СТАРОСВІТСЬКІ БАТЮШКИ ТА МАТУШКИ

2

Харитін Мос­са­ковський не діждав і со­ро­ко­вин по батькові. Спра­вив­ши дев'яти­ни, він приб­рав­ся, підго­лив­ся, надів нові, але прості чо­бо­ти, підстриг тро­хи ку­че­ряві ко­си, запріг по­га­ненько­го ко­ня й поїхав в Чай­ки до Онисі Про­ко­по­вичівни.

На тім-та­ки тижні був в Бо­гус­лаві яр­ма­рок. На яр­мар­ку бу­ли старі Про­ко­по­вичі. Во­ни стрілись з сусіда­ми, і сусіди роз­ка­за­ли, що їх доч­ка на­ки­да­ла крадько­ма гар­бузів Ба­ла­бусі в віз, ще й по­че­пи­ла на мо­туз­ку од­но­го гар­бу­за під во­зом. Про­ко­по­вичі, приїхав­ши до­до­му, нак­ри­ли Они­сю мок­рим ряд­ном, а батько тро­хи не по­по­бив її.

- Гарбузуй, гар­бу­зуй, доч­ко, та й міру знай. Їзди­ли до те­бе же­ни­хи, то й пе­рес­та­нуть, - ре­пе­ту­ва­ла ма­ти, - а нам не ро­би со­ро­му пе­ред людьми!

- Не бійтесь, ма­мо, не пе­рес­та­нуть! Ме­не, хва­лить бо­га, ще ніхто не об'їхав білим ко­нем. Та ко­ли б хто й об'їхав, то я не бо­юся білих ко­ней. А ва­шо­го Ба­ла­бу­хи я не люб­лю: він го­но­ро­ви­тий, ди­виться на ме­не згор­да та вер­зе щось та­ке, що я не втям­лю: кві-кві-кві! кувікає по-яко­мусь, не­чис­тий йо­го зна, по-яко­му! Не знаю, чи він те­бе хва­лить, чи з те­бе сміється та глу­зує.

Тільки що Они­ся скінчи­ла роз­мо­ву, над­ворі заб­ре­ха­ли со­ба­ки. В сінях хтось пи­тав у най­мич­ки: "Чи ба­тюш­ка й ма­туш­ка до­ма? А пан­на до­ма?"

В світли­цю рип­ну­ли двері: то ввійшов Ха­ритін Мос­са­ковський. Ста­рий Про­ко­по­вич вий­шов до йо­го з кімна­ти.

Харитін приб­рав­ся й при­че­сав­ся. На йо­му був дов­гий чор­ний тем­но-синій сіртук. Білі коміри бу­ли вик­лад­часті, як у прос­тих шлях­тичів. Підстри­же­не ру­се во­лос­ся зак­ру­чу­ва­лось кру­гом шиї гус­ти­ми ку­че­ря­ми. Ви­со­кий, тон­кий, рівний ста­ном, з білим ма­то­вим, тро­хи су­хор­ля­вим ли­цем, з яс­но-синіми очи­ма, Мос­са­ковський мав делікат­ну пос­тать блон­ди­на, хоч йо­го ру­ки бу­ли чорні й чи­малі, звиклі до важ­кої ро­бо­ти. Не­ве­личкі ву­са й рівні тонкі бро­ви бу­ли трош­ки темніші од во­лос­ся на го­лові й ду­же прис­та­ва­ли до яс­но-синіх очей. Нев­ва­жа­ючи на те, що він був дяк, він не пішов у пе­кар­ню, а сміли­во ввійшов у світли­цю. В ті ча­си не бу­ло ще ве­ли­кої од­лич­ки між свя­ще­ни­ка­ми та дя­ка­ми. Дя­ки тоді не зас­то­юва­ли чер­ги в пе­кар­нях або в ган­ках у свя­ще­ників.

Мати з доч­кою сто­яли за две­ри­ма в кімнаті й прис­лу­ха­лись до роз­мо­ви в світлиці.

- Це приїхав дяк з Ка­ра­пишів, Мос­са­ковський, син покійно­го свя­ще­ни­ка вільша­ницько­го, - ти­хе­сенько про­мо­ви­ла ма­ти до доч­ки. - Їзди­ли до те­бе ака­демісти, а те­пер по­ча­ли їзди­ти дя­ки!

- Дяки дурнісінько їзди­ти­муть до ме­не. Цур, дур­ня! Я дя­чи­хою не бу­ду, - ще тихіше обізва­лась Они­ся.

Але цікавість узя­ла своє. Над две­ри­ма в світли­цю, між одвірком і сте­лею бу­ла щіли­на на всю дов­жи­ну две­рей. Они­ся прис­та­ви­ла стільця, ста­ла на йо­го й по­ча­ла роз­див­ля­тись в дірку на гос­тя. Ма­ти ки­ва­ла пальцем, заміря­лась ку­ла­ком, щось гриз­ли­во ше­потіла, сми­ка­ла Они­сю за оде­жу, а Они­ся сто­яла й пильно роз­див­ля­лась на Ха­ри­то­на. На­ди­вив­шись всмак, во­на ти­хе­сенько, як кішка, злізла з стільця.

- А що? Який? Чи мо­ло­дий, чи ста­рий? - не втерпіла й собі Про­ко­по­вич­ка, щоб не спи­та­ти в доч­ки.

- Молодий, біля­вий, ви­со­кий, тон­кий і го­во­рить ду­же несміли­во та ти­хо, - ше­потіла Они­ся ма­тері під самісіньким ву­хом, - але чор­та з два: за дя­ка не піду; в нас ви­сокі по­ро­ги для дяків.

Незабаром з світлиці вий­шов Про­ко­по­вич і поп­ро­сив жінку по­да­ти горілки й за­кус­ки, а Онисі ска­зав, щоб во­на ви­нес­ла все те в світли­цю.

- Авжеж пак! Чо­го я до йо­го вий­ду? Не ба­чи­ла зро­ду дяків, чи що? - ска­за­ла Они­ся.

- Та йо­го вільша­ницька гро­ма­да обібра­ла на свою па­рафію за свя­ще­ни­ка. Оце ду­ма­ють їхать в Київ до вла­ди­ки з про­шен­ням. Ти лиш, доч­ко, не ду­же кир­пу гни та мерщій ви­ходь до гос­тя.

- Хіба так! Як бу­де свя­ще­ни­ком та ще в Вільша­ниці, то й вий­ду, - ска­за­ла Они­ся.

- Прибирайсь, доч­ко, та йди! В Вільша­ниці цер­ков­но­го по­ля, ле­вад, сіно­косів ко­нем не об'їха­ти за цілий день, - па­рафія ве­ли­ка.

Трохи пе­ре­го­дя Они­ся вий­шла ра­зом з матір'ю. Мос­са­ковський низько пок­ло­нив­ся й по­чер­вонів, не­на­че дівчи­на. Він дав­но ба­чив Они­сю, - во­на те­пер зда­ва­лась йо­му в де­сять раз кра­щою.

Всі сіли. Мос­са­ковський сів, пок­лав на обоє коліна ру­ки, не­на­че єги­петська ста­туя, й спус­тив очі до­до­лу. Він не смів навіть підвес­ти очі на Они­сю. Они­ся об­ве­ла йо­го гост­ри­ми очи­ма. Він зда­вав­ся для неї ба­га­то кра­щим од Ба­ла­бу­хи.

"Чи він смир­ний, чи тільки вдає з се­бе ти­хо­го", - ду­ма­ла Они­ся, во­дя­чи очи­ма по йо­го лиці, бро­вах та очах.

Господар ви­пив чар­ку до гос­тя й по­дав гос­теві. Гість ви­пив півчар­ки, несміли­во пос­та­вив чар­ку на стіл і, не за­ку­сив­ши, знов сів на стілець, спус­тив очі вниз і пок­лав обидві ру­ки на коліна, прос­тяг­нув­ши довгі пальці. Про­ко­по­вич завів роз­мо­ву про покійно­го Мос­са­ковсько­го, зга­дав, де во­ни стріча­лись, про що роз­мов­ля­ли, а гість лед­ве встав­ляв слівце, лед­ве одс­ло­няв свої тихі сині очі. Він не смів навіть гля­ну­ти на Они­сю.

Розмова пе­рер­ва­лась. В хаті ста­ло ти­хо. Про­ко­по­вич­ка жал­ку­ва­ла за Ба­ла­бу­хою й оче­ви­дяч­ки од­бу­ва­ла гос­тя, буцім пан­щи­ну, си­дя­чи на ка­напі.

- Чи ви пак бу­ли в нашій церкві? Чи ви ба­чи­ли наші нові об­ра­зи? - нес­подіва­но ви­хо­пив­ся Про­ко­по­вич, кот­рий сам ду­же лю­бив об­ра­зи й кар­ти­ни й сли­ве кож­но­го гос­тя во­див до церк­ви по­ка­зу­ва­ти свої об­ра­зи.

- Дай, ста­рий, покій з об­ра­за­ми! Не встиг­ли ви­пи­ти по чарці, а ти вже з об­ра­за­ми.

Прокопович був ра­дий, що є пе­ред ким пох­ва­ли­тись об­ра­за­ми, й та­ки по­тяг Ха­ри­то­на до церк­ви. Він по­ка­зав йо­му всі нові об­ра­зи й навіть "Не­опа­ли­му ку­пи­ну" в вівтарі, де був на­мальова­ний здо­ро­вий кущ шип­ши­ни чи гло­ду з чер­во­ни­ми яго­да­ми: кущ па­лав у по­лум'ї, а ко­ло по­лум'я Мой­сей сто­яв на одній нозі в чо­боті, а дру­гу, бо­су, за­дер до ку­пи­ни, не­на­че грів її ко­ло вог­ню; в ру­ках стир­чав здо­ро­вий му­жицький чобіт з дов­гою ха­ля­вою, а за ку­пи­ною було вид­но Рось і Бо­гус­лавську церк­ву.

- Ой дивні ж ваші об­ра­зи! Гос­по­ди, яка кра­са! - ди­ву­вав­ся Ха­ритін, хрес­тя­чись пе­ред кож­ним но­вим об­ра­зом. - Як ста­ну на па­рафії, то пок­ли­чу то­го са­мо­го ма­ля­ра, щоб і мені на­ма­лю­вав і ку­пи­ну, й пек­ло, й Ілію на ог­не­вих ко­нях.

