во­на все ремст­ву­ва­ла та допіка­ла, що й па­ля­ниці тверді, й пи­ро­ги не пухкі, й ва­ре­ни­ки не знать які цупкі, й ка­ша хру­щить, не­на­че зва­ре­на з піском, й по­жи­вок нес­мач­ний, нет­рив­ний. Они­ся ко­вер­зу­ва­ла ще й лю­би­ла допіка­ти до жи­вих печінок.

Раз по­да­ли на обід ва­ре­ни­ки. Ва­ря­ниці бу­ли тро­хи товсті й цупкі, а Они­ся все на­ка­зу­ва­ла, щоб ва­ря­ниці бу­ли то­ненькі, як пе­люс­точ­ка. Они­ся жу­ва­ла, жу­ва­ла, не пе­ре­жу­ва­ла та да­вай допіка­ти дочці.

- Наварила ва­ре­ників, на­че з сви­ня­чої шку­ри! Ці ва­ре­ни­ки хіба во­ля­чий шлу­нок пе­рет­ра­вить, а не мій. От як у от­ця Мельхи­се­де­ка я їла ва­ре­ни­ки! Ото ва­ре­ни­ки. До­жи­ла, доч­ко, до си­вої ко­си, а не вив­чи­лась і досі ва­ри­ти га­разд ва­ре­ни­ки. Це ви, ма­буть, хо­че­те, щоб я наїлась оцих ва­ре­ників, от­руїлась ни­ми та швид­ше вмер­ла, та щоб вам швид­ше заб­ра­ти мої гро­ша­ки. Й най­ми­чок по­роз­пус­ка­ли, й най­мич­ки сміються мені в вічі, й ви смієтесь. Вже й другі ключі собі по­ро­би­ли од хиж­ки, - хо­ваєтесь од ме­не, як од во­ро­га. По­ки­ну! Цур вам, пек вам з ва­шим доб­ром. Я ним пельку собі заб'ю та ще ко­лись і вдав­люсь.

Онися розгніва­лась, розк­ри­ча­лась, а далі взя­ла сво­го ціпка та й справді по­ки­ну­ла доч­ку, - поп­ря­му­ва­ла шля­хом до ца­ри­ни пішки.

Вона ти­хенько по­ди­ба­ла че­рез се­ло по до­розі до си­на, але по­ки вий­шла за се­ло, то й вто­ми­лась. За се­лом над са­мим шля­хом сто­яла мо­ги­ла, де бу­ли по­хо­вані пов­би­вані по­ля­ки-повс­танці. Они­ся вий­шла на мо­ги­лу й сіла од­по­чи­ва­ти. Сіла во­на та й кмітить; во­на сподіва­лась, чи не над'їде хто та підве­зе її до дру­го­го се­ла. Але сон­це вже за­хо­ди­ло. Ніхто не над'їжджав. Они­ся при­га­да­ла, що в тій мо­гилі по­хо­вані мерці, й по­чу­ва­ла, що на неї на­па­дає страх. Вер­та­тись до доч­ки на­зад бу­ло ніяко­во. А сон­це вже зай­шло; над­ворі по­ча­ло су­теніти. Они­ся та­ки до­га­ду­ва­лась, що за нею хтось з до­му побіжить до­га­ня­ти та про­си­ти її, і все пог­ля­да­ла на­зад на ца­ри­ну.

- Ото прок­ляті, які за­пеклі! За­то­го сон­це зай­де, а ніхто не до­га­няє ме­не, - го­во­ри­ла Они­ся са­ма до се­бе і все-та­ки кріпи­лась та сиділа на са­мо­му вер­шеч­ку мо­ги­ли, щоб її пос­тать бу­ло вид­ко зда­ле­ки. Они­ся по­чу­ва­ла, що її вже з пе­ре­ля­ку тряс­ця тря­се.

Коли це в ца­рині з'яви­лась най­мич­ка. Они­ся вгляділа її й ста­ла на мо­гилі, не­на­че віха стриміла. Най­мич­ка вгляділа її й вилізла на мо­ги­лу.

- А що, чи за мною прий­шла, чи про­ти че­ре­ди вий­шла? - пи­та­ла Они­ся.

- Атож! Ав­жеж за ва­ми! А за ким же б більше? - ска­за­ла най­мич­ка.

- Ото спа­сибі тобі, го­луб­ко, що прий­шла. Тут я, гос­по­ди, яко­го наб­ра­лась стра­ху! Ко­ли б ти не прий­шла, я бу­ла б ту­теч­ки вмер­ла. А чи ду­же пла­чуть там за мною?

- Та вже ж пла­чуть. Як­би не пла­ка­ли, то, пев­но, ме­не не пос­ла­ли б за ва­ми.

- А хто більше пла­че за мною? Чи доч­ка, чи зять? - спи­та­ла Они­ся.

- Та всі пла­чуть, - ка­за­ла най­мич­ка, осміха­ючись.

- Бач! Пла­чуть, а ли­хо роб­лять! - мим­ри­ла Они­ся. Они­ся прий­шла до­до­му, ти­хенько увійшла в свою кімна­ту і вже ве­че­ря­ти й не ви­хо­ди­ла. Ону­ка од­нес­ла їй ве­че­рю до неї в кімна­ту.

Другого дня над­вечір взя­ли Они­сю жа­лощі, й во­на пішла на цвин­тар пла­ка­ти на мо­гилі сво­го па­нот­ця Ха­ри­то­на, ку­ди во­на хо­ди­ла, навіть зро­бив­ши шко­ду з ква­шею. Стар­ший онук, вже чи­ма­лий хло­пець, підстеріг ті по­хо­деньки й за­ду­мав на­ля­ка­ти ба­бу­сю. Він надів батько­ву ря­су й шап­ку, взяв в ру­ки па­ли­цю й засів у виш­нях на цвин­тарі. Они­ся прий­шла, ста­ла над мо­ги­лою й по­ча­ла по своєму зви­чаю го­ло­сить.

- Всі ме­не зо­би­жа­ють, зну­ща­ються з ме­не; всі ме­не хо­тять з світу зігна­ти; всі мені во­ро­ги. Один ти був до ме­не доб­рий, ти один був мені покірли­вий, не крив­див ме­не.

Онук по­ти­хеньку вий­шов з гу­ща­ви­ни, став під виш­нею й мах­нув до Онисі ру­кою. Они­ся вгляділа ту пос­тать та як дре­ме­не з цвин­та­ря! Во­на так утіка­ла, що спіткну­лась на по­розі в брамі й впа­ла. Од то­го ча­су Они­ся більше не хо­ди­ла пла­ка­ти на мо­гилі от­ця Ха­ри­то­на.

Онися Сте­панівна ста­ла вже ду­же ста­ра, згор­би­лась, на­че по­мен­ша­ла, ста­ла ниж­ча й лед­ве хо­ди­ла. Во­на ще не раз ки­да­ла доч­ку, їзди­ла до си­на, але че­рез тиж­день знов приїжджа­ла на­зад в Вільша­ни­цю, - її тяг­ло до­до­му в Вільша­ни­цю, де во­на свій вік звіку­ва­ла. Вже старші ону­ки ви­рос­ли й по­ви­хо­ди­ли заміж, а Они­ся все жи­ве, не­на­че за неї й смерть за­бу­ла, та все мо­ро­чить і своїх, і чу­жих, та ве­ре­дує, та нас­ти­рається, як мо­роч­ли­ва та нас­тир­ли­ва ди­ти­на.