- Коли б ви зна­ли, які там апос­то­ли ви­сять у бані! Який там Анд­рей Пер­воз­ва­ний! Я вам ска­жу, - та­ко­го і в Лаврі не­ма. Шко­да, що ви­сить ду­же ви­со­ко. Як­би дра­би­на, то мож­на б полізти та зблизька при­ди­ви­тись, - хва­лив­ся ста­рий Про­ко­по­вич, ози­ра­ючись, чи не­ма в церкві де дра­би­ни.

Харитін тро­хи за­ме­ту­шивсь. Він бо­яв­ся ла­зи­ти ви­со­ко, бо в йо­го кру­ти­лась го­ло­ва, а од­мо­ви­тись бу­ло ніяко­во, бо він підхо­див під смак ста­ро­го, щоб за­побігти лас­ки в йо­го.

- Гляньте, який огонь в пеклі. Ну, та­ки го­рить, та­ки го­рить, не­на­че чор­ти що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни дров підки­да­ють! - ре­пе­ту­вав Про­ко­по­вич.

- Ой гос­по­ди, як го­рить, зовсім-та­ки го­рить, - го­во­рив Мос­са­ковський і пе­рех­рес­тив­ся до пек­ла.

- А яких чортів по­ви­га­ду­вав ка­пос­ний ма­ляр! Ви, па­не дя­че, тільки при­дивіться; отой, що по­га­няє в пеклі на­гай­кою блуд­ниць в чер­во­них на­мис­тах… вга­дай­те, на ко­го схо­жий? На ко­го ски­нувсь?

- Не вга­даю. Не­на­че на бо­гус­лавсько­го ста­но­во­го, - про­мо­вив Мос­са­ковський.

- Та це ж він са­мий! Це й ніс йо­го, не­на­че бульбаш­ка, й очі витрішку­ваті, тільки пся­юха ма­ляр пос­та­вив йо­му на го­лові во­лячі ро­ги та при­че­пив зза­ду сви­ня­чо­го хвос­та.

- А отой, що лу­пить києм шин­карів, чи пак не вга­даєте, на ко­го схо­жий? - ска­зав Про­ко­по­вич.

- Цього вже не вга­даю, - ска­зав Мос­са­ковський, хоч і до­га­ду­вав­ся, на ко­го чорт ски­нув­ся, бо в йо­го довгі ву­ха ду­же позвішу­ва­лись, а ніс за­дер­ся вго­ру.

- Невже пак не вга­даєте? Це ж наш сто­ло­на­чальник ду­хов­но­го прав­ленія. Якось я про­го­во­рив­ся пе­ред ма­ля­ром: на­ма­люй, ка­жу, ти то­го хап­тур­ни­ка в пеклі на са­мо­му дні під Юдою, щоб не брав з нас ха­барів. Ко­ли див­люсь, а він йо­го й за­пи­сав до чортів, ще й дав йо­му кия в ру­ки. Гляньте, як пра­цює, бідо­ра­ха, аж язи­ка ви­со­ло­пив.

Похвалившись но­ви­ми об­ра­за­ми, Про­ко­по­вич був ду­же ра­дий, що знай­шов доб­ро­го ціну­вальни­ка, кот­рий втя­мив ви­со­ке чай­ківське ма­лярст­во. Замк­нув­ши церк­ву, Про­ко­по­вич взяв за ру­ку Мос­са­ковсько­го, одвів йо­го да­ле­ченько од церк­ви аж під ог­ра­ду й по­ка­зав пальцем на бані.

- От при­дивіться ли­шень до на­ших бань. Що тай на­мальова­но! Та це ж нам ма­ляр ви­пер на бані два­над­цять ма­лих про­років і чо­ти­ри ве­ли­ких. Ото шко­да, що не­ма дра­би­ни! От, як­би ви вилізли на церк­ву та при­ди­ви­лись близько, як він по­на­мальову­вав про­років. Див­но, див­но!

Прокопович зир­нув кру­гом се­бе, шу­ка­ючи дра­би­ни. В Мос­са­ковсько­го зат­ру­си­лись но­ги. Важ­ка дра­би­на ле­жа­ла на траві і вже за­рос­ла ба­дил­лям.

"А що, як ста­рий при­че­питься, щоб пос­та­ви­ти дра­би­ну, та при­си­лує лізти до опа­сан­ня або за опа­сан­ня!" - прой­шла дум­ка в Ха­ри­то­новій го­лові.

Прокопович ки­нув­ся до дра­би­ни й по­чав її підніма­ти. Дра­би­на бу­ла важ­ка, а ста­рий був ма­лий на зріст і не ду­же міцний чо­ловік. Він пнув­ся, пнув­ся та й ки­нув її в тра­ву.

- Не піднімай­те, бо підве­ре­ди­тесь! - ска­зав гість. - Та ска­за­ти прав­ду, я тро­хи бо­юсь ла­зи­ти ви­со­ко, - приз­нав­ся Мос­са­ковський.

- Оце! Та­кий же з вас па­ру­бок. Моя Они­ся ла­зи­ла ви­ще за опа­сан­ня, а як бу­ла ма­лою, то з хлоп­ця­ми по ла­тах ла­зи­ла в клуні го­робців дер­ти, як та кішка, - ска­зав щи­ро ста­рий.

Веселий ста­рий, пох­ва­лив­шись своїм ди­вом ма­лярст­ва, повів Мос­са­ковсько­го в по­кої. В світлиці їх жда­ли да­ми. Ма­ти не спус­ка­ла з очей Онисі: во­на бо­ялась, щоб Они­ся знов не по­нак­ла­да­ла гос­теві в віз гар­бузів.

- А що, доч­ко, як тобі по­ка­зав­ся цей дяк? - спи­та­ла ма­ти.

- Він кра­щий од Ба­ла­бу­хи й та­кий ти­хий, спокійний. Я люб­лю ти­хих та доб­рих лю­дей, - ска­за­ла Они­ся.

- І, вже й ти! Ба­ла­бу­ха лю­ди­на здо­ро­ва, до­рос­ла, чо­ловік в силі й до то­го вче­ний, а це який­сь прос­так ка­ра­пи­шанський.

- Я тих вче­них не ду­же люб­лю, бо й я са­ма прос­та. Ба­ла­бу­ха ще при­си­лу­вав би ме­не го­во­ри­ти по-ла­тинській, а я й по-мос­ковській не­зу­гар­на.

Онися ки­ну­лась до вікна й гля­ну­ла в са­док, де стеж­кою йшов ря­дом з батьком Мос­са­ковський. Ви­со­кий, тон­кий ста­ном, він по­ка­зав­ся Онисі че­рез шиб­ки ще кра­щим і делікатнішим.

- Дивіться, ма­мо, чим же він по­га­ний? Очі сині, як не­бо, бро­ви тонкі…

- Вже й бро­ви! Знай­шла кра­су! Та він зовсім без брів, - ска­за­ла ма­ти. - От у тво­го батька так прав­да, що бро­ви, - ска­за­ла во­на, див­ля­чись на куд­латі та крюч­ку­ваті бро­ви ста­ро­го Про­ко­по­ви­ча.

- Тікайте, ма­мо, бо нас вид­но знад­во­ру, - ска­за­ла Они­ся, ос­ту­па­ючись од вікна, але не од­вер­та­ючи ли­ця од шиб­ки.

- Тікай, доч­ко, бо він близько вже, вгля­дить,- ска­за­ла ма­ти, од­вер­та­ючи плечі, але не ли­це.

Прокопович увійшов з гос­тем в світли­цю. Знов по­ча­ли на­ли­ва­ти та ви­пи­ва­ти по чарці. Мос­са­ковський сидів, пок­лав­ши ру­ки на коліна, і лед­ве насмілю­вав­ся підвес­ти віка й ки­ну­ти очи­ма на Они­сю. Они­ся приміти­ла, що чо­гось втра­ти­ла при­род­же­ну сміливість. Во­на сиділа мовч­ки й собі спус­ти­ла очі до­до­лу. Дру­гих же­нихів во­на са­ма зачіпа­ла в роз­мові, сміли­во го­во­ри­ла з ни­ми, жар­ту­ва­ла, навіть глу­зу­ва­ла з їх. Те­пер во­на по­чу­ва­ла, що не сміє чо­мусь сло­ва про­мо­ви­ти.

"Що це зо мною? - по­ду­ма­ла Они­ся. - Чи вже ж я зля­ка­лась цього дя­ка?"

Старий Про­ко­по­вич по­чав за­тя­га­ти на гла­си, ви­пив­ши ча­рок з де­сять нас­той­ки з пер­цем. Мос­са­ковський сидів і не смів го­ло­сом по­вес­ти. Він по­сидів, по­мов­чав і пе­ред ве­чо­ром поп­ро­щав­ся й поїхав.

- Чи приїде, чи не приїде вдру­ге? - про­мо­ви­ла са­ма до се­бе Про­ко­по­вич­ка.

Онися зап­лю­щи­ла очі, роз­ве­ла пальці обох рук, потім пок­ру­ти­ла па­лець кру­гом пальця й за­га­да­ла, чи приїде, чи не приїде. Пальці зійшлись нігтя­ми.

- Приїде, - крик­ну­ла во­на й підско­чи­ла.

- Побачимо, - ска­за­ла ма­ти. - Їзди­ли ака­демісти, а те­пер по­ча­ли їзди­ти до те­бе дя­ки.

Пішли дні за дня­ми. Они­ся по­чу­ва­ла, що во­на чо­гось ніби жде Мос­са­ковсько­го, що він не ви­хо­дить у неї з дум­ки. Ми­нув тиж­день, нас­та­ла су­бо­та. Они­ся ки­ну­лась са­ма підма­зу­ва­ти та при­би­ра­ти в по­ко­ях, ви­ша­ру­ва­ла жов­тим піском поміст, по­ми­ла вікна, по­ви­ти­ра­ла об­ра­зи, повіша­ла на об­ра­зи най­кра­ще ви­ши­вані руш­ни­ки; на вікнах пос­та­ви­ла склян­ки з квітка­ми… Нас­та­ла неділя. Они­ся вста­ла удосвіта, приб­ра­лась в но­ву плах­ту, при­че­пу­ри­лась, наділа на го­ло­ву всі стрічки й квітки й пішла до церк­ви. Для неї чо­гось зда­ва­лось, що Мос­са­ковський до­кон­че приїде до церк­ви, що во­на йо­го там по­ба­чить.

Служба одійшла, а Мос­са­ковський не приїхав. Они­ся сіла обіда­ти, їла як не їла й по обіді пішла в са­док. Во­на гу­ля­ла по горі й усе пог­ля­да­ла за синій ліс, на по­ле за лісом, вкри­те гус­ти­ми ко­па­ми, де вив­ся шлях до Ка­ра­пишів.

"Чого це я йо­го жду? Нев­же я люб­лю йо­го?" - ду­ма­ла Они­ся, хо­дя­чи по сад­ку. Самі ру­ки не­са­мохіть рва­ли най­кращі квітки й зак­ла­да­ли за стрічки на го­лові, за ко­си. Дов­го хо­ди­ла по са­ду, до­ки сон­це не вда­ри­ло ко­сим промінням по горі й про­ни­за­ло наскрізь са­док, роз­ки­ну­тий по кру­тих бо­ках го­ри. Они­ся прис­лу­ха­лась, чи не за­гур­ко­тить віз за Рос­сю, ко­ло по­ро­га або в дворі. А над­ворі бу­ло ти­хо-ти­хо й душ­но. Во­на вер­ну­лась в по­кої, сіла на ка­напі й смут­но по­хи­ли­ла го­ло­ву.

- Оце, не­ма з ким чар­ки горілки ви­пи­ти, - ска­зав ста­рий батько. - Ко­ли б приїхав хоч ка­ра­пи­шанський дяк.

Онися спах­ну­ла. Бліді що­ки од­ра­зу по­чер­воніли. Не встиг батько про­мо­ви­ти ті сло­ва, над­ворі за­та­рах­котів лег­кий візок, заб­ре­ха­ли со­ба­ки.

- Отже бог гос­тей не­се, - ска­зав Про­ко­по­вич, заг­ля­да­ючи в вікно.

Онися стри­во­жи­лась. В неї зат­ру­си­лись но­ги так, що во­на лед­ве ма­ла си­ли побігти й по­ди­ви­тись в вікно.

- Онисю, ста­вай ко­лу­па­ти піч! Приїхав Мос­са­ковський та ще й з бра­том, пев­не, з сва­том, - гук­нув батько.

Онися зля­ка­лась й зблідла, ніби по­по­лотніла. Во­на вся зат­ру­си­лась, охо­ло­ла й сто­яла на однім місці. Двері в світли­цю рип­ну­ли. На Они­сю чо­гось на­пав та­кий страх, що во­на ки­ну­лась бігти з кімна­ти і втек­ла в са­док.

"Боже мій! Чо­го це я так зля­ка­лась. Я не по­бо­ялась ака­деміста, а зля­ка­лась цього мо­ло­до­го хлоп­ця", - ду­ма­ла Они­ся, прик­ли­ку­ючи на поміч усю свою сміливість.

А сміливість не вер­та­лась до неї. Во­на сто­яла над го­рою, вто­пи­ла зля­кані га­рячі очі в зе­ле­ну бе­зод­ню сад­ка, в зе­ле­не ма­ре­во, роз­ли­те над ста­рим де­ре­вом, ди­ви­лась на йо­го й нічо­го не ба­чи­ла. Зе­ле­ний світ дри­жав в її очах, пе­ре­ли­вав­ся, як во­да в Росі, сну­вав, ніби рій зе­ле­ної мош­ки. А Они­ся сто­яла й нічо­го не ро­зуміла. Сон­це ки­ну­ло під яб­лу­ню га­ря­чий промінь. Світ упав на її що­ку, об­си­пав її ніби ог­нем, а во­на нічо­го не по­чу­ва­ла та все ди­ви­лась у зе­ле­ну бе­зод­ню, як у гли­бо­ку річку.

- Онисю! Они­сю! Де це ти ділась? - гук­ну­ла ма­ти, ви­хо­дя­чи з-за яб­луні. - Чо­го це ти стоїш як стіна? Хо­ди ли­шень у по­кої до гос­тей. Во­ни, пев­но ж, не до ме­не, а до те­бе приїха­ли!

Онися не­на­че про­ки­ну­лась. Во­на ти­хо пішла в ха­ту за матір'ю, на­че сліпий за по­во­да­та­рем.

- Оце гар­но! Глу­зу­ва­ла з ака­демістів, а од цього же­ни­ха втікаєш у са­док. Ве­ли­кий пак страх! Не ба­чи­ла зро­ду же­нихів. Ой, уже ж їх пе­ре­ки­ну­лась ціла низ­ка! Іди та ка­жи їм, що хоч.

Онися ввійшла в світли­цю, згор­нув­ши ру­ки, не­на­че свя­та. В неї в ру­ках бу­ла ви­ши­ва­на хус­точ­ка. Во­на підве­ла очі, приміти­ла свя­ще­ни­ка, поцілу­ва­ла йо­го в ру­ку й не встиг­ла обер­ну­тись, як Мос­са­ковський наг­нув­ся й поцілу­вав її в ру­ку. Во­на по­чу­ла на руці га­рячі, м'які, повні гу­би й по­чер­воніла, як маківка.

Онися одійшла й сіла на стільці. Во­на лед­ве підня­ла очі на Мос­са­ковсько­го і вгляділа йо­го тихі яс­но-сині очі, ма­то­во-біле ли­це, на кот­ро­му роз­лив­ся ду­же делікат­ний рум'янець. Ясні ку­чері бли­ща­ли наскрізь кру­гом Ха­ри­то­но­вої го­ло­ви про­ти вікна, ку­дою си­пав­ся зо­ло­тим по­ро­хом промінь сон­ця. Мос­са­ковський не зво­див очей з Онисі. Во­на по­чу­ва­ла на своєму лиці йо­го ти­хий пог­ляд, не зна­ла, що ро­би­ти, по­ча­ла щи­па­ти ви­ши­вані на хус­точці квітки. Чер­воні та сині то­роч­ки си­па­лись з хус­точ­ки на її чер­во­ну за­пас­ку.

- Не рви, доч­ко, хуст­ки, - гріх! Сьогодні неділя, - ска­за­ла ма­ти, лег­ко торк­нув­ши доч­ку пальця­ми по руці.

Онися пе­рес­та­ла на хви­ли­ну щи­па­ти то­роч­ки на хустці, але не­за­ба­ром знов по­си­па­лись з хуст­ки-му­че­ниці чер­воні та сині нит­ки.

Хазяїн роз­мов­ляв з приїжджим свя­ще­ни­ком то про се, то про те. Про­ко­по­вич­ка на­ду­лась і сиділа мовч­ки: їй не хотілось ви­да­ва­ти доч­ки за дя­ка. Але сват повів роз­мо­ву про не­давні со­ро­ко­ви­ни по батькові Ха­ри­то­на й за­ки­нув, що гро­ма­да в Вільша­ниці, після по­хо­ро­ну ста­ро­го батька, обібра­ла на па­рафію Ха­ри­то­на. Про­ко­по­вич­ка нас­то­ро­чи­ла ву­ха й по­ве­селіша­ла. Во­на ве­се­ло роз­го­во­ри­лась, ста­ла привітніша й пос­ла­ла Они­сю при­нес­ти най­ліпшої, най­смачнішої на­лив­ки. Гості приміти­ли, що ха­зяй­ка ста­ла добріша, й собі якось роз­во­ру­ши­лись. Ха­ритін ве­се­ло підвів очі й уки­нув кілька слів в роз­мо­ву, але до Онисі не смів він сло­ва про­мо­ви­ти, тільки ди­вив­ся то на її бро­ви, то на чер­воні не­ве­личкі ус­та.

- Як бог по­мо­же, - ска­зав сват, - то ми оце ви­ря­ди­мо Ха­ри­то­на до Києва. Гро­ма­да вже на­ла­го­ди­лась по­си­ла­ти до вла­ди­ки про­шен­ня, щоб Ха­ритін зос­тав­ся свя­ще­ни­ком на батьківсько­му місці. Як тільки вла­ди­ка зго­диться, то ми, пом'янув­ши батька на со­ро­ко­ви­нах, оже­ни­мо на­шо­го Ха­ри­то­на та й убе­ре­мо йо­го в ря­су.

- От і доб­ре! Сла­ва бо­гу! - про­мо­вив Про­ко­по­вич. - Бу­де­мо близьки­ми сусіда­ми.

- Та нам би, па­нот­че, хотілось бу­ти не тільки ва­ши­ми близьки­ми сусіда­ми, але навіть ще ближ­чи­ми людьми; ми хо­че­мо порідни­тись з ва­ми, - ска­зав сват. - У вас доч­ка на ви­данні, а в нас же­них.

Бліде Они­си­не ли­це спах­ну­ло на­че по­лум'ям. Во­на по­чер­воніла й спус­ти­ла очі до­до­лу. Ру­ки за­мер­ли на хус­точці, й чер­воні й сині нит­ки пе­рес­та­ли си­па­тись на за­пас­ку. Ха­ритін по­чер­вонів і собі, як пан­на, не знав, де діти ру­ки.

- Як же ви ду­маєте, отець Сте­пан? - спи­тав сват.

- Я з до­ро­гою ду­шею, але тре­ба спи­та­ти й ма­тері, й доч­ки, - ска­зав Про­ко­по­вич, пог­ля­да­ючи на дам. - Що ти, панімат­ко, ска­жеш? - ска­зав він, обер­та­ючи очі до жінки.

- Я… як доч­ка ска­же, то так і я, - лед­ве обізва­лась Про­ко­по­вич­ка з не­охо­тою: їй шко­да бу­ло Ба­ла­бу­хи, але во­на зна­ла, що він більше не приїде.

Діло до­хо­ди­ло до Онисі. Во­на на­си­лу вдер­жа­лась на місці. Їй хотілось схо­пи­тись і втек­ти в са­док.

- Як же ти ска­жеш, доч­ко? - прос­то спи­тав в Онисі батько.

- Я згод­жу­юсь, - на­си­лу про­мо­ви­ла Они­ся, не підво­дя­чи очей.

- Коли так, то, по людсько­му зви­чаю, заміняй­мо свя­тий хліб, а потім тро­хи між со­бою поміркуємо, - ска­зав батько.

Онися лед­ве пе­ре­ки­ну­лась з Ха­ри­то­ном кілько­ма сло­ва­ми, але во­на вга­ду­ва­ла своїм жіно­чим сер­цем, що Ха­ритін підхо­дить під її зав­зя­ту­щий, ду­жий тем­пе­ра­мент, що во­на бу­де прав­ди­вою гос­по­ди­нею в своїй хаті. Окрім то­го, Ха­ритін ду­же спо­до­бав­ся їй своїм делікат­ним ли­цем і ти­хи­ми синіми очи­ма.

Поки си­ни справ­ля­ли со­ро­ко­ви­ни по батькові, по­ки за­ру­чив­ся Ха­ритін з Они­сею, по­ки вільша­ницька гро­ма­да на­ла­го­ди­лась пос­ла­ти ста­рос­ту до Києва з про­шен­ням до вла­ди­ки, - ми­ну­ло чи­ма­ло ча­су. А тим ча­сом Ба­ла­бу­ха не сидів дур­нич­ки в своїх Хильках.

"Хочу же­ни­тись! До­ки йо­го бур­ла­ку­ва­ти та бай­ди­ки би­ти! - ду­мав Ба­ла­бу­ха, хо­дя­чи по сад­ку. - Не схотіла Они­ся, - знай­ду де­сять кра­щих, а та­ки во­се­ни оже­нюсь. Тре­ба шу­ка­ти та на­пи­ту­ва­ти дівчи­ни".

Балабуха гля­нув на го­род і вглядів ши­ро­ке лис­тя гар­бу­зин­ня. Те гар­бу­зин­ня на­ве­ло на йо­го та­ку злість, що він тричі прок­ляв Они­сю й не міг більше не тільки їсти гар­бу­за, але й ди­ви­тись на йо­го.

- Тату, дай­те ко­ней! Поїду ще в Хохітву. Там пан­ни не прості, вби­ра­ються в сукні по-панській. - Цур їм, тим плах­там! Поїду ще до су­конь.

- Про ме­не, їдь до су­конь. Тільки ті хохітвянські сукні, мо­же, ака­демісте, не для те­бе шиті. Во­ни горді, нех­ту­ють по­по­ви­ча­ми, бо самі з панів, ма­ють кріпаків, ма­ють ба­га­то по­ля. Але ку­пить не ку­пить, а по­тор­гу­ва­ти мож­на. Ці вже при­най­мні не при­чеп­лять гар­бу­за під во­зом, - ска­зав батько.

- Не при­чеп­лять, то так лас­ка­во та делікат­но вип­ро­во­дять з ха­ти, - обізва­лась ма­ти. - Од­на­че в Тер­лецько­го чо­ти­ри пан­ни на ви­данні. Мо­же, кот­ру й ви­да­дуть. Тільки, си­ну, пе­редніше ніж виїзди­ти з дво­ру, сядь та доб­ре наїжся, бо там го­ду­ють по-шля­хетській: яки­мись пун­ди­ка­ми та лас­ка­ви­ми сло­ва­ми, а не пи­ро­га­ми.

Погонич запріг коні, вки­нув в тор­бу хліба й са­ла на по­лу­день, бо бо­яв­ся їха­ти в Хохітву без харчі, й по обіді однієї неділі Ба­ла­бу­ха поїхав в Хохітву.

Хохітва бу­ла не­ве­ли­ке се­ло ко­ло са­мо­го Бо­гус­ла­ва, роз­ки­да­не по пра­во­му ви­со­ко­му бе­резі Росі, між ря­да­ми чи­ма­лих гір. За Рос­сю бу­ла чу­до­ва кар­ти­на. Над са­мою во­дою сто­яла ви­со­ка, але не ши­ро­ка ске­ля, ніби стіна з каміння. На кам'яній стіні бу­ло вид­ко вздовж і впо­пе­рек щіли­ни та роз­ко­ли­ни. В щіли­нах зе­леніли пуч­ки тра­ви, жов­тих квіток, по­де­ку­ди стриміли не­ве­личкі зе­лені кущі гло­ду та шип­ши­ни, не­на­че кан­де­ляб­ри, розвішані по стіні. Під ске­лею рос­ли ло­зи та оче­рет. Се­ред Росі не­на­че ле­жав не­ве­лич­кий острівець з през­до­ро­во­го каміння, без ла­ду на­ки­да­но­го ку­па­ми. За кам'яною стіною бу­ло вид­но по­над Рос­сю ряд не­ви­со­ких гір. На го­рах зе­ленів гус­тий ста­рий ліс. Ко­ло острівця шуміла во­да на по­ро­гах, темніла, не­на­че стеж­ка, чор­на греб­ля, а під са­мою кру­тою ске­лею сто­яв млин. На го­рах, на гор­бах, в узьких до­ли­нах бу­ла роз­ки­да­на Хохітва.

Дім свя­ще­ни­ка Тер­лецько­го ви­хо­див на ули­цю; зе­ле­ний сад слав­ся по­за до­мом тро­хи не до са­мої Росі. Ко­ло до­му бу­ло вид­но дов­гий двір, на кот­ро­му по обид­ва бо­ки сто­яли два ря­ди хат. Там ко­лись жи­ли кріпа­ки свя­ще­ни­ка Тер­лецько­го. Йо­го жінка бу­ла шля­хетсько­го ро­ду й діста­ла в при­да­не той не­ве­лич­кий ку­ток в Хохітві. Всю реш­ту се­ла заб­рав її брат, про­дав се­ло од­но­му ба­га­то­му гра­фові, а сам вмер. Тер­лецький за­го­ро­див не­ве­лич­кий ку­ток собі в подвір'я, не да­вав тим лю­дям землі, заб­рав навіть їх го­ро­ди, а лю­дей по­вер­нув прос­то в най­ми­ти. Але йо­го кріпа­ки десь діва­лись, не­на­че віск роз­топ­лю­вавсь: одні повтіка­ли на сте­пи, другі по­ви­ми­ра­ли. Дівча­та по­ви­хо­ди­ли заміж на се­ло. І скінчи­лось тим, що в тих ха­тах зос­та­лось кілька калік та каліку­ва­тих, кот­рим бу­ло зовсім не­ви­год­но втіка­ти з дво­ру.

Балабуха в'їхав у двір. Пе­ред ним вир­нув з-за повіток та ха­ток здо­ро­вий дім з ви­со­ки­ми вікна­ми, з ган­ком. Пе­ред вікна­ми бу­ло вид­но клум­би, за­сад­жені не гвоз­ди­ка­ми та лю­бист­ком, а лев­ко­ями, аст­ра­ми та фіалка­ми. Дім був доб­рий, доб­ре вши­тий. Повітки й клу­ня бу­ли опо­ряд­жені по-гос­по­дарській. Ого­ро­жа бу­ла но­ва. В дворі бу­ло чис­то. Навіть ближчі кріпацькі ха­ти бу­ли ще добрі, тільки ті, що сто­яли в да­ле­ко­му кут­ку дов­го­го дво­ра, вже по­да­лись; де­котрі пе­рех­ня­би­лись, де­котрі вже роз­ва­лю­ва­лись, і че­рез об­дер­ту покрівлю вже світи­лись крок­ви та ла­ти, не­на­че реб­ра, на кот­рих по­об­па­да­ла шку­ра.

Візок в'їхав на подвір'я несміли­во. По­го­нич спи­нив коні тро­хи не ко­ло воріт. Ба­ла­бу­ха встав по­ма­леньку з во­за й по­ди­бав до ган­ку. Він дов­го обт­ру­шу­вав­ся, че­пу­рив­ся, об­тер по­рох з чобіт по­лою ши­нелі, втер хус­точ­кою при­па­ле пи­лом ли­це, шию, приг­ла­див до­ло­нею во­лос­ся на го­лові, розг­ла­див ву­са й увійшов у сіни. Сіни бу­ли схожі на кімна­ту з дво­ма дов­ги­ми вузьки­ми вікон­ця­ми по одній шибці по обид­ва бо­ки две­рей. З сіней йшло троє две­рей на всіх трьох стінах. Ба­ла­бу­ха тро­хи пос­то­яв, по­ду­мав, ще раз приг­ла­див во­лос­ся, роз­тяг ву­са, од­чи­нив наз­до­гад двері нап­ра­во. Там бу­ла пе­кар­ня. Він уг­лядів тільки, що з пе­карні май­ну­ла че­рез двері в кімна­ту ціла ку­па мо­ло­дих паннів так швид­ко, як миші тіка­ють в но­ру.

Балабуха при­чи­нив двері, знов пос­то­яв в сінях, по­ду­мав і ти­хенько од­чи­нив двері в ліву ру­ку. Там бу­ла прос­тор­на світли­ця. Ба­ла­бу­ха увійшов у світли­цю. В світлиці не бу­ло ніко­го. Тільки ма­ят­ник здо­ро­во­го го­дин­ни­ка неш­вид­ко й з по­ва­гою цо­кав і ра­зом дер­чав, не­на­че хто сту­кав мо­лот­ком по роз­битій по­су­дині, стяг­нутій дро­том.

За две­ри­ма в кімнаті бу­ло ти­хо. Тільки десь да­ле­ко за стіна­ми бу­ло чу­ти глу­хий шум, не­на­че там па­ла­ло по­лум'я в печі або кле­котів окріп в ка­зані. Ба­ла­бу­ха ог­ля­дав світли­цю. Світли­ця бу­ла більше схо­жа на панську гос­ти­ну, ніж на му­жицьку ха­ту, зас­тав­ле­ну об­ра­за­ми. Об­разів сли­ве зовсім не бу­ло, тільки в кут­ку висів ве­ли­кий об­раз Ченс­то­ховської бо­го­ро­диці з польським над­пи­сом. Се­ред стіни з-за скла виг­ля­дав лик Хрис­та в тер­новім вінці, а під ним бу­ло підпи­са­но: Ес­се Но­mо! [6] Ко­ло по­ро­га висів який­сь кри­ла­тий купідон, прив'яза­ний чер­во­ни­ми стрічка­ми до де­ре­ва, а ко­ло гру­би, на гра­вюрі не­ве­ли­кої вар­тості Гер­ку­лес, підняв­ши здо­ро­ву довб­ню, заміряв­ся на страш­но­го ле­ва, кот­ро­го зча­вив ру­кою за гор­ло. Між вікна­ми висіло над сто­ли­ком узьке, дов­ге дзер­ка­ло з ви­со­ким верш­ком. Дзер­ка­ло бу­ло схо­же на ма­ло­го хлоп­ця в ви­сокій батьковій шапці. Спин­ка ка­на­пи та стільців бу­ла виріза­на та­ки­ми фігу­ра­ми, не­на­че хто по­наст­ром­лю­вав звер­ху на їх ряд­ки грибів та опеньків. На вікнах сто­яли ва­зо­ни муш­кат­ки та ге­рані.

Балабуха заг­ля­нув в дзер­ка­ло, поп­ра­вив на шиї гніздо з чор­ної шов­ко­вої хуст­ки, що бу­ло з'їха­ло тро­хи набік, ще раз приг­ла­див го­ло­ву до­ло­нею й сів на стільці.

Двері з кімна­ти ти­хе­сенько од­чи­ни­лись. Ба­ла­бу­ха підвівся з стільця і вже хотів ре­ко­мен­ду­ва­тись, на­хи­лив­ши го­ло­ву. Але з две­рей вий­шла низька дівка з од­ним гор­бом на спині, з дру­гим на гру­дях, з дов­гим жов­тим ли­цем і ти­хи­ми сум­ни­ми ка­ри­ми очи­ма. Во­на дер­жа­ла в ру­ках руш­ни­чок і поп­рос­ту­ва­ла прос­то до Ба­ла­бу­хи. Дівчи­на прис­ту­пи­ла до йо­го, пок­ло­ни­лась йо­му тро­хи не в но­ги, дер­жа­чи руш­ник у руці, зовсім як мо­ло­да, що про­сить на весілля.

- Чи на весілля про­сиш, дівчи­но? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

Дівчина осміхну­лась, поцілу­ва­ла йо­го в ру­ку, одійшла до сто­ла й по­ча­ла сти­ра­ти по­рох з сто­ла та сто­ликів.

- Чи до­ма ба­тюш­ка та ма­туш­ка, чи, мо­же, ку­ди поїха­ли? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

- Дома, - лед­ве обізва­лась дівчи­на, со­ва­ючи руш­ни­ком по столі.

- Може, спо­чи­ва­ють? - знов спи­тав Ба­ла­бу­ха.

- Ні, - ще тихіше обізва­лась дівчи­на, пог­ля­да­ючи на за­чи­нені двері.

Дівчина вий­шла. В світлиці знов ста­ло ти­хо, тільки ма­ят­ник сту­котів та дер­чав з до­куч­ли­вим рівним, од­номірним цо­кан­ням, та десь за трьома стіна­ми бу­ло чу­ти ніби по­тай­ний за­дер­жа­ний шум хо­ди.

Двері з кімна­ти знов од­чи­ни­лись з скри­пом. В две­рях з'яви­лась ви­со­ка, тон­ка пос­тать Тер­лецько­го. Тер­лецький був су­хий, блідий брю­нет з посіче­ни­ми ко­рот­ки­ми кісьми, з ко­рот­кою круг­лою бо­ро­дою, на котрій бли­ща­ли срібні смуж­ки. Тільки чорні блис­кучі очі на­да­ва­ли бадьорність і енергію ви­дові й всій йо­го пос­таті.

- Добридень вам! З свя­тою неділею будьте здо­рові! - ска­зав Ба­ла­бу­ха, пок­ло­нив­шись гос­по­да­реві.

- Спасибі! Будьте й ви здо­рові, - про­мо­вив Тер­лецький. - Чи зда­ле­ка при­бу­ли до нас?

- Я з Хильок: сту­дент Київської ака­демії, Мар­ко Ба­ла­бу­ха; скінчив філо­софію.

- Дуже ра­дий! Спа­сибі вам, що нас одвіда­ли. Я ва­шо­го па­нот­ця знаю. Чом же ваш па­но­тець з панімат­кою не при­бу­ли до нас? - спи­тав Тер­лецький. - Але чо­го це ми стоїмо? Сідай­те, будьте лас­каві!

Балабуха сів на стільці якось несміли­во. Він тро­хи скор­чив­ся, підняв плечі й схо­вав шию й навіть тро­хи го­ло­ву в гніздо з ви­со­ких гост­рих комірів та з хуст­ки, як че­ре­па­ха хо­вається в свої че­ре­паш­ки. Він впер­ше був в такім домі, де візантійська обс­та­ва вий­шла з мо­ди й на­томість нас­та­ла в обс­таві й в усьому мо­да євро­пей­ська, де вже од­го­ни­лось панст­вом, шля­хетст­вом. Але та­ка нез­вич­на для йо­го обс­та­ва якось за­ва­жа­ла йо­му. Він на­га­дав собі пасіку в Чай­ках, прос­то­го па­нот­ця, прос­ту панімат­ку, й йо­му чо­гось за­хотілось утек­ти у ту пасіку, де він по­чу­вав се­бе ба­га­то вольнішим і сміливішим.

- Чи ви скінчи­ли ака­демію, чи тільки приїха­ли на ва­кації? - спи­тав па­но­тець Тер­лецький.

- Ні, я тільки скінчив філо­софію, але більше не поїду до Києва в ака­демію, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Та й доб­ре зро­би­те. Я сам дійшов до ри­то­ри­ки, та й по­дя­ку­вав чен­цям, а про­те маю па­рафію й жи­ву те­пе­реч­ки як у бо­га за две­ри­ма, - ска­зав гос­по­дар.

- Так і я оце ду­маю зро­би­ти, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

Терлецький лед­ве примітно осміхнув­ся й пог­ла­див бо­ро­ду: він не по­ми­лив­ся, до­га­ду­ючись, що Ба­ла­бу­ха приїхав по­ди­ви­тись на йо­го до­чок.

- Що ж там в вас те­пер в ака­демії? Чи пи­ше­те вірші? Чи граєте ко­медії? - спи­тав гос­по­дар.

- Аякже, й вірші пи­ше­мо, й ко­медії граємо,- ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- От за на­ших часів - ми гра­ли так, що те­пер нав­ряд чи зуміють так гра­ти. І мені та­ки до­во­ди­лось не раз гра­ти. Тільки раз ста­ла­ся зо мною на сцені тро­хи смішна при­го­да: раз ска­за­ли мені гра­ти роль Суєти в інтер­медії. Об­го­лив я ву­са й бо­ро­ду, на­ма­зав що­ки рум'янця­ми. При­че­пи­ли мені довгі ко­си, на­ки­ну­ли на плечі чер­во­ну хла­ми­ду; я дос­тав у однієї знай­омої міщан­ки чер­воні чо­бо­ти; взув­ся я в ті чо­бо­ти, на шию на­че­пив чер­во­не на­мис­то, роз­пус­тив ко­си по пле­чах, надів на го­ло­ву жидівську яр­мул­ку, взяв в од­ну ру­ку кап­шук з грішми, в дру­гу пляш­ку з горілкою та й ви­ход­жу на сце­ну. Ви­ход­жу та й ка­жу: "Я Суєта…"

Сказав, та як гля­нув на лю­дей! - усі лю­ди по­витріща­ли на ме­не очі, а про­фе­сор елок­венції, лю­тий-пре­лю­тий, що за­да­вав нам час­то бе­ре­зо­вої каші, ди­виться мені прос­то в вічі та не­на­че ка­же: "Пот­ри­вай, ось я тобі всип­лю півсотні, як тільки по­ми­лиш­ся!" Гля­нув я йо­му в вічі та й за­був, що далі го­во­ри­ти! Їй-бо­гу, за­був! А знав, як "Отче наш". "Я Суєта! Я Суєта!" - ска­зав я тричі, а далі хоч заріж! Не при­га­даю! Да­вай я тоді лу­пи­ти з Ек­клезіаста: суєта суєтствій і вся­чес­кая суєта! Та вже, спа­сибі, Зло­ба сто­яла за де­ко­раціями, та підка­за­ла мені, що далі го­во­ри­ти. От я й по­чав:

Сказав я це, а далі знов за­був­ся, плу­таю я та плу­таю! Пе­реп­лу­тав усі вірші, пе­ремішав си­рен з ко­за­ми та ца­па­ми, та вже не знаю, що далі го­во­ри­ти: та, спа­сибі Злобі, ме­не ви­ве­ла з біди: вис­ко­чи­ла з-за де­ко­рації та як крик­не: "Я Зло­ба, - хо­вай сво­го ло­ба!" Як заміриться на ме­не ме­чем! - я нав­те­ки, і кап­шук з грішми за­гу­бив на сцені. Публіка ре­го­четься. Див­люсь, а за куліса­ми пе­ре­до мною стоїть дру­га зло­ба, про­фе­сор. Як ухо­пить ме­не за ко­си! Ко­си й яр­мул­ка злетіли до­до­лу. Він ме­не за чу­ба та як по­чав вих­ри­ти то нап­ра­во, то наліво - тро­хи го­ло­ви не зірвав з шиї.

Згадки про ака­демію не­на­че роз­бур­ка­ли Ба­ла­бу­ху: він од­ра­зу став сміли­вий і го­во­рю­чий.

- А я грав Зло­бу, - та ще й як грав! - ска­зав Ба­ла­бу­ха, роз­го­во­рив­шись. - Бу­ло, як на­ки­ну на плечі чер­не­чу чор­ну мантію, та обк­ру­чу го­ло­ву гид­рою, та візьму в од­ну ру­ку меч, а в дру­гу пу­чок га­дюк, та як вий­ду, та як кри­ко­ну: "Я Зло­ба, - хо­вай сво­го ло­ба!"

Балабуха роз­па­лив­ся й справді схо­пив­ся з місця, підняв ру­ки вго­ру й крик­нув на всю ха­ту. Гор­ба­та Ки­ли­на нес­ла в ру­ках пляш­ку з горілкою й тарілку з па­ля­ни­цею. Для бідної дівки зда­ло­ся, що Ба­ла­бу­ха схо­пив­ся з місця й хо­че лус­ну­ти її ку­ла­ком в спи­ну. Во­на зат­ру­си­лась і упус­ти­ла тарілку на поміст. Тарілка хрьопну­ла й роз­би­лась.

- Цур дур­ної! - ска­зав Тер­лецький.

- Якась пе­ре­ля­ка­на дівчи­на! - ска­зав Ба­ла­бу­ха, сіда­ючи на стілець.

Килина поз­би­ра­ла шмат­ки тарілки й па­ля­ниці в хвар­тух і з пла­чем вий­шла з світлиці.

- Колись я пи­сав вірші, знав на­пам'ять Овідія, Го­рація, а те­пер все чис­то по­виліта­ло з го­ло­ви, тільки й зос­та­лась в пам'яті бе­ре­зо­ва ка­ша, - ска­зав Тер­лецький, на­ли­ва­ючи чар­ку. - Та й той Го­рацій зовсім-та­ки не сто­сується до Хохітви.

Бідна Ки­ли­на ви­нес­ла че­реп­ки в кімна­ту з сльоза­ми на очах.

- Що то та­ке ти не­сеш в хвар­тусі? - крик­ну­ла ма­туш­ка на Ки­ли­ну. - Чи роз­би­ла тарілку, чи що? Що там за крик?

- Ой простіть, ма­туш­ко, - ска­за­ла Ки­ли­на, цілу­ючи панімат­ку в ру­ку. - Наш ба­тюш­ка з тим па­ни­чем, ма­буть, по­ла­ялись та як по­ча­ли кри­ча­ти та со­ва­тись один до дру­го­го з ку­ла­ка­ми! А я зля­ка­лась та й упус­ти­ла з рук тарілку.

- Ти сьогодні зовсім здуріла! Бе­ри швид­ше дру­гу тарілку й не­си па­ля­ни­цю на стіл! - крик­ну­ла ма­туш­ка, сто­ячи се­ред ха­ти з білою сук­нею в ру­ках для стар­шої доч­ки.

В кімнаті підняв­ся який­сь со­дом. Ма­туш­ка ха­па­лась при­би­ра­ти стар­шу доч­ку, не­на­че бо­ялась, щоб ча­сом па­нич не втік з до­му. Ша­фа й скри­ня сто­яли од­чи­нені. Ма­туш­ка й доч­ки біга­ли, ки­да­лись сю­ди й ту­ди, бряз­ка­ли клю­ча­ми, вий­ма­ли но­ву оде­жу, причісу­ва­лись пе­ред дзер­ка­лом. Оле­ся, чи Олек­санд­ра Петрівна, най­стар­ша доч­ка, сто­яла се­ред кімна­ти в білих спідни­цях, в біло­му кор­сеті, кот­рий не схо­див­ся на її пов­но­му стані. Ма­ти з мен­шою доч­кою шну­ру­ва­ли кор­сет, сил­ку­ва­лись аж впотіли, а кор­сет все-та­ки не схо­див­ся.

- Килино, хо­ди сю­ди! При­да­ви ру­ка­ми кор­сет, та міцніше, - кри­ча­ла ма­туш­ка.

Килина вхо­пи­ла Оле­сю за стан і стільки по­мог­ла, скільки б поміг ко­мар. Шнур­ки в ма­ту­щи­них ру­ках лу­ща­ли, а кор­сет все-та­ки не схо­див­ся.

- Покличте ба­бу Хіврю! - крик­ну­ла ма­туш­ка. - Бо ця Ки­ли­на ні до чо­го не здат­на.

Прибігла ба­ба, вхо­пи­лась і собі за шнур­ки. Ба­ба бу­ла кре­мез­на й жи­ла­ва. Кор­сет по­дав­ся під її ру­ка­ми. Оле­ся наділа білу сук­ню, а ма­ти причісу­ва­ла та при­би­ра­ла її го­ло­ву.

Убравши доч­ку, ма­ти на­ки­ну­ла на се­бе но­ву сук­ню, на­ки­ну­ла на плечі перську білу, з чер­во­ни­ми та жов­ти­ми взор­ця­ми, хуст­ку, - ще раз ог­ляділа кру­гом доч­ку, не­на­че мос­ка­ля на муштрі, й по­ве­ла її в світли­цю.

Менші доч­ки поп­рос­ту­ва­ли за ни­ми слідком, заг­ля­да­ючи в світли­цю че­рез од­чи­нені двері.

Терлецька ввійшла в світли­цю ти­хою хо­дою, по­важ­но, не­на­че вип­ли­ла. Ба­ла­бу­ха вглядів в две­рях не­ви­со­ку, але тілис­ту чор­ня­ву да­му тро­хи ніби з пух­лим, шля­хетським ли­цем, з гла­денько при­че­са­ни­ми чор­ни­ми блис­ку­чи­ми на­чо­са­ми на лобі, в біло­му чіпку в обор­ках, в кот­рих синіла ши­ро­ка стрічка з кінця­ми до пле­чей. Він ус­тав і ще глиб­ше втяг­нув ко­рот­ку шию в комір, несміли­во підійшов до Тер­лецької й поцілу­вав її в пух­ку білу ру­ку. За матір'ю вий­шла доч­ка, та­ка чор­ня­ва, як і ма­ти, гар­ненька, з білим, тро­хи ко­рот­ким ли­цем, з тем­ни­ми ка­ри­ми очи­ма. Во­на присіла се­ред світлиці пе­ред Ба­ла­бу­хою і не­на­че дриг­ну­ла пра­вою но­гою. Ба­ла­бу­ха поцілу­вав в ру­ку доч­ку, ос­ту­пив­ся тро­хи на­зад і не знав, де діти свої здо­рові ру­ки. Ма­туш­ка сіла на ка­напі і поп­ро­си­ла гос­тя сісти. Ба­ла­бу­ха несміли­во спус­тив­ся на стілець. Про­ти йо­го сіла Оле­ся, в кот­рої що­ки по­чер­воніли, на­че маківки. Ба­ла­бу­ха ки­дав очи­ма то на матір, то на доч­ку. Ши­ро­ка си­ня стрічка в ма­те­ри­но­му чіпкові, біла сук­ня на дочці, чер­во­на стрічка, кот­рою був підпе­ре­за­ний Оле­син стан, чер­во­ний бант в ко­сах - усе те так на­ля­ка­ло сту­ден­та, що він сидів як на шпильках. Пе­ред йо­го очи­ма знов з'яви­лась пасіка, ули­ки, тем­на кат­ра­га в пасіці, навіть ліщи­на й чор­нобіль ко­ло пасіки, ку­ди він те­пер ла­ден був утек­ти й схо­ва­тись од тих стрічок та су­конь.

- Чи здо­рові ваш па­но­тець та панімат­ка? - спи­та­ла Тер­лецька в Ба­ла­бу­хи.

- Спасибі вам! Сла­ва бо­гу, здо­рові, - ти­хо обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

- Такі не­добрі: нас ніко­ли й не одвіда­ють. Я знаю ва­шо­го ба­тюш­ку й ва­шу ма­туш­ку, - ска­за­ла Тер­лецька го­лос­но, дрібно й сміли­во.

Терлецька пи­та­ла в Ба­ла­бу­хи про йо­го батька й матір, так собі, для зви­чай­ності. Як­би во­ни й справді приїха­ли до неї, во­на бу­ла б їм зовсім не ра­да.

- І я ба­чи­ла ва­шо­го ба­тюш­ку, - сміли­во обізва­лась Оле­ся до Ба­ла­бу­хи.- Та­кий доб­рий, та­кий привітний.

Балабуха пе­ревів очі од ма­тері на Оле­сю й те­пер тільки при­ди­вив­ся, що во­на бу­ла гар­ненька, але ма­ла не такі тонкі та гострі бро­ви, як в Онисі Про­ко­по­вичівни. Тільки круглі чи­малі темні та блис­кучі очі спо­до­ба­лись йо­му од­ра­зу.

Олеся не всиділа на од­но­му місці: во­на схо­пи­лась і вибігла з кімна­ти, щоб по­ди­ви­тись на се­бе в дзер­ка­ло й поп­ра­ви­ти на го­лові чер­во­ний бант, і потім вер­ну­лась, знов сіла й знов схо­пи­лась, побігла до ва­зонів, заг­ля­ну­ла в ва­зо­ни, знов вибігла в кімна­ту, при­нес­ла гра­фин з во­дою, по­ли­ла ва­зо­ни, знов вибігла й знов пе­ре­го­дя прибігла й сіла. Довгі кінці стрічки кру­гом ста­ну, кінці бан­та літа­ли кру­гом неї, як на вітрі. Оле­ся ло­ви­ла стрічки ру­кою й швид­ко то од­ки­да­ла їх, то при­тя­га­ла, то обс­ми­ку­ва­ла. За доч­кою вий­шла з світлиці ма­ти, поп­ра­ви­ла щось на шиї, знов вер­ну­лась і знов вий­шла. Во­ни веш­та­лись, не­на­че в хре­щи­ка гра­ли. Че­рез двері в кімна­ту Ба­ла­бу­ха вглядів здо­ро­ве ліжко, не­на­че по­рон на Росі, а над ліжком здо­ро­вий ки­лим, на кот­ро­му бу­ли вит­кані чудні квітки, не­на­че сто­яли на задніх но­гах в три ряд­ки здо­рові зе­лені жа­би з чер­во­ни­ми жи­во­та­ми, поб­рав­шись за пе­редні ла­пи. В две­рях про­ти ки­ли­ма Ба­ла­бу­ха вглядів дру­гу пан­ну, та­ку на зріст, як Оле­ся, але ба­га­то кра­щу, в бідненькій сит­цевій сукні. То бу­ла мен­ша доч­ка, кот­ру по­га­но уби­ра­ли й хо­ва­ли од па­ничів в да­лекій кімнаті.

За Тер­лецькою ввійшла в світли­цю гор­ба­та Ки­ли­на й ви­нес­ла на тарілці дві то­не­сенькі скиб­ки па­ля­ниці та з лож­ку мас­ла в мас­лянці. Тер­лецький на­лив в ма­ле­сеньку чар­ку горілки, поз­до­ров­кав­ся з гос­тем, ви­пив сам, по­час­ту­вав гос­тя й затк­нув гра­фин за­тич­кою, не­на­че да­вав зна­ти, що він більше не бу­де вже час­ту­ва­ти. Ба­ла­бу­ха ви­пив, навіть га­разд не роз­куш­ту­вав­ши, і взяв в ру­ки скиб­ку па­ля­ниці. Скиб­ка світи­лась наскрізь.

- А ми тут, панімат­ко, роз­ба­ла­ка­лись з Мар­ком Пав­ло­ви­чем про ака­демію та так на­ля­ка­ли Ки­ли­ну ци­ми згад­ка­ми, що во­на впус­ти­ла тарілку та й роз­би­ла, - ска­зав Тер­лецький до жінки.

- Similis si­mi­li ga­udet, [7] - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха. - Ми ко­лись гра­ли в ака­демії ко­медії та по­ча­ли при­га­ду­ва­ти з от­цем Пет­ром де­яку дав­ни­ну.

- Ви гра­ли ко­медії? - спи­та­ла Оле­ся. - Ото, ко­ли б мені до­ве­ло­ся на віку хоч раз по­ба­чи­ти ко­медію. Си­диш тут у Хохітві й лю­дей не ба­чиш.

- Де вже ти хотіла в Хохітві по­ба­чи­ти ко­медію, - ска­зав Тер­лецький. - Це чу­до по­ка­зує тільки на­ша Київська "аlma ma­ter". [8]

- Папа ка­жуть, що й во­ни гра­ли, - сміли­во обер­та­ючись до Ба­ла­бу­хи, про­мо­ви­ла Оле­ся. - Та ще й уби­ра­лись за пан­ну.

Стара Тер­лецька тро­хи осміхну­лась, гля­нув­ши на бо­ро­ду та ву­са сво­го чо­ловіка.

- Колись уби­рав­ся за пан­ну, а те­пер вже не вбе­русь, - ска­зав Тер­лецький.

- Може, й ви уби­ра­лись за пан­ну? - ска­за­ла Оле­ся, обер­та­ючись до Ба­ла­бу­хи.

- Ні, я раз уби­рав­ся за… Сла­ву, - зне­хо­тя ска­зав Ба­ла­бу­ха, - а дру­гий раз за прек­рас­но­го Іоси­фа.

- Ото, як би я хотіла по­ба­чи­ти, як ви вби­ра­лись за прек­рас­но­го Іоси­фа, - ска­за­ла Оле­ся, спідло­ба пог­ля­да­ючи на Ба­ла­бу­ху. - Ма­буть, во­но вий­шло ду­же гар­но.

Балабуха огов­тав­ся й пе­рес­тав втя­гу­ва­ти шию в комір. Сміливість в Олесі, привітність Тер­лецької од­би­ли в йо­го охо­ту тіка­ти в пасіку та в чор­нобіль.

Балабуха не ду­же спо­до­бав­ся Олесі з ли­ця, але йо­го зріст, ве­ли­ка пос­тать, вченість і ла­ти­на звер­ну­ли її ува­гу, спо­до­ба­лись їй тим більше, що до неї приїжджа­ли нев­чені прості по­по­вичі, на кот­рих во­на не хотіла й ди­ви­тись, і навіть не ви­хо­ди­ла до їх. Ма­ти так са­мо бу­ла привітна до Ба­ла­бу­хи, бо вже був час ви­да­ва­ти Оле­сю заміж.

Килина од­хи­ли­ла двері й щось шеп­ну­ла до Тер­лецької. Оле­ся зірва­лась з стільця й побігла в двері так швид­ко, що тро­хи не зва­ли­ла Ки­ли­ни з ніг. Ба­ла­бу­ха ди­вив­ся їй вслід: йо­му спо­до­ба­лось, як Оле­ся бігає швид­ко, пруд­ко, лег­ко, як на їй га­дю­ка­ми в'ються чер­воні стрічки.

За Оле­сею вий­шла Тер­лецька. В кімна­тах бу­ло чу­ти біга­ни­ну, веш­тан­ня. Заб­ряж­ча­ли ло­жеч­ки, задз­веніли ста­ка­ни та блю­деч­ка, зас­ту­котіли шух­ля­ди ко­ло ка­мо­ди та столів; од­чи­ни­лись двері, й гор­ба­та Ки­ли­на внес­ла в світли­цю ви­со­ко­го та тон­ко­го са­мо­ва­ра й пос­та­ви­ла на столі, не­на­че яке ди­во. То був пер­ший са­мо­вар в око­лиці.

З две­рей вибігла Оле­ся з ло­жеч­ка­ми й чай­ни­ком в ру­ках, за нею ма­ти, за матір'ю Ки­ли­на. Во­ни ви­хо­ди­ли й при­хо­ди­ли, й знов вибіга­ли: ви­но­си­ли ста­ка­ни та на­ряд­дя до са­мо­ва­ра. Са­мо­вар спер­шу шипів, потім за­па­ру­вав і зак­ле­котів, так що не ста­ло чуть, як дер­чав ма­ят­ник ко­ло часів. Кру­гом са­мо­ва­ра чи­га­ли та панька­лись, не­на­че уряд­ник кру­гом сво­го на­чальни­ка. Ба­ла­бу­ха з то­го ди­ва пог­ля­дав то на са­мо­вар, то на дам.

Почалося на­ли­ван­ня чаю в ста­ка­ни, бряж­чан­ня ло­жеч­ка­ми об по­суд, не­на­че хто віз цілу ба­ла­гу­лу би­то­го скла. Са­ма Тер­лецька по­да­ла Ба­ла­бусі ста­кан чаю. Ки­ли­на знов ви­нес­ла на тарілці куп­ку то­неньких ски­бо­чок па­ля­ниці. Ба­ла­бу­ха ви­пив чай, з'їв про­зо­ру ски­боч­ку хліба; йо­го розібрав апе­тит. Їсти схотілось здо­ро­во, а гос­по­дар навіть не про­сив ви­пи­ти по другій чарці горілки.

- А на­лий і мені, панімат­ко, ста­кан то­го зілля, - ска­зав Тер­лецький, - хоч, ска­за­ти прав­ду, не ду­же я хва­лю це зілля. Не­ма в світі, як доб­ра чар­ка горілки, - про­хо­пив­ся гос­по­дар.

"Коли б же доб­ра чар­ка, а не та­ка, як на­перс­ток", - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха, пог­ля­да­ючи на ма­ле­сеньку чар­ку.

Терлецька сер­ди­то ки­ну­ла очи­ма на чо­ловіка: він за­мовк і не роз­ви­вав далі тієї те­ми.

Випили чай. Ки­ли­на ви­нес­ла са­мо­вар, кот­ро­го в кімнаті опа­ли менші доч­ки, не­на­че му­хи мед.

- Візьми ли­шень, доч­ко, гіта­ру та заг­рай або й заспівай нам якої, - ска­зав Тер­лецький, дос­та­ючи гіта­ру з ко­со­го сто­ли­ка в кут­ку й по­да­ючи Олесі.

- Я вже дав­но гра­ла й, ма­буть, чис­то все по­за­бу­ва­ла, - пи­ша­ючись, про­мо­ви­ла Оле­ся.

Вона взя­ла гіта­ру, нап­ра­ви­ла її, на­тя­гу­ючи стру­ни, й несміли­во по­ча­ла пе­ре­би­ра­ти пальця­ми.

- Ви не граєте на гус­лях? - спи­тав Тер­лецький в Ба­ла­бу­хи.

- Ні, не граю, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

- Шкода. Я ко­лись грав, та вже за­був. От мій сусіда бо­гус­лавський ба­тюш­ка, як ут­не на гус­лях, то аж поміст дри­жить. Е, що то за гар­ний інстру­мент! - ска­зав Тер­лецький.

Олеся прог­ра­ла кілька ко­зачків. Їй хотілось заспіва­ти, та во­на са­ма не сміла по­ча­ти й жда­ла, щоб будлі-хто поп­ро­сив.

- Заспівайте, ко­ли ва­ша лас­ка, - несміли­во поп­ро­сив її Ба­ла­бу­ха.

- Заспівай, доч­ко, про Хлою, або про Нар­ци­за, або кра­ще про сту­ден­та.

Олеся осміхну­лась, заспіва­ла то­не­сеньким го­лос­ком про Хлою, потім про Нар­ци­са, а далі за­тяг­ла й про сту­ден­та:

- Ага! - про­мо­вив, приц­мо­ку­ючи, Тер­лецький.

- За би­то­го двох не­би­тих да­ють, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

Олеся ще дов­го співа­ла та гра­ла на гітарі. Тер­лецький роз­фан­та­зу­вав­ся й по­чав при­га­ду­ва­ти давні вірші й скла­да­ти свої, але ду­же не­до­ладні.

Співай, доч­ко, по­ки мо­ло­денька, бо як ми­не твоя вес­на, то пе­рес­та­неш співа­ти:

І я ко­лись співав і вірші скла­дав, як був ко­зе­ням, а як став ста­рим та куд­ла­тим, то вже й пісні в го­ло­ву не лізуть, - про­мо­вив Тер­лецький, хо­дя­чи по світлиці.

Тим ча­сом, як Оле­ся гра­ла та співа­ла, Ба­ла­бу­ха по­чу­вав, що в йо­го жи­воті гра­ють інші му­зи­ки. Над­ворі ве­чоріло, а по­луд­ну­ва­ти не да­ва­ли. Пляш­ка з горілкою сто­яла ніби за­пе­ча­та­на. Ба­ла­бу­ха пог­ля­дав на двері, чи не ви­не­суть чо­го за­ку­си­ти, а двері не од­чи­ня­лись. А си­ре­ни в жи­воті в Ба­ла­бу­хи співа­ли так го­лос­но, що їх бу­ло чу­ти на всю ха­ту, й йо­му бу­ло аж ніяко­во.

Вже сон­це зай­шло, вже над­ворі су­теніло. Тер­лецька вста­ла й вий­шла в кімна­ту. За нею вибігла Оле­ся. В кімнаті знов по­ча­лась біга­ни­на. Заб­ряж­ча­ли ключі, зас­ту­ка­ли двері, задз­веніли лож­ки й тарілки. В од­чи­нені двері про­ти зе­ле­них жаб на ки­лимі за­ми­готіли го­ло­ви.

Терлецький хо­див по світлиці й фан­та­зу­вав, а Ба­ла­бу­ха сидів, спус­тив­ши го­ло­ву й при­дер­жу­ючи ру­кою по­рожній живіт.

Через го­ди­ну ши­ро­ко од­чи­ни­лись двері. Ба­ба з Ки­ли­ною внес­ли дов­гий стіл і зас­те­ли­ли ска­тер­кою. Ки­ли­на при­нес­ла ку­пу тарілок і по­ча­ла розс­тав­ля­ти на столі; ба­ба при­нес­ла лож­ки, ви­дельця й ножі й розк­ла­ла їх з та­кою по­ва­гою, не­на­че го­ту­ва­лась при­но­си­ти жерт­ву бо­гам. В кінці тієї комічно-по­важ­ної ру­ха­ни­ни вий­шла Тер­лецька й поп­ро­си­ла гос­тя за стіл. Всі посіда­ли кру­гом сто­ла й жда­ли. Знов од­чи­ни­лись двері й ба­ба внес­ла дов­гий по­лу­ми­сок і пос­та­ви­ла на столі. На здо­ро­во­му по­лу­мис­ку ле­жа­ло двоє ма­леньких кур­ча­ток на­че дві пе­ре­пе­лиці. Ба­ла­бу­ха зля­кав­ся.

- Прошу по­кор­но! Беріть на тарілку! - поп­ро­си­ла Тер­лецька Ба­ла­бу­ху.

- Потривай, панімат­ко! Ми, по ста­ро­му зви­чаю, по­куш­туємо цієї аqu­ae vi­tae, [9] кот­рої давні рим­ля­ни, пев­но, не пи­ли, - ска­зав Тер­лецький, на­ли­ва­ючи на­перс­то­чок.

Балабуха ви­пив той на­перс­то­чок, зга­дав ті кра­со­вулі, що він ко­лись хи­лив з сту­ден­та­ми, й тільки жалібно скри­вив­ся. Помірку­вав­ши, скільки-то при­па­де на кож­но­го з тих двох пе­ре­пе­ли­чок, він одрізав тільки ніжку од кур­ча­ти й узяв на тарілку. Оле­ся й Тер­лецька одріза­ли по крильці й при­ки­да­лись, не­на­чеб­то во­ни ве­че­ря­ють. Бідний Ба­ла­бу­ха й собі прис­тав­лявсь, що він ве­че­ряє: обг­риз ніжку й пок­лав ви­дел­ку на стіл. Пе­ред йо­го очи­ма так і сно­ви­га­ла макітра ва­ре­ників в сме­тані.

"Правду ка­за­ла ма­ти! - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха. - Як­би не по­поїв до­ма, то оце б не доїхав жи­вий до­до­му".

Посиділи за сто­лом, по­ба­ла­ка­ли й ус­та­ли. Прий­шла ба­ба й узя­ла по­лу­ми­сок, на кот­ро­му ще зос­та­лась од­на пе­ре­пе­лич­ка.

Після го­лод­ної ве­чері Ба­ла­бу­ха по­чав про­ща­тись. Тер­лецькі про­си­ли йо­го не за­бу­ва­ти їх і приїзди­ти до їх частіше.

Вже бу­ла ніч, як Ба­ла­бу­ха ру­шив з дво­ру. Тільки що во­ни виїха­ли за се­ло, Ба­ла­бу­ха ска­зав по­го­ни­чеві:

- Чи не зос­та­лось в те­бе ча­сом хліба в тор­бині? - Та там зос­тав­ся ок­раєць. Ну, та й скупі ж ці лю­ди! - ска­зав по­го­нич, розв'язу­ючи тор­бу з хлібом.

- Мабуть, во­ни тим і ба­гаті, що скупі. Пок­ли­ка­ли ме­не по­луд­ну­ва­ти, чар­ки горілки не да­ли, а ма­туш­ка ви­нес­ла хліб, одк­ра­яла панську ски­боч­ку та й знов узя­ла в по­кої. Та гор­ба­та Ки­ли­на, ма­буть, жи­ве бо­жим ду­хом. А на по­па­дю слу­ги ка­жуть "пані", бо як будлі-кот­ра наз­ве ма­туш­кою, то во­на, гос­по­ди, як сер­диться.

Опівночі Ба­ла­бу­ха приїхав в Хильки й роз­бу­див матір.

- Мамо, да­вай­те хоч шма­ток са­ла та хліба! Їсти так хо­чу, що аж шку­ра тріщить.

- Хіба ж я тобі не ка­за­ла! Ці гар­бу­за не при­чеп­лять, але віта­ють гос­тей го­ло­дом. Сідай, си­ну, за стіл.

Мати ви­су­ну­ла з печі макітру ва­ре­ників. Ба­ла­бу­ха до­пав­ся й витріскав тро­хи не всю макітру.

- Як же тобі по­ка­за­лась доч­ка? - спи­та­ла ма­ти.

- Дочка гар­на, й грає доб­ре, й співає доб­ре, уб­ра­на по-панській, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, по­чу­ва­ючи в душі, що Оле­ся зас­ло­ни­ла довгі тонкі Они­сині бро­ви.

- Та в їх і гро­шей си­ла. Не знаю тільки, чи ба­га­то дасть ста­рий. А що вже ба­гаті, то ба­гаті, - ска­за­ла ма­ти.

Макітра ва­ре­ників зва­ли­ла Ба­ла­бу­ху на постіль, не­на­че грім здо­ро­во­го ду­ба. Він упав на по­душ­ку й зас­нув міцним сном. Тим ча­сом в Хохітві після виїзду Ба­ла­бу­хи в домі Тер­лецько­го по­ча­лась, після па­ра­до­вої ве­чері, дру­га ве­че­ря, своя, до­маш­ня. В кімнаті зас­те­ли­ли стіл прос­тою ска­тер­тею, й Ки­ли­на при­нес­ла здо­ро­ву ваз­ку га­лу­шок з са­лом. Па­но­тець Тер­лецький вклав у ко­пи дві тарілки, Тер­лецька дві, а Оле­ся, вдо­во­лив­шись крильцем кур­чат­ки при гос­теві, те­пер по­чу­ти­ла дру­гий, справ­дешній апе­тит і виїла здо­ро­ву тарілку га­лу­шок, од чо­го їй ста­ло в кор­сеті так тісно, що во­на пок­ли­ка­ла Ки­ли­ну і як­най­швид­ше звеліла розш­ну­ру­ва­ти шну­ров­ку…

- А що, Оле­сю, як тобі по­ка­зав­ся Ба­ла­бу­ха? - спи­тав в Олесі батько.

- Так собі… нічо­го, - ска­за­ла Оле­ся, за­ко­пи­лив­ши гу­бу.

- От і нічо­го! - обізва­лась ма­ти. - Па­нич здо­ро­вий, пос­тав­ний, ог­ряд­ний, вче­ний, і та­ки чис­то й по-мод­но­му вбра­ний, не­аби­який прос­так.

- І ла­ти­ну зна доб­ре: так і сип­ле ла­тинськи­ми при­каз­ка­ми! - до­дав батько. - Ні, доч­ко! Цього же­ни­ха шко­да ви­пус­ка­ти з рук. Ти будь до йо­го при­ятельніша, лас­кавіша й привітніша, як він приїде до нас вдру­ге, та по­го­во­ри з ним та­ки лю­бенько, привітненько.

- Коли ж він не ду­же охо­чий до роз­мо­ви та який­сь не­во­руш­кий. Си­дить, ди­виться на ме­не, ви­ря­чив­ши баньки, та люльку смок­че, та й годі.

- То й доб­ре, ко­ли мов­чить. Хто мов­чить - той двох нав­чить. Мен­ше бу­де допіка­ти тобі язи­ком, - ска­за­ла ма­ти, гля­нув­ши на па­нот­ця Тер­лецько­го.

- Правда, в йо­го очі й бро­ви гарні, але гу­би… тро­хи чудні. Чо­гось не­на­че скри­вив­ся, як се­ре­да на п'ятни­цю, - ска­за­ла Оле­ся.

- Тобі, Оле­сю, тре­ба ви­пи­са­ти же­ни­ха з Києва або з Па­ри­жа, то та­кий, мо­же б, тобі спо­до­бав­ся! - ска­зав батько. - Де ж тобі кра­щих наб­ра­ти?

Олеся хотіла ска­за­ти, де б во­на наб­ра­ла кра­щих же­нихів, та про­мов­ча­ла: во­на ба­чи­ла в пансько­му дворі гар­них дідичів-па­ничів, але ба­гаті па­ничі її не сва­та­ли, а за бідних еко­номів та польських панків її не дав би батько. Оле­ся тільки ле­генько зітхну­ла й пішла спа­ти.

Швидко всі пос­ну­ли в домі Тер­лецько­го, тільки в пе­карні ще дов­го горіло світло. Там Ки­ли­на з ба­бою та з дру­гою та­ки пан­щан­ною Тер­лецько­го мо­ло­ди­цею ще дов­го ми­ли та ви­ти­ра­ли по­суд та ла­яли гос­тя. Ки­ли­на й ба­ба ро­би­ли ро­бо­ту вже че­рез сон. Їх бліді об­лич­чя ста­ли ще блідніши­ми. Сон кло­нив їх го­ло­ви. Вже північ ми­ну­ла, а во­ни все по­ра­лись та при­би­ра­ли, а дру­го­го дня бу­ли по­винні вста­ва­ти удосвіта, пе­редніше за гос­по­дарів, і знов роз­по­чи­на­ти ту са­му вічно незмінну жіно­чу ро­бо­ту, од кот­рої втіка­ли лю­ди од Тер­лецько­го